В украинской системе нечего исправлять, - там все надо менять.

Евгений Чичваркин

Пользовательского поиска

Украина в Европе – контуры и формат будущих взаимоотношений

Европейская перспектива Украины становится все более размытой, как бы ни хотели радужно и обнадеживающе представить наше будущее украинские руководители. И не только потому, что экономический и территориальный потенциалы Украины существенно пострадали за последнее время, реформы проводятся весьма вяло и неэффективно, и вот уже год как идет война, истощающая и без того не богатый бюджет страны.

Еще год назад Украина претендовала на роль моста между Западом и Востоком, транзитного государства, субъекта вхождения в евро-экономику в качестве равноправного партнера, участника разделения труда. Однако сегодня страна выбита из намеченной колеи, и основная ось внешней политики нашего государства находится не в экономической плоскости, а в плоскости восстановления территориальной целостности под эгидой и, что уж греха таить, на чужие деньги …

Ни для кого не секрет, что Украина, пребывающая в состоянии продолжающейся войны с РФ, выглядит для многих политиков ЕС как «черная дыра», требующая колоссальных денежных вливаний и пока сохраняющая статус проблемного государства, как бы нам ни хотелось с этим поспорить. А это означает сохранение еще и продолжительной зависимости нашей страны от более сильных геополитических игроков.

Европейская перспектива Украины становится все более призрачной еще и потому, что ЕС в качестве политического (и тем более геополитического) объединения оказался на поверку не столь продуманным и перспективным проектом. Лишь за последний год европейцы всерьез начали задумываться о формате и геополитических конфигурациях своего будущего, особенно после экономического кризиса, участившихся проявлений деконсолидации Евросоюза, и на фоне отсутствия четкого видения будущего.

Долгое время запущенный после Второй мировой войны маховик объединения приносил европейским странам дивиденды и на фоне роста благополучия, Европейский союз выглядел носителем настолько перспективной и универсальной идеи, что именно на этой, европейской платформе должно было строиться и строилось пространство Большой Европы. Но даже если допустить, что цивилизация не обязательно может быть «основана на общем желании достигнуть чего-то лучшего, но, скорее на исключении и табуировании зла. В исторических терминах Европейский союз - защитная реакция на террор и ужас. И сообщество существует не ради блага, а против зла» (А.Глюксман). Приходится констатировать, что государства-члены ЕС оказались не в состоянии сформировать объединенный фронт против внешних угроз и решения внутренних и внешних проблем Европы в глобализирующемся мире.

Кроме того, резко изменились отношения между Евросоюзом и Российской Федерацией. Именно за прошедший год поставлен крест на проекте «Большой Европы от Лиссабона до Владивостока», который также позиционировали как «проект Европы от Атлантики до Урала», где роль РФ была если не главной, то уж, как минимум, ключевой.

В то же время, на геополитическую арену вышли два «тяжеловеса», предложившие ЕС свое видение будущего – США, с проектом «Трансатлантического торгового и инвестиционного партнерства», и КНР, с проектом «Большого шелкового пути» - от Дублина до Гонконга. Идет очень серьезный торг, и выбор Европой еще не сделан. Но в любом случае он будет определяться конфигурацией, экономическим потенциалом и составом того Европейского союза, который нам только еще предстоит увидеть.

Более того, как бы Украине ни хотелось, но новые экономические отношения с ЕС наша страна еще только начинает создать. Также как и перед Европой стоит задача пересмотра целей и роли «Восточного партнерства» в общеевропейской конфигурации. А, учитывая пассивную и зависимую позицию нашей страны, далеко не всегда «украинский интерес» в этих отношениях будет учитываться. Евросоюз, конечно, ценит роль Украины в сдерживании «имперской экспансии» РФ на запад, но готовы ли европейцы заплатить настоящую цену за свои благополучие и стабильность, гражданам Украины еще только предстоит узнать.

Исходя из этого, «Диалог.UA» предложил украинским экспертам ответить на ряд вопросов, касающихся будущего самого Евросоюза, а также их видения места и роли Украины в Европе в ближайшем будущем и в более отдаленной перспективе.

