В украинской системе нечего исправлять, - там все надо менять.

Евгений Чичваркин

Пользовательского поиска

Україна шукає свою ідентичність

Прочитати вступ росiйскою мовою

Наскільки важлива проблема ідентичності? Наша повсякденна практика ніби-то свідчить про те, що для виживання потрібно не так вже й багато. Суржик дозволяє позбавитися зайвого мовного напруження, а нові ідоли масової свідомості – Вірка Сердючка і російськомовні боксери брати Клички – демонструють гнучкість і пристосовницький характер сучасного українця, який вміє викрутитися з будь-якої ситуації у себе вдома і який вдало продає себе за кордоном. При всьому цьому – це ідентифікати “виживання”.

Якщо ж говорити не про виживання, а про життя, а тим більше про проекції цього життя, то тут все розпадається на фрагменти, уривки, припущення.

***

В епоху Радянського Союзу на офіційному рівні декларувалася нова історична спільнота – “радянський народ”, який не знав національних конфліктів, а також забезпечував “можливість всім народам, національностям проявляти свої національні особливості у повному обсязі” (це стверджувалось в підручниках з історії СРСР, як і в будь-якій з газет того часу). Тому абсолютно природно, що після здобуття незалежності, національна тематика була домінуючою, як та пружина, яка випрямилася після довгого затягування. Але саме питання національного відродження виявилося підвішеним у повітрі, оскільки не було підкріплено ні образом майбутнього, ні образом політичного і соціально-економічного устрою країни. Крім того, утворились смислові “розриви” у сприйнятті соціальної реальності, які виявилися руйнівними для стереотипів епохи відродження української національної держави.

Столітні драми українського народу і не до кінця вистраждана українська мрія (національна держава, демократичні свободи та братство слов’янських держав) не давали відповіді на питання про те, яке суспільство заснувало у 1991 році українська держава.

Компроміс, який був відображений в ідеї про молоду українську політичну націю – тобто націю державницьку – парадоксальним чином співпадає з тезою про прискорення євроінтеграційних процесів і входження в єдине європейське співтовариство. Але чим для нас є Європейський Союз – сукупністю етносів, народів, регіональних спільнот, чи ще більш умовною системою абстрактних для нас цінностей? З іншого боку, теза про повернення до “колиски братніх народів” виглядає не менш суперечливо, оскільки ми тільки отримали шанс для побудови власної держави. Загальною ж тенденцією сучасного націотворення є те, що етно-національні процеси XV-XIXстоліть вже залишились далеко позаду, і тепер параметри побудови держав задає демократичний “тоталітаризм” прав і свобод людини.

***

Національна ідея не спрацювала – це формула, якавлаштовує багатьох. Її синонімом стала ще й формула геополітична – розкол України на Схід і Захід. За суперечками про мову, релігію і історію ми забули про спільну справу, яка могла б мобілізувати всю країну. Єдина точка порозуміння – наявність стратегічного ресурсу у вигляді чорноземів (за стан яких, до речі, українці ще будуть відповідати перед людством).

Геополітичний “розкол” всередині самої України не тільки не залатаний, але й продовжує поширюватися. Нинішня економічна і соціокультурна регіоналізація породжує нові для України ідентичності – донеччан, львів’ян, харьківчан стає все більше. З такими темпами до політичної регіоналізації – півкроку. Не важко передбачити, що вся ця мозаїка “уявних спільнот” при необхідності легко розчиниться хоч у Європі, хоч у Євразії. Як наслідок, розкол став предметом внутрішньополітичної експлуатації, джерелом політичного кар’єрного зростання і самоствердження, інструментом зовнішньополітичних ігор.

За минулі 12 років не було створено жодної спільної ідеї, навколо якої могли б об’єднатися громадяни України. Наші політики не створюють можливостей для виходу на позитивні характеристики ідентифікації громадян з успіхами, досягненнями власної держави. Натомість вони спекулюють на трагедіях, формуючи відчуття спільності в біді.

***

Проблема ідентичності, на наш погляд, пов’язана не з критерієм “подібності”, а насамперед, зі змістом спільної національної справи і з загальновизнаною проекцією цієї справи. Не минуле пояснює майбутнє, а навпаки – проекція спільного майбутнього дозволяє прочитати і зрозуміти цю історію. “Все наступне проливає світло на попереднє”.

Саме боротьба за майбутнє стала стрижнем нинішньої політичної і економічної боротьби в Україні. Гуманітарії виявилися “розібраними” по студіям-кухням, або ж з головою пішли в політичний сервіс. Як наслідок, про проблеми “буття українського народу” пишуть книжки не нові Костомарови і Куліші, а політики.

Так президент Леонід Кучма написав книгу, де намагається переконати читача, що Україна – не Росія. В різний час відповіді на це питання у письмовій формі пропонувалися майже усіма політиками, які претендують на загальнодержавний масштаб – В. Литвин, В. Медведчук, В. Ющенко, А. Деркач та інші виступають основними учасниками цієї “публічної дискусії”. Перед  тим як отримати позитивну відповідь на те, чим ми все жтаки є, нас ще очікує багато “писанини” про те, що “Україна – не Європейський Союз”, “Україна – не Туреччина” і багато тому подібних “відмінностей”.

