В украинской системе нечего исправлять, - там все надо менять.

Евгений Чичваркин

Пользовательского поиска

Україна шукає свою ідентичність

Прочитати вступ росiйскою мовою

Наскільки важлива проблема ідентичності? Наша повсякденна практика ніби-то свідчить про те, що для виживання потрібно не так вже й багато. Суржик дозволяє позбавитися зайвого мовного напруження, а нові ідоли масової свідомості – Вірка Сердючка і російськомовні боксери брати Клички – демонструють гнучкість і пристосовницький характер сучасного українця, який вміє викрутитися з будь-якої ситуації у себе вдома і який вдало продає себе за кордоном. При всьому цьому – це ідентифікати “виживання”.

Якщо ж говорити не про виживання, а про життя, а тим більше про проекції цього життя, то тут все розпадається на фрагменти, уривки, припущення.

***

В епоху Радянського Союзу на офіційному рівні декларувалася нова історична спільнота – “радянський народ”, який не знав національних конфліктів, а також забезпечував “можливість всім народам, національностям проявляти свої національні особливості у повному обсязі” (це стверджувалось в підручниках з історії СРСР, як і в будь-якій з газет того часу). Тому абсолютно природно, що після здобуття незалежності, національна тематика була домінуючою, як та пружина, яка випрямилася після довгого затягування. Але саме питання національного відродження виявилося підвішеним у повітрі, оскільки не було підкріплено ні образом майбутнього, ні образом політичного і соціально-економічного устрою країни. Крім того, утворились смислові “розриви” у сприйнятті соціальної реальності, які виявилися руйнівними для стереотипів епохи відродження української національної держави.

Столітні драми українського народу і не до кінця вистраждана українська мрія (національна держава, демократичні свободи та братство слов’янських держав) не давали відповіді на питання про те, яке суспільство заснувало у 1991 році українська держава.

Компроміс, який був відображений в ідеї про молоду українську політичну націю – тобто націю державницьку – парадоксальним чином співпадає з тезою про прискорення євроінтеграційних процесів і входження в єдине європейське співтовариство. Але чим для нас є Європейський Союз – сукупністю етносів, народів, регіональних спільнот, чи ще більш умовною системою абстрактних для нас цінностей? З іншого боку, теза про повернення до “колиски братніх народів” виглядає не менш суперечливо, оскільки ми тільки отримали шанс для побудови власної держави. Загальною ж тенденцією сучасного націотворення є те, що етно-національні процеси XV-XIXстоліть вже залишились далеко позаду, і тепер параметри побудови держав задає демократичний “тоталітаризм” прав і свобод людини.

***

Національна ідея не спрацювала – це формула, якавлаштовує багатьох. Її синонімом стала ще й формула геополітична – розкол України на Схід і Захід. За суперечками про мову, релігію і історію ми забули про спільну справу, яка могла б мобілізувати всю країну. Єдина точка порозуміння – наявність стратегічного ресурсу у вигляді чорноземів (за стан яких, до речі, українці ще будуть відповідати перед людством).

Геополітичний “розкол” всередині самої України не тільки не залатаний, але й продовжує поширюватися. Нинішня економічна і соціокультурна регіоналізація породжує нові для України ідентичності – донеччан, львів’ян, харьківчан стає все більше. З такими темпами до політичної регіоналізації – півкроку. Не важко передбачити, що вся ця мозаїка “уявних спільнот” при необхідності легко розчиниться хоч у Європі, хоч у Євразії. Як наслідок, розкол став предметом внутрішньополітичної експлуатації, джерелом політичного кар’єрного зростання і самоствердження, інструментом зовнішньополітичних ігор.

За минулі 12 років не було створено жодної спільної ідеї, навколо якої могли б об’єднатися громадяни України. Наші політики не створюють можливостей для виходу на позитивні характеристики ідентифікації громадян з успіхами, досягненнями власної держави. Натомість вони спекулюють на трагедіях, формуючи відчуття спільності в біді.

