В украинской системе нечего исправлять, - там все надо менять.

Евгений Чичваркин

Пользовательского поиска

Майдан, рік по тому

Прочитать вступление на русском языке

Через рік після виборів президента України, після протистояння на Майдані й „помаранчевої революції”, після ейфорії від зміни влади і розчарування від влади нової, можна поглянути на те, що відбулося, з вершин нового досвіду та знань.

Події, які сьогодні увесь світ називає „помаранчевою революцією”, відбувалися без барикад та застосування зброї. Захід у захваті аплодував Майдану, адже досі вважалося, що мирні акції протесту та непокори – найбільш ефективний тип революції, оскільки, на відміну від збройних конфліктів, не приховують справжні причини та мету революційних перетворень. Однак прихований від очей громадськості підтекст подій, що відбулися, суперечливі і навіть протилежні інтереси лідерів революції, які об`єдналися проти режиму Кучми, далися взнаки навіть раніше, ніж сподівалися найбільш песимістично налаштовані експерти.

Як добре все починалося! Лозунги свободи зробили чудо: у Києві знизилася злочинність, зменшилася кількість п`яних. Люди приводили у свої домівки десятки незнайомих людей – погрітися та випити чаю. Такої масової рішучості та ентузіазму в Україні годі було побачити навіть за часів народження незалежності.

Протистояння на виборах 2004 року носило принциповий характер – країна дійсно вибирала свій шлях у майбутнє, але не всі бачили його однаково. Різниця у сприйнятті подій, що відбувалися, у влади і народу почала виявлятися одразу після інавгурації нового президента.

Лідери й ініціатори „помаранчевої революції” виявилися більш слабкими, ніж той вир народної ініціативи, який ніс країну до свободи. Дехто з тих, хто виступав перед учасниками акцій непокори на Майдані, з часом розкрилися з несподіваних і не завжди привабливих сторін. Але звинувачення у корупції й відкрите протистояння між найпомітнішими постатями у „команді Віктора Ющенка” – лише верхівка айсберга тих протиріч, які приховувалися за яскравими прапорами та лозунгами Майдану. Всього через рік після помаранчевої революції запитань до її лідерів накопичилось у суспільстві набагато більше, ніж було одержано відповідей.

Чому ж ініціативи і лозунги Майдану виявилися несумісними з прагненнями лідерів „помаранчевої революції”? Коли на початку 1980-х років свої акції непокори проводила польська „Солідарність”, такої організованості й порядку у неї не було й поготів. Тим більш прикро, що ідеали Майдану поступово перетворюються уже новою владою у абстрактні символи. Виявилося, що величезний зловісний механізм корупційно-олігархічного правління нашою країною надзвичайно слабкий. Він не витримав випробування на міцність під час помаранчевої революції. Але його вади, ніби тяжка генетична хвороба передалася новій владі. Якби те, що відбувалося в 2004, сталося в Україні в 1991 році, – ми були б сьогодні далеко попереду. Але і тоді отриманий імпульс незалежності не зміг активізувати практичну діяльність мас, і сьогодні не все гаразд з реалізацією прагнень громадян до свободи.

Чому ж одне з головних досягнень Майдану, яким численні політологи вважають народження громадянського суспільства, не було збережене і підсилене новою владою? Іноді навіть складається враження, що команда, яку Майдан привів до влади, злякалася власного народу і свідомо почала „гасити” хвилю “помаранчевої” демократії.

Після виборів 2004 року пов`язані з ними революційні настрої в Україні змінилися етапом консервативного перерозподілу влади. Представники радянської номенклатури одержали останній шанс перевтілитися в модернову правлячу еліту, подібну до тих, які правлять ринковим суспільством на Заході. Але чи скористаються вони цим історичним шансом, що вже втягнув Україну в болісний процес, який переживає все наше суспільство напередодні нових, тепер вже парламентських виборів? Питання залишається відкритим.