***

Заради справедливості варто зазначити, що питання ідентичності не є актуальними лише для України. Росія, останнім часом, такожнамагається осмислити нові реалії і вибирає при цьому між європейським та євразійським майбутнім. Новий імпульс отримало це питання і в сусідніх з нами країнах – Польщі, Угорщині, Словаччині, Чехії, Румунії та Болгарії. Та і світові лідери – США, ЄС – нікуди не подінуться від викликів новостворюваного світу, який потребує нового прочитання національних історій і утвердження нових соціальних проекцій.

***

Пошук ідентичності – відповідь на нарощування глобалізації, розмивання мовних і релігійних спільнот, національних відмінностей. У сучасному світі постмодерну домінуючим стає прагматичний підхід економічної ефективності, яка останнім часом стає основним критерієм успішності нації на світових ринках. Разом з тим, хвиля уніфікації і пріоритет “права сильного” стали причиною народження нових амбіцій і претензій.

Глобалізація і новий сепаратизм породили ефект “геополітичної мушлі”, коли країни і цілі регіони, механічно відгороджують свої території, щоб уникнути деструктивного впливу ззовні. “Антитерористична коаліція” – це теж ідентифікат постмодерного світу, поруч зі “світовим тероризмом”, “ісламським фундаменталізмом” і тому подібними речами.

Разом з тим, глобалізм для сучасних націй означає і спів-життя в єдиному світі, де кожен має право на своє “я” і готовий його захищати до кінця, навіть ціною власного життя. Тому цілком закономірно, що в таких умовах культурна самобутність переживає справжній ренесанс. Не випадково нове “прочитання”  традиційних способів економічної і соціальної самоорганізації, духовних практик, народної творчості користуються величезною популярністю у світі. Розгорнулися справжні “бої за історію”, де російське месіанство зіткнулося з європейською екзистенцією і американським утопічним прагматизмом.

***

Як наслідок, Україна опинилася перед вибором – стати “зручною територією” чи “демографічним ресурсом”, які  поглинуть або Росія, або Європа; чи утверджувати власну спільноту-державу, здатнуосмислити власну історію і самостійно створювати образ свого майбутнього. У першому випадку питання ідентичності залишаться невикористаними, оскільки розчиняться у вже сформованих концептах. У другому випадку ми зможемо на рівні з іншими суб’єктами глобальних проекцій розпоряджатися своїм соціокультурним капіталом, відтак,  залишитися самими собою.

***

Питання про ідентичність українців залишається відкритим. Проте, від нього залежить майбутнє – держави, нації, громадян, співвітчизників. Часу на відповідь не так вже й багато...

Свернуть

Питання про ідентичність українців залишається відкритим. Проте, від нього залежить майбутнє – держави, нації, громадян, співвітчизників. Часу на відповідь не так вже й багато...

Развернуть

Мнение эксперта
Другие диалоги:
Версия для печати

Суспільство ще не дійшло згоди стосовно того визнавати чи не визнавати українську культуру

     Дуже часто, спілкуючись з людьми, часто чуєш нарікання на те, що незалежна держава Україна, у якій ми всі живемо, не відповідає тим очікуванням, які були у більшості населення на початку 90-х років. При цьому роблять особливий наголос на державному апараті, на бюрократії, яка, складається таке враження, просто спеціально чинить перепони на шляху до розвитку економіки, громадянської спільноти. Можливо, це все від того, що ми один в одному не бачимо своїх співвітчизників, з якими повинні були б намагатися знайти все таки спільну мову і порозуміння? А так виходить, що ми всі занадто чужі один одному. Можливо, всі наші проблеми через те, що ми так до сих пір і не визначили, хто – свої, а хто – чужі?
    
Моя цьогорічна студентка написала есе на тему “Що таке українська ментальність?”, яке я досить високо оцінила і запропонувала його надрукувати. У цьому есе стверджується, що українець досить дискомфортно почуває себе поруч з іншим українцем. Він боїться, що він буде або вищим за нього, а якщо не вищий, то тоді він просто нічого не вартий. Я не буду говорити, що тут враховані всі тонкощі людських відносин, але значна доля правди тут є. У наших уявленнях не присутні відчуття свого ближнього, співвітчизника, якого варто хоча б за це поважати.
     Маю сказати, що проблематика загальнонаціональної консолідації не знаходить розуміння ні на Заході, ні на Сході. Російськомовна частина півдня і сходу України вважають, що тут нічого вирішувати, оскільки у нас є держава, є громадянство, яке записане у паспорті. Тож вони вважають, що за цими ознаками вже є громадянська нація, тож тут нічого ще щось робити. На Заході ж кажуть, що тут теж нічого шукати, що подібне формулювання проблеми – це російські підступи, замість цього потрібно захищати українську етнічну ідентичність і поширювати її на все населення України.
     Формування ж ідентичності напряму пов’язано з патріотизмом і з легітимністю влади. Тож, доки наша держава не буде авторитетною структурою, доти важко буде говорити і про ідентичність як загальнонаціональну характеристику.
     Директор Київського міжнародного інституту соціології Валерій Хмелько зазначив, що в Україні фактично існує три різних культури: російськомовні росіяни, україномовні українці і російськомовні українці. При цьому він зауважив, що частка українців, які ідентифікують себе з українською державою постійно зростає. Про це говорять хоча б дані перепису, за якими частка людей, які називають себе українцями зросла приблизно на 4-5%. Пан Головаха говорив, що цей процес пошуку і визначення ідентичності не треба інтенсифікувати, не треба вводити напруження в складну сферу міжнаціональних і міжкультурних відносин. Тож, можливо, не варто туди і влазити, хай все буде як буде?
    
