В украинской системе нечего исправлять, - там все надо менять.

Евгений Чичваркин

Пользовательского поиска

Україна шукає свою ідентичність

Прочитати вступ росiйскою мовою

Наскільки важлива проблема ідентичності? Наша повсякденна практика ніби-то свідчить про те, що для виживання потрібно не так вже й багато. Суржик дозволяє позбавитися зайвого мовного напруження, а нові ідоли масової свідомості – Вірка Сердючка і російськомовні боксери брати Клички – демонструють гнучкість і пристосовницький характер сучасного українця, який вміє викрутитися з будь-якої ситуації у себе вдома і який вдало продає себе за кордоном. При всьому цьому – це ідентифікати “виживання”.

Якщо ж говорити не про виживання, а про життя, а тим більше про проекції цього життя, то тут все розпадається на фрагменти, уривки, припущення.

***

В епоху Радянського Союзу на офіційному рівні декларувалася нова історична спільнота – “радянський народ”, який не знав національних конфліктів, а також забезпечував “можливість всім народам, національностям проявляти свої національні особливості у повному обсязі” (це стверджувалось в підручниках з історії СРСР, як і в будь-якій з газет того часу). Тому абсолютно природно, що після здобуття незалежності, національна тематика була домінуючою, як та пружина, яка випрямилася після довгого затягування. Але саме питання національного відродження виявилося підвішеним у повітрі, оскільки не було підкріплено ні образом майбутнього, ні образом політичного і соціально-економічного устрою країни. Крім того, утворились смислові “розриви” у сприйнятті соціальної реальності, які виявилися руйнівними для стереотипів епохи відродження української національної держави.

Столітні драми українського народу і не до кінця вистраждана українська мрія (національна держава, демократичні свободи та братство слов’янських держав) не давали відповіді на питання про те, яке суспільство заснувало у 1991 році українська держава.

Компроміс, який був відображений в ідеї про молоду українську політичну націю – тобто націю державницьку – парадоксальним чином співпадає з тезою про прискорення євроінтеграційних процесів і входження в єдине європейське співтовариство. Але чим для нас є Європейський Союз – сукупністю етносів, народів, регіональних спільнот, чи ще більш умовною системою абстрактних для нас цінностей? З іншого боку, теза про повернення до “колиски братніх народів” виглядає не менш суперечливо, оскільки ми тільки отримали шанс для побудови власної держави. Загальною ж тенденцією сучасного націотворення є те, що етно-національні процеси XV-XIXстоліть вже залишились далеко позаду, і тепер параметри побудови держав задає демократичний “тоталітаризм” прав і свобод людини.

***

Національна ідея не спрацювала – це формула, якавлаштовує багатьох. Її синонімом стала ще й формула геополітична – розкол України на Схід і Захід. За суперечками про мову, релігію і історію ми забули про спільну справу, яка могла б мобілізувати всю країну. Єдина точка порозуміння – наявність стратегічного ресурсу у вигляді чорноземів (за стан яких, до речі, українці ще будуть відповідати перед людством).

Геополітичний “розкол” всередині самої України не тільки не залатаний, але й продовжує поширюватися. Нинішня економічна і соціокультурна регіоналізація породжує нові для України ідентичності – донеччан, львів’ян, харьківчан стає все більше. З такими темпами до політичної регіоналізації – півкроку. Не важко передбачити, що вся ця мозаїка “уявних спільнот” при необхідності легко розчиниться хоч у Європі, хоч у Євразії. Як наслідок, розкол став предметом внутрішньополітичної експлуатації, джерелом політичного кар’єрного зростання і самоствердження, інструментом зовнішньополітичних ігор.

За минулі 12 років не було створено жодної спільної ідеї, навколо якої могли б об’єднатися громадяни України. Наші політики не створюють можливостей для виходу на позитивні характеристики ідентифікації громадян з успіхами, досягненнями власної держави. Натомість вони спекулюють на трагедіях, формуючи відчуття спільності в біді.

***

Проблема ідентичності, на наш погляд, пов’язана не з критерієм “подібності”, а насамперед, зі змістом спільної національної справи і з загальновизнаною проекцією цієї справи. Не минуле пояснює майбутнє, а навпаки – проекція спільного майбутнього дозволяє прочитати і зрозуміти цю історію. “Все наступне проливає світло на попереднє”.

