В украинской системе нечего исправлять, - там все надо менять.

Евгений Чичваркин

Пользовательского поиска

Україна шукає свою ідентичність

Прочитати вступ росiйскою мовою

Наскільки важлива проблема ідентичності? Наша повсякденна практика ніби-то свідчить про те, що для виживання потрібно не так вже й багато. Суржик дозволяє позбавитися зайвого мовного напруження, а нові ідоли масової свідомості – Вірка Сердючка і російськомовні боксери брати Клички – демонструють гнучкість і пристосовницький характер сучасного українця, який вміє викрутитися з будь-якої ситуації у себе вдома і який вдало продає себе за кордоном. При всьому цьому – це ідентифікати “виживання”.

Якщо ж говорити не про виживання, а про життя, а тим більше про проекції цього життя, то тут все розпадається на фрагменти, уривки, припущення.

***

В епоху Радянського Союзу на офіційному рівні декларувалася нова історична спільнота – “радянський народ”, який не знав національних конфліктів, а також забезпечував “можливість всім народам, національностям проявляти свої національні особливості у повному обсязі” (це стверджувалось в підручниках з історії СРСР, як і в будь-якій з газет того часу). Тому абсолютно природно, що після здобуття незалежності, національна тематика була домінуючою, як та пружина, яка випрямилася після довгого затягування. Але саме питання національного відродження виявилося підвішеним у повітрі, оскільки не було підкріплено ні образом майбутнього, ні образом політичного і соціально-економічного устрою країни. Крім того, утворились смислові “розриви” у сприйнятті соціальної реальності, які виявилися руйнівними для стереотипів епохи відродження української національної держави.

Столітні драми українського народу і не до кінця вистраждана українська мрія (національна держава, демократичні свободи та братство слов’янських держав) не давали відповіді на питання про те, яке суспільство заснувало у 1991 році українська держава.

Компроміс, який був відображений в ідеї про молоду українську політичну націю – тобто націю державницьку – парадоксальним чином співпадає з тезою про прискорення євроінтеграційних процесів і входження в єдине європейське співтовариство. Але чим для нас є Європейський Союз – сукупністю етносів, народів, регіональних спільнот, чи ще більш умовною системою абстрактних для нас цінностей? З іншого боку, теза про повернення до “колиски братніх народів” виглядає не менш суперечливо, оскільки ми тільки отримали шанс для побудови власної держави. Загальною ж тенденцією сучасного націотворення є те, що етно-національні процеси XV-XIXстоліть вже залишились далеко позаду, і тепер параметри побудови держав задає демократичний “тоталітаризм” прав і свобод людини.

***

Національна ідея не спрацювала – це формула, якавлаштовує багатьох. Її синонімом стала ще й формула геополітична – розкол України на Схід і Захід. За суперечками про мову, релігію і історію ми забули про спільну справу, яка могла б мобілізувати всю країну. Єдина точка порозуміння – наявність стратегічного ресурсу у вигляді чорноземів (за стан яких, до речі, українці ще будуть відповідати перед людством).

Геополітичний “розкол” всередині самої України не тільки не залатаний, але й продовжує поширюватися. Нинішня економічна і соціокультурна регіоналізація породжує нові для України ідентичності – донеччан, львів’ян, харьківчан стає все більше. З такими темпами до політичної регіоналізації – півкроку. Не важко передбачити, що вся ця мозаїка “уявних спільнот” при необхідності легко розчиниться хоч у Європі, хоч у Євразії. Як наслідок, розкол став предметом внутрішньополітичної експлуатації, джерелом політичного кар’єрного зростання і самоствердження, інструментом зовнішньополітичних ігор.

За минулі 12 років не було створено жодної спільної ідеї, навколо якої могли б об’єднатися громадяни України. Наші політики не створюють можливостей для виходу на позитивні характеристики ідентифікації громадян з успіхами, досягненнями власної держави. Натомість вони спекулюють на трагедіях, формуючи відчуття спільності в біді.