Я до цього можу додати, що це позиція “хай виживе сильніший”, яка просто пускається на самоплив. Але чи можемо ми сподіватися, що ми зможемо зберегти нашу ідентичність, якщо залишимо все так як є.
     Справа у тому, що у нашому світі є такий чинник як гроші. І гроші зараз не у тих людей, які зовсім нейтральні у цьому питанні. Наприклад, я страшенно травмована відсутністю у Києві україномовної преси. Це абсолютно не відображає співвідношення між україномовною і російськомовною частиною населення. Я знаходила україномовні газети тільки в окремих кіосках у центрі міста. Але ж не їжджу спеціально за газетою – ніхто спеціально за газетами не буде їздити, тому що їх купують їдучи з роботи, наприклад. Часто я стикаюся з тим, що на прохання дати “Дзеркало тижня” українською мовою, мені її діставали з-під прилавку. Чому ж ця газета не лежить зверху на прилавку?
     Крім того, є багато інших ознак, що це є цілеспрямованою політикою. Так, від своїх студентів я часто чую, що пріоритет російськомовної преси пояснюється вимогами ринку. Але я можу стверджувати, що у нас немає ринку у галузі інформації, тому що основні телеканали, газети належать максимум п’яти бізнесменам.
     Звичайно, надмірно інтенсифікувати цей процес, щоб це зачіпало кожну людину, не треба. Наприклад, не треба змушувати віддавати дітей в українські школи, погрожувати тим, що “ти – не патріот”. Але є багато чого, що можна міняти, і міняти вкрай необхідно. До речі, хоч я і зі Львова, я не галичанка за походженням, я з Чернігівської області, тому мене важко запідозрити у якомусь націоналістичному надриві “геть москалів”.
     Але, дітям казочку українською мовою зараз не знайдеш, крім обмежених – і досить дорогих – накладів видавництва “А-ба-ба-га-ла-ма-га”. Більшість же людей живуть як трава – те, що поруч є, те і вхопив. Яка школа поруч, туди і дитину віддав, яка газета лежить на прилавку, таку і купив. Тому, розвивати сферу українського продукту, але, правда, не шляхом нав’язування кожній окремій людині.
     Ви напряму пов’язуєте проблеми мови і  проблеми ідентичності?
    
Там, де є мова, там є і культура. Так дослідник національних питань Кимлічка пише, що кожна нація – політична, етнічна – має верхній шар культури, якою послуговується все громадянство, і який він називає соцієтальною. І в цій соцієтальній культурі вважливе місце якраз займає мова. Адже для того, щоб мати спільну культуру, нам треба мати те спільне, чим ми користуємося у цій культурі. Мова – це якраз та спільна частина, яка дозволяє адекватно сприймати один одного. Причому Кимлічка досить ліберальний автор, і він не пише про це в нормативному плані, і не намагається сказати, що саме так має бути – він констатує те, що вже є. Тому, за деяким винятком, у всіх країнах є державна мова, яка єднає всіх громадян цієї держави.
     Та навіть я не дуже б і хотіла наголошувати на питаннях саме мови, хоча і вважаю її одним з найважливіших компонентів соцієтальної культури. Я пропоную привернути увагу до спільного культурного простору. Наприклад, те, що читають мої добрі колеги своїм студентам  у Харкові, відрізняється від того, що  читаю я. Навіть у галузі політології це будуть зовсім різні речі. І тут фразою, про те, що це різні школи, просто так не відмахнешся. Ті ж мої колеги з Харкова більше орієнтуються на Росію – і, можливо, це і непогано, але вони абсолютно однаково думають, що про Україну, що про Росію, думають, що все, що є у них, повинно бути і у нас.
     Але що з цим можна зробити, якщо люди звикли працювати з російськомовною літературою? Росіяни, до речі, роблять дуже багато перекладів тих же політологічних праць...
    
Треба розширювати сферу доступної української культури. Розмірковуючи над питаннями ідентичності, я сама ще не дійшла до того, що практично нам треба робити у сфері етнополітики. Але до того, як приймати якісь кроки в етнополітиці, треба зрозуміти, що нам робити, який тип мультикультуралізму прийняти, оскільки на Заході він існує у різних варіаціях. Американці про канадців говорять, що у них мозаїчний мультикультуралізм, оскільки вони, ніби-то, задоволені тим, що країна розбита на такі собі регіони. Самі американці більше наголошують на патріотизмі, на єдності політичної нації. Специфічний мультикультуралізм існує у Німеччині, взагалі у Європі.
     Тож і нам треба шукати свій шлях, визначити теоретичні засади того, у чому повинен полягати український специфічний варіант етнополітики, з урахуванням сучасних тенденцій. І це треба робити справді обережно, тому що увага до ідентичності в сучасному світі справді зросла і методи ХІХ століття тут не будуть діяти, оскільки асиміляторська політика є неприйнятною.
     Крім того, нам потрібно формувати не тільки політичну ідентичність – ми не емігрантська країна, як США – а особливу увагу треба приділяти спільному шару культури. До того, ж слово “нація” навіть у США означає існування певної культури, якої у нас інколи просто недобачають. Якщо ж немає спільного шару культури, то про яку хоча б політичну ідентичність можна говорити? Це все відбувається тому, що суспільство ще не дійшло згоди стосовно того визнавати чи не визнавати українську культуру. І доки вона буде на смітнику, поки вона буде у закутку, її ніхто визнавати не буде.
     Можливо, проблема у тому, що немає масової української культури?
    
