В украинской системе нечего исправлять, - там все надо менять.

Евгений Чичваркин

Пользовательского поиска

Україна шукає свою ідентичність

Прочитати вступ росiйскою мовою

Наскільки важлива проблема ідентичності? Наша повсякденна практика ніби-то свідчить про те, що для виживання потрібно не так вже й багато. Суржик дозволяє позбавитися зайвого мовного напруження, а нові ідоли масової свідомості – Вірка Сердючка і російськомовні боксери брати Клички – демонструють гнучкість і пристосовницький характер сучасного українця, який вміє викрутитися з будь-якої ситуації у себе вдома і який вдало продає себе за кордоном. При всьому цьому – це ідентифікати “виживання”.

Якщо ж говорити не про виживання, а про життя, а тим більше про проекції цього життя, то тут все розпадається на фрагменти, уривки, припущення.

***

В епоху Радянського Союзу на офіційному рівні декларувалася нова історична спільнота – “радянський народ”, який не знав національних конфліктів, а також забезпечував “можливість всім народам, національностям проявляти свої національні особливості у повному обсязі” (це стверджувалось в підручниках з історії СРСР, як і в будь-якій з газет того часу). Тому абсолютно природно, що після здобуття незалежності, національна тематика була домінуючою, як та пружина, яка випрямилася після довгого затягування. Але саме питання національного відродження виявилося підвішеним у повітрі, оскільки не було підкріплено ні образом майбутнього, ні образом політичного і соціально-економічного устрою країни. Крім того, утворились смислові “розриви” у сприйнятті соціальної реальності, які виявилися руйнівними для стереотипів епохи відродження української національної держави.

Столітні драми українського народу і не до кінця вистраждана українська мрія (національна держава, демократичні свободи та братство слов’янських держав) не давали відповіді на питання про те, яке суспільство заснувало у 1991 році українська держава.

Компроміс, який був відображений в ідеї про молоду українську політичну націю – тобто націю державницьку – парадоксальним чином співпадає з тезою про прискорення євроінтеграційних процесів і входження в єдине європейське співтовариство. Але чим для нас є Європейський Союз – сукупністю етносів, народів, регіональних спільнот, чи ще більш умовною системою абстрактних для нас цінностей? З іншого боку, теза про повернення до “колиски братніх народів” виглядає не менш суперечливо, оскільки ми тільки отримали шанс для побудови власної держави. Загальною ж тенденцією сучасного націотворення є те, що етно-національні процеси XV-XIXстоліть вже залишились далеко позаду, і тепер параметри побудови держав задає демократичний “тоталітаризм” прав і свобод людини.

***

Національна ідея не спрацювала – це формула, якавлаштовує багатьох. Її синонімом стала ще й формула геополітична – розкол України на Схід і Захід. За суперечками про мову, релігію і історію ми забули про спільну справу, яка могла б мобілізувати всю країну. Єдина точка порозуміння – наявність стратегічного ресурсу у вигляді чорноземів (за стан яких, до речі, українці ще будуть відповідати перед людством).

Геополітичний “розкол” всередині самої України не тільки не залатаний, але й продовжує поширюватися. Нинішня економічна і соціокультурна регіоналізація породжує нові для України ідентичності – донеччан, львів’ян, харьківчан стає все більше. З такими темпами до політичної регіоналізації – півкроку. Не важко передбачити, що вся ця мозаїка “уявних спільнот” при необхідності легко розчиниться хоч у Європі, хоч у Євразії. Як наслідок, розкол став предметом внутрішньополітичної експлуатації, джерелом політичного кар’єрного зростання і самоствердження, інструментом зовнішньополітичних ігор.

За минулі 12 років не було створено жодної спільної ідеї, навколо якої могли б об’єднатися громадяни України. Наші політики не створюють можливостей для виходу на позитивні характеристики ідентифікації громадян з успіхами, досягненнями власної держави. Натомість вони спекулюють на трагедіях, формуючи відчуття спільності в біді.

***

Проблема ідентичності, на наш погляд, пов’язана не з критерієм “подібності”, а насамперед, зі змістом спільної національної справи і з загальновизнаною проекцією цієї справи. Не минуле пояснює майбутнє, а навпаки – проекція спільного майбутнього дозволяє прочитати і зрозуміти цю історію. “Все наступне проливає світло на попереднє”.