Свернуть

Через рік після виборів президента України, після протистояння на Майдані й „помаранчевої революції”, після ейфорії від зміни влади і розчарування від влади нової, можна поглянути на те, що відбулося, з вершин нового досвіду та знань.

Развернуть

Мнение эксперта
Другие диалоги:
Версия для печати

„Я не спостерігаю обвального падіння довіри до Ющенка”

Пройшов уже рік після помаранчевої революції. Як змінилося наше суспільство за цей час?

Для того, аби оцінити зміни в економічній ситуації мені потрібні більш жорсткі статистичні дані, тому я ліпше скажу про зміни у суспільних настроях. Коли ми робили опитування, приурочене до 100 днів нової влади, то не помічали явного розчарування в масах, про яке зараз часто доводиться чути у ЗМІ.

Звісно, що розчарування відчували ті, хто є виборцями Януковича, і тому такі настрої досить виразно фіксувалися у Східному регіоні . Єдине, що було для мене несподіванкою, це те, що суспільне розчарування виросло серед людей бідних, зокрема серед населення Південного регіону, а також населення великих міст. Це було несподівано, адже перші свої кроки нова влада спрямовувала на соціальний захист, роблячи аванси якраз у бік малозабезпечених верств.

Потім, коли ми аналізували соціальні настрої вже у вересні, то помітили їх погіршення. Водночас, хочу зауважити, що ми не помітили значного погіршення оцінок респондентами свого матеріального стану. До речі, як свідчить соціологічні дані, коли люди оцінюють економічний стан країни в цілому, то їхні оцінки є гіршими та більш змінними, тобто, більше „стрибають”, ніж коли вони оцінюють свій власний матеріальний стан. Це певною мірою є результатом впливу мас-медіа, адже якщо багато повторювати про невдачі влади, якщо дуже вип`ячувати різноманітні кризові моменти, то картинка ситуації країни в цілому буде гіршою, ніж оцінка особистої економічної ситуації громадян.

А яким чином змінилося ставлення українців до влади за цей період? Чи збільшилася довіра до неї, чи навпаки?

Я би хотіла показати довіру до влади на прикладі довіри до президента Ющенка. Ми маємо дані щодо ставлення громадян до Ющенка зібрані перед виборами, 3 місяці після його обрання і у вересні цього року, тобто коли пройшло дев`ять місяців від його перебування при владі. Я хочу сказати, що, як це не дивно, зростання рейтингу довіри до Ющенка відбулося вже після його обрання президентом. Якщо порівняти дані 2004 року за вересень місяць, то кількість респондентів, що говорили, що довіряють йому цілком, або переважно становила лише 50 %, і після виборів у квітні місяці вона становила 62%. Отже, існував ефект переможця.

До речі, саме тоді наші дослідження показували, що про своє голосування за Ющенка говорило більше людей, ніж було за результатами ЦВК. Окрім того, абсолютна більшість респондентів (95%) говорили, що вони ходили на вибори, у той час, як маємо лише 75% явки на виборчі дільниці. Це все результати ефекту переможця ( band wagon effect ), коли люди бажають належати до прихильників того кандидата, який здобув перемогу.

Я не спостерігаю обвального падіння довіри до Ющенка за останні півроку, адже за результатами наших вересневих досліджень ця довіра складала 42%, тобто вона залишається досить високою. Звісно що, коли людей запитують, хто відповідає за кризову ситуацію у владі, більшість говорить, що Ющенко. Отже, є різні показники, і люди бодай вже навчилися відрізняти політика від Бога, і усвідомлюють, що ситуація в політиці непроста, і президент припускається помилок, але це ще не означає, що він не варт довіри.

Чи існує залежність між кількістю розчарованих результатами революції та владою і тим, в яких регіонах проживають респонденти?