***

Проблема ідентичності, на наш погляд, пов’язана не з критерієм “подібності”, а насамперед, зі змістом спільної національної справи і з загальновизнаною проекцією цієї справи. Не минуле пояснює майбутнє, а навпаки – проекція спільного майбутнього дозволяє прочитати і зрозуміти цю історію. “Все наступне проливає світло на попереднє”.

Саме боротьба за майбутнє стала стрижнем нинішньої політичної і економічної боротьби в Україні. Гуманітарії виявилися “розібраними” по студіям-кухням, або ж з головою пішли в політичний сервіс. Як наслідок, про проблеми “буття українського народу” пишуть книжки не нові Костомарови і Куліші, а політики.

Так президент Леонід Кучма написав книгу, де намагається переконати читача, що Україна – не Росія. В різний час відповіді на це питання у письмовій формі пропонувалися майже усіма політиками, які претендують на загальнодержавний масштаб – В. Литвин, В. Медведчук, В. Ющенко, А. Деркач та інші виступають основними учасниками цієї “публічної дискусії”. Перед  тим як отримати позитивну відповідь на те, чим ми все жтаки є, нас ще очікує багато “писанини” про те, що “Україна – не Європейський Союз”, “Україна – не Туреччина” і багато тому подібних “відмінностей”.

***

Заради справедливості варто зазначити, що питання ідентичності не є актуальними лише для України. Росія, останнім часом, такожнамагається осмислити нові реалії і вибирає при цьому між європейським та євразійським майбутнім. Новий імпульс отримало це питання і в сусідніх з нами країнах – Польщі, Угорщині, Словаччині, Чехії, Румунії та Болгарії. Та і світові лідери – США, ЄС – нікуди не подінуться від викликів новостворюваного світу, який потребує нового прочитання національних історій і утвердження нових соціальних проекцій.

***

Пошук ідентичності – відповідь на нарощування глобалізації, розмивання мовних і релігійних спільнот, національних відмінностей. У сучасному світі постмодерну домінуючим стає прагматичний підхід економічної ефективності, яка останнім часом стає основним критерієм успішності нації на світових ринках. Разом з тим, хвиля уніфікації і пріоритет “права сильного” стали причиною народження нових амбіцій і претензій.

Глобалізація і новий сепаратизм породили ефект “геополітичної мушлі”, коли країни і цілі регіони, механічно відгороджують свої території, щоб уникнути деструктивного впливу ззовні. “Антитерористична коаліція” – це теж ідентифікат постмодерного світу, поруч зі “світовим тероризмом”, “ісламським фундаменталізмом” і тому подібними речами.

Разом з тим, глобалізм для сучасних націй означає і спів-життя в єдиному світі, де кожен має право на своє “я” і готовий його захищати до кінця, навіть ціною власного життя. Тому цілком закономірно, що в таких умовах культурна самобутність переживає справжній ренесанс. Не випадково нове “прочитання”  традиційних способів економічної і соціальної самоорганізації, духовних практик, народної творчості користуються величезною популярністю у світі. Розгорнулися справжні “бої за історію”, де російське месіанство зіткнулося з європейською екзистенцією і американським утопічним прагматизмом.

***

Як наслідок, Україна опинилася перед вибором – стати “зручною територією” чи “демографічним ресурсом”, які  поглинуть або Росія, або Європа; чи утверджувати власну спільноту-державу, здатнуосмислити власну історію і самостійно створювати образ свого майбутнього. У першому випадку питання ідентичності залишаться невикористаними, оскільки розчиняться у вже сформованих концептах. У другому випадку ми зможемо на рівні з іншими суб’єктами глобальних проекцій розпоряджатися своїм соціокультурним капіталом, відтак,  залишитися самими собою.

***

Питання про ідентичність українців залишається відкритим. Проте, від нього залежить майбутнє – держави, нації, громадян, співвітчизників. Часу на відповідь не так вже й багато...

Свернуть

Питання про ідентичність українців залишається відкритим. Проте, від нього залежить майбутнє – держави, нації, громадян, співвітчизників. Часу на відповідь не так вже й багато...

Развернуть

Мнение эксперта
Другие диалоги:
Версия для печати

Перспектива української ідентичності в сучасному світі

     Пане Максиме, наскільки для України важливе питання ідентичності, чи є взагалі ця проблема нагальною?
    
