В украинской системе нечего исправлять, - там все надо менять.

Евгений Чичваркин

Пользовательского поиска

Україна шукає свою ідентичність

Прочитати вступ росiйскою мовою

Наскільки важлива проблема ідентичності? Наша повсякденна практика ніби-то свідчить про те, що для виживання потрібно не так вже й багато. Суржик дозволяє позбавитися зайвого мовного напруження, а нові ідоли масової свідомості – Вірка Сердючка і російськомовні боксери брати Клички – демонструють гнучкість і пристосовницький характер сучасного українця, який вміє викрутитися з будь-якої ситуації у себе вдома і який вдало продає себе за кордоном. При всьому цьому – це ідентифікати “виживання”.

Якщо ж говорити не про виживання, а про життя, а тим більше про проекції цього життя, то тут все розпадається на фрагменти, уривки, припущення.

***

В епоху Радянського Союзу на офіційному рівні декларувалася нова історична спільнота – “радянський народ”, який не знав національних конфліктів, а також забезпечував “можливість всім народам, національностям проявляти свої національні особливості у повному обсязі” (це стверджувалось в підручниках з історії СРСР, як і в будь-якій з газет того часу). Тому абсолютно природно, що після здобуття незалежності, національна тематика була домінуючою, як та пружина, яка випрямилася після довгого затягування. Але саме питання національного відродження виявилося підвішеним у повітрі, оскільки не було підкріплено ні образом майбутнього, ні образом політичного і соціально-економічного устрою країни. Крім того, утворились смислові “розриви” у сприйнятті соціальної реальності, які виявилися руйнівними для стереотипів епохи відродження української національної держави.

Столітні драми українського народу і не до кінця вистраждана українська мрія (національна держава, демократичні свободи та братство слов’янських держав) не давали відповіді на питання про те, яке суспільство заснувало у 1991 році українська держава.

Компроміс, який був відображений в ідеї про молоду українську політичну націю – тобто націю державницьку – парадоксальним чином співпадає з тезою про прискорення євроінтеграційних процесів і входження в єдине європейське співтовариство. Але чим для нас є Європейський Союз – сукупністю етносів, народів, регіональних спільнот, чи ще більш умовною системою абстрактних для нас цінностей? З іншого боку, теза про повернення до “колиски братніх народів” виглядає не менш суперечливо, оскільки ми тільки отримали шанс для побудови власної держави. Загальною ж тенденцією сучасного націотворення є те, що етно-національні процеси XV-XIXстоліть вже залишились далеко позаду, і тепер параметри побудови держав задає демократичний “тоталітаризм” прав і свобод людини.

***

Національна ідея не спрацювала – це формула, якавлаштовує багатьох. Її синонімом стала ще й формула геополітична – розкол України на Схід і Захід. За суперечками про мову, релігію і історію ми забули про спільну справу, яка могла б мобілізувати всю країну. Єдина точка порозуміння – наявність стратегічного ресурсу у вигляді чорноземів (за стан яких, до речі, українці ще будуть відповідати перед людством).

Геополітичний “розкол” всередині самої України не тільки не залатаний, але й продовжує поширюватися. Нинішня економічна і соціокультурна регіоналізація породжує нові для України ідентичності – донеччан, львів’ян, харьківчан стає все більше. З такими темпами до політичної регіоналізації – півкроку. Не важко передбачити, що вся ця мозаїка “уявних спільнот” при необхідності легко розчиниться хоч у Європі, хоч у Євразії. Як наслідок, розкол став предметом внутрішньополітичної експлуатації, джерелом політичного кар’єрного зростання і самоствердження, інструментом зовнішньополітичних ігор.

За минулі 12 років не було створено жодної спільної ідеї, навколо якої могли б об’єднатися громадяни України. Наші політики не створюють можливостей для виходу на позитивні характеристики ідентифікації громадян з успіхами, досягненнями власної держави. Натомість вони спекулюють на трагедіях, формуючи відчуття спільності в біді.

