В украинской системе нечего исправлять, - там все надо менять.

Евгений Чичваркин

Пользовательского поиска

Майдан, рік по тому

Прочитать вступление на русском языке

Через рік після виборів президента України, після протистояння на Майдані й „помаранчевої революції”, після ейфорії від зміни влади і розчарування від влади нової, можна поглянути на те, що відбулося, з вершин нового досвіду та знань.

Події, які сьогодні увесь світ називає „помаранчевою революцією”, відбувалися без барикад та застосування зброї. Захід у захваті аплодував Майдану, адже досі вважалося, що мирні акції протесту та непокори – найбільш ефективний тип революції, оскільки, на відміну від збройних конфліктів, не приховують справжні причини та мету революційних перетворень. Однак прихований від очей громадськості підтекст подій, що відбулися, суперечливі і навіть протилежні інтереси лідерів революції, які об`єдналися проти режиму Кучми, далися взнаки навіть раніше, ніж сподівалися найбільш песимістично налаштовані експерти.

Як добре все починалося! Лозунги свободи зробили чудо: у Києві знизилася злочинність, зменшилася кількість п`яних. Люди приводили у свої домівки десятки незнайомих людей – погрітися та випити чаю. Такої масової рішучості та ентузіазму в Україні годі було побачити навіть за часів народження незалежності.

Протистояння на виборах 2004 року носило принциповий характер – країна дійсно вибирала свій шлях у майбутнє, але не всі бачили його однаково. Різниця у сприйнятті подій, що відбувалися, у влади і народу почала виявлятися одразу після інавгурації нового президента.

Лідери й ініціатори „помаранчевої революції” виявилися більш слабкими, ніж той вир народної ініціативи, який ніс країну до свободи. Дехто з тих, хто виступав перед учасниками акцій непокори на Майдані, з часом розкрилися з несподіваних і не завжди привабливих сторін. Але звинувачення у корупції й відкрите протистояння між найпомітнішими постатями у „команді Віктора Ющенка” – лише верхівка айсберга тих протиріч, які приховувалися за яскравими прапорами та лозунгами Майдану. Всього через рік після помаранчевої революції запитань до її лідерів накопичилось у суспільстві набагато більше, ніж було одержано відповідей.

Чому ж ініціативи і лозунги Майдану виявилися несумісними з прагненнями лідерів „помаранчевої революції”? Коли на початку 1980-х років свої акції непокори проводила польська „Солідарність”, такої організованості й порядку у неї не було й поготів. Тим більш прикро, що ідеали Майдану поступово перетворюються уже новою владою у абстрактні символи. Виявилося, що величезний зловісний механізм корупційно-олігархічного правління нашою країною надзвичайно слабкий. Він не витримав випробування на міцність під час помаранчевої революції. Але його вади, ніби тяжка генетична хвороба передалася новій владі. Якби те, що відбувалося в 2004, сталося в Україні в 1991 році, – ми були б сьогодні далеко попереду. Але і тоді отриманий імпульс незалежності не зміг активізувати практичну діяльність мас, і сьогодні не все гаразд з реалізацією прагнень громадян до свободи.

Чому ж одне з головних досягнень Майдану, яким численні політологи вважають народження громадянського суспільства, не було збережене і підсилене новою владою? Іноді навіть складається враження, що команда, яку Майдан привів до влади, злякалася власного народу і свідомо почала „гасити” хвилю “помаранчевої” демократії.

Після виборів 2004 року пов`язані з ними революційні настрої в Україні змінилися етапом консервативного перерозподілу влади. Представники радянської номенклатури одержали останній шанс перевтілитися в модернову правлячу еліту, подібну до тих, які правлять ринковим суспільством на Заході. Але чи скористаються вони цим історичним шансом, що вже втягнув Україну в болісний процес, який переживає все наше суспільство напередодні нових, тепер вже парламентських виборів? Питання залишається відкритим.

Свернуть

Через рік після виборів президента України, після протистояння на Майдані й „помаранчевої революції”, після ейфорії від зміни влади і розчарування від влади нової, можна поглянути на те, що відбулося, з вершин нового досвіду та знань.

