В украинской системе нечего исправлять, - там все надо менять.

Евгений Чичваркин

Пользовательского поиска

Україна шукає свою ідентичність

Прочитати вступ росiйскою мовою

Наскільки важлива проблема ідентичності? Наша повсякденна практика ніби-то свідчить про те, що для виживання потрібно не так вже й багато. Суржик дозволяє позбавитися зайвого мовного напруження, а нові ідоли масової свідомості – Вірка Сердючка і російськомовні боксери брати Клички – демонструють гнучкість і пристосовницький характер сучасного українця, який вміє викрутитися з будь-якої ситуації у себе вдома і який вдало продає себе за кордоном. При всьому цьому – це ідентифікати “виживання”.

Якщо ж говорити не про виживання, а про життя, а тим більше про проекції цього життя, то тут все розпадається на фрагменти, уривки, припущення.

***

В епоху Радянського Союзу на офіційному рівні декларувалася нова історична спільнота – “радянський народ”, який не знав національних конфліктів, а також забезпечував “можливість всім народам, національностям проявляти свої національні особливості у повному обсязі” (це стверджувалось в підручниках з історії СРСР, як і в будь-якій з газет того часу). Тому абсолютно природно, що після здобуття незалежності, національна тематика була домінуючою, як та пружина, яка випрямилася після довгого затягування. Але саме питання національного відродження виявилося підвішеним у повітрі, оскільки не було підкріплено ні образом майбутнього, ні образом політичного і соціально-економічного устрою країни. Крім того, утворились смислові “розриви” у сприйнятті соціальної реальності, які виявилися руйнівними для стереотипів епохи відродження української національної держави.

Столітні драми українського народу і не до кінця вистраждана українська мрія (національна держава, демократичні свободи та братство слов’янських держав) не давали відповіді на питання про те, яке суспільство заснувало у 1991 році українська держава.

Компроміс, який був відображений в ідеї про молоду українську політичну націю – тобто націю державницьку – парадоксальним чином співпадає з тезою про прискорення євроінтеграційних процесів і входження в єдине європейське співтовариство. Але чим для нас є Європейський Союз – сукупністю етносів, народів, регіональних спільнот, чи ще більш умовною системою абстрактних для нас цінностей? З іншого боку, теза про повернення до “колиски братніх народів” виглядає не менш суперечливо, оскільки ми тільки отримали шанс для побудови власної держави. Загальною ж тенденцією сучасного націотворення є те, що етно-національні процеси XV-XIXстоліть вже залишились далеко позаду, і тепер параметри побудови держав задає демократичний “тоталітаризм” прав і свобод людини.

***

Національна ідея не спрацювала – це формула, якавлаштовує багатьох. Її синонімом стала ще й формула геополітична – розкол України на Схід і Захід. За суперечками про мову, релігію і історію ми забули про спільну справу, яка могла б мобілізувати всю країну. Єдина точка порозуміння – наявність стратегічного ресурсу у вигляді чорноземів (за стан яких, до речі, українці ще будуть відповідати перед людством).

Геополітичний “розкол” всередині самої України не тільки не залатаний, але й продовжує поширюватися. Нинішня економічна і соціокультурна регіоналізація породжує нові для України ідентичності – донеччан, львів’ян, харьківчан стає все більше. З такими темпами до політичної регіоналізації – півкроку. Не важко передбачити, що вся ця мозаїка “уявних спільнот” при необхідності легко розчиниться хоч у Європі, хоч у Євразії. Як наслідок, розкол став предметом внутрішньополітичної експлуатації, джерелом політичного кар’єрного зростання і самоствердження, інструментом зовнішньополітичних ігор.

За минулі 12 років не було створено жодної спільної ідеї, навколо якої могли б об’єднатися громадяни України. Наші політики не створюють можливостей для виходу на позитивні характеристики ідентифікації громадян з успіхами, досягненнями власної держави. Натомість вони спекулюють на трагедіях, формуючи відчуття спільності в біді.