Питання ідентичності пов’язане з існуванням самої держави. Сьогодні не випадково відбувається дискусія щодо «двох Україн». Одна з них - прагне повернути собі європейську спадщину. До речі, цілком закономірно, бо до 1918 року Львів належав до цивілізації Відня й Трієсту,  а не Тамбова й Томська. Друга частина – більш євразійська. Але ситуація складається так, що між цими «двома Українами», як стверджує відомий політолог Микола Рябчук, відсутня чітка територіальна лінія поділу. Між Львовом і Донецьком – чи то по Дніпру, чи то по Збручу – такої лінії немає. Поділ натомість проходить у межах кожної системи суспільних відносин, практично на рівні кожної особистості. Саме через цю амбівалентність в голові кожного українця політична ситуація залишається не прогнозованою. Україна не може визначитися зі своїми міжнародним партнерами, заплуталася з демократичними принципами, які вона ніби-то поділяє теоретично, і які нехтує на практиці. Нарешті, питання мови і культури, з якими пов’язано проголошення незалежності, залишаються в підвішеному стані. Зараз ми маємо ситуацію хиткої рівноваги між українофонами і русофонами, якщо глибше, - то між прибічниками європейської і євразійської орієнтації.
     З цього виникає ще одне, суто практичне запитання – в який бік зміститься ця рівновага? Якщо взяти за приклад Канаду, то щось має стати «великою» Канадою, а щось – лишиться Квебеком. І зараз ніхто не передбачить, чи «Квебеком» лишиться україномовна Галичина в переважно російськомовному “государстве Украина” з якоюсь своєрідною ідентичністю, спираючись на «совєтську» міфологію (за взірцем сьогоднішньої Білорусі). Чи таким «Квебеком» буде російськомовний донецький регіон - у переважно україномовній Україні.
     Загалом, історія знає два сценарії того, як може формуватися ідентичність. За першим,  ідентичність витворює державу, за другим, - держава витворює ідентичність.
     Яка з цих моделей характерна для України?
    
Якщо сьогодні пострадянська ідентичність творить державу, то наше майбутнє лежить в євразійському просторі. Тобто ми ніколи не проб’ємося до цивілізаційного «ядра» провідних держав Заходу, до якого дуже важко потрапити. Натомість ми назавжди залишимося «на маргінесі», в найкращому випадку - в «захисній смузі» цього «ядра», де наша місія полягатиме у  захисті благополучної Європи від небажаних транзитних потоків емігрантів, зброї і наркотиків.
     Якщо держава обере свідому стратегію орієнтації на європейську ідентичність, то у нас ще лишається шанс «зачепитися» за Європу з перспективою опинитися колись (хоч і дуже не скоро) в цьому «цивілізаційному» ядрі. Але вибір того чи іншого шляху – це питання моделі розвитку, яку ми обираємо, а не лише питання рівня життя. Сьогодні Україна за рівнем добробуту громадян, та й навіть за рівнем демократії чи корупції, мало чим різниться від Румунії чи Албанії. Але ці держави, попри свою бідність і невлаштованість, активно стукають у двері Європи - й, рано чи пізно, їм відчинять. Напевно, так відбувається й тому, що там не лишилося жодного пам’ятника Чаушеску чи Ходжа, жодної вулиці Леніна. Україна, натомість, тримається (за винятком невеликого західного регіону) за свою «совєтську» спадщину, - і як наслідок, підписує ганебну угоду про створення «Єдиного економічного простору» - клубу бідних, корумпованих, недемократичних країн.
     Наскільки важливо для України належати до цього «ядра» – чи то євразійського, чи то європейського?
    
