В украинской системе нечего исправлять, - там все надо менять.

Евгений Чичваркин

Пользовательского поиска

Україна шукає свою ідентичність

Прочитати вступ росiйскою мовою

Наскільки важлива проблема ідентичності? Наша повсякденна практика ніби-то свідчить про те, що для виживання потрібно не так вже й багато. Суржик дозволяє позбавитися зайвого мовного напруження, а нові ідоли масової свідомості – Вірка Сердючка і російськомовні боксери брати Клички – демонструють гнучкість і пристосовницький характер сучасного українця, який вміє викрутитися з будь-якої ситуації у себе вдома і який вдало продає себе за кордоном. При всьому цьому – це ідентифікати “виживання”.

Якщо ж говорити не про виживання, а про життя, а тим більше про проекції цього життя, то тут все розпадається на фрагменти, уривки, припущення.

***

В епоху Радянського Союзу на офіційному рівні декларувалася нова історична спільнота – “радянський народ”, який не знав національних конфліктів, а також забезпечував “можливість всім народам, національностям проявляти свої національні особливості у повному обсязі” (це стверджувалось в підручниках з історії СРСР, як і в будь-якій з газет того часу). Тому абсолютно природно, що після здобуття незалежності, національна тематика була домінуючою, як та пружина, яка випрямилася після довгого затягування. Але саме питання національного відродження виявилося підвішеним у повітрі, оскільки не було підкріплено ні образом майбутнього, ні образом політичного і соціально-економічного устрою країни. Крім того, утворились смислові “розриви” у сприйнятті соціальної реальності, які виявилися руйнівними для стереотипів епохи відродження української національної держави.

Столітні драми українського народу і не до кінця вистраждана українська мрія (національна держава, демократичні свободи та братство слов’янських держав) не давали відповіді на питання про те, яке суспільство заснувало у 1991 році українська держава.

Компроміс, який був відображений в ідеї про молоду українську політичну націю – тобто націю державницьку – парадоксальним чином співпадає з тезою про прискорення євроінтеграційних процесів і входження в єдине європейське співтовариство. Але чим для нас є Європейський Союз – сукупністю етносів, народів, регіональних спільнот, чи ще більш умовною системою абстрактних для нас цінностей? З іншого боку, теза про повернення до “колиски братніх народів” виглядає не менш суперечливо, оскільки ми тільки отримали шанс для побудови власної держави. Загальною ж тенденцією сучасного націотворення є те, що етно-національні процеси XV-XIXстоліть вже залишились далеко позаду, і тепер параметри побудови держав задає демократичний “тоталітаризм” прав і свобод людини.

***

Національна ідея не спрацювала – це формула, якавлаштовує багатьох. Її синонімом стала ще й формула геополітична – розкол України на Схід і Захід. За суперечками про мову, релігію і історію ми забули про спільну справу, яка могла б мобілізувати всю країну. Єдина точка порозуміння – наявність стратегічного ресурсу у вигляді чорноземів (за стан яких, до речі, українці ще будуть відповідати перед людством).

Геополітичний “розкол” всередині самої України не тільки не залатаний, але й продовжує поширюватися. Нинішня економічна і соціокультурна регіоналізація породжує нові для України ідентичності – донеччан, львів’ян, харьківчан стає все більше. З такими темпами до політичної регіоналізації – півкроку. Не важко передбачити, що вся ця мозаїка “уявних спільнот” при необхідності легко розчиниться хоч у Європі, хоч у Євразії. Як наслідок, розкол став предметом внутрішньополітичної експлуатації, джерелом політичного кар’єрного зростання і самоствердження, інструментом зовнішньополітичних ігор.

За минулі 12 років не було створено жодної спільної ідеї, навколо якої могли б об’єднатися громадяни України. Наші політики не створюють можливостей для виходу на позитивні характеристики ідентифікації громадян з успіхами, досягненнями власної держави. Натомість вони спекулюють на трагедіях, формуючи відчуття спільності в біді.

***

Проблема ідентичності, на наш погляд, пов’язана не з критерієм “подібності”, а насамперед, зі змістом спільної національної справи і з загальновизнаною проекцією цієї справи. Не минуле пояснює майбутнє, а навпаки – проекція спільного майбутнього дозволяє прочитати і зрозуміти цю історію. “Все наступне проливає світло на попереднє”.

Саме боротьба за майбутнє стала стрижнем нинішньої політичної і економічної боротьби в Україні. Гуманітарії виявилися “розібраними” по студіям-кухням, або ж з головою пішли в політичний сервіс. Як наслідок, про проблеми “буття українського народу” пишуть книжки не нові Костомарови і Куліші, а політики.