***

Проблема ідентичності, на наш погляд, пов’язана не з критерієм “подібності”, а насамперед, зі змістом спільної національної справи і з загальновизнаною проекцією цієї справи. Не минуле пояснює майбутнє, а навпаки – проекція спільного майбутнього дозволяє прочитати і зрозуміти цю історію. “Все наступне проливає світло на попереднє”.

Саме боротьба за майбутнє стала стрижнем нинішньої політичної і економічної боротьби в Україні. Гуманітарії виявилися “розібраними” по студіям-кухням, або ж з головою пішли в політичний сервіс. Як наслідок, про проблеми “буття українського народу” пишуть книжки не нові Костомарови і Куліші, а політики.

Так президент Леонід Кучма написав книгу, де намагається переконати читача, що Україна – не Росія. В різний час відповіді на це питання у письмовій формі пропонувалися майже усіма політиками, які претендують на загальнодержавний масштаб – В. Литвин, В. Медведчук, В. Ющенко, А. Деркач та інші виступають основними учасниками цієї “публічної дискусії”. Перед  тим як отримати позитивну відповідь на те, чим ми все жтаки є, нас ще очікує багато “писанини” про те, що “Україна – не Європейський Союз”, “Україна – не Туреччина” і багато тому подібних “відмінностей”.

***

Заради справедливості варто зазначити, що питання ідентичності не є актуальними лише для України. Росія, останнім часом, такожнамагається осмислити нові реалії і вибирає при цьому між європейським та євразійським майбутнім. Новий імпульс отримало це питання і в сусідніх з нами країнах – Польщі, Угорщині, Словаччині, Чехії, Румунії та Болгарії. Та і світові лідери – США, ЄС – нікуди не подінуться від викликів новостворюваного світу, який потребує нового прочитання національних історій і утвердження нових соціальних проекцій.

***

Пошук ідентичності – відповідь на нарощування глобалізації, розмивання мовних і релігійних спільнот, національних відмінностей. У сучасному світі постмодерну домінуючим стає прагматичний підхід економічної ефективності, яка останнім часом стає основним критерієм успішності нації на світових ринках. Разом з тим, хвиля уніфікації і пріоритет “права сильного” стали причиною народження нових амбіцій і претензій.

Глобалізація і новий сепаратизм породили ефект “геополітичної мушлі”, коли країни і цілі регіони, механічно відгороджують свої території, щоб уникнути деструктивного впливу ззовні. “Антитерористична коаліція” – це теж ідентифікат постмодерного світу, поруч зі “світовим тероризмом”, “ісламським фундаменталізмом” і тому подібними речами.

Разом з тим, глобалізм для сучасних націй означає і спів-життя в єдиному світі, де кожен має право на своє “я” і готовий його захищати до кінця, навіть ціною власного життя. Тому цілком закономірно, що в таких умовах культурна самобутність переживає справжній ренесанс. Не випадково нове “прочитання”  традиційних способів економічної і соціальної самоорганізації, духовних практик, народної творчості користуються величезною популярністю у світі. Розгорнулися справжні “бої за історію”, де російське месіанство зіткнулося з європейською екзистенцією і американським утопічним прагматизмом.

***

Як наслідок, Україна опинилася перед вибором – стати “зручною територією” чи “демографічним ресурсом”, які  поглинуть або Росія, або Європа; чи утверджувати власну спільноту-державу, здатнуосмислити власну історію і самостійно створювати образ свого майбутнього. У першому випадку питання ідентичності залишаться невикористаними, оскільки розчиняться у вже сформованих концептах. У другому випадку ми зможемо на рівні з іншими суб’єктами глобальних проекцій розпоряджатися своїм соціокультурним капіталом, відтак,  залишитися самими собою.

***

Питання про ідентичність українців залишається відкритим. Проте, від нього залежить майбутнє – держави, нації, громадян, співвітчизників. Часу на відповідь не так вже й багато...

Свернуть

Питання про ідентичність українців залишається відкритим. Проте, від нього залежить майбутнє – держави, нації, громадян, співвітчизників. Часу на відповідь не так вже й багато...