Можливо й так. До речі, я заходила десь рік-два тому в книгарню “Сяйво” і побачила, що так само як в радянські часи український відділ захований у куточок, при цьому всі книжки перемішані, не має належної класифікації. Можливо за цей час щось змінилося. Але сам факт, що в столиці так складаються справи з українською культурою, багато про що говорить.
     Взагалі, складається таке враження, що в українській культурі відбувається певний відкат до минулого, що відчувається навіть у Львові. Мені здається, що причиною цього є політичний застій, який по зовнішнім характеристикам і внутрішнім відчуттям нагадує кінець брежнєвського періоду. Відчувається, що люди хочуть змін, але їх немає, так само як немає політичних провідників, які б могли сказати, що буде далі і їм можна було вірити. Тому зараз все в такому застиглому стані, всі в очікуванні того, що ж буде найближчим часом.
     Ви говорили, що українську націю можна будувати не тільки на основі політичного об’єднання громадян. Але ж, наприклад, у Європі термін політична нація є досить поширеним, і таке поняття як “state” означає і приналежність саме до нації. Якщо у мене французький паспорт, то я є французом незалежно від того чи я араб, чи російський емігрант, чи корінний парижанин.
    
По-перше, те, що формально вважає держава – це одне, зовсім інша справа ким ви самі себе вважаєте. За таких невизначених умов, які існують в Україні, досить сумнівно, що видача паспорту автоматично робить вас українцем. Але я сподіваюсь, що наша держава вже йде у цьому напрямку і так все таки будуть вважати.
     До речі, коли приймалася Конституція, досить довго тривала дискусія стосовно того як записати – “український народ” чи “народ України”. Комуністи говорили, що, якщо буде “український народ”, то це будуть тільки етнічні українці – тепер же цих дискусій немає. Коли говорять про “український народ”, то ніхто не звертає уваги, хто туди входить. Взагалі, термін “український” у спілкуванні вживається стосовно всього, що стосується української держави. І таким шляхом повинна йти наша держава – це, до речі, один з номіналістичних способів формування нашої ідентичності.
     А що говорять соціологічні дані стосовно формування української ідентичності – звичайно, якщо такі дослідження робляться?
    
Соціологічні дослідження, які частково зараз оброблені, показують, що там, де є українське культурне середовище, наприклад у західних областях, процес самоусвідомлення себе українцями відбувається значно інтенсивніше, ніж на іншій території України. Багато хто заперечує саму правомірність постановки цього питання, але, на мій погляд, це єдиний спосіб взнати як насправді люди себе ідентифікують і як це узгоджується з нашим офіційним уявленням.
     Так, в дослідженнях є запитання про національність, так звана “об’єктивка”. Як правило, люди відповідають на це питання не задумуючись – як правило вказують національність за походженням, чи за приналежністю одного з батьків до якоїсь етнічної нації. Потім у нас йде питання “З якою соціально-етнічною групою ви себе ототожнюєте?” і “З якою мовно-етнічною групою ви себе ототожнюєте?” – розходження між цими двома питаннями у цифрах невеликі. І тоді велика частка людей на Львівщині, які назвали себе росіянами при відповіді на перше запитання, відповідаючи на друге і третє запитання називають себе українцями.
     В цілому ж, по Україні, картина виявилася зворотною. Тобто, українців, які на друге і третє запитання відповіли, що вони належать до української соціально- і мовно-етнічної груп виявилося на 10 % менше, ніж тих, що з самого початку назвали себе українцями. Тобто, загалом по Україні, на 10 % менше тих людей, які ототожнюють себе з українцями. Це наводить на сумні роздуми, попри ті оптимістичні заяви, які робив Хмелько і які пропонують дані перепису.
     Крім того, ми ще вводили таке поняття як “радянські люди”, нарівні з росіянами, українцями. І людей, які ототожнюють себе з “радянськими людьми” виявилося 20 % на східній Україні і менше 1 % на Львівщині. Вони відтягнули значну частину і українців, і росіян. Можна сказати, що політичну ідентифікацію вони мають, а національної, по суті, не мають. Проте, це вже інше питання.
     Проблема ідентичності, як кажуть соціологи, контекстуальне. Якщо ти поїхав за кордон, то там ти будеш українцем, бо у тебе є той же український паспорт. У себе ж на батьківщині, у сучасних умовах, все буде залежати від багатьох речей – то ти з сусідом українцем посварився, то тебе заставляють в українську школу віддавати дітей – у ситуації напруги люди починають ідентифікувати себе за етнічною ознакою, або за якоюсь іншою.
     А як стосовно результатів перепису – вони ж показують, що частка українців зросла?
     Я можу сказати, що перепис не відображає реальної картини, тому що питання задавалися у невідповідній формі. Якщо раніше питали просто національність, а люди говорили, що вони розмовляють російською, то й записували їх росіянами. Я не можу гарантувати, що саме так і було, але людина чи то сама, чи з допомогою переписувачів записувала свою національність як вона сама вважала. Найчастіше питання визначення національності виникали у змішаних сім’ях, або коли людина усвідомлює національність одну, а розмовляє при цьому зовсім іншою мовою.
     Тепер же стосовно того, як проводився останній перепис. Я не знаю, хто такий мудрий займався формулюванням цих питань. Скоріше за все це робилося для того, щоб показати, що у нас все гаразд, що наше керівництво веде по правильному шляху. Питання було сформульовано так – “Яке ваше походження?” Якщо вони питають саме походження, то вони питають національний склад попереднього покоління! Всі ті, хто перейшли за своїми уявленнями, можливо через шлюб, можливо з переконань і українцями себе більше не почувають, на питання “Яке ваше походження?” будуть вказувати національність своїх батьків.
     Тобто, в результаті ми отримали ті ж самі результати перепису 1989 року плюс-мінус якісь зміни?
    