Так президент Леонід Кучма написав книгу, де намагається переконати читача, що Україна – не Росія. В різний час відповіді на це питання у письмовій формі пропонувалися майже усіма політиками, які претендують на загальнодержавний масштаб – В. Литвин, В. Медведчук, В. Ющенко, А. Деркач та інші виступають основними учасниками цієї “публічної дискусії”. Перед  тим як отримати позитивну відповідь на те, чим ми все жтаки є, нас ще очікує багато “писанини” про те, що “Україна – не Європейський Союз”, “Україна – не Туреччина” і багато тому подібних “відмінностей”.

***

Заради справедливості варто зазначити, що питання ідентичності не є актуальними лише для України. Росія, останнім часом, такожнамагається осмислити нові реалії і вибирає при цьому між європейським та євразійським майбутнім. Новий імпульс отримало це питання і в сусідніх з нами країнах – Польщі, Угорщині, Словаччині, Чехії, Румунії та Болгарії. Та і світові лідери – США, ЄС – нікуди не подінуться від викликів новостворюваного світу, який потребує нового прочитання національних історій і утвердження нових соціальних проекцій.

***

Пошук ідентичності – відповідь на нарощування глобалізації, розмивання мовних і релігійних спільнот, національних відмінностей. У сучасному світі постмодерну домінуючим стає прагматичний підхід економічної ефективності, яка останнім часом стає основним критерієм успішності нації на світових ринках. Разом з тим, хвиля уніфікації і пріоритет “права сильного” стали причиною народження нових амбіцій і претензій.

Глобалізація і новий сепаратизм породили ефект “геополітичної мушлі”, коли країни і цілі регіони, механічно відгороджують свої території, щоб уникнути деструктивного впливу ззовні. “Антитерористична коаліція” – це теж ідентифікат постмодерного світу, поруч зі “світовим тероризмом”, “ісламським фундаменталізмом” і тому подібними речами.

Разом з тим, глобалізм для сучасних націй означає і спів-життя в єдиному світі, де кожен має право на своє “я” і готовий його захищати до кінця, навіть ціною власного життя. Тому цілком закономірно, що в таких умовах культурна самобутність переживає справжній ренесанс. Не випадково нове “прочитання”  традиційних способів економічної і соціальної самоорганізації, духовних практик, народної творчості користуються величезною популярністю у світі. Розгорнулися справжні “бої за історію”, де російське месіанство зіткнулося з європейською екзистенцією і американським утопічним прагматизмом.

***

Як наслідок, Україна опинилася перед вибором – стати “зручною територією” чи “демографічним ресурсом”, які  поглинуть або Росія, або Європа; чи утверджувати власну спільноту-державу, здатнуосмислити власну історію і самостійно створювати образ свого майбутнього. У першому випадку питання ідентичності залишаться невикористаними, оскільки розчиняться у вже сформованих концептах. У другому випадку ми зможемо на рівні з іншими суб’єктами глобальних проекцій розпоряджатися своїм соціокультурним капіталом, відтак,  залишитися самими собою.

***

Питання про ідентичність українців залишається відкритим. Проте, від нього залежить майбутнє – держави, нації, громадян, співвітчизників. Часу на відповідь не так вже й багато...

Свернуть

Питання про ідентичність українців залишається відкритим. Проте, від нього залежить майбутнє – держави, нації, громадян, співвітчизників. Часу на відповідь не так вже й багато...

Развернуть

Мнение эксперта
Другие диалоги:
Версия для печати

Церква повинна допомогти людині подолати плинність часу

Церква повинна допомогти людині подолати плинність часу: Церква повинна допомогти людині подолати плинність часу

Ігор Ісіченко, архієпископ Харківський і Полтавський (УАПЦ)

     Як би ви охарактеризували стан стосунків між церквою і державою, а точніше, між релігіями взагалі і світською владою?
    
У вересні цього року ми будемо відзначати сумну дату – 60 років порозуміння між Російською Православною Церквою митрополита Сергія та Йосифом Сталіним. У вересні 1943 року було закладено основи тієї моделі стосунків між державою і церквою, яка продовжує діяти і досі в Україні. На зміну антицерковному теророві прийшла цинічна політика замикання Церкви в контрольоване державою ґетто. Церковна ієрархія перетворювалася на державну номенклатуру, діставала відповідні пільги, а за це поступалася реальною владою в Церкві спеціально створеному органові – Раді в справах Російської Православної Церкви (пізніше – Рада в справах релігій). Брутальне втручання уповноважених цієї ганебної установи в усі сфери життя РПЦ добре пам’ятають священики старшої ґенерації. Але чи багато змінилося досі? Історія з розколом УАПЦ є вельми показовою. На кожному етапі розколу, покликаного зупинити рух до канонічного визнання, запобігти зближенню з іншими українськими Церквами, ми помічаємо присутність Державного комітету України в справах релігій – спадкоємця Ради в справах релігій сталінсько-брежневських часів. Чиновники, покликані тільки реєструвати статути релігійних організацій, намагаються перебрати повноваження обер-прокурорів часів Катерини ІІ. І кризові моделі з державного життя переносяться ними в життя церковне.
    