Развернуть

Мнение эксперта
Другие диалоги:
Версия для печати

Орієнтація на егоїзм

       На чому базується українська ідентичність? Історії, території, етносі?
      
Для ідентичності українців характерно те, що характерно для всіх інших народів. Насамперед, історична пам’ять і уявлення про свою спорідненість. Треба завжди пам’ятати, що явище „кровної спорідненості” є уявним. Українці різнобарвні за своїми антропологічними ознаками, тому що формувалися на основі багатьох компонентів, а не тільки слов’ян. Навіть така ознака етнічності як мова – притаманна тільки половині українського населення. Відповідно, більшу роль відіграє уявлення про спільність походження та історичної долі.
       Як бути росіянам, а також представникам інших націй, які мешкають на території України?
      
Ми говоримо про українців, як про титульний етнос. Що стосується формування українців як нації громадян, треба мати на увазі, що вона ще не сформувалась. Зараз тільки закладені умови для її формування, проте, гарантій, що вона сформується, ніхто дати не може. Існує безліч речей, які суттєво гальмують цей процес.
       Наприклад?
      
Території, які особливо заселені росіянами, і де домінує російська мова і культура, межують з Росією. Населення цих регіонів хотіло би мати прозорий кордон з нею, проте цей „прозорий кордон” призводить до того, що з Росії весь час на територію України потрапляють нелегальні мігранти. В результаті, коли буде створено щільний кордон між Україною і ЄС, Україна може перетворитися на накопичувальник нелегальних мігрантів. При чому, найбільший тягар ляже на центральні й західні області. В цьому відношенні населення Сходу і Півдня не виявляє розуміння цієї загальнонаціональної проблеми, виходячи із суто своїх регіональних інтересів і звичок, родинних уявлень, близкості родинних зв”язків із населенням поза українським кордоном. Далі – у нас немає національного ринку, відсутня мовна єдність, нарешті, нема єдиної оцінки своєї історії. Ви знаєте, вона в різних регіонах абсолютно різна. Якщо в одних регіонах бійці УПА є героями, то в інших вони й досі залишаються бандитами. Навпаки, на Західній Україні чекісти є кривавою сторінкою історії. В центральній та особливо в східній частині, чекісти ще є образом постаті з героїчними і благородними якостями. Розумієте, ще багато речей залишається неузгодженими і як довго цей процес триватиме, сказати важко.
       Тобто мова йде про регіональні відмінності?
      
Так. Розумієте, народ ще не усвідомив всю трагічність своєї історії. Те, що він був розколотий, не сприймається як трагедія. В регіонах, які ближче до Росії, ще й досі вважають, що перебування під Росією – це позитивний момент, а те, що Україна була розколота – це не так страшно. Наша історична память не єдина.
       Якщо говорити про історичну пам’ять, чи є в українців уявлення про „Золотий вік” в історії?
      
Міфа про „Золотий вік” поки немає. Свого часу він був створений Т.Шевченком.  Це звичайний міф і в будь-якої нації в процесі формування і політизації утворюється комплекс історичної ностальгії. Їй здається, що колись було краще. В радянські часи теж було уявлення про „Золотий вік” Петра, Катерини - гусари, драгуни, улани, дворянські гнізда – все це ідеалізувалося. Але всі знають, яке було життя у більшості населення, які були кріпаками. І так само Шевченко створив міф про гайдамаччину, козаччину, про час, коли ніби-то панували високі моральні цінності. Але для того, щоб цей міф був, Україна має бути українізованою і Шевченко мусить стояти в кожній хаті. А хто читає зараз Шевченка? Той, хто створив міф, зараз є ритуальною фігурою. Шевченко є визначною фігурою в літературі, але сказати, що він є найбільш популярним автором у читачів, сьогодні не можна. Тому зараз такого „Золотого віку” немає. Радянський період ще певна частина населення згадує з ностальгією, тому що комусь тоді було краще, ніж сьогодні. Але противагою цього уявлення є уявлення про русифікацію України, де українців намагалися розчинити, тому цей період навряд чи можна вважати „Золотим віком”. Таким чином, більшість населення України не має уявлення про „Золотий вік”.
       Як регіональні ідентичності співвідносяться із загальнонаціональною ідентичністю?
      
