В украинской системе нечего исправлять, - там все надо менять.

Евгений Чичваркин

Пользовательского поиска

Майдан, рік по тому

Прочитать вступление на русском языке

Через рік після виборів президента України, після протистояння на Майдані й „помаранчевої революції”, після ейфорії від зміни влади і розчарування від влади нової, можна поглянути на те, що відбулося, з вершин нового досвіду та знань.

Події, які сьогодні увесь світ називає „помаранчевою революцією”, відбувалися без барикад та застосування зброї. Захід у захваті аплодував Майдану, адже досі вважалося, що мирні акції протесту та непокори – найбільш ефективний тип революції, оскільки, на відміну від збройних конфліктів, не приховують справжні причини та мету революційних перетворень. Однак прихований від очей громадськості підтекст подій, що відбулися, суперечливі і навіть протилежні інтереси лідерів революції, які об`єдналися проти режиму Кучми, далися взнаки навіть раніше, ніж сподівалися найбільш песимістично налаштовані експерти.

Як добре все починалося! Лозунги свободи зробили чудо: у Києві знизилася злочинність, зменшилася кількість п`яних. Люди приводили у свої домівки десятки незнайомих людей – погрітися та випити чаю. Такої масової рішучості та ентузіазму в Україні годі було побачити навіть за часів народження незалежності.

Протистояння на виборах 2004 року носило принциповий характер – країна дійсно вибирала свій шлях у майбутнє, але не всі бачили його однаково. Різниця у сприйнятті подій, що відбувалися, у влади і народу почала виявлятися одразу після інавгурації нового президента.

Лідери й ініціатори „помаранчевої революції” виявилися більш слабкими, ніж той вир народної ініціативи, який ніс країну до свободи. Дехто з тих, хто виступав перед учасниками акцій непокори на Майдані, з часом розкрилися з несподіваних і не завжди привабливих сторін. Але звинувачення у корупції й відкрите протистояння між найпомітнішими постатями у „команді Віктора Ющенка” – лише верхівка айсберга тих протиріч, які приховувалися за яскравими прапорами та лозунгами Майдану. Всього через рік після помаранчевої революції запитань до її лідерів накопичилось у суспільстві набагато більше, ніж було одержано відповідей.

Чому ж ініціативи і лозунги Майдану виявилися несумісними з прагненнями лідерів „помаранчевої революції”? Коли на початку 1980-х років свої акції непокори проводила польська „Солідарність”, такої організованості й порядку у неї не було й поготів. Тим більш прикро, що ідеали Майдану поступово перетворюються уже новою владою у абстрактні символи. Виявилося, що величезний зловісний механізм корупційно-олігархічного правління нашою країною надзвичайно слабкий. Він не витримав випробування на міцність під час помаранчевої революції. Але його вади, ніби тяжка генетична хвороба передалася новій владі. Якби те, що відбувалося в 2004, сталося в Україні в 1991 році, – ми були б сьогодні далеко попереду. Але і тоді отриманий імпульс незалежності не зміг активізувати практичну діяльність мас, і сьогодні не все гаразд з реалізацією прагнень громадян до свободи.

Чому ж одне з головних досягнень Майдану, яким численні політологи вважають народження громадянського суспільства, не було збережене і підсилене новою владою? Іноді навіть складається враження, що команда, яку Майдан привів до влади, злякалася власного народу і свідомо почала „гасити” хвилю “помаранчевої” демократії.

Після виборів 2004 року пов`язані з ними революційні настрої в Україні змінилися етапом консервативного перерозподілу влади. Представники радянської номенклатури одержали останній шанс перевтілитися в модернову правлячу еліту, подібну до тих, які правлять ринковим суспільством на Заході. Але чи скористаються вони цим історичним шансом, що вже втягнув Україну в болісний процес, який переживає все наше суспільство напередодні нових, тепер вже парламентських виборів? Питання залишається відкритим.

Свернуть

Через рік після виборів президента України, після протистояння на Майдані й „помаранчевої революції”, після ейфорії від зміни влади і розчарування від влади нової, можна поглянути на те, що відбулося, з вершин нового досвіду та знань.

Развернуть

Мнение эксперта
Другие диалоги:
Версия для печати

„Маємо зараз помаранчеві настрої в суспільстві й кумівську систему в управлінні”

„Маємо зараз помаранчеві настрої в суспільстві й кумівську систему в управлінні”: „Маємо зараз помаранчеві настрої в суспільстві й кумівську систему в управлінні”

Ігор Лосєв, кандидат філософських наук, доцент Національного університету „Києво-Могилянська академія”

Як Ви гадаєте, за що рік тому люди стояли на Майдані? Що саме змусило їх, ризикуючи своїм здоров'ям, добробутом та майбутнім вийти на вулиці?

