В украинской системе нечего исправлять, - там все надо менять.

Евгений Чичваркин

Пользовательского поиска

Україна шукає свою ідентичність

Прочитати вступ росiйскою мовою

Наскільки важлива проблема ідентичності? Наша повсякденна практика ніби-то свідчить про те, що для виживання потрібно не так вже й багато. Суржик дозволяє позбавитися зайвого мовного напруження, а нові ідоли масової свідомості – Вірка Сердючка і російськомовні боксери брати Клички – демонструють гнучкість і пристосовницький характер сучасного українця, який вміє викрутитися з будь-якої ситуації у себе вдома і який вдало продає себе за кордоном. При всьому цьому – це ідентифікати “виживання”.

Якщо ж говорити не про виживання, а про життя, а тим більше про проекції цього життя, то тут все розпадається на фрагменти, уривки, припущення.

***

В епоху Радянського Союзу на офіційному рівні декларувалася нова історична спільнота – “радянський народ”, який не знав національних конфліктів, а також забезпечував “можливість всім народам, національностям проявляти свої національні особливості у повному обсязі” (це стверджувалось в підручниках з історії СРСР, як і в будь-якій з газет того часу). Тому абсолютно природно, що після здобуття незалежності, національна тематика була домінуючою, як та пружина, яка випрямилася після довгого затягування. Але саме питання національного відродження виявилося підвішеним у повітрі, оскільки не було підкріплено ні образом майбутнього, ні образом політичного і соціально-економічного устрою країни. Крім того, утворились смислові “розриви” у сприйнятті соціальної реальності, які виявилися руйнівними для стереотипів епохи відродження української національної держави.

Столітні драми українського народу і не до кінця вистраждана українська мрія (національна держава, демократичні свободи та братство слов’янських держав) не давали відповіді на питання про те, яке суспільство заснувало у 1991 році українська держава.

Компроміс, який був відображений в ідеї про молоду українську політичну націю – тобто націю державницьку – парадоксальним чином співпадає з тезою про прискорення євроінтеграційних процесів і входження в єдине європейське співтовариство. Але чим для нас є Європейський Союз – сукупністю етносів, народів, регіональних спільнот, чи ще більш умовною системою абстрактних для нас цінностей? З іншого боку, теза про повернення до “колиски братніх народів” виглядає не менш суперечливо, оскільки ми тільки отримали шанс для побудови власної держави. Загальною ж тенденцією сучасного націотворення є те, що етно-національні процеси XV-XIXстоліть вже залишились далеко позаду, і тепер параметри побудови держав задає демократичний “тоталітаризм” прав і свобод людини.

***

Національна ідея не спрацювала – це формула, якавлаштовує багатьох. Її синонімом стала ще й формула геополітична – розкол України на Схід і Захід. За суперечками про мову, релігію і історію ми забули про спільну справу, яка могла б мобілізувати всю країну. Єдина точка порозуміння – наявність стратегічного ресурсу у вигляді чорноземів (за стан яких, до речі, українці ще будуть відповідати перед людством).

Геополітичний “розкол” всередині самої України не тільки не залатаний, але й продовжує поширюватися. Нинішня економічна і соціокультурна регіоналізація породжує нові для України ідентичності – донеччан, львів’ян, харьківчан стає все більше. З такими темпами до політичної регіоналізації – півкроку. Не важко передбачити, що вся ця мозаїка “уявних спільнот” при необхідності легко розчиниться хоч у Європі, хоч у Євразії. Як наслідок, розкол став предметом внутрішньополітичної експлуатації, джерелом політичного кар’єрного зростання і самоствердження, інструментом зовнішньополітичних ігор.

За минулі 12 років не було створено жодної спільної ідеї, навколо якої могли б об’єднатися громадяни України. Наші політики не створюють можливостей для виходу на позитивні характеристики ідентифікації громадян з успіхами, досягненнями власної держави. Натомість вони спекулюють на трагедіях, формуючи відчуття спільності в біді.

***

Проблема ідентичності, на наш погляд, пов’язана не з критерієм “подібності”, а насамперед, зі змістом спільної національної справи і з загальновизнаною проекцією цієї справи. Не минуле пояснює майбутнє, а навпаки – проекція спільного майбутнього дозволяє прочитати і зрозуміти цю історію. “Все наступне проливає світло на попереднє”.

