В украинской системе нечего исправлять, - там все надо менять.

Евгений Чичваркин

Пользовательского поиска

Майдан, рік по тому

Прочитать вступление на русском языке

Через рік після виборів президента України, після протистояння на Майдані й „помаранчевої революції”, після ейфорії від зміни влади і розчарування від влади нової, можна поглянути на те, що відбулося, з вершин нового досвіду та знань.

Події, які сьогодні увесь світ називає „помаранчевою революцією”, відбувалися без барикад та застосування зброї. Захід у захваті аплодував Майдану, адже досі вважалося, що мирні акції протесту та непокори – найбільш ефективний тип революції, оскільки, на відміну від збройних конфліктів, не приховують справжні причини та мету революційних перетворень. Однак прихований від очей громадськості підтекст подій, що відбулися, суперечливі і навіть протилежні інтереси лідерів революції, які об`єдналися проти режиму Кучми, далися взнаки навіть раніше, ніж сподівалися найбільш песимістично налаштовані експерти.

Як добре все починалося! Лозунги свободи зробили чудо: у Києві знизилася злочинність, зменшилася кількість п`яних. Люди приводили у свої домівки десятки незнайомих людей – погрітися та випити чаю. Такої масової рішучості та ентузіазму в Україні годі було побачити навіть за часів народження незалежності.

Протистояння на виборах 2004 року носило принциповий характер – країна дійсно вибирала свій шлях у майбутнє, але не всі бачили його однаково. Різниця у сприйнятті подій, що відбувалися, у влади і народу почала виявлятися одразу після інавгурації нового президента.

Лідери й ініціатори „помаранчевої революції” виявилися більш слабкими, ніж той вир народної ініціативи, який ніс країну до свободи. Дехто з тих, хто виступав перед учасниками акцій непокори на Майдані, з часом розкрилися з несподіваних і не завжди привабливих сторін. Але звинувачення у корупції й відкрите протистояння між найпомітнішими постатями у „команді Віктора Ющенка” – лише верхівка айсберга тих протиріч, які приховувалися за яскравими прапорами та лозунгами Майдану. Всього через рік після помаранчевої революції запитань до її лідерів накопичилось у суспільстві набагато більше, ніж було одержано відповідей.

Чому ж ініціативи і лозунги Майдану виявилися несумісними з прагненнями лідерів „помаранчевої революції”? Коли на початку 1980-х років свої акції непокори проводила польська „Солідарність”, такої організованості й порядку у неї не було й поготів. Тим більш прикро, що ідеали Майдану поступово перетворюються уже новою владою у абстрактні символи. Виявилося, що величезний зловісний механізм корупційно-олігархічного правління нашою країною надзвичайно слабкий. Він не витримав випробування на міцність під час помаранчевої революції. Але його вади, ніби тяжка генетична хвороба передалася новій владі. Якби те, що відбувалося в 2004, сталося в Україні в 1991 році, – ми були б сьогодні далеко попереду. Але і тоді отриманий імпульс незалежності не зміг активізувати практичну діяльність мас, і сьогодні не все гаразд з реалізацією прагнень громадян до свободи.

Чому ж одне з головних досягнень Майдану, яким численні політологи вважають народження громадянського суспільства, не було збережене і підсилене новою владою? Іноді навіть складається враження, що команда, яку Майдан привів до влади, злякалася власного народу і свідомо почала „гасити” хвилю “помаранчевої” демократії.

Після виборів 2004 року пов`язані з ними революційні настрої в Україні змінилися етапом консервативного перерозподілу влади. Представники радянської номенклатури одержали останній шанс перевтілитися в модернову правлячу еліту, подібну до тих, які правлять ринковим суспільством на Заході. Але чи скористаються вони цим історичним шансом, що вже втягнув Україну в болісний процес, який переживає все наше суспільство напередодні нових, тепер вже парламентських виборів? Питання залишається відкритим.