Саме боротьба за майбутнє стала стрижнем нинішньої політичної і економічної боротьби в Україні. Гуманітарії виявилися “розібраними” по студіям-кухням, або ж з головою пішли в політичний сервіс. Як наслідок, про проблеми “буття українського народу” пишуть книжки не нові Костомарови і Куліші, а політики.

Так президент Леонід Кучма написав книгу, де намагається переконати читача, що Україна – не Росія. В різний час відповіді на це питання у письмовій формі пропонувалися майже усіма політиками, які претендують на загальнодержавний масштаб – В. Литвин, В. Медведчук, В. Ющенко, А. Деркач та інші виступають основними учасниками цієї “публічної дискусії”. Перед  тим як отримати позитивну відповідь на те, чим ми все жтаки є, нас ще очікує багато “писанини” про те, що “Україна – не Європейський Союз”, “Україна – не Туреччина” і багато тому подібних “відмінностей”.

***

Заради справедливості варто зазначити, що питання ідентичності не є актуальними лише для України. Росія, останнім часом, такожнамагається осмислити нові реалії і вибирає при цьому між європейським та євразійським майбутнім. Новий імпульс отримало це питання і в сусідніх з нами країнах – Польщі, Угорщині, Словаччині, Чехії, Румунії та Болгарії. Та і світові лідери – США, ЄС – нікуди не подінуться від викликів новостворюваного світу, який потребує нового прочитання національних історій і утвердження нових соціальних проекцій.

***

Пошук ідентичності – відповідь на нарощування глобалізації, розмивання мовних і релігійних спільнот, національних відмінностей. У сучасному світі постмодерну домінуючим стає прагматичний підхід економічної ефективності, яка останнім часом стає основним критерієм успішності нації на світових ринках. Разом з тим, хвиля уніфікації і пріоритет “права сильного” стали причиною народження нових амбіцій і претензій.

Глобалізація і новий сепаратизм породили ефект “геополітичної мушлі”, коли країни і цілі регіони, механічно відгороджують свої території, щоб уникнути деструктивного впливу ззовні. “Антитерористична коаліція” – це теж ідентифікат постмодерного світу, поруч зі “світовим тероризмом”, “ісламським фундаменталізмом” і тому подібними речами.

Разом з тим, глобалізм для сучасних націй означає і спів-життя в єдиному світі, де кожен має право на своє “я” і готовий його захищати до кінця, навіть ціною власного життя. Тому цілком закономірно, що в таких умовах культурна самобутність переживає справжній ренесанс. Не випадково нове “прочитання”  традиційних способів економічної і соціальної самоорганізації, духовних практик, народної творчості користуються величезною популярністю у світі. Розгорнулися справжні “бої за історію”, де російське месіанство зіткнулося з європейською екзистенцією і американським утопічним прагматизмом.

***

Як наслідок, Україна опинилася перед вибором – стати “зручною територією” чи “демографічним ресурсом”, які  поглинуть або Росія, або Європа; чи утверджувати власну спільноту-державу, здатнуосмислити власну історію і самостійно створювати образ свого майбутнього. У першому випадку питання ідентичності залишаться невикористаними, оскільки розчиняться у вже сформованих концептах. У другому випадку ми зможемо на рівні з іншими суб’єктами глобальних проекцій розпоряджатися своїм соціокультурним капіталом, відтак,  залишитися самими собою.

***

Питання про ідентичність українців залишається відкритим. Проте, від нього залежить майбутнє – держави, нації, громадян, співвітчизників. Часу на відповідь не так вже й багато...

Свернуть

Питання про ідентичність українців залишається відкритим. Проте, від нього залежить майбутнє – держави, нації, громадян, співвітчизників. Часу на відповідь не так вже й багато...

Развернуть

Мнение эксперта
Другие диалоги:
Версия для печати

Національну ідею треба визначати не через порівняння, а через мету

 

Артем Біденко, виконавчий директор Асоціації підприємств зовнішньої реклами України

     Пересічний громадянин живе сьогоднішнім днем і підсвідомо погоджується з тим, що держава також може так жити. Про це свідчать масові свята, які часто проводяться і збирають великі натовпи. Україна живе за принципом “Хліба і видовищ!”, оскільки видовища дозволяють тримати населення у певних рамках, мінімізуючи суспільне напруження

    
Чи відбулись, на Вашу думку, за часів незалежності якісь зміни у національній свідомості укра
їнців?
    