Ми проводили наприкінці лютого чергову хвилю моніторингу на замовлення Інституту соціології в рамках проекту „Українське суспільство”, і воно показало, що третина опитаних на запитання „Чи відчуваєте Ви себе особисто в програші/ виграші в результаті помаранчевої революції?” відповіла, що почувається у виграшу. Проте, картина справді дуже диференційована в залежності від регіонів. На Західній Україні аж 63% осіб, що вважають себе у виграші, у той час як на Сході таких людей тільки 7%.

Південь вирізняється від інших регіонів тим, що там найбільше людей, які не можуть дати однозначної відповіді на це запитання, таких там 2/3, точніше 67%, при цьому частка людей, що у виграші (19%) там подібна до кількості тих, хто почувають себе у програші від революції (13%). Отже, Південь – це регіон-загадка, і щодо нього, як мені здається, мусила би точитися політична боротьба. Водночас, і на Сході є досить велика частка людей, яким важко визначитися, у програші вони, чи у виграші (таких там 62%).

Виходячи із цього, чи можна вважати помаранчеву революцію надбанням лише певної частини України?

Ні, революція була загальноукраїнською. Часом справді звучить думка, що Майдан став подією переважно для західної України, але насправді в той історичний момент переплелося дуже багато різних суспільних очікувань, і очікування, які були у західноукраїнців справдилися більшою мірою, ніж ті, котрі мали жителі інших регіонів. Тому, хоча революція і стала подією для всіх українців, проте вона мала різний резонанс, і внаслідок змішування різних очікувань маємо 2/3 громадян, які не можуть сказати, чи справдилися їхні сподівання.

Як, на Вашу думку, може позначитися розчарування нинішньою владою на виборчій активності наших громадян під час майбутніх виборів до парламенту?

Згідно з тим, що нам зараз відповідають респонденти, то навесні 2006 року на вибори у Верховну Раду скоріше за все прийде 75% виборців. Із нашого попереднього досвіду я знаю, що зазвичай на виборчі дільниці приходить менше людей, ніж обіцяє, наприклад якщо на перший тур минулих президентських виборів збиралося прийти близько 90% громадян, то прийшло 75%. Таким чином, можна спрогнозувати, що на парламентські вибори теж прийде менше людей, ніж свідчать теперішні соціологічні опитування.

Водночас, я хочу підкреслити, що падіння виборчої активності спостерігається у багатьох країнах, наприклад у Сполучених Штатах його фіксують, починаючи вже із 60-х років. Зараз дані свідчать, що там на вибори ходить вже менше 70% громадян, проте ніхто не вважає таку ситуацію кризовою. Отже, падіння виборчої активності може свідчити про багато речей: і про деполітизацію суспільства, і про те, що вибори до Верховної Ради – це зрештою не вибори президента (тобто ставка на цих виборах нижча). Звісно що ситуація може і змінитися, адже зараз лише листопад місяць, і до виборів доволі далеко, проте я би не сподівалася, що на виборчі дільниці у березні 2006 року прийде більше 65%.

А як вплинули помаранчеві події на зовнішньополітичні вподобання українців? Чи стали наші громадяни почуватися ближчими до Європи за цей рік?

Як свідчать дані опитувань, у 2005 році порівняно з 2004 роком збільшилася частка респондентів, які скоріше негативно ставляться до ідеї приєднання України до Союзу Росії і Білорусі, тепер їх частка становить 28%, у той час як рік тому таких було 20%, і це відбулося за рахунок того, що частка прибічників такого союзу зменшилася від 63% до 53%. А от що стосується вступу України до Євросоюзу, то також збільшилася частка тих, хто негативно ставиться до цієї ідеї (із 12% до 20%), проте це сталося не за рахунок зменшення прибічників Євросоюзу, а завдяки тому, що багато людей, рік тому давали невизначену відповідь на це питання, а тепер люди поступово визначаються і роблять це не на користь євроінтеграції.