Саме боротьба за майбутнє стала стрижнем нинішньої політичної і економічної боротьби в Україні. Гуманітарії виявилися “розібраними” по студіям-кухням, або ж з головою пішли в політичний сервіс. Як наслідок, про проблеми “буття українського народу” пишуть книжки не нові Костомарови і Куліші, а політики.

Так президент Леонід Кучма написав книгу, де намагається переконати читача, що Україна – не Росія. В різний час відповіді на це питання у письмовій формі пропонувалися майже усіма політиками, які претендують на загальнодержавний масштаб – В. Литвин, В. Медведчук, В. Ющенко, А. Деркач та інші виступають основними учасниками цієї “публічної дискусії”. Перед  тим як отримати позитивну відповідь на те, чим ми все жтаки є, нас ще очікує багато “писанини” про те, що “Україна – не Європейський Союз”, “Україна – не Туреччина” і багато тому подібних “відмінностей”.

***

Заради справедливості варто зазначити, що питання ідентичності не є актуальними лише для України. Росія, останнім часом, такожнамагається осмислити нові реалії і вибирає при цьому між європейським та євразійським майбутнім. Новий імпульс отримало це питання і в сусідніх з нами країнах – Польщі, Угорщині, Словаччині, Чехії, Румунії та Болгарії. Та і світові лідери – США, ЄС – нікуди не подінуться від викликів новостворюваного світу, який потребує нового прочитання національних історій і утвердження нових соціальних проекцій.

***

Пошук ідентичності – відповідь на нарощування глобалізації, розмивання мовних і релігійних спільнот, національних відмінностей. У сучасному світі постмодерну домінуючим стає прагматичний підхід економічної ефективності, яка останнім часом стає основним критерієм успішності нації на світових ринках. Разом з тим, хвиля уніфікації і пріоритет “права сильного” стали причиною народження нових амбіцій і претензій.

Глобалізація і новий сепаратизм породили ефект “геополітичної мушлі”, коли країни і цілі регіони, механічно відгороджують свої території, щоб уникнути деструктивного впливу ззовні. “Антитерористична коаліція” – це теж ідентифікат постмодерного світу, поруч зі “світовим тероризмом”, “ісламським фундаменталізмом” і тому подібними речами.

Разом з тим, глобалізм для сучасних націй означає і спів-життя в єдиному світі, де кожен має право на своє “я” і готовий його захищати до кінця, навіть ціною власного життя. Тому цілком закономірно, що в таких умовах культурна самобутність переживає справжній ренесанс. Не випадково нове “прочитання”  традиційних способів економічної і соціальної самоорганізації, духовних практик, народної творчості користуються величезною популярністю у світі. Розгорнулися справжні “бої за історію”, де російське месіанство зіткнулося з європейською екзистенцією і американським утопічним прагматизмом.

***

Як наслідок, Україна опинилася перед вибором – стати “зручною територією” чи “демографічним ресурсом”, які  поглинуть або Росія, або Європа; чи утверджувати власну спільноту-державу, здатнуосмислити власну історію і самостійно створювати образ свого майбутнього. У першому випадку питання ідентичності залишаться невикористаними, оскільки розчиняться у вже сформованих концептах. У другому випадку ми зможемо на рівні з іншими суб’єктами глобальних проекцій розпоряджатися своїм соціокультурним капіталом, відтак,  залишитися самими собою.

***

Питання про ідентичність українців залишається відкритим. Проте, від нього залежить майбутнє – держави, нації, громадян, співвітчизників. Часу на відповідь не так вже й багато...

Свернуть

Питання про ідентичність українців залишається відкритим. Проте, від нього залежить майбутнє – держави, нації, громадян, співвітчизників. Часу на відповідь не так вже й багато...

