В украинской системе нечего исправлять, - там все надо менять.

Евгений Чичваркин

Пользовательского поиска

Україна шукає свою ідентичність

Прочитати вступ росiйскою мовою

Наскільки важлива проблема ідентичності? Наша повсякденна практика ніби-то свідчить про те, що для виживання потрібно не так вже й багато. Суржик дозволяє позбавитися зайвого мовного напруження, а нові ідоли масової свідомості – Вірка Сердючка і російськомовні боксери брати Клички – демонструють гнучкість і пристосовницький характер сучасного українця, який вміє викрутитися з будь-якої ситуації у себе вдома і який вдало продає себе за кордоном. При всьому цьому – це ідентифікати “виживання”.

Якщо ж говорити не про виживання, а про життя, а тим більше про проекції цього життя, то тут все розпадається на фрагменти, уривки, припущення.

***

В епоху Радянського Союзу на офіційному рівні декларувалася нова історична спільнота – “радянський народ”, який не знав національних конфліктів, а також забезпечував “можливість всім народам, національностям проявляти свої національні особливості у повному обсязі” (це стверджувалось в підручниках з історії СРСР, як і в будь-якій з газет того часу). Тому абсолютно природно, що після здобуття незалежності, національна тематика була домінуючою, як та пружина, яка випрямилася після довгого затягування. Але саме питання національного відродження виявилося підвішеним у повітрі, оскільки не було підкріплено ні образом майбутнього, ні образом політичного і соціально-економічного устрою країни. Крім того, утворились смислові “розриви” у сприйнятті соціальної реальності, які виявилися руйнівними для стереотипів епохи відродження української національної держави.

Столітні драми українського народу і не до кінця вистраждана українська мрія (національна держава, демократичні свободи та братство слов’янських держав) не давали відповіді на питання про те, яке суспільство заснувало у 1991 році українська держава.

Компроміс, який був відображений в ідеї про молоду українську політичну націю – тобто націю державницьку – парадоксальним чином співпадає з тезою про прискорення євроінтеграційних процесів і входження в єдине європейське співтовариство. Але чим для нас є Європейський Союз – сукупністю етносів, народів, регіональних спільнот, чи ще більш умовною системою абстрактних для нас цінностей? З іншого боку, теза про повернення до “колиски братніх народів” виглядає не менш суперечливо, оскільки ми тільки отримали шанс для побудови власної держави. Загальною ж тенденцією сучасного націотворення є те, що етно-національні процеси XV-XIXстоліть вже залишились далеко позаду, і тепер параметри побудови держав задає демократичний “тоталітаризм” прав і свобод людини.

***

Національна ідея не спрацювала – це формула, якавлаштовує багатьох. Її синонімом стала ще й формула геополітична – розкол України на Схід і Захід. За суперечками про мову, релігію і історію ми забули про спільну справу, яка могла б мобілізувати всю країну. Єдина точка порозуміння – наявність стратегічного ресурсу у вигляді чорноземів (за стан яких, до речі, українці ще будуть відповідати перед людством).

Геополітичний “розкол” всередині самої України не тільки не залатаний, але й продовжує поширюватися. Нинішня економічна і соціокультурна регіоналізація породжує нові для України ідентичності – донеччан, львів’ян, харьківчан стає все більше. З такими темпами до політичної регіоналізації – півкроку. Не важко передбачити, що вся ця мозаїка “уявних спільнот” при необхідності легко розчиниться хоч у Європі, хоч у Євразії. Як наслідок, розкол став предметом внутрішньополітичної експлуатації, джерелом політичного кар’єрного зростання і самоствердження, інструментом зовнішньополітичних ігор.

За минулі 12 років не було створено жодної спільної ідеї, навколо якої могли б об’єднатися громадяни України. Наші політики не створюють можливостей для виходу на позитивні характеристики ідентифікації громадян з успіхами, досягненнями власної держави. Натомість вони спекулюють на трагедіях, формуючи відчуття спільності в біді.