***

Проблема ідентичності, на наш погляд, пов’язана не з критерієм “подібності”, а насамперед, зі змістом спільної національної справи і з загальновизнаною проекцією цієї справи. Не минуле пояснює майбутнє, а навпаки – проекція спільного майбутнього дозволяє прочитати і зрозуміти цю історію. “Все наступне проливає світло на попереднє”.

Саме боротьба за майбутнє стала стрижнем нинішньої політичної і економічної боротьби в Україні. Гуманітарії виявилися “розібраними” по студіям-кухням, або ж з головою пішли в політичний сервіс. Як наслідок, про проблеми “буття українського народу” пишуть книжки не нові Костомарови і Куліші, а політики.

Так президент Леонід Кучма написав книгу, де намагається переконати читача, що Україна – не Росія. В різний час відповіді на це питання у письмовій формі пропонувалися майже усіма політиками, які претендують на загальнодержавний масштаб – В. Литвин, В. Медведчук, В. Ющенко, А. Деркач та інші виступають основними учасниками цієї “публічної дискусії”. Перед  тим як отримати позитивну відповідь на те, чим ми все жтаки є, нас ще очікує багато “писанини” про те, що “Україна – не Європейський Союз”, “Україна – не Туреччина” і багато тому подібних “відмінностей”.

***

Заради справедливості варто зазначити, що питання ідентичності не є актуальними лише для України. Росія, останнім часом, такожнамагається осмислити нові реалії і вибирає при цьому між європейським та євразійським майбутнім. Новий імпульс отримало це питання і в сусідніх з нами країнах – Польщі, Угорщині, Словаччині, Чехії, Румунії та Болгарії. Та і світові лідери – США, ЄС – нікуди не подінуться від викликів новостворюваного світу, який потребує нового прочитання національних історій і утвердження нових соціальних проекцій.

***

Пошук ідентичності – відповідь на нарощування глобалізації, розмивання мовних і релігійних спільнот, національних відмінностей. У сучасному світі постмодерну домінуючим стає прагматичний підхід економічної ефективності, яка останнім часом стає основним критерієм успішності нації на світових ринках. Разом з тим, хвиля уніфікації і пріоритет “права сильного” стали причиною народження нових амбіцій і претензій.

Глобалізація і новий сепаратизм породили ефект “геополітичної мушлі”, коли країни і цілі регіони, механічно відгороджують свої території, щоб уникнути деструктивного впливу ззовні. “Антитерористична коаліція” – це теж ідентифікат постмодерного світу, поруч зі “світовим тероризмом”, “ісламським фундаменталізмом” і тому подібними речами.

Разом з тим, глобалізм для сучасних націй означає і спів-життя в єдиному світі, де кожен має право на своє “я” і готовий його захищати до кінця, навіть ціною власного життя. Тому цілком закономірно, що в таких умовах культурна самобутність переживає справжній ренесанс. Не випадково нове “прочитання”  традиційних способів економічної і соціальної самоорганізації, духовних практик, народної творчості користуються величезною популярністю у світі. Розгорнулися справжні “бої за історію”, де російське месіанство зіткнулося з європейською екзистенцією і американським утопічним прагматизмом.

***

Як наслідок, Україна опинилася перед вибором – стати “зручною територією” чи “демографічним ресурсом”, які  поглинуть або Росія, або Європа; чи утверджувати власну спільноту-державу, здатнуосмислити власну історію і самостійно створювати образ свого майбутнього. У першому випадку питання ідентичності залишаться невикористаними, оскільки розчиняться у вже сформованих концептах. У другому випадку ми зможемо на рівні з іншими суб’єктами глобальних проекцій розпоряджатися своїм соціокультурним капіталом, відтак,  залишитися самими собою.

***

Питання про ідентичність українців залишається відкритим. Проте, від нього залежить майбутнє – держави, нації, громадян, співвітчизників. Часу на відповідь не так вже й багато...

Свернуть

Питання про ідентичність українців залишається відкритим. Проте, від нього залежить майбутнє – держави, нації, громадян, співвітчизників. Часу на відповідь не так вже й багато...