Развернуть

Мнение эксперта
Другие диалоги:
Версия для печати

Церква може впорядкувати державу. Якщо держава не буде заважати впорядкуватися самій церкві

Церква може впорядкувати державу. Якщо держава не буде заважати впорядкуватися самій церкві: Церква може впорядкувати державу. Якщо держава не буде заважати впорядкуватися самій церкві

о.Микола (Пауков), УПЦ (КП)

     Отець Микола, стало вже загально прийнятим говорити про розкол у суспільстві і шляхи його подолання. Скільки людей – стільки і думок, яким чином це краще зробити. Дехто говорить про громадянське суспільство, дехто про розробку національної ідеї. Про церкву згадують лише інколи. Що вона може зробити – якщо може?
    
Почну трохи здалеку. Нещодавно я повернувся із закордонного відрядження, із славетного міста Лурд, що у Франції. Там проходило паломництво військових з 34 країн світу. Україна бере участь у цьому святі з 1998 року, але лише нинішнього року у Лурді побували також двоє представників УПЦ (КП). До речі, церква Московського патріархату дуже противилась нашій участі, але військовий єпископ Франції сказав, що “ми приймаємо не делегацію Московського патріархату, а делегацію від усієї України”, і ми поїхали.
    
Може, вам здається, що це безпосередньо справи не торкається, але... В Лурді збудований чудовий храм на тому місці, де дівчинці Бернадетті з’явилася Богоматір. В цьому храмі, поруч із входом є українська каплиця. Небагато народів світу можуть похвалитися, що вони мають каплицю в цьому храмі. Там бувають багато тисяч паломників з усього світу, треба зробити невеличкий косметичний ремонт, бо облущується штукатурка, але державі рідній до каплиці діла немає... Ми дуже переживаємо про свій імідж за кордоном, важко торуємо дорогу до Європи, але забуваємо, що ця дорога торується через такі „дрібниці”.
    
Наведу й інший приклад. Священик української греко-католицької церкви на власний кошт в Лурді збудував храм, а через дорогу від нього – готель, де паломники з України та всієї діаспори могли б зупинитися. Це зробила не держава, а один священик, самотужки, і французи, визнаючи його вклад, офіційно назвали цю вулицю “українською”.
    
До чого я це веду? До того, що покращити життя в Україні можна лише тоді, коли ми усвідомимо свою єдність, що ми одна велика сім’я. Цією консолідуючою силою якраз може стати церква.
    
Коли проїжджали до Лурду, то бачили Польщу - вона мене шокувала, в доброму сенсі цього слова. Але ж я добре пам’ятаю, як поляки ще 15 років тому скуповували у нас все, навіть останні гвинти з гайками. Чому так сталося, що у них все так швидко покращало, а у нас ні? Звичайно, можна згадати, що у них були реформи, а у нас їх нема. Що вони крокують в Європу, а ми невідомо куди. Все так – але це лише “похідні”, а першопричина в іншому – в бажанні і відповідальності кожного громадянина, а насамперед керівників.
    
Я звернув увагу ще на таку деталь. Проїжджаючи Польщею, ми постійно, у кожному населеному пункті бачили новозбудовані храми. На декілька дворів – капличка. В цих каплицях завжди прибрано і лежать квіти. Я не думаю, що люди це все роблять заради якоїсь показовості. Їм це дійсно потрібно.
    
Майже на всіх будинках під склепінням можна побачити зображення Божої матері або хреста. Навіть у полях стоять хрести – величезні, по вісім-десять метрів. Це релігійна нація. А коли людина духовна, вона завжди впорядкована. Коли вона впорядкована – то у неї завжди буде достаток. Як православний, я не вважаю матеріальний бік за основу буття. Але добробут приходить до духовної людини мимо навіть її волі! Бо така людина ніколи не вкраде, сумлінно працює, не витрачає гроші на дурниці, живе в ладу з собою та світом. У неї в житті є порядок. 
    
Ні, я не запобігаю перед католиками. Я звертаю увагу лише на їхню релігійність – вона щира. А у нас, на жаль, вона дуже часто лише декларована, поверхова. Коли ж у людей в душі ладу немає, то звідки злагода та добробут візьметься у всієї країни?
     Але ж є статистичні данні, яки нібито говорять про те, що у нас досить непогано з духовністю. Майже 80% населення вважають себе віруючими. Хто тут більше бреше – статистика чи респонденти?
    