Головна проблема, яка з 1991 року постала перед українцями і людьми інших національностей в Україні, – це певний психологічний вакуум. Відбулась абсолютна зміна координат. І за 12 років незалежності насправді нічого не змінилося.
    
Власне, за часів СРСР існувала певна психологія радянської людини, що включала в себе ідейне наповнення або набір ідеологем, цінностей та норм, яких мав дотримуватися кожний громадянин. Це були червоні галстуки, піонерські марші, ім’я Леніна і таке інше. Після розпаду Союзу всі ці норми занепали. А натомість зявився психологічний, навіть екзистанційний вакуум: немає норм, які б регулювали життя. За таких умов суспільство починає максимально індивідуалізовуватись, коли кожна людина бачить сенс свого існування відокремлено, сама для себе. Через цей психологічний вакуум зникають національні та колективні інтереси, натомість особистий інтерес людини набуває подвійної сили.
    
Сьогодні більшість населення України, по-перше, не знає відповіді на запитання, а для чого, власне, живе. По-друге, – намагається не перейматися через це незнання, оскільки це доля інтелігенції – замислюватися над такими питаннями часу. Пересічний громадянин живе сьогоднішнім днем і підсвідомо погоджується з тим, що держава також може так жити. До речі, про це свідчать масові свята, які часто проводяться і збирають великі натовпи. Україна живе за принципом “Хліба і видовищ!”, оскільки видовища дозволяють тримати населення у певних рамках, мінімізуючи суспільне напруження. Але є й зворотній контакт: якби люди не йшли на такі свята, то їх би ніхто й не організовував.
    
Щодо національної самосвідомості українців, то, звичайно, вона змінилася, оскільки 12 років – це великий проміжок часу. В свідомості, підсвідомості, психології відбулася заміна одних іміджів та образів на інші. Тепер, коли людину спитати про якогось політичного лідера, спершу їй на думку спадає Леонід Кучма, а потім вже Сталін чи Хрущов. Це абсолютно логічно, оскільки сьогоднішній день важливіший, ніж учорашній.
    
Крім того, росте нове покоління, яке має інше розуміння історії та сучасності України, зокрема, таких концептів як ідеологія, нація, мова, врешті – національного духу. Ці архетипи починають формуватися під впливом багатьох факторів, впливаючи на те, що вся нація загалом починає рухатись, керуючись іншими причинами та наслідками. І хоча держава змінила напрями свого руху, але однозначно ще з ними не визначилася. Думаю, років через 15 все буде чітко окреслено – і рух, і поточна ситуація.
    
Як Ви вважаєте, чи існує якийсь певний набір ознак, який ідентифікував би українця між представниками інших націй?
    
На це питання можна відповісти “так” чи “ні” в залежності від того, чи ми ідеалісти, чи матеріалісти. Є ознаки і підстави вірити, що українці мають власний менталітет, і це визначається на основі якогось середнього підходу до українців. Хоча, знову ж таки, менталітет – це досить складне явище. Ще Мирослав Попович та Микола Томенко писали, що це надзвичайно абсурдна річ, тому що українцям притаманні певна анархічність і водночас любов до порядку, лінькуватість і працелюбність, моя хата скраю і водночас певна зацікавленість у громадських діях.
    
Часто кажуть, що Україна і, власне, Київ – це георафічний центр Європи. Насправді у Польщі, Угорщині також є свої такі географічні центри, куди їздять туристи. Там є ті самі ознаки, які ми вважаємо своїм власним менталітетом.
    
Українці дуже різні, і це можна побачити, якщо поглянути на жителя Донецька і, наприклад, на мешканця Закарпаття. Це будуть абсолютно різні люди. Можливо, є сенс говорити лише про певний менталітет (причому, на зразок мовного фактору). Літературна мова – це полтавсько-київський діалект, і менталітет українця це щось середнє – полтавсько-київське. Але, насправді, це теж не метод ідентифікації, бо українці добре адаптуються до умов проживання. Наприклад, канадська діаспора – це інші люди, хоча вони й знають українську мову.
    
Думаю, що на розвиток нації і держави більше впливає не менталітет і психологічні особливості людей, а сам процес розвитку, який корегується політичними, економічними та іншими змінами.
    