Свернуть

Европейская перспектива Украины становится все более размытой, как бы ни хотели радужно и обнадеживающе представить наше будущее украинские руководители. И не только потому, что экономический и территориальный потенциалы Украины существенно пострадали за последнее время, реформы проводятся весьма вяло и неэффективно, и вот уже год как идет война, истощающая и без того не богатый бюджет страны.

Европейская перспектива Украины становится все более призрачной еще и потому, что ЕС в качестве политического (и тем более геополитического) объединения оказался на поверку не столь продуманным и перспективным проектом. Лишь за последний год европейцы всерьез начали задумываться о формате и геополитических конфигурациях своего будущего, особенно после экономического кризиса, участившихся проявлений деконсолидации Евросоюза, и на фоне отсутствия четкого видения будущего.

Развернуть

Мнение эксперта
Другие диалоги:
Версия для печати

Економічна і духовна неоднорідність в ЄС більша, ніж була до його заснування

28 май 2015 года

В Україні доволі мало інформації про те, що відбувається в Європейському Союзі. Отже, чим живе ЄС, які головні проблеми зараз вирішує його керівництво?

Сьогодні говорити про якесь більш-менш однорідне життя, а тим більше синхронну стратегію окремих учасників Європейського Союзу, не доводиться. Більше того, як це не дивно, економічна і духовна неоднорідність в ЄС більша, ніж була до його заснування. Адже невдовзі після проголошення Маастрихтською угодою головного принципу і мети майбутнього союзу як забезпечення максимальної однорідності ринку товарів, робочої сили і технологій, реальний розвиток цього безпрецедентного геополітичного об’єднання фактично пішов у протилежному напрямку.

У своїх попередніх інтерв’ю «Діалог.UA» я вже говорив про стрімке розшарування (насамперед економічне) держав-учасників ЄС, яке лише посилились після 2008 року. Дуже швидко під цей процес було підведено і «теоретичну базу» у вигляді т.з. «моделі концентричних кіл» Е. Баладюра, згідно з якою інші європейські країни на різних орбітах мають обертатися навколо «світила» – Німеччини та Франції. А також чудернацької ідеї «різношвидкісного» розвитку членів ЄС, особливо з числа новоприйнятих. Це призвело до відтворення загальносвітової структури «центр – напівпериферія – периферія», концепція якої сформульована Е. Валерстайном, вже всередині самої Європи.

На елітних верхніх поверхах «спільного європейського дому» (популярне гасло 80-90-х рр.) розташувалися Німеччина, Франція, Британія та скандинавські країни, які, хоча і не є членами ЄС, але входять до Великої Європи. В цих державних утвореннях продовжує за інерцією існувати спосіб життя, що відповідає моделі соціальної держави: більшість населення (т.з. середній клас) живе за стандартами суспільства масового споживання в умовах гарантованого соціального захисту, який навіть подекуди переходить у соціальне утриманство. Однак того стану безтурботності, що панував до початку світової економічної кризи, немає і тут.

«Другий поверх» європейської багатоповерхівки (Іспанія, Італія, країни Вишеградської) групи вже відчуває суттєве зниження рівня життя і, відповідно, політичної та соціальної стабільності, але ще плекає надію на позитивні зміни економічної кон’юнктури і повернення до попереднього стану майже безбідного життя в кредит.

Нарешті, мешканці «напівпідвалу» (Греція, Румунія, прибалтійські та балканські країни), або, якщо називати речі своїми іменами, країни-ізгої, до яких сьогодні, причому без реальних шансів на успіх, мріє приєднатися й Україна, вже розраховують лише на подачки, які, можливо, даватимуться заради формального збереження ЄС, фактично не маючи шансів піднятися з соціального дна.

Щодо вищих ешелонів європейської влади та адміністрації ЄС, то, на мій погляд, переважна більшість нинішніх її представників почасти взагалі не усвідомлює не тільки масштабів, а й суті сучасних проблем, а почасти робить вигляд, що не бачить їх, очевидно сподіваючись, що якось воно та розсмокчеться. В кращому ж разі застосовуються суто паліативні заходи подолання кризових явищ на кшталт перекредитування загнаної до боргової ями Греції.