***

Проблема ідентичності, на наш погляд, пов’язана не з критерієм “подібності”, а насамперед, зі змістом спільної національної справи і з загальновизнаною проекцією цієї справи. Не минуле пояснює майбутнє, а навпаки – проекція спільного майбутнього дозволяє прочитати і зрозуміти цю історію. “Все наступне проливає світло на попереднє”.

Саме боротьба за майбутнє стала стрижнем нинішньої політичної і економічної боротьби в Україні. Гуманітарії виявилися “розібраними” по студіям-кухням, або ж з головою пішли в політичний сервіс. Як наслідок, про проблеми “буття українського народу” пишуть книжки не нові Костомарови і Куліші, а політики.

Так президент Леонід Кучма написав книгу, де намагається переконати читача, що Україна – не Росія. В різний час відповіді на це питання у письмовій формі пропонувалися майже усіма політиками, які претендують на загальнодержавний масштаб – В. Литвин, В. Медведчук, В. Ющенко, А. Деркач та інші виступають основними учасниками цієї “публічної дискусії”. Перед  тим як отримати позитивну відповідь на те, чим ми все жтаки є, нас ще очікує багато “писанини” про те, що “Україна – не Європейський Союз”, “Україна – не Туреччина” і багато тому подібних “відмінностей”.

***

Заради справедливості варто зазначити, що питання ідентичності не є актуальними лише для України. Росія, останнім часом, такожнамагається осмислити нові реалії і вибирає при цьому між європейським та євразійським майбутнім. Новий імпульс отримало це питання і в сусідніх з нами країнах – Польщі, Угорщині, Словаччині, Чехії, Румунії та Болгарії. Та і світові лідери – США, ЄС – нікуди не подінуться від викликів новостворюваного світу, який потребує нового прочитання національних історій і утвердження нових соціальних проекцій.

***

Пошук ідентичності – відповідь на нарощування глобалізації, розмивання мовних і релігійних спільнот, національних відмінностей. У сучасному світі постмодерну домінуючим стає прагматичний підхід економічної ефективності, яка останнім часом стає основним критерієм успішності нації на світових ринках. Разом з тим, хвиля уніфікації і пріоритет “права сильного” стали причиною народження нових амбіцій і претензій.

Глобалізація і новий сепаратизм породили ефект “геополітичної мушлі”, коли країни і цілі регіони, механічно відгороджують свої території, щоб уникнути деструктивного впливу ззовні. “Антитерористична коаліція” – це теж ідентифікат постмодерного світу, поруч зі “світовим тероризмом”, “ісламським фундаменталізмом” і тому подібними речами.

Разом з тим, глобалізм для сучасних націй означає і спів-життя в єдиному світі, де кожен має право на своє “я” і готовий його захищати до кінця, навіть ціною власного життя. Тому цілком закономірно, що в таких умовах культурна самобутність переживає справжній ренесанс. Не випадково нове “прочитання”  традиційних способів економічної і соціальної самоорганізації, духовних практик, народної творчості користуються величезною популярністю у світі. Розгорнулися справжні “бої за історію”, де російське месіанство зіткнулося з європейською екзистенцією і американським утопічним прагматизмом.

***

Як наслідок, Україна опинилася перед вибором – стати “зручною територією” чи “демографічним ресурсом”, які  поглинуть або Росія, або Європа; чи утверджувати власну спільноту-державу, здатнуосмислити власну історію і самостійно створювати образ свого майбутнього. У першому випадку питання ідентичності залишаться невикористаними, оскільки розчиняться у вже сформованих концептах. У другому випадку ми зможемо на рівні з іншими суб’єктами глобальних проекцій розпоряджатися своїм соціокультурним капіталом, відтак,  залишитися самими собою.

***

Питання про ідентичність українців залишається відкритим. Проте, від нього залежить майбутнє – держави, нації, громадян, співвітчизників. Часу на відповідь не так вже й багато...

Свернуть

Питання про ідентичність українців залишається відкритим. Проте, від нього залежить майбутнє – держави, нації, громадян, співвітчизників. Часу на відповідь не так вже й багато...