Чи можна говорити про українців як про народ, націю?
    
Так, звичайно. Хоча, взагалі в політологічній теорії розуміння народу та нації дуже складне. В принципі, при спрощеному розгляді, українці є і народом, і нацією. Однозначно можна сказати, що українці ще не склалися як держава-нація подібно до країн Західної Європи чи США. Немає певного самоусвідомлення себе як нації, як держави, що має захищати свій суверенітет. У нас поки що все окремо – держава сама по собі, народ (чи нація) сам по собі. Українці співіснують з певним іміджем України, а Україна співіснує з певним іміджем українців. Але поки що немає точки злиття, і це, мабуть, стосується нашої недбалості в цьому питанні за 12 років. Втім, я вважаю, що ми до цього прийдемо, оскільки таке співіснування врешті решт має до чогось призвести.
    
Як Ви вважаєте, на чому має ґрунтуватися національна ідея України?
    
По-моєму, окрема людина або колектив людей настільки саморозвиваються, що здатні у будь-який момент самостійно вибирати нові принципи, які відповідають їхнім колективним потребам. Тому не можна вигадувати якусь національну ідею і впроваджувати її силоміць.
    
Але подібний вибір народу стає ситуативним і не завжди коректним.
    
Національна ідея – це цемент, який має об’єднувати людей, сприяючи при цьому співіснуванню держави та населення. До речі, коли говорять про національну ідею, про неї не говорять у тому сенсі, що вона має бути задля того, аби можна було досягти певної мети, а саме це і є найважливішим. Потрібні конкретні орієнтири, наприклад, економічний розвиток або ВВП хоча б у $2 тис. на душу населення. Наші націоналісти говорять, про те, що Україна має стати такою, як США, що захищає своїх громадян по всій земній кулі, бо у них є та сама національна ідея. Тож, ми маємо так само розвинутись, щоб держава мала змогу захищати людей. Таким чином, у нас немає мети, а є тільки порівняння. І тому нам треба насамперед визначитися, зі своїми цілями: чи потрібно нам, щоб усе наше населення жило розкішно, немов у Саудівській Аравії, чи можна допустити російську мову (за вигідних економічних умов), чи стати якимсь 51-м штатом Америки або колонією Росії в обмін на інвестиції? Або, навпаки, національна ідея може полягати у пануванні української мови, національних традицій, об’єднанні країни, але тоді це буде відлякувати інвесторів. Ми будемо бідними, але самосвідомими.
    
Інший момент – це вестернізація, модернізація країни, коли ми будемо відмовлятися від російської мови на користь англійської та рухатись шляхом, запозиченим у Заходу. У цьому випадку національна ідея буде не такою, якою її бачить, наприклад ОУН-УПА чи якісь інші націоналістичні організації, а це буде радше європеїзація України, яка далеко не означає панування української мови. Суть питання полягає у цілі.
    
Мені імпонує номінальне ставлення державних органів, до цього питання. Вони нібито й мають захищати національну ідею, а реально нічого не робиться. В принципі, мені здається, це правильно, оскільки національна ідея – це той метафізичний конструкт, який розвивається сам в залежності від покладеної на нього мети. Як на мене, за мету ми маємо взяти модернізацію країни із подальшим входженням до кола європейських, американських, почасти азіатських країн і перейняття їхньої психології – масової сучасної, ліберальної, неоліберальної, гуманної.
    
Що таке національна ідея? Сьогодні це здебільшого шароварщина, демонстрація бойового гопака. За цим не стоїть державницький інтерес. Чому так повільно українізуються комп’ютерні програми? Чому за 12 років не набув поширення україномовний Windows? Адже російськомовний Windows було створено ще у 1995 році.
    
Не можна сказати, що національна ідея має засновуватись лише українською мовою та традиціями. Вона має засновуватись на європейських ліберальних цінностях – свободі, рівності, братерстві. Сьогодні в Україні йдуть суперечки, але їм бракує підґрунтя – змісту для розвитку країни, для розвитку кожного окремого її громадянина – тому, власне, і не треба сперечатися.
     Чи є в Україні власне “українська мрія” на кшталт “американської”?
    