Взагалі, спостерігаючи ступінь запроданства європейських високопосадовців та представників «вільних професій» путінському режимові, їхню нездатність протидіяти відвертому підкупу як правих, так і лівих європейських радикальних партій, можна зробити сумний висновок, що сьогодні населення держав Європи значною мірою єднає з їх елітами втрата національної ідентичності і нерозривно споріднена з нею нездатність до спільного надзусилля або, за словами Анрі Бергсона, «життєвого пориву» для подолання складних кризових явищ.

Інший видатний французький мислитель Еміль Дюркгайм назвав цей стан «аномією» що дослівно означає втрату ціннісних норм та світоглядних орієнтацій. Йдеться про особливе світопереживання сучасного європейця, цілком зіставне з Римом періоду його занепаду, яке прекрасно передає кумир сучасних європейських інтелектуалів Мішель Уельбек. Письменнику його співгромадяни ввижаються вже не просто ліберальними «соціальними атомами», а вщент безликими «елементарними частками», в житті яких суто механічний бездушний секс як життєва надмета поєднується з повною творчою імпотенцією та втратою бодай якихось значимих ідеалів.

Виродження європейських еліт, як на мене, проявляється не тільки в тому, що під гаслами про запровадження електронних урядів культивується сірий безликий бюрократизм і відбувається підміна справжніх непересічних національних лідерів так званими «менеджерами», «управлінцями», а й в тому, що ці квазіеліти демонструють повну нездатність ефективно розв’язати стрімко наростаючі проблеми як на рівні окремих держав, так і всього Євросоюзу в цілому. Отже, як це не сумно, путінське напівгидливе ставлення до своїх європейських «партнерів» має свої підстави.

Я переконаний, що у Європі, де власні держави очолювали б особистості масштабу Т. і Ф. Рузвельтів, У.Черчилля, Ш. де Голля, Л.Ерхарда, К.Аденауера і навіть Ф.Франко, з одного боку, вже були б створені мобільні загальноєвропейські сили швидкого реагування, які б урівноважували НАТО, а з іншого — не тільки ніколи не була б запроваджена Лісабонська модель єдино-роз’єднаної Європи, а й не могли б статися події типу «миротворчої місії» у колишній Югославії та нинішнього російсько-українського конфлікту.

Повертаючись до соціальних та економічних проблем нинішнього ЄС, хочу черговий раз наголосити, що подолання повоєнної економічної кризи у 50-ті і так звані «економічні дива», здійснені не тільки Німеччиною Л. Ерхарда та Францією Ш. де Голля, а до певної міри навіть Іспанією Ф. Франко та Грецією «чорних полковників» відбувалися в умовах суспільного ладу та економічної політики, які докорінно відрізнялися від тих, що панують нині в ЄС.


Чи вдається Євросоюзу зберігати свою єдність?

Не слід забувати, що єдності та одностайності серед європейських країн навіть у повоєнний час було дуже небагато. Британія відверто тяжіла до США, скандинавські країни у затишному геополітичному закутку Старого Світу тихенько будували собі квітуче життя. «Світовий банківський сейф» – Швейцарія – давно жила максимально автономно від загальноєвропейських катастроф у стані перманентного нейтралітету. Португалія, Іспанія та Греція довгий період функціонували в режимі так званого національного авторитаризму, пізніше «гнівно засудженого світовою спільнотою».

Те ж саме стосується колишньої Югославії, яка в особі іще одного «диктатора» Й.Тіто стала лідером потужного «руху неприєднання», намагаючись протистояти і Заходу, і Сходу або, використовуючи образ, запропонований нашим видатним письменником і мислителем В.Винниченком, гідно протистояти радянському та американському імперіалізмам. За що, на мою думку, і була врешті покарана задля запобігання виникнення історичного прецеденту реалізації так званого «третього шляху».

Невипадково, добре пам’ятаючи натівський «акт відплати», запопадливо підтриманий Україною, серби сьогодні беруть активну участь на боці Росії у спровокованому нею конфлікті на Донбасі. Що ж стосується країн «соціалістичного табору», то мірою загнивання «зрілого соціалізму» та послаблення тиску СРСР вони все більше жили не стільки комуністичною зрівнялівкою, скільки ідеологією відносної рівності та соціальної справедливості. Недаремно, попри 2-трильйонне «єврове» фінансове вливання, колишня ГДР так важко інтегрується в уже майже колишню «соціальну державу» – ФРН.