Развернуть

Мнение эксперта
Другие диалоги:
Версия для печати

Україну потрібно об’єднувати на основі сучасності

Україну потрібно об’єднувати на основі сучасності: Україну потрібно об’єднувати на основі сучасності

Володимир Євтух, чл.-кор. НАНУ, професор, доктор історичних наук

     Пошук обєднавчого моменту  я би почав через відшуковування позитивних символів сприйняття України за кордном, бо вони дають нам можливість включитися в більш широкий контекст. Разом з тим, оскільки Україну мало хто знає, нам треба   ретельніше подивитись на свою історію, і віднайти там те, що було позитивним – чому ми розвивались, чому вистояли, коли на нас ішла навала.  Якщо ці моменти підняти  - оце і є символи.
    
На чому основана українська ідентичність? Історії, території, чи може етносу?
     Я думаю, що ідентичність базується на багатьох показниках. Але, в першу чергу, вона мусить базуватися на розумінні або сприйнятті єдності території, мови і елементів культури. Якщо ми говоримо про один фактор, то ми не можемо охопити ідентичність. Що таке ідентичність? Я себе відчуваю спорідненим із кимось/чимось. Або інша людина мене співвідносить із тим чи іншим народом чи групою людей. Оце і є ідентичність, якщо спрощено підходити до цього питання. Але для мене, як дослідника, ідентичність буде визначатись низкою факторів і чинників. Я відразу буду говорити про територіальне та етнічне походження, нинішнє місце проживання, знання своєї історії, реакцію на довколишнє середовище. Ще одним важливим, як на мене, показником є той факт, що особа підтримує власну ідентичність або один із моментів, на якому ця ідентичність базується. Що я маю на увазі? Якщо ти говориш, що ти українець, то ти намагаєшся розмовляти українською мовою, бо мова – один із найголовніших показників ідентичності. Далі, ти повинен не тільки поважати свою культуру, а використовувати всі можливості, щоб підтримати цю культуру. Ти також повинен цікавитись своєю історією, і через цю історію показувати свою країну у спілкуванні з іншими.  Проте пересічна людина для себе не буде говорити, що у неї українська ідентичність і декларуватиме її підтримку, більшість людей просто робить це. Вона знає, що вона живе в Україні, якщо вона кудись виїжджає, то хоче повертатися сюди знов. Ця пересічна людина може поспівати українських пісень або надати перевагу вітчизняним товарам, тим самим підтримуючи ідентичність.  Такі люди гуртуються на основі спілкування із собі подібними,  утворюючи групову ідентичність.  Але знову ж таки, є у них і інші риси – володіння мовою, усвідомлення територіальної єдності, усвідомлення належності до того чи іншого етносу.  Багато із нас є маргіналами, в нормальному розумінні цього слова, бо є носіями якихось рис іншого етносу, але все-таки перевага надається одному етносу. Є також прагнення підтримати свою українськість в розмові, передати позитивний заряд своєму співбесіднику, говорячи про себе, як про носія того, що Ви називаєте українською ідентичністю.
     Тобто у пересічного українця вже склався образ своєї країни?
    
Безумовно. Це виробилося віками. Звичайно, є ще і регіональна ідентичність, основана на регіональних особливостях. І якщо людина нікуди не виїжджала, плюс якщо її території слабо перекриваються загально національними каналами телебачення чи радіо, то у неї сильно розвинена регіональна ідентичність. Українці – це звучить більш глобально, але у них є регіональні відмінності, які формуються під впливом ландшафту, стилю життя. Тому і кажуть що є різниця  між Заходом і Сходом, але хтось цю різницю робить дуже великою. Проте в сучасних умовах з розвитком комунікацій та за наявності спільного центру – Києва, – через який  проходить дуже багато спільного, створюються умови для підсилення загальноукраїнської ідентичності в рамках всієї нашої території,  за умови збереження певних регіональних особливостей.
      Проте є така думка, що, не дивлячись на регіональні відмінності, на рівні свідомості   ці відмінності не виражені...
    