Развернуть

Мнение эксперта
Другие диалоги:
Версия для печати

Помаранчева революція – це початок шляху до нової єдності українців

Помаранчева революція – це початок шляху до нової єдності українців : Помаранчева революція – це початок шляху до нової єдності українців

Кирило Стеценко, заслужений артист України, професор Київського національного університету культури і мистецтв

Пане Кириле, наскільки прийнятним є для Вас термін “революція” по відношенню до минулорічних подій на Майдані? Наскільки це слово відповідає вашим уявленням про те, що відбулося?

Я цілком сприймаю слово “революція” як термін, який пояснює минулорічні події. Деякі політики заперечують його, наводячи сміхотворний аргумент, який я пам'ятаю ще з підручників з істмату: “революція – це зміна суспільно-політичного ладу та економічної формації шляхом насильства”. Мене дивує, що люди, які повинні творчо аналізувати актуальні події, шукають пояснень у догматах 19 століття. Я вважаю, що парадигми часів французької революції або індустріального пролетаріату давно вже незастосовні щодо колізій інформаційної доби.

Якщо Ви все ж переконані, що це була революція, то яких саме сфер торкнулися революційні зміни?

Я гадаю, що це революція світоглядна і духовна – це був початок української культурної революції, яку ми будемо продовжувати протягом найближчих 5-10 років. Скажу більше, це була революція, яка не ставила економічних цілей – люди боролися за справедливість, за людську гідність і за свободу. Вперше революція поставила своїх учасників у стан вільних людей, а не жебраків. Раніше, за Марксом-Леніним, люди боролися лише за фізичне виживання, тому матеріальні цінності вони ставили понад усе.

Ви вважаєте, що питання добробуту людей на Майдані не хвилювало?

Безумовно, нас усіх хвилює те, що ми їмо, у що одягаємося і так далі. Але чи це було вирішальним у листопаді 2004-го? Щастя за комуністичної моделі означало бути забезпеченим, але нічого не вирішувати – це щастя тварини у зоопарку, яка має прогнозоване майбутнє у вигляді регулярного харчування і теплого місця. Тому вимога “Нагодуй нас!” – це вимога орди рабів. Якщо середній клас хотів більшої свободи для своє підприємницької діяльності, то це вже була вимога вільної людини, людини активної. А от забезпечення прожиткового мінімуму – це проблема утриманця, який не вміє заробляти і хоче, щоб йому все давали просто так. Отже, на Майдан вийшли люди, які прагнули свободи, елементом якої була і свобода економічна, тобто, прагнення бути господарем власного життя.

Що такого з'явилося або зникло, що дозволяє Вам говорити про революційність змін у духовній сфері?

Відкрилося усвідомлення того, що в Україні не існує єдиного культурного і цивілізаційного простору. Українська нація зависла розчепірившись між трьома століттями: у ХІХ-ому – з проблемою метафізичного самовизначення, яку намагалися розв'язати і Кирило-Мефодієвське братство, і Драгоманов, і Костомаров, і Франко, і Леся Українка, а також Липинський, Донцов, Пачовський та інші; у ХХ-ому – з двічі проголошеною державністю, але без самостійної реалізації себе в культурному, політичному та економічному сенсах; нарешті, у ХХІ-ому – без відповідей на ті питання, які вже давно розв'язали для себе німці, поляки і французи. Помаранчева революція у цьому сенсі стала актом, який нам показав, що ми є . Фактично, ця подія була черговим етапом визвольного руху за право бути , за право реалізувати себе в реаліях нової, постіндустріальної доби.

Перший етап цього руху припадає на 1917 рік; другий – на 1991 рік, з отриманням формальної незалежності. Але тоді не сталося культурної революції, яка мала б поновити історичну справедливість, зняти болючі світоглядні табу, повернути українцям право на формулювання власного погляду на свою культуру та походження. Адже до останнього часу ми йшли в фарватері російської історичної науки, російських цінностей, потреб і уявлень.

