В украинской системе нечего исправлять, - там все надо менять.

Евгений Чичваркин

Пользовательского поиска

Україна шукає свою ідентичність

Прочитати вступ росiйскою мовою

Наскільки важлива проблема ідентичності? Наша повсякденна практика ніби-то свідчить про те, що для виживання потрібно не так вже й багато. Суржик дозволяє позбавитися зайвого мовного напруження, а нові ідоли масової свідомості – Вірка Сердючка і російськомовні боксери брати Клички – демонструють гнучкість і пристосовницький характер сучасного українця, який вміє викрутитися з будь-якої ситуації у себе вдома і який вдало продає себе за кордоном. При всьому цьому – це ідентифікати “виживання”.

Якщо ж говорити не про виживання, а про життя, а тим більше про проекції цього життя, то тут все розпадається на фрагменти, уривки, припущення.

***

В епоху Радянського Союзу на офіційному рівні декларувалася нова історична спільнота – “радянський народ”, який не знав національних конфліктів, а також забезпечував “можливість всім народам, національностям проявляти свої національні особливості у повному обсязі” (це стверджувалось в підручниках з історії СРСР, як і в будь-якій з газет того часу). Тому абсолютно природно, що після здобуття незалежності, національна тематика була домінуючою, як та пружина, яка випрямилася після довгого затягування. Але саме питання національного відродження виявилося підвішеним у повітрі, оскільки не було підкріплено ні образом майбутнього, ні образом політичного і соціально-економічного устрою країни. Крім того, утворились смислові “розриви” у сприйнятті соціальної реальності, які виявилися руйнівними для стереотипів епохи відродження української національної держави.

Столітні драми українського народу і не до кінця вистраждана українська мрія (національна держава, демократичні свободи та братство слов’янських держав) не давали відповіді на питання про те, яке суспільство заснувало у 1991 році українська держава.

Компроміс, який був відображений в ідеї про молоду українську політичну націю – тобто націю державницьку – парадоксальним чином співпадає з тезою про прискорення євроінтеграційних процесів і входження в єдине європейське співтовариство. Але чим для нас є Європейський Союз – сукупністю етносів, народів, регіональних спільнот, чи ще більш умовною системою абстрактних для нас цінностей? З іншого боку, теза про повернення до “колиски братніх народів” виглядає не менш суперечливо, оскільки ми тільки отримали шанс для побудови власної держави. Загальною ж тенденцією сучасного націотворення є те, що етно-національні процеси XV-XIXстоліть вже залишились далеко позаду, і тепер параметри побудови держав задає демократичний “тоталітаризм” прав і свобод людини.

***

Національна ідея не спрацювала – це формула, якавлаштовує багатьох. Її синонімом стала ще й формула геополітична – розкол України на Схід і Захід. За суперечками про мову, релігію і історію ми забули про спільну справу, яка могла б мобілізувати всю країну. Єдина точка порозуміння – наявність стратегічного ресурсу у вигляді чорноземів (за стан яких, до речі, українці ще будуть відповідати перед людством).

Геополітичний “розкол” всередині самої України не тільки не залатаний, але й продовжує поширюватися. Нинішня економічна і соціокультурна регіоналізація породжує нові для України ідентичності – донеччан, львів’ян, харьківчан стає все більше. З такими темпами до політичної регіоналізації – півкроку. Не важко передбачити, що вся ця мозаїка “уявних спільнот” при необхідності легко розчиниться хоч у Європі, хоч у Євразії. Як наслідок, розкол став предметом внутрішньополітичної експлуатації, джерелом політичного кар’єрного зростання і самоствердження, інструментом зовнішньополітичних ігор.

За минулі 12 років не було створено жодної спільної ідеї, навколо якої могли б об’єднатися громадяни України. Наші політики не створюють можливостей для виходу на позитивні характеристики ідентифікації громадян з успіхами, досягненнями власної держави. Натомість вони спекулюють на трагедіях, формуючи відчуття спільності в біді.

***

Проблема ідентичності, на наш погляд, пов’язана не з критерієм “подібності”, а насамперед, зі змістом спільної національної справи і з загальновизнаною проекцією цієї справи. Не минуле пояснює майбутнє, а навпаки – проекція спільного майбутнього дозволяє прочитати і зрозуміти цю історію. “Все наступне проливає світло на попереднє”.

Саме боротьба за майбутнє стала стрижнем нинішньої політичної і економічної боротьби в Україні. Гуманітарії виявилися “розібраними” по студіям-кухням, або ж з головою пішли в політичний сервіс. Як наслідок, про проблеми “буття українського народу” пишуть книжки не нові Костомарови і Куліші, а політики.