Саме боротьба за майбутнє стала стрижнем нинішньої політичної і економічної боротьби в Україні. Гуманітарії виявилися “розібраними” по студіям-кухням, або ж з головою пішли в політичний сервіс. Як наслідок, про проблеми “буття українського народу” пишуть книжки не нові Костомарови і Куліші, а політики.

Так президент Леонід Кучма написав книгу, де намагається переконати читача, що Україна – не Росія. В різний час відповіді на це питання у письмовій формі пропонувалися майже усіма політиками, які претендують на загальнодержавний масштаб – В. Литвин, В. Медведчук, В. Ющенко, А. Деркач та інші виступають основними учасниками цієї “публічної дискусії”. Перед  тим як отримати позитивну відповідь на те, чим ми все жтаки є, нас ще очікує багато “писанини” про те, що “Україна – не Європейський Союз”, “Україна – не Туреччина” і багато тому подібних “відмінностей”.

***

Заради справедливості варто зазначити, що питання ідентичності не є актуальними лише для України. Росія, останнім часом, такожнамагається осмислити нові реалії і вибирає при цьому між європейським та євразійським майбутнім. Новий імпульс отримало це питання і в сусідніх з нами країнах – Польщі, Угорщині, Словаччині, Чехії, Румунії та Болгарії. Та і світові лідери – США, ЄС – нікуди не подінуться від викликів новостворюваного світу, який потребує нового прочитання національних історій і утвердження нових соціальних проекцій.

***

Пошук ідентичності – відповідь на нарощування глобалізації, розмивання мовних і релігійних спільнот, національних відмінностей. У сучасному світі постмодерну домінуючим стає прагматичний підхід економічної ефективності, яка останнім часом стає основним критерієм успішності нації на світових ринках. Разом з тим, хвиля уніфікації і пріоритет “права сильного” стали причиною народження нових амбіцій і претензій.

Глобалізація і новий сепаратизм породили ефект “геополітичної мушлі”, коли країни і цілі регіони, механічно відгороджують свої території, щоб уникнути деструктивного впливу ззовні. “Антитерористична коаліція” – це теж ідентифікат постмодерного світу, поруч зі “світовим тероризмом”, “ісламським фундаменталізмом” і тому подібними речами.

Разом з тим, глобалізм для сучасних націй означає і спів-життя в єдиному світі, де кожен має право на своє “я” і готовий його захищати до кінця, навіть ціною власного життя. Тому цілком закономірно, що в таких умовах культурна самобутність переживає справжній ренесанс. Не випадково нове “прочитання”  традиційних способів економічної і соціальної самоорганізації, духовних практик, народної творчості користуються величезною популярністю у світі. Розгорнулися справжні “бої за історію”, де російське месіанство зіткнулося з європейською екзистенцією і американським утопічним прагматизмом.

***

Як наслідок, Україна опинилася перед вибором – стати “зручною територією” чи “демографічним ресурсом”, які  поглинуть або Росія, або Європа; чи утверджувати власну спільноту-державу, здатнуосмислити власну історію і самостійно створювати образ свого майбутнього. У першому випадку питання ідентичності залишаться невикористаними, оскільки розчиняться у вже сформованих концептах. У другому випадку ми зможемо на рівні з іншими суб’єктами глобальних проекцій розпоряджатися своїм соціокультурним капіталом, відтак,  залишитися самими собою.

***

Питання про ідентичність українців залишається відкритим. Проте, від нього залежить майбутнє – держави, нації, громадян, співвітчизників. Часу на відповідь не так вже й багато...

Свернуть

Питання про ідентичність українців залишається відкритим. Проте, від нього залежить майбутнє – держави, нації, громадян, співвітчизників. Часу на відповідь не так вже й багато...

Развернуть

Мнение эксперта
Другие диалоги:
Версия для печати

Цель нашего существования – вернуться в цивилизованный мир

Цель нашего существования – вернуться в цивилизованный мир: Цель нашего существования – вернуться в цивилизованный мир

Сергей Крымский, профессор, доктор философских наук

Что золоченые детали колонны на Майдане Незалежности, что жизнерадостные мелодии на телеканалах – все они намекают нам на нечто прекрасное и удивительное, мимо чего мы прошли и как бы не заметили. Несмотря на эту позолоту, похоже, что сейчас процветают разве что отдельные личности или группы. Но возможно, что в истории Украины все же был некий «золотой век»?