Я думаю, що таке твердження має сенс.  Лише ті, хто отримує мало інформації про загальнонаціональне життя можуть зберігати регіональну ідентичність як домінуючу. Але наразі є кілька чинників, які домінують у визначенні загальнонаціональної ідентичності – це держава і її символіка, уявлення закордоном про Україну як одне ціле. Потім молоді люди, котрі чогось хочуть добитися, намагаються зробити це через центр. Є регіональна ідентичність, проте раціоналізації  у розумінні сепаратизму, не може бути. Смішно, коли кожну область  називають регіоном, адже регіон має власні закономірності розвитку, усталені структури, які не завжди обмежуються сучасними областями. Подібні розмови тільки допомагають вправним керівникам утримувати владу в областях, а поки що головною тенденцією є становлення централізованої держави, як би ми того не хотіли.
     Чи можна знайти в історії України „золотий вік”?
    
Я сказав би: „Є гіпотеза, що існував „золотий вік” для українців, а історики, географи, археологи можуть накопичити достатню масу знань, щоб ми могли переконати людей у тому, що дійсно він є”. Міф можна створити. Для чого? Напевно, для того, щоб обєднати людей, але цей міф буде дуже слабенький. Україну потрібно обєднувати на сучасності. Історія України дуже складна. Частина України перебувала під одними державами, частина – під іншими. І тому дуже важко привязати це до сучасності, особливо коли частина молодих людей намагається через Інтернет вийти за географічні межі держави. Звичайно, у світосприйнятті міфи відіграють велику роль, проте щоб молодим людям усвідомити і сприйняти міф, у них на це  недостатньо часу. І якщо ми хочемо, щоб молоді люди гуртувалися навколо українськості, їм потрібно пропонувати сьогоднішнє.  Потрібно  усвідомити, що ми – нація, брати із історії нормальні речі – те, що нас об’єднує, а особливо молодих, і тим самим витворювати як міф, так  і  реальність сучасної України. Міф в тому, що ми можемо стати пристойною країною. Це міф, бо щоб його реалізувати, потрібно докласти багато зусиль.
    
І пошук обєднавчого моменту я би почав через відшуковування позитивних символів сприйняття нас за кордном, бо вони дають нам можливість включитися в більш широкий контекст. Разом з тим, оскільки нас мало хто знає, нам потрібно  більш ретельно подивитись на свою історію і віднайти там  позитивні моменти. Наприклад, причини нашого розвитку, чому ви вистояли, коли на нас ішла навала.  Якщо ці моменти підняти - оце і є символи. Бо якісь конкретні символи не можуть відігравати велику роль для тих, хто не знає про це. Скажімо, Тарас Шевченко – це великий поет, великий художник, але для невеликої групи людей. Я колись писав статтю про роль символів в ідентичності української діаспори, в рамках якої я запитував представників діаспори, які символи у них зринають при згадці про Україну. І ось перелік – Софіївський собор,  Тарас Шевченко, Леся Українка, степи. Не багато, всього 5-7. У нас ці символи також діють. Але мені здається, що наша біда у тому, що молоді люди в масі своїй погано знають національну історію, в результаті чого з’явилась прірва між намаганням утвердження всього українського і свідомостю цих молодих людей, котрих не цікавлять ці символи. Натомість, вони поспішають в світ сучасності – комунікацій, Інтернету, через який вони зв’язуються із усім світом. Під час перебування у Радянському Союзі ми не могли зберігати історичну пам’ять в усіх її виявах і практично не розвивали етнічну самосвідомість.
     Все ж таки, якими могли би бути ці символи і хто їх міг би продукувати?
    