Свернуть

Через рік після виборів президента України, після протистояння на Майдані й „помаранчевої революції”, після ейфорії від зміни влади і розчарування від влади нової, можна поглянути на те, що відбулося, з вершин нового досвіду та знань.

Развернуть

Мнение эксперта
Другие диалоги:
Версия для печати

Революція очікувань

Пане Євгене, рік тому в Україні відбулися події, які дехто називає революцією, інші – переворотом. Як би на це відреагувала соціологія – наскільки дані терміни застосовні до минулорічних подій?

Я б це назвав квазіреволюційним процесом. Річ у тім, що справжня революція вимагає принципової перебудови інституціональних структур суспільства: наприклад, була приватна власність – стала суспільна; була монархія – стала республіка. Тобто, під час революції принципово змінюються політичні, економічні, духовні і правові інститути суспільства. Як відомо після “помаранчевої революції” інституційних змін не відбулося. Ми тільки очікуємо зміну від президентської до парламентської республіки – але й ця зміна не була вимогою тих, хто стояв на Майдані.

А чому це тоді не можна назвати просто переворотом – чому термін революція все таки присутній у вашому визначенні?

Тому що емоційно люди сприймали це як реальну зміну суспільства. У цьому якраз і трагедія нашої квазіреволюції – ми очікували того, чого не може бути. Ми очікували принципових змін в суспільстві, але самі були не готові йти на ці зміни. Адже з гаслами “Бандитам - тюрми”, “робітникам - зарплату” потрібно не на революції ходити, а на політичні наради. Щоб реалізувати ці гасла, потрібна копітка робота протягом довгих років, а не місяць на Майдані.

І з цим, до речі, пов`язане і розчарування, яке відчувають люди останнім часом. Люди очікували, що ми якимось чудернацьким, дивним чином раптом все змінимо на краще, чого аж ніяк не могло статися.

В історії не прийнято називати речі половинчастими термінами – як Ви думаєте, як буде оцінюватись ця подія через 10-15 років, яку назву вона буде носити?

Я думаю, що назва цим подіям буде носити формальний характер – президентські вибори 2004 року з масовими виступами проти фальсифікацій. Тому я б про минулорічні події говорив як про емоційну революцію, революцію очікувань, в результаті якої до влади прийшло нове політичне угрупування. Такий емоційний вибух дещо покращив духовну атмосферу в суспільстві і трохи погіршив економічну.

Зверніть увагу на те, які грандіозні події відбувалися під час Французької революції, Жовтневої революції, та навіть після подій 1991 року – от ці події можуть з повним правом носити назву “революція”, тому що суспільства ще довгий час не могли оговтатися від тих потрясінь, які випали на долю сучасників цих революцій.

Тому я б про минулорічні події говорив як про емоційну революцію, революцію очікувань, в результаті якої до влади прийшло нове політичне угрупування. Такий емоційний вибух дещо покращив духовну атмосферу в суспільстві і трохи погіршив економічну ситуацію.

А як Ви особисто прийняли Майдан?

Я контрреволюціонер за своєю суттю і вважаю, що це дуже добре, що у нас не відбулося революції у повному розумінні цього слова. Ви думаєте, що Французька революція принесла якесь полегшення для своїх прихильників? Ні, тому що Францію ще 100 років лихо радило від тих чи інших змін. Навіть зараз, якщо порівняти середній рівень життя в жителів французької столиці з яким-небудь більш спокійним в історичному сенсі містом, то співвідношення буде на користь, наприклад, Копенгагена, де середній душовий дохід становить близько 32 тисяч євро проти 11 тисяч євро у Парижі. Це приклад того, які будуть результати, якщо до усталеного і стабільного капіталізму йти революційним і нереволюційним шляхами. Мавпа стала людиною еволюційним шляхом, але у зворотному напрямку, від людини до мавпи можна рухатися тільки революційним шляхом.

