В украинской системе нечего исправлять, - там все надо менять.

Евгений Чичваркин

Пользовательского поиска

Майдан, рік по тому

Прочитать вступление на русском языке

Через рік після виборів президента України, після протистояння на Майдані й „помаранчевої революції”, після ейфорії від зміни влади і розчарування від влади нової, можна поглянути на те, що відбулося, з вершин нового досвіду та знань.

Події, які сьогодні увесь світ називає „помаранчевою революцією”, відбувалися без барикад та застосування зброї. Захід у захваті аплодував Майдану, адже досі вважалося, що мирні акції протесту та непокори – найбільш ефективний тип революції, оскільки, на відміну від збройних конфліктів, не приховують справжні причини та мету революційних перетворень. Однак прихований від очей громадськості підтекст подій, що відбулися, суперечливі і навіть протилежні інтереси лідерів революції, які об`єдналися проти режиму Кучми, далися взнаки навіть раніше, ніж сподівалися найбільш песимістично налаштовані експерти.

Як добре все починалося! Лозунги свободи зробили чудо: у Києві знизилася злочинність, зменшилася кількість п`яних. Люди приводили у свої домівки десятки незнайомих людей – погрітися та випити чаю. Такої масової рішучості та ентузіазму в Україні годі було побачити навіть за часів народження незалежності.

Протистояння на виборах 2004 року носило принциповий характер – країна дійсно вибирала свій шлях у майбутнє, але не всі бачили його однаково. Різниця у сприйнятті подій, що відбувалися, у влади і народу почала виявлятися одразу після інавгурації нового президента.

Лідери й ініціатори „помаранчевої революції” виявилися більш слабкими, ніж той вир народної ініціативи, який ніс країну до свободи. Дехто з тих, хто виступав перед учасниками акцій непокори на Майдані, з часом розкрилися з несподіваних і не завжди привабливих сторін. Але звинувачення у корупції й відкрите протистояння між найпомітнішими постатями у „команді Віктора Ющенка” – лише верхівка айсберга тих протиріч, які приховувалися за яскравими прапорами та лозунгами Майдану. Всього через рік після помаранчевої революції запитань до її лідерів накопичилось у суспільстві набагато більше, ніж було одержано відповідей.

Чому ж ініціативи і лозунги Майдану виявилися несумісними з прагненнями лідерів „помаранчевої революції”? Коли на початку 1980-х років свої акції непокори проводила польська „Солідарність”, такої організованості й порядку у неї не було й поготів. Тим більш прикро, що ідеали Майдану поступово перетворюються уже новою владою у абстрактні символи. Виявилося, що величезний зловісний механізм корупційно-олігархічного правління нашою країною надзвичайно слабкий. Він не витримав випробування на міцність під час помаранчевої революції. Але його вади, ніби тяжка генетична хвороба передалася новій владі. Якби те, що відбувалося в 2004, сталося в Україні в 1991 році, – ми були б сьогодні далеко попереду. Але і тоді отриманий імпульс незалежності не зміг активізувати практичну діяльність мас, і сьогодні не все гаразд з реалізацією прагнень громадян до свободи.

Чому ж одне з головних досягнень Майдану, яким численні політологи вважають народження громадянського суспільства, не було збережене і підсилене новою владою? Іноді навіть складається враження, що команда, яку Майдан привів до влади, злякалася власного народу і свідомо почала „гасити” хвилю “помаранчевої” демократії.

Після виборів 2004 року пов`язані з ними революційні настрої в Україні змінилися етапом консервативного перерозподілу влади. Представники радянської номенклатури одержали останній шанс перевтілитися в модернову правлячу еліту, подібну до тих, які правлять ринковим суспільством на Заході. Але чи скористаються вони цим історичним шансом, що вже втягнув Україну в болісний процес, який переживає все наше суспільство напередодні нових, тепер вже парламентських виборів? Питання залишається відкритим.

Свернуть

Через рік після виборів президента України, після протистояння на Майдані й „помаранчевої революції”, після ейфорії від зміни влади і розчарування від влади нової, можна поглянути на те, що відбулося, з вершин нового досвіду та знань.

Развернуть

Мнение эксперта
Другие диалоги:
Версия для печати

Нетерплячка як синдром

Минув рік з часу, коли почалися події на Майдані. Якщо оцінювати ці події з позицій сьогоднішнього дня, що на вашу думку відбулося тоді? Чи змінилося ваше ставлення, до того що відбулося?