У нас регіональна ідентичність не є найбільш актуальною. Це треба пам’ятати тим, хто хоче регіоналізації України. Коли людей питають, до чого вони відносять себе в першу чергу, то до мешканця свого регіону відносить себе найменша частка людей. Навіть тих, хто вважає себе радянською людиною, значно більше, ніж тих, для кого актуальна регіональна ідентичність.  Регіональна ідентичність існує в регіональних особливостях, але в уявленнях людей вона не найважливіша.
       Чому?
      
Тому що треба пам’ятати, що в нас регіонів, в Європейському розумінні цього слова, немає – у нас є області. Деякі групи областей можна умовно назвать регіонами. Наприклад, Донбас. Певною мірою, регіоном можна називати Закарпаття. Такі регіони, які колись існували у вигляді історико-етнографічних областей – Поділля, Галичина, Полісся, Наддніпрянщина, Слобожанщина – були знівельовані ще в царські, а потім у радянські часи. Сказати, що є такий регіон як Слобожанщина не можна. Є певні регіональні відмінності Південного Сходу. Там утворився металургійний і рудодобувний комплекс, которий може претендувати на роль регіону, і саме звідти і йде тенденція регіоналізації України.
      
А чи є в українців розуміння  „спільної справи”?
       Спільної справи зараз нема, на жаль. Тому що гроші опинилися  у руках тих людей, яким доля України, судячи із усього, байдужа. Весь свій бізнес вони будують на транзиті нафти і газу, на використанні   природних джерел та тих ресурсів, які ще залишились від радянських часів. Нічого нового вони не створюють, а для того, аби була спільна справа, необхідно первинне накопичення капіталу і його спрямування в певні, дійсно загальнонаціональні, проекти. Цього немає і тут відіграють роль суб’єктивні чинники. На жаль, власниками ось цього колись загальнонаціонального пирога опинилися люди байдужі до України. В Україні намагаються організувати спільну справу – як от інтеграція в Євразію або в Європейський Союз. І поки українці сперечаються, куди їм йти, нічого не робиться для організації кращого життя в Україні, в тому числі в економічному розрізі. А в такому вигляді, в якому ми є, ми дійсно Європі не потрібні. Але й Росію у такому вигляді ми можемо цікавити тільки в якості неоколонії.
       Що таке бути українцем сьогодні?
      
Це, насамперед, вміння пристосовуватися до обставин, часто небажання або відсутність волі міняти їх під себе. Те, що ми називаєм українською народною мудрістю і розважливістю – просто наше вміння пристосовуватися, вироблене тисячоліттями. Тому що Україна такий регіон, де весь час щось мінялося, от ми й навчилися пристосовуватися. Далі – недостатня активність, як ділова, так і політична, уникнення ризиків. Справжня сучасна людина – людина, здатна на ризик, виявлення волі. Ще можна згадати намагання викликати до себе жаль, поплакатися, пошукати в історії сюжетів про гнобителів, які знущались над народом. А це впливає на формування нестійкого національного характеру: треба нарешті припинити плакати і шукати винуватців у своїх нещастях. Натомість треба пам’ятати, що кожна людина винна сама у своїх бідах, так і кожен народ повинен усвідомити всі свої минулі дурниці і більше їх не повторювати. Українцям притаманна несамодостатність, постійний пошук патрона. Ця риса крім простих українців є і у багатьох депутатів, які теж сподіваються на те, що Європа або Росія  будуть нас вчити як жити.
       Проте національний характер не є застиглим явищем. Зрозуміло, що він міняється. Старе покоління вже призвичаїлось жити по-старому, головне щоби нове покоління виховувало в собі риси, беручи за приклад провідні нації. Треба пам’ятати, що всі провідні нації стали провідними, тому що виявляли такі риси характеру, як наполегливість, навіть певний егоїзм, орієнтацію тільки на себе і свої інтереси. А для цього потрібне усвідомлення своїх інтересів. І ці риси важливо запозичити. А сам національний характер не буває раз і назавжди даний. Так само як у сім’ї, у батька може бути один характер, а у сина інший, так і у народа: з поколіннями характер може змінюватись.
       Що можна сказати про символи України?
      