Україна ще досі відчуває наслідки революцій 1917 і 1991 років, і якби на нас звалилося ще одне випробування, то ми вже могли б не витримати. Між іншим, Кучма, якого ми всі дуже не любимо, взяв на себе всі гріхи революції 1991 року, коли були вибиті всі засади існування людей. Ми вирішили, що це сам Кучма зробив усе можливе для того, щоб люди стали жити гірше. Ми вирішили, що саме влада Кучми несе за це відповідальність, хоча люди його самі обирали і теж несуть відповідальність за його правління. А я вважаю, що іншого і не могло бути в нашій країні за інших рівних умов.

Наскільки ця емоційна революція вплинула на самих людей? Чи нанесла вона подібного роду шкоду, про яку Ви говорили, згадуючи Французьку і Жовтневу революції?

Якщо інституціональна засади не були змінені, то вплив цих подій не був настільки серйозним, як ми цього боялися, або, навпаки, очікували. Тому говорити про серйозні наслідки для життя суспільства не доводиться. Наслідки якщо й будуть, то лише через декілька років. Зараз люди ще отримують свою користь, тому що гасла Майдана винесли на перший план проблеми простої людини. Але можуть бути й негативні наслідки, наприклад, в економічному плані, тому що реприватизація “Криворіжсталі”, підвищення соціальних виплат скоріше б`ють по бюджету, ніж по самопочуттю людей.

Революційна ідеологія, наприклад, Юлії Тимошенко полягає у тому, що вона пропонує все зараз проїсти, щоб їх вибрали до парламенту, а там вже трава не рости. І Захід я думаю більше злякався такої макроекономічної нестабільності під проводом більшовицьких гасел “давайте все роздамо”, що могло справді перетворити минулорічні події на справжню революцію.

Найстрашніше, що надмірні домагання стосуються економічної сфери. І тут я хотів би навести приклад Росії, у якій у 1998 році стався дефолт. Чим відрізнялися українці від росіян, що наш сусід прийшов до цього дефолту, а ми – ні. По результатам досліджень рівень домагань в Росії десь вдвічі перевищував українські, через що вони проїли всі свої збереження, а ми собі дещо лишили.

Зараз економічні очікування дуже сильно виросли – але чи відповідають ці очікування реаліям нашої економіки? А ідеологія проїдання вже зараз існує – політики кричать, що ці гроші ми роздамо, ті гроші ми віддамо, Верховна Рада перед виборами розказує, як ми поділимо гроші від приватизації. Звичайно, ми можемо все з`їсти, але вже один Радянський Союз був – і чим це скінчилося?

Тобто, країна повинна жити за можливостями? Але як ви самі сказали один Радянський Союз у нас вже був...

Це не означає, що ми не повинні підвищувати рівень життя громадян. Але це підвищення повинно залежати від реального стану економіки. До речі, ми і так спостерігаємо це підвищення з 1999 року – ми фіксували це у вигляді зростання соціального самопочуття людей.

Стосовно цього ще п`ять років тому Олександр Пасхавер говорив, що революційна ситуація загрожуватиме Україні тоді, коли ми почнемо краще жити. На рівні простого фізичного виживання люди не здатні робити якісь революційні кроки. Тільки як почалося підвищення добробуту, люди одразу задумалися над тим, чому вони мусять терпіти таку владу і так далі.

Чому тоді так багато критики звучить на адресу нового президента – адже він якраз реалізував зміну влади, якої всі так домагалися?

Тому що він дуже сильно підняв рівень претензій до себе, якому відповідати надзвичайно важко. Ющенко – нормальна людина і нормальний президент; ми б ставилися до нього абсолютно нормально і були щасливі з того, який він і так є – це все було б, якби він не прийшов на хвилі ентузіазму і завищених очікувань.

Те ж саме відбувається і з економічними очікуваннями – ми думаємо, що це можна зробити фактично одразу. Але я впевнений, що розв`язати той вузол проблем, який у нас існує навіть не 15 років – є багато проблем, які тягнуться ще з радянських часів – просто неможливо за короткий проміжок часу.

