В украинской системе нечего исправлять, - там все надо менять.

Евгений Чичваркин

Пользовательского поиска

Майдан, рік по тому

Прочитать вступление на русском языке

Через рік після виборів президента України, після протистояння на Майдані й „помаранчевої революції”, після ейфорії від зміни влади і розчарування від влади нової, можна поглянути на те, що відбулося, з вершин нового досвіду та знань.

Події, які сьогодні увесь світ називає „помаранчевою революцією”, відбувалися без барикад та застосування зброї. Захід у захваті аплодував Майдану, адже досі вважалося, що мирні акції протесту та непокори – найбільш ефективний тип революції, оскільки, на відміну від збройних конфліктів, не приховують справжні причини та мету революційних перетворень. Однак прихований від очей громадськості підтекст подій, що відбулися, суперечливі і навіть протилежні інтереси лідерів революції, які об`єдналися проти режиму Кучми, далися взнаки навіть раніше, ніж сподівалися найбільш песимістично налаштовані експерти.

Як добре все починалося! Лозунги свободи зробили чудо: у Києві знизилася злочинність, зменшилася кількість п`яних. Люди приводили у свої домівки десятки незнайомих людей – погрітися та випити чаю. Такої масової рішучості та ентузіазму в Україні годі було побачити навіть за часів народження незалежності.

Протистояння на виборах 2004 року носило принциповий характер – країна дійсно вибирала свій шлях у майбутнє, але не всі бачили його однаково. Різниця у сприйнятті подій, що відбувалися, у влади і народу почала виявлятися одразу після інавгурації нового президента.

Лідери й ініціатори „помаранчевої революції” виявилися більш слабкими, ніж той вир народної ініціативи, який ніс країну до свободи. Дехто з тих, хто виступав перед учасниками акцій непокори на Майдані, з часом розкрилися з несподіваних і не завжди привабливих сторін. Але звинувачення у корупції й відкрите протистояння між найпомітнішими постатями у „команді Віктора Ющенка” – лише верхівка айсберга тих протиріч, які приховувалися за яскравими прапорами та лозунгами Майдану. Всього через рік після помаранчевої революції запитань до її лідерів накопичилось у суспільстві набагато більше, ніж було одержано відповідей.

Чому ж ініціативи і лозунги Майдану виявилися несумісними з прагненнями лідерів „помаранчевої революції”? Коли на початку 1980-х років свої акції непокори проводила польська „Солідарність”, такої організованості й порядку у неї не було й поготів. Тим більш прикро, що ідеали Майдану поступово перетворюються уже новою владою у абстрактні символи. Виявилося, що величезний зловісний механізм корупційно-олігархічного правління нашою країною надзвичайно слабкий. Він не витримав випробування на міцність під час помаранчевої революції. Але його вади, ніби тяжка генетична хвороба передалася новій владі. Якби те, що відбувалося в 2004, сталося в Україні в 1991 році, – ми були б сьогодні далеко попереду. Але і тоді отриманий імпульс незалежності не зміг активізувати практичну діяльність мас, і сьогодні не все гаразд з реалізацією прагнень громадян до свободи.

Чому ж одне з головних досягнень Майдану, яким численні політологи вважають народження громадянського суспільства, не було збережене і підсилене новою владою? Іноді навіть складається враження, що команда, яку Майдан привів до влади, злякалася власного народу і свідомо почала „гасити” хвилю “помаранчевої” демократії.

Після виборів 2004 року пов`язані з ними революційні настрої в Україні змінилися етапом консервативного перерозподілу влади. Представники радянської номенклатури одержали останній шанс перевтілитися в модернову правлячу еліту, подібну до тих, які правлять ринковим суспільством на Заході. Але чи скористаються вони цим історичним шансом, що вже втягнув Україну в болісний процес, який переживає все наше суспільство напередодні нових, тепер вже парламентських виборів? Питання залишається відкритим.

Свернуть

Через рік після виборів президента України, після протистояння на Майдані й „помаранчевої революції”, після ейфорії від зміни влади і розчарування від влади нової, можна поглянути на те, що відбулося, з вершин нового досвіду та знань.