Так, ми отримали результати того, що було до 1989 року. І кожен, фактично, записував національність своїх батьків, а не себе самого. Якщо стати на позицію етніцистів, то все правильно, бо як же ще інакше – батьки українці, то й сам українець. Але це так званий аскриптивний підхід до національної ідентичності, за яким людям не дано вибирати. Але ж люди вибирають!
     Внаслідок цього це відхилення у бік зростання українськості є абсолютно штучним, а сам перепис нічого не відображає і не прояснює нам питання, які нас цікавлять.
     Але ж і сам перепис не ставив на меті визначити українську ідентичність. Можливо не варто  так критично ставитись до результатів перепису?
    
Розумієте, відбулася підміна понять. Питання про національність було замінено питанням про походження. А потім, даючи результати перепису, говорять вже про національність. До речі в Інституті етнології, в якому я працюю, була ціла дискусія з приводу того, яка буде картина, якщо поставити питання про походження. Багато хто думав, що картина буде гірша, що українців виявиться менше, а їх виявилося більше. Проте, це можна було передбачити, оскільки сучасне міське населення в своїй більшості є міським у першому-другому поколінні, бо ще в середині ХХ століття сільське населення в Україні переважало.
     Чи є якісь загрози для нашої держави, навіть для її цілісності, якщо ідентичність не буде сформована найближчим часом?
    
Якщо говорити просто, то я вірю у толерантність населення, яке проживає у сучасній Україні. Я не знаю, чим це викликано – чи то неймовірною терплячістю, чи попереднім часом, коли гірші труднощі зустрічалися. Тому, скоріше за все, серйозних конфліктів не виникне.
     Проте, є декілька “але”. Теоретично, якщо групи замикаються в собі, то при будь-якій напрузі – чи економічна криза, чи зовнішня загроза – конфлікт ідентичностей може дуже легко виникнути, особливо, якщо люди не розуміють, що вони творять єдину ідентичність.
     Але існує більша загроза – коли у нас збережеться розмита ідентичність. Дехто може казати, що розмита ідентичність – це добре, що вона веде до встановлення міжетнічного миру. Насправді, така ідентичність не дає патріотизму, не дає піднесення, разом з тим не дає змоги зробити щось велике. З точки зору мобілізації населення, це є дуже великий мінус. У тому становищі, у якому перебуває зараз Україна, мобілізуватись їй, рано чи пізно, треба. Якраз у цьому я і бачу загрозу. Це веде до того, що у населення з’являється зневіра у власних силах, або як часто кажуть люди: “Тут нічого гарного не буде”. Так, один мій знайомий сказав, що Україну розглядають як просто територію для наживи. Якщо народ нічого не об’єднує, то є тільки територія, є гроші, у кожного є своя нірка – і кожен замикається на собі.
     В українців немає такої ідеї як у росіян – та вона їм і не підійде, бо вона не властива, вона є і непотрібною. Є така ідея, яка, на перший погляд, є досить банальною, яку сповідує вся Західна Європа – ідеал добробуту. Ця ідея ні чим не гірша за інші.
     А якщо інструментально підходити до цього питання – чи можна займатися формуванням ідентичності і яким чином це можна робити? Може запровадити міністерство пропаганди?
    