Крім революції очікувань, відбулися ще які-небудь зміни у суспільній свідомості?

Майдан дуже високо підняв планку людських домагань: в духовній, моральній, політичній і економічних сферах. В духовній сфері ми бачимо лише позитивні наслідки. Разом з тим, в моральній сфері зрушень не відбулося.

Невже Ваша гіпотеза про “аморальну більшість” не була зруйнована цим емоційним вибухом?

До минулорічних подій більшість людей вважали, що іншим людям довіряти не можна – у цьому і полягала моя гіпотеза про “аморальну більшість”. Результати цьогорічного соціального моніторингу “Українське суспільство” говорять, що нічого в цьому плані не змінилося – як вважали, що іншим людям довіряти не можна, так і продовжують вважати.

Цікаво, що довіра до влади суттєво піднялася, але довіра людей один до одного – а це реальний базис суспільства – не змінилася. Не випадково говорили, що помаранчеві події несли загрозу розколу для суспільства. Але тут треба зробити уточнення: я не думаю, що ця проблема мала б наслідком якісь геополітичні зміни, а от на моральний стан суспільства це могло вплинути суттєво. Сам процес голосування був розвернутий у моральну площину – якщо ти голосуєш за Януковича, то ти чиниш як людина аморальна. В результаті, між людьми база довіри була зменшена. Відбулося втручання політики у відносини між людьми. Ніколи так не було, щоб голосування за того чи іншого кандидата було проблемою моральною – а на виборах 2004 року це сталося.

Наскільки тоді можна говорити про створення політичної нації як наслідок “помаранчевої революції”? Наскільки цей моральний розкол є суттєвим?

Взагалі найвищий рівень довіри до влади існує в тоталітарних суспільствах. За умови, що довіра до влади висока, а рівень довіри між членами суспільства низький, то тут виникає загроза для авторитарних тенденцій. І в цьому сенсі Україна має певні політичні втрати. У нас було багато розмов про народження політичної нації, нової політичної культури – але в цій сфері якраз постає більше питань, ніж позитивних констатацій. Я побачив, що безпідставні більшовицькі гасла мають серйозне поширення. Наприклад, співвідношення людської підтримки між поміркованою позицією Ющенка і популізмом Тимошенко складається на користь останньої – і все це серед прихильників помаранчевої революції. Виходить, що помаранчевий електорат виявляється поділеним між прозахідним, поміркованим і ліберальним Ющенком і більшовицькою, соціально-популістською позицією Тимошенко.

Так, це був певний поштовх до формування національної свідомості. Але в якому напрямку почала вона формуватися, що ми отримали в результаті? Ми почали формувати українське суспільство за архаїчними зразками. Ми почали згадувати і козацтво, і вишиванки, і Мазепу. Але ж ми рухаємося в Європу – як ми можемо традиційну, фольклорну культуру видавати за нашу сучасність? Традиції – це відтворення минулого і вони не можуть виступати базою для соціальної інтеграції. В Австрії суспільство не інтегроване на тірольських піснях і національних костюмах.

Хіба від традиціоналістської етнографічної концепції не відмовилися ще в середині-наприкінці 90-х років?

Ніхто не відмовився – це реальність у політичній свідомості. Ідеї гетьманату, козацтва, історичних постатей домінують у державній свідомості. Проблема полягає в тому, що соціальна реальність, мабуть, є достатньо бідною, щоб запропонувати щось інше, крім традиціоналізму. Відтак, говоримо про європеїзацію, а реалізовуємо традиціоналізм – інтелектуальні сили суспільства витрачаються не на те, що треба.