Развернуть

Мнение эксперта
Другие диалоги:
Версия для печати

Майдан – це буржуазна революція

Пане Тарасе, які враження лишилися у Вас після минулорічного Майдану? Чи змінилася Ваша оцінка того, що відбулося?

Я думаю, що тут варто говорити не стільки про враження – хоча й вони позитивні – скільки про самі процеси істотних змін в суспільстві. Багато людей говорять про своє розчарування, тому що вони керуються емоціями і очікуваннями, які радше можна віднести до суб`єктивної оцінки об`єктивних суспільних змін. Разом з тим, Майдан не можна вважати якимось волюнтариським актом або якоюсь реакцією на несправедливість виборів. Я вважаю, що це був досить передбачуваний етап історичного розвитку України, який втілився в буржуазну революцію.

Ви вважаєте, що це була саме буржуазна революція?

Безперечно! Якщо розглядати початок 90-х років, то тоді ще не існувало вільних капіталів, не було достатньо численного середнього класу, який уособлюють сотні тисяч, можливо, навіть, мільйони середніх і дрібних підприємців. Вони стали базою як громадянського суспільства, так і помаранчевої революції. Всі ці елементи суспільного розвитку розвинулися до 2004 року у доволі значну суспільну силу – і за допомогою Майдану вони заявили свої претензії на владу і на формування стилю життя. Несправедливість і фальсифікація виборів були лише приводом для того, щоб середній клас повстав проти олігархату і старої партноменклатури, яка ще відсиджувалася у своїх кабінетах з 1991 року. До речі, олігархи, які існують в Україні є скоріше не результатом капіталістичних перетворень, а прямими дітьми старої комуністичної влади. Тандем Кучми і Пінчука блискуча ілюстрація цього.

Якщо узагальнити, то серед причин помаранчевої революції Ви бачите скоріше економічні чинники, ніж будь-які інші – визрівання нового класу власників з повсюдним розповсюдженням приватної власності...

Приводом для виступів були нечесні вибори. Але глибинними причинами цих виступів були все таки поява вільних капіталів, поява середнього класу, який хотів взяти свою долю у власні руки, а не очікувати на рішення бюрократів, чи тісно зв`язаними з ними олігархів.

Якщо розглядати революції в історичній ретроспективі, то їх дуже часто поділяють на вдалі і невдалі, завершені і незавершені. В цьому контексті, Помаранчева революція вдалася чи ні?

Ця революція однозначно вдалася. Взагалі, революції відбуваються в два етапи. Перший етап полягає в визріванні сил, які хочуть не зруйнувати попередню систему влади, а покращити її, наприклад, Горбачов з його власним проектом Перебудови. Але ці реформатори створюють такі умови, що ситуація поступово починає виходити з-під їхнього контролю. Під час Перебудови, коли було дозволено мінімальне підприємництво у вигляді госпрозрахунку, кооперативів, а розпочалося створення вільноринкового господарства, коли було проголошено лише гласність але почалася боротьба за свободу слова, центральне керівництво уже не могло справлятися з управлінням. В результаті, перший етап революції завершився розвалом Союзу і постанням нових національних держав. Те саме було і у Росії 1905 року.

Разом з тим, у нових умовах ситуація продовжувала контролюватися представниками попереднього пануючого класу. На відміну від дисидентів вони знали, що таке влада, вміли правити і знали, що влада не віддається, а тільки береться. Власне, і в Україні владу перейняли-успадкували старі компартійні лідери в особах Кравчука, Кучми і інших других-третіх секретарів парткомів. І це тривало 10 років.

Але протягом цих 10 років відбувалися і інші процеси – партноменклатурі потрібно було капіталізувати свою владу, конвертувати владу у капітали, що вони і зробили через олігархів. Але разом з тим, це створило умови для підприємництва взагалі. Відповідно, з`явилися підприємці, які заробили свої гроші не користуючись своїм наближенням до влади, а тільки завдяки власним силам. (До речі, сумарна маса перших і других капіталів на даний момент є, мабуть, співрозмірною за своїми обсягами.) Сотні тисяч вільних, економічно незалежних людей вже не хочуть стояти в принизливій позі на митницях, в податкових і судах, одружуватися на чиїхось дочках та синах, щоб наблизитися до влади - вони хочуть почувати себе вільними – якраз ці люди і заявили про себе рік тому.

