В украинской системе нечего исправлять, - там все надо менять.

Евгений Чичваркин

Пользовательского поиска

Славянские миры: цивилизационный выбор

Еще перед началом избирательной кампании неоднократно звучала мысль, что нынешние выборы президента Украины – это цивилизационный выбор для нашей страны. До второго тура выборов было не ясно, воспользуется ли Украина шансом повторить опыт западных славян и предпочесть европейский выбор "евразийскому"? Ведь если в ближайшее время Украина не сумеет выработать и защитить собственную социокультурную стратегию полноправного субъекта европейской интеграции, ей будет навязан иной выбор. Не исключено, что этот выбор опять будет рядиться в тогу славянства, которой Российская империя вот уже третье столетие прикрывает свои притязания на господство в регионах, населенных славянскими народами.

Украина, расположенная между тремя цивилизационными центрами, всегда получала импульсы к развитию или точки притяжения извне. Не исключено, что политическая ситуация, сложившаяся в нашей стране после президентских выборов 2004 года, сможет дать новый импульс всему постсоветскому пространству для качественного переформатирования и появления на нем принципиально новых проектов. Возможно, сегодня наша страна могла бы предложить и свой вариант учета региональных интересов на базе украинской версии славянской идеи.

В Киеве, в 2004-м родилась новая славянская демократия XXI века. После оранжевой революции можно поверить, что разговоры о нашем особом месте в мировой цивилизации — это уже не романтическая славянофильская или евразийская риторика, а реальная альтернатива дальнейшего развития. Именно украинская версия славянского мира, лишенная элементов восточного панславизма, позволила бы синтезировать столь разные ценности, присущие славянам, живущим в различных геополитических и цивилизационных средах – их веру, культуру, обеспечение прав и свобод.

Родство славянских народов могло бы сослужить им хорошую службу в эпоху глобализации. При этом украинская версия славянской идеи позволила бы нашей стране встраиваться в различные европейские проекты, получая все лучшее, что есть у ее славянских «соплеменников», и делясь с ними наработками своей культуры и науки, своими традициями и возможностями.

Наш новый диалог – о славянской идее вчера, сегодня и, возможно, завтра.

Свернуть

Украина, расположенная между тремя цивилизационными центрами, всегда получала импульсы к развитию или точки притяжения извне. Не исключено, что политическая ситуация, сложившаяся в нашей стране после президентских выборов 2004 года, сможет дать новый импульс всему постсоветскому пространству для качественного переформатирования и появления на нем принципиально новых проектов. Возможно, сегодня наша страна могла бы предложить и свой вариант учета региональных интересов на базе украинской версии славянской идеи.

Развернуть

Мнение эксперта
Другие диалоги:
Версия для печати

Ми настільки ж подібні, наскільки і різні

Ми настільки ж подібні, наскільки і різні: Ми настільки ж подібні, наскільки і різні

Нікола Йордановскі, доктор історії, Македонія

Будь-яка спроба створити, або навіть уявити якусь альтернативну “слов’янську Європу” нівелюється тим, що слов’яни вже виявляються розділеними на “слов’ян в Європі” і “слов’ян поза Європою”. При цьому навіть ті слов’яни, які знаходяться поза межами Європи розділені на тих, хто має надію вступити до цього“елітного клубу” і хто взагалі відмовляється від цієї ідеї

Пане Ніколо, чи є в сучасну епоху перспектива у ідей слов’янської єдності? Наскільки взагалі популярними є ці ідеї у Східній і Південній Європі?

Панславістські ідеї постійно з’являлися протягом усього періоду історії. Найчастіше вони виникали у важкі часи, коли кризові явища виносять на поверхню багато проблем. Можна сказати, що слов’янські ідеї виникали тоді, коли потрібно було підставити братське плече тим, хто цього потребував. Загалом, основними передумовами появи таких ідей були проблеми, пов’язані або з релігією, або з політикою. Зокрема, Росія після Кримської війни змінила свою політику на Балканах від строго православно-ортодоксальної (я маю на увазі підтримку прогрецького неовізантійського проекту) до більш слов’яно-орієнтованої політики. Це був заклик до менших братів, які, з точки зору Росії, “потребували їх”, були “підкорені турками”. Не останню роль у цьому відігравала і православна віра.