Але, з іншого боку, треба сказати, що прихильними ідеї інтеграції з Росією та Білоруссю залишається 53%, а з Європейським Союзом 47% опитаних громадян, що означає, що більшість українців все ж не бачать виходу в ізоляції і хочуть до когось приєднуватися. До того ж, дві третини тих, хто висловлюється за вступ до ЄЕП, вважає, що рішення про вступ треба прийняти тільки, якщо це не зашкодить вступу до Євросоюзу.

Чи вважаєте Ви особисто себе розчарованою Майданом і тим, до чого він привів?

Ні, і не бачу приводу до цього. До речі, дані соціологічних досліджень підкріплюють мене в цій думці, оскільки я не спостерігаю у опитаних громадян ні стрімкого росту негативних оцінок свого матеріального становища, ні падіння доходів.

Якщо ж говорити про себе особисто, то це залежить від моїх очікувань, які я пов`язувала з помаранчевою революцією. Я очікувала, що буде досягнута справедливість у захисті волевиявлення громадян, і дочекалася цього. Для мене, як науковця, важливим було щоби Україна мала високий престиж у світі, адже від цього залежать мої умови праці. Завдяки Майдану мені морально стало легше з`являтися і бути почутою на міжнародній науковій та публічній арені.

Хочу висловити свою думку з приводу того, звідки з`явилося “розчарування”. Воно стало результатом дуже високих і при цьому невизначених очікувань, не призвичаєння до того, що політика є політика, і не варто вбудовувати в позицію президента, чи то прем`єра занадто високих сподівань. Дані з усіх країн світу показують, що впродовж вже перших місяців президентства рейтинг завжди спадає, проте всім вистачає терпіння не проголошувати того, що відбулося обвальне падіння довіри до влади. Я думаю, що більш конструктивним є шукати шляхи про зміцнення довіри до президента та уряду, ніж говорити про її ґвалтовне падіння, до того ж дані соцопитувань його не показують.

Що ж стосується корупції, у якій звинувачують нинішню владу, то якщо відкрити будь-який польський часопис, чи газету за будь-яке число, то від першої до останньої сторінки можна спостерігати матеріали про корупцію. І коли ми говоримо полякам про те, що у нас кепсько, то вони відповідають, що починали з того ж самого, що все іще мають, про які звісно що варто говорити, але проголошувати “провал” влади абсолютно передчасно.

Бесіду вела Оксана Гриценко
Версия для печати
Публикации автора

 

Рекомендуем к прочтению

Родился бедным? Тебе не повезло!

Артерии и «социальные лифты» общества закупориваются. Шансы карьерного роста, социальная мобильность снижается, и, что еще хуже, падает доверие людей друг к другу, что заметно среди всех классов общества, но более всего – среди бедных. Столь восхваляемый «гибкий рынок труда», означает лишь мир, в котором такая принципиально важная вещь, как профсоюз, оказывается не у дел, а с работниками обращаются как с собственностью. Это представляет смертельную угрозу семьям рабочих, и их шансам дать своим детям вдохновение и жизненные силы.

В Британии становится все меньше социального разнообразия и знаний: в условиях нынешнего капитализма компетентные люди просто не могут никуда пробиться; они становятся жертвами социальных предрассудков и настроений. Они просто не знают, что делать, поскольку эффективная государственная политика должна идти вразрез с господствующими инстинктами консерваторов.

Читать далее

 

Мнения других экспертов

Кирило Стеценко, заслужений артист України, професор Київського національного університету культури і мистецтв

Помаранчева революція – це початок шляху до нової єдності українців

Олексій Гарань, доктор історичних наук, професор Києво-Могилянської Академії, науковий директор Школи Політичної Аналітики

Здобутою свободою треба вміти користуватися

Віталій Кулік, директор Центру досліджень громадянського суспільства

„Майдан не переміг”

Владимир Бревнов, экономист

Регионы будут определять будущее Украины

Николай Пааль, член Международной группы экспертов

Оранжевая революция стала катализатором перемен к лучшему

Владимир Балабанович, председатель Профсоюза работников сферы предпринимательства

Майдан показал – силу этого народа нельзя недооценивать!