А як Ви вважаєте, чи відбулися реальні зміни після приходу нової влади? Чи були реалізовані Ваші надії на позитивні зміни?

Якщо ж говорити про макроекономічні процеси, то ще два роки тому радник президента Кучми Гальчинський передбачав, що після надмірного «розігрівання» української економіки 2003-2004 років, що пов`язане з різким зростом ціни на сталь на світових ринках економіка України синусоїдально повинна дещо зменшити свої оберти, щоб оптимізувати свою структуру. Чимало підводних каменів заклав і уряд Януковича, коли збільшив грошову масу ледь не вдвічі, вирізав третину худоби, наобіцяв непомірні соціальні бонуси пенсіонерам, завалив сальдо бюджету. Новий уряд дивом вийшов з цих манівців. І це при різкому зрості ціни на нафту, падінні ціни на сталь – наш головний експортний продукт... А що говорити про «експорт» епохи Кучми, коли кордон перетинали партії товару, які «розчинялися» на кордоні – до Польщі чи Литви доходили набагато менші партії – зате ПДВ за цей гіперекспорт справно поверталися відповідним фірмам. Все це потроху відсікалося – і «експорт» звичайно впав. Однак економіка радше оздоровилася.

Тому я не можу зрозуміти лементів про різке падіння економіки – хіба що це є просто інструментом для політичної тяганини. І перший і другий український уряд після революції доволі ефективно справився з завданням. Пішов економічний зріст (причому ще до відставки Тимошенко), економіка оздоровилася. Тому нема чого дерти на собі сорочку. В тому числі і президенту.

Але важлива сама атмосфера підприємництва. Якщо судити про наш регіон, то рівень корупції і хамства у податкових, митних, різного роду фіскальних органах дуже сильно знизився. Не скажу що до нуля. Коли у два рази зростають митні збори на прикордонних переходах, то це означає, що люди готові платити цю ціну за те, щоб відчувати себе більш вільними. Фіскальні збори у січні-лютому різко зросли по всій країні. Шкода що не надовго. Однак не впали до рівня 2004 року.

Львівська область у цьому плані виглядає досить дивно, тому що з інших регіонів, навпаки, чути скарги на те, що корупція тільки виросла...

Тут йдеться не про те. Раніше була вибудувана дуже чітка корупційна вертикаль. Коли якийсь митник збирав якісь хабарі, то вони йшли прямо по висхідній до найвищого керівництва. Зараз цієї вертикалі здається немає, і вищі ешелони влади не є настільки корумпованими як це було раніше. Інше питання, що рядові корупціонери залишилися на своїх місцях – і вони звикли брати ці хабарі незалежно від того, яка влада нагорі. Перші декілька місяців навіть ці рядові чиновники не брали хабарів, тому що боялися. Але «ліберальність» влади дала їм можливість подолати свій страх – і тепер вони знову беруть.

Розумієте, проблема корупції – це не питання покращення природи людини, тому що людина є такою, якою вона є з усіма своїми недоліками і вадами. Розв`язання проблеми корупції – це, перш за все, розв`язання проблем з системою влади, коли будуть створені умови, щоб не було за що митнику чи податківцю брати хабарі. Потрібно мінімізувати поле контакту між корупціонером і його жертвою. Зараз просто зламали загальнодержавну машину корупційних зв`язків і корупціонери тепер стали, умовно, приватними, тими, що чинять свої корупційні дії на свій страх і ризик.

Я хотів би повернутися до питання про буржуазну революцію. Взагалі з поняттям “буржуазія” дуже тісно пов`язаний концепт “політична нація”. Чи можна говорити про народження політичної нації в Україні, як результат Помаранчевої революції?

Безсумнівно. У побудові незалежної України ми починали від міфологій про національне походження, етнічні особливості, які були характерні для 19 століття. І тільки зараз, через 13-14 років після отримання незалежності ми приступили до формування модерного українства , як політичного механізму, нової політичної єдності. Помаранчева революція, у цьому сенсі, була одним з кроків до формування такого політичного самоусвідомлення народу, який проживає на території під назвою Україна.