Так президент Леонід Кучма написав книгу, де намагається переконати читача, що Україна – не Росія. В різний час відповіді на це питання у письмовій формі пропонувалися майже усіма політиками, які претендують на загальнодержавний масштаб – В. Литвин, В. Медведчук, В. Ющенко, А. Деркач та інші виступають основними учасниками цієї “публічної дискусії”. Перед  тим як отримати позитивну відповідь на те, чим ми все жтаки є, нас ще очікує багато “писанини” про те, що “Україна – не Європейський Союз”, “Україна – не Туреччина” і багато тому подібних “відмінностей”.

***

Заради справедливості варто зазначити, що питання ідентичності не є актуальними лише для України. Росія, останнім часом, такожнамагається осмислити нові реалії і вибирає при цьому між європейським та євразійським майбутнім. Новий імпульс отримало це питання і в сусідніх з нами країнах – Польщі, Угорщині, Словаччині, Чехії, Румунії та Болгарії. Та і світові лідери – США, ЄС – нікуди не подінуться від викликів новостворюваного світу, який потребує нового прочитання національних історій і утвердження нових соціальних проекцій.

***

Пошук ідентичності – відповідь на нарощування глобалізації, розмивання мовних і релігійних спільнот, національних відмінностей. У сучасному світі постмодерну домінуючим стає прагматичний підхід економічної ефективності, яка останнім часом стає основним критерієм успішності нації на світових ринках. Разом з тим, хвиля уніфікації і пріоритет “права сильного” стали причиною народження нових амбіцій і претензій.

Глобалізація і новий сепаратизм породили ефект “геополітичної мушлі”, коли країни і цілі регіони, механічно відгороджують свої території, щоб уникнути деструктивного впливу ззовні. “Антитерористична коаліція” – це теж ідентифікат постмодерного світу, поруч зі “світовим тероризмом”, “ісламським фундаменталізмом” і тому подібними речами.

Разом з тим, глобалізм для сучасних націй означає і спів-життя в єдиному світі, де кожен має право на своє “я” і готовий його захищати до кінця, навіть ціною власного життя. Тому цілком закономірно, що в таких умовах культурна самобутність переживає справжній ренесанс. Не випадково нове “прочитання”  традиційних способів економічної і соціальної самоорганізації, духовних практик, народної творчості користуються величезною популярністю у світі. Розгорнулися справжні “бої за історію”, де російське месіанство зіткнулося з європейською екзистенцією і американським утопічним прагматизмом.

***

Як наслідок, Україна опинилася перед вибором – стати “зручною територією” чи “демографічним ресурсом”, які  поглинуть або Росія, або Європа; чи утверджувати власну спільноту-державу, здатнуосмислити власну історію і самостійно створювати образ свого майбутнього. У першому випадку питання ідентичності залишаться невикористаними, оскільки розчиняться у вже сформованих концептах. У другому випадку ми зможемо на рівні з іншими суб’єктами глобальних проекцій розпоряджатися своїм соціокультурним капіталом, відтак,  залишитися самими собою.

***

Питання про ідентичність українців залишається відкритим. Проте, від нього залежить майбутнє – держави, нації, громадян, співвітчизників. Часу на відповідь не так вже й багато...

Свернуть

Питання про ідентичність українців залишається відкритим. Проте, від нього залежить майбутнє – держави, нації, громадян, співвітчизників. Часу на відповідь не так вже й багато...

Развернуть

Мнение эксперта
Другие диалоги:
Версия для печати

Велич еліти творить націю

     Пане Олександре, як на вашу думку, чи існує проблема формування української ідентичності?
    
Останнім часом, під приводом ідей сучасного глобалізму, під приводом повторення стратегії індустріального і постіндустріального суспільства поступово складається стереотип відмови від базових, ключових понять ідентичності. Вважається, що поняття нація себе вичерпало. Зараз говорять про мережеві суспільства, про світові міста, про інформаційні поля. Те ж саме стосується і поняття етносу.
     Завдяки таким підходам ми самі собі ускладнюємо життя. Якщо на початку незалежності ми занадто сильно заглиблювалися в архаїчний, містичний націоналізм, який був до того ж частково містечковий, частково примітивний, то зараз йде своєрідна антиреакція, яка нівелює ці поняття і намагається бути вже не примітивно-містечковою, а супермодерною.
     Всі ці мережеві суспільства мають дуже банальну методологію – технократично-раціоналізовану. Існує уявлення, що оточуючий світ стає настільки близьким для нас, що ми всі включаємось у структуру, яка має планетарні масштаби. Але це не завжди можливо, особливо коли ми говоримо про ціннісні і емоційні характеристики таких структур. Я наведу приклад: не можна любити увесь світ, не можна любити людство як таке! Існує межа включення емоційно-консолідуючих параметрів в природі людини, поза якою консолідація вже неможлива. Всі ці інформаційні, мережеві суспільства не можуть бути основою для об’єднання, яке замінить національне, тому що такий тоталітаризм ґвалтує людську природу.
     І ще один момент, про який говорили і де Голь, і практично всі видатні лідери ХХ століття – рівень гармонізації всіх спільнот у сучасному світі настільки низький, що тільки консолідовані за національною ознакою спільноти будуть виживати в боротьбі за існування. В цьому плані перспективи Росії і України досить сумні.
     Що ж викликає такий сум?
    