Зверніть увагу на те, як ми відсвяткували День незалежності. В офіційному переліку заходів був державний молебен за долю України – і це відбувається у світській державі. Я не кажу, що апеляцій до релігії не було у попередніх керівників держави – і в Кучми, і в Януковича це також було. Але зараз релігійна складова майже офіційно ввійшла до нашого життя. У цьому я вбачаю серйозну загрозу для прагматичності нашої влади.

Тут є ще один цікавий момент – урбанізація в Україні почалася не так давно, але вже зараз ми маємо дві третини міського населення. При всьому цьому, дві третини української еліти мають селянське походження. Сучасна структура будь-якої еліти відтворюється сьогодні за зразками 50-60-х років минулого століття. Відтак, ми спостерігаємо невідповідність між соціальною структурою і структурою еліт.

Річ у тім, що саме міська культура визначає можливість прориву в інтелектуальній і виробничій сферах. Коли ж структура населення не відповідає структурі походження еліт, то це породжує свої протиріччя.

Якщо це такий важливий момент, як Ви говорите, то коли Ви прогнозуєте зміну поколінь? Наскільки я розумію, вже зараз на підході ті еліти, які несуть в собі “міську” культуру?

Так, цей процес вже йде. Уже на початку 80-х років у нас було дві третини міського населення. Відповідно, ті, хто народжувався вже в період з другої половини 70-х років, скоріше були долучені саме до міської культури. Коли це покоління стане самостійним, то ми отримаємо ту структуру еліт, яке буде відповідати реальному стану, в якому знаходиться суспільство.

Майдан був настільки сильним пасіонарним спалахом, що можна було б очікувати, що він закінчиться яким-небудь загальнонаціональним проектом, який би об`єднував Україну. Про таку можливість багато хто говорив, але цього так і не сталося – чому?

Не могли реалізувати проект – і не треба. Я вважаю, що дуже добре, що цього не сталося. Адже що означає побудова загальнонаціонального проекту – це означає перемогу одних над іншими, внаслідок чого реалізується – зверніть увагу – один проект, перемігшої сили. А це б вже означало, що в країні відбулася справжня революція. Відтак, вибирайте, що вам важливіше толерантне суспільство, яке не прийняло одного проекту, чи революція, яка могла привести і до людських жертв, і невідомо б ще чим закінчилася. А тому політикам західних країн, які зараз коментують події в Україні з ніби-то розчаруванням, я б ще порадив у нас повчитися тому, як можна без крові і заворушень виходити з політичних криз.

Бесіду вів Юрій Таран

Версия для печати
Публикации автора

 

Рекомендуем к прочтению

Родился бедным? Тебе не повезло!

Артерии и «социальные лифты» общества закупориваются. Шансы карьерного роста, социальная мобильность снижается, и, что еще хуже, падает доверие людей друг к другу, что заметно среди всех классов общества, но более всего – среди бедных. Столь восхваляемый «гибкий рынок труда», означает лишь мир, в котором такая принципиально важная вещь, как профсоюз, оказывается не у дел, а с работниками обращаются как с собственностью. Это представляет смертельную угрозу семьям рабочих, и их шансам дать своим детям вдохновение и жизненные силы.

В Британии становится все меньше социального разнообразия и знаний: в условиях нынешнего капитализма компетентные люди просто не могут никуда пробиться; они становятся жертвами социальных предрассудков и настроений. Они просто не знают, что делать, поскольку эффективная государственная политика должна идти вразрез с господствующими инстинктами консерваторов.

Читать далее

 

Мнения других экспертов

Кирило Стеценко, заслужений артист України, професор Київського національного університету культури і мистецтв

Помаранчева революція – це початок шляху до нової єдності українців

Олексій Гарань, доктор історичних наук, професор Києво-Могилянської Академії, науковий директор Школи Політичної Аналітики

Здобутою свободою треба вміти користуватися

Віталій Кулік, директор Центру досліджень громадянського суспільства

„Майдан не переміг”

Владимир Бревнов, экономист

Регионы будут определять будущее Украины

Николай Пааль, член Международной группы экспертов

Оранжевая революция стала катализатором перемен к лучшему

Владимир Балабанович, председатель Профсоюза работников сферы предпринимательства

Майдан показал – силу этого народа нельзя недооценивать!