Це дасть протилежні результати. Як формується свідомість населення, зокрема тих країн, які я ліпше знаю – Канада і США? Побувавши у кабінеті Кімлечки, одного з професорів, я побачила, що він займається захмарними, ідеалістичними проблемами і не відчуває з того жодного дискомфорту. Тому що політичні філософи, або просто філософи займаються якимись високими матеріями, які потім, за допомогою журналістів чи то просто за рахунок популярної літератури, можна транслювати на ширші кола населення. З часом, всі ці ідеї проникають у народну гущу.
     Тому, будь-які ідеї, доки не будуть сформульовані теоретично, доки не будуть поширені через книжки, газети, не зможуть оволодіти масами. Все це поступово випрацьовується, шліфується. Вся цивілізація тримається на інформаційному полі, яке більш або менш потужне, яке формує людську свідомість.
     Тому доки буде повне ігнорування, невігластво, навіть серед еліти, питань суспільної свідомості, доти суспільство не зможе досягнути консенсусу з тих питань, які, виявляється, просто ніде не проговорені, ніде не опрацьовані. Хай і не буде якогось прямого шляху до вирішення якогось питання – але його і не буде, доки сама проблема не буде сформульована. Ми ж зараз перебуваємо у стані, коли все “хай буде, як є”.
     І тут є проблема з російськомовною частиною українців – до кого вони стоять ближче, до українців чи до росіян? Якщо вони називаються російськомовними українцями, то є щось, що заважає їм називати себе росіянами. І треба з’ясувати, з яких компонентів складаються їхні уявлення про ідентичність, в яких аспектах вона є українською.
     Дуже важливим диференціюючим фактором при цьому є регіон – багато що залежить від того, в якому регіоні ти проживаєш і хто більше населяє цей регіон, українці чи росіяни. Російськомовні українці в центральній Україні – це одне, в Криму – це зовсім інше (вони майже абсолютно тотожні росіянам з більшості питань). У західній Україні навпаки – навіть росіяни дуже подібні до українців.
     Взагалі, українці – я маю на увазі українських громадян – показують досить спільні погляди з багатьох соціально-політичних питань, особливо тих, які стосуються внутрішньополітичної ситуації, ставлення до приватної власності, наприклад, і які не стосуються культури, мови і зовнішньополітичних орієнтацій. Тому добре було б зробити розподіл між питаннями, які розділяють українців і росіян, україномовних і російськомовних, а які з цих питань об’єднують. А звідси вже можна йти і подальшої єдності, якщо ми вже переймаємося питаннями ідентичності.
     А як можуть допомогти міфи при формуванні української ідентичності? Чи є такі міфи взагалі і як вони впливають на сучасну ситуацію?
    
Я спеціально над цим питанням не замислювалась. Але міфи мають таку ж здатність роз’єднувати як і об’єднувати. Принаймні та сучасна міфотворчість, яку я зустрічала, намагається все прив’язати до етнічного кореня. Міфів же які б об’єднували всіх я поки що не зустрічала.
     Взагалі, міфи будуються на спільній історії. Ми ж навпаки намагаємось відсторонитись від цієї спільності. При цьому і історики, і прості люди кажуть: “От нам казали, що ми всі були спільні-єдині, а воно ж насправді не так. Тому що голодомор організував Сталін, Хмельницький зробив велику помилку, Сагайдачний переміг москалів у такій-то битві”. Тобто, ще е закінчився процес цього історичного розмежування, щоб говорити вже про свою спільну історію.
     Наша ж теперішня історія тільки розчаровує нас. І росіяни, наприклад, були б дуже раді, щоб у нашій сьогоднішній історії ми визнавали якусь спільну “колиску”, з якої ми всі пішли. Але, як не дивно, ті, хто визнають спільну колиску, Петро Толочко наприклад, притримуються точки зору, що росіяни – це росіяни, українці – це українці, і не треба їх чіпати.
     Ще у нас є міф про 135 націй і народностей в Україні, який викликає величезний сміх. Навіть у Радянському Союзі визнавали тільки 110 націй і народностей – це у всьому СРСР.
     Можливо, питання міжнаціональних стосунків взагалі не треба чіпати? Якщо всі зараз досить мирно уживаються між собою, то, можливо, такий мир і є основою для створення майбутньої української ідентичності?
    
Процес об’єднання є досить складним процесом. Якщо у когось є підозри, недомовки, то ніякого об’єднання не буде.
     Я вважаю, що абсолютно неправильною є думка про те, що не треба чіпати і зайвий раз напружувати ці міжнаціональні стосунки. В радянські часи теж говорили, що давайте краще не чіпати ці питання. Доходило до того, що вже слово “єврей” важко було вимовити, бо треба було стидливо говорити “лицо еврейской национальности”. І якраз такі проблеми можуть вибухнути кожної хвилини.
     Абсолютно нормально, що є люди різних національностей, що вони живуть в одній країні, що кожна з цих націй має свої проблеми. Людина мусить мати можливість висловити претензії, заявити свої проблеми. А інші повинні звикати, що вони живуть у цьому світі, де є інші люди, які мають інші бажання, інші проблеми. При цьому люди повинні вчитися обговорювати ці проблеми і їх вирішувати. Якщо такого не буде, то ніякий самоплив нас до добра не доведе.
     До речі, на одному з захистів я чула, що навіть у радянські часи, коли з Москви сюди направляли комуністичних намісників, то поступово вони перетворювалися в українських патріотів, незалежно від того, якої вони були національності. І їх вже потім знімали за “буржуазний націоналізм”. Так що будемо сподіватись, що у нас найближчим часом станеться патріотичний підйом

Бесiду вiв Юрiй Таран

Версия для печати
Публикации автора

 

Рекомендуем к прочтению

Родился бедным? Тебе не повезло!