Я б сказав, що населення нашої країни не є політичною нацією. Точніше, воно не консолідоване за ознаками політичної нації – громадянським суспільством, ринковою економікою та іншими. Україна і Білорусь, на відміну від Росії, свого часу впритул підійшли до створення політичної нації – і не створили. Зараз ми втрачаємо базові параметри не тільки політичної нації, а навіть етносу. Між іншим, це стосується не тільки українців як етносу, але і росіян на території України, тому що культурно-мовно-етнічний аспект російськомовного населення ще 10 років тому був дуже потужним – зараз відбувається деградація.
     Ви говорите, що нація все таки могла бути створена – про який період ви говорите?
    
Це період Хмельницького-Мазепи. Причому, на мою думку, за часів Грушевського у нас були гірші параметри для створення політичної нації, ніж за часів Хмельницького. На момент 1917 року вже була настільки деформована структура національної свідомості, настільки вже була русифікована культура і економіка, що ці передумови були набагато гірші. За тих часів не знайшлося достатньо державотворчої еліти, або просто лідерів, які могли б витягнути на собі тягар державного будівництва. Якраз це і породило міф про нездатність українців до державотворення.
     Така не дуже вдала історія впливає на сьогодення? Можна сказати, що це є нашим тягарем, якого нам ще довго не вдасться позбутися?
    
Як це не дивно звучить, але попри всі ці страшні репресії, попри неможливість побудувати свою націю за радянських часів, приблизно після другої світової війни можна прослідкувати позитивні тенденції принаймні у етнотворенні. Наприклад, зростав рівень культури через рівень освіченості, так чи інакше відбувалося залучення до деяких західних цінностей – особливо в 50-60-і роки – які включали в себе також і націєтворчі цінності. Виростало уявлення, що ринкова економіка не така вже й погана – що це економічний базис для становлення політичної нації. (І насправді, тільки-но виникає ринкова економіка, одразу з`являється потреба ламати бар’єри – не тільки містечкові, феодальні, а й відомчо-бюрократичні). Таке усвідомлення почало формуватися у політичної еліти вже наприкінці 50-х років. Якщо це не було втілено у практику, то, принаймні, це усвідомлював досить великий прошарок освічених людей. 70-80-і роки – це вже намагання втиснути у марксизм стереотипи громадянського суспільства і ринкової економіки. Складалася ситуація, коли вже почали говорити про світоглядні цінності навіть постіндустріального суспільства. І вже на кінець 80-х років ми мали шанс підійти до створення політичної нації.
     Чому ж Україна не змогла створити політичну націю, за вашими ж словами?
    
Вкотре у своїй історії Україна потрапила в трагічну ситуацію. Пригадайте, на якій базі Україна намагалась провести всі комплексні пострадянські реформи? На базі ліберальних цінностей – це приватна власність, розвиток індивідуальності, верховенство особи над державою, домінування прав особистості над правами держави. І їм була протиставлена націоналістична провокація – українці виявлялися аріями, нащадками буддистів, Ісус був за походженням з Галичини, а Україна уявлялась богобраною країною  і тому подібні речі. На основі цього склався такий собі кентавр – породження містики і лібералізму. Трагічність історичної ситуації полягала у тому, що у нас з’явився шанс створити свою націю тоді, коли націєтворчі процеси переживали тотальну деградацію у західному світі. Нація і етнос перестали бути поняттями цінними з точку зору поняття ідентифікації.
     Уже з 90-х років почали ідентифікувати по параметрам геополітичним (у Європі ми, чи не в Європі), по технологічному (наскільки ми відстали від тих чи інших країн). Але ці категорії є ідеологічними, і використовуються здебільшого для приниження пострадянських держав. Внаслідок цього ми не змогли переломити радянський бюрократичний стереотип буття.
     Той потужний національний імпульс, який з’явився наприкінці 80-х – на початку 90-х років можна було використати тільки один раз. Тоді відбувалася масова самоідентифікація на рівні побутової свідомості. Це свідчило про те, що люди були готові до серйозних практичних дій.
     Але згадайте тоді перший референдум у березні 1991 року, який проводив Горбачов. Цей референдум показав результати абсолютно відмінні від тих, які були представлені на референдумі 1 грудня.
    