І рік тому, і нині я дотримуюсь думки, що в листопаді-грудні 2004 р. в Україні сталася мирна, „оксамитова”, „помаранчева” революція, яка, змінивши владну команду, зупинила наступ олігархічного авторитаризму. До влади прийшли люди, про яких попередній Президент держави стверджував, що вони „рвуться до влади”, але „ніколи її не отримають”. До них були застосовані не просто брудні, а смертельно небезпечні „технології”. Ці люди здобули владу не шляхом звичайних виборів, а завдяки грандіозній протидії народу тодішній репресивній владній машині, можливості якої навмисно були продемонстровані в Мукачевому та деяких інших містах. Попри нерівність ресурсів, народ здобув перемогу, примусивши цю машину капітулювати. Це була перемога демократичної політичної революції, міняти ставлення до якої немає жодних підстав.

Ви схильні вважати минулорічні події все таки революцією?

Події листопада-грудня 2004 р. були названі революцією вже на самому їх початку, і з плином часу впевненість усіх, хто не належав до протилежного, контрреволюційного табору, у тому, що це була саме Революція, не зменшується, а зростає. Інша річ, що перебуваючи в полоні застарілих, переважно марксистських уявлень про революцію як докорінний суспільний переворот, який „каменя на камені” не залишає від дореволюційних порядків, люди часто губляться з обґрунтуванням свого інтуїтивного відчуття революційності тих подій. Обґрунтування вимагає великої систематичної праці, яка вже почалася: вийшла друком перша наукова книжка про Помаранчеву революцію Станіслава Кульчицького, зростає інтерес молодих науковців (магістрів, аспірантів) до теоретичних проблем революції. Було б корисно в цій ситуації перекласти українською немарксистські праці західних вчених з теорії революції, зокрема дуже співзвучну проблематиці Майдану книжку Ханни Арендт „Про революцію”. Революція духу, революція людської гідності і прагнення свободи – не менш, якщо не більш значущі феномени, ніж матеріалізовані наслідки революцій в соціально-економічній сфері.

Такі означення Української революції як „оксамитова”, „помаранчева” – це, звичайно, своєрідні умовні „позначки”, що вказують на специфіку та символіку революції, але нічого не говорять про її сутнісні риси. Якщо ж говорити про сутність, то залежно від системи ідеологічних координат та від прихильності до тих чи інших теоретичних концепцій революції, можемо її називати:

– „корегуючи” (С. Кульчицький), бо вона була націлена на виправлення (чи випрямлення) обраного ще на початку 90-хроків шляху розвитку;

– буржуазно-демократичною, тому що йшлося саме про шлях демократичних та ринкових перетворень, а в центрі подій був середній клас, що тільки-но народився;

– антиолігархічною, тому що головною перешкодою на обраному шляху було домінування олігархічних кланів;

– народною (національною), бо її рушійною силою був український народ , незалежно від соціальних, мовно-культурних та етнічних відмінностей. А народ, що об`єднався задля виконання своїх громадянських функцій творить політичну націю;

– ліберальною, бо її кличем і метою була свобода у найбільш високому значенні цього слова;

– вона була революцією морального очищення (антикорупційною).

Це був не тільки найбільш масовий виступ після Оксамитової революції в Чехословаччині 1989 р., але й небачено миролюбна акція, без ненависті, без агресивності, заряджена позитивною енергією і добротою. Такою вона бачилась наприкінці 2004 р., такою бачиться й через рік.

Який був “порядок денний” Майдану? Які ініціативи Майдану були справді цінними? Врешті, чого ж саме хотів Майдан?

Чого хотів Майдан – ясно, як в сонячний день: домогтися правди, захистити свої права та свободи, людську гідність і мораль; утвердити верховенство волі народу та принципи правової, цивілізованої держави; водночас – привести до влади людей, які б служили суспільству, а не „мафії”. Якби це було не так, то події набули б зовсім іншого розвитку і кровопролиття, помсти та розправ, скоріш за все, не вдалося б уникнути. Про цілі Помаранчевої революції свідчать революційні гасла й пісні, символіка та поведінка учасників Помаранчевого Майдану. Жартуючи і посміхаючись, висміюючи своїх супротивників і допомагаючи „заблудлим овечкам” з протилежного табору, громадяни сказали дружне і голосне „ні” фальсифікації свого волевиявлення, брехні і політичним махінаціям. Подолавши страх перед здавалося б всемогутніми чиновниками та репресивним апаратом, вони повірили нарешті в те, що не хтось інший, а тільки вони самі зможуть змінити життя на краще. І водночас, у своїй більшості (хоч були й крайнощі, яким не дали розвинутися) Майдан добре розумів, що йдеться не про панування недалекої від анархії „прямої демократії”, а про надання нового дихання демократії представницькій – через обрання Президента, здатного служити нації, народу, відгукуватися на потреби й запити суспільства.