Багато наших людей згадують про Бога лише на великі свята: на Пасху, на Водохрещення та інші, коли можна прийти в церкву та щось зробити собі на споживу: посвятити воду чи яйця, мед чи яблука. Люди забувають, що по Христу треба жити кожного дня. У Катовіце, це місто, де народився нинішній Папа Римський, я бачив, що в сім годин ранку, в середу, тобто посеред робочого тижня, церква була повна вщент. А у нас і в неділю храми стоять напівпорожні. Якщо ми православні, то давайте і жити по-православному, а якщо нам до церкви немає діла, то навіщо казати про свою нібито “релігійність”?
    
Якщо з релігійністю у нас такі справи, то може, варто пошукати порятунок в чомусь іншому. Наприклад, в пошуку національної ідеї. Чому вона у нас не спрацювала?
    
Давайте на хвилину відійдемо від церковних справ. В Польщі ми на деякий час зупинились у готелі. Раніше там була казарма одного з полків Війська Польського. Це був не гвардійський чи якийсь заслужений, а звичайний полк. Але! На цьому будинку зроблена меморіальна дошка з надписом, що „в цьому будинку  протягом двадцяти років стояв полк Війська Польського”. Ось так поляки шанують своє військо. Ви можете собі уявити дещо подібне у нас?
    
Є повага до церкви, є повага до свого війська – це значить, що ці люди усвідомлюють себе нацією. У цієї країни є перспективи. Є перспективи і у нас, але для цього ми повинні повернутися до власних витоків, до своїх традицій. Це не значить, що тільки українські традиції мусять бути, бо країна у нас багатонаціональна. Франція теж багатонаціональна, але французи усвідомлюють себе єдиною нацією. А у нас що не день, то новації, “багатовекторність” чи ще якісь вигадки.
    
Заяви про те, що національна ідея у нас не спрацювала, я вважаю безглуздими. Вона спрацювала, і спрацювала б набагато краще, якби керівництво держави їй не заважало. Влада зробила для цього все!
    
В Лурді, коли вояки виносили прапори 34 країн світу, був там і наш прапороносець, молодий курсант. Коли всі інші вояки йшли вільним кроком, то наш йшов, як на параді, і всі від цього були в захопленні. Інші вояки його теж підтримали. І до того я був свідком, що наші хлопці поводили себе дуже достойно, вони розуміли, що на них дивляться, що вони представляють Україну, виконують певну місію. Про що це говорить? Що наша національна ідея спрацьовує на побутовому рівні, тільки в високих кабінетах вона не працює. Це стосується не тільки духовної сфери. Навіть проводити протекціоністську політику в економіці – це теж прояв національної ідеї, національної самосвідомості.
    
Там, за кордоном, мені довелося почути від одного священика Московської патріархії: «вы извините, но я буду говорить по-русски, потому что даже многие из руководителей страны украинского не знают». Коли під час аудієнції у Папи Римського нашу делегацію – чи то внаслідок помилки канцелярії чи чогось іншого – не представили, Папа, не зважаючи на свої літа і свій стан здоров’я, звернувся до нас українською мовою і сам представив нас світу! А ми про Україну за кордоном кажемо англійською “юкрейн”, коли сам Папа каже “Україна”, і ніякого “юкрейн”. Та й не тільки чиновники, навіть деякі церковні діячі, проживши все життя в Україні, цураються української мови.
     І що ж тут робити? Може, послати їх на курси?
    
Не треба нічого робити. Треба просто жити з цим, і все.
    
Але ж це закріплює церковний розкол.
    
По-перше, церковний розкол існує тільки в межах православ’я. Греко-католики і римо-католики до нього відношення не мають. По-друге, Україна взагалі багатоконфесійна держава. Це історична даність, з якою ми повинні жити. Але розкол є. Він стався тому, що одна частина церковних діячів прагне жити в єдності з Росією, а друга частина зрозуміла, що існує незалежна Україна, і ця держава повинна мати свій патріархат. У канонічному плані у католиків по-іншому, але у православних саме так. Я не кажу що державна влада повинна заганяти нас силоміць в єдину помісну церкву. Але якби ця влада хоча б дотримувалася власних законів – це б вже було велике досягнення. Якби влада розуміла, що й вона повинна щось робити для нашого єднання, то можливо, ми б цей розкол вже подолали.
    