Демократичні перетворення в Україні обумовлюють необхідність позбутися цієї спадщини. Але ж рудименти тоталітарного мислення серед нашого чиновництва такі міцні!.. У багатьох, якщо не у всіх реґіонах України, ми стикаємося зі спробами використовувати авторитет Церкви державою. Але священнослужитель і храм трактуються державними ідеологами як частинка нового декору, покликаного замаскувати стару істоту. Ми й досі не маємо рівноправних, партнерських стосунків між Церквою і владою.
    
З’являється безліч проектів, які можна було б навіть у рамках чинного законодавства виконувати разом із державними інституціями. Наприклад, душпастирська опіка в’язнів, солдатів, хворих та літніх людей. Але ініціатива у здійсненні цих проектів повинна йти від особистостей. Від християн, які прагнуть реалізувати апостольський потенціал Церкви, і яким держава повинна створити належні умови.
    
Але насправді все йде інакше. Наприклад, на Харківщині ми зіткнулися з досить дивним випадком, коли у місця позбавлення волі допускаються тільки дві конфесії: УПЦ Московського Патріархату і місцева харизматична громада (п’ятдесятницького напрямку). Чому? Бо такими були симпатії місцевого керівництва.
    
Офіцери із задоволенням запрошують священиків у військові частини на різні урочистості, мабуть, щоб надати їм більшого блиску. Через це на кожному кроці виникають делікатні ситуації, коли священик кропить свяченою водою й благословляє і православних, і атеїстів, і юдеїв, і мусульман, не питаючи про їхнє бажання. Важливий обряд перетворюється на розважальне доповнення до військового ритуалу. Але коли Церква починає клопотатися про перетворення відвідин військової частини на реґулярні, на забезпечення в ній повсякденної душпастирської роботи, це не викликає підтримки більшості офіцерського корпусу. І тут виявляється, що головною перешкодою в здійсненні Церквою пастирської опіки над її вірними виявляється неприйняття значною частиною чиновників – в одностроях чи без них – ідеї громадянського суспільства, в якому суспільстві держава зобов’язана забезпечити громадянинові його право сповідувати власну віру, але не може нав’язувати йому  інших релігій чи ідеологій. Ненормальним є становище, коли кожен християнин, одягнувши українську військову форму, мимоволі опиняється під юрисдикцією московського архиєрея, протеґованого Міністерством оборони. Генерали й офіцери мусять сприяти солдатові в його контактах з власним священиком, але не повинні роз’яснювати солдатові, до котрої церкви йому можна йти в неділю, а до котрої ні.
    
Українське суспільство поволі модернізується. А що робить церква, щоб, так скажімо, йти у ногу із часом?
    
Для церкви йти у ногу з часом може значити капітулювати перед часом. І не треба розуміти це як такий собі побутовий консерватизм. Архаїчні деталі сучасного церковного побуту – бабусині хусточки на жінках, сорочки-вишиванки, навмисне спрощення мови, поширювані репринти примітивних брошурок початку минулого сторіччя – це все ознаки пристосування до часу. Намагаючись говорити мовою села ХІХ ст. або російських еліт початку ХХ ст., запекло боронячись проти телевізора або комп’ютера, ми непомітно пов’язуємо себе з певним часовим відтинком, який здається нам ідеальним, на відміну від сучасного. А Церква тоді перетворюється на таку собі рольову гру, подібну до ігор у персонажів Толкієна або рицарів епохи короля Артура. Вона стає моделлю минулого, заповідником, протиставленим модерній добі.
    
Церква ж натомість повинна вміти допомогти людині подолати плинність часу, відчути присутність у світі тих фундаментальних засад, вічних цінностей, які не змінюються зі зміною суспільно-політичної кон’юнктури або зміни режиму. Здорова система пріоритетів може скластися лише тоді, коли система вимірів, у якій формуються пріоритети, є твердою й незмінною. Церква має цю систему. А сама Христова Церква, як правдиве здійснення присутності Царства Небесного на землі, за своєю природою протистоїть хаотичному впливові на людини суспільної кон’юнктури.
    
Церква – але не реальні особи, причетні до Церкви. Коли священнослужителі починають бавитися з земною владою, приймаючи від неї ордени та нагороджуючи вигідних їм чиновників, коли священнослужителі беруть участь в якихось політичних авантюрах, втручаються в партійну боротьбу, у виборчі перегони, вони тікають із Божого Царства у світ, змінюють вічні цінності на примарні й минущі. Це споконвічна проблема Церкви. І не треба фаталізувати зіпсованість наших часів. Пристосованці завжди були і у церковній отарі. Але ми пам’ятаємо не їх, а мучеників, сповідників, відважних архипастирів, здатних свідчити Євангеліє навіть коли це небезпечно для їхнього життя.
     Ви кажете про сферу моралі, але є й інший бік. Ви одягнуті в рясу, але у вас на столі стоїть комп’ютер, мабуть, ще й мобільник є. Чи немає тут протиріччя?
    