Якщо вважати минулорічні події все таки революцією, то вона поклала край чомусь, чи навпаки заклала підвалини чогось нового?

Природа, як відомо, не терпить порожнечі. І саме в тій точці, де щось одне закінчується, щось інше неминуче починається. Закінчився кучмізм – режим, що, прикриваючись демократичними фразами, рухався в бік олігархічного авторитаризму. Почався (відновився) нормальний процес демократичної трансформації (переходу), в якому олігархи не гратимуть провідної ролі – у разі, якщо вдасться уникнути реваншу в найближчий час.

Взагалі, Майдан – це подія загальнонаціональна чи тільки суто київська?

Без столиці, без громадянської позиції та питомо української щирості й сердечності киян, яку вони продемонстрували під час Майдану, нічого б не відбулося. Але Помаранчева революція – подія, без сумніву, загальноукраїнська. Куди ж ви подінете Суми або Львів? Навіть розвиненість громадянського суспільства в Києві кількісно не дуже перевершує те, що маємо у великих обласних центрах. У чому Київ переважує їх, так це в розвитку (із зрозумілих причин) середнього класу, який надав революційним масам деякої респектабельності, зробив революцію буржуазно-демократичною. Можна припустити, що завдяки більшій розвиненості середнього класу, громадянське суспільство в Києві є якіснішим, має міцніше підґрунтя. Хоч останнє твердження не є незаперечним. Адже ще зовсім недавно порівняно „ситий” Київ був задоволений своєю „ситістю” і не дуже піддавався на заклики протестного характеру. На мій погляд, ситуацію змінило кілька чинників: а) підросла молодь; б) середній і малий бізнес став більш вагомим соціальним чинником і краще усвідомив можливість захисту своїх інтересів через „злиття з народом”; в) з`явився лідер: не лівий і не правий, а ліберальний (з консервативним відтінком), якому можна було довіритись. Все це сприяло, що Київ відіграв видатну роль у Помаранчевій революції, як і належить столиці.

Характеризуючи Помаранчеву революцію як подію загальнонаціональну, слід, проте, мати на увазі наявність більш і менш революційних, а також більш і менш контрреволюційних регіонів, як це буває в кожній революції. Без контрреволюції жодна революція не відбувається. У цьому відношенні Донбас, якщо хочете, був своєрідною українською Вандеєю.

На Вашу думку, наскільки цінності і запити тих, хто стояв на Майдані співпадали з цінностями і програмами тих, хто боровся за владу?

На мою думку, загалом спостерігалась гармонія і сподівань, і цінностей. Народ вгадав свого Героя, яким би негероїчним він не здавався для тих, хто обрав собі інші орієнтири. Проте слід враховувати, що як серед народу, який заполонив Майдан, так і серед лідерів, які його очолили, були люди з різними (навіть полярними) уявленнями про те, до чого і як потрібно рухатись після перемоги Майдану. Ліберальна ідеологія, з якою об`єктивно асоціюються погляди і вчинки В. Ющенка та його найближчого оточення, поки що не дуже затребувана в Україні: її ще слабо помічають журналісти та підтримує не надто великий відсоток громадян. Це й був, як на мене, головний пункт відсутності взаєморозуміння. (Ним же, на мою думку, пояснюються й порівняно скромний рейтинг НСНУ, а вже потім ідуть різного роду технологічні чинники).

До цього ми обговорювали саму революцію, але чи відбулися зміни вже після неї? У чому вони полягають? І чи не здається Вам, що нова влада злякалася свого власного народу і поступово нівелює здобутки перших днів після Помаранчевої революції?