Треба уважно подивитись на свою історію. Наприклад, козацтво. Це і  є символ держави, при чому, демократичної держави. Далі, визвольні рухи  10-х – 20-х років ХХ ст.  Я  звернув би увагу не тільки на те, що їх учасники відстоювали себе як українців, але й на те, що серед них були високоінтелектуальні люди, які не змогли сприйняти революцію, тому що вони розуміли її міфічність, в якій розчиниться вся українськість. І це є не символи у вигляді папірця із певним зображенням, а символ ідеї, ідеї продуктивної, бо визвольний рух мав на меті побудову незалежної української держави. Представники ж  еліти допомагають формувати адекватне сприйняття цього складного символу та відповідне сприйняття подій того часу. Бо можна ці події зобразити викривлено і вони для багатьох будуть  негативним феноменом. Вироблення ідеї незалежної України і обстоювання її було символічне в діаспорі. Незаперечним є факт, що діаспора нічого не зробила більшого, як розвиток і обстоювання цієї ідеї.  Проте наразі існує ще одна важлива річ, яку вона могла зробити для України - навчити нас, як можна жити в демократичному суспільстві, бо вони довгий час (принаймні довше, ніж ми) жили у більш-менш демократичних суспільствах. Символи, пов’язані з демократією, могли би бути у пригоді, особливо для молодого українського покоління. Бо такі символи не обмежували б її  лише архаїкою, а повязували б минуле і сучасне.
     Що таке бути українцем?
    
По-перше, не соромитися цього, де б ти не був.
     А що, таке трапляється?
    
Я би не сказав, що це завжди відбувається усвідомлено. Візьміть наші столичні вузи.  Поза парами дуже багато людей розмовляють тільки російською мовою. Я можу навести приклад із свого досвіду роботи послом України в Італії. На зустріч із українськими бізнесменами їх італійські колеги взяли перекладача-іноземця, який володів українською мовою, а українські бізнесмени почали розмовляти російською мовою. От вам і все: розчинилася українська ідентичність, при чому в дуже важливому аспекті – в зовнішньому сприйнятті. Бути українцем означає підвищувати інтелектуальний рівень, як свій, так і  людей, що тебе оточують. Якщо людина потрапляє в інше довкілля, як би вона не апелювала до власної національності, її будуть сприймати в першу чергу по тому, чи знає вона мову та особливості країни перебування. Це запамятовується і створює кращий образ України. Бути українцем – продовжити симпатичну традицію не ставитися зневажливо до інших народів. Бути українцем - означає не кричати і „рвати на собі сорочку”, вимагаючи виселити тих, хто не розмовляє  українською мовою, а шукати з ними порозуміння. Бути українцем – намагатися на своєму місці і в своєму довкіллі робити так, щоб у порівнянні із іншими наше виявилося кращим.
     Це бажано, а реально?
    
Варто, на мій погляд, робити багато, а говорити менше про успіхи; більш адекватно оцінювати роль і можливості України у сучасному світі. Історія все розставляє на свої місця і передовсім повинна бути повага у всіх її проявах і на усіх її рівнях до людини, яка є реальним творцем. Тому відчувати себе українцем – це з гідністю представляти себе на всіх рівнях, як всередині країни, так і за кордоном; володіти рідною мовою; намагатися в різних ситуаціях поширювати інформацію про свою країну,  про її громадян; знати свою історію так, щоб можна було поділитися цими знаннями із тим, хто нею цікавиться; зберігати свою історичну спадщину. І тут нам варто вчитися в інших народів, зокрема у мало чисельних - вони докладають зусилля до її збереження і стимулюють її функціональність, бо якщо у них залишається якась історична пам’ятка, то це є їх символ і їх ідентичність. Ми ж розслаблені у цьому відношенні, можливо, через нашу багаточисельність.
     Чи є у українців уявлення про спільну справу?
    
Коли їх не питаєш, вони про це не думають. Коли ж їх запитаєш, наведеш, кілька прикладів, то вони будуть уявляти певну свою спільність. Ми завжди відчуваємо свою спільну  ідентичність більш рельєфно у порівнянні із іншими багаточисельними   народами.
     Ви часто буваєте за кордоном, і що можна сказати про закордонні уявлення про Україну?
    