Приводом до революції стала нахабна фальсифікація з боку і режиму Кучми-Януковича і намагання всупереч волі суспільства здійснити операцію „Наступник” так, як це було зроблено у Росії, або зараз робиться в Азербайджані. З іншого боку, українці вже давно чекали того моменту, коли в країні з'явиться нормальна влада, тобто не злодійська, патріотично налаштована, отже українська нація досягла вже певного рівня політичної зрілості. У свою чергу, рівень зрілості нації вимагає відповідного рівня керівної верхівки, у потребі зміни якої і полягала причина помаранчевої революції.

В Україні до останнього часу існував посткомуністичний уряд і, фактично, в нашій державі зберігалася система радянської керівної номенклатури, те, що скептично можна назвати партійно-господарським активом, який дістався нам у спадок від УРСР. Цей партактив частково керує навіть зараз, після помаранчевої революції. Є така річ, яку називають історичною необхідністю, або ж суспільною потребою, адже не може далі найбільша за територією європейська держава розвиватися, маючи „печерну систему влади”.

У нас існує багато різних владних інститутів: парламент, уряд, президент, суди, проте всі вони завжди мали недолік в тому, що будучи демократичними по формі, вони не були демократичними по суті, і таким чином не працювали. Отже, державна система нагадувала мертвий організм, коли всі органи у ньому присутні, проте він не діє. Українське ж суспільство хотіло нормального розвитку економіки в інтересах більшості населення країни, а не купки олігархів, і тому воно змушене було діяти. Ми були близькі свого часу до російської ситуації, де привілейована купка осіб дозволяла собі неймовірні розкоші за рахунок злиднів переважної більшості населення, проте, оскільки ми належимо до Європи, то така суто азійська ситуація українців не влаштовувала.

То ж чи запрацювали названі Вами владні інститути після Майдану? Які зміни відбулися в українській владі внаслідок помаранчевої революції?

Поки що владні інститути уповні не працюють, і зараз ми маємо ситуацію політичного та адміністративного хаосу. Це пов'язано з тим, що після помаранчевих подій до влади у нас прийшли два політичні угрупування в межах помаранчевих сил. Перше з них – це люди, що гуртуються навколо Віктора Ющенка та його оточення і вважають, що попередня система на загал була не так вже й погана, в ній просто варто поміняти поганих людей, негідників, крадіїв, корупціонерів, і якщо на їхні посади посадити хороших хлопців, то все буде гаразд.

Друга ж група, яку ототожнюють з Юлією Тимошенко та її оточенням, вважає, що треба ламати всю систему, тобто не лише міняти людей, а й змінювати принципи та засади функціонування державного управління. Отже, на їхню думку, треба не просто поміняти поганих олігархів на хороших, на наших, а зламати всю систему олігархату в державі. Оскільки сьогодні люди, що очолюють владу, прагнуть не зламати, а модифікувати систему олігархату, то колишня система перестала працювати, адже вона не здатна діяти за наявності вільної преси та за демократичних суспільних настроїв. Отже, ми маємо зараз помаранчеві настрої в суспільстві й кумівську систему в управлінні. Саме це й створює певну суперечність та напругу.

То яким чином змінилося наше суспільство після помаранчевої революції?

У нас відбувся докорінний злам мабуть найгірших рис українського менталітету. По-перше, українці зрозуміли, що в сучасному світі вже ніде не лишилося місця для „хати з краю”, по-друге, вони відмовилися від старої схеми, що паралізувала всі їхні зусилля „від нас нічого не залежить, і все одно нічого не зміниться”. Після Майдану з'явилося усвідомлення того, що від нас дуже багато що залежить і ми можемо багато змінити. Зрештою, виникло усвідомлення, що „це моя держава і я повинен впливати на те, що в ній робиться”. Оце і є принципово нові настрої в суспільстві, які свідчать про те, що українці поступово з населення стають політичною нацією, адже одним із головних модусів будь-якої політичної нації є почуття соціальної та національної відповідальності, себто, українці нарешті взяли на себе відповідальність за свою державу, і це дуже важливо.

А чи поділяєте Ви ту думку, що на Майдані народилося українське громадянське суспільство?