Церква є відбитком Царства Небесного на землі. Але це якраз не означає, що вона повинна тікати від набутків сучасної цивілізації. Навпаки: Церква мусить сповіщати Євангеліє, використовуючи найсучасніші засоби масової комунікації. На жаль, жодна церква в Україні не має достатньо коштів, щоб забезпечити на належному рівні телеєвангелізацію. Окремі телепрограми, які робляться під доброчинні кошти, або під гроші політичних структур, значного впливу не мають. Єдиний відомий мені виняток - це радіо „Воскресіння”, що належить УГКЦ. Є ще певні програми Римсько-Католицької Церкви на місцевому рівні. Православні ж Церкви зазвичай виходять в ефір лише завдяки тим чи іншим спонсорським проектам або за підтримки чи за ініціативи власників телеканалів і радіопередач (держави, економічних кланів, політичних партій).
    
І тут доводиться пригадати про фатальну хворобу Православної Церкви: її надмірну залежність від держави. Це хвороба не лише російська і зовсім не обмежена постсовєтським простором. Греція, Болгарія, жахливо затеїзована Сербія, Чорногорія, Румунія – в кожній з цих країн православ’я сприймається як чинник національної ідентичності, система культурних цінностей. З часів Візантії на сході Європи Православна Церква забезпечувала духовну опіку нації та держави й користувалася за це державною підтримкою. Ані в Римській, ні в Османській, ні в Російській імперіях Православна Церква не створювала самостійної системи освіти, масової комунікації, душпастирської опіки. Ці повноваження належали державі.
    
Умови ліберального суспільства унеможливлюють законодавчо ґарантовані привілеї для однієї Церкви. І саме та релігійна організація, яка покладає надії не на власні сили, а на державне сприяння, може виявитися найбільш вразливою. Вирішальний бар’єр у змаганні за майбутнє Православної Церкви в Україні буде перейдено, коли Церква осягне мудрість біблійних слів: “Не надійтеся на князів, на синів людських, в них немає спасіння” (Пс. 145:3).
    
Наша невеличка спільнота, та частина УАПЦ, яка зосередилася довкола Патріархії, має вельми обмежені можливості у порівнянні з іншими православними церквами. Але ми знали і знаємо, що розраховувати на чиюсь підтримку марно. Тому мусили висувати скромні, посильні проекти й покладатися на власні сили. Дякуючи Богові, у нас є освічені парафіяльні священики й ініціятивні та жертовні вірні.
    
Ми маємо кілька сайтів в Інтернеті, співпрацюємо з газетами “Наша віра” та “Успенська вежа”. При парафіях діють недільні школи. Працює харківська Колеґія Патріарха Мстислава. І все ж найголовнішим для нас залишається слово проповідника. Слово проповідника, якими б ефективними не були засоби масової комунікації, є первинним. Священик повинен піднятися на певний рівень – духовний, інтелектуальний, моральний, - щоб здобути довіру й пошану. Взірцем для священиків Харківсько-Полтавської єпархії є досвід нещодавно спочилого митрополита Сурозького Антонія,  відомого російського проповідника о. Олександра Меня, провідних богословів Заходу митрополита Каліста (Уера), о. Олександра Шмемана, о. Іоана Мейєндорфа.
    
Я думаю, що ця культура сповіщення Євангелія постіндустріальної доби і є запорукою того, що священики подолають самі і допоможуть подолати парафіянам найбільші небезпеки техногенної цивілізації, спокуси культури споживання, індивідуалістичну замкненість.
    
В першу чергу саме це і забезпечує актуальність церковного слова: не протистояння, а скоріше співдію з сучасною цивілізацією. Церква завжди має бути закваскою, яка квасить все тісто. Вона входить у світ, розчиняється в ньому, щоб привести його до Христа, до спасіння.
     Як свідчить світова статистика, 20-те сторіччя стало часом масового відходу людей від релігії, зростанням атеїзму, який став світовим явищем. У середні віки назватися атеїстом було все одно що назвати себе гомосексуалістом. А як ви ставитесь до атеїстів?
    
Є дуже непрості питання. Чи став світ менш релігійним, ніж був раніше? Чи виник атеїзм зараз? Чи були середні віки епохою перемоги християнства? Коректна й чесна відповідь на них допоможе нам рятуватися від легковажного фаталізму.
    
Проблема атеїзму виникла не від Маркса з Леніним, і навіть не від французьких просвітителів. Мабуть, вона існує стільки, скільки існує інспірована лукавим ілюзія людської самодостатності і хвороба людського егоїзму. Ще майже три тисячі років тому псалмоспівець писав: “Сказав безумний в серці своїм: “Бога нема” (Пс. 13:1). Отже, людський індивідуалізм і тоді обертався хворобливими явищами, які в майбутньому розвинулися в богоборницькі ідеології.
    