Крім того, слід згадати й те, що у повоєнній Центрально-Західній Європі ті ж самі італійці та югослави досить довгий час перебували на положенні низькокваліфікованих жебраків-заробітчан, що блискуче показано у фільмі видатного італійського актора та режисера Н.Манфреді «Хліб та шоколад». Ця незавидна роль згодом перейшла до турків та арабів, а сьогодні такими ж жебраками стають вже наші співвітчизники, змушені працювати в Європі на найбільш непрестижних посадах, в тому числі на тих же італійців та турків. Не кажучи вже про жахаючі масштаби торгівлі людьми (насамперед українськими жінками, що складають величезний відсоток персоналу турецьких борделів) які не снилися тогочасній Європі.

Вищезгаданим негативним дезінтеграційним процесам до певної міри сприяє і концепція так званої «Європи регіонів», багато в чому покликана підмінити міжнаціональні стосунки міжрегіональними. І це за умови, коли в багатьох європейських країнах і так спостерігаються сепаратистські тенденції!

Хоча аналіз інституціональних альтернатив нинішнього Євросоюзу – окрема велика тема, слід зазначити, що, як на мене, дуже сильно заважає консолідації сучасної Європи сама конституційна модель ЄС. Як я вже неодноразово зазначав у інтерв’ю «Діалог.UA», що замість «Європи Батьківщин» (ідею якої обстоював де Голль), де повинне відбуватися взаємне кумулятивне підсилення та синтез національних та наднаціональних європейських структур, фактично відбувається витіснення національних урядів наддержавною бюрократією.

Між тим вже видатний іспанський мислитель Х.Ортега-і-Гассет, непримиренний борець проти «повстання мас» - повальної люмпенської безликості, пропонував ідеал «людини Європи» як аристократичної творчої особистості. Основоположник французького екзистенціалізму А.Камю, критикуючи расові засади нацизму, говорить про спільний для всіх європейських народів образ «Матері-Європи», яку потрібно кожен раз творити заново, «зберігаючи сувору рівновагу між розумом та мечем».

А головне, треба сказати про чужорідний етнічний компонент, який буквально роз’їдає європейську культуру і спосіб життя. Причому повний крах абсолютно безглуздої політики так званого мультикультуралізму відбувся не тільки тому, що взаємна інтеграція менталітетів турецьких, арабських, африканських мігрантів мало або зовсім не сумісна зі стадіально вищими автентичними європейськими цінностями і на тлі втрати цих цінностей нездатна розчинитись у сумнозвісному «плавильному котлі націй», постійно розширюючи площу своїх агресивно фундаменталістських автономій.

Проблема в тому, що якість цієї робочої сили, яка вже не одне покоління плодить люмпенство на території європейських країн, як правило, вкрай низька, а культурний рівень мігрантів насправді значно нижчий, ніж рівень тих етнічних культур, представниками яких вони себе декларують. Європі ж тепер реально загрожує особливий мігрантський сепаратизм, коли штучно створені національні меншини, незадоволені рівнем соціального утримання (а величезна частина колишніх гастарбайтерів вже давно не працює), масово перейдуть до різноманітних легальних і нелегальних антисоціальних акцій. Перші такі дзвіночки, як ми знаємо, вже продзвеніли.

І це все відбувається за ситуації, коли, внаслідок багатолітнього культивування споживацького способу життя, Європа фактично перебуває в стані демографічної катастрофи. За прогнозами аналітиків Євростата кількість осіб старше 60 років в країнах-членах ЄС буде збільшуватись в середньому на 2 млн. в рік. Продовжуватиметься різке зростання вікової групи старше 80 років. Причому одним з лідерів за кількістю пенсіонерів є саме Німеччина.