***

Проблема ідентичності, на наш погляд, пов’язана не з критерієм “подібності”, а насамперед, зі змістом спільної національної справи і з загальновизнаною проекцією цієї справи. Не минуле пояснює майбутнє, а навпаки – проекція спільного майбутнього дозволяє прочитати і зрозуміти цю історію. “Все наступне проливає світло на попереднє”.

Саме боротьба за майбутнє стала стрижнем нинішньої політичної і економічної боротьби в Україні. Гуманітарії виявилися “розібраними” по студіям-кухням, або ж з головою пішли в політичний сервіс. Як наслідок, про проблеми “буття українського народу” пишуть книжки не нові Костомарови і Куліші, а політики.

Так президент Леонід Кучма написав книгу, де намагається переконати читача, що Україна – не Росія. В різний час відповіді на це питання у письмовій формі пропонувалися майже усіма політиками, які претендують на загальнодержавний масштаб – В. Литвин, В. Медведчук, В. Ющенко, А. Деркач та інші виступають основними учасниками цієї “публічної дискусії”. Перед  тим як отримати позитивну відповідь на те, чим ми все жтаки є, нас ще очікує багато “писанини” про те, що “Україна – не Європейський Союз”, “Україна – не Туреччина” і багато тому подібних “відмінностей”.

***

Заради справедливості варто зазначити, що питання ідентичності не є актуальними лише для України. Росія, останнім часом, такожнамагається осмислити нові реалії і вибирає при цьому між європейським та євразійським майбутнім. Новий імпульс отримало це питання і в сусідніх з нами країнах – Польщі, Угорщині, Словаччині, Чехії, Румунії та Болгарії. Та і світові лідери – США, ЄС – нікуди не подінуться від викликів новостворюваного світу, який потребує нового прочитання національних історій і утвердження нових соціальних проекцій.

***

Пошук ідентичності – відповідь на нарощування глобалізації, розмивання мовних і релігійних спільнот, національних відмінностей. У сучасному світі постмодерну домінуючим стає прагматичний підхід економічної ефективності, яка останнім часом стає основним критерієм успішності нації на світових ринках. Разом з тим, хвиля уніфікації і пріоритет “права сильного” стали причиною народження нових амбіцій і претензій.

Глобалізація і новий сепаратизм породили ефект “геополітичної мушлі”, коли країни і цілі регіони, механічно відгороджують свої території, щоб уникнути деструктивного впливу ззовні. “Антитерористична коаліція” – це теж ідентифікат постмодерного світу, поруч зі “світовим тероризмом”, “ісламським фундаменталізмом” і тому подібними речами.

Разом з тим, глобалізм для сучасних націй означає і спів-життя в єдиному світі, де кожен має право на своє “я” і готовий його захищати до кінця, навіть ціною власного життя. Тому цілком закономірно, що в таких умовах культурна самобутність переживає справжній ренесанс. Не випадково нове “прочитання”  традиційних способів економічної і соціальної самоорганізації, духовних практик, народної творчості користуються величезною популярністю у світі. Розгорнулися справжні “бої за історію”, де російське месіанство зіткнулося з європейською екзистенцією і американським утопічним прагматизмом.

***

Як наслідок, Україна опинилася перед вибором – стати “зручною територією” чи “демографічним ресурсом”, які  поглинуть або Росія, або Європа; чи утверджувати власну спільноту-державу, здатнуосмислити власну історію і самостійно створювати образ свого майбутнього. У першому випадку питання ідентичності залишаться невикористаними, оскільки розчиняться у вже сформованих концептах. У другому випадку ми зможемо на рівні з іншими суб’єктами глобальних проекцій розпоряджатися своїм соціокультурним капіталом, відтак,  залишитися самими собою.

***

Питання про ідентичність українців залишається відкритим. Проте, від нього залежить майбутнє – держави, нації, громадян, співвітчизників. Часу на відповідь не так вже й багато...

Свернуть

Питання про ідентичність українців залишається відкритим. Проте, від нього залежить майбутнє – держави, нації, громадян, співвітчизників. Часу на відповідь не так вже й багато...