На жаль, спільних символів, які б були святинями для всіх немає. Знов таки, в силу того, що символ, це, як правило, концентрат історії, уявлень народу про своє місце, про його призначення у світі, про видатніші постаті. А тут в українців великі розбіжності. І ці розбіжності заважають формуванню єдиної символіки. На офіційному рівні ця символіка існує, проте вона не стала такою річчю, яка б була внутрішньою необхідністю чи потребою для людини. Скажімо, якщо в американців свій прапор висить майже на кожному приватному будинку, то у нас про національний прапор згадують під час спортивних змагань. І факт, що за цим прапором стоять покоління борців за незалежність, поки що не усвідомлюється більшістю громадян. На жаль, незалежність ще не стала найбільшою цінністю для більшості населення, тому і символи незалежності не стали національними святинями.

Беседовал Александр Герасимов 

Версия для печати
Публикации автора

 

Рекомендуем к прочтению

Финансовое Темновековье

Судьба существующей финансовой системы выглядит мрачно – когда исчезнут т.н. «резервные» валюты, мир погрузится в финансовые «Темные века»; причина этого – господство сверхкрупного спекулятивного капитала и его идеологии «монетарного фашизма», что ведет к вырождению денег. За последние 40 лет деньги получили тотальный контроль над всем и каждым из нас. Будущие поколения вступят в жизнь, обремененные долгами своих отцов. И это неизбежно. Это хуже, чем паутина или стая вампиров, это глобальная пандемия, которая заражает каждую ДНК.

Ученые, политики и эксперты всячески оправдывают социальное неравенство и ущерб, наносимый финансовым сектором государству. Когда безработица и сокращение производства начинают угрожать отношениям между государством и финансовым классом, то финансовый класс предлагает населению «затянуть пояса» и «жесткую экономию». За пределами США это же предлагают сделать другим странам МВФ, Мировой Банк и различные финансовые учреждения. Сегодня финансовый класс и банкиры развивают эту идеологию через СМИ и правительства с той же неистовостью, с какой действовала церковь в Темные Века: всякий усомнившийся считается «еретиком».

Читать далее

 

Мнения других экспертов

Сергей Крымский, профессор, доктор философских наук

Цель нашего существования – вернуться в цивилизованный мир

Сергей Макеев, доктор социологических наук, старший научный сотрудник Института социологии НАН Украины

Украинцы – это терпеливый народ

Лесь Танюк, народний депутат України, режисер драми і кіно, голова Комітету з питань культури і духовності

Нам треба написати нормальну позитивну історію

Юрий Макаров, ведущий канала «Студия «1+1»

Не должно быть диктатуры бездарности

Антоніна Колодій, доктор політологічних наук, завідувач кафедри політичних наук і філософії Львівського регіонального інституту державного управління НАДУ

Суспільство ще не дійшло згоди стосовно того визнавати чи не визнавати українську культуру

Вадим Скуратовский, доктор искусствознания, Киевский государственный институт театрального искусства им. Карпенко-Карого

В Украине умирают страхи: тоталитарных фобий у нас уже нет

Дмитро Корчинський, ведучий телеканалу “Студія “1+1”

Треба собі зізнатися раз і назавжди – виходу немає. Наше місце уже визначено

Ирина Рожкова, начальник департамента политической социологии Европейского института интеграции и развития

Свидетели эксперимента

Анатолий Ручка, доктор философских наук, профессор, зав. кафедры социологии культуры Института социологии НАН Украины

Украина может вызывать гордость

Виктор Танчер, доктор философских наук (Институт социологии НАН Украины)

Откуда в Украине взяться рафинированным интеллектуалам?