З тих країн, де я бував (а бував я у багатьох) про Україну є певні  уявлення, наприклад, у німців, італійців, практично відсутні вони у французів. Про  Україну, безумовно, є до деякої міри  цілісне  уявлення у наших східних сусідів та у тих, хто мешкає на західному пограниччі.  При чому воно не завжди негативне. Негативні уявлення, іноді, створюють ті, хто від’їжджає на  тимчасову роботу. Хтось із них потрапляє в тюрму, хтось займається проституцією. Але, з іншого боку, ті люди, котрі виїхали дійсно на працю, заслуговують  на повагу тих же італійців, і через їх сприйняття вони починають поважати  і Україну. Проблема в тому, що ми робимо  дуже мало, передусім на офіційному рівні,  для творення іміджу назовні. Коли говорять, що давайте формувати  позитивний імідж України, я кажу, давайте формувати адекватний імідж України. Наприклад, коли мова йде про намагання створити позитивний імідж, чиновники починають відшуковувати і приписувати якісь факти, і складається враження, що Україна зовсім без недоліків. Але у нас і без цього є багато речей, які у багатьох народів викликають симпатію. Потрібна адекватність і більше інформації, при чому ця інформація має бути різноманітною.
    
Мене дивує той факт, що багато людей  вважають, що вони українці, проте нічого для того не роблять, щоб показати свою українськість. Наприклад, перебуваючи в Мілані на грі місцевої команди, я бачив, як італійці написали привітання для Андрія Шевченко українською мовою, а він навіть не звернув на це увагу. От вони і сприймають його лише як доброго футболіста, але не як  українця – доброго футболіста.

Бесіду вів Герасимов Олександр

Версия для печати
Рекомендуем к прочтению

Финансовое Темновековье

Судьба существующей финансовой системы выглядит мрачно – когда исчезнут т.н. «резервные» валюты, мир погрузится в финансовые «Темные века»; причина этого – господство сверхкрупного спекулятивного капитала и его идеологии «монетарного фашизма», что ведет к вырождению денег. За последние 40 лет деньги получили тотальный контроль над всем и каждым из нас. Будущие поколения вступят в жизнь, обремененные долгами своих отцов. И это неизбежно. Это хуже, чем паутина или стая вампиров, это глобальная пандемия, которая заражает каждую ДНК.

Ученые, политики и эксперты всячески оправдывают социальное неравенство и ущерб, наносимый финансовым сектором государству. Когда безработица и сокращение производства начинают угрожать отношениям между государством и финансовым классом, то финансовый класс предлагает населению «затянуть пояса» и «жесткую экономию». За пределами США это же предлагают сделать другим странам МВФ, Мировой Банк и различные финансовые учреждения. Сегодня финансовый класс и банкиры развивают эту идеологию через СМИ и правительства с той же неистовостью, с какой действовала церковь в Темные Века: всякий усомнившийся считается «еретиком».

Читать далее

 

Мнения других экспертов

Сергей Крымский, профессор, доктор философских наук

Цель нашего существования – вернуться в цивилизованный мир

Сергей Макеев, доктор социологических наук, старший научный сотрудник Института социологии НАН Украины

Украинцы – это терпеливый народ

Лесь Танюк, народний депутат України, режисер драми і кіно, голова Комітету з питань культури і духовності

Нам треба написати нормальну позитивну історію

Юрий Макаров, ведущий канала «Студия «1+1»

Не должно быть диктатуры бездарности

Антоніна Колодій, доктор політологічних наук, завідувач кафедри політичних наук і філософії Львівського регіонального інституту державного управління НАДУ

Суспільство ще не дійшло згоди стосовно того визнавати чи не визнавати українську культуру

Вадим Скуратовский, доктор искусствознания, Киевский государственный институт театрального искусства им. Карпенко-Карого

В Украине умирают страхи: тоталитарных фобий у нас уже нет

Дмитро Корчинський, ведучий телеканалу “Студія “1+1”

Треба собі зізнатися раз і назавжди – виходу немає. Наше місце уже визначено

Ирина Рожкова, начальник департамента политической социологии Европейского института интеграции и развития

Свидетели эксперимента

Анатолий Ручка, доктор философских наук, профессор, зав. кафедры социологии культуры Института социологии НАН Украины

Украина может вызывать гордость

Александр Майборода, доктор исторических наук, профессор

Орієнтація на егоїзм

Виктор Танчер, доктор философских наук (Институт социологии НАН Украины)

Откуда в Украине взяться рафинированным интеллектуалам?