Наведу приклад. Нещодавно в Києві проходив круглий стіл, одним з питань якого було подолання церковного розколу. І ось під час нього голова Держкомрелігії Бондаренко заявляє, що ми не можемо говорити про єдину помісну церкву, бо немає церковних книг українською мовою. Хіба голова Держкомрелігії не знає, що практично всі церковні книги вже видані Київським патріархатом українською мовою? Ось вони, ці книги, подивіться! (показує – А.М.)
    
Це – знаменний фактор сьогодення, коли недбальство, некомпетентність цієї влади, цього керівництва стало вже системою.
     І все ж здається, що ваші стосунки із владою останнім часом покращали. Чи не так?
    
Українська церква Київського патріархату існує майже з самої Незалежності, тобто з 1992 року. За цей час вона виявила свою життєву силу, незважаючи на всі перепони і шалену протидію. До того ж у середині УПЦ (МП) виявилися певні проблеми. Наші громади не „розсмокталися”, як напевно, дехто сподівався. Нарешті і влада зрозуміла, що з нами треба рахуватися – і цьому вже є вагомі підтвердження. 
     Є певна статистика, яка показує, що чисельність церковних громад як церкви Київського патріархату, так і Московського, дійсно зростає, але кількість віруючих – навпаки, зменшується. Більше того – поширюється кількість єговістів, різних сект і таке інше.  Як ви охарактеризуєте ті перспективи, що перед нами постають?
    
Все відбувається так, як написано в Одкровенні Іоанна – йдуть останні часи. Перебіг часу невпинно прискорюється. Повсюди ми бачимо якусь поверховість, дріб’язковість, „кліпове мислення”. Настає демонізація самої людини. Ніхто не знає, коли настане Апокаліпсис, але те, що він наближається – сумнівів немає. Але це не означає, що ми можемо сидіти, склавши руки і скиглити. Згадаймо, які були перспективи у Апостолів? Або страта на хресті, або катування, або мученицька смерть на арені Колізея. Але вони йшли і робили те, що вважали своїм моральним обов’язком.  Завдяки їм, ми маємо приклад того, як треба жити і як вірити. 
    
Ми живемо в державі постсатанинський,  (сатанинською державою я зву СРСР) і на моє глибоке переконання, хоча вже нема Колізею і страти на хресті, нам зараз доводиться не набагато легше.

Бесіду вів Андрій МАКЛАКОВ

 

Версия для печати
Рекомендуем к прочтению

«Земля. NET»

З 1 січня 2013 року в Україні відкриють для публічного доступу електронний Державний земельний кадастр. Старт віртуального кадастру вчора підтвердив під час презентації тестового режиму даної системи голова Державного агентства земельних ресурсів України (Держземагентство) Сергій Тимченко.

Читать далее

 

Мнения других экспертов

Сергей Крымский, профессор, доктор философских наук

Цель нашего существования – вернуться в цивилизованный мир

Сергей Макеев, доктор социологических наук, старший научный сотрудник Института социологии НАН Украины

Украинцы – это терпеливый народ

Лесь Танюк, народний депутат України, режисер драми і кіно, голова Комітету з питань культури і духовності

Нам треба написати нормальну позитивну історію

Юрий Макаров, ведущий канала «Студия «1+1»

Не должно быть диктатуры бездарности

Антоніна Колодій, доктор політологічних наук, завідувач кафедри політичних наук і філософії Львівського регіонального інституту державного управління НАДУ

Суспільство ще не дійшло згоди стосовно того визнавати чи не визнавати українську культуру

Вадим Скуратовский, доктор искусствознания, Киевский государственный институт театрального искусства им. Карпенко-Карого

В Украине умирают страхи: тоталитарных фобий у нас уже нет

Дмитро Корчинський, ведучий телеканалу “Студія “1+1”

Треба собі зізнатися раз і назавжди – виходу немає. Наше місце уже визначено

Ирина Рожкова, начальник департамента политической социологии Европейского института интеграции и развития

Свидетели эксперимента

Анатолий Ручка, доктор философских наук, профессор, зав. кафедры социологии культуры Института социологии НАН Украины

Украина может вызывать гордость

Александр Майборода, доктор исторических наук, профессор

Орієнтація на егоїзм

Виктор Танчер, доктор философских наук (Институт социологии НАН Украины)

Откуда в Украине взяться рафинированным интеллектуалам?