Валерій Хмелько, професор, доктор філософських наук, президент Київського міжнародного інституту соціології

Суспільство міксантів

Евгений Копатько, руководитель Донецкого информационно-аналитического центра

Принадлежность к паспорту

Андрей Мишин, заведующий отделом региональной безопасности, Национальный институт проблем международной безопасности при СНБОУ

Взвешенный имидж

Євген Головаха, Заступник директора Інституту соціології, Завідуючий відділу історії, теорії та методології соціології, професор

Конфлікт на рівні підсвідомості

Олег Бахтияров, генеральный директор Университета эффективного развития

Сверхидея для сверхчеловека

Виктор Цыганов, профессор, политолог, телевизионный ведущий (УТ-1)

Ритуальный характер

Александр Кислый, руководитель Института гражданского общества (Крым)

Уметь смеяться

Владимир Фесенко, директор Центра прикладных политических исследований «Пента»

Мираж в движении

Александр Ивашина, культуролог

Нам не хватает умения создавать правила игры, и выполнять их

Олександр Шморгун, канд. філос. наук, доцент, провідний науковий співробітник Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України, старший науковий співробітник Інституту європейських досліджень НАН України

Велич еліти творить націю

Мирослав Попович, директор Інституту філософії ім. Г.Сковороди

Культурне ядро

Владимир Дубровский, старший экономист центра «CASE-Украина», Киевская школа экономики, старший консультант.

Воспитай в себе гражданина

Василь Махно, український поет

Ми – втомлена нація

Артем Біденко, виконавчий директор Асоціації підприємств зовнішньої реклами України

Національну ідею треба визначати не через порівняння, а через мету

Володимир Євтух, чл.-кор. НАНУ, професор, доктор історичних наук

Україну потрібно об’єднувати на основі сучасності

Максим Стріха, керівник наукових програм Інституту відкритої політики, доктор фізико-математичних наук

Перспектива української ідентичності в сучасному світі

Андрей Зельницкий, директор Института управления эффективностью процессов «Гарант квали»

Формировать себя

Архієпископ Любомир Гузар, голова УГКЦ

Коли відроджується „Третій Рим”

Протоиерей Георгий Коваленко,редактор официального сайта УПЦ "Православие в Украине"

Мы не против национальной идеи, но хотели бы вернуть наше имущество

Сергей Лысенко, председатель Всеукраинского межконфессионального христианского военного братства

Церковь в армии – не прихоть, а норма НАТО

Владимир Крупский, президент Украинской Унионной Конференции церкви адвентистов седьмого дня.

Государственной церкви в Украине быть не должно

Фарук Ашур, глава Межобластной ассоциации общественных организаций «Арраид»

Нет никаких оснований для того, чтобы опасаться крымо-украинского конфликта

о.Микола (Пауков), УПЦ (КП)

Церква може впорядкувати державу. Якщо держава не буде заважати впорядкуватися самій церкві

Ігор Ісіченко, архієпископ Харківський і Полтавський (УАПЦ)

Церква повинна допомогти людині подолати плинність часу

Віктор Бондаренко, голова Держкомрелігії

Поліконфесійна країна

 

Другие диалоги

Украина в Европе – контуры и формат будущих взаимоотношений

Государственное управление: нужен ли «капитальный ремонт власти»?

ЕСТЬ ЛИ БУДУЩЕЕ У «ЛЕВОГО ДВИЖЕНИЯ» в УКРАИНЕ?

МИР В ВОЙНЕ или ВОЙНА В МИРУ?

НОВАЯ МЕЖДУНАРОДНАЯ СИСТЕМА БЕЗОПАСНОСТИ родится в Украине?

УКРАИНСКИЙ ПРОЕКТ – реформирование, перезагрузка, создание нового?

Будущее ТВ и Интернета – слияние, поглощение, сосуществование?

ФЕНОМЕН УКРАИНСКОГО МАЙДАНА

Поляризация общества - источник перманентной нестабильности. Найдет ли Украина социальный компромисс?