Развернуть

Мнение эксперта
Другие диалоги:
Версия для печати

Суспільство міксантів

Суспільство міксантів: Суспільство міксантів

Валерій Хмелько, професор, доктор філософських наук, президент Київського міжнародного інституту соціології

     Я хотів би акцентувати увагу на факторах, які розділяють Україну – мова, етнонаціональна ознака, уявлення про майбутнє. Врешті і питання ідентичності. Наскільки можливо говорити про українську ідентичність – чи існує вона?
    
Це дуже важливе питання, тому що у нас досить особлива ситуація, яка, можливо, не спостерігається більше ніде. Білоруси, наприклад, вже настільки зрусифіковані, що у них такого поділу не існує. В інших країнах навпаки – зрусифікована меншість. У нас же пропорції склалися таким чином, що тільки трохи більше половини людей, які ідентифікують себе як українці, у спілкуванні віддають перевагу українській мові. Якщо брати 75 % українців, то 42-43 % - це україномовні, а 32-33 % - російськомовні. І на те є об’єктивні причини – це не просто зрусифікованість. Коли ми досліджували респондентів і запитували, хто має батьків різної національності, то виходило, що таких людей більше третини. Якщо брати далі, дідусів і бабусь, то ця диференціація збільшується. Наприклад, у цьому поколінні може бути обидва українці, але в кожному з поколінь батьків могли бути міксанти. І україномовні, патріотично налаштовані українці, звинувачують інших, що вони відмовляються від рідної мови. Не помічаючи того, що вимагають від російськомовних українців, щоб вони відмовилися від мови своїх батьків. І значна частина цих батьків вивчили цю мову у своїх батьків.
    
Я поки що не підбив остаточні результати цих досліджень – це понад 145 тисяч інтерв’ю – але всі дані, які є, свідчать, що в Україні є не дві культури, а три. У нас є російськомовна російська культура, україномовна українська культура – це найбільша, і близько третини населення є носіями специфічного результату інтерференції двох культур. Взаємний вплив російської і української культури породив третю культуру – умовно це російськомовні українці. Але відрізняються вони не тільки мовою. Коли береш їх по багатьом параметрам, то вони знаходяться якраз посередині між російськомовними росіянами і україномовними українцями – в питаннях незалежності України, в питаннях роззброєння, особливо коли  йшлося про ядерну зброю. За всіма політичними і патріотичними орієнтаціями російськомовні українці разом з українцями, а по всім культурним питанням – мова, навчання дітей і таке інше – ближче до росіян. І знайти спільний знаменник, який би об’єднав всіх українців – найважче. Наша культурна еліта, наприклад, письменники, є україномовною. І їм боляче, що частина українців виявляється російськомовною, вони це сприймають так, наче то їхня вина, а не  результат історичного процесу.
    
Коли  в 1991 році була дискусія в Русі з приводу того, як проводити українізацію, то була, фактично, боротьба між двома протилежними підходами. Перший – примусити, другий – зацікавити. Дмитро Павличко пропонував, щоб органи освіти самі вирішували, кого навчати українською, кого російською. А В’ячеслав Брюховецький говорив, що треба формувати університети, які б приваблювали, які б до себе притягували – і він зробив Києво-Могилянську академію. Яворівський тоді говорив, що треба зробити престижні телеканали, газети, щоб люди хотіли їх слухати і читати.
    
Я сам раніше розмовляв тільки російською мовою. Тільки коли почав цікавитися політикою, то почав опановувати українську в повсякденному житті. І це було дуже важко. Я записував всі свої лекції, тому що я не володів так вільно українською, як російською. Але я був впевнений, що російськомовні українці – якщо вони свідомі – мають допомогти відродженню україномовної культури, щоб не було боротьби і розколу. А є підхід, що треба просто заборонити російську. І підхід не толерантний, активістський дуже небезпечний з точки зору формування єдиної політичної нації. Я підкреслюю -  саме політичної нації. Як це є у Європі, наприклад у Бельгії, немає значення, якою мовою ти розмовляєш, французькою чи фламандською, ти все одно бельгієць. Потрібно зрозуміти, що суспільство у нас не монокультурне, а полікультурне і основний поділ йде всередині українського етносу. І цим двом субетносам поки що не вдається порозумітися між собою. Основна вина у цьому лежить на тих, хто не може прийняти об’єктивний процес змішування культур.
     Мова – це єдиний фактор, який формує ідентичність?
    