У зв ' язку з цим, варто звернути увагу на феномен культурної ідентичності: почуваючись українцями, багато наших громадян не ідентифікують себе з українською культурою. Помаранчева революція взялася реалізувати цей проект – віднайти та відтворити українську культурну ідентичність. Потрапивши на Майдан кожен розумів, що він відтепер перестав бути самотнім у своїх мріях про спільне. А це – надзвичайно важливо! Відтак, нація відчула якусь істинну, притаманну тільки їй форму буття! Це був знак, який ми повинні пам'ятати завжди. Навіть, тоді, коли все нібито завмерло. Ми маємо прагнути це відтворювати, коли час прийде...

Всі, хто брав участь у цій події, а також ті, хто спостерігав за цим здалеку, закарбували в собі відчуття справжності. Справжня істина – це завжди особисто пережитий досвід. Ми ніколи не будемо вірити у те, що прочитали у книжках, побачили у фільмах – ми маємо це пропустити через свою душу, щоб втілити це у реальність. І українці мали нагоду відчути і пережити це на власному досвіді.

Я бачу, що Ви переживаєте Майдан скоріше як емоцію, внутрішнє переживання...

Я переживаю його як екзистенційний акт. Багато хто з тих, хто був на Майдані знав небезпеку, можливо, навіть, небезпеку смерті, але все одно там лишався. Людина, яка не відступає перед смертю, а навпаки, продовжує рухатись далі – це дуже високий акт буття. Цей колективний, загальнонаціональний досвід є значно важливішим за політичні маневри та розрахунки.

Помаранчева революція нарешті дала українцям можливість мислити себе в природній спосіб – через любов один до одного, і через відчуття добра і миру. Не дарма ця революція відбувалася у формі фестивалю.

Інколи цей фестиваль називають технологією...

Така „технологія” була б неплідною, якби її накинули нації, яка здатна робити революції у формі кровопролитного путчу, мордобитія або масового ґвалтування чи грабунку.

Протистояння на Майдані було духовним протистоянням абсолютних сутностей. Фактично це було протистоянням протилежних моделей життя: моделі Виживання і моделі Любові. Модель Виживання захищає себе через Владу, Багатство і Силу; а Любов реалізує себе через Творчість, яка вмотивована Свободою. Відтак, на Майдані відбувалося змагання між людиною, яка Виживає ( homo mechanicus ), і людиною, яка Любить ( homo spiritus ). Тому спалах релігійних почуттів на Майдані був абсолютно закономірним.

Якби на Майдані стояла людина, яка б воліла матеріальних статків, то її можна було б купити. Якби вона хотіла влади, її спокусили б кар ' єрою. Згадайте комендантів таборів на Хрещатику, які взяли на себе організацію буденного життя – вони врятували здоров'я багатьох молодих людей, але не пішли у владу – я про них взагалі не чув нічого протягом останнього року. Відтак, Майдан – це повстання людини, яка здатна робити справедливі речі просто так, з власного переконання, не випрошуючи за це винагород. Майдан показав, що, крім грошей, є й інші цінності, що є люди, які йдуть не вниз, щоб вижити, а вгору, щоб творити. Це означає, що ми не такі вже й погані, як звикли про себе думати.

Як Ви думаєте, що вимагалося на Майдані, наскільки ці вимоги були реалізовані?

Власне, нічого особливого Майдан не вимагав. Вимоги стосувалися фальшивих виборів, які вже пройшли. Надії при цьому покладалися на Ющенка, який мав вивести Україну із замкненого кола, поновити принцип справедливості, забезпечити дотримання громадянських прав, захистити людську гідність і не дати Україні знову перетворитися на колонію Москви. Янукович при цьому розглядався як представник старого режиму, який буде здатний ще брутальніше уярмлювати Україну.

Політологи, що вигадують вимоги, які нібито висувалися Майданом, заробляють дивіденди на ринку політтехнологічних послуг. Вони суперечать собі, коли заявляють, що система влади розвалилася, боротьба з корупцією закінчилася нічим і так далі. Насправді, порядок можна організувати – заборонити свободу слова, припинити свободу підприємницької діяльності, ввести військовий стан – тоді ми за півроку матимемо такі успіхи, що всі ходитимуть стрункими шерегами. Але в такому разі ми виберемо певний варіант тоталітаризму, який задовольнить, мабуть, всіх – і владу, і народ, і опозицію (не знаю, чи вона буде тоді існувати), і персонально кожного медіа-маніпулятора.