Повстання політичної нації – це справді перемога для нашої держави, відповідно є і переможці і переможені. Хто ж програв внаслідок цієї революції?

Я думаю, що переможеною виявилася олігархічна система. Але ця перемога не є остаточною, тому що в соціальних процесах навряд чи можна побачити абсолютне зникнення якихось явищ. Але те, що олігархат як домінуючий, провідний тренд розвитку нашого суспільства виявився заблокованим, це точно. Тому доволі дивними виглядають загравання президента з багатьма з них.

Тобто, Ви не поділяєте думки, що схід чи південь України опинилися у програші?

Україна не ділиться на Схід і Захід – цих поділів набагато більше. І Західна Україна не є чимось гомогенним, бо є Буковина, яка відрізняються від Галичини, і є Волинь, яка відрізняються від їх усіх. Напевно, те ж саме можна сказати і про Схід.

По-друге, різниця між регіонами справді є, але ми чомусь звикли поділяти Україну тільки за політичними мотивами. Зверніть увагу на те, що існує безліч соціальних аспектів, за якими Україну теж можна поділити: рівень захворюваності на ВІЛ/СНІД, на венеричні захворювання, рівень релігійності, кількості розводів, народжуваності дітей і так далі – тут теж можна побачити регіональні відмінності. Цікаво, що ці регіональні поділи співпадають з політичними преференціями останніх виборів і ділять Україну не по Збручу чи Дніпру, а по діагоналі. Якесь пояснення цим поділам ми можемо знайти в історії – наприклад, триста років тому, територія Луганщини і Донеччини була Диким Полем, колонізація якого остаточно завершилася, мабуть, тільки у ХХ столітті. Тому, проблема регіональних відмінностей може полягати в глибинному відчутті єдності з цією землею. Якщо ми подивимося на результати голосування, то побачимо, що вони проходять межею між старими українськими материковими землями і українською, колонізованою 200 років тому, «америкою». Але цей поділ йде аж ніяк не по Дніпру і по Збручу, як це дехто намагається подати.

Наскільки перспективним виглядає майбутнє України, якщо за точку відліку взяти Помаранчеву революцію? Особливо цікаво це в контексті того, що все частіше чути розпачливі вигуки про те, що на Майдані не за те стояли?

Я не зовсім розумію, про який розпач ви говорите. Якщо ті, хто стояли на трибуні Майдану думали, що люди стояли виключно за партійних лідерів, то вони справді мають всі підстави для розпачу. А самі люди стояли за себе, за правду, за своїх дітей.

Якщо ж говорити про майбутнє, то Майдан зробив дуже серйозний крок для того, щоб українці врешті відчули себе не упослідженим народом, а рівним з тими ж поляками, росіянами, американцями. Врешті, ми починаємо думати про себе як про країну, якою можна пишатися. А це вже велика справа.

Бесіду вів Юрій Таран

Версия для печати
Публикации автора

 

Рекомендуем к прочтению

Кибервойна это война, и мы должны быть к ней готовы

Далеко не всегда одна страна действует против другой открыто, и не всегда целенаправленно. Скорее наоборот, в нашу сложную эпоху, борьба идет, как правило, закулисно - дипломатически, и экономически. Гораздо удобнее избегать прямой конфронтации, добиваться своих целей тайно, и кибервойна для этого самое подходящее средство, если, конечно, считать войну средством политики, а не самоцелью.

Несмотря на все это, сегодня многие авторы все еще разделяют виртуальный мир и реальный, считая, что кибератаки не могут принести большого вреда. Однако в последнее время на Западе проблемы кибербезопасности обсуждаются совершенно серьезно. Когда большинство физических систем постоянно связаны с Интернетом, включая инфраструктуру, транспорт, промышленность, не говоря уже о системах вооружения, грань между атакой на реальную инфраструктуру или ее программное обеспечение становится все более размытой. Разница в том, что порт закрыт, потому что он заминирован или потому, что разрушено его программное обеспечение, в глазах большинства наблюдателей будет выглядеть не слишком существенной. В отличие от ракетного удара по нефтеперерабатывающему заводу или разрушения военной части кибервойна «убивает мягко», временно выводя из строя оборудование, и нанося относительно небольшой ущерб.