Мені не зовсім зрозуміло, про які „здобутки перших днів” тут ідеться. Якщо про наміри проведення люстрації, то це „дитя” від самого початку було мертвонародженим з багатьох причин. До їх з`ясування не хочеться повертатись, бо сама ідея вже, здається, вивітрилась. Що ж стосується змін упродовж року, то їх багато. Он Тарас Кузьо нарахував 15 позитивних зрушень і 7 недопрацювань (Див. : Перший рік президентства Ющенка: погляд із Заходу. Тарас Кузьо, для УП, 23.11.2005, 14:48 – http://main.pravda.com.ua/news/2005/11/23/35954.htm ). З більшістю висловлених ним оцінок я згодна, окрім можливо його суджень про відсутність „лідерських якостей” у Президента Ющенка та про „політичну майстерність” екс-Прем`єра Тимошенко. На мій погляд, у цих твердженнях не враховано, що Ющенко і Тимошенко – це два типи особистостей, які уособлюють два типи лідерства: ліберально-демократичний і радикально-популістський (за влучною кваліфікацією С. Грабовського – пероністського зразка). Який із них більш адекватний умовам України – покаже історія. На сьогодні ж очевидно, що для значної частини „революційної України” перший тип щонайменше не дуже зрозумілий – навіть для тих, хто має в уяві близький до ліберально-демократичного ідеал майбутнього ладу в Україні.

Якщо ж не вдаватись до арифметичних підрахунків, то змінилося те, що завдяки Майдану та його лідерам ми маємо нехай і не надто енергійний (з об`єктивних і суб`єктивних причин), але базований на ліберально-демократичних цінностях, орієнтований на Європу і цивілізований світ політичний курс – замість можливого „торжества” олігархічного капіталізму та олігархічної диктатури напівазійського зразка. Ми маємо громадян, здатних захистити себе і свою країну. Ми відновили самоповагу і повагу інших країн до України. Україна живе під впливом Майдану, покращуючи показники демократизму й дотримання прав людини за оцінками міжнародних організацій. А владна еліта, як і ціле суспільство проходять випробування революцією – не в усіх аспектах успішно, але виправляючи помилки та беручи відповідальність і за успіхи, і за невдачі на себе.

Останнім часом дуже багато говорять про розчарування від нової влади? Наскільки таке розчарування виправдане?

Розчарування після революції – річ не нова. Перехід від високих прагнень і екстремальних переживань до рутинної повсякденної діяльності у рамках застарілих інституцій здатне призвести не тільки до підвищеного рівня невдоволеності, певних розчарувань, а й до намагання «затримати» революційне минуле. Виникає синдром постреволюціонаризму, одним із проявів якого є заяви про «довічну опозиційність» тих чи інших структур (наприклад, «Пори») чи суспільних верств (наприклад, інтелектуалів, насамперед, журналістів). Саме через цей синдром, а не через неадекватність політики уряду, будь-які невдачі владної команди сприйматимуться значно болючіше, ніж раніше, коли влада була відчужена від народу і коли їй не довіряли. Суспільство виявляється неготовим надавати підтримку новим урядовцям такою ж мірою, якою воно виявляло опозиційність до старих.

Можливо, Ви особисто розчаровані?

Я не розчарувалась, бо завжди розуміла і іншим намагалась розповідати, що трансформування кланово-олігархічної системи у правову, демократичну державу є надто складним завданням, щоб його вирішити за півроку чи рік. Якщо згадаємо прогнози песимістів дореволюційної пори (не противників демократичних перетворень, а саме песимістів), то вони звучали приблизно так: Ющенко – непоганий чоловік, але в нього нічого не вийде: корумпованість управлінської і так званої правоохоронної системи настільки глибока, що в її трясовині загинуть усі добрі починання нової влади. Оптимісти відповідали: але ж треба колись починати руйнувати систему клієнтельних залежностей, висушувати та окультурювати болото чиновницької корупції і зловживань правоохоронців, надуживань правоохоронною системою владної верхівки. Як і з ким це робити? Якими силами, з якими людьми? Адже революційний запал (а він повинен був бути, щоб ув`язатись у цю нерівну боротьбу, надія на успіх у якій пов`язана лише з тим, що правда так чи інакше, але переможе) з достатнім рівнем професійності. Ющенка часто критикують, у багатьох випадках справедливо, за кадрову політику, забуваючи відзначити при тому його вдалі, сміливі вчинки в цій ділянці, як наприклад, призначення Ю. Луценка Міністром внутрішніх справ, призначення інших, зовсім молодих людей на ключові посади в уряді: А. Яценюка, В. Кириленка, Ю. Павленка.