Я так не думаю. Але мова безумовно впливає на успадкування ідентичності. А формування ідентичності починається з того, як вона народжується, з ландшафту, який її оточує, з кольорів, які вона бачить. Я наприклад, народився в Києві – це моє рідне оточення. Коли ж я потрапив на Урал, то відчув, що цей ландшафт мені чужий. Інакше це називається чужою землею.
    
По-друге, це національна кухня. Це фактори, які впливають підсвідомо. Якщо ви людину запитаєте, то вона вам ні про ландшафт, ні про страви не скаже.
    
Третій фактор, який глибший, ніж мова, це так званий “мелос” – тип мелодики. Які пісні вона чує з дитинства, що стає рідною мелодією, ритмікою – це теж формується підсвідомо. Ми спеціально проводили з цього приводу дослідження і запитували, яка мова є рідною – відповідали, що російська. Коли запитували про те, які пісні вам рідні, то відповідали, що українські.
    
По-четверте, система кольорів, оздоблення, орнаменти.
     Тобто, це дуже багаторівнева система. Я спеціально називав ті компоненти, які лежать в глибині. Мова ж якраз з’єднує свідомість з підсвідомістю. І далі починається усвідомлення себе з допомогою мови. І для російськомовних українців, які знаходяться в оточенні російської культури, актуальною є ідентифікація саме з росіянами. Але всередині, в центрі України, це не впливає таким чином. Тому одним з важливих факторів є успадкування ідентичності.
    
Що ж стосується формування ідентичності, то тут дуже важливу роль відіграють ціннісні орієнтації, які будуються значною мірою з допомогою мови. Я тут говорю про національно-політичні орієнтації – це бажання мати свою незалежну державу, бажання самим впливати на політичні рішення. Я розумію, що серед мільйонів голосів на виборах вплив одного голосу дуже маленький – але ж це наш вплив, а не їх вплив. Цей поділ на МИ і ВОНИ дуже важливий. Усвідомлення себе як ми-українці, незалежно від усіх інших ознак, є дуже важливим в плані усвідомлення свого громадянства. Якщо ви запитаєте європейця, то для нього національність є громадянство, а не етнічна ознака, вони просто інакше не розуміють слово nationality.
     А молоде покоління ідентифікує себе як українців? Що ми будемо мати через 20-30 років?
    
У мене є зараз результати опитування, і я можу вам сказати як молодь ставиться до існування України як незалежної держави. Це загальнонаціональне опитування, яке КМІС проводив наприкінці минулого року. В цілому 76,8 % ставиться позитивно до незалежності. І тільки 20 % хотіли б, щоб Україна об’єдналася з Росією в одну державу – це в цілому. Серед молоді прихильників об’єднання з Росією тільки 15 %. Причому чим молодше покоління, тим менше серед них прихильників того, щоб Україна була частиною якоїсь іншої держави. Якщо ця тенденція збережеться, то ситуація буде більш певною.
     Це з формальної точки зору. А як бути з етнокультурними ознаками?
    
Ситуація з культурними ознаками значно складніша. На питання “Якою має бути державна політика по відношенню до російської мови в Україні?” 13 % в цілому по Україні, вважають, що російська мова взагалі повинна бути вилучена з усього офіційного спілкування. Серед молоді таких тільки 11 %. Майже 39 % вважають, що потрібні дві державні мови. Серед молодих таких трохи менше – близько 38 %. Відмінність невелика, але є. Можна сказати, що з року в рік зростає толерантність до мовного питання.
    