Артерии и «социальные лифты» общества закупориваются. Шансы карьерного роста, социальная мобильность снижается, и, что еще хуже, падает доверие людей друг к другу, что заметно среди всех классов общества, но более всего – среди бедных. Столь восхваляемый «гибкий рынок труда», означает лишь мир, в котором такая принципиально важная вещь, как профсоюз, оказывается не у дел, а с работниками обращаются как с собственностью. Это представляет смертельную угрозу семьям рабочих, и их шансам дать своим детям вдохновение и жизненные силы.

В Британии становится все меньше социального разнообразия и знаний: в условиях нынешнего капитализма компетентные люди просто не могут никуда пробиться; они становятся жертвами социальных предрассудков и настроений. Они просто не знают, что делать, поскольку эффективная государственная политика должна идти вразрез с господствующими инстинктами консерваторов.

Читать далее

 

Мнения других экспертов

Сергей Крымский, профессор, доктор философских наук

Цель нашего существования – вернуться в цивилизованный мир

Сергей Макеев, доктор социологических наук, старший научный сотрудник Института социологии НАН Украины

Украинцы – это терпеливый народ

Лесь Танюк, народний депутат України, режисер драми і кіно, голова Комітету з питань культури і духовності

Нам треба написати нормальну позитивну історію

Юрий Макаров, ведущий канала «Студия «1+1»

Не должно быть диктатуры бездарности

Вадим Скуратовский, доктор искусствознания, Киевский государственный институт театрального искусства им. Карпенко-Карого

В Украине умирают страхи: тоталитарных фобий у нас уже нет

Дмитро Корчинський, ведучий телеканалу “Студія “1+1”

Треба собі зізнатися раз і назавжди – виходу немає. Наше місце уже визначено

Ирина Рожкова, начальник департамента политической социологии Европейского института интеграции и развития

Свидетели эксперимента

Анатолий Ручка, доктор философских наук, профессор, зав. кафедры социологии культуры Института социологии НАН Украины

Украина может вызывать гордость

Александр Майборода, доктор исторических наук, профессор

Орієнтація на егоїзм

Виктор Танчер, доктор философских наук (Институт социологии НАН Украины)

Откуда в Украине взяться рафинированным интеллектуалам?

Валерій Хмелько, професор, доктор філософських наук, президент Київського міжнародного інституту соціології

Суспільство міксантів

Евгений Копатько, руководитель Донецкого информационно-аналитического центра

Принадлежность к паспорту

Андрей Мишин, заведующий отделом региональной безопасности, Национальный институт проблем международной безопасности при СНБОУ

Взвешенный имидж

Євген Головаха, Заступник директора Інституту соціології, Завідуючий відділу історії, теорії та методології соціології, професор

Конфлікт на рівні підсвідомості

Олег Бахтияров, генеральный директор Университета эффективного развития

Сверхидея для сверхчеловека

Виктор Цыганов, профессор, политолог, телевизионный ведущий (УТ-1)

Ритуальный характер

Александр Кислый, руководитель Института гражданского общества (Крым)

Уметь смеяться

Владимир Фесенко, директор Центра прикладных политических исследований «Пента»

Мираж в движении

Александр Ивашина, культуролог

Нам не хватает умения создавать правила игры, и выполнять их

Олександр Шморгун, канд. філос. наук, доцент, провідний науковий співробітник Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України, старший науковий співробітник Інституту європейських досліджень НАН України

Велич еліти творить націю

Мирослав Попович, директор Інституту філософії ім. Г.Сковороди

Культурне ядро

Владимир Дубровский, старший экономист центра «CASE-Украина», Киевская школа экономики, старший консультант.

Воспитай в себе гражданина

Василь Махно, український поет

Ми – втомлена нація

Артем Біденко, виконавчий директор Асоціації підприємств зовнішньої реклами України

Національну ідею треба визначати не через порівняння, а через мету

Володимир Євтух, чл.-кор. НАНУ, професор, доктор історичних наук

Україну потрібно об’єднувати на основі сучасності

Максим Стріха, керівник наукових програм Інституту відкритої політики, доктор фізико-математичних наук

Перспектива української ідентичності в сучасному світі

Андрей Зельницкий, директор Института управления эффективностью процессов «Гарант квали»

Формировать себя

Архієпископ Любомир Гузар, голова УГКЦ

Коли відроджується „Третій Рим”

Протоиерей Георгий Коваленко,редактор официального сайта УПЦ "Православие в Украине"

Мы не против национальной идеи, но хотели бы вернуть наше имущество

Сергей Лысенко, председатель Всеукраинского межконфессионального христианского военного братства

Церковь в армии – не прихоть, а норма НАТО

Владимир Крупский, президент Украинской Унионной Конференции церкви адвентистов седьмого дня.

Государственной церкви в Украине быть не должно

Фарук Ашур, глава Межобластной ассоциации общественных организаций «Арраид»

Нет никаких оснований для того, чтобы опасаться крымо-украинского конфликта

о.Микола (Пауков), УПЦ (КП)

Церква може впорядкувати державу. Якщо держава не буде заважати впорядкуватися самій церкві

Ігор Ісіченко, архієпископ Харківський і Полтавський (УАПЦ)

Церква повинна допомогти людині подолати плинність часу

Віктор Бондаренко, голова Держкомрелігії

Поліконфесійна країна

 

Другие диалоги

Украина в Европе – контуры и формат будущих взаимоотношений

Государственное управление: нужен ли «капитальный ремонт власти»?