Крім того, сьогодні в країнах ЄС перебуває близько 35 млн. іноземців, що складає майже 7% населення. Причому 75% всіх іноземців осіли у великих містах найпотужніших економічно розвинених країн Євросоюзу: Німеччині, Франції, Великобританії, Іспанії, Італії. 49 млн. осіб (майже 10% всього населення) народились поза межами ЄС, а в цілому більше 82 млн. походять з іммігрантів. Причому згідно з прогнозами до 2050 року чисельність дітей і молоді з так званим імміграційним фоном буде перевищувати 50% загальної чисельності населення! Водночас для підтримання навіть існуючого рівня економічного розвитку, а точніше рівня занепаду, вже найближчим часом необхідно буде додатково впустити на територію ЄС більше 20 мільйонів мігрантів. Звідсіля чергове «переселення народів», за якого висококваліфіковані західні європейці, усвідомлюючи закінчення епохи практично безпроблемного життя, активно «валять» до США, Канади Австралії, і їх намагаються замістити насамперед вихідцями зі Східної Європи, Прибалтики, України та Росії.

І при всьому цьому у «Великій Європі» тільки кожний другий громадянин ЄС у віці 15-24 роки має роботу, а в таких країнах, як Іспанія і Греція працевлаштована лише кожна третя молода людина. Думаю, що все вищесказане пояснює неухильне зростання націоналістичних рухів та євроскептичних настроїв у так званій Великій Європі.


Чи відмовився ЄС від ідеї «Великої Європи» від Атлантики до Тихого океану? Чи є в ній місце для України?

Щодо самого поняття «Велика Європа», то, вельми показово, що «принципи Великої Європи» було проголошено у «Паризькій хартії для нової Європи», прийнятої у 1990 році на Нараді з безпеки та співробітництва в Європі, а вже у 1992 році, після дезінтеграції СРСР, у Декларації Гельсінської зустрічі цієї ж Наради на вищому рівні знову були підтверджені керівні принципи «спільноти вільних і демократичних держав» та «північного кільця безпеки від Ванкувера до Владивостока». В даному випадку фактично йдеться про певні бренди, спрямовані на заохочення під приводом входження в «сім’ю цивілізованих країн» до максимально швидкого проведення неоліберальних «реформ» у пострадянських країнах. Безпосереднім наслідком цих «новацій» є сьогоднішній стан розвалу економіки України та Росії. Зрозуміло, що створення такої декларованої «Великої Європи», тобто, називаючи речі своїми іменами, включення світової периферії у так зване світосистемне ядро, є абсолютно нереальним.

Навіть деголлівська формула «Європа від Атлантики до Уралу», яка значною мірою виникла внаслідок його стратегії лавірування між СРСР і США у протистоянні обом, а також тодішніх ілюзій про можливість так званої конвергенції між Заходом та самооновленим СРСР, сьогодні може набувати вельми реакційного характеру. Адже ця геополітична формула, по суті, базується на ототожненні географічного та геополітичного вимірів Європи.

За такого підходу Росія і весь фундаменталістсько-православний «Русский мир» немовби автоматично потрапляють до сучасної Європи як її невід’ємна органічна складова і навіть отримують право нав’язувати їй свої «духовні скрепи», базовані на дугінському євразійсько-імперському проекті. Згідно з цим проектом, класична європейська політична нація вже стала повним анахронізмом, який потрібно негайно зживати. Принаймні саме про це говорять автори в цілому цікавої, але вкрай тенденційної фундаментальної монографії «Велика Європа. Ідеї, реальність, перспективи», що нещодавно вийшла під егідою російського Інституту Європи у серії «Весь світ». Автори монографії постійно підкреслюють, що Росія належить до європейської цивілізації, водночас трактуючи специфіку цього «Русского мира» так, що від будь-яких справжніх європейських цінностей у ньому не лишається і сліду.

З іншого боку, сама ідея «Європи від Атлантики до Уралу» має цілком реальний, абсолютно протилежний згаданим хибним судженням конструктивний зміст. Як я вже зазначав у своєму попередньому інтерв’ю «Діалог.UA», вже у середньостроковій перспективі неминучий процес дезінтеграції РФ – навіть не внаслідок панування руйнівного путінського режиму, а через глибинні системні геополітично-просторові антагонізми. Вже на дистанції приблизно у п’ять років Росія, цей неприродний державний монстр, який міг виникнути на відносно недовгий історичний час у специфічних історичних умовах (докладніше про це у моєму попередньому інтерв’ю), буде просідати під вагою власного простору і внутрішньої неструктурованості. І це станеться навіть у випадку, якщо збудеться путінська заповітна мрія про повне скасування західних санкцій або навіть запрошення світовою спільнотою російської армії в якості миротворчих сил в Україну, яку нинішній правлячий клас (що, між іншим, виник з легкої руки наших західних патронів) доведе до остаточного колапсу і чергової Руїни і хаосу.