Валерій Хмелько, професор, доктор філософських наук, президент Київського міжнародного інституту соціології

Суспільство міксантів

Евгений Копатько, руководитель Донецкого информационно-аналитического центра

Принадлежность к паспорту

Андрей Мишин, заведующий отделом региональной безопасности, Национальный институт проблем международной безопасности при СНБОУ

Взвешенный имидж

Євген Головаха, Заступник директора Інституту соціології, Завідуючий відділу історії, теорії та методології соціології, професор

Конфлікт на рівні підсвідомості

Олег Бахтияров, генеральный директор Университета эффективного развития

Сверхидея для сверхчеловека

Виктор Цыганов, профессор, политолог, телевизионный ведущий (УТ-1)

Ритуальный характер

Александр Кислый, руководитель Института гражданского общества (Крым)

Уметь смеяться

Владимир Фесенко, директор Центра прикладных политических исследований «Пента»

Мираж в движении

Александр Ивашина, культуролог

Нам не хватает умения создавать правила игры, и выполнять их

Олександр Шморгун, канд. філос. наук, доцент, провідний науковий співробітник Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України, старший науковий співробітник Інституту європейських досліджень НАН України

Велич еліти творить націю

Мирослав Попович, директор Інституту філософії ім. Г.Сковороди

Культурне ядро

Владимир Дубровский, старший экономист центра «CASE-Украина», Киевская школа экономики, старший консультант.

Воспитай в себе гражданина

Василь Махно, український поет

Ми – втомлена нація

Артем Біденко, виконавчий директор Асоціації підприємств зовнішньої реклами України

Національну ідею треба визначати не через порівняння, а через мету

Максим Стріха, керівник наукових програм Інституту відкритої політики, доктор фізико-математичних наук

Перспектива української ідентичності в сучасному світі

Андрей Зельницкий, директор Института управления эффективностью процессов «Гарант квали»

Формировать себя

Архієпископ Любомир Гузар, голова УГКЦ

Коли відроджується „Третій Рим”

Протоиерей Георгий Коваленко,редактор официального сайта УПЦ "Православие в Украине"

Мы не против национальной идеи, но хотели бы вернуть наше имущество

Сергей Лысенко, председатель Всеукраинского межконфессионального христианского военного братства

Церковь в армии – не прихоть, а норма НАТО

Владимир Крупский, президент Украинской Унионной Конференции церкви адвентистов седьмого дня.

Государственной церкви в Украине быть не должно

Фарук Ашур, глава Межобластной ассоциации общественных организаций «Арраид»

Нет никаких оснований для того, чтобы опасаться крымо-украинского конфликта

о.Микола (Пауков), УПЦ (КП)

Церква може впорядкувати державу. Якщо держава не буде заважати впорядкуватися самій церкві

Ігор Ісіченко, архієпископ Харківський і Полтавський (УАПЦ)

Церква повинна допомогти людині подолати плинність часу

Віктор Бондаренко, голова Держкомрелігії

Поліконфесійна країна

 

Другие диалоги

Украина в Европе – контуры и формат будущих взаимоотношений

Государственное управление: нужен ли «капитальный ремонт власти»?

ЕСТЬ ЛИ БУДУЩЕЕ У «ЛЕВОГО ДВИЖЕНИЯ» в УКРАИНЕ?

МИР В ВОЙНЕ или ВОЙНА В МИРУ?

НОВАЯ МЕЖДУНАРОДНАЯ СИСТЕМА БЕЗОПАСНОСТИ родится в Украине?

УКРАИНСКИЙ ПРОЕКТ – реформирование, перезагрузка, создание нового?

Будущее ТВ и Интернета – слияние, поглощение, сосуществование?

ФЕНОМЕН УКРАИНСКОГО МАЙДАНА

Поляризация общества - источник перманентной нестабильности. Найдет ли Украина социальный компромисс?