Слов’янська ідея була однаково вигідною як для Росії, так і для балканських слов’ян. Росія відчувала потребу у слов’янських братах, тому що вони забезпечували збереження російської місії, навіть величі, емоційної і духовної довершеності, щось на зразок “очищення від гріхів”. Останнє, до речі, привносило в слов’янську ідею деякий містичний мотив. З іншого боку, для балканських народів Росія була визволителькою, “Великою матір’ю”, беззаперечною і неосяжною надією (на противагу Європі, яка поставала в усній традиції як метафорична “вавилонська блудниця”). А тому, для балканських слов’ян (в першу чергу, у Сербії, Болгарії, Македонії та навіть Боснії) ідея слов’янства скоріше ідентифікувалася з російським імператором, російським солдатом, врешті, російською душею...

Австро-угорські слов’яни, в свою чергу, мали зовсім інший погляд на дії російського царя і його солдат, відтак розвинули інший тип слов’янської ідеї – вона повинна була ґрунтуватися на кооперації, солідарності, спільних уявленнях і прагненнях. Разом з тим, якісь містичні зв’язки, на противагу жителів Балкан, в Австро-Угорській імперії залишалися поза увагою.

Повертаючись до питання перспективи слов’янської єдності, можу ще раз повторити, що ці ідеї з’являються у кризові моменти, особливо тоді, коли слов’янські народи зустрічаються з неслов’янською загрозою, яка є більш потужною, ніж самі слов’яни. В минулому роль такої загрози відігравали оттомани на Балканах, німці, інколи угорці. Коли ця загроза зникала, або коли російські брати ставали аж надто настирними, тоді ідеї панславізму поступово зникали, інколи навіть перетворюючись в недовіру або навіть агресивність до колись дружніх народів. Тобто, з кожною великою кризою панславістські ідеї з’являлися як велика хвиля, яка потім відступала.

Чи можна у такому разі говорити про слов’ян як про деяку спільноту, яка поділяє якісь спільні інтереси, думки?

Спочатку варто визначитися з тим, чим може бути слов’янська єдність, яким значенням ми могли б наповнити це словосполучення? Зрозуміло, що політичний зміст ми виключимо, оскільки дуже важко собі уявити політичний проект який би був буквально панславістським, тобто об’єднував слов’ян географічно в рамках однієї політичної території. У нас залишається тільки культурний вимір, з якого особливим чином виділяється мовна спорідненість. Який би інший кут зору ми не вибрали, дуже важко собі уявити якісь більш ґрунтовні підстави для слов’янської єдності.

Зокрема, південнослов’янський проект, відомий нам під назвою Югославія, є найбільш показовим прикладом поразки слов’янської ідеї, як політичного та навіть культурного проекту. Спроба об’єднати людей під комуністичним гаслом “братерства і єдності” закінчилася кривавим конфліктом, зневірою і ненавистю. Зрозуміло, що рани лікуються, але не так швидко, причому не настільки, щоб за нашої пам’яті ми побачили якийсь проект нової регіональної єдності південних слов’ян.

Якщо сусідні слов’яни не випрацюють рішення стосовно своїх антагоністичних націоналістичних прагнень, то будь-яку можливість для широкої слов’янської єдності можна назвати не більше, ніж науковою фантастикою.

Єдине, що залишається, це розглядати слов’янську спільноту як деяку символічну єдність, яка концентрується на переконанні і вірі у якусь первородну єдність чи подібність. Це переконання, яке небезпечно близьке до міфу, нехтує досить суттєвими відмінностями, зокрема у питаннях віри. Це досить важливий момент, тому що зазначений підхід передбачає існування деякої “фундаментальної подібності”, а як ми знаємо, слов’яни сповідують фактично всі світові релігії.

Пошук спільних культурних рис є і ессенціалістським, і романтичним по суті. Есенціалізм проявляється у переконанні, що первісний зміст славізму залишається на підсвідомому рівні у вигляді історичного досвіду і різноманітних культурних імплантантів. Якщо говорити про романтизм, то він має вигляд сентиментального сприйняття сучасності через призму минулого, домінування проективного мислення над перцептивним. І в одному, й у іншому випадку, такий підхід не дає раціонального осмислення дійсності.

Чи є специфічні “слов’янські” проблеми, спільні для країн всього слов’янського світу – від Південної Європи до східної її частини?

Можливо, такою проблемою є питання входження до Європи. Адже, поза всяким сумнівом, слов’яни належать до європейського простору, але були позбавлені природних контактів з ним протягом довгого періоду часу.