Євразійськість не має «ядра». Звичайно, є багато людей (зокрема, і в Україні), які думають, що немає бога, окрім Дугіна, і Кара-Мурза - пророк його. Але я думаю, що ніхто не буде заперечувати, що євразійство підміняє реальні стандарти життя громадян абстрактними ідеями місії, яку треба виконувати, духовності (російсько-православної), яку треба силоміць насаджувати. Але ж  навіть українське православ’я (в його автентичній версії) страшенно відмінне від московського. І нам, з нашою культурно-світоглядною окремішністю, нашою включеністю впродовж віків до орбіти західної цивілізації, фактично немає місця в російсько-євразійському світі.  Нашу ідентичність там ладні сприймати в кращому разі на рівні народних пісень, гопака і горілки.
     Європейська традиція в цьому плані є більш перспективною, - бо навіть об’єднана Європа сьогодні є Європою націй, де ніхто нікого не прагне асимілювати чи силоміць «ощасливлювати». Звичайно, я свідомий небезпек і викликів,  різного роду конфліктів, які зараз продукує Західний світ. Але Захід постійно продукує й критику на самого себе (згадаймо праці  Волерштайна чи Гантінгтона), і вона є незміренно дошкульнішою і розумнішою, ніж голосіння російських «євразійців», начебто «бездуховний західний світ» переживає кризу. І навіть з точки зору критики Заходу, я вважаю, що краще спершу долучитися до цього світу, а вже потім спільними зусиллями його змінювати й вдосконалювати.
     Серед багатьох українських інтелектуалів побутує думка, що Україна завжди мала більше інтелектуальних зв’язків саме з Європою. При цьому вони наголошують, що українські мислителі дали величезний поштовх російському культурному світу. То, можливо, Україні варто продовжувати йти у цій духовній спарці з Росією – не на рівні держав, а на рівні еліт?
    
В ідеалі було б дуже добре, - бо кожна рівноправна взаємодія плідна. Але існує дуже мало представників російської еліти, які готові прийняти Україну як рівноправного партнера. Я не кажу, що таких людей зовсім немає, але панівним дискурсом є більш чи менш «шляхетний» варіант євразійства й російського месіанства. Він передбачає підпорядкованість України, передбачає ідею «спільного культурного простору», вірніше - єдність саме російського культурного простору, де Україна розглядається регіональним додатком. Зрозуміло, що через це у мене є великі претензії і перестороги до російських інтелектуальних еліт.
     Щодо російської держави, то тут ще гірше, ніж з елітами. Бо Росія – це величезний монстр з величезною кількістю проблем. Прив’язка до цього монстра означає автоматичну залежність від їхніх проблем – починаючи від активної китайської колонізації Далекого Сходу, війни на Північному Кавказі, й тероризму в Москві.
     Наскільки перспективним для нас є сценарій формування ідентичності через державу?
     Таких прикладів в історії безліч. Граф Кавур, прем’єр-міністр П’ємонту, після переможних походів Гарібальді сказав: “Італію ми вже маємо, треба ще створити італійців”. Зараз ситуація досить подібна. Україну ми вже маємо, треба ще створити українців. Це зовсім не пов’язано з неодмінним насильством, - бо кожна держава щодня творить своїх громадян. Навіть лукашенківська Білорусь із колишніх «тутешніх», чи «бульбашів» витворює  білорусів. Правда це ідентичність має викривлені форми, бо за основу взято не багатовікову політичну й культурну традицію Великого Князівства Литовського, а «героїчний подвиг народу під час Великої Вітчизняної війни», а сьогодні основною ідеологемою режиму стає міфологізована роль Білорусі як «героїчної застави» слов’янського (або російського) світу проти зловорожого Заходу.
     Невже в Україні здійснюються якісь заходи з формування національної ідентичності?
     Соціологічні дослідження свідчать, що відбувається постійний рух до усвідомлення більшістю громадян себе як українців. Навіть в Донецькому регіоні більшість громадян, лишаючись русофонами, спираючись на викривлену пострадянську ідентичність (дуже подібну до «лукашенківської»), стали «політичними українцями». У Криму, який я майже весь об’їздив цього літа в рамках експедиції «Соборна Україна-2003», я зустрічав порівняно небагато людей, які патологічно негативно ставляться до України. Люди готові прийняти Україну, - за умови, що вона буде трохи кращою і більш впорядкованою.
     Якщо Схід все більш стає українським, то на Заході все частіше говорять про галицький сепаратизм. Він становить загрозу для України?
    