В Україні є “американська мрія”, а “української”, на жаль, немає. “Американська мрія” – це масовий архетип, який виник завдяки телебаченню, але сьогодні він досить жваво руйнується, навіть у тих самих США, де ще з середини 80-х зрозуміли, що “попелюшці” дуже складно стати “принцесою”.
    
Сьогоднішня еліта – це переважно діти представників середнього класу, які мали можливість вчитися в Оксфорді або Кембриджі і пробитися вгору. Тобто, наприклад, Клінтон, Путін – це не “американська мрія”, а результат об’єктивних умов відсутності певного консерватизму еліти, коли молодь могла пробиватися легше і краще.
    
Сама по собі “американська мрія” – це певний концепт, який є в усіх країнах і полягає у тому, щоб з “низів” пробитися у “верхи”; це, іншими словами, доцільність, раціональність, економічність. “Українська мрія” має, у свою чергу, базуватися на тому, що якийсь типовий українець, виходячи з якихось типово українських традицій, досяг особливих успіхів в Україні.
    
Мені здається, якщо Америка зараз вже позбувається “своєї мрії”, ми тільки-но входимо у цей етап, коли вона для нас набуває особливої популярності. Хоча, знову ж таки, це цікавить, насамперед, представників середнього класу, а не таксистів, перукарів та ін. У цьому випадку ми маємо справу вже не з “американською мрією”, а з нормальною, бо завжди та усюди “вибивається в люди” середній клас.
     Ви задоволені тим, що ви – українець і живете в Україні?
    
У мене немає такого відчуття – задоволений чи ні. Добре, що я не живу в Африці або не є іспанцем у США. Мене влаштовує те, як я живу в Україні. Я не хочу нікуди виїжджати у пошуках роботи і проживання в іншій країні, бо насправді, мабуть, мені подобається бути українцем (я не хочу відчувати ностальгію). А, по-друге, я знаю, що ми там не потрібні – там є свої фахівці, – і що найкращого я зможу досягти лише в Україні. Мабуть, це можна назвати або гордістю, або певним прагматизмом. Мене влаштовують економічні і соціальні умови, за яких я тут живу, але я, скажімо, не пишаюсь Україною чи українським прапором, як то поширено у американців.
    
Хоча, знову ж таки, це йде від того, що я не пишаюся українськими органами влади, тим, що Україна робить. Але коли я виїжджаю за кордон і спілкуюся з іноземцями, я намагаюсь імідж країни представляти у найкращому світлі.


Бесіду вела Катерина Маркечко

Версия для печати
Рекомендуем к прочтению

Родился бедным? Тебе не повезло!

Артерии и «социальные лифты» общества закупориваются. Шансы карьерного роста, социальная мобильность снижается, и, что еще хуже, падает доверие людей друг к другу, что заметно среди всех классов общества, но более всего – среди бедных. Столь восхваляемый «гибкий рынок труда», означает лишь мир, в котором такая принципиально важная вещь, как профсоюз, оказывается не у дел, а с работниками обращаются как с собственностью. Это представляет смертельную угрозу семьям рабочих, и их шансам дать своим детям вдохновение и жизненные силы.

В Британии становится все меньше социального разнообразия и знаний: в условиях нынешнего капитализма компетентные люди просто не могут никуда пробиться; они становятся жертвами социальных предрассудков и настроений. Они просто не знают, что делать, поскольку эффективная государственная политика должна идти вразрез с господствующими инстинктами консерваторов.

Читать далее

 

Мнения других экспертов

Сергей Крымский, профессор, доктор философских наук

Цель нашего существования – вернуться в цивилизованный мир

Сергей Макеев, доктор социологических наук, старший научный сотрудник Института социологии НАН Украины

Украинцы – это терпеливый народ

Лесь Танюк, народний депутат України, режисер драми і кіно, голова Комітету з питань культури і духовності

Нам треба написати нормальну позитивну історію

Юрий Макаров, ведущий канала «Студия «1+1»

Не должно быть диктатуры бездарности

Антоніна Колодій, доктор політологічних наук, завідувач кафедри політичних наук і філософії Львівського регіонального інституту державного управління НАДУ

Суспільство ще не дійшло згоди стосовно того визнавати чи не визнавати українську культуру

Вадим Скуратовский, доктор искусствознания, Киевский государственный институт театрального искусства им. Карпенко-Карого

В Украине умирают страхи: тоталитарных фобий у нас уже нет

Дмитро Корчинський, ведучий телеканалу “Студія “1+1”

Треба собі зізнатися раз і назавжди – виходу немає. Наше місце уже визначено

Ирина Рожкова, начальник департамента политической социологии Европейского института интеграции и развития

Свидетели эксперимента

Анатолий Ручка, доктор философских наук, профессор, зав. кафедры социологии культуры Института социологии НАН Украины

Украина может вызывать гордость

Александр Майборода, доктор исторических наук, профессор

Орієнтація на егоїзм

Виктор Танчер, доктор философских наук (Институт социологии НАН Украины)

Откуда в Украине взяться рафинированным интеллектуалам?