Партнерство Украина-Евросоюз: вызовы и возможности

МАЛЫЕ ГОРОДА – богатство разнообразия или бедность упадка

Права или только обязанности? (О состоянии соблюдения прав человека в Украине и мире на протяжении последних 65 лет)

Виртуальная реальность и нетократия: новые штрихи к портрету Украины

Таможня или Союз?

ДЕНЬГИ БУДУЩЕГО: валюты локальные, национальные, глобальные? Бумажные или электронные?

Кадры решают все? Или почему из Украины утекают мозги?

Мультикультурализм VS национализм

Религия в социально-политическом контексте Украины

Гуманитарная политика в Украине – а есть ли будущее?

Новый мировой экономический порядок

Рынок земли и будущее аграрной Украины

ДЕМОКРАТИИ КОНЕЦ? или ОНА ВРЕМЕННО СДАЕТ ПОЗИЦИИ?

Судьба реформ в Украине или Реформировать нереформируемое?!

20 наших лет

Будущее без будущего? или Почему Украина теряет образованное общество?

Украинский характер – твердыня или разрушающаяся крепость?

ПЕНСИОННАЯ РЕФОРМА В УКРАИНЕ: куда дует ветер перемен

20 лет независимости Украины – мифы и реалии

Поход Украины в Европу: остановка или смена курса?

Местные выборы 2010: прощание с самоуправлением?

Республика: «де-юре» или «де-факто»?

Каков капитал, таков и труд

Идеология умерла. Да здравствует новая идеология?!

Повестка дня нового Президента – стабилизация или развитие?

Соблазн и искушение диктатурой

Реформа украинского здравоохранения или ее отсутствие: причины и следствия

Выборы-2010: готова ли Украина к переменам?

Неосознанный сталкер. Или. Скрытые и явные угрозы жизни Украины и возможности их предотвращения

Новый общественный договор – быть или не быть?

КАК СПАСТИ СТРАНУ? или Приговор вынесен. Обжалованию подлежит?!

Человеческий капитал в топке экономического кризиса

Украинское общество в условиях кризиса: социальные вызовы и мистификации.

Большой договор между Украиной и Россией: от проекта влияния к проекту развития

Украинская власть: царствует, господствует или руководит?

Украина: нация для государства или государство для нации?

„Социальный капитал” и проблемы формирования гражданского общества в Украине

«Социальные мифологемы массового сознания и политическое мифотворчество»

Гражданин и власть: патерналистские и авторитарные настроения в Украине.

В зеркале украинского культурного продукта

Есть ли «свет» в конце регионального «туннеля» или кого интересуют проблемы местного самоуправления?

Национальная идея: от украинской мечты к новой парадигме развития

Досрочные выборы: политическое представление к завершению сезона

Кризис ценностей: что такое хорошо, и что такое плохо?

Реформы в экономике Украины: причины, следствия, перспективы

Информационное пространство – кривое зеркало Украинской действительности

Постсоветское поколение – здравствуй! (или некоторые подробности из жизни молодежи)

Проект Україна: українська самосвідомість і етнонаціональні трансформації

„Південний вектор” євроінтеграційної стратегії України

Феноменологія української корупції та її специфічні риси

Українській Конституції 10 років: від «однієї з найкращих в Європі» до правового хаосу

Украина в геополитических играх 2006-2025 гг. или Очередное обновление внешней политики

Яку Україну пропонують Україні чи Програми та реальні практики політичних партій України

Парламентський злам: проблеми взаємодії владних гілок

Майдан, рік по тому

Вызовы или стимулы глобализации?

Демографический кризис или последний украинец

Адміністративно-територіальна реформа – тест на ефективність нової влади

Ролевые игры: социодрама Украина – ЕС

Славянские миры: цивилизационный выбор

Повестка дня будущего президента

Новое украинское Просвещение

„Внутрішня геополітика” України.

Чи готова Україна „мислити глобально, діяти локально”?

Демократия по-украински

Какая Россия нужна Украине?

Українська національна еліта – становлення чи занепад?

Середній клас в Україні : майбутнє народжується сьогодні

Камо грядеши, Украина?

page generation time:0,284