Читать далее

 

Мнения других экспертов

Кирило Стеценко, заслужений артист України, професор Київського національного університету культури і мистецтв

Помаранчева революція – це початок шляху до нової єдності українців

Олексій Гарань, доктор історичних наук, професор Києво-Могилянської Академії, науковий директор Школи Політичної Аналітики

Здобутою свободою треба вміти користуватися

Віталій Кулік, директор Центру досліджень громадянського суспільства

„Майдан не переміг”

Владимир Бревнов, экономист

Регионы будут определять будущее Украины

Николай Пааль, член Международной группы экспертов

Оранжевая революция стала катализатором перемен к лучшему

Владимир Балабанович, председатель Профсоюза работников сферы предпринимательства

Майдан показал – силу этого народа нельзя недооценивать!

Владимир Богданов, социолог

Пятнадцать лет олигархической демократии опустошили страну

Светлана Солонская, психотехнолог

«Майдан стал продуктом тотального использования психотехнологий»

Наталя Погоріла, соціолог

„Я не спостерігаю обвального падіння довіри до Ющенка”

Олександр Дергачов, політолог

„Нам потрібна еволюція, яка отримала поштовх завдяки Майдану”

Валерий Вакарюк, вице-президент Фонда Виктора Пинчука

„Майдан став новим символом в українській політиці”

Павел Фролов, заведующий лабораторией социально-психологических технологий Института социальной и политической психологии

Возникновение гражданского общества – не заслуга новой власти

Антоніна Колодій, доктор політологічних наук, завідувач кафедри політичних наук і філософії Львівського регіонального інституту державного управління НАДУ

Нетерплячка як синдром

Ігор Попов, голова правління Комітету виборців України

„Не можна говорити, що Майдан є заслугою лише киян”

Юрий Павленко, доктор философских наук, доцент (Институт Мировой экономики и международных отношений НАН Украины)

Майдан – це школа розчарування

Анатолій Ткачук, народний депутат 1-го скликання

Це була не помаранчева, а психологічна революція

Кость Бондаренко, директор Института проблем управления имени Горшенина

У «помаранчевой» команды радужного будущего не будет

Сергей Макеев, доктор социологических наук, старший научный сотрудник Института социологии НАН Украины

Когда власть просто надоела!

Євген Головаха, Заступник директора Інституту соціології, Завідуючий відділу історії, теорії та методології соціології, професор

Революція очікувань

Виктория Подгорная, к.ф.н., директор Центра социально-политического проектирования

«Оказалось, что у команды Ющенко не было стратегии развития страны»

Владимир Малинкович, политолог

Майдан был для нас ценен, но не удовлетворил никого

Юрій Макаров, журналіст, літератор

„Вперше за багато років мені не соромно за главу держави”

Мирослав Маринович, віце-ректор Українського католицького університету

Місія України Майданом не вичерпалась

Ігор Лосєв, кандидат філософських наук, доцент Національного університету „Києво-Могилянська академія”

„Маємо зараз помаранчеві настрої в суспільстві й кумівську систему в управлінні”

Лесь Герасимчук, культуролог

Україна здатна продукувати казки про світлу мрію

Максим Стріха, керівник наукових програм Інституту відкритої політики, доктор фізико-математичних наук

„Зміни в українському суспільстві стали по-справжньому революційними”

Сергей Борисович Крымский, философ

Это была не «Оранжевая», а Революция духа

 

Другие диалоги

Украина в Европе – контуры и формат будущих взаимоотношений

Государственное управление: нужен ли «капитальный ремонт власти»?

ЕСТЬ ЛИ БУДУЩЕЕ У «ЛЕВОГО ДВИЖЕНИЯ» в УКРАИНЕ?

МИР В ВОЙНЕ или ВОЙНА В МИРУ?

НОВАЯ МЕЖДУНАРОДНАЯ СИСТЕМА БЕЗОПАСНОСТИ родится в Украине?

УКРАИНСКИЙ ПРОЕКТ – реформирование, перезагрузка, создание нового?

Будущее ТВ и Интернета – слияние, поглощение, сосуществование?

ФЕНОМЕН УКРАИНСКОГО МАЙДАНА

Поляризация общества - источник перманентной нестабильности. Найдет ли Украина социальный компромисс?