Валерій Хмелько, професор, доктор філософських наук, президент Київського міжнародного інституту соціології

Суспільство міксантів

Евгений Копатько, руководитель Донецкого информационно-аналитического центра

Принадлежность к паспорту

Андрей Мишин, заведующий отделом региональной безопасности, Национальный институт проблем международной безопасности при СНБОУ

Взвешенный имидж

Євген Головаха, Заступник директора Інституту соціології, Завідуючий відділу історії, теорії та методології соціології, професор

Конфлікт на рівні підсвідомості

Олег Бахтияров, генеральный директор Университета эффективного развития

Сверхидея для сверхчеловека

Виктор Цыганов, профессор, политолог, телевизионный ведущий (УТ-1)

Ритуальный характер

Александр Кислый, руководитель Института гражданского общества (Крым)

Уметь смеяться

Владимир Фесенко, директор Центра прикладных политических исследований «Пента»

Мираж в движении

Александр Ивашина, культуролог

Нам не хватает умения создавать правила игры, и выполнять их

Олександр Шморгун, канд. філос. наук, доцент, провідний науковий співробітник Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України, старший науковий співробітник Інституту європейських досліджень НАН України

Велич еліти творить націю

Мирослав Попович, директор Інституту філософії ім. Г.Сковороди

Культурне ядро

Владимир Дубровский, старший экономист центра «CASE-Украина», Киевская школа экономики, старший консультант.

Воспитай в себе гражданина

Василь Махно, український поет

Ми – втомлена нація

Артем Біденко, виконавчий директор Асоціації підприємств зовнішньої реклами України

Національну ідею треба визначати не через порівняння, а через мету

Володимир Євтух, чл.-кор. НАНУ, професор, доктор історичних наук

Україну потрібно об’єднувати на основі сучасності

Максим Стріха, керівник наукових програм Інституту відкритої політики, доктор фізико-математичних наук

Перспектива української ідентичності в сучасному світі

Андрей Зельницкий, директор Института управления эффективностью процессов «Гарант квали»

Формировать себя

Архієпископ Любомир Гузар, голова УГКЦ

Коли відроджується „Третій Рим”

Протоиерей Георгий Коваленко,редактор официального сайта УПЦ "Православие в Украине"

Мы не против национальной идеи, но хотели бы вернуть наше имущество

Сергей Лысенко, председатель Всеукраинского межконфессионального христианского военного братства

Церковь в армии – не прихоть, а норма НАТО

Владимир Крупский, президент Украинской Унионной Конференции церкви адвентистов седьмого дня.

Государственной церкви в Украине быть не должно

Фарук Ашур, глава Межобластной ассоциации общественных организаций «Арраид»

Нет никаких оснований для того, чтобы опасаться крымо-украинского конфликта

Ігор Ісіченко, архієпископ Харківський і Полтавський (УАПЦ)

Церква повинна допомогти людині подолати плинність часу

Віктор Бондаренко, голова Держкомрелігії

Поліконфесійна країна

 

Другие диалоги

Украина в Европе – контуры и формат будущих взаимоотношений

Государственное управление: нужен ли «капитальный ремонт власти»?

ЕСТЬ ЛИ БУДУЩЕЕ У «ЛЕВОГО ДВИЖЕНИЯ» в УКРАИНЕ?

МИР В ВОЙНЕ или ВОЙНА В МИРУ?

НОВАЯ МЕЖДУНАРОДНАЯ СИСТЕМА БЕЗОПАСНОСТИ родится в Украине?

УКРАИНСКИЙ ПРОЕКТ – реформирование, перезагрузка, создание нового?

Будущее ТВ и Интернета – слияние, поглощение, сосуществование?

ФЕНОМЕН УКРАИНСКОГО МАЙДАНА

Поляризация общества - источник перманентной нестабильности. Найдет ли Украина социальный компромисс?