Я не наважився б стверджувати, що Схід стає все більш українським. Процеси тут відбуваються дуже болісні й суперечливі (зокрема, завдяки тому, що і владні еліти в нас ще досі «совєтські»). Тому в Донецьку майже одночасно відкривають музей Стуса - і ставлять пам’ятник живому Кобзону. Галицький сепаратизм якраз і є реакцією на нездатність «великої України» визначитися зі своїм стратегічним вибором. Зараз цей сепаратизм скоріше існує в уявному просторі серед інтелектуалів. Проте, його повністю ігнорувати не можна. Соціологія твердить: близько третини населення Галичини готові будувати окрему державу, якщо Україну з якихось геостратегічних причин “продадуть” Москві. За цієї умови справді може постати на порядку денному створення невеличкої буферної державки - західноукраїнської резервації між європейською Польщею й російськомовною євразійською «Украіной». Але все ж хочу вірити: цей  гіпотетичний конструкт ніколи не стане реальністю.
     У чому могла б полягати національна ідея України? Взагалі, її можна витворити?
    
Чим українська національна ідея різниться від російської? Російська ідея залишається месіанською. Росіяни досі намагаються не стільки жити гарно самі, скільки ощасливлювати все людство. Відтак Росію так і не облаштовано, але «збирання земель» розпочалося, - з Чечні, Білорусі, тепер уже і ЄЕП. Українська ідея, натомість, може полягати в здійсненні права українського народу на збереження власної неповторності в спільноті світових народів,  на  життя в незалежній,  соборній,  міцній, заможній, демократичній українській державі. Пишаюся тим, що мав дотикання до опрацювання такого визначення, зафіксованого наприкінці минулого року в програмі найстарішої політичної партії нової України - Української республіканської партії «Собор». Отже, нехай Україна буде й не найбагатша, не найсильніша, але затишна, пристойна держава, яка не переймається тим, щоб ощасливити все людство, але яка ефективно захищає українців.
     Якщо відкинути геоекономічну і геополітичну сфери, в яких ми майже повністю залежимо від наших або східних, або західних сусідів, чи можемо ми бути цікавими і оригінальними для всього світу в культурній сфері? 
    
По-перше, я не згоден, що Україна приречена програвати в геоекономічному чи геополітичному вимірі. Це біда не України, а її нікчемних еліт, що за 12 років не були реалізовані наші потенційні можливості. Тим не менш, навіть попри тотальну корупцію і шкурництво влади, за цей час ми змогли докорінно змінити структуру нашого експорту-імпорту. Ми все менше залежимо від Росії. Разом з тим, ми виходимо з конкурентноспроможною продукцією в Європу, яка орієнтується на загальносвітові ціни на енергоносії. Якщо ж нам «зроблять» низькі російські ціни на енергоносії (що сьогодні виставляють як основну принаду ЄЕП), то це в кінцевому підсумку не приведе до добра. Білорусія, яка довго сиділа на російській нафтогазовій “голці”,  зараз не може з неї зістрибнути. А за умови, коли Росія все менше готова тепер підтримувати Лукашенка (в обмін лишень на чергові інтеграційні декларації), в Білорусі почалися обвальні процеси в економіці. А Україна, зазнавши спершу обвалу, вчиться виживати в жорсткій конкуренції. Тому, навіть за сучасного тяжкого становища, ми не зовсім програли геоекономічне змагання.
     Стосовно геополітики, то ми справді вже могли б давно зробити рішучий крок в Європу і НАТО (і ще років шість-сім тому від нас чекали такого кроку, - і готові були йти назустріч; а сьогодні час змарновано, й наші стартові умови значно гірші). Але навіть при всіх цих реверансах у бік Росії, при всіх ЄЕПах у нас все ще залишається шанс бути в Європі, а не в одному державному устрої з Північним Кавказом і Уссурійським краєм.
     Якщо говорити про геокультурний вимір, то я можу навести дуже яскравий приклад того, що у нас справді є гарні можливості проявити себе в культурній сфері. Я щойно повернувся з форуму видавців, який відбувався у Львові, і можу сказати, що українська література є цілком конкурентноспроможною. Зараз більшість українських видавництв, які видають художню літературу, працюють не на грантах, а на комерційній основі. І це навіть за умов, коли держава встановлює такі податки, що українська книжка є набагато дорожчою за аналогічну за обсягом і якістю російську чи білоруську.
     Якщо років вісім тому говорили про абсолютний колапс українського книговидавництва і я міг перечитати абсолютно всю вартісну літературу, яка у нас видавалася, то зараз я не встигаю переглянути навіть список назв добрих книжок, які виходять з друку. Якщо українська книга не вмерла навіть за таких умов, то вона має великий життєвий потенціал.
     Які ви бачите перспективи у формуванні української ідентичності на найближчі декілька років?
    