Я зачитаю відповіді, які давалися на питання про державну політику щодо російської мови, тому що це дуже важлива відмінність. Дуже малий відсоток респондентів погоджується з тим, що російську мову потрібно усунути з офіційного спілкування. Разом з тим, майже така ж кількість опитаних, бажали б для російської статусу другої державно мови. Люди відповідають, що її потрібно зробити другою офіційною мовою лише в тих місцевостях, більшість населення якого цього бажає – це і є європейський підхід. Якщо містечко чи село вирішить зробити російську мову другою офіційною -  будь ласка. І цей варіант компромісу найбільше підтримується молодими – ця тенденція спостерігається вже не перший рік. Можливо, десь другою офіційною мовою буде кримськотатарська, десь вона може бути гагаузькою. Але швидше за все на Сході і на Півдні це буде російська мова. Зробити російську мову, мовою місцевого спілкування – оце і є компромісом між радикально налаштованими силами.
     
 Але багато людей висловлюють занепокоєння з приводу того, що українська мова зберігає, можна сказати, тільки формальний статус. У побуті ж, у ЗМІ, у книгодрукуванні домінує російська мова.
    
Я хотів би, щоб ті люди, які так говорять пригадали, що було у 90-му році, коли ще не було незалежності, як тоді було з телебаченням, з радіо, з газетами. Ті комуністичні газети, які раніше виходили українською мовою, майже ніхто не читав. Читали “Комсомольськую правду”, “Литературную газету”, “Известия”. Зараз же “Дзеркало тижня” можна читати і російською, і українською. Я вже не кажу про школу і про вищу школу. Безумовно, хотілося б щоб ці процеси відбувалися швидше.
    
Взагалі під час першого загальнонаціонального опитування, яке ми провели ще в жовтні 91-го року, ми запитували, якою мовою респонденту легше спілкуватися – близько 57 % обрали  російську, українську обрали 42-43 %. Зараз 48 % обирають українську мову. Тобто зараз ми бачимо зсув не в бік російської мови, а саме української. І швидше це не може відбуватися, тому що це живі люди. Не можна просто поламати це відношення, до цього треба залучати. Я пам’ятаю як ще в радянські часи журнал “Всесвіт” привертав до себе російськомовну інтелігенцію, тому що він друкував дуже якісні переклади творів світової літератури. І ці переклади українською приваблювали людей. Ті ж, хто не може дати щось привабливе, агітують за такі радикальні кроки як заборона російської мови.

Бесiду вiв Юрiй Таран

Версия для печати
Рекомендуем к прочтению

«Земля. NET»

З 1 січня 2013 року в Україні відкриють для публічного доступу електронний Державний земельний кадастр. Старт віртуального кадастру вчора підтвердив під час презентації тестового режиму даної системи голова Державного агентства земельних ресурсів України (Держземагентство) Сергій Тимченко.

Читать далее

 

Мнения других экспертов

Сергей Крымский, профессор, доктор философских наук

Цель нашего существования – вернуться в цивилизованный мир

Сергей Макеев, доктор социологических наук, старший научный сотрудник Института социологии НАН Украины

Украинцы – это терпеливый народ

Лесь Танюк, народний депутат України, режисер драми і кіно, голова Комітету з питань культури і духовності

Нам треба написати нормальну позитивну історію

Юрий Макаров, ведущий канала «Студия «1+1»

Не должно быть диктатуры бездарности

Антоніна Колодій, доктор політологічних наук, завідувач кафедри політичних наук і філософії Львівського регіонального інституту державного управління НАДУ

Суспільство ще не дійшло згоди стосовно того визнавати чи не визнавати українську культуру

Вадим Скуратовский, доктор искусствознания, Киевский государственный институт театрального искусства им. Карпенко-Карого

В Украине умирают страхи: тоталитарных фобий у нас уже нет

Дмитро Корчинський, ведучий телеканалу “Студія “1+1”

Треба собі зізнатися раз і назавжди – виходу немає. Наше місце уже визначено

Ирина Рожкова, начальник департамента политической социологии Европейского института интеграции и развития

Свидетели эксперимента

Анатолий Ручка, доктор философских наук, профессор, зав. кафедры социологии культуры Института социологии НАН Украины

Украина может вызывать гордость

Александр Майборода, доктор исторических наук, профессор

Орієнтація на егоїзм

Виктор Танчер, доктор философских наук (Институт социологии НАН Украины)

Откуда в Украине взяться рафинированным интеллектуалам?