До Чорнобильської катастрофи, на тлі перебудовчого інтелігентського вибуху, я ще вірив, що Радянський Союз може існувати у вигляді федерації. Була ілюзія, що ця імперія недолуга, бездарна, але коли вдарить буря, вона здатна мобілізуватися і показати свою ефективність. Чорнобильська катастрофа розвінчала ці уявлення. Основна ж маса населення зберігали ці ілюзії аж до 1991 року.
     Крім того, ідея федерації дуже популярна в Україні – від Хмельницького, через декабристські гуртки, до Грушевського, і аж до наших днів. У Грушевського є цікава думка, що ми повинні бути геополітично разом з Росією, тому що ніколи не були потрібні Заходу. Він нас завжди зраджував і буде зраджувати. Грушевський також стверджував (і не безпідставно), що стратегічні тенденції розвитку світу такі, що сама Росія, під загрозою загибелі як цілісної держави, буде змушена вирішувати для себе дуже серйозні цивілізаційні питання, в межах яких ця федерація можлива. Тому федералізм Грушевського не можна трактувати однозначно.
     Ви говорили, що після другої світової війни були реалізовані можливості для оформлення якщо не української нації, то принаймні українського етносу. Але якраз у цей час починають поширюватися міфи про “хохлів”, міфи про старшин і сержантів українців, взагалі про середню управлінську ланку, яку в Радянському Союзі опанували українці. Разом з тим, не існувало українського елітарного міфу, який міг би виправдати існування української нації.
    
Старшинський міф виник десь наприкінці 70-х на тлі тотальної деградації всієї політичної структури. В основному цей міф продукувався російським етносом, який все більш ставав люмпенізованим. Насправді, українці складали приблизно третину офіцерського складу армії колишнього Радянського Союзу. У найбільш технологічних родах військ українці становили ще більший відсоток. Я наведу невеличкий приклад. Позаминулого року, під час святкування річниці незалежності Росії було представлено інтерв’ю з двома командувачами російських атомних човнів – обидва були українцями. Причому один з них майже суржиком розмовляв.(До речі недавно прочитав, що під час Другої світової війни до складу вищого командування, включаючи генералів армії та маршалів належало близько трьохсот українців).
     У 50-60-і роки починається надзвичайна експлуатація українського етносу за параметрами працездатності, високої кваліфікованості, здатності опановувати високотехнологічні професії.
     У мистецтві теж прослідковується національний підйом – Симоненко, Драч, Ліна Костенко, з’являються надзвичайно цікаві художники, композитори. Причому вони виходили на світовий рівень – вони долали ті залишки етнічності, яку не могли подолати протягом ХІХ-ХХ століття.
     Крім того, українські мислителі дали величезний поштовх як для російського, так і для світового наукового товариства. Так Максим Ковалевський був вчителем засновника американської теоретичної соціології Пітіріма Сорокіна. Соловйов визнавав своїм вчителем Панфіла Юркевича. А Соловйов – це найгеніальніший і найоригінальніший російський філософ, і це визнавав, до речі, й Бердяєв. Лев Толстой дуже шанував Сковороду. Сікорський у своїх спогадах писав, що під час перебування у Петербурзі він постійно мріяв про повернення до Києва. Або згадайте, хто був натхненником Петровських реформ – Феофан Прокопович. Феофан Прокопович закінчив Єзуїтський коледж св. Петра, який давав одну з найкращих освіт на той час. Цей коледж був осередком державотворчої традиції, від якої пішов Франко і де Голь.
     Ви хочете сказати, що нам долею призначено завжди бути разом – росіянам і українцям?
    