Боюся, що різких, революційних кроків не буде. Скоріше, матиме місце повільне наростання проєвропейського потенціалу модерної української нації і повільне перетворення протоукраїнської радянської ідентичності в модерну українську ідентичність. Я можу також сказати, що на нашому книжковому ринку, попри всі проблеми, утверджується модерна українська література, - і це теж дуже важливо. Вірю також у те, що ще не повністю втрачено науково-освітній потенціал України, - що теж є запорукою формування ідентичності за європейським, а не євразійським взірцем.  І, нарешті, велике значення матиме очікувана зміна 2004 року нинішніх корумпованих пострадянських владних еліт - на більш патріотичні й проєвропейські.  

 

З Максимом Стріхою, доктором фізико-математичних наук, письменником, керівником наукових програм Інституту відкритої політики розмовляв журналіст Юрій Таран.

Версия для печати
Публикации автора

 

Рекомендуем к прочтению

Финансовое Темновековье

Судьба существующей финансовой системы выглядит мрачно – когда исчезнут т.н. «резервные» валюты, мир погрузится в финансовые «Темные века»; причина этого – господство сверхкрупного спекулятивного капитала и его идеологии «монетарного фашизма», что ведет к вырождению денег. За последние 40 лет деньги получили тотальный контроль над всем и каждым из нас. Будущие поколения вступят в жизнь, обремененные долгами своих отцов. И это неизбежно. Это хуже, чем паутина или стая вампиров, это глобальная пандемия, которая заражает каждую ДНК.

Ученые, политики и эксперты всячески оправдывают социальное неравенство и ущерб, наносимый финансовым сектором государству. Когда безработица и сокращение производства начинают угрожать отношениям между государством и финансовым классом, то финансовый класс предлагает населению «затянуть пояса» и «жесткую экономию». За пределами США это же предлагают сделать другим странам МВФ, Мировой Банк и различные финансовые учреждения. Сегодня финансовый класс и банкиры развивают эту идеологию через СМИ и правительства с той же неистовостью, с какой действовала церковь в Темные Века: всякий усомнившийся считается «еретиком».

Читать далее

 

Мнения других экспертов

Сергей Крымский, профессор, доктор философских наук

Цель нашего существования – вернуться в цивилизованный мир

Сергей Макеев, доктор социологических наук, старший научный сотрудник Института социологии НАН Украины

Украинцы – это терпеливый народ

Лесь Танюк, народний депутат України, режисер драми і кіно, голова Комітету з питань культури і духовності

Нам треба написати нормальну позитивну історію

Юрий Макаров, ведущий канала «Студия «1+1»

Не должно быть диктатуры бездарности

Антоніна Колодій, доктор політологічних наук, завідувач кафедри політичних наук і філософії Львівського регіонального інституту державного управління НАДУ

Суспільство ще не дійшло згоди стосовно того визнавати чи не визнавати українську культуру

Вадим Скуратовский, доктор искусствознания, Киевский государственный институт театрального искусства им. Карпенко-Карого

В Украине умирают страхи: тоталитарных фобий у нас уже нет

Дмитро Корчинський, ведучий телеканалу “Студія “1+1”

Треба собі зізнатися раз і назавжди – виходу немає. Наше місце уже визначено

Ирина Рожкова, начальник департамента политической социологии Европейского института интеграции и развития

Свидетели эксперимента

Анатолий Ручка, доктор философских наук, профессор, зав. кафедры социологии культуры Института социологии НАН Украины

Украина может вызывать гордость

Александр Майборода, доктор исторических наук, профессор

Орієнтація на егоїзм

Виктор Танчер, доктор философских наук (Институт социологии НАН Украины)

Откуда в Украине взяться рафинированным интеллектуалам?