Партнерство Украина-Евросоюз: вызовы и возможности

МАЛЫЕ ГОРОДА – богатство разнообразия или бедность упадка

Права или только обязанности? (О состоянии соблюдения прав человека в Украине и мире на протяжении последних 65 лет)

Виртуальная реальность и нетократия: новые штрихи к портрету Украины

Таможня или Союз?

ДЕНЬГИ БУДУЩЕГО: валюты локальные, национальные, глобальные? Бумажные или электронные?

Кадры решают все? Или почему из Украины утекают мозги?

Мультикультурализм VS национализм

Религия в социально-политическом контексте Украины

Гуманитарная политика в Украине – а есть ли будущее?

Новый мировой экономический порядок

Рынок земли и будущее аграрной Украины

ДЕМОКРАТИИ КОНЕЦ? или ОНА ВРЕМЕННО СДАЕТ ПОЗИЦИИ?

Судьба реформ в Украине или Реформировать нереформируемое?!

20 наших лет

Будущее без будущего? или Почему Украина теряет образованное общество?

Украинский характер – твердыня или разрушающаяся крепость?

ПЕНСИОННАЯ РЕФОРМА В УКРАИНЕ: куда дует ветер перемен

20 лет независимости Украины – мифы и реалии

Поход Украины в Европу: остановка или смена курса?

Местные выборы 2010: прощание с самоуправлением?

Республика: «де-юре» или «де-факто»?

Каков капитал, таков и труд

Идеология умерла. Да здравствует новая идеология?!

Повестка дня нового Президента – стабилизация или развитие?

Соблазн и искушение диктатурой

Реформа украинского здравоохранения или ее отсутствие: причины и следствия

Выборы-2010: готова ли Украина к переменам?

Неосознанный сталкер. Или. Скрытые и явные угрозы жизни Украины и возможности их предотвращения

Новый общественный договор – быть или не быть?

КАК СПАСТИ СТРАНУ? или Приговор вынесен. Обжалованию подлежит?!

Человеческий капитал в топке экономического кризиса

Украинское общество в условиях кризиса: социальные вызовы и мистификации.

Большой договор между Украиной и Россией: от проекта влияния к проекту развития

Украинская власть: царствует, господствует или руководит?

Украина: нация для государства или государство для нации?

„Социальный капитал” и проблемы формирования гражданского общества в Украине

«Социальные мифологемы массового сознания и политическое мифотворчество»

Гражданин и власть: патерналистские и авторитарные настроения в Украине.

В зеркале украинского культурного продукта

Есть ли «свет» в конце регионального «туннеля» или кого интересуют проблемы местного самоуправления?

Национальная идея: от украинской мечты к новой парадигме развития

Досрочные выборы: политическое представление к завершению сезона

Кризис ценностей: что такое хорошо, и что такое плохо?

Реформы в экономике Украины: причины, следствия, перспективы

Информационное пространство – кривое зеркало Украинской действительности

Постсоветское поколение – здравствуй! (или некоторые подробности из жизни молодежи)

Проект Україна: українська самосвідомість і етнонаціональні трансформації

„Південний вектор” євроінтеграційної стратегії України

Феноменологія української корупції та її специфічні риси

Українській Конституції 10 років: від «однієї з найкращих в Європі» до правового хаосу

Украина в геополитических играх 2006-2025 гг. или Очередное обновление внешней политики

Яку Україну пропонують Україні чи Програми та реальні практики політичних партій України

Парламентський злам: проблеми взаємодії владних гілок

Майдан, рік по тому

Вызовы или стимулы глобализации?

Демографический кризис или последний украинец

Адміністративно-територіальна реформа – тест на ефективність нової влади

Ролевые игры: социодрама Украина – ЕС

Славянские миры: цивилизационный выбор

Повестка дня будущего президента

Новое украинское Просвещение

„Внутрішня геополітика” України.

Чи готова Україна „мислити глобально, діяти локально”?

Демократия по-украински

Какая Россия нужна Украине?

Українська національна еліта – становлення чи занепад?

Середній клас в Україні : майбутнє народжується сьогодні

Камо грядеши, Украина?

page generation time:0,154