Развернуть

Мнение эксперта
Другие диалоги:
Версия для печати

Треба собі зізнатися раз і назавжди – виходу немає. Наше місце уже визначено

Треба собі зізнатися раз і назавжди – виходу немає. Наше місце уже визначено: Треба собі зізнатися раз і назавжди – виходу немає. Наше місце уже визначено

Дмитро Корчинський, ведучий телеканалу “Студія “1+1”

     Минуло дванадцять років з того часу, як Україна здобула незалежність. Що за чей час змінилося у національній свідомості нашого народу?
    
Нічого не змінилося, тому що нічого не відбулося. Будь-які зміни в національній свідомості завжди супроводжуються якимись зовнішніми ефектами. І, знову ж таки, саме якісь сильні події, зовнішні впливи і прояви здатні змінювати національну свідомість. Ми цього не бачили. Взагалі, історію 90-х років буде легко писати, тому що трапилася незалежність, а далі вже нічого не відбувалося. Відповідно, якщо немає слідів – немає і змін, немає зовнішніх проявів – немає суттєвих внутрішніх перетворень. Тобто, все, слава Богу, залишилося так, як і було.
    
Сам факт незалежності – це вже певна зміна. Невже, на Вашу думку, він був для України кінцевою метою?
    
Це не можна трактувати як досягнення мети. Незалежність саме ТРАПИЛАСЯ. Вся боротьба за незалежність закінчилася в західноукраїнських лісах в 50-му році. З тих пір пройшло вже понад п’ятдесят років, а ніякої боротьби більше не було. Просто так трапилося... Тому ми не зобов’язані за це відповідати.
    
Ми маємо сприймати це як даність?
    
Ми сприймаємо це як даність. Зараз Україна догулює “застій”. Нація перевтомилася після двох Світових воєн та інших бурхливих подій, які відбувалися у першій половині ХХ століття. Країна відпочиває, досинає, так би мовити. Але вона має прокинутися і коли це станеться ми маємо стояти напоготові з домашніми капцями і зубною щіткою
    
Пане Дмитре, чи можете Ви назвати якісь національні орієнтири минулого і теперішнього? Чи вони змінилися, чи залишилися сталими?
    
Узагалі, українці завжди проявляли буйство. У всіх наших добрих сусідів ми маємо репутацію буйних. Традиційним є сприйняття поляками українця як бандита. Євреї про нас – аналогічної думки. Навіть щодо наших братів-росіян: з одного боку, вони нас зневажають, з іншого – побоюються наших витівок.
    
Українці стануть самими собою, коли вони дістануть ніж з-за пазухи. Славні віхи нашої історії – хмельниччина, Гайдамаччина, Коліївщина, бандерівщина, махновщина. Ми рухалися саме таким чином. Я сподіваюся, що десь там далеко, у надрах підсвідомості українців дрімає здатність до бунту, і Коліївщина в нас іще буде. Українці повернуться додому тоді, коли повернуться у Коліївщину.
    
Власне, я б виділила таку рису як непередбачуваність. Особливо, у контексті міжнародних стосунків.
    
Я не став би це трактувати як непередбачуваність. Скоріше за все, західний світ просто не рефлексує на Україну. Все ще небагато людей здогадуються про наше існування. А ті, хто здогадуються, знають Чорнобиль та кілька імен – Роксолана, батько Махно, і це все.
    
Сказати, що ми непередбачувані, це означає зазначити, що хтось намагається щось передбачити. Ми настільки нікому не заважаємо, що це вже стає непристойним. У нас є єдиний вихід: оскільки серед наших сусідів ми маємо репутацію хуліганів, треба починати хуліганити, аби вибороти собі хоч яке-небудь місце в світі, привернути до себе увагу. А увага нам життєво необхідна, тому що сьогодні вона означає “гроші”.
    
Зараз виявляють увагу до Польщі, а це означає, що військовий бюджет поляків тепер становить $20 млрд., з яких $18 млрд. дають американці. Також звернули увагу на Португалію та Іспанію – Евросоюз дає їм на розвиток курортної інфраструктури $50 млрд. на рік. Якщо говорити про албанців, то їм просто постійно платять.
    