Як на мене, дуже важко визначити в історії день народження громадянського суспільства, адже це тривалий процес. Громадянське суспільство існувало в Україні доволі довго, якщо згадати віче в Київській Русі, або ж козацьку Україну з її козацькими радами, згадаймо і Магдебурзьке право (себто міське самоврядування), згадаймо і Права, за якими судили малоросійський народ (фактично, це була рецепція Литовського статуту) – все це було елементами громадянського суспільства. Інша річ, що за радянський період практично все це було знищено „в пень”, тому сьогодні українці фактично згадують, повертаються до раніше відомих їм засад громадянського суспільства. Громадянське суспільство – це іншими словами самоврядування нації в масштабах держави, коли суспільство впливає на державу, керує нею і фактично ставиться до неї як до органу, що покликаний виконувати його накази.

На тлі разючих змін у суспільстві, про які Ви щойно говорили, з-поміж учасників помаранчевої революції зараз помітне розчарування. Які його причини?

В історії українського народу дуже часто бувало так, що влада та її провідники виявлялися нижчими від рівня тих історичних завдань, що перед ними поставали. Таку ситуацію маємо і сьогодні, адже не відомо, на скільки ті люди, що зараз керують Україною, здатні очолити демократичні настрої мас. Звідки прийшли ці люди? Російські письменники говорили, що ми всі вийшли з гоголівської шинелі, за радянських часів багато діячів вийшли зі сталінської шинелі, а наші помаранчеві лідери, в переважній більшості, вийшли з піджака парторга заводу „Південмаш” Леоніда Кучми. Отже, це люди, що народилися в його політичному інкубаторі, і тому, майже всі вони несуть на собі відбиток, тавро цього інкубатору. Той кучмізм, що глибоко сидить в кожному з них, треба вичавлювати по краплині.

Водночас, наші громадяни теж недостатньо зрілі в демократії, і живуть за переконанням, що якщо я сьогодні вийшов на мітинг, після чого не сталося принципових змін у суспільстві, то й не варто взагалі ходити на мітинги, бо це нічого не дає. Соціум повинен нарешті зрозуміти, що нація керує своєю державою, висуваючи до неї певні вимоги, не один лише день, чи місяць за кілька років, а щодня, постійно. У нас же люди чомусь вирішили за принципом: ми вийшли на Майдан, ми дали їм владу і нехай тепер вони гарно всім керують. Насправді ж політиків не можна і не варто залишати без нагляду збоку нації, себто громадський, суспільний контроль повинен бути постійно, щодня.

Люди виходили на Майдан не заради Ющенка, чи Тимошенко, а заради себе, своїх дітей, заради України. До речі, учасники Майдану, відповідаючи мені на питання „А що буде, якщо Ющенко поведе не туди?”, говорили „Тоді змінимо Ющенка”. Оце і є відповідь представників розвиненого громадянського суспільства! Поки лідер виконує волю нації, народу, він є легітимним для цієї нації, коли ж він перестає це робити, то повинен поступитися місцем іншому лідерові, якому народ довірятиме.

А чи вірите Ви в те, що у нас можлива іще одна революція, цього разу вже проти Ющенка?

Безперечно, вона можлива, якщо нинішні керівники держави остаточно відмовляться від своїх обіцянок, проголошених на Майдані. Я вважаю, що народ, учасники акцій на Майдані і не розраховували, що у них одразу ж стрімко покращиться життя, проте люди сподівалися, що ті, хто стояв на трибуні Майдану, будуть чітко виконувати свої політичні зобов'язання. Однак, замість цього суспільство побачило, що ці політики, фактично наплювавши на свій електорат, який привів їх до влади, почали боротися за електорат Януковича, чомусь наївно розраховуючи, що власний електорат нікуди від них не подінеться, а це далеко не факт. На жаль, наші помаранчеві лідери не усвідомлюють, що головне після перемоги на виборах – це зберегти, не розгубити, власний електорат, а вже потім, якщо пощастить, можна щось собі добути з електорату своїх політичних супротивників.

Бесіду вела Оксана Гриценко

Версия для печати
Рекомендуем к прочтению

Кибервойна это война, и мы должны быть к ней готовы

Далеко не всегда одна страна действует против другой открыто, и не всегда целенаправленно. Скорее наоборот, в нашу сложную эпоху, борьба идет, как правило, закулисно - дипломатически, и экономически. Гораздо удобнее избегать прямой конфронтации, добиваться своих целей тайно, и кибервойна для этого самое подходящее средство, если, конечно, считать войну средством политики, а не самоцелью.