Справді, рішучість у боротьбі з криміналітетом, проти якого була революція, не така велика, як хотілося б. Проблема детінізації економіки також значною мірою залишається «в тіні». Значне зниження темпів економічного розвитку – ще одна причина для розчарувань, але це велика тема, яку не можливо висвітлити побіжно. Не виконані й деякі інші зобов`язання, хоч як уже зазначалось, дуже багато й виконано. Але не можна не брати до уваги таке явище як „спротив системи”, „опір людського матеріалу”, який є в суспільстві щодо будь-яких нововведень, не кажучи вже про глибинне очищення від метастаз корупції, які, за великим рахунком (якщо взяти до уваги й стереотипи свідомості) проникали в усі пори суспільства упродовж багатьох десятиліть. Та й постреволюційні політичні кризи, які, як показує історія, є майже неминучими, не сприяють швидкому прогресу в усіх означених революцією напрямах. Потрібен час, щоб ці кризи пережити, перебороти і вийти на шлях стійкого, але вже еволюційного, а не революційного розвитку, який з часом і принесе очікувані результати.

Як співвіднести тоді бажання людей змінити все революційним шляхом і зберегти стабільність: політичну, економічну, соціальну?

Стабільність та спадкоємність, про які так багато говорив Л. Кучма, справді потрібні суспільству, особливо його економічній системі, але не в тій системі координат, яку створив Кучма зі своїми „придворними” олігархами. Перехід до нової системи координат (а точніше новий поворот, бо перехід почався раніше, та був викривлений, спотворений) забезпечила Помаранчева революція. Україна змінилася. Олігархи вже не будуть правити бал і робити все, що заманеться, з власністю і суспільством завдяки їх злиттю з владою і закритості цього симбіозу. Народ уже не стане терпіти ту наругу, яку терпів за часів кумівського режиму. Але завдання революції не будуть виконані одним помахом руки, хто б не прийшов до влади. Адже для їх виконання треба набагато більше, ніж просто поставити ці завдання перед новими керманичами, яких люди привели до влади через Майдан.

Хронічно хворе суспільство потребує тривалої терапії. Проявивши забагато терпеливості в той час, коли влада й суспільство деградували, громадяни і тепер не повинні б горіти нетерплячкою отримати все й відразу. Та, на жаль, така нетерплячка є звичайним постреволюційним синдромом. Вона посилюється незрілістю наших, вихованих кучмівським режимом медіа (винятки є, але не про них мова), які дуже успішно розпалюють соціальну заздрість, відроджують стереотипи „презумпції винуватості”, спрямовують прагнення до пошуку ворогів у помаранчевому середовищі. А хіба всі, хто не давав їм вільно дихати у попередній час зникли з лиця землі і більше нам не шкодять? Що роблять їхні діти та й вони самі, де і як ховають свої капітали, які методи опрацьовують, щоб досягти реваншу? Що ми нині про це знаємо? А це ж вчорашні володарі країни, що обплутали павутиною корупції і клієнтельних залежностей усе суспільство. Чи може її розплутати одна людина чи навіть десяток-другий найвищих державних чинів без допомоги громадянського суспільства? Питання, як то кажуть, риторичне.

Корені бажання бачити досконалими представників нової влади зрозумілі, але завищені вимоги до них – не корисні. З одного боку, вони навертають нас до відчужених стосунків зразка „делегативної” (не делегованої!) демократії, через які неодноразово зазнавали невдачі демократичні переходи в країнах Латинської Америки. Основне гасло цієї незрілої демократії: ми вас привели до влади, а ви нам покажіть, на що ви здатні. З іншого боку, постійне підігрівання таких вимог засобами масової інформації прокладає шлях відродженню властивого для „радянської свідомості” очікування „геніального вождя”, який допоможе „дістати Сонце” (у вульгарнішому варіанті – показати світові „кузькину мать”) не більше як за три чи то п`ять років. В ці очікування не вписується поведінка демократичного, ліберального Президента, якого лише рік тому громадяни привели до влади, а вже нині багато з них відмовляються надати можливість проявити себе відповідно до свого розуміння, що і як потрібно робити в країні.

Демократія потребує критичного ставлення до всіх інститутів влади і до осіб при владі, проте вона виключає очікування, що той, хто при владі, володіє якимись надлюдськими можливостями. Вона передбачає не лише критику Президента, але й надання підтримки. Вона передбачає користування рівною для всіх, зваженою шкалою оцінювання, яка враховує стан суспільства, включно з самим оцінювачем. На жаль, щось зовсім інше ми бачимо в наших ЗМІ. Декотрі з них остаточно заплутались у своїй ролі „четвертої влади”. Їх зусилля (разом з частиною „помаранчевих”) по перемиканню уваги в питаннях корупції та зловживань владою із „колишніх”, проти яких боролися на Майдані, на нову владу, створює сприятливі умови не для „очищення влади”, яка начебто не змінилася, а для реваншу переможених, але не розбитих сил контрреволюції.