Якщо ми хочемо грошей, ми повинні викликати до себе увагу. А це можливо тільки за рахунок хуліганських вчинків.
    
Але є й інший бік справи: Ірак теж привернув до себе увагу сполучених Штатів...
    
Зараз на Ірак проллється “золотий дощ” як свого часу на Афганістан. Ірак обійшовся без втрат. Безумовно, неприємно, коли тебе завойовують. Але, з іншого боку, ми, українці, до будь-якої влади ставимось як до окупаційної. А власну владу ненавидимо ще більше, ніж будь-яку окупаційну. Тобто, нам все одно.
    
Пане Дмитре, що в Україні має слугувати за національну ідею?
    
У всіх націй національна ідея однакова, і вона дуже проста – “Як би було добре, якби моя нація і країна була найбагатшою, найславнішою і найсильнішою в світі”. У нас має бути така сама національна ідея.
    
Є таке явище як “американська мрія” – досягти усього з нічого. Чи є у нас власна, суто “українська мрія”?
    
Є, і звучить вона наступним чином: “Отключите меня от всего, я от всех вас давно отключился”.
    
Ви маєте на увазі повну індиферентність?
    
Безумовно, це індиферентність. З одного боку, це контрсистемний (анархічний) момент, який у нас постійно присутній (що, власне по нас і било у минулі століття). Але зараз, мені здається, саме ця риса дає нам певний шанс у сьогоднішньому світі, тому що світ дуже сильно змінився. Із надкусаних яблук ми маємо звести фортецю. І отой дурнуватий, абсолютно порочний український індивідуалізм, який постійно нищив нашу історію, завдяки екзистенціальним змінам у світі сьогодні став нашою сильною стороною. За великим рахунком, нам не потрібні структури і категорії типу бюрократичного інтернаціоналу, влади та ін. Думаю, саме на індивідуалізмі треба будувати майбутнє. Будемо, як казав класик, робити добро із зла – просто тому, що більше його немає з чого робити.
    
Яким шляхом і до чого має рухатись Україна?
     Україна має перетворитися на слов’янську Чечню: уся влада – польовим командирам, тотальний оффшор і все, що з цього витікає.
    
Це загрозливий шлях...
    
Що нам може загрожувати в цьому світі? Нічого.
    
В умовах нового світового порядку треба якось позиціонуватись, знаходити собі раціональну, адекватну роль і місце.
    
Для чого?
    
Принаймні, щоб відчувати, що ми є, і що ми – саме такі, якими хочемо бути...
    
Якщо ви хочете відчути, що ви насправді є, ви маєте вистрілити в кого-небудь. Іншого шляху не існує, а тим більше його не існує для нас. Якщо ми гратимемо за чужими правилами, ми програємо. Тобто, ми вже програли. Ми ніколи не наздоженемо інших, це неможливо. Ми ніколи не зможемо навіть стати на бігову доріжку, аби спробувати наздогнати інші країни. Треба собі зізнатися раз і назавжди – виходу немає. Наше місце уже визначено.
    
У нас є єдиний шлях – грати проти правил, хуліганити. Це єдине, що ми толком вміємо робити, і єдине, що ми робили протягом усієї своєї історії. Коліївщина – і більш нічого не треба.
    
Але ті самі Сполучені Штати можуть у такому випадку вирішити, що ми загрожуємо безпосередньо їм і усьому світові...
    
От як тільки вони побачать в нас загрозу, вони одразу ж почнуть везти до нас гроші. Вагонами.
    
А якщо посиплються не гроші, а бомби?
    
Ніколи. Вони взяли Афганістан, і ніхто при цьому не загинув. Вони взяли Ірак: це була абсолютно безкровна операція. Якщо подивитись дані про смертність в Іраку, то за місяць війни немає навіть статистичного стрибка за цими показниками. А гороші є.
    
Кого Ви хочете бачити своїм президентом – Кучму чи Джорджа Буша?
    