Разом з тим, на Майдан вийшли люди, які все таки формулювали запит на зміни, і навіть Ви про них згадували – свобода, справедливість, пошук культурної ідентичності...

Зараз мало хто оглядається назад і згадує того змія, який гнався за нами. Якщо повернемося в те, що було хоча б два роки тому, то зрозуміємо, що змін насправді сталося багато. Головне – ми стали сміливими, всіх критикуємо і від усіх всього вимагаємо. Це непогано, особливо якщо така вимогливість суміщається з особистою відповідальністю, з щирим вкладанням сил у щось продуктивне. Врешті, речі такого ґатунку як боротьба з корупцією, соціальна справедливість і масовий добробут – не можуть реалізуватися протягом року за допомогою президентських указів.

Чесно кажучи, актуальний стан свободи не підкріплений культурою – політичною, побутовою, економічною. Є така добра приказка: “Ваша свобода розмахувати руками закінчується там, де починається мій ніс”. У нас же мало хто має це почуття дистанції. В результаті, сутність свободи слова поверхово сприймається багатьма з тих журналістів, які ще рік тому скаржилися на цензуру, утиски і так далі. Якщо народ не готовий відповідати за самого себе, то неминуче приходить диктатор.

А Україні зараз загрожує прихід диктатора?

Для України, можливо, це був би вихід із ситуації. Тому що нам зараз загрожує розпад певних сталостей, на яких ми трималися протягом останнього часу. Різні політичні сили тягнуть нас в усі боки одночасно. До того ж нам бракує осмисленості, системності руху. Хоча, мушу сказати, що диктатура – це все таки не український шлях.

Минулого року ми часто чули з трибун про появу української політичної нації – чи існує вона на сьогоднішній день?

Термін “політична нація” був придуманий Кучмою і його політологами як антитеза до гасел “Україна – для українців” або чогось подібного. Такий термін прирівнював Україну до США або СРСР, тобто, конгломерату народів, який перетворює національність на громадянськість. Що таке радянський народ – це і є політична нація на базі російської культури.

Я бачу, що у Вас превалює обережне, навіть негативне ставлення до цього терміну. Але в політологічній думці термін “політична нація” носить все ж таки нейтральне значення...

Так, я розумію, що політична нація – це певний етап розвитку держави, яка консолідує громадян на базі цінностей і способу життя, без залежності від того якої крові або етносу ці люди. Але зверніть увагу на те, що радянський народ, що б там не говорили, виростав саме на культурній єдності, яка, в свою чергу, носили чіткі національні ознаки. Те ж саме можна говорити про французів, німців, італійців. Відповідно, після 19 століття, коли процес формування культурних спільнот у більшості розвинених країн оформився у політичні нації, з'явилися нові форми консолідації – як приклад можна навести громадянство нових союзних утворень, на кшталт Європейського Союзу з гіпотетичною національністю „європеєць”.

Що стосується України, то прийняття терміну “політична нація” може нести в собі приховану пастку, яка полягає в тому, що ми ще не досягли консолідації етнічної нації – ми ще не стали нацією в культурному сенсі, а вже говоримо про політичну. Відтак, у нас починають говорити про Україну як про багатонаціональну державу, про пріоритетність права меншин і так далі. Все це створює додаткові труднощі для самоусвідомлення українства як такого; врешті ми можемо втратити культурну ідентичність українства як феномену унікальної автохтонної традиції.

А Ви думаєте, що на Майдані стояли представники титульної нації, чи національна ознака все таки не була важливою?

Помаранчева революція відкрила для всього світу український народ – ми перестали бути біомасою, ресурсом чи матеріалом для побудови російських моделей – ми стали суб'єктом історії. І в цьому сенсі на Майдані були українці – вони відчували свою духовну, світоглядну і, навіть, мовно-культурну спорідненість. І якщо тепер ми в це вже не віримо, то все одно у це повірив світ.