Если не употреблять выражение «золотой век», если иметь в виду просто наиболее образцовый тип социального и культурного развития, то общепризнанно, что таковым является время княжеской Руси. На территории Украины была сформирована новая, греко-славянская цивилизация. Это было не просто заимствование, это было именно возникновение новой цивилизации. Тогда Киевская Русь была центром объединения всех восточных славян, была могучим государством, имеющим огромные международные связи. Это мы видим по династическим бракам семьи Ярослава. Елизавета вышла замуж за короля Норвегии, Анна – за французского короля, Екатерина – за венгерского короля. Но дело даже не в этом. Основной путь торговли Востока и Запада проходил через Днепр, через Украину. Киевская Русь потеряла свое значение не из-за монгольского завоевания. Дело в том, что к 12 веку, после первого крестового похода генуэзцы нашли морской путь по Средиземному морю, в обход Украины. До того Средиземное море было в руках арабов. С 12-го века Киевская Русь начинает терять свое значение. Но до того времени она была главным связующим звеном между Востоком и Западом, где пересекались торговые пути, где шла бойкая торговля оружием…

Оказывается, в этом у нас хорошие традиции.

Вы правильно заметили, в этом у нас есть нечто архетипическое. Кроме того, Киевская Русь спасла Европу от монгольского нашествия. Это было государство высокой культуры. Храм Софии Киевской сравнивали с греческим Пантеоном. Пантеон был посвящен богине мудрости Афине, храм Софии – тоже. По всем параметрам это была выдающаяся цивилизация, причем и в социальном отношении. Мы знаем, что тогда не было смертной казни и даже телесных наказаний!

Основной вид налога был «полюдье». Раз в год князь со свитой ездил «по людям» и собирал дань, то есть в этом был относительный либерализм.

Но самое важное то, что развитие Киевской Руси шло по тому же пути, как и у всей Европы. Была так называемая «варяжская демократия», то есть выборность всех вождей и прочее. У нас с Европой единые демократические корни.

Вторая эпоха была, скорее, не государственно-политическая, но эпоха барокко. Это 17-й и первая половина 18-го века. Она приходится на гетманщину, деятельность Богдана Хмельницкого и образование Киево-Могилянской академии. Она была связана со многими колледжами западной Европы, и даже есть предположение, что Петр Могила учился в одном колледже с Декартом. Программы образования в академии, в чем я сам убедился, были идентичны программам западноевропейских колледжей.

Киев снова становится одним из центров европейской культуры. Здесь возникает свой вариант барокко, т.н. «украинское барокко». В архитектуре многое сделал, в частности, Мазепа. Десятки церквей были построены на его личные деньги. Петр первый запретил каменное строительство на Руси, но Мазепа ему не подчинялся, и строил. Но барокко это не только архитектура, это еще и музыка Березовского и Моцарта.

Есть и такой интересный факт. Французские энциклопедисты задумали издать энциклопедию всемирной истории. Каждой стране, по их мнению, заслуживающей внимания, они выделили отдельный том. Украина получила отдельный том, а Московия – нет.

Русский царь не обиделся?

Сейчас я могу об этом сказать открыто: причина болезненного отношения России к независимости Украины состоит в том, что большая часть истории того, что относят к России, на самом деле принадлежит Украине. Это вся богатейшая история Руси до 18-го века, до образования Российской империи. Украина тогда была одной из важнейших военных сил Европы. При Людовике Четырнадцатом казаки активно участвовали в войне с гугенотами, брали Ла-Рошель, участвовали в Тридцатилетней войне в Германии. Главной силой, защищающей Европу от турок, тоже были казаки.

Как говорят, дьявол прячется в деталях – в Европе все это время господствовал католицизм, а у нас все же православие…

Как известно, католицизм запрещал читать Ветхий Завет, только Евангелия. Протестантизм начинается с права читать Ветхий Завет, а в Украине его читали уже с 10-го века! Поэтому весь протестантский мир увидел в Украине естественную союзницу. В начале процесса Реформации церкви она была вообще единственной страной, которая поддерживала протестантов.

Таким образом, эпоха Киевской Руси и эпоха барокко были временем, когда Украина развивалась вместе с западной Европой, сближаясь с ней. Не забывайте еще и то, что в Украине 300 лет существовала латиноязычная поэзия. В каждой европейской стране есть латинский сектор культуры, и это прямое доказательство того, что Украина развивалась по европейскому пути.