Нікого.
    
Бачите, Вам не хочеться жодного президента, так і не треба. Вся влада – польовим командирам! У нас завжди, за умов відповідного бажання, можуть повилазити хороші хлопці зі світлими очима і з куркульськими обрізами, і це – саме те.
    
А може Вас обрати президентом?
    
Я не хочу бути президентом. Я хочу бути кривавим диктатором.
    
А Ви взагалі погодилися б на якусь керівну посаду у нашій державі?
    
Якби з’явився архангел Гавріїл і запитав, яку посаду я б хотів обіймати, я б відповів – найголовнішого керівника. Жодної іншої посади я б не міг займати. По-перше, я не маю здібностей; а людина, яка не має здібностей, може бути лише найголовнішим керівником. По-друге, я би не зміг служити.
    
Служити кому?
    
Нікому.
    
А як же власний народ?
    
Народ – це те, що служить. Не можна служити народу, народ має служити (монарху, Богу, власній місії). Служити народу – це як?
    
В ідеальній конструкції держави так має бути... 
    
Навіть, не в ідеалі, так просто має бути. Це абсолютно нормальна ситуація у нормальних країнах. Голова держави служить там народові, як Ви кажете. І у нас має служити.
    
Тут нам треба зробити вібір. З одного боку, українці – це нація вахтерів і сержантів, з іншого – це нація, в душі кожного з представників якої причаївся махновець. Обидва боки ніколи не зійдуться, народна душа розірвана. Власне, душа будь-якого народу розірвана. Але я хочу будити махновця, а вахтери і сержанти в нас і без того непогано почуваються. Уряд складається з вахтерів, Верховна Рада – з сержантів.
    
Пане Дмитре, чи взагалі Вам подобається ця країна?
    
Дуже.
    
Чим саме?
    
По-перше, це вільна країна. У будь-якій іншій нормальній країні я б уже давно сидів у тюрмі, а тут я на свободі. По-друге, тут є чудові люди; їх небагато, але вони таки є. І взагалі все непогано, і розумієш, що попереду Вічність...

Бесіду вела Катерина Маркечко.  

Версия для печати
Рекомендуем к прочтению

«Земля. NET»

З 1 січня 2013 року в Україні відкриють для публічного доступу електронний Державний земельний кадастр. Старт віртуального кадастру вчора підтвердив під час презентації тестового режиму даної системи голова Державного агентства земельних ресурсів України (Держземагентство) Сергій Тимченко.

Читать далее

 

Мнения других экспертов

Сергей Крымский, профессор, доктор философских наук

Цель нашего существования – вернуться в цивилизованный мир

Сергей Макеев, доктор социологических наук, старший научный сотрудник Института социологии НАН Украины

Украинцы – это терпеливый народ

Лесь Танюк, народний депутат України, режисер драми і кіно, голова Комітету з питань культури і духовності

Нам треба написати нормальну позитивну історію

Юрий Макаров, ведущий канала «Студия «1+1»

Не должно быть диктатуры бездарности

Антоніна Колодій, доктор політологічних наук, завідувач кафедри політичних наук і філософії Львівського регіонального інституту державного управління НАДУ

Суспільство ще не дійшло згоди стосовно того визнавати чи не визнавати українську культуру

Вадим Скуратовский, доктор искусствознания, Киевский государственный институт театрального искусства им. Карпенко-Карого

В Украине умирают страхи: тоталитарных фобий у нас уже нет

Ирина Рожкова, начальник департамента политической социологии Европейского института интеграции и развития

Свидетели эксперимента

Анатолий Ручка, доктор философских наук, профессор, зав. кафедры социологии культуры Института социологии НАН Украины

Украина может вызывать гордость

Александр Майборода, доктор исторических наук, профессор

Орієнтація на егоїзм

Виктор Танчер, доктор философских наук (Институт социологии НАН Украины)

Откуда в Украине взяться рафинированным интеллектуалам?