Владимир Богданов, социолог

Пятнадцать лет олигархической демократии опустошили страну

Светлана Солонская, психотехнолог

«Майдан стал продуктом тотального использования психотехнологий»

Наталя Погоріла, соціолог

„Я не спостерігаю обвального падіння довіри до Ющенка”

Олександр Дергачов, політолог

„Нам потрібна еволюція, яка отримала поштовх завдяки Майдану”

Валерий Вакарюк, вице-президент Фонда Виктора Пинчука

„Майдан став новим символом в українській політиці”

Павел Фролов, заведующий лабораторией социально-психологических технологий Института социальной и политической психологии

Возникновение гражданского общества – не заслуга новой власти

Тарас Возняк, головний редактор культурологічного часопису “Ї”

Майдан – це буржуазна революція

Антоніна Колодій, доктор політологічних наук, завідувач кафедри політичних наук і філософії Львівського регіонального інституту державного управління НАДУ

Нетерплячка як синдром

Ігор Попов, голова правління Комітету виборців України

„Не можна говорити, що Майдан є заслугою лише киян”

Юрий Павленко, доктор философских наук, доцент (Институт Мировой экономики и международных отношений НАН Украины)

Майдан – це школа розчарування

Анатолій Ткачук, народний депутат 1-го скликання

Це була не помаранчева, а психологічна революція

Кость Бондаренко, директор Института проблем управления имени Горшенина

У «помаранчевой» команды радужного будущего не будет

Сергей Макеев, доктор социологических наук, старший научный сотрудник Института социологии НАН Украины

Когда власть просто надоела!

Виктория Подгорная, к.ф.н., директор Центра социально-политического проектирования

«Оказалось, что у команды Ющенко не было стратегии развития страны»

Владимир Малинкович, политолог

Майдан был для нас ценен, но не удовлетворил никого

Юрій Макаров, журналіст, літератор

„Вперше за багато років мені не соромно за главу держави”

Мирослав Маринович, віце-ректор Українського католицького університету

Місія України Майданом не вичерпалась

Ігор Лосєв, кандидат філософських наук, доцент Національного університету „Києво-Могилянська академія”

„Маємо зараз помаранчеві настрої в суспільстві й кумівську систему в управлінні”

Лесь Герасимчук, культуролог

Україна здатна продукувати казки про світлу мрію

Максим Стріха, керівник наукових програм Інституту відкритої політики, доктор фізико-математичних наук

„Зміни в українському суспільстві стали по-справжньому революційними”

Сергей Борисович Крымский, философ

Это была не «Оранжевая», а Революция духа

 

Другие диалоги

Украина в Европе – контуры и формат будущих взаимоотношений

Государственное управление: нужен ли «капитальный ремонт власти»?

ЕСТЬ ЛИ БУДУЩЕЕ У «ЛЕВОГО ДВИЖЕНИЯ» в УКРАИНЕ?

МИР В ВОЙНЕ или ВОЙНА В МИРУ?

НОВАЯ МЕЖДУНАРОДНАЯ СИСТЕМА БЕЗОПАСНОСТИ родится в Украине?

УКРАИНСКИЙ ПРОЕКТ – реформирование, перезагрузка, создание нового?

Будущее ТВ и Интернета – слияние, поглощение, сосуществование?

ФЕНОМЕН УКРАИНСКОГО МАЙДАНА

Поляризация общества - источник перманентной нестабильности. Найдет ли Украина социальный компромисс?

Партнерство Украина-Евросоюз: вызовы и возможности

МАЛЫЕ ГОРОДА – богатство разнообразия или бедность упадка

Права или только обязанности? (О состоянии соблюдения прав человека в Украине и мире на протяжении последних 65 лет)

Виртуальная реальность и нетократия: новые штрихи к портрету Украины

Таможня или Союз?