Несмотря на все это, сегодня многие авторы все еще разделяют виртуальный мир и реальный, считая, что кибератаки не могут принести большого вреда. Однако в последнее время на Западе проблемы кибербезопасности обсуждаются совершенно серьезно. Когда большинство физических систем постоянно связаны с Интернетом, включая инфраструктуру, транспорт, промышленность, не говоря уже о системах вооружения, грань между атакой на реальную инфраструктуру или ее программное обеспечение становится все более размытой. Разница в том, что порт закрыт, потому что он заминирован или потому, что разрушено его программное обеспечение, в глазах большинства наблюдателей будет выглядеть не слишком существенной. В отличие от ракетного удара по нефтеперерабатывающему заводу или разрушения военной части кибервойна «убивает мягко», временно выводя из строя оборудование, и нанося относительно небольшой ущерб.

Читать далее

 

Мнения других экспертов

Кирило Стеценко, заслужений артист України, професор Київського національного університету культури і мистецтв

Помаранчева революція – це початок шляху до нової єдності українців

Олексій Гарань, доктор історичних наук, професор Києво-Могилянської Академії, науковий директор Школи Політичної Аналітики

Здобутою свободою треба вміти користуватися

Віталій Кулік, директор Центру досліджень громадянського суспільства

„Майдан не переміг”

Владимир Бревнов, экономист

Регионы будут определять будущее Украины

Николай Пааль, член Международной группы экспертов

Оранжевая революция стала катализатором перемен к лучшему

Владимир Балабанович, председатель Профсоюза работников сферы предпринимательства

Майдан показал – силу этого народа нельзя недооценивать!

Владимир Богданов, социолог

Пятнадцать лет олигархической демократии опустошили страну

Светлана Солонская, психотехнолог

«Майдан стал продуктом тотального использования психотехнологий»

Наталя Погоріла, соціолог

„Я не спостерігаю обвального падіння довіри до Ющенка”

Олександр Дергачов, політолог

„Нам потрібна еволюція, яка отримала поштовх завдяки Майдану”

Валерий Вакарюк, вице-президент Фонда Виктора Пинчука

„Майдан став новим символом в українській політиці”

Павел Фролов, заведующий лабораторией социально-психологических технологий Института социальной и политической психологии

Возникновение гражданского общества – не заслуга новой власти

Тарас Возняк, головний редактор культурологічного часопису “Ї”

Майдан – це буржуазна революція

Антоніна Колодій, доктор політологічних наук, завідувач кафедри політичних наук і філософії Львівського регіонального інституту державного управління НАДУ

Нетерплячка як синдром

Ігор Попов, голова правління Комітету виборців України

„Не можна говорити, що Майдан є заслугою лише киян”

Юрий Павленко, доктор философских наук, доцент (Институт Мировой экономики и международных отношений НАН Украины)

Майдан – це школа розчарування

Анатолій Ткачук, народний депутат 1-го скликання

Це була не помаранчева, а психологічна революція

Кость Бондаренко, директор Института проблем управления имени Горшенина

У «помаранчевой» команды радужного будущего не будет

Сергей Макеев, доктор социологических наук, старший научный сотрудник Института социологии НАН Украины

Когда власть просто надоела!

Євген Головаха, Заступник директора Інституту соціології, Завідуючий відділу історії, теорії та методології соціології, професор

Революція очікувань

Виктория Подгорная, к.ф.н., директор Центра социально-политического проектирования

«Оказалось, что у команды Ющенко не было стратегии развития страны»

Владимир Малинкович, политолог

Майдан был для нас ценен, но не удовлетворил никого

Юрій Макаров, журналіст, літератор

„Вперше за багато років мені не соромно за главу держави”

Мирослав Маринович, віце-ректор Українського католицького університету

Місія України Майданом не вичерпалась

Лесь Герасимчук, культуролог

Україна здатна продукувати казки про світлу мрію

Максим Стріха, керівник наукових програм Інституту відкритої політики, доктор фізико-математичних наук

„Зміни в українському суспільстві стали по-справжньому революційними”

Сергей Борисович Крымский, философ

Это была не «Оранжевая», а Революция духа

 

Другие диалоги

Украина в Европе – контуры и формат будущих взаимоотношений

Государственное управление: нужен ли «капитальный ремонт власти»?

ЕСТЬ ЛИ БУДУЩЕЕ У «ЛЕВОГО ДВИЖЕНИЯ» в УКРАИНЕ?

МИР В ВОЙНЕ или ВОЙНА В МИРУ?

НОВАЯ МЕЖДУНАРОДНАЯ СИСТЕМА БЕЗОПАСНОСТИ родится в Украине?