Валерій Хмелько, професор, доктор філософських наук, президент Київського міжнародного інституту соціології

Суспільство міксантів

Евгений Копатько, руководитель Донецкого информационно-аналитического центра

Принадлежность к паспорту

Андрей Мишин, заведующий отделом региональной безопасности, Национальный институт проблем международной безопасности при СНБОУ

Взвешенный имидж

Євген Головаха, Заступник директора Інституту соціології, Завідуючий відділу історії, теорії та методології соціології, професор

Конфлікт на рівні підсвідомості

Олег Бахтияров, генеральный директор Университета эффективного развития

Сверхидея для сверхчеловека

Виктор Цыганов, профессор, политолог, телевизионный ведущий (УТ-1)

Ритуальный характер

Александр Кислый, руководитель Института гражданского общества (Крым)

Уметь смеяться

Владимир Фесенко, директор Центра прикладных политических исследований «Пента»

Мираж в движении

Александр Ивашина, культуролог

Нам не хватает умения создавать правила игры, и выполнять их

Олександр Шморгун, канд. філос. наук, доцент, провідний науковий співробітник Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України, старший науковий співробітник Інституту європейських досліджень НАН України

Велич еліти творить націю

Мирослав Попович, директор Інституту філософії ім. Г.Сковороди

Культурне ядро

Владимир Дубровский, старший экономист центра «CASE-Украина», Киевская школа экономики, старший консультант.

Воспитай в себе гражданина

Василь Махно, український поет

Ми – втомлена нація

Артем Біденко, виконавчий директор Асоціації підприємств зовнішньої реклами України

Національну ідею треба визначати не через порівняння, а через мету

Володимир Євтух, чл.-кор. НАНУ, професор, доктор історичних наук

Україну потрібно об’єднувати на основі сучасності

Максим Стріха, керівник наукових програм Інституту відкритої політики, доктор фізико-математичних наук

Перспектива української ідентичності в сучасному світі

Андрей Зельницкий, директор Института управления эффективностью процессов «Гарант квали»

Формировать себя

Архієпископ Любомир Гузар, голова УГКЦ

Коли відроджується „Третій Рим”

Протоиерей Георгий Коваленко,редактор официального сайта УПЦ "Православие в Украине"

Мы не против национальной идеи, но хотели бы вернуть наше имущество

Сергей Лысенко, председатель Всеукраинского межконфессионального христианского военного братства

Церковь в армии – не прихоть, а норма НАТО

Владимир Крупский, президент Украинской Унионной Конференции церкви адвентистов седьмого дня.

Государственной церкви в Украине быть не должно

Фарук Ашур, глава Межобластной ассоциации общественных организаций «Арраид»

Нет никаких оснований для того, чтобы опасаться крымо-украинского конфликта

о.Микола (Пауков), УПЦ (КП)

Церква може впорядкувати державу. Якщо держава не буде заважати впорядкуватися самій церкві

Ігор Ісіченко, архієпископ Харківський і Полтавський (УАПЦ)

Церква повинна допомогти людині подолати плинність часу

Віктор Бондаренко, голова Держкомрелігії

Поліконфесійна країна

 

Другие диалоги

Украина в Европе – контуры и формат будущих взаимоотношений

Государственное управление: нужен ли «капитальный ремонт власти»?

ЕСТЬ ЛИ БУДУЩЕЕ У «ЛЕВОГО ДВИЖЕНИЯ» в УКРАИНЕ?

МИР В ВОЙНЕ или ВОЙНА В МИРУ?

НОВАЯ МЕЖДУНАРОДНАЯ СИСТЕМА БЕЗОПАСНОСТИ родится в Украине?

УКРАИНСКИЙ ПРОЕКТ – реформирование, перезагрузка, создание нового?

Будущее ТВ и Интернета – слияние, поглощение, сосуществование?

ФЕНОМЕН УКРАИНСКОГО МАЙДАНА

Поляризация общества - источник перманентной нестабильности. Найдет ли Украина социальный компромисс?