Валерій Хмелько, професор, доктор філософських наук, президент Київського міжнародного інституту соціології

Суспільство міксантів

Евгений Копатько, руководитель Донецкого информационно-аналитического центра

Принадлежность к паспорту

Андрей Мишин, заведующий отделом региональной безопасности, Национальный институт проблем международной безопасности при СНБОУ

Взвешенный имидж

Євген Головаха, Заступник директора Інституту соціології, Завідуючий відділу історії, теорії та методології соціології, професор

Конфлікт на рівні підсвідомості

Олег Бахтияров, генеральный директор Университета эффективного развития

Сверхидея для сверхчеловека

Виктор Цыганов, профессор, политолог, телевизионный ведущий (УТ-1)

Ритуальный характер

Александр Кислый, руководитель Института гражданского общества (Крым)

Уметь смеяться

Владимир Фесенко, директор Центра прикладных политических исследований «Пента»

Мираж в движении

Александр Ивашина, культуролог

Нам не хватает умения создавать правила игры, и выполнять их

Олександр Шморгун, канд. філос. наук, доцент, провідний науковий співробітник Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України, старший науковий співробітник Інституту європейських досліджень НАН України

Велич еліти творить націю

Мирослав Попович, директор Інституту філософії ім. Г.Сковороди

Культурне ядро

Владимир Дубровский, старший экономист центра «CASE-Украина», Киевская школа экономики, старший консультант.

Воспитай в себе гражданина

Василь Махно, український поет

Ми – втомлена нація

Володимир Євтух, чл.-кор. НАНУ, професор, доктор історичних наук

Україну потрібно об’єднувати на основі сучасності

Максим Стріха, керівник наукових програм Інституту відкритої політики, доктор фізико-математичних наук

Перспектива української ідентичності в сучасному світі

Андрей Зельницкий, директор Института управления эффективностью процессов «Гарант квали»

Формировать себя

Архієпископ Любомир Гузар, голова УГКЦ

Коли відроджується „Третій Рим”

Протоиерей Георгий Коваленко,редактор официального сайта УПЦ "Православие в Украине"

Мы не против национальной идеи, но хотели бы вернуть наше имущество

Сергей Лысенко, председатель Всеукраинского межконфессионального христианского военного братства

Церковь в армии – не прихоть, а норма НАТО

Владимир Крупский, президент Украинской Унионной Конференции церкви адвентистов седьмого дня.

Государственной церкви в Украине быть не должно

Фарук Ашур, глава Межобластной ассоциации общественных организаций «Арраид»

Нет никаких оснований для того, чтобы опасаться крымо-украинского конфликта

о.Микола (Пауков), УПЦ (КП)

Церква може впорядкувати державу. Якщо держава не буде заважати впорядкуватися самій церкві

Ігор Ісіченко, архієпископ Харківський і Полтавський (УАПЦ)

Церква повинна допомогти людині подолати плинність часу

Віктор Бондаренко, голова Держкомрелігії

Поліконфесійна країна

 

Другие диалоги

Украина в Европе – контуры и формат будущих взаимоотношений

Государственное управление: нужен ли «капитальный ремонт власти»?

ЕСТЬ ЛИ БУДУЩЕЕ У «ЛЕВОГО ДВИЖЕНИЯ» в УКРАИНЕ?

МИР В ВОЙНЕ или ВОЙНА В МИРУ?

НОВАЯ МЕЖДУНАРОДНАЯ СИСТЕМА БЕЗОПАСНОСТИ родится в Украине?

УКРАИНСКИЙ ПРОЕКТ – реформирование, перезагрузка, создание нового?

Будущее ТВ и Интернета – слияние, поглощение, сосуществование?