Я был знаком с Тарасом Ивановичем Франко, сыном Ивана Франко. Это был блестяще образованный человек, который иронически ко всему относился. Он работал в университете на кафедре латыни. От него требовали, чтобы он давал научные работы, а он из года в год писал, что уже занят научной работой: переводом «Краткого курса истории ВКП(Б)» на латинский язык. Никто не мог ему сказать, что этого не надо делать – боялись.

В советское время говорили, что мы это «новая историческая общность», советский народ. А что же мы за общность сейчас, когда все смотрят телевизор, и за границу ездит чуть не каждый второй?

В княжеские времена Украина представляла собой не нацию, но этнос. Сейчас мы развиваемся в направлении образования политической нации. Она в некотором смысле совпадает с понятием гражданства. Мы – граждане одного государства. Политическая нация это – украинский этнос плюс другие этносы, признающих базовую роль украинских ценностей, признающих украинскую идею. Нет ничего удивительного, что пока в этом нет ничего определенного. Этнографы считают, что сейчас только формируется, но еще не сформирована американская политическая нация. Эта нация включает в себя не только разные этносы, но и разные расы. Негры сейчас ведет борьбу за их принятие в американскую нацию…

Хотя многие из них исповедуют ислам.

Да. Тут есть определенная аналогия с Римской империей. Быть гражданином Римской империи значило больше, чем быть эфиопом или египтянином, поскольку быть гражданином было более почетно.

Мы же сейчас ведем борьбу за формирование украинской политической нации, то есть за украинскую идею, которую признали бы не только в Украине, но и за ее пределами. Пока что мы прежде всего граждане, перед которыми стоит задача образования политической нации.

Американцам проще. У них есть мощная военная машина, есть мировая «фабрика грез», самая мощная в мире наука. Они летят на Марс, воюют в Ираке и гордятся своей страной. А чем гордиться нам? У нас нет нобелевских лауреатов, нет «Оскаров», зато есть демографический коллапс и коррупция. По большому счету – зачем мы в этом мире, для чего живет этот народ?

Цель нашего существования одна – мы строим не капитализм и не социализм. То, что было при Советской власти, это было выпадение из мировой цивилизации. Цивилизация – это товарно-денежные отношения и общечеловеческая мораль. Это мировые религии, которые раньше запрещались. Это особый, книжный тип духовности.

Все народы сейчас борются за свое место в истории. В этом смысле мы переживаем страшный период. Что такое глобализация как политика? Я имею в виду не развитие технологий. Это – уничтожение национально-экономических перегородок, чтобы затем бросить национальные экономики на мировой рынок, где всегда побеждает сильнейший. Это способ загнать неразвитые экономики в угол истории. Туда уже загнали большинство африканских стран – из этого угла, из этих долгов, этих клановых разборок они уже не выскочат.

В этом смысле глобализация это хуже колонизации. Идет жесткая борьба: либо вы в авангарде истории, либо среди безнадежных аутсайдеров.

Мы должны занять свое место на геополитической карте. С евразийским миром Запад не справится – только при помощи Украины и, возможно, России. Мы выпали из мировой цивилизации, и вернуться в нее – сейчас наша главная задача.

Беседовал Андрей МАКЛАКОВ

Версия для печати
Рекомендуем к прочтению

«Земля. NET»

З 1 січня 2013 року в Україні відкриють для публічного доступу електронний Державний земельний кадастр. Старт віртуального кадастру вчора підтвердив під час презентації тестового режиму даної системи голова Державного агентства земельних ресурсів України (Держземагентство) Сергій Тимченко.

Читать далее

 

Мнения других экспертов

Сергей Макеев, доктор социологических наук, старший научный сотрудник Института социологии НАН Украины

Украинцы – это терпеливый народ

Лесь Танюк, народний депутат України, режисер драми і кіно, голова Комітету з питань культури і духовності

Нам треба написати нормальну позитивну історію

Юрий Макаров, ведущий канала «Студия «1+1»

Не должно быть диктатуры бездарности

Антоніна Колодій, доктор політологічних наук, завідувач кафедри політичних наук і філософії Львівського регіонального інституту державного управління НАДУ

Суспільство ще не дійшло згоди стосовно того визнавати чи не визнавати українську культуру

Вадим Скуратовский, доктор искусствознания, Киевский государственный институт театрального искусства им. Карпенко-Карого

В Украине умирают страхи: тоталитарных фобий у нас уже нет

Дмитро Корчинський, ведучий телеканалу “Студія “1+1”

Треба собі зізнатися раз і назавжди – виходу немає. Наше місце уже визначено

Ирина Рожкова, начальник департамента политической социологии Европейского института интеграции и развития

Свидетели эксперимента

Анатолий Ручка, доктор философских наук, профессор, зав. кафедры социологии культуры Института социологии НАН Украины

Украина может вызывать гордость

Александр Майборода, доктор исторических наук, профессор

Орієнтація на егоїзм

Виктор Танчер, доктор философских наук (Институт социологии НАН Украины)

Откуда в Украине взяться рафинированным интеллектуалам?