Це здається парадоксом, але двадцяте сторіччя викликає у мене набагато більше оптимізму, ніж досвід Середніх віків. Ми говоримо про кризу релігійності наших часів, але забуваємо, що ХХ століття засвідчило крах тоталітаризму, крах антихристиянських політичних доктрин. Воно виявило безліч проблем суспільної проблем – клонування, генної інженерії, одностатевих шлюбів, але воно не показало нам шляхів їхнього розв’язання. Двадцяте століття дало нам відчути цінність різного людського досвіду. Але його головний висновок можна сформулювати класичними словами грузинського кінематографіста: “Чи потрібна дорога, коли вона не веде до храму?” Якщо дорога веде в безвихідь, то треба вчасно зупинитися, пошукати, де ти зійшов з правильного шляху, і мати сміливість повернутися. Ліберальні цінності засвідчили свою порожність, і повернення до традиційних цінностей Церкви є лише справою нашої чесності перед собою.
    
Двадцяте століття по-новому сформувало бачення цінності людської особистості. Можливо, проблема більше полягає в тому, наскільки Церква готова це бачення сприйняти і зрозуміти. Але існує й інший аспект – наскільки саме суспільство поза церквою усвідомлює свої зв’язки із церковною традицією. Християнська традиція є реальністю навіть для людей, які визнають ліберальну ідеологію і демонстративно відходять від церкви. Ліберальна ідеологія зросла не в Азії й не в Полінезії, вона створилася на основі християнської традиції. Цінність людської особистості була привнесена в світову цивілізацію саме християнством. Власне з апостольських часів починається руйнування системи рабства, початок кризи тоталітарних ідеологій.
    
Що ж стосується атеїстів, то я ставлюся цілком прихильно й співчутливо до людей, які щиро шукають правди, роблячи на цій дорозі помилки, не боячись діяти всупереч громадській думці. Сьогодні бути атеїстом в Україні непрестижно. Модно проголошувати себе віруючою людиною. Але чи кожен, хто демонструє свою присутність на великодніх богослужіннях і ставить перед телекамерами свічки в храмах впливових конфесій, щиро визнає Євангеліє? Чи вірують ці люди в розіп’ятого за інших Христа досить щиро, щоб робити своє життя жертвою для ближнього?
    
Згадаймо Євангеліє знов. Скільки разів Ісус засуджував атеїстів? Але фарисеїв він засуджував у кожній своїй проповіді. Для нас в Україні сьогодні є набагато більшою небезпекою новітнє фарисейство, цинізм, прикриття аморальності позірною належністю до Церкви, ніж відверте визнання арелігійності своєї доктрини. І коли вже представники антирелігійних ідеологій, особливо перед виборами, заявляють, що вони стоять на боці Церкви, то треба дуже добре замислитися, чи тим шляхом іде ця Церква, якщо її захищають безбожники.
    
Що відбувається зараз всередині УАПЦ і чи немає загрози розколу?
    
Загрози розколу немає, тому що він уже стався остаточно. Загроза ця існувала між 2000-м і кінцем минулого року, але все ж вдавалося підтримувати домінування доцентрових тенденцій в УАПЦ. Основою цих доцентрових тенденцій було спільне прагнення до канонічного визнання, до входження в єдину Помісну Православну Церкву України, до забезпечення суспільного визнання й авторитету. Символом цього прагнення став глава Української Автокефальної Православної Церкви в діаспорі митрополит Костянтин, який згодився, як спадкоємець патріарха Мстислава, очолити останній Помісний Собор УАПЦ 2000 р., і прийняв на себе обов’язки духовного глави УАПЦ.
    
Але, попри спільне бачення перспективи Церкви, шляхи до здійснення цього проекту бачилися по-різному. Для однієї частини Церкви помісність стала сприйматися як річ самодостатня, пов’язана із незалежними керівними установами УАПЦ, її самостійною структурою. Навіть визнання того, що Церква увійшла в перехідний період, погодилася відмовитись від звичних атрибутів свого незалежного існування (самостійний у діях глава), визнала вищу духовну владу митрополита Костянтина, сприймалося досить болюче. Для іншої ж частини Церкви, яка ніколи не сприймала УАПЦ як щось окреме, нове, ставлячись до відродження УАПЦ в Україні лише як до повернення українських громад під канонічну владу історичного центру повоєнної УАПЦ в діаспорі, Помісний Собор 2000 р. був віхою в подоланні того анархічного стану, який виник в православній спільноті України через її розрив з зарубіжним центром після упокоєння Патріарха Мстислава.
    
Настрої самодостатності були поширені в Галичині, де УАПЦ виникла як нова релігійна організація, що замінила після 1989-1990 рр. структури РПЦ й включала до свого складу більшість галицьких громад і священства Московського Патріархату. Своїм головним завданням ці сили бачили протидію відродженню УГКЦ, котра з 1988 р. почала виходити з підпілля. Оскільки національно-демократичні сили в Галичині підтримували переважно УГКЦ, автокефальний рух мимоволі потрапляв під вплив старої номенклатури та провладних київських партій.
    