Крім того, варто говорити про те, що слов’яни частіше були об’єктом, ніж суб’єктом у прийнятті рішень; вони знаходились на маргінесі політичних процесів, отримуючи вказівки, а не інформацію, чуючи тільки відлуння, а не самі послання. Потенційним джерелом проблем також можуть бути століття імітації і стагнації, схильності до конспірологічного мислення, фаталізму, месіанства, народного націоналізму з його забобонами, відсутністю громадянського суспільства, міфологізованою історіографією. Як наслідок всього цього, можна говорити навіть про комплекс неповноцінності.

Якщо існує “слов’янство” як спільнота етнічних ментальностей, то що з них об’єднує нас на рівні національної психології? Який він сьогодні, “дух слов’янства”?

Будь-які узагальнення тут будуть недоречні. Більше того, будь-які публічні висловлювання з подібними узагальненнями потрібно викинути з публічного дискурсу. Або принаймні вони повинні трактуватися як особиста точка зору, яка ґрунтується на власному досвіді. Якщо ж говорити про “слов’янський дух”, то це ще одна з форм узагальнення, причому найгірша, бо ґрунтується на стереотипах, а не на раціональному осмисленні дійсності. Проте, запитання прозвучало, і я мушу на нього відповісти, зробивши застереження, про те, що це моя суб’єктивна точка зору.

Як на мене, то слов’янському типу характеру властива надзвичайна чутливість і емоційність, розрахунок на імпровізацію, а не на системне планування, спонтанність замість підготовки, підозрілість і відсутність індивідуального начала. До речі, останнє ґрунтується на традиціях колективної культури. Так само можна назвати домінування патріархальної культури, досить слабку комунікацію між статями, високий рівень ескапістськихнастроїв (одним з проявів яких є те, що я називаю “алкогольною свободою” або схильність до пиятства, а також любов до абсурду). Слід згадати також різноманітні форми і прояви нігілізму, культ відпочинку і низьку культуру праці (що інколи проявляється у загальній зневазі до самої праці), любов до відкритих просторів і повільного протікання часу, неможливість тримати баланс між безнадійністю, зневірою і ейфорією, дивне співжиття скептицизму і догматизму, велике прагнення любові у патетичних і сублімованих формах, релігійну щирість. Особливим чином варто виділити любов до широких жестів і зневагу до маленьких дрібниць. І так далі, і тому подібне...

Чи відчуваєте Ви “дух слов’янства” у сучасній Македонії? Наскільки це почуття поширено також серед сербів? Наскільки ці народи відчувають свою спорідненість з іншими слов’янськими народами?

Я би трохи поміняв порядок і спочатку розповів про сербів. Як я вже говорив, про слов’янство починають говорити тоді, коли з’являються серйозні проблеми. У даному випадку проблеми почалися тоді, коли почала розпадатися Югославія. Серби були напряму втягнуті у цей брутальний епізод балканської історії. Однією з найголовніших причин війни було переконання, що сербський благочинний почин не достатньо розвивається на прилеглих територіях. Ізольована від західної політики і засобів масової інформації, сербська еліта повернулась обличчям до свого славного минулого (військова доблесть і мужність, ортодоксальний неовізантійський містицизм) і до “слов’янського духу”, зокрема. Втіленням цього духу була, насамперед, Росія, і вже по-друге, православ’я. Така обмежена прив’язаність була лише проявом пошуку конкретного союзника і конкретної політичної підтримки. Мені здається, що тодішнє югославське керівництво вбачало якусь подібність між двома федераціями, які стояли на межі розвалу. Додатковим імпульсом для пошуку слов’янських союзників було і те, що війна явно була спрямована проти православ’я, за виключенням останньої фази – війни в Косово, – оскільки ворогуючі сторони були слов’янами, які належали до трьох різних релігій. У будь-якому випадку, ведення з війни з іншими слов’янськими народами і заклик допомогти у цьому Росію досить дивно співвідноситься з почуттям “слов’янської єдності”.