Партнерство Украина-Евросоюз: вызовы и возможности

МАЛЫЕ ГОРОДА – богатство разнообразия или бедность упадка

Права или только обязанности? (О состоянии соблюдения прав человека в Украине и мире на протяжении последних 65 лет)

Виртуальная реальность и нетократия: новые штрихи к портрету Украины

Таможня или Союз?

ДЕНЬГИ БУДУЩЕГО: валюты локальные, национальные, глобальные? Бумажные или электронные?

Кадры решают все? Или почему из Украины утекают мозги?

Мультикультурализм VS национализм

Религия в социально-политическом контексте Украины

Гуманитарная политика в Украине – а есть ли будущее?

Новый мировой экономический порядок

Рынок земли и будущее аграрной Украины

ДЕМОКРАТИИ КОНЕЦ? или ОНА ВРЕМЕННО СДАЕТ ПОЗИЦИИ?

Судьба реформ в Украине или Реформировать нереформируемое?!

20 наших лет

Будущее без будущего? или Почему Украина теряет образованное общество?

Украинский характер – твердыня или разрушающаяся крепость?

ПЕНСИОННАЯ РЕФОРМА В УКРАИНЕ: куда дует ветер перемен

20 лет независимости Украины – мифы и реалии

Поход Украины в Европу: остановка или смена курса?

Местные выборы 2010: прощание с самоуправлением?

Республика: «де-юре» или «де-факто»?

Каков капитал, таков и труд

Идеология умерла. Да здравствует новая идеология?!

Повестка дня нового Президента – стабилизация или развитие?

Соблазн и искушение диктатурой

Реформа украинского здравоохранения или ее отсутствие: причины и следствия

Выборы-2010: готова ли Украина к переменам?

Неосознанный сталкер. Или. Скрытые и явные угрозы жизни Украины и возможности их предотвращения

Новый общественный договор – быть или не быть?

КАК СПАСТИ СТРАНУ? или Приговор вынесен. Обжалованию подлежит?!

Человеческий капитал в топке экономического кризиса

Украинское общество в условиях кризиса: социальные вызовы и мистификации.

Большой договор между Украиной и Россией: от проекта влияния к проекту развития

Украинская власть: царствует, господствует или руководит?

Украина: нация для государства или государство для нации?

„Социальный капитал” и проблемы формирования гражданского общества в Украине

«Социальные мифологемы массового сознания и политическое мифотворчество»

Гражданин и власть: патерналистские и авторитарные настроения в Украине.

В зеркале украинского культурного продукта

Есть ли «свет» в конце регионального «туннеля» или кого интересуют проблемы местного самоуправления?

Национальная идея: от украинской мечты к новой парадигме развития

Досрочные выборы: политическое представление к завершению сезона

Кризис ценностей: что такое хорошо, и что такое плохо?

Реформы в экономике Украины: причины, следствия, перспективы

Информационное пространство – кривое зеркало Украинской действительности

Постсоветское поколение – здравствуй! (или некоторые подробности из жизни молодежи)

Проект Україна: українська самосвідомість і етнонаціональні трансформації

„Південний вектор” євроінтеграційної стратегії України

Феноменологія української корупції та її специфічні риси

Українській Конституції 10 років: від «однієї з найкращих в Європі» до правового хаосу

Украина в геополитических играх 2006-2025 гг. или Очередное обновление внешней политики

Яку Україну пропонують Україні чи Програми та реальні практики політичних партій України

Парламентський злам: проблеми взаємодії владних гілок

Майдан, рік по тому

Вызовы или стимулы глобализации?

Демографический кризис или последний украинец

Адміністративно-територіальна реформа – тест на ефективність нової влади

Ролевые игры: социодрама Украина – ЕС

Славянские миры: цивилизационный выбор

Повестка дня будущего президента

Новое украинское Просвещение

„Внутрішня геополітика” України.

Чи готова Україна „мислити глобально, діяти локально”?

Демократия по-украински

Какая Россия нужна Украине?

Українська національна еліта – становлення чи занепад?

Середній клас в Україні : майбутнє народжується сьогодні

Камо грядеши, Украина?

page generation time:0,050