ДЕНЬГИ БУДУЩЕГО: валюты локальные, национальные, глобальные? Бумажные или электронные?

Кадры решают все? Или почему из Украины утекают мозги?

Мультикультурализм VS национализм

Религия в социально-политическом контексте Украины

Гуманитарная политика в Украине – а есть ли будущее?

Новый мировой экономический порядок

Рынок земли и будущее аграрной Украины

ДЕМОКРАТИИ КОНЕЦ? или ОНА ВРЕМЕННО СДАЕТ ПОЗИЦИИ?

Судьба реформ в Украине или Реформировать нереформируемое?!

20 наших лет

Будущее без будущего? или Почему Украина теряет образованное общество?

Украинский характер – твердыня или разрушающаяся крепость?

ПЕНСИОННАЯ РЕФОРМА В УКРАИНЕ: куда дует ветер перемен

20 лет независимости Украины – мифы и реалии

Поход Украины в Европу: остановка или смена курса?

Местные выборы 2010: прощание с самоуправлением?

Республика: «де-юре» или «де-факто»?

Каков капитал, таков и труд

Идеология умерла. Да здравствует новая идеология?!

Повестка дня нового Президента – стабилизация или развитие?

Соблазн и искушение диктатурой

Реформа украинского здравоохранения или ее отсутствие: причины и следствия

Выборы-2010: готова ли Украина к переменам?

Неосознанный сталкер. Или. Скрытые и явные угрозы жизни Украины и возможности их предотвращения

Новый общественный договор – быть или не быть?

КАК СПАСТИ СТРАНУ? или Приговор вынесен. Обжалованию подлежит?!

Человеческий капитал в топке экономического кризиса

Украинское общество в условиях кризиса: социальные вызовы и мистификации.

Большой договор между Украиной и Россией: от проекта влияния к проекту развития

Украинская власть: царствует, господствует или руководит?

Украина: нация для государства или государство для нации?

„Социальный капитал” и проблемы формирования гражданского общества в Украине

«Социальные мифологемы массового сознания и политическое мифотворчество»

Гражданин и власть: патерналистские и авторитарные настроения в Украине.

В зеркале украинского культурного продукта

Есть ли «свет» в конце регионального «туннеля» или кого интересуют проблемы местного самоуправления?

Национальная идея: от украинской мечты к новой парадигме развития

Досрочные выборы: политическое представление к завершению сезона

Кризис ценностей: что такое хорошо, и что такое плохо?

Реформы в экономике Украины: причины, следствия, перспективы

Информационное пространство – кривое зеркало Украинской действительности

Постсоветское поколение – здравствуй! (или некоторые подробности из жизни молодежи)

Проект Україна: українська самосвідомість і етнонаціональні трансформації

„Південний вектор” євроінтеграційної стратегії України

Феноменологія української корупції та її специфічні риси

Українській Конституції 10 років: від «однієї з найкращих в Європі» до правового хаосу

Украина в геополитических играх 2006-2025 гг. или Очередное обновление внешней политики

Яку Україну пропонують Україні чи Програми та реальні практики політичних партій України

Парламентський злам: проблеми взаємодії владних гілок

Вызовы или стимулы глобализации?

Демографический кризис или последний украинец

Адміністративно-територіальна реформа – тест на ефективність нової влади

Ролевые игры: социодрама Украина – ЕС

Славянские миры: цивилизационный выбор

Повестка дня будущего президента

Новое украинское Просвещение

„Внутрішня геополітика” України.

Чи готова Україна „мислити глобально, діяти локально”?

Демократия по-украински

Какая Россия нужна Украине?

Українська національна еліта – становлення чи занепад?

Середній клас в Україні : майбутнє народжується сьогодні

Україна шукає свою ідентичність

Камо грядеши, Украина?

page generation time:0,140