ФЕНОМЕН УКРАИНСКОГО МАЙДАНА

Поляризация общества - источник перманентной нестабильности. Найдет ли Украина социальный компромисс?

Партнерство Украина-Евросоюз: вызовы и возможности

МАЛЫЕ ГОРОДА – богатство разнообразия или бедность упадка

Права или только обязанности? (О состоянии соблюдения прав человека в Украине и мире на протяжении последних 65 лет)

Виртуальная реальность и нетократия: новые штрихи к портрету Украины

Таможня или Союз?

ДЕНЬГИ БУДУЩЕГО: валюты локальные, национальные, глобальные? Бумажные или электронные?

Кадры решают все? Или почему из Украины утекают мозги?

Мультикультурализм VS национализм

Религия в социально-политическом контексте Украины

Гуманитарная политика в Украине – а есть ли будущее?

Новый мировой экономический порядок

Рынок земли и будущее аграрной Украины

ДЕМОКРАТИИ КОНЕЦ? или ОНА ВРЕМЕННО СДАЕТ ПОЗИЦИИ?

Судьба реформ в Украине или Реформировать нереформируемое?!

20 наших лет

Будущее без будущего? или Почему Украина теряет образованное общество?

Украинский характер – твердыня или разрушающаяся крепость?

ПЕНСИОННАЯ РЕФОРМА В УКРАИНЕ: куда дует ветер перемен

20 лет независимости Украины – мифы и реалии

Поход Украины в Европу: остановка или смена курса?

Местные выборы 2010: прощание с самоуправлением?

Республика: «де-юре» или «де-факто»?

Каков капитал, таков и труд

Идеология умерла. Да здравствует новая идеология?!

Повестка дня нового Президента – стабилизация или развитие?

Соблазн и искушение диктатурой

Реформа украинского здравоохранения или ее отсутствие: причины и следствия

Выборы-2010: готова ли Украина к переменам?

Неосознанный сталкер. Или. Скрытые и явные угрозы жизни Украины и возможности их предотвращения

Новый общественный договор – быть или не быть?

КАК СПАСТИ СТРАНУ? или Приговор вынесен. Обжалованию подлежит?!

Человеческий капитал в топке экономического кризиса

Украинское общество в условиях кризиса: социальные вызовы и мистификации.

Большой договор между Украиной и Россией: от проекта влияния к проекту развития

Украинская власть: царствует, господствует или руководит?

Украина: нация для государства или государство для нации?

„Социальный капитал” и проблемы формирования гражданского общества в Украине

«Социальные мифологемы массового сознания и политическое мифотворчество»

Гражданин и власть: патерналистские и авторитарные настроения в Украине.

В зеркале украинского культурного продукта

Есть ли «свет» в конце регионального «туннеля» или кого интересуют проблемы местного самоуправления?

Национальная идея: от украинской мечты к новой парадигме развития

Досрочные выборы: политическое представление к завершению сезона

Кризис ценностей: что такое хорошо, и что такое плохо?

Реформы в экономике Украины: причины, следствия, перспективы

Информационное пространство – кривое зеркало Украинской действительности

Постсоветское поколение – здравствуй! (или некоторые подробности из жизни молодежи)

Проект Україна: українська самосвідомість і етнонаціональні трансформації

„Південний вектор” євроінтеграційної стратегії України

Феноменологія української корупції та її специфічні риси

Українській Конституції 10 років: від «однієї з найкращих в Європі» до правового хаосу

Украина в геополитических играх 2006-2025 гг. или Очередное обновление внешней политики

Яку Україну пропонують Україні чи Програми та реальні практики політичних партій України

Парламентський злам: проблеми взаємодії владних гілок

Майдан, рік по тому

Вызовы или стимулы глобализации?

Демографический кризис или последний украинец

Адміністративно-територіальна реформа – тест на ефективність нової влади

Ролевые игры: социодрама Украина – ЕС

Славянские миры: цивилизационный выбор

Повестка дня будущего президента

Новое украинское Просвещение

„Внутрішня геополітика” України.

Чи готова Україна „мислити глобально, діяти локально”?

Демократия по-украински

Какая Россия нужна Украине?

Українська національна еліта – становлення чи занепад?

Середній клас в Україні : майбутнє народжується сьогодні

Камо грядеши, Украина?

page generation time:0,171