Македонія також отримала свою частку слов’янської ідентичності саме у ході війни 2001 року проти повстанців з албанської меншини. Цей військовий конфлікт трансформував македонців в націю, яка стала найбільш жорстко налаштованою проти західного суспільства, з твердим переконанням, що ЄС і США (особливо останні) здійснювали протекцію албанцям. У цій ситуації, незалежно від спалаху нової любові до сусідніх сербів, македонці проявили ще й невідомий до останнього часу інтерес до слов’янства, причому виходячи за межі традиційного південного конгломерату. Зокрема, у фокусі такого широкого слов’янства опинилася Україна. Якщо любов до сербів частково пояснюється спільною ворожістю до албанців, то у випадку з Україною скоріше можна говорити про якісь позитивні почуття. Зокрема, Україна вирізнилася тим, що вона була однією з тих дуже небагатьох країн, які надали реальну військову допомогу протягом цього конфлікту. А тому саме Україна, а не Росія, виявилася героєм для македонців.

Разом з тим, інтерес до слов’янських ідей поступово зменшується, оскільки його починає перекривати повернутий із забуття інтерес до Олександра Великого. Такий поворот від всеслов’янського історичного самовизначення до нового сприйняття Македонії як перехрестя культур і, в якійсь мірі, симбіотичної мікроцивілізації (давні македонці + римська імперія + слов’яни + деякі інші можливі впливи = сучасні македонці) показують, що македонці надають перевагу генетичній суміші, ніж деякій подібності расової чистоти. Більше того, слов’янський компонент виступає останнім елементом цієї мозаїки і, буквально кажучи, досить поверховим. Тоді як нижні шари виявляються невідомими, але страшенно приваблюють своєю первинною загадковістю і древністю.

Але це зовсім не означає, що македонці повернулися спиною до ближніх і дальніх слов’ян. Якраз навпаки, постійно зростаючий інтерес як до язичницьких, так і до православних слов’янських традицій, до різноманітних форм середньовічного містицизму поруч з відновленням духовних практик серед молодого покоління вказує на ті джерела, в яких македонці шукають свою основу для ідентичності.

Чи мають якийсь сенс розмови про слов’янське мистецтво?

Наше мистецтво, так само як і все інше, знаходиться між імітацією глобальних тенденцій і викопуванням (інколи навіть буквально) народних традицій. Досить часто мистецтво набуває гібридних форм і змісту, а тому сприйняття такого продукту як більш чи менш слов’янський залежить як від артистів, які представляють цей твір, так і від їхньої аудиторії. Досить часто аудиторія “прочитує” мистецтво так, як вона сама хоче, тобто, проектує свої очікування. Артисти, з іншого боку, до деякої міри маніпулюють таким сприйняттям – і це залежить від культурних обставин, власних амбіцій і світогляду акторів.

Врешті, ми можемо назвати “слов’янським мистецтвом” все, що містить найменше посилання на традиційні мистецькі форми. Або можемо назвати слов’янським мистецтвом все, що представлено слов’янськими митцями. У будь-якому випадку, таке мистецтво повинно містити мінімальну “впізнаваність” для представників інших слов’янських культур. Тільки якщо ми знайдемо якийсь слід у власній душі, який залишається від звука, кольору чи почуття, яке спричинене таким мистецтвом, то ми говоримо про успішний мистецький резонанс на слов’янській основі. Але чи є в цьому сенс? Я думаю, що сенс тут такий самий, як і у випадку, коли ми говоримо про красу. А вона, як відомо, оцінюється самим глядачем, незалежно від того, які уявлення про красу має митець.

Як Ви думаєте, чи існують у сучасних слов’янських держав спільні державні пріоритети, якщо врахувати, що всім їм доводиться розв’язувати проблеми модернізації економіки і соціальних відносин?

Якщо ви говорите про модернізацію як подолання наслідків комуністичного минулого, то тут є декілька застережень. По-перше, подібність проблем, які проростають з нашого комуністичного минулого, не варто переоцінювати. Адже ми мали зовсім різні типи “комунізмів” у кожній з країн. По-друге, ми всі мали різну докомуністичну ситуацію у всіх країнах. І бути частиною Російської імперії зовсім не те ж саме, що бути частиною Австро-Угорської чи Оттоманської імперій.

Так само й комунізм – головні принципи організації суспільства були схожими по всій Східній Європі, але по факту виявлялися зовсім не схожими, наприклад, в СРСР, у Чехословаччині, Югославії чи Болгарії. Відповідно, наші країни мали різні стартові умови, так само як і різні можливості для модернізації і лібералізації суспільства. Дехто пішов вперед, дехто зупинився на половині шляху, а дехто взагалі не робив жодних кроків у цьому напрямку. Разом з тим, різні геостратегічні і культурні контексти формують відмінні перешкоди на шляху розв’язання подібного роду проблем. Так що подібність проблем у слов’янських країнах я б вважав дещо надуманою постановкою питання.