Синтез українського і російського етносу в процесі їх становлення протягом останніх 300 років є безпрецедентним – нічого подібного людство не знає. Немає таких двох потужних культур світового рівня, які б так тісно переплелися і вплинули одна на одну. Причому українська культура більшою мірою вплинула на російську, особливо це стосується світоглядних засад цього впливу. Вийшло так, що Україна дала зміст, а Росія втілила його у форму. Виходить, що Україна спрацювала як перша ступень для руху вперед. Україна для Росії виконала практично ту ж саму роль, що і стародавня Греція для Римської імперії.
     Виходить дуже складна проблема, якщо хочете, “сіамських близнюків”, яких і потрібно розділити на два життєздатні самостійні організми і не вдається це зробити через безпрецедентну “зрощеність”.
     Нам у цій спарці йти дуже важко через російський шовінізм. Вони на словах згодні з існуванням української нації-держави, а на ділі – ні. І з цим дуже важко щось зробити. На жаль, імперське мислення заважає російській еліті усвідомити, що для Росії потрібна сильна Україна, як джерело не тільки економічного і поки-що духовного потенціалу, а й “резервуару” слов’янського етносу. Спроба ж знову насильницьки створити щось на кшталт нео-Радянського Союзу під приводом будь-яких “спільних економічних просторів” в кінцевому підсумку дестабілізує обидві країни і навіть, ймовірно, викличе грандіозні геополітичні катастрофи.
     Але реалізувати потенційні можливості синтезу цих двох народів ми повинні. Національна влада повинна розв’язати проблему російськомовного населення для можливості створення ідентифікації особливого типу – із збереженням параметрів ідентифікації російського етносу в межах української нації.
     А чи не буде так, що вся культура тоді буде російською або, принаймні, російськомовною, тоді як українська буде виконувати другорядні ролі? Адже російськомовна культура домінує і зараз?
    
Я можу сказати, що серед молоді поступово поширюються уявлення про елітарність володіння українською мовою. Принаймні в тих молодіжних об’єднаннях, з якими я зустрічався, це видно. Це майже як перші християни, коли духовне підпілля виявилося сильніше за страшну імперську потугу.
     По-друге, поки ще не вбито величезний потенціал української культури. Попри всі ці розмови про “Україну як батьківщину слонів”, тут зароджуються дуже цікаві духовні течії, які не були затиснуті ні ліберальним Заходом, ні бюрократичною Росією. Організуйте український рок-фестиваль – і ви побачите цей потенціал.
     По-третє, не так все просто і у самих росіян. Ще у 1995 році Єльциним був запропонований конкурс під загальним девізом “Поясніть, що таке російська національна ідея”. Цей конкурс нічим продуктивним не закінчився, тому що російське державництво несумісне ні з ісламською, ні з татарською ідеєю.
     Для росіян дуже велика проблема духовної самоідентифікації. Не створивши пробивну мобілізуючу ідеологію, жодна країна не може вийти з системної кризи. Росія вже намацує цю ідеологія – це євразійство. Вона вже проявляється на побутовому рівні, коли до Києва приїздять москвичі і говорять: “Яке гарне місто, це ж все наше!”.
     Зараз Путін намагається створити союз мусульманських держав. Але це цікаво тільки на рівні геополітичних ігор. Для самої ж Росії потрібна духовна ідея, яка б не була шовіністично-державницькою, як це у них зараз. І як тільки вони будуть повертатися до проблеми духовної консолідації, вони опиняться перед проблемою стосунків з Україною.
     Вам не здається, що ми намагаємося прив’язати Україну до якогось контексту –вибудувати українську ідентичність в контексті україно-російських стосунків? Західна Україна це робить прив’язуючись до європейського контексту.
    
Багато в чому західноукраїнський вектор європейської ідентифікації виявився недостатнім. І для становлення української нації наші “європейці” з Західної України внесли надзвичайно негативний момент – вони некритично запозичують стереотипи західного суспільства. Що вони пропонували для формування української нації на початку незалежності: ринкову економіку, парламентські вибори – це надзвичайно примітивний набір. Ще вони привносять релігійний момент, пропонують запровадити в школі службу Божу – тим самим вони привносять елемент архаїчності. А це вже не європейський вектор, це не модерний шлях. За умов вичерпаності природних ресурсів, наростання маніпулюючи впливів на основі технократичного суспільства відбувається активний пошук нових гуманістичних цінностей для суспільств з “нульовим” економічним зростанням. (“Нульове” економічне зростання – економіка не орієнтована на розширене відновлення товарів споживання).
     От Пушкін, Блок, Сєров, Ковалевський, якого, до речі, дуже високо цінував Маркс, Лучинський, основоположник однієї з історичних російських шкіл, який теж українець, – це культура високого рівня. Це культура, яка орієнтована на випередження і яка подолала буржуазно-класичну парадигму європейського типу. Якщо ми на основі цього будемо розвивати нашу ідентичність, тоді ми будемо мати успіх – ми можемо багато дати один одному.
     У чому позитив російської “разгильдяйской” самоідентифікації? Європейці увірували, що вони створили рай на землі, увірували в те, що вони створили деякий варіант безсмертя (вони страшенно не люблять говорити про смерть, вони вірять, що так буде завжди). Російська ж культура, при всьому своєму “разгильдяйстве” зберегла дуже важливу для людства відкритість крихкості світу. Зона негарантованої врожайності, надзвичайно низька густота заселення територій, які можна було утримати тільки завдяки деспотії. Все це породжувало певний менталітет – менталітет утилітарної незацікавленості. А це дуже важливий елемент ідентифікації людини, яка хоче вижити – подолати ілюзію бездоганного штучного світу, який вже двісті років будують Європа і Америка. Насправді світ був і залишається крихким і катастрофічним, а людина – “закинута” у Всесвіт, як сказав Хайдегер. А це – дуже сильний аргумент для пошуку нових форм духовно-національної ідентичності. Причому, знов таки для того, щоб відчути цю російську відкритість всесвіту  потрібний погляд ззовні, який забезпечує можливість не зануритися у цей природній ландшафт суворого клімату, не розчинитися у ньому.  Якраз українці Гоголь, Достоєвський, Бердяєв, які амбівалентно любили і ненавиділи Росію, забезпечили такий погляд ззовні, сформувавши ідею духовної спільності перед катастрофічністю світу, яка не тотожна російській зрівняльній общині.
     А що є основою України – “разгильдяйство” чи європейська віра у прогрес?
    