Владимир Богданов, социолог

Пятнадцать лет олигархической демократии опустошили страну

Светлана Солонская, психотехнолог

«Майдан стал продуктом тотального использования психотехнологий»

Олександр Дергачов, політолог

„Нам потрібна еволюція, яка отримала поштовх завдяки Майдану”

Валерий Вакарюк, вице-президент Фонда Виктора Пинчука

„Майдан став новим символом в українській політиці”

Павел Фролов, заведующий лабораторией социально-психологических технологий Института социальной и политической психологии

Возникновение гражданского общества – не заслуга новой власти

Тарас Возняк, головний редактор культурологічного часопису “Ї”

Майдан – це буржуазна революція

Антоніна Колодій, доктор політологічних наук, завідувач кафедри політичних наук і філософії Львівського регіонального інституту державного управління НАДУ

Нетерплячка як синдром

Ігор Попов, голова правління Комітету виборців України

„Не можна говорити, що Майдан є заслугою лише киян”

Юрий Павленко, доктор философских наук, доцент (Институт Мировой экономики и международных отношений НАН Украины)

Майдан – це школа розчарування

Анатолій Ткачук, народний депутат 1-го скликання

Це була не помаранчева, а психологічна революція

Кость Бондаренко, директор Института проблем управления имени Горшенина

У «помаранчевой» команды радужного будущего не будет

Сергей Макеев, доктор социологических наук, старший научный сотрудник Института социологии НАН Украины

Когда власть просто надоела!

Євген Головаха, Заступник директора Інституту соціології, Завідуючий відділу історії, теорії та методології соціології, професор

Революція очікувань

Виктория Подгорная, к.ф.н., директор Центра социально-политического проектирования

«Оказалось, что у команды Ющенко не было стратегии развития страны»

Владимир Малинкович, политолог

Майдан был для нас ценен, но не удовлетворил никого

Юрій Макаров, журналіст, літератор

„Вперше за багато років мені не соромно за главу держави”

Мирослав Маринович, віце-ректор Українського католицького університету

Місія України Майданом не вичерпалась

Ігор Лосєв, кандидат філософських наук, доцент Національного університету „Києво-Могилянська академія”

„Маємо зараз помаранчеві настрої в суспільстві й кумівську систему в управлінні”

Лесь Герасимчук, культуролог

Україна здатна продукувати казки про світлу мрію

Максим Стріха, керівник наукових програм Інституту відкритої політики, доктор фізико-математичних наук

„Зміни в українському суспільстві стали по-справжньому революційними”

Сергей Борисович Крымский, философ

Это была не «Оранжевая», а Революция духа

 

Другие диалоги

Украина в Европе – контуры и формат будущих взаимоотношений

Государственное управление: нужен ли «капитальный ремонт власти»?

ЕСТЬ ЛИ БУДУЩЕЕ У «ЛЕВОГО ДВИЖЕНИЯ» в УКРАИНЕ?

МИР В ВОЙНЕ или ВОЙНА В МИРУ?

НОВАЯ МЕЖДУНАРОДНАЯ СИСТЕМА БЕЗОПАСНОСТИ родится в Украине?

УКРАИНСКИЙ ПРОЕКТ – реформирование, перезагрузка, создание нового?

Будущее ТВ и Интернета – слияние, поглощение, сосуществование?

ФЕНОМЕН УКРАИНСКОГО МАЙДАНА

Поляризация общества - источник перманентной нестабильности. Найдет ли Украина социальный компромисс?

Партнерство Украина-Евросоюз: вызовы и возможности

МАЛЫЕ ГОРОДА – богатство разнообразия или бедность упадка

Права или только обязанности? (О состоянии соблюдения прав человека в Украине и мире на протяжении последних 65 лет)

Виртуальная реальность и нетократия: новые штрихи к портрету Украины

Таможня или Союз?