Чи може слов’янство відчути себе в якості “іншої Європи” і висунути свій проект – “європейський” по суті, але альтернативний тому образу західної цивілізації, який склався на сьогоднішній день?

Теоретично слов’янам дозволений будь-який варіант самосприйняття. Не дивлячись на це, будь-яка спроба створити, або навіть уявити якусь альтернативну “слов’янську Європу” нівелюється тим, що слов’яни вже виявляються розділеними на “слов’ян в Європі” і “слов’ян поза Європою”. При цьому навіть ті слов’яни, які знаходяться поза межами Європи розділені на тих, хто має надію вступити до цього “елітного клубу” і хто взагалі відмовляється від цієї ідеї.

Ще одна лінія поділу є релігійною. У цьому сенсі дуже добре, що Болгарія скоро вступить до ЄС. Після цього ніхто не зможе сказати, що православні слов’яни опинилися зо бортом Європи, тоді як католицькі слов’яни майже в повному складі опинилися в ЄС. Але в цілому можна сказати, що слов’яни виявилися розділеними по “лінії Хантінгтона”. Справа в тому, що зараз досить важко уявити собі можливість того, що росіянин, українець, або навіть македонець, прийдуть до словенця і будуть намагатися переконати їх, що вони представляють “іншу Європу”, альтернативну, засновану на слов’янських коренях. Я все таки думаю, що ми настільки ж подібні, наскільки і різні. А в деяких ситуаціях ми проявляємо навіть більше відмінностей, ніж подібностей, щоб бути аж настільки гомогенною спільнотою з спільними геополітичними і політичними уявленнями.

Яким чином можна розглядати сучасні слов’янські ідеї – це стратегія об’єднання чи перешкода для інтеграції?

Я не думаю, що слов’янські ідеї серйозно просуваються на офіційному рівні – цього немає ні на політичному, ні на академічному, ні на суспільному рівнях. А на неофіційному рівні ми зажди зможемо відчути хвилюючий досвід “знайомства з далекими родичами”, пускаючись в сентиментальні спекуляції про те, як добре ми розуміємо один одного, порівнюючи подібність у поведінці і легкість розуміння один одного через подібність мов (що виявляється зовсім не так, не дивлячись на самовпевнену взаємну зрозумілість). Цей неофіційний рівень слов’янських послідовників, який можна назвати навіть громадянським рівнем спілкування, скоріше сприяє інтеграції. Це якраз випадок безпечного і навіть освіжаючого расизму, або, іншими словами, благодушної, філантропічної радості від уявлення себе спільнотою, яка ґрунтується на расистському ґрунті. Це дуже зручний шанс для того, щоб погратися в цікаві філологічні ігри і обмінятися стереотипними жартами. Разом з тим, це можливість для обміну корисною інформацією стосовно тем, які можуть носити взаємовигідний характер.

Що можна зробити, щоб міжслов’янські зв’язки в цілому стали більш тісними і результативними?

Що стосується “тісних стосунків”, то я бачу тільки один шлях, яким це можна зробити – обмін молодими науковцями, студентами, які знають англійську мову, а тому мають шанс зрозуміти один одного. Крім того, не варто також забувати, що ми належимо до однієї мовної групи – на основі цього може розвиватися досить ефективна комунікація. Для початку це більш, ніж достатньо. Я не бачу жодних інших можливостей для розвитку взаємовідносин – ні туризм, ні культурний, чи навіть субкультурний обмін не зможе забезпечити достатнє підґрунтя для ефективних взаємних відносин. Водночас варто зазначити, що ніхто до сих пір не знає потенціалу наших музикантів, літераторів, кінематографістів. Це може стати важливим елементом відносин – і головне, їх ніколи не буде забагато.

Бесіду вів Юрій Таран

Версия для печати
Рекомендуем к прочтению

Родился бедным? Тебе не повезло!

Артерии и «социальные лифты» общества закупориваются. Шансы карьерного роста, социальная мобильность снижается, и, что еще хуже, падает доверие людей друг к другу, что заметно среди всех классов общества, но более всего – среди бедных. Столь восхваляемый «гибкий рынок труда», означает лишь мир, в котором такая принципиально важная вещь, как профсоюз, оказывается не у дел, а с работниками обращаются как с собственностью. Это представляет смертельную угрозу семьям рабочих, и их шансам дать своим детям вдохновение и жизненные силы.