Я вважаю, що параметри менталітету українського народу закладені приблизно в 15 столітті під потужним впливом особливих течій європейської культури –  контрреформаційних квієтизму та пієтизму антиліберальної спрямованості. Українській культурі притаманний європейський пієтизм, який добре видно у “філософії серця” – починаючи від Сковороди і продовжуючи Юркевичем. Але Сковорода – це ж ми говоримо тільки про найгеніальніших. А всі ці ідеї бродили тут в Києві в широких масах інтелектуалів. Подивіться, українці першими переклали Шелінга, українці абсолютно оригінально трактують Гегеля в традиціях, які потім будуть розвивати Бердяєв і Булгаков в традиціях Київської філософської школи.
     Але цей зв’язок з Європою носить досить специфічний характер. У Книзі буття українського народу говориться – це ще наприкінці ХVІІІ століття – що ми не приймаємо не тільки імперську Росію, але і Європу, тому що вона зробила культом чрево під назвою розумного егоїзму.
     Сьогодні, з точки зору духовної деградації, Україна знаходиться майже на тих самих позиціях, що і Європа – як це не смішно звучить. Можливо якраз у цьому наш шанс, тому що саме Європа майже втратила свою самоідентифікацію і сподіваюсь буде шукати її разом з нами. Де Голь у розмові з Мольро у 1969 році, коли йшов у відставку, сказав: “Французи втомились від мене? А я втомився від французів. Вони перестали хотіти бути французами. З величчю покінчено!” Це можна сприймати як маячню де Голя. Але без величі неможливо створити націю.
     Можна говорити про велич української нації? Хто з українців міг би втілювати у собі цю велич?
    
Хмельницький, Мазепа – перше, що одразу приходить в голову. Козацька шляхта – якщо відкинути забобони, що це розбійники – це приклад того, якою може бути еліта.
     Але для нас це настільки давня історія, що навряд чи ми зможемо побудувати на цьому нашу ідентичність. Нас від тих часів відділяє не два, і навіть не три покоління.
    
Я можу сказати, що навіть тепер, за умови сильного лідера, можна реанімувати ідею козацтва, реанімувати з точки зору пасіонарної самоідентифікації українців – у цьому випадку навіть міф може бути конструктивним.
     Якщо ж говорити про те, що козацтво вже давно минуло, що це справа давно минулих часів, то варто звернути увагу, що західний світ впритул наблизився до розриву у два покоління, за яким слідує деградація політичних і духовних еліт. Останні великі лідери пішли приблизно наприкінці 60-х років. Тому для Європи, особливо об’єднаної, проблеми ідентичності будуть так само нагальними як і для нас.

Бесіду вів Юрій Таран.

Версия для печати
Публикации автора

 

Рекомендуем к прочтению

«Земля. NET»

З 1 січня 2013 року в Україні відкриють для публічного доступу електронний Державний земельний кадастр. Старт віртуального кадастру вчора підтвердив під час презентації тестового режиму даної системи голова Державного агентства земельних ресурсів України (Держземагентство) Сергій Тимченко.