На схід від Збруча УАПЦ поставала на спогадах про церковне відродження 20-х рр. та про релігійні рухи часів другої світової війни. Переходу російських громад і священиків до УАПЦ тут практично не траплялося, існували тісні контакти з правими політичними силами, основи соціяльної доктрини Церкви набували виразно антикомуністичного характеру. УАПЦ на Сході була і є спільнотою дискримінованою, що протистоїть підтримуваній панівним режимом Церкві Московського Патріархату.
    
Ці дві тенденції певний час співіснували в УАПЦ, але їхнє змагання ставало все гострішим з кожною зустріччю архиєреїв. До того ж, центр УАПЦ в діаспорі, занурений у власні проблеми й залежний від перебігу діалогу Константинопольського та Московського Патріархатів, не виявляв великої ініціативи в організації церковного життя в Україні. З іншого боку, внутрішньоукраїнські політичні сили, які відстоювали і відстоюють перспективу об’єднання порізненої української православної спільноти навколо УПЦ-МП, чинили постійний опір поверненню Української Церкви під омофор Константинопольської Церкви-Матері. А митрополит Константин і вся наша Церква в діаспорі перебувають під її омофором з 1995 р. і сприймаються зорієнтованим на Москву політичним середовищем як представники Константинополя.
    
Безперечно, далася взнаки й фатальна для слов’янської вдачі нетерплячість, брак витримки й дисципліни. Та й окремі єпархії, навіть парафіяльні громади, вже звикли до стану фактичної некерованості й безконтрольності. Декого цей стан цілком влаштовував. Щоб приховати справжні наміри цього середовища було зімітовано переговори з УПЦ-КП, успішно зірвані менш як за рік після їхнього початку. Кон’юнктурні розмови про об’єднання в Помісну Церкву приховували наростання внутрішнього конфлікту. Причому порізнення виявлялося на всіх рівнях: втрачалася єдина суспільна доктрина Церкви, не працювала жодна комісія, парафії почали жити кожна своїми турботами. Дехто з невдоволених скромним становищем архиєреїв почав зазіхати на єпархії своїх співбратів. Міцна й авторитетна донедавна Львівська єпархія перетворилася на клубок конфліктів.
    
Врешті решт після дворічного споглядання на деградацію УАПЦ, переконавшись у неможливості вплинути на загальний перебіг подій, я 7 березня 2002 р. надіслав митрополитові Константину заяву про відмову брати участь у зібраннях розкольницького спрямування. Патріархія УАПЦ визнала, що за умов кризи єдиним реальним главою Церкви є митрополит Константин і Патріархія діє як його представництво. Група осіб, які дотримувалися інших поглядів, заявили про визнання єдиним главою УАПЦ митрополита Мефодія, й почали вимагати передання під його управління Патріархії. Сам митрополит Мефодій фактично відмовився виконувати рішення Помісного Собору 2000 р., якими він ставився під контроль духовного глави Церкви.
    
9 квітня 2003 р. було поставлено крапку в тривалому пошукові компромісів. З цієї дати УАПЦ остаточно поділилися на дві частини. Одна з них перебуває під духовною опікою митрополита Константина, глави УПЦ в США. Її центром в Україні є Патріархія, під безпосереднім управлінням якої перебуває кілька парафій у Центрі й на Півдні України, а також Харківсько-Полтавська єпархія. Друга частина УАПЦ, що репрезентує західні терени, визнає своїм главою митрополита Мефодія (Кудрякова) й має за центр Андріївську церкву в Києві. В багатьох епізодах появи цієї структури простежується неприхована підтримка влади.
     Чи розкол виглядає остаточним, чи ще є надія на майбутнє?
    
Нічого остаточного в цьому світі не буває. .....
    
На сьогодні ситуація виглядає драматично. І дуже важливо створити коректні стосунки між поділеними частинами Церкви, не робити їх антагоністами. А цього можна досягти, якщо вдасться не допустити брутального втручання чиновників у стосунки між релігійними організаціями, змусити їх дотримуватися чинного законодавства.

Бесіду вів Андрій МАКЛАКОВ

Версия для печати
Рекомендуем к прочтению

Родился бедным? Тебе не повезло!

Артерии и «социальные лифты» общества закупориваются. Шансы карьерного роста, социальная мобильность снижается, и, что еще хуже, падает доверие людей друг к другу, что заметно среди всех классов общества, но более всего – среди бедных. Столь восхваляемый «гибкий рынок труда», означает лишь мир, в котором такая принципиально важная вещь, как профсоюз, оказывается не у дел, а с работниками обращаются как с собственностью. Это представляет смертельную угрозу семьям рабочих, и их шансам дать своим детям вдохновение и жизненные силы.