Валерій Хмелько, професор, доктор філософських наук, президент Київського міжнародного інституту соціології

Суспільство міксантів

Евгений Копатько, руководитель Донецкого информационно-аналитического центра

Принадлежность к паспорту

Андрей Мишин, заведующий отделом региональной безопасности, Национальный институт проблем международной безопасности при СНБОУ

Взвешенный имидж

Євген Головаха, Заступник директора Інституту соціології, Завідуючий відділу історії, теорії та методології соціології, професор

Конфлікт на рівні підсвідомості

Олег Бахтияров, генеральный директор Университета эффективного развития

Сверхидея для сверхчеловека

Виктор Цыганов, профессор, политолог, телевизионный ведущий (УТ-1)

Ритуальный характер

Александр Кислый, руководитель Института гражданского общества (Крым)

Уметь смеяться

Владимир Фесенко, директор Центра прикладных политических исследований «Пента»

Мираж в движении

Александр Ивашина, культуролог

Нам не хватает умения создавать правила игры, и выполнять их

Олександр Шморгун, канд. філос. наук, доцент, провідний науковий співробітник Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України, старший науковий співробітник Інституту європейських досліджень НАН України

Велич еліти творить націю

Мирослав Попович, директор Інституту філософії ім. Г.Сковороди

Культурне ядро

Владимир Дубровский, старший экономист центра «CASE-Украина», Киевская школа экономики, старший консультант.

Воспитай в себе гражданина

Василь Махно, український поет

Ми – втомлена нація

Артем Біденко, виконавчий директор Асоціації підприємств зовнішньої реклами України

Національну ідею треба визначати не через порівняння, а через мету

Володимир Євтух, чл.-кор. НАНУ, професор, доктор історичних наук

Україну потрібно об’єднувати на основі сучасності

Максим Стріха, керівник наукових програм Інституту відкритої політики, доктор фізико-математичних наук

Перспектива української ідентичності в сучасному світі

Андрей Зельницкий, директор Института управления эффективностью процессов «Гарант квали»

Формировать себя

Архієпископ Любомир Гузар, голова УГКЦ

Коли відроджується „Третій Рим”

Протоиерей Георгий Коваленко,редактор официального сайта УПЦ "Православие в Украине"

Мы не против национальной идеи, но хотели бы вернуть наше имущество

Сергей Лысенко, председатель Всеукраинского межконфессионального христианского военного братства

Церковь в армии – не прихоть, а норма НАТО

Владимир Крупский, президент Украинской Унионной Конференции церкви адвентистов седьмого дня.

Государственной церкви в Украине быть не должно

Фарук Ашур, глава Межобластной ассоциации общественных организаций «Арраид»

Нет никаких оснований для того, чтобы опасаться крымо-украинского конфликта

о.Микола (Пауков), УПЦ (КП)

Церква може впорядкувати державу. Якщо держава не буде заважати впорядкуватися самій церкві

Ігор Ісіченко, архієпископ Харківський і Полтавський (УАПЦ)

Церква повинна допомогти людині подолати плинність часу

Віктор Бондаренко, голова Держкомрелігії

Поліконфесійна країна

 

Другие диалоги

Украина в Европе – контуры и формат будущих взаимоотношений

Государственное управление: нужен ли «капитальный ремонт власти»?

ЕСТЬ ЛИ БУДУЩЕЕ У «ЛЕВОГО ДВИЖЕНИЯ» в УКРАИНЕ?

МИР В ВОЙНЕ или ВОЙНА В МИРУ?

НОВАЯ МЕЖДУНАРОДНАЯ СИСТЕМА БЕЗОПАСНОСТИ родится в Украине?

УКРАИНСКИЙ ПРОЕКТ – реформирование, перезагрузка, создание нового?