Евгений Копатько, руководитель Донецкого информационно-аналитического центра

Принадлежность к паспорту

Андрей Мишин, заведующий отделом региональной безопасности, Национальный институт проблем международной безопасности при СНБОУ

Взвешенный имидж

Євген Головаха, Заступник директора Інституту соціології, Завідуючий відділу історії, теорії та методології соціології, професор

Конфлікт на рівні підсвідомості

Олег Бахтияров, генеральный директор Университета эффективного развития

Сверхидея для сверхчеловека

Виктор Цыганов, профессор, политолог, телевизионный ведущий (УТ-1)

Ритуальный характер

Александр Кислый, руководитель Института гражданского общества (Крым)

Уметь смеяться

Владимир Фесенко, директор Центра прикладных политических исследований «Пента»

Мираж в движении

Александр Ивашина, культуролог

Нам не хватает умения создавать правила игры, и выполнять их

Олександр Шморгун, канд. філос. наук, доцент, провідний науковий співробітник Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України, старший науковий співробітник Інституту європейських досліджень НАН України

Велич еліти творить націю

Мирослав Попович, директор Інституту філософії ім. Г.Сковороди

Культурне ядро

Владимир Дубровский, старший экономист центра «CASE-Украина», Киевская школа экономики, старший консультант.

Воспитай в себе гражданина

Василь Махно, український поет

Ми – втомлена нація

Артем Біденко, виконавчий директор Асоціації підприємств зовнішньої реклами України

Національну ідею треба визначати не через порівняння, а через мету

Володимир Євтух, чл.-кор. НАНУ, професор, доктор історичних наук

Україну потрібно об’єднувати на основі сучасності

Максим Стріха, керівник наукових програм Інституту відкритої політики, доктор фізико-математичних наук

Перспектива української ідентичності в сучасному світі

Андрей Зельницкий, директор Института управления эффективностью процессов «Гарант квали»

Формировать себя

Архієпископ Любомир Гузар, голова УГКЦ

Коли відроджується „Третій Рим”

Протоиерей Георгий Коваленко,редактор официального сайта УПЦ "Православие в Украине"

Мы не против национальной идеи, но хотели бы вернуть наше имущество

Сергей Лысенко, председатель Всеукраинского межконфессионального христианского военного братства

Церковь в армии – не прихоть, а норма НАТО

Владимир Крупский, президент Украинской Унионной Конференции церкви адвентистов седьмого дня.

Государственной церкви в Украине быть не должно

Фарук Ашур, глава Межобластной ассоциации общественных организаций «Арраид»

Нет никаких оснований для того, чтобы опасаться крымо-украинского конфликта

о.Микола (Пауков), УПЦ (КП)

Церква може впорядкувати державу. Якщо держава не буде заважати впорядкуватися самій церкві

Ігор Ісіченко, архієпископ Харківський і Полтавський (УАПЦ)

Церква повинна допомогти людині подолати плинність часу

Віктор Бондаренко, голова Держкомрелігії

Поліконфесійна країна

 

Другие диалоги

Украина в Европе – контуры и формат будущих взаимоотношений

Государственное управление: нужен ли «капитальный ремонт власти»?

ЕСТЬ ЛИ БУДУЩЕЕ У «ЛЕВОГО ДВИЖЕНИЯ» в УКРАИНЕ?

МИР В ВОЙНЕ или ВОЙНА В МИРУ?

НОВАЯ МЕЖДУНАРОДНАЯ СИСТЕМА БЕЗОПАСНОСТИ родится в Украине?

УКРАИНСКИЙ ПРОЕКТ – реформирование, перезагрузка, создание нового?

Будущее ТВ и Интернета – слияние, поглощение, сосуществование?

ФЕНОМЕН УКРАИНСКОГО МАЙДАНА

Поляризация общества - источник перманентной нестабильности. Найдет ли Украина социальный компромисс?