УКРАИНСКИЙ ПРОЕКТ – реформирование, перезагрузка, создание нового?

Будущее ТВ и Интернета – слияние, поглощение, сосуществование?

ФЕНОМЕН УКРАИНСКОГО МАЙДАНА

Поляризация общества - источник перманентной нестабильности. Найдет ли Украина социальный компромисс?

Партнерство Украина-Евросоюз: вызовы и возможности

МАЛЫЕ ГОРОДА – богатство разнообразия или бедность упадка

Права или только обязанности? (О состоянии соблюдения прав человека в Украине и мире на протяжении последних 65 лет)

Виртуальная реальность и нетократия: новые штрихи к портрету Украины

Таможня или Союз?

ДЕНЬГИ БУДУЩЕГО: валюты локальные, национальные, глобальные? Бумажные или электронные?

Кадры решают все? Или почему из Украины утекают мозги?

Мультикультурализм VS национализм

Религия в социально-политическом контексте Украины

Гуманитарная политика в Украине – а есть ли будущее?

Новый мировой экономический порядок

Рынок земли и будущее аграрной Украины

ДЕМОКРАТИИ КОНЕЦ? или ОНА ВРЕМЕННО СДАЕТ ПОЗИЦИИ?

Судьба реформ в Украине или Реформировать нереформируемое?!

20 наших лет

Будущее без будущего? или Почему Украина теряет образованное общество?

Украинский характер – твердыня или разрушающаяся крепость?

ПЕНСИОННАЯ РЕФОРМА В УКРАИНЕ: куда дует ветер перемен

20 лет независимости Украины – мифы и реалии

Поход Украины в Европу: остановка или смена курса?

Местные выборы 2010: прощание с самоуправлением?

Республика: «де-юре» или «де-факто»?

Каков капитал, таков и труд

Идеология умерла. Да здравствует новая идеология?!

Повестка дня нового Президента – стабилизация или развитие?

Соблазн и искушение диктатурой

Реформа украинского здравоохранения или ее отсутствие: причины и следствия

Выборы-2010: готова ли Украина к переменам?

Неосознанный сталкер. Или. Скрытые и явные угрозы жизни Украины и возможности их предотвращения

Новый общественный договор – быть или не быть?

КАК СПАСТИ СТРАНУ? или Приговор вынесен. Обжалованию подлежит?!

Человеческий капитал в топке экономического кризиса

Украинское общество в условиях кризиса: социальные вызовы и мистификации.

Большой договор между Украиной и Россией: от проекта влияния к проекту развития

Украинская власть: царствует, господствует или руководит?

Украина: нация для государства или государство для нации?

„Социальный капитал” и проблемы формирования гражданского общества в Украине

«Социальные мифологемы массового сознания и политическое мифотворчество»

Гражданин и власть: патерналистские и авторитарные настроения в Украине.

В зеркале украинского культурного продукта

Есть ли «свет» в конце регионального «туннеля» или кого интересуют проблемы местного самоуправления?

Национальная идея: от украинской мечты к новой парадигме развития

Досрочные выборы: политическое представление к завершению сезона

Кризис ценностей: что такое хорошо, и что такое плохо?

Реформы в экономике Украины: причины, следствия, перспективы

Информационное пространство – кривое зеркало Украинской действительности

Постсоветское поколение – здравствуй! (или некоторые подробности из жизни молодежи)

Проект Україна: українська самосвідомість і етнонаціональні трансформації

„Південний вектор” євроінтеграційної стратегії України

Феноменологія української корупції та її специфічні риси

Українській Конституції 10 років: від «однієї з найкращих в Європі» до правового хаосу

Украина в геополитических играх 2006-2025 гг. или Очередное обновление внешней политики

Яку Україну пропонують Україні чи Програми та реальні практики політичних партій України

Парламентський злам: проблеми взаємодії владних гілок

Вызовы или стимулы глобализации?

Демографический кризис или последний украинец

Адміністративно-територіальна реформа – тест на ефективність нової влади

Ролевые игры: социодрама Украина – ЕС

Славянские миры: цивилизационный выбор

Повестка дня будущего президента

Новое украинское Просвещение

„Внутрішня геополітика” України.

Чи готова Україна „мислити глобально, діяти локально”?

Демократия по-украински

Какая Россия нужна Украине?

Українська національна еліта – становлення чи занепад?

Середній клас в Україні : майбутнє народжується сьогодні

Україна шукає свою ідентичність

Камо грядеши, Украина?

page generation time:0,074