Сама Росія в її нинішньому географічно-просторовому вигляді все одно приречена! Водночас розпад Росії безумовно буде супроводжуватися послідовною реалізацією проекту «Китай від Тихого океану до Уралу». Тому проблема інтеграційних зв’язків нинішнього Євросоюзу зі східною частиною географічної Європи у форматі «Європа від Атлантики до Уралу» колись таки набуде нового і дуже важливого звучання, якщо, звичайно, це «переструктурування» не закінчиться ядерною катастрофою.


Яким може бути майбутнє європейської України?

Як вже було сказано, реальне існування ЄС не має нічого спільного з ідилічною картинкою, яку почали у нас формувати з подачі В. Ющенка ще за часів першого Майдану і яка стала гаслом Євромайдану, що був детонатором наступних революційних подій. Невипадково для багатьох наших громадян Польща вже фактично стала перевалочною базою масової напівлегальної (виїзд на роботу, навчання) еміграції, що на практиці означає остаточне знекровлення нашої держави внаслідок відтоку останніх працездатних професійних кадрів молодого віку та, між іншим, неминуче зниження боєздатності української армії. Причому під прикриттям інформаційної кампанії про безвізовий режим цей «вибірковий режим вільного пересування», за якого одна частина найактивнішого соціального елементу гине на Сході, а інша тікає на Захід, запроваджено за повного потурання нашої вже начебто докорінно оновленої влади. Не думаю, що путінські спецслужби не в курсі всіх цих процесів.

Водночас «Велика Європа» що, знов таки, з часів Ющенка нав’язує Україні роль величезного відстійника нелегальних мігрантів, про що свідчить і останній саміт Східного партнерства у Ризі.

Отже, існує велика небезпека, що під гаслом «закордон нам допоможе» українське суспільство так і не знайде в собі сил нарешті полишити безплідну віру у «доброго дядечка Сема» або «тітоньку Меркель». Адже на превеликий жаль значна кількість наших громадян все ще вбачає у європейському членстві України реалізацію комуністичного ідеалу «від кожного за можливістю, кожному за потребою», хоча насправді життя «за потребою» завжди обертається життям за чийсь рахунок.

Підсумовуючи, хочу наголосити на величезній важливості позбавлення цілої низки міфів щодо нинішнього стану Європейського Союзу та перспектив української євроінтеграції, які панують в українській масовій свідомості навіть за ситуації війни на нашій території.


Бесіду вів А.Маклаков.

Версия для печати
Публикации автора

 

Рекомендуем к прочтению

Испытание рутиной

Эйфория от институциональных прорывов в интеграционных процессах России, Белоруссии и Казахстана развеялась. Пришло время тщательной притирки друг к другу наших непохожих хозяйственных комплексов

Читать далее

 

Мнения других экспертов

Виталий Дудин, политолог

Украина – между «танками и банками»

Ярослав Матійчик, виконавчий директор ГНДО "Група стратегічних та безпекових студій" (Київ, Україна)

Достойного майбутнього європейської України можна досягти чесністю і працьовитістю

Святослав Денисенко, эксперт Института стратегических исследований «Новая Украина»

ЕС и Украина: новая повестка

Юрій Буздуган, голова Соціал-Демократичної Партії України

Поки німці є гегемонами Європи, України в ЄС не буде

 

Другие диалоги

Государственное управление: нужен ли «капитальный ремонт власти»?

ЕСТЬ ЛИ БУДУЩЕЕ У «ЛЕВОГО ДВИЖЕНИЯ» в УКРАИНЕ?

МИР В ВОЙНЕ или ВОЙНА В МИРУ?

НОВАЯ МЕЖДУНАРОДНАЯ СИСТЕМА БЕЗОПАСНОСТИ родится в Украине?

УКРАИНСКИЙ ПРОЕКТ – реформирование, перезагрузка, создание нового?

Будущее ТВ и Интернета – слияние, поглощение, сосуществование?

ФЕНОМЕН УКРАИНСКОГО МАЙДАНА

Поляризация общества - источник перманентной нестабильности. Найдет ли Украина социальный компромисс?