Партнерство Украина-Евросоюз: вызовы и возможности

МАЛЫЕ ГОРОДА – богатство разнообразия или бедность упадка

Права или только обязанности? (О состоянии соблюдения прав человека в Украине и мире на протяжении последних 65 лет)

Виртуальная реальность и нетократия: новые штрихи к портрету Украины

Таможня или Союз?

ДЕНЬГИ БУДУЩЕГО: валюты локальные, национальные, глобальные? Бумажные или электронные?

Кадры решают все? Или почему из Украины утекают мозги?

Мультикультурализм VS национализм

Религия в социально-политическом контексте Украины

Гуманитарная политика в Украине – а есть ли будущее?

Новый мировой экономический порядок

Рынок земли и будущее аграрной Украины

ДЕМОКРАТИИ КОНЕЦ? или ОНА ВРЕМЕННО СДАЕТ ПОЗИЦИИ?

Судьба реформ в Украине или Реформировать нереформируемое?!

20 наших лет

Будущее без будущего? или Почему Украина теряет образованное общество?

Украинский характер – твердыня или разрушающаяся крепость?

ПЕНСИОННАЯ РЕФОРМА В УКРАИНЕ: куда дует ветер перемен

20 лет независимости Украины – мифы и реалии

Поход Украины в Европу: остановка или смена курса?

Местные выборы 2010: прощание с самоуправлением?

Республика: «де-юре» или «де-факто»?

Каков капитал, таков и труд

Идеология умерла. Да здравствует новая идеология?!

Повестка дня нового Президента – стабилизация или развитие?

Соблазн и искушение диктатурой

Реформа украинского здравоохранения или ее отсутствие: причины и следствия

Выборы-2010: готова ли Украина к переменам?

Неосознанный сталкер. Или. Скрытые и явные угрозы жизни Украины и возможности их предотвращения

Новый общественный договор – быть или не быть?

КАК СПАСТИ СТРАНУ? или Приговор вынесен. Обжалованию подлежит?!

Человеческий капитал в топке экономического кризиса

Украинское общество в условиях кризиса: социальные вызовы и мистификации.

Большой договор между Украиной и Россией: от проекта влияния к проекту развития

Украинская власть: царствует, господствует или руководит?

Украина: нация для государства или государство для нации?

„Социальный капитал” и проблемы формирования гражданского общества в Украине

«Социальные мифологемы массового сознания и политическое мифотворчество»

Гражданин и власть: патерналистские и авторитарные настроения в Украине.

В зеркале украинского культурного продукта

Есть ли «свет» в конце регионального «туннеля» или кого интересуют проблемы местного самоуправления?

Национальная идея: от украинской мечты к новой парадигме развития

Досрочные выборы: политическое представление к завершению сезона

Кризис ценностей: что такое хорошо, и что такое плохо?

Реформы в экономике Украины: причины, следствия, перспективы

Информационное пространство – кривое зеркало Украинской действительности

Постсоветское поколение – здравствуй! (или некоторые подробности из жизни молодежи)

Проект Україна: українська самосвідомість і етнонаціональні трансформації

„Південний вектор” євроінтеграційної стратегії України

Феноменологія української корупції та її специфічні риси

Українській Конституції 10 років: від «однієї з найкращих в Європі» до правового хаосу

Украина в геополитических играх 2006-2025 гг. или Очередное обновление внешней политики

Яку Україну пропонують Україні чи Програми та реальні практики політичних партій України

Парламентський злам: проблеми взаємодії владних гілок

Майдан, рік по тому

Вызовы или стимулы глобализации?

Демографический кризис или последний украинец

Адміністративно-територіальна реформа – тест на ефективність нової влади

Ролевые игры: социодрама Украина – ЕС

Славянские миры: цивилизационный выбор

Повестка дня будущего президента

Новое украинское Просвещение

„Внутрішня геополітика” України.

Чи готова Україна „мислити глобально, діяти локально”?

Демократия по-украински

Какая Россия нужна Украине?

Українська національна еліта – становлення чи занепад?

Середній клас в Україні : майбутнє народжується сьогодні

Камо грядеши, Украина?

page generation time:0,160