Мушу зауважити, що українці ще не повною мірою відчули відповідальності за свою автентичність. Не можна висувати претензії до українських поляків, євреїв і росіян за те, що вони не українізуються – ця претензія має скеровуватись, в першу чергу, до українців. Якщо самі українці почасти відкидають свою культурну ідентичність – як ми тоді можемо вимагати культурної лояльності від інших народів?

Чому я розставляю такі акценти? Подивіться на Російську імперію і згадайте, хто творив її культурне надбання – Пушкін, Достоєвський, Чайковський, Гоголь, Чехов, Лермонтов, які ніколи не були росіянами за етнічним походженням. Але вони були росіянами за культурною ідентичністю. Вони збагачували образ російської культури, бо вони жили в цій державі і дихали її фізичним і духовним повітрям.

Чому Україна не змогла виробити такого ступеню відкритості, щоб творцями її культури стали представники інших національностей? Тому що ми самі ще не з ' ясували, хто ми , звідки ми і куди ми йдемо ? Поки ми не розв'яжемо для себе ці метафізичні питання, як це вже зробили реалізовані у XVIII - XIX століттях народи, доти ніхто не буде розуміти навіщо йому працювати на цю державу, а відтак і про політичну націю говорити зарано.

Я бачу вихід у тому, що самі українці повинні самі себе усвідомити і відчути – творчо, гармонійно – громадянами України на базі української культури. Тоді кожен громадянин України буде приймати українську культуру як природну для цієї держави і буде її розвивати, не втрачаючи зв'язки з своїм корінням, якщо він не належить до українського етносу.

Ваші надії на повстання культурної і політичної єдності якось пов'язані з особистістю Ющенка? Дехто вважає, що Майданом історична роль Ющенка вичерпується...

На нього є надія, як на людину, яка розуміє, що Україні потрібне зцілення. Зцілення я тут розумію у двох сенсах – по-перше, “гоїти”, “лікувати”; по-друге, робити щось цілим, з ' єднувати розділені частини. Я думаю, що зцілювання – це і є нормальний стан Ющенка, це його психотип і покликання. А революція – це, можливо, не його природний стан, це не його роль. Що він зробив для революції – він об'єднав всі політичні сили, незалежно від ідеологій, базових цінностей; він об'єднав те, що не об'єднується, через що, власне, все і розвалилося. Але саме цей інстинкт – зводити до купи те, що не можна звести, об'єднувати тих, хто ніколи б не об'єднався – Україні тепер потрібен більше за все.

До речі, Ющенко під час революції виступив уособленням національної ідеї. Коли Кучма сказав, що національна ідея не спрацювала, я замислився – а чому не спрацювала? І знайшов свою відповідь – українська національна ідея не може бути сформульована в раціонально-вольовий спосіб. Вона може бути сформульована тільки як образ. Тому цементуючим розчином може бути тільки мистецтво, культура і релігія – на рівні любові, віри і відчуттів. Лозунг “Ющенко!” означав ні що інше, як “Україна!”. Якби ми сказали, наприклад, що “українці – це богообраний народ”, то ми б заклювали одне одного, намагаючись або виправити, або доповнити, або взагалі заперечити це твердження. Українці ніколи не дозволять сказати щось конкретне про себе, бо їх з'їдять сумніви або заздрість. Але якщо ця ж ідея існує у формі емоційного образу, то її неможливо знищити, її неможливо заперечити чи поставити під сумнів, бо вона неконкретна. Одначе кожен її відчуває дуже особистісно і тому щиро вірить у неї.

Чи не здається Вам, що багато хто спокусився владою після Майдану?

Якщо ви про політиків, то у них робота така – виборювати владу. Якщо про звичайних людей, то тут справді міг статися “відкат”, тому що людина завжди повертається до такого способу життя, до якого звикла. Стиль життя в Україні істотним чином ще не змінився, але розподіл сил у суспільстві інший. Ті, що не вірили – вірять, а хто був безсоромно могутнім – причаївся.

Бесіду вів Юрій Таран

Версия для печати