Без зваженої позиції провідних ЗМІ громадянству важко зрозуміти, що ні демократія, ні вибори не приносять кожному громадянинові якихось безпосередніх бонусів. Правильне голосування дає шанс, що уряд започаткує розвиток в іншому, більш бажаному напрямі. Демократія дає шанс домагатися очікуваних стандартів життя через вплив на державні структури. Попри це, життя за демократії – річ доволі буденна і вимагає періодичного розгрібання сміття, що може не надто гарно пахнути. Саме в цьому запорука суспільного очищення і просування вперед. І саме з цієї причини демократії шкодить ейфорія і завищені очікування громади від владодержців, на які ми повсякчас натикаємося в постреволюційній Україні.

Досить часто про Майдан говорять в контексті народження громадянського суспільства. Наскільки таке формулювання виправдане? Чи значить це, що громадянське суспільство вже точно є в Україні? Можливо тільки в Києві?

Визнання, що революція була акцією українського громадянського суспільства, є обґрунтованим. А от твердження про те, що громадянське суспільство народилося в ході Помаранчевої революції – це, безумовно, спрощення. Такі складні, багатоаспектні явища як громадянське суспільство чи демократія не з`являються раптово, одномоментно. Вони виростають, формуються тривалий час, піднімаючись у своєму розвитку з нижчих сходинок на вищі. Очевидно, що на час Помаранчевої революції громадянське суспільство в Україні досягло того ступеня зрілості, який став достатнім для успішного протистояння спробам узурпації влади, що є, до речі, однією з найголовніших його функцій. Реалізуючи її на столичному Майдані і по всій Україні (згадаймо події в Сумах, Львові, Харкові), громадянське суспільство яскраво проявилося, довело свою політичну дієздатність. Воно успішно справилося й з іншою своєю функцією – впорядкування енергії збуреного народу і спрямування суспільних протестів у найбільш безпечне і корисне для суспільства конституційне річище. Учасники революції – організовані громадяни та їхні об`єднання – діяли саме за законами громадянського суспільства. Вони чинили тиск на Президента, Верховну Раду і Верховний Суд організовано, без насильства і примусили їх прийняти рішення на користь демократії і свободи. Ми щораз більше дізнаємося про невідомих раніше „творців Майдану”, які долучилися до розгортання спонтанного, але не хаотичного процесу революції. Кожен з них був частинкою, продуктом і творцем водночас, громадянського суспільства.

Однак це було так зване „революційне” громадянське суспільство, рівень розвиненості якого не варто переоцінювати. У Центрально-Східній Європі суспільство цього типу яскраво заявило про себе наприкінці 80-х років ХХ ст., виступивши рушійною силою “оксамитових революцій”, локомотивом демократичного переходу. Однак з часом воно “демобілізувалось”, зазнало атомізації, його діяльність стала менш помітною, і це викликало тривогу багатьох дослідників та публіцистів. Інші ж автори писали про те, що інакше й бути не могло, адже „повсталі маси” 1989 р. були широким конгломератом антикомуністичних сил, поділ яких у наступний період був не тільки неминучим, а й необхідним для розвитку демократії. Крім того, казали вони, слід враховувати, що існують істотні відмінності між політично мобілізованим громадянським суспільством, що виступає проти тоталітаризму як революційна сила, і громадянським суспільством, яке зазвичай функціонує за демократії. В останньому випадку воно не є якимось монолітом, а охоплює величезну кількість груп, які взаємодіють між собою та з державою з найрізноманітніших, у тому числі й політичних приводів. І хоч його здатність до організованих солідарних дій створює можливість і надалі впливати на владні структури, ця діяльність перестає бути провідною рисою громадянського суспільства. Велика кількість громадських об`єднань взагалі є не політичними. Вони займаються дрібною повсякденною роботою, яка впливає на загальносуспільні тенденції лише опосередковано, через продукування соціального капіталу.

Якщо повернутися до України, то саме соціальний капітал, що формувався підспудно, непомітно, обумовив і саму можливість переростання гніву та обурення діями властей під час виборів 2004 р. в МИРНУ революцію, і найголовнішу особливість цієї революції – її винятково позитивну енергетику. А це є додатковим підтвердженням того, що громадянське суспільство в Україні було вже до революції. Зрозуміло, що воно ніде не подінеться й після неї. Одне, що може викликати деякі побоювання – це, чи матиме воно достатньо сили, щоб безболісно переключитись з одного виду діяльності – протестної, пов`язаної з запереченням („ні брехні!” і т. д.), яскравої та ефектної, що зачіпає справи всього суспільства („я стояв на Майдані!”, що „я творив історію!”) до буденної „муравлиної” праці, пов`язаної з розв`язанням проблем малих груп, захистом власних інтересів і т. п. В цьому йому мають допомогти аналітики, ЗМІ, загалом – інтелектуали.