Валерій Хмелько, професор, доктор філософських наук, президент Київського міжнародного інституту соціології

Суспільство міксантів

Евгений Копатько, руководитель Донецкого информационно-аналитического центра

Принадлежность к паспорту

Андрей Мишин, заведующий отделом региональной безопасности, Национальный институт проблем международной безопасности при СНБОУ

Взвешенный имидж

Євген Головаха, Заступник директора Інституту соціології, Завідуючий відділу історії, теорії та методології соціології, професор

Конфлікт на рівні підсвідомості

Олег Бахтияров, генеральный директор Университета эффективного развития

Сверхидея для сверхчеловека

Виктор Цыганов, профессор, политолог, телевизионный ведущий (УТ-1)

Ритуальный характер

Александр Кислый, руководитель Института гражданского общества (Крым)

Уметь смеяться

Владимир Фесенко, директор Центра прикладных политических исследований «Пента»

Мираж в движении

Александр Ивашина, культуролог

Нам не хватает умения создавать правила игры, и выполнять их

Олександр Шморгун, канд. філос. наук, доцент, провідний науковий співробітник Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України, старший науковий співробітник Інституту європейських досліджень НАН України

Велич еліти творить націю

Мирослав Попович, директор Інституту філософії ім. Г.Сковороди

Культурне ядро

Владимир Дубровский, старший экономист центра «CASE-Украина», Киевская школа экономики, старший консультант.

Воспитай в себе гражданина

Василь Махно, український поет

Ми – втомлена нація

Артем Біденко, виконавчий директор Асоціації підприємств зовнішньої реклами України

Національну ідею треба визначати не через порівняння, а через мету

Володимир Євтух, чл.-кор. НАНУ, професор, доктор історичних наук

Україну потрібно об’єднувати на основі сучасності

Андрей Зельницкий, директор Института управления эффективностью процессов «Гарант квали»

Формировать себя

Архієпископ Любомир Гузар, голова УГКЦ

Коли відроджується „Третій Рим”

Протоиерей Георгий Коваленко,редактор официального сайта УПЦ "Православие в Украине"

Мы не против национальной идеи, но хотели бы вернуть наше имущество

Сергей Лысенко, председатель Всеукраинского межконфессионального христианского военного братства

Церковь в армии – не прихоть, а норма НАТО

Владимир Крупский, президент Украинской Унионной Конференции церкви адвентистов седьмого дня.

Государственной церкви в Украине быть не должно

Фарук Ашур, глава Межобластной ассоциации общественных организаций «Арраид»

Нет никаких оснований для того, чтобы опасаться крымо-украинского конфликта

о.Микола (Пауков), УПЦ (КП)

Церква може впорядкувати державу. Якщо держава не буде заважати впорядкуватися самій церкві

Ігор Ісіченко, архієпископ Харківський і Полтавський (УАПЦ)

Церква повинна допомогти людині подолати плинність часу

Віктор Бондаренко, голова Держкомрелігії

Поліконфесійна країна

 

Другие диалоги

Украина в Европе – контуры и формат будущих взаимоотношений

Государственное управление: нужен ли «капитальный ремонт власти»?

ЕСТЬ ЛИ БУДУЩЕЕ У «ЛЕВОГО ДВИЖЕНИЯ» в УКРАИНЕ?

МИР В ВОЙНЕ или ВОЙНА В МИРУ?

НОВАЯ МЕЖДУНАРОДНАЯ СИСТЕМА БЕЗОПАСНОСТИ родится в Украине?

УКРАИНСКИЙ ПРОЕКТ – реформирование, перезагрузка, создание нового?

Будущее ТВ и Интернета – слияние, поглощение, сосуществование?

ФЕНОМЕН УКРАИНСКОГО МАЙДАНА

Поляризация общества - источник перманентной нестабильности. Найдет ли Украина социальный компромисс?