ЕСТЬ ЛИ БУДУЩЕЕ У «ЛЕВОГО ДВИЖЕНИЯ» в УКРАИНЕ?

МИР В ВОЙНЕ или ВОЙНА В МИРУ?

НОВАЯ МЕЖДУНАРОДНАЯ СИСТЕМА БЕЗОПАСНОСТИ родится в Украине?

УКРАИНСКИЙ ПРОЕКТ – реформирование, перезагрузка, создание нового?

Будущее ТВ и Интернета – слияние, поглощение, сосуществование?

ФЕНОМЕН УКРАИНСКОГО МАЙДАНА

Поляризация общества - источник перманентной нестабильности. Найдет ли Украина социальный компромисс?

Партнерство Украина-Евросоюз: вызовы и возможности

МАЛЫЕ ГОРОДА – богатство разнообразия или бедность упадка

Права или только обязанности? (О состоянии соблюдения прав человека в Украине и мире на протяжении последних 65 лет)

Виртуальная реальность и нетократия: новые штрихи к портрету Украины

Таможня или Союз?

ДЕНЬГИ БУДУЩЕГО: валюты локальные, национальные, глобальные? Бумажные или электронные?

Кадры решают все? Или почему из Украины утекают мозги?

Мультикультурализм VS национализм

Религия в социально-политическом контексте Украины

Гуманитарная политика в Украине – а есть ли будущее?

Новый мировой экономический порядок

Рынок земли и будущее аграрной Украины

ДЕМОКРАТИИ КОНЕЦ? или ОНА ВРЕМЕННО СДАЕТ ПОЗИЦИИ?

Судьба реформ в Украине или Реформировать нереформируемое?!

20 наших лет

Будущее без будущего? или Почему Украина теряет образованное общество?

Украинский характер – твердыня или разрушающаяся крепость?

ПЕНСИОННАЯ РЕФОРМА В УКРАИНЕ: куда дует ветер перемен

20 лет независимости Украины – мифы и реалии

Поход Украины в Европу: остановка или смена курса?

Местные выборы 2010: прощание с самоуправлением?

Республика: «де-юре» или «де-факто»?

Каков капитал, таков и труд

Идеология умерла. Да здравствует новая идеология?!

Повестка дня нового Президента – стабилизация или развитие?

Соблазн и искушение диктатурой

Реформа украинского здравоохранения или ее отсутствие: причины и следствия

Выборы-2010: готова ли Украина к переменам?

Неосознанный сталкер. Или. Скрытые и явные угрозы жизни Украины и возможности их предотвращения

Новый общественный договор – быть или не быть?

КАК СПАСТИ СТРАНУ? или Приговор вынесен. Обжалованию подлежит?!

Человеческий капитал в топке экономического кризиса

Украинское общество в условиях кризиса: социальные вызовы и мистификации.

Большой договор между Украиной и Россией: от проекта влияния к проекту развития

Украинская власть: царствует, господствует или руководит?

Украина: нация для государства или государство для нации?

„Социальный капитал” и проблемы формирования гражданского общества в Украине

«Социальные мифологемы массового сознания и политическое мифотворчество»

Гражданин и власть: патерналистские и авторитарные настроения в Украине.

В зеркале украинского культурного продукта

Есть ли «свет» в конце регионального «туннеля» или кого интересуют проблемы местного самоуправления?

Национальная идея: от украинской мечты к новой парадигме развития

Досрочные выборы: политическое представление к завершению сезона

Кризис ценностей: что такое хорошо, и что такое плохо?

Реформы в экономике Украины: причины, следствия, перспективы

Информационное пространство – кривое зеркало Украинской действительности

Постсоветское поколение – здравствуй! (или некоторые подробности из жизни молодежи)

Проект Україна: українська самосвідомість і етнонаціональні трансформації

„Південний вектор” євроінтеграційної стратегії України

Феноменологія української корупції та її специфічні риси

Українській Конституції 10 років: від «однієї з найкращих в Європі» до правового хаосу

Украина в геополитических играх 2006-2025 гг. или Очередное обновление внешней политики

Яку Україну пропонують Україні чи Програми та реальні практики політичних партій України

Парламентський злам: проблеми взаємодії владних гілок

Майдан, рік по тому

Вызовы или стимулы глобализации?

Демографический кризис или последний украинец

Адміністративно-територіальна реформа – тест на ефективність нової влади

Ролевые игры: социодрама Украина – ЕС

Славянские миры: цивилизационный выбор

Повестка дня будущего президента

Новое украинское Просвещение

„Внутрішня геополітика” України.

Чи готова Україна „мислити глобально, діяти локально”?

Демократия по-украински

Какая Россия нужна Украине?

Українська національна еліта – становлення чи занепад?

Середній клас в Україні : майбутнє народжується сьогодні

Камо грядеши, Украина?

page generation time:0,269