В Британии становится все меньше социального разнообразия и знаний: в условиях нынешнего капитализма компетентные люди просто не могут никуда пробиться; они становятся жертвами социальных предрассудков и настроений. Они просто не знают, что делать, поскольку эффективная государственная политика должна идти вразрез с господствующими инстинктами консерваторов.

Читать далее

 

Мнения других экспертов

Радован Ванер, директор Чешского центра в Киеве

«Идея славянства сейчас не так популярна в Чехии, как раньше»

Віктор Петрович Яновський, Перший віце-президент Торгово-промислової палати України

“Немає підстав говорити про специфічність економічних відносин між слов’янськими країнами”

Борис Парахонський, доктор філософських наук, завідуючий відділу Інституту проблем міжнародної безпеки при РНБО

Питання ідентичності не можна охопити слов’янською атрибутикою

Адам Чарнота, слов’янин польсько-австралійський, професор Університету Сідней, Австралія.

Слов’янство повинно спиратися на універсальні цінності

Микола Ярмолюк, радник Міністерства закордонних справ.

Культурне різноманіття – природний спадок слов’ян

Кость Бондаренко, политолог

Славянская Европа для нас – реальная альтернатива

Борис Драгін, журналіст, заступник головного редактора газети польської нацменшини України

„Поглиблення співпраці між слов’янськими країнами має сенс, на мою думку, лише на двосторонній основі”

Іван Стоянов, доктор філологічних наук, професор кафедри слов’янської філології Київського славістичного університету

„Треба входити до європейської спільноти зі своїм власним почерком, зі своєю неповторністю”

Степан Віднянський, доктор історичних наук, старший науковий співробітник Інституту історії НАН України.

Політичне слов’янство протистоїть “поверненню до Європи”

Алексєєв Юрій Миколайович, ректор Київського славістичного університету.

Слов’янський етнос залишається найбільшим у Єдиній Європі

Прімож Шеліго, посол Словенії в Україні

„Ми, словенці, завжди усвідомлювали свою безпосередню причетність до сім’ї слов’янських народів”

Василь Махно, український поет

Дух слов’янства

Игорь Ляльков, председатель Белорусского Шумановского Общества, председатель Редакционного совета журнала «ЭўраБеларусь»

Славянский фактор по-белорусски

Емілія Ченгелова, соціолог, науковий співробітник Інституту соціології Академії наук Болгарії, Софія.

Слов’янська єдність можлива тільки в європейському контексті

Аркадиуш Сарна, эксперт Центра Восточных Исследований, Варшава

Глобальная перспектива более прогрессивна, чем славянская

Ян Кочи, директор представительства компании Schindler Ukraine

Маятник качнется в сторону Украины

Сергей Борисович Крымский, философ

Украина может стать центром влияния. Но только в отдаленной перспективе.

Леонід Зашкільняк, зав. кафедри історії слов’янських країн Львівського національного університету імені Івана Франка, доктор історичних наук, професор

Міф про третій шлях „Слов’янської ідеї”

Мілета Продановіч, художник, Сербія.

Страх вестернізації

Владимир Богданов, социолог, РФ

Не надо прикрывать «славянством» олигархат и алчность

Валерій Яровий, доктор історичних наук, професор

Слов’яни є не етнічною, а мовною спільнотою

Наталя Яковенко, доктор історичних наук, професор

„Коли говорити про сучасних слов’ян, то спільне між ними лише те, що вони більш-менш можуть порозумітися”

Александр Дулеба, директор исследовательского центра Ассоциации внешней политики Словакии

Словосочетание «быть европейцем» имеет для средних словаков политическое значение, а «быть славянином» – этническое

 

Другие диалоги

Украина в Европе – контуры и формат будущих взаимоотношений

Государственное управление: нужен ли «капитальный ремонт власти»?

ЕСТЬ ЛИ БУДУЩЕЕ У «ЛЕВОГО ДВИЖЕНИЯ» в УКРАИНЕ?

МИР В ВОЙНЕ или ВОЙНА В МИРУ?

НОВАЯ МЕЖДУНАРОДНАЯ СИСТЕМА БЕЗОПАСНОСТИ родится в Украине?

УКРАИНСКИЙ ПРОЕКТ – реформирование, перезагрузка, создание нового?