Партнерство Украина-Евросоюз: вызовы и возможности

МАЛЫЕ ГОРОДА – богатство разнообразия или бедность упадка

Права или только обязанности? (О состоянии соблюдения прав человека в Украине и мире на протяжении последних 65 лет)

Виртуальная реальность и нетократия: новые штрихи к портрету Украины

Таможня или Союз?

ДЕНЬГИ БУДУЩЕГО: валюты локальные, национальные, глобальные? Бумажные или электронные?

Кадры решают все? Или почему из Украины утекают мозги?

Мультикультурализм VS национализм

Религия в социально-политическом контексте Украины

Гуманитарная политика в Украине – а есть ли будущее?

Новый мировой экономический порядок

Рынок земли и будущее аграрной Украины

ДЕМОКРАТИИ КОНЕЦ? или ОНА ВРЕМЕННО СДАЕТ ПОЗИЦИИ?

Судьба реформ в Украине или Реформировать нереформируемое?!

20 наших лет

Будущее без будущего? или Почему Украина теряет образованное общество?

Украинский характер – твердыня или разрушающаяся крепость?

ПЕНСИОННАЯ РЕФОРМА В УКРАИНЕ: куда дует ветер перемен

20 лет независимости Украины – мифы и реалии

Поход Украины в Европу: остановка или смена курса?

Местные выборы 2010: прощание с самоуправлением?

Республика: «де-юре» или «де-факто»?

Каков капитал, таков и труд

Идеология умерла. Да здравствует новая идеология?!

Повестка дня нового Президента – стабилизация или развитие?

Соблазн и искушение диктатурой

Реформа украинского здравоохранения или ее отсутствие: причины и следствия

Выборы-2010: готова ли Украина к переменам?

Неосознанный сталкер. Или. Скрытые и явные угрозы жизни Украины и возможности их предотвращения

Новый общественный договор – быть или не быть?

КАК СПАСТИ СТРАНУ? или Приговор вынесен. Обжалованию подлежит?!

Человеческий капитал в топке экономического кризиса

Украинское общество в условиях кризиса: социальные вызовы и мистификации.

Большой договор между Украиной и Россией: от проекта влияния к проекту развития

Украинская власть: царствует, господствует или руководит?

Украина: нация для государства или государство для нации?

„Социальный капитал” и проблемы формирования гражданского общества в Украине

«Социальные мифологемы массового сознания и политическое мифотворчество»

Гражданин и власть: патерналистские и авторитарные настроения в Украине.

В зеркале украинского культурного продукта

Есть ли «свет» в конце регионального «туннеля» или кого интересуют проблемы местного самоуправления?

Национальная идея: от украинской мечты к новой парадигме развития

Досрочные выборы: политическое представление к завершению сезона

Кризис ценностей: что такое хорошо, и что такое плохо?

Реформы в экономике Украины: причины, следствия, перспективы

Информационное пространство – кривое зеркало Украинской действительности

Постсоветское поколение – здравствуй! (или некоторые подробности из жизни молодежи)

Проект Україна: українська самосвідомість і етнонаціональні трансформації

„Південний вектор” євроінтеграційної стратегії України

Феноменологія української корупції та її специфічні риси

Українській Конституції 10 років: від «однієї з найкращих в Європі» до правового хаосу

Украина в геополитических играх 2006-2025 гг. или Очередное обновление внешней политики

Яку Україну пропонують Україні чи Програми та реальні практики політичних партій України

Парламентський злам: проблеми взаємодії владних гілок

Вызовы или стимулы глобализации?

Демографический кризис или последний украинец

Адміністративно-територіальна реформа – тест на ефективність нової влади

Ролевые игры: социодрама Украина – ЕС

Славянские миры: цивилизационный выбор

Повестка дня будущего президента

Новое украинское Просвещение

„Внутрішня геополітика” України.

Чи готова Україна „мислити глобально, діяти локально”?

Демократия по-украински

Какая Россия нужна Украине?

Українська національна еліта – становлення чи занепад?

Середній клас в Україні : майбутнє народжується сьогодні

Україна шукає свою ідентичність

Камо грядеши, Украина?

page generation time:0,182