Читать далее

 

Мнения других экспертов

Сергей Крымский, профессор, доктор философских наук

Цель нашего существования – вернуться в цивилизованный мир

Сергей Макеев, доктор социологических наук, старший научный сотрудник Института социологии НАН Украины

Украинцы – это терпеливый народ

Лесь Танюк, народний депутат України, режисер драми і кіно, голова Комітету з питань культури і духовності

Нам треба написати нормальну позитивну історію

Юрий Макаров, ведущий канала «Студия «1+1»

Не должно быть диктатуры бездарности

Антоніна Колодій, доктор політологічних наук, завідувач кафедри політичних наук і філософії Львівського регіонального інституту державного управління НАДУ

Суспільство ще не дійшло згоди стосовно того визнавати чи не визнавати українську культуру

Вадим Скуратовский, доктор искусствознания, Киевский государственный институт театрального искусства им. Карпенко-Карого

В Украине умирают страхи: тоталитарных фобий у нас уже нет

Дмитро Корчинський, ведучий телеканалу “Студія “1+1”

Треба собі зізнатися раз і назавжди – виходу немає. Наше місце уже визначено

Ирина Рожкова, начальник департамента политической социологии Европейского института интеграции и развития

Свидетели эксперимента

Анатолий Ручка, доктор философских наук, профессор, зав. кафедры социологии культуры Института социологии НАН Украины

Украина может вызывать гордость

Александр Майборода, доктор исторических наук, профессор

Орієнтація на егоїзм

Виктор Танчер, доктор философских наук (Институт социологии НАН Украины)

Откуда в Украине взяться рафинированным интеллектуалам?

Валерій Хмелько, професор, доктор філософських наук, президент Київського міжнародного інституту соціології

Суспільство міксантів

Евгений Копатько, руководитель Донецкого информационно-аналитического центра

Принадлежность к паспорту

Андрей Мишин, заведующий отделом региональной безопасности, Национальный институт проблем международной безопасности при СНБОУ

Взвешенный имидж

Євген Головаха, Заступник директора Інституту соціології, Завідуючий відділу історії, теорії та методології соціології, професор

Конфлікт на рівні підсвідомості

Олег Бахтияров, генеральный директор Университета эффективного развития

Сверхидея для сверхчеловека

Виктор Цыганов, профессор, политолог, телевизионный ведущий (УТ-1)

Ритуальный характер

Александр Кислый, руководитель Института гражданского общества (Крым)

Уметь смеяться

Владимир Фесенко, директор Центра прикладных политических исследований «Пента»

Мираж в движении

Александр Ивашина, культуролог

Нам не хватает умения создавать правила игры, и выполнять их

Мирослав Попович, директор Інституту філософії ім. Г.Сковороди

Культурне ядро

Владимир Дубровский, старший экономист центра «CASE-Украина», Киевская школа экономики, старший консультант.

Воспитай в себе гражданина

Василь Махно, український поет

Ми – втомлена нація

Артем Біденко, виконавчий директор Асоціації підприємств зовнішньої реклами України

Національну ідею треба визначати не через порівняння, а через мету

Володимир Євтух, чл.-кор. НАНУ, професор, доктор історичних наук

Україну потрібно об’єднувати на основі сучасності

Максим Стріха, керівник наукових програм Інституту відкритої політики, доктор фізико-математичних наук

Перспектива української ідентичності в сучасному світі

Андрей Зельницкий, директор Института управления эффективностью процессов «Гарант квали»

Формировать себя

Архієпископ Любомир Гузар, голова УГКЦ

Коли відроджується „Третій Рим”

Протоиерей Георгий Коваленко,редактор официального сайта УПЦ "Православие в Украине"

Мы не против национальной идеи, но хотели бы вернуть наше имущество

Сергей Лысенко, председатель Всеукраинского межконфессионального христианского военного братства

Церковь в армии – не прихоть, а норма НАТО

Владимир Крупский, президент Украинской Унионной Конференции церкви адвентистов седьмого дня.

Государственной церкви в Украине быть не должно

Фарук Ашур, глава Межобластной ассоциации общественных организаций «Арраид»

Нет никаких оснований для того, чтобы опасаться крымо-украинского конфликта

о.Микола (Пауков), УПЦ (КП)

Церква може впорядкувати державу. Якщо держава не буде заважати впорядкуватися самій церкві

Ігор Ісіченко, архієпископ Харківський і Полтавський (УАПЦ)

Церква повинна допомогти людині подолати плинність часу

Віктор Бондаренко, голова Держкомрелігії

Поліконфесійна країна

 

Другие диалоги

Украина в Европе – контуры и формат будущих взаимоотношений

Государственное управление: нужен ли «капитальный ремонт власти»?

ЕСТЬ ЛИ БУДУЩЕЕ У «ЛЕВОГО ДВИЖЕНИЯ» в УКРАИНЕ?

МИР В ВОЙНЕ или ВОЙНА В МИРУ?