ДЕНЬГИ БУДУЩЕГО: валюты локальные, национальные, глобальные? Бумажные или электронные?

Кадры решают все? Или почему из Украины утекают мозги?

Мультикультурализм VS национализм

Религия в социально-политическом контексте Украины

Гуманитарная политика в Украине – а есть ли будущее?

Новый мировой экономический порядок

Рынок земли и будущее аграрной Украины

ДЕМОКРАТИИ КОНЕЦ? или ОНА ВРЕМЕННО СДАЕТ ПОЗИЦИИ?

Судьба реформ в Украине или Реформировать нереформируемое?!

20 наших лет

Будущее без будущего? или Почему Украина теряет образованное общество?

Украинский характер – твердыня или разрушающаяся крепость?

ПЕНСИОННАЯ РЕФОРМА В УКРАИНЕ: куда дует ветер перемен

20 лет независимости Украины – мифы и реалии

Поход Украины в Европу: остановка или смена курса?

Местные выборы 2010: прощание с самоуправлением?

Республика: «де-юре» или «де-факто»?

Каков капитал, таков и труд

Идеология умерла. Да здравствует новая идеология?!

Повестка дня нового Президента – стабилизация или развитие?

Соблазн и искушение диктатурой

Реформа украинского здравоохранения или ее отсутствие: причины и следствия

Выборы-2010: готова ли Украина к переменам?

Неосознанный сталкер. Или. Скрытые и явные угрозы жизни Украины и возможности их предотвращения

Новый общественный договор – быть или не быть?

КАК СПАСТИ СТРАНУ? или Приговор вынесен. Обжалованию подлежит?!

Человеческий капитал в топке экономического кризиса

Украинское общество в условиях кризиса: социальные вызовы и мистификации.

Большой договор между Украиной и Россией: от проекта влияния к проекту развития

Украинская власть: царствует, господствует или руководит?

Украина: нация для государства или государство для нации?

„Социальный капитал” и проблемы формирования гражданского общества в Украине

«Социальные мифологемы массового сознания и политическое мифотворчество»

Гражданин и власть: патерналистские и авторитарные настроения в Украине.

В зеркале украинского культурного продукта

Есть ли «свет» в конце регионального «туннеля» или кого интересуют проблемы местного самоуправления?

Национальная идея: от украинской мечты к новой парадигме развития

Досрочные выборы: политическое представление к завершению сезона

Кризис ценностей: что такое хорошо, и что такое плохо?

Реформы в экономике Украины: причины, следствия, перспективы

Информационное пространство – кривое зеркало Украинской действительности

Постсоветское поколение – здравствуй! (или некоторые подробности из жизни молодежи)

Проект Україна: українська самосвідомість і етнонаціональні трансформації

„Південний вектор” євроінтеграційної стратегії України

Феноменологія української корупції та її специфічні риси

Українській Конституції 10 років: від «однієї з найкращих в Європі» до правового хаосу

Украина в геополитических играх 2006-2025 гг. или Очередное обновление внешней политики

Яку Україну пропонують Україні чи Програми та реальні практики політичних партій України

Парламентський злам: проблеми взаємодії владних гілок

Вызовы или стимулы глобализации?

Демографический кризис или последний украинец

Адміністративно-територіальна реформа – тест на ефективність нової влади

Ролевые игры: социодрама Украина – ЕС

Славянские миры: цивилизационный выбор

Повестка дня будущего президента

Новое украинское Просвещение

„Внутрішня геополітика” України.

Чи готова Україна „мислити глобально, діяти локально”?

Демократия по-украински

Какая Россия нужна Украине?

Українська національна еліта – становлення чи занепад?

Середній клас в Україні : майбутнє народжується сьогодні

Україна шукає свою ідентичність

Камо грядеши, Украина?

page generation time:0,232