Партнерство Украина-Евросоюз: вызовы и возможности

МАЛЫЕ ГОРОДА – богатство разнообразия или бедность упадка

Права или только обязанности? (О состоянии соблюдения прав человека в Украине и мире на протяжении последних 65 лет)

Виртуальная реальность и нетократия: новые штрихи к портрету Украины

Таможня или Союз?

ДЕНЬГИ БУДУЩЕГО: валюты локальные, национальные, глобальные? Бумажные или электронные?

Кадры решают все? Или почему из Украины утекают мозги?

Мультикультурализм VS национализм

Религия в социально-политическом контексте Украины

Гуманитарная политика в Украине – а есть ли будущее?

Новый мировой экономический порядок

Рынок земли и будущее аграрной Украины

ДЕМОКРАТИИ КОНЕЦ? или ОНА ВРЕМЕННО СДАЕТ ПОЗИЦИИ?

Судьба реформ в Украине или Реформировать нереформируемое?!

20 наших лет

Будущее без будущего? или Почему Украина теряет образованное общество?

Украинский характер – твердыня или разрушающаяся крепость?

ПЕНСИОННАЯ РЕФОРМА В УКРАИНЕ: куда дует ветер перемен

20 лет независимости Украины – мифы и реалии

Поход Украины в Европу: остановка или смена курса?

Местные выборы 2010: прощание с самоуправлением?

Республика: «де-юре» или «де-факто»?

Каков капитал, таков и труд

Идеология умерла. Да здравствует новая идеология?!

Повестка дня нового Президента – стабилизация или развитие?

Соблазн и искушение диктатурой

Реформа украинского здравоохранения или ее отсутствие: причины и следствия

Выборы-2010: готова ли Украина к переменам?

Неосознанный сталкер. Или. Скрытые и явные угрозы жизни Украины и возможности их предотвращения

Новый общественный договор – быть или не быть?

КАК СПАСТИ СТРАНУ? или Приговор вынесен. Обжалованию подлежит?!

Человеческий капитал в топке экономического кризиса

Украинское общество в условиях кризиса: социальные вызовы и мистификации.

Большой договор между Украиной и Россией: от проекта влияния к проекту развития

Украинская власть: царствует, господствует или руководит?

Украина: нация для государства или государство для нации?

„Социальный капитал” и проблемы формирования гражданского общества в Украине

«Социальные мифологемы массового сознания и политическое мифотворчество»

Гражданин и власть: патерналистские и авторитарные настроения в Украине.

В зеркале украинского культурного продукта

Есть ли «свет» в конце регионального «туннеля» или кого интересуют проблемы местного самоуправления?

Национальная идея: от украинской мечты к новой парадигме развития

Досрочные выборы: политическое представление к завершению сезона

Кризис ценностей: что такое хорошо, и что такое плохо?

Реформы в экономике Украины: причины, следствия, перспективы

Информационное пространство – кривое зеркало Украинской действительности

Постсоветское поколение – здравствуй! (или некоторые подробности из жизни молодежи)

Проект Україна: українська самосвідомість і етнонаціональні трансформації

„Південний вектор” євроінтеграційної стратегії України

Феноменологія української корупції та її специфічні риси

Українській Конституції 10 років: від «однієї з найкращих в Європі» до правового хаосу

Украина в геополитических играх 2006-2025 гг. или Очередное обновление внешней политики

Яку Україну пропонують Україні чи Програми та реальні практики політичних партій України

Парламентський злам: проблеми взаємодії владних гілок

Майдан, рік по тому

Вызовы или стимулы глобализации?

Демографический кризис или последний украинец

Адміністративно-територіальна реформа – тест на ефективність нової влади

Ролевые игры: социодрама Украина – ЕС

Славянские миры: цивилизационный выбор

Повестка дня будущего президента

Новое украинское Просвещение

„Внутрішня геополітика” України.

Чи готова Україна „мислити глобально, діяти локально”?

Демократия по-украински

Какая Россия нужна Украине?

Українська національна еліта – становлення чи занепад?

Середній клас в Україні : майбутнє народжується сьогодні

Камо грядеши, Украина?

page generation time:0,081