Партнерство Украина-Евросоюз: вызовы и возможности

МАЛЫЕ ГОРОДА – богатство разнообразия или бедность упадка

Права или только обязанности? (О состоянии соблюдения прав человека в Украине и мире на протяжении последних 65 лет)

Виртуальная реальность и нетократия: новые штрихи к портрету Украины

Таможня или Союз?

ДЕНЬГИ БУДУЩЕГО: валюты локальные, национальные, глобальные? Бумажные или электронные?

Кадры решают все? Или почему из Украины утекают мозги?

Мультикультурализм VS национализм

Религия в социально-политическом контексте Украины

Гуманитарная политика в Украине – а есть ли будущее?

Новый мировой экономический порядок

Рынок земли и будущее аграрной Украины

ДЕМОКРАТИИ КОНЕЦ? или ОНА ВРЕМЕННО СДАЕТ ПОЗИЦИИ?

Судьба реформ в Украине или Реформировать нереформируемое?!

20 наших лет

Будущее без будущего? или Почему Украина теряет образованное общество?

Украинский характер – твердыня или разрушающаяся крепость?

ПЕНСИОННАЯ РЕФОРМА В УКРАИНЕ: куда дует ветер перемен

20 лет независимости Украины – мифы и реалии

Поход Украины в Европу: остановка или смена курса?

Местные выборы 2010: прощание с самоуправлением?

Республика: «де-юре» или «де-факто»?

Каков капитал, таков и труд

Идеология умерла. Да здравствует новая идеология?!

Повестка дня нового Президента – стабилизация или развитие?

Соблазн и искушение диктатурой

Реформа украинского здравоохранения или ее отсутствие: причины и следствия

Выборы-2010: готова ли Украина к переменам?

Неосознанный сталкер. Или. Скрытые и явные угрозы жизни Украины и возможности их предотвращения

Новый общественный договор – быть или не быть?

КАК СПАСТИ СТРАНУ? или Приговор вынесен. Обжалованию подлежит?!

Человеческий капитал в топке экономического кризиса

Украинское общество в условиях кризиса: социальные вызовы и мистификации.

Большой договор между Украиной и Россией: от проекта влияния к проекту развития

Украинская власть: царствует, господствует или руководит?

Украина: нация для государства или государство для нации?

„Социальный капитал” и проблемы формирования гражданского общества в Украине

«Социальные мифологемы массового сознания и политическое мифотворчество»

Гражданин и власть: патерналистские и авторитарные настроения в Украине.

В зеркале украинского культурного продукта

Есть ли «свет» в конце регионального «туннеля» или кого интересуют проблемы местного самоуправления?

Национальная идея: от украинской мечты к новой парадигме развития

Досрочные выборы: политическое представление к завершению сезона

Кризис ценностей: что такое хорошо, и что такое плохо?

Реформы в экономике Украины: причины, следствия, перспективы

Информационное пространство – кривое зеркало Украинской действительности

Постсоветское поколение – здравствуй! (или некоторые подробности из жизни молодежи)

Проект Україна: українська самосвідомість і етнонаціональні трансформації

„Південний вектор” євроінтеграційної стратегії України

Феноменологія української корупції та її специфічні риси

Українській Конституції 10 років: від «однієї з найкращих в Європі» до правового хаосу

Украина в геополитических играх 2006-2025 гг. или Очередное обновление внешней политики

Яку Україну пропонують Україні чи Програми та реальні практики політичних партій України

Парламентський злам: проблеми взаємодії владних гілок

Майдан, рік по тому

Вызовы или стимулы глобализации?

Демографический кризис или последний украинец

Адміністративно-територіальна реформа – тест на ефективність нової влади

Ролевые игры: социодрама Украина – ЕС

Славянские миры: цивилизационный выбор

Повестка дня будущего президента

Новое украинское Просвещение

„Внутрішня геополітика” України.

Чи готова Україна „мислити глобально, діяти локально”?

Демократия по-украински

Какая Россия нужна Украине?

Українська національна еліта – становлення чи занепад?

Середній клас в Україні : майбутнє народжується сьогодні

Україна шукає свою ідентичність

Камо грядеши, Украина?

page generation time:0,196