Будущее ТВ и Интернета – слияние, поглощение, сосуществование?

ФЕНОМЕН УКРАИНСКОГО МАЙДАНА

Поляризация общества - источник перманентной нестабильности. Найдет ли Украина социальный компромисс?

Партнерство Украина-Евросоюз: вызовы и возможности

МАЛЫЕ ГОРОДА – богатство разнообразия или бедность упадка

Права или только обязанности? (О состоянии соблюдения прав человека в Украине и мире на протяжении последних 65 лет)

Виртуальная реальность и нетократия: новые штрихи к портрету Украины

Таможня или Союз?

ДЕНЬГИ БУДУЩЕГО: валюты локальные, национальные, глобальные? Бумажные или электронные?

Кадры решают все? Или почему из Украины утекают мозги?

Мультикультурализм VS национализм

Религия в социально-политическом контексте Украины

Гуманитарная политика в Украине – а есть ли будущее?

Новый мировой экономический порядок

Рынок земли и будущее аграрной Украины

ДЕМОКРАТИИ КОНЕЦ? или ОНА ВРЕМЕННО СДАЕТ ПОЗИЦИИ?

Судьба реформ в Украине или Реформировать нереформируемое?!

20 наших лет

Будущее без будущего? или Почему Украина теряет образованное общество?

Украинский характер – твердыня или разрушающаяся крепость?

ПЕНСИОННАЯ РЕФОРМА В УКРАИНЕ: куда дует ветер перемен

20 лет независимости Украины – мифы и реалии

Поход Украины в Европу: остановка или смена курса?

Местные выборы 2010: прощание с самоуправлением?

Республика: «де-юре» или «де-факто»?

Каков капитал, таков и труд

Идеология умерла. Да здравствует новая идеология?!

Повестка дня нового Президента – стабилизация или развитие?

Соблазн и искушение диктатурой

Реформа украинского здравоохранения или ее отсутствие: причины и следствия

Выборы-2010: готова ли Украина к переменам?

Неосознанный сталкер. Или. Скрытые и явные угрозы жизни Украины и возможности их предотвращения

Новый общественный договор – быть или не быть?

КАК СПАСТИ СТРАНУ? или Приговор вынесен. Обжалованию подлежит?!

Человеческий капитал в топке экономического кризиса

Украинское общество в условиях кризиса: социальные вызовы и мистификации.

Большой договор между Украиной и Россией: от проекта влияния к проекту развития

Украинская власть: царствует, господствует или руководит?

Украина: нация для государства или государство для нации?

„Социальный капитал” и проблемы формирования гражданского общества в Украине

«Социальные мифологемы массового сознания и политическое мифотворчество»

Гражданин и власть: патерналистские и авторитарные настроения в Украине.

В зеркале украинского культурного продукта

Есть ли «свет» в конце регионального «туннеля» или кого интересуют проблемы местного самоуправления?

Национальная идея: от украинской мечты к новой парадигме развития

Досрочные выборы: политическое представление к завершению сезона

Кризис ценностей: что такое хорошо, и что такое плохо?

Реформы в экономике Украины: причины, следствия, перспективы

Информационное пространство – кривое зеркало Украинской действительности

Постсоветское поколение – здравствуй! (или некоторые подробности из жизни молодежи)

Проект Україна: українська самосвідомість і етнонаціональні трансформації

„Південний вектор” євроінтеграційної стратегії України

Феноменологія української корупції та її специфічні риси

Українській Конституції 10 років: від «однієї з найкращих в Європі» до правового хаосу

Украина в геополитических играх 2006-2025 гг. или Очередное обновление внешней политики

Яку Україну пропонують Україні чи Програми та реальні практики політичних партій України

Парламентський злам: проблеми взаємодії владних гілок

Майдан, рік по тому

Вызовы или стимулы глобализации?

Демографический кризис или последний украинец

Адміністративно-територіальна реформа – тест на ефективність нової влади

Ролевые игры: социодрама Украина – ЕС

Славянские миры: цивилизационный выбор

Повестка дня будущего президента

Новое украинское Просвещение

„Внутрішня геополітика” України.

Чи готова Україна „мислити глобально, діяти локально”?

Демократия по-украински

Какая Россия нужна Украине?

Українська національна еліта – становлення чи занепад?

Середній клас в Україні : майбутнє народжується сьогодні

Камо грядеши, Украина?

page generation time:0,098