Будущее ТВ и Интернета – слияние, поглощение, сосуществование?

ФЕНОМЕН УКРАИНСКОГО МАЙДАНА

Поляризация общества - источник перманентной нестабильности. Найдет ли Украина социальный компромисс?

Партнерство Украина-Евросоюз: вызовы и возможности

МАЛЫЕ ГОРОДА – богатство разнообразия или бедность упадка

Права или только обязанности? (О состоянии соблюдения прав человека в Украине и мире на протяжении последних 65 лет)

Виртуальная реальность и нетократия: новые штрихи к портрету Украины

Таможня или Союз?

ДЕНЬГИ БУДУЩЕГО: валюты локальные, национальные, глобальные? Бумажные или электронные?

Кадры решают все? Или почему из Украины утекают мозги?

Мультикультурализм VS национализм

Религия в социально-политическом контексте Украины

Гуманитарная политика в Украине – а есть ли будущее?

Новый мировой экономический порядок

Рынок земли и будущее аграрной Украины

ДЕМОКРАТИИ КОНЕЦ? или ОНА ВРЕМЕННО СДАЕТ ПОЗИЦИИ?

Судьба реформ в Украине или Реформировать нереформируемое?!

20 наших лет

Будущее без будущего? или Почему Украина теряет образованное общество?

Украинский характер – твердыня или разрушающаяся крепость?

ПЕНСИОННАЯ РЕФОРМА В УКРАИНЕ: куда дует ветер перемен

20 лет независимости Украины – мифы и реалии

Поход Украины в Европу: остановка или смена курса?

Местные выборы 2010: прощание с самоуправлением?

Республика: «де-юре» или «де-факто»?

Каков капитал, таков и труд

Идеология умерла. Да здравствует новая идеология?!

Повестка дня нового Президента – стабилизация или развитие?

Соблазн и искушение диктатурой

Реформа украинского здравоохранения или ее отсутствие: причины и следствия

Выборы-2010: готова ли Украина к переменам?

Неосознанный сталкер. Или. Скрытые и явные угрозы жизни Украины и возможности их предотвращения

Новый общественный договор – быть или не быть?

КАК СПАСТИ СТРАНУ? или Приговор вынесен. Обжалованию подлежит?!

Человеческий капитал в топке экономического кризиса

Украинское общество в условиях кризиса: социальные вызовы и мистификации.

Большой договор между Украиной и Россией: от проекта влияния к проекту развития

Украинская власть: царствует, господствует или руководит?

Украина: нация для государства или государство для нации?

„Социальный капитал” и проблемы формирования гражданского общества в Украине

«Социальные мифологемы массового сознания и политическое мифотворчество»

Гражданин и власть: патерналистские и авторитарные настроения в Украине.

В зеркале украинского культурного продукта

Есть ли «свет» в конце регионального «туннеля» или кого интересуют проблемы местного самоуправления?

Национальная идея: от украинской мечты к новой парадигме развития

Досрочные выборы: политическое представление к завершению сезона

Кризис ценностей: что такое хорошо, и что такое плохо?

Реформы в экономике Украины: причины, следствия, перспективы

Информационное пространство – кривое зеркало Украинской действительности

Постсоветское поколение – здравствуй! (или некоторые подробности из жизни молодежи)

Проект Україна: українська самосвідомість і етнонаціональні трансформації

„Південний вектор” євроінтеграційної стратегії України

Феноменологія української корупції та її специфічні риси

Українській Конституції 10 років: від «однієї з найкращих в Європі» до правового хаосу

Украина в геополитических играх 2006-2025 гг. или Очередное обновление внешней политики

Яку Україну пропонують Україні чи Програми та реальні практики політичних партій України

Парламентський злам: проблеми взаємодії владних гілок

Майдан, рік по тому

Вызовы или стимулы глобализации?

Демографический кризис или последний украинец

Адміністративно-територіальна реформа – тест на ефективність нової влади

Ролевые игры: социодрама Украина – ЕС

Повестка дня будущего президента

Новое украинское Просвещение

„Внутрішня геополітика” України.

Чи готова Україна „мислити глобально, діяти локально”?

Демократия по-украински

Какая Россия нужна Украине?

Українська національна еліта – становлення чи занепад?

Середній клас в Україні : майбутнє народжується сьогодні

Україна шукає свою ідентичність

Камо грядеши, Украина?

page generation time:0,065