В Британии становится все меньше социального разнообразия и знаний: в условиях нынешнего капитализма компетентные люди просто не могут никуда пробиться; они становятся жертвами социальных предрассудков и настроений. Они просто не знают, что делать, поскольку эффективная государственная политика должна идти вразрез с господствующими инстинктами консерваторов.

Читать далее

 

Мнения других экспертов

Сергей Крымский, профессор, доктор философских наук

Цель нашего существования – вернуться в цивилизованный мир

Сергей Макеев, доктор социологических наук, старший научный сотрудник Института социологии НАН Украины

Украинцы – это терпеливый народ

Лесь Танюк, народний депутат України, режисер драми і кіно, голова Комітету з питань культури і духовності

Нам треба написати нормальну позитивну історію

Юрий Макаров, ведущий канала «Студия «1+1»

Не должно быть диктатуры бездарности

Антоніна Колодій, доктор політологічних наук, завідувач кафедри політичних наук і філософії Львівського регіонального інституту державного управління НАДУ

Суспільство ще не дійшло згоди стосовно того визнавати чи не визнавати українську культуру

Вадим Скуратовский, доктор искусствознания, Киевский государственный институт театрального искусства им. Карпенко-Карого

В Украине умирают страхи: тоталитарных фобий у нас уже нет

Дмитро Корчинський, ведучий телеканалу “Студія “1+1”

Треба собі зізнатися раз і назавжди – виходу немає. Наше місце уже визначено

Ирина Рожкова, начальник департамента политической социологии Европейского института интеграции и развития

Свидетели эксперимента

Анатолий Ручка, доктор философских наук, профессор, зав. кафедры социологии культуры Института социологии НАН Украины

Украина может вызывать гордость

Александр Майборода, доктор исторических наук, профессор

Орієнтація на егоїзм

Виктор Танчер, доктор философских наук (Институт социологии НАН Украины)

Откуда в Украине взяться рафинированным интеллектуалам?

Валерій Хмелько, професор, доктор філософських наук, президент Київського міжнародного інституту соціології

Суспільство міксантів

Евгений Копатько, руководитель Донецкого информационно-аналитического центра

Принадлежность к паспорту

Андрей Мишин, заведующий отделом региональной безопасности, Национальный институт проблем международной безопасности при СНБОУ

Взвешенный имидж

Євген Головаха, Заступник директора Інституту соціології, Завідуючий відділу історії, теорії та методології соціології, професор

Конфлікт на рівні підсвідомості

Олег Бахтияров, генеральный директор Университета эффективного развития

Сверхидея для сверхчеловека

Виктор Цыганов, профессор, политолог, телевизионный ведущий (УТ-1)

Ритуальный характер

Александр Кислый, руководитель Института гражданского общества (Крым)

Уметь смеяться

Владимир Фесенко, директор Центра прикладных политических исследований «Пента»

Мираж в движении

Александр Ивашина, культуролог

Нам не хватает умения создавать правила игры, и выполнять их

Олександр Шморгун, канд. філос. наук, доцент, провідний науковий співробітник Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України, старший науковий співробітник Інституту європейських досліджень НАН України

Велич еліти творить націю

Мирослав Попович, директор Інституту філософії ім. Г.Сковороди

Культурне ядро

Владимир Дубровский, старший экономист центра «CASE-Украина», Киевская школа экономики, старший консультант.

Воспитай в себе гражданина

Василь Махно, український поет

Ми – втомлена нація

Артем Біденко, виконавчий директор Асоціації підприємств зовнішньої реклами України

Національну ідею треба визначати не через порівняння, а через мету

Володимир Євтух, чл.-кор. НАНУ, професор, доктор історичних наук

Україну потрібно об’єднувати на основі сучасності

Максим Стріха, керівник наукових програм Інституту відкритої політики, доктор фізико-математичних наук

Перспектива української ідентичності в сучасному світі

Андрей Зельницкий, директор Института управления эффективностью процессов «Гарант квали»

Формировать себя

Архієпископ Любомир Гузар, голова УГКЦ

Коли відроджується „Третій Рим”

Протоиерей Георгий Коваленко,редактор официального сайта УПЦ "Православие в Украине"

Мы не против национальной идеи, но хотели бы вернуть наше имущество

Сергей Лысенко, председатель Всеукраинского межконфессионального христианского военного братства

Церковь в армии – не прихоть, а норма НАТО

Владимир Крупский, президент Украинской Унионной Конференции церкви адвентистов седьмого дня.

Государственной церкви в Украине быть не должно

Фарук Ашур, глава Межобластной ассоциации общественных организаций «Арраид»

Нет никаких оснований для того, чтобы опасаться крымо-украинского конфликта

о.Микола (Пауков), УПЦ (КП)

Церква може впорядкувати державу. Якщо держава не буде заважати впорядкуватися самій церкві

Віктор Бондаренко, голова Держкомрелігії

Поліконфесійна країна

 

Другие диалоги

Украина в Европе – контуры и формат будущих взаимоотношений

Государственное управление: нужен ли «капитальный ремонт власти»?