Бесіду вів Юрій Таран

Версия для печати
Публикации автора

 

Рекомендуем к прочтению

«Земля. NET»

З 1 січня 2013 року в Україні відкриють для публічного доступу електронний Державний земельний кадастр. Старт віртуального кадастру вчора підтвердив під час презентації тестового режиму даної системи голова Державного агентства земельних ресурсів України (Держземагентство) Сергій Тимченко.

Читать далее

 

Мнения других экспертов

Кирило Стеценко, заслужений артист України, професор Київського національного університету культури і мистецтв

Помаранчева революція – це початок шляху до нової єдності українців

Олексій Гарань, доктор історичних наук, професор Києво-Могилянської Академії, науковий директор Школи Політичної Аналітики

Здобутою свободою треба вміти користуватися

Віталій Кулік, директор Центру досліджень громадянського суспільства

„Майдан не переміг”

Владимир Бревнов, экономист

Регионы будут определять будущее Украины

Николай Пааль, член Международной группы экспертов

Оранжевая революция стала катализатором перемен к лучшему

Владимир Балабанович, председатель Профсоюза работников сферы предпринимательства

Майдан показал – силу этого народа нельзя недооценивать!

Владимир Богданов, социолог

Пятнадцать лет олигархической демократии опустошили страну

Светлана Солонская, психотехнолог

«Майдан стал продуктом тотального использования психотехнологий»

Наталя Погоріла, соціолог

„Я не спостерігаю обвального падіння довіри до Ющенка”

Олександр Дергачов, політолог

„Нам потрібна еволюція, яка отримала поштовх завдяки Майдану”

Валерий Вакарюк, вице-президент Фонда Виктора Пинчука

„Майдан став новим символом в українській політиці”

Павел Фролов, заведующий лабораторией социально-психологических технологий Института социальной и политической психологии

Возникновение гражданского общества – не заслуга новой власти

Тарас Возняк, головний редактор культурологічного часопису “Ї”

Майдан – це буржуазна революція

Ігор Попов, голова правління Комітету виборців України

„Не можна говорити, що Майдан є заслугою лише киян”

Юрий Павленко, доктор философских наук, доцент (Институт Мировой экономики и международных отношений НАН Украины)

Майдан – це школа розчарування

Анатолій Ткачук, народний депутат 1-го скликання

Це була не помаранчева, а психологічна революція

Кость Бондаренко, директор Института проблем управления имени Горшенина

У «помаранчевой» команды радужного будущего не будет

Сергей Макеев, доктор социологических наук, старший научный сотрудник Института социологии НАН Украины

Когда власть просто надоела!

Євген Головаха, Заступник директора Інституту соціології, Завідуючий відділу історії, теорії та методології соціології, професор

Революція очікувань

Виктория Подгорная, к.ф.н., директор Центра социально-политического проектирования

«Оказалось, что у команды Ющенко не было стратегии развития страны»

Владимир Малинкович, политолог

Майдан был для нас ценен, но не удовлетворил никого

Юрій Макаров, журналіст, літератор

„Вперше за багато років мені не соромно за главу держави”

Мирослав Маринович, віце-ректор Українського католицького університету

Місія України Майданом не вичерпалась

Ігор Лосєв, кандидат філософських наук, доцент Національного університету „Києво-Могилянська академія”

„Маємо зараз помаранчеві настрої в суспільстві й кумівську систему в управлінні”

Лесь Герасимчук, культуролог

Україна здатна продукувати казки про світлу мрію

Максим Стріха, керівник наукових програм Інституту відкритої політики, доктор фізико-математичних наук

„Зміни в українському суспільстві стали по-справжньому революційними”

Сергей Борисович Крымский, философ

Это была не «Оранжевая», а Революция духа

 

Другие диалоги

Украина в Европе – контуры и формат будущих взаимоотношений

Государственное управление: нужен ли «капитальный ремонт власти»?

ЕСТЬ ЛИ БУДУЩЕЕ У «ЛЕВОГО ДВИЖЕНИЯ» в УКРАИНЕ?

МИР В ВОЙНЕ или ВОЙНА В МИРУ?

НОВАЯ МЕЖДУНАРОДНАЯ СИСТЕМА БЕЗОПАСНОСТИ родится в Украине?