Партнерство Украина-Евросоюз: вызовы и возможности

МАЛЫЕ ГОРОДА – богатство разнообразия или бедность упадка

Права или только обязанности? (О состоянии соблюдения прав человека в Украине и мире на протяжении последних 65 лет)

Виртуальная реальность и нетократия: новые штрихи к портрету Украины

Таможня или Союз?

ДЕНЬГИ БУДУЩЕГО: валюты локальные, национальные, глобальные? Бумажные или электронные?

Кадры решают все? Или почему из Украины утекают мозги?

Мультикультурализм VS национализм

Религия в социально-политическом контексте Украины

Гуманитарная политика в Украине – а есть ли будущее?

Новый мировой экономический порядок

Рынок земли и будущее аграрной Украины

ДЕМОКРАТИИ КОНЕЦ? или ОНА ВРЕМЕННО СДАЕТ ПОЗИЦИИ?

Судьба реформ в Украине или Реформировать нереформируемое?!

20 наших лет

Будущее без будущего? или Почему Украина теряет образованное общество?

Украинский характер – твердыня или разрушающаяся крепость?

ПЕНСИОННАЯ РЕФОРМА В УКРАИНЕ: куда дует ветер перемен

20 лет независимости Украины – мифы и реалии

Поход Украины в Европу: остановка или смена курса?

Местные выборы 2010: прощание с самоуправлением?

Республика: «де-юре» или «де-факто»?

Каков капитал, таков и труд

Идеология умерла. Да здравствует новая идеология?!

Повестка дня нового Президента – стабилизация или развитие?

Соблазн и искушение диктатурой

Реформа украинского здравоохранения или ее отсутствие: причины и следствия

Выборы-2010: готова ли Украина к переменам?

Неосознанный сталкер. Или. Скрытые и явные угрозы жизни Украины и возможности их предотвращения

Новый общественный договор – быть или не быть?

КАК СПАСТИ СТРАНУ? или Приговор вынесен. Обжалованию подлежит?!

Человеческий капитал в топке экономического кризиса

Украинское общество в условиях кризиса: социальные вызовы и мистификации.

Большой договор между Украиной и Россией: от проекта влияния к проекту развития

Украинская власть: царствует, господствует или руководит?

Украина: нация для государства или государство для нации?

„Социальный капитал” и проблемы формирования гражданского общества в Украине

«Социальные мифологемы массового сознания и политическое мифотворчество»

Гражданин и власть: патерналистские и авторитарные настроения в Украине.

В зеркале украинского культурного продукта

Есть ли «свет» в конце регионального «туннеля» или кого интересуют проблемы местного самоуправления?

Национальная идея: от украинской мечты к новой парадигме развития

Досрочные выборы: политическое представление к завершению сезона

Кризис ценностей: что такое хорошо, и что такое плохо?

Реформы в экономике Украины: причины, следствия, перспективы

Информационное пространство – кривое зеркало Украинской действительности

Постсоветское поколение – здравствуй! (или некоторые подробности из жизни молодежи)

Проект Україна: українська самосвідомість і етнонаціональні трансформації

„Південний вектор” євроінтеграційної стратегії України

Феноменологія української корупції та її специфічні риси

Українській Конституції 10 років: від «однієї з найкращих в Європі» до правового хаосу

Украина в геополитических играх 2006-2025 гг. или Очередное обновление внешней политики

Яку Україну пропонують Україні чи Програми та реальні практики політичних партій України

Парламентський злам: проблеми взаємодії владних гілок

Майдан, рік по тому

Вызовы или стимулы глобализации?

Демографический кризис или последний украинец

Адміністративно-територіальна реформа – тест на ефективність нової влади

Ролевые игры: социодрама Украина – ЕС

Славянские миры: цивилизационный выбор

Повестка дня будущего президента

Новое украинское Просвещение

„Внутрішня геополітика” України.

Чи готова Україна „мислити глобально, діяти локально”?

Демократия по-украински

Какая Россия нужна Украине?

Українська національна еліта – становлення чи занепад?

Середній клас в Україні : майбутнє народжується сьогодні

Камо грядеши, Украина?

page generation time:0,284