ЕСТЬ ЛИ БУДУЩЕЕ У «ЛЕВОГО ДВИЖЕНИЯ» в УКРАИНЕ?

МИР В ВОЙНЕ или ВОЙНА В МИРУ?

НОВАЯ МЕЖДУНАРОДНАЯ СИСТЕМА БЕЗОПАСНОСТИ родится в Украине?

УКРАИНСКИЙ ПРОЕКТ – реформирование, перезагрузка, создание нового?

Будущее ТВ и Интернета – слияние, поглощение, сосуществование?

ФЕНОМЕН УКРАИНСКОГО МАЙДАНА

Поляризация общества - источник перманентной нестабильности. Найдет ли Украина социальный компромисс?

Партнерство Украина-Евросоюз: вызовы и возможности

МАЛЫЕ ГОРОДА – богатство разнообразия или бедность упадка

Права или только обязанности? (О состоянии соблюдения прав человека в Украине и мире на протяжении последних 65 лет)

Виртуальная реальность и нетократия: новые штрихи к портрету Украины

Таможня или Союз?

ДЕНЬГИ БУДУЩЕГО: валюты локальные, национальные, глобальные? Бумажные или электронные?

Кадры решают все? Или почему из Украины утекают мозги?

Мультикультурализм VS национализм

Религия в социально-политическом контексте Украины

Гуманитарная политика в Украине – а есть ли будущее?

Новый мировой экономический порядок

Рынок земли и будущее аграрной Украины

ДЕМОКРАТИИ КОНЕЦ? или ОНА ВРЕМЕННО СДАЕТ ПОЗИЦИИ?

Судьба реформ в Украине или Реформировать нереформируемое?!

20 наших лет

Будущее без будущего? или Почему Украина теряет образованное общество?

Украинский характер – твердыня или разрушающаяся крепость?

ПЕНСИОННАЯ РЕФОРМА В УКРАИНЕ: куда дует ветер перемен

20 лет независимости Украины – мифы и реалии

Поход Украины в Европу: остановка или смена курса?

Местные выборы 2010: прощание с самоуправлением?

Республика: «де-юре» или «де-факто»?

Каков капитал, таков и труд

Идеология умерла. Да здравствует новая идеология?!

Повестка дня нового Президента – стабилизация или развитие?

Соблазн и искушение диктатурой

Реформа украинского здравоохранения или ее отсутствие: причины и следствия

Выборы-2010: готова ли Украина к переменам?

Неосознанный сталкер. Или. Скрытые и явные угрозы жизни Украины и возможности их предотвращения

Новый общественный договор – быть или не быть?

КАК СПАСТИ СТРАНУ? или Приговор вынесен. Обжалованию подлежит?!

Человеческий капитал в топке экономического кризиса

Украинское общество в условиях кризиса: социальные вызовы и мистификации.

Большой договор между Украиной и Россией: от проекта влияния к проекту развития

Украинская власть: царствует, господствует или руководит?

Украина: нация для государства или государство для нации?

„Социальный капитал” и проблемы формирования гражданского общества в Украине

«Социальные мифологемы массового сознания и политическое мифотворчество»

Гражданин и власть: патерналистские и авторитарные настроения в Украине.

В зеркале украинского культурного продукта

Есть ли «свет» в конце регионального «туннеля» или кого интересуют проблемы местного самоуправления?

Национальная идея: от украинской мечты к новой парадигме развития

Досрочные выборы: политическое представление к завершению сезона

Кризис ценностей: что такое хорошо, и что такое плохо?

Реформы в экономике Украины: причины, следствия, перспективы

Информационное пространство – кривое зеркало Украинской действительности

Постсоветское поколение – здравствуй! (или некоторые подробности из жизни молодежи)

Проект Україна: українська самосвідомість і етнонаціональні трансформації

„Південний вектор” євроінтеграційної стратегії України

Феноменологія української корупції та її специфічні риси

Українській Конституції 10 років: від «однієї з найкращих в Європі» до правового хаосу

Украина в геополитических играх 2006-2025 гг. или Очередное обновление внешней политики

Яку Україну пропонують Україні чи Програми та реальні практики політичних партій України

Парламентський злам: проблеми взаємодії владних гілок

Майдан, рік по тому

Вызовы или стимулы глобализации?

Демографический кризис или последний украинец

Адміністративно-територіальна реформа – тест на ефективність нової влади

Ролевые игры: социодрама Украина – ЕС

Славянские миры: цивилизационный выбор

Повестка дня будущего президента

Новое украинское Просвещение

„Внутрішня геополітика” України.

Чи готова Україна „мислити глобально, діяти локально”?

Демократия по-украински

Какая Россия нужна Украине?

Українська національна еліта – становлення чи занепад?

Середній клас в Україні : майбутнє народжується сьогодні

Камо грядеши, Украина?

page generation time:0,189