УКРАИНСКИЙ ПРОЕКТ – реформирование, перезагрузка, создание нового?

Будущее ТВ и Интернета – слияние, поглощение, сосуществование?

ФЕНОМЕН УКРАИНСКОГО МАЙДАНА

Поляризация общества - источник перманентной нестабильности. Найдет ли Украина социальный компромисс?

Партнерство Украина-Евросоюз: вызовы и возможности

МАЛЫЕ ГОРОДА – богатство разнообразия или бедность упадка

Права или только обязанности? (О состоянии соблюдения прав человека в Украине и мире на протяжении последних 65 лет)

Виртуальная реальность и нетократия: новые штрихи к портрету Украины

Таможня или Союз?

ДЕНЬГИ БУДУЩЕГО: валюты локальные, национальные, глобальные? Бумажные или электронные?

Кадры решают все? Или почему из Украины утекают мозги?

Мультикультурализм VS национализм

Религия в социально-политическом контексте Украины

Гуманитарная политика в Украине – а есть ли будущее?

Новый мировой экономический порядок

Рынок земли и будущее аграрной Украины

ДЕМОКРАТИИ КОНЕЦ? или ОНА ВРЕМЕННО СДАЕТ ПОЗИЦИИ?

Судьба реформ в Украине или Реформировать нереформируемое?!

20 наших лет

Будущее без будущего? или Почему Украина теряет образованное общество?

Украинский характер – твердыня или разрушающаяся крепость?

ПЕНСИОННАЯ РЕФОРМА В УКРАИНЕ: куда дует ветер перемен

20 лет независимости Украины – мифы и реалии

Поход Украины в Европу: остановка или смена курса?

Местные выборы 2010: прощание с самоуправлением?

Республика: «де-юре» или «де-факто»?

Каков капитал, таков и труд

Идеология умерла. Да здравствует новая идеология?!

Повестка дня нового Президента – стабилизация или развитие?

Соблазн и искушение диктатурой

Реформа украинского здравоохранения или ее отсутствие: причины и следствия

Выборы-2010: готова ли Украина к переменам?

Неосознанный сталкер. Или. Скрытые и явные угрозы жизни Украины и возможности их предотвращения

Новый общественный договор – быть или не быть?

КАК СПАСТИ СТРАНУ? или Приговор вынесен. Обжалованию подлежит?!

Человеческий капитал в топке экономического кризиса

Украинское общество в условиях кризиса: социальные вызовы и мистификации.

Большой договор между Украиной и Россией: от проекта влияния к проекту развития

Украинская власть: царствует, господствует или руководит?

Украина: нация для государства или государство для нации?

„Социальный капитал” и проблемы формирования гражданского общества в Украине

«Социальные мифологемы массового сознания и политическое мифотворчество»

Гражданин и власть: патерналистские и авторитарные настроения в Украине.

В зеркале украинского культурного продукта

Есть ли «свет» в конце регионального «туннеля» или кого интересуют проблемы местного самоуправления?

Национальная идея: от украинской мечты к новой парадигме развития

Досрочные выборы: политическое представление к завершению сезона

Кризис ценностей: что такое хорошо, и что такое плохо?

Реформы в экономике Украины: причины, следствия, перспективы

Информационное пространство – кривое зеркало Украинской действительности

Постсоветское поколение – здравствуй! (или некоторые подробности из жизни молодежи)

Проект Україна: українська самосвідомість і етнонаціональні трансформації

„Південний вектор” євроінтеграційної стратегії України

Феноменологія української корупції та її специфічні риси

Українській Конституції 10 років: від «однієї з найкращих в Європі» до правового хаосу

Украина в геополитических играх 2006-2025 гг. или Очередное обновление внешней политики

Яку Україну пропонують Україні чи Програми та реальні практики політичних партій України

Парламентський злам: проблеми взаємодії владних гілок

Вызовы или стимулы глобализации?

Демографический кризис или последний украинец

Адміністративно-територіальна реформа – тест на ефективність нової влади

Ролевые игры: социодрама Украина – ЕС

Славянские миры: цивилизационный выбор

Повестка дня будущего президента

Новое украинское Просвещение

„Внутрішня геополітика” України.

Чи готова Україна „мислити глобально, діяти локально”?

Демократия по-украински

Какая Россия нужна Украине?

Українська національна еліта – становлення чи занепад?

Середній клас в Україні : майбутнє народжується сьогодні

Україна шукає свою ідентичність

Камо грядеши, Украина?

page generation time:0,134