НОВАЯ МЕЖДУНАРОДНАЯ СИСТЕМА БЕЗОПАСНОСТИ родится в Украине?

УКРАИНСКИЙ ПРОЕКТ – реформирование, перезагрузка, создание нового?

Будущее ТВ и Интернета – слияние, поглощение, сосуществование?

ФЕНОМЕН УКРАИНСКОГО МАЙДАНА

Поляризация общества - источник перманентной нестабильности. Найдет ли Украина социальный компромисс?

Партнерство Украина-Евросоюз: вызовы и возможности

МАЛЫЕ ГОРОДА – богатство разнообразия или бедность упадка

Права или только обязанности? (О состоянии соблюдения прав человека в Украине и мире на протяжении последних 65 лет)

Виртуальная реальность и нетократия: новые штрихи к портрету Украины

Таможня или Союз?

ДЕНЬГИ БУДУЩЕГО: валюты локальные, национальные, глобальные? Бумажные или электронные?

Кадры решают все? Или почему из Украины утекают мозги?

Мультикультурализм VS национализм

Религия в социально-политическом контексте Украины

Гуманитарная политика в Украине – а есть ли будущее?

Новый мировой экономический порядок

Рынок земли и будущее аграрной Украины

ДЕМОКРАТИИ КОНЕЦ? или ОНА ВРЕМЕННО СДАЕТ ПОЗИЦИИ?

Судьба реформ в Украине или Реформировать нереформируемое?!

20 наших лет

Будущее без будущего? или Почему Украина теряет образованное общество?

Украинский характер – твердыня или разрушающаяся крепость?

ПЕНСИОННАЯ РЕФОРМА В УКРАИНЕ: куда дует ветер перемен

20 лет независимости Украины – мифы и реалии

Поход Украины в Европу: остановка или смена курса?

Местные выборы 2010: прощание с самоуправлением?

Республика: «де-юре» или «де-факто»?

Каков капитал, таков и труд

Идеология умерла. Да здравствует новая идеология?!

Повестка дня нового Президента – стабилизация или развитие?

Соблазн и искушение диктатурой

Реформа украинского здравоохранения или ее отсутствие: причины и следствия

Выборы-2010: готова ли Украина к переменам?

Неосознанный сталкер. Или. Скрытые и явные угрозы жизни Украины и возможности их предотвращения

Новый общественный договор – быть или не быть?

КАК СПАСТИ СТРАНУ? или Приговор вынесен. Обжалованию подлежит?!

Человеческий капитал в топке экономического кризиса

Украинское общество в условиях кризиса: социальные вызовы и мистификации.

Большой договор между Украиной и Россией: от проекта влияния к проекту развития

Украинская власть: царствует, господствует или руководит?

Украина: нация для государства или государство для нации?

„Социальный капитал” и проблемы формирования гражданского общества в Украине

«Социальные мифологемы массового сознания и политическое мифотворчество»

Гражданин и власть: патерналистские и авторитарные настроения в Украине.

В зеркале украинского культурного продукта

Есть ли «свет» в конце регионального «туннеля» или кого интересуют проблемы местного самоуправления?

Национальная идея: от украинской мечты к новой парадигме развития

Досрочные выборы: политическое представление к завершению сезона

Кризис ценностей: что такое хорошо, и что такое плохо?

Реформы в экономике Украины: причины, следствия, перспективы

Информационное пространство – кривое зеркало Украинской действительности

Постсоветское поколение – здравствуй! (или некоторые подробности из жизни молодежи)

Проект Україна: українська самосвідомість і етнонаціональні трансформації

„Південний вектор” євроінтеграційної стратегії України

Феноменологія української корупції та її специфічні риси

Українській Конституції 10 років: від «однієї з найкращих в Європі» до правового хаосу

Украина в геополитических играх 2006-2025 гг. или Очередное обновление внешней политики

Яку Україну пропонують Україні чи Програми та реальні практики політичних партій України

Парламентський злам: проблеми взаємодії владних гілок

Майдан, рік по тому

Вызовы или стимулы глобализации?

Демографический кризис или последний украинец

Адміністративно-територіальна реформа – тест на ефективність нової влади

Ролевые игры: социодрама Украина – ЕС

Славянские миры: цивилизационный выбор

Повестка дня будущего президента

Новое украинское Просвещение

„Внутрішня геополітика” України.

Чи готова Україна „мислити глобально, діяти локально”?

Демократия по-украински

Какая Россия нужна Украине?

Українська національна еліта – становлення чи занепад?

Середній клас в Україні : майбутнє народжується сьогодні

Камо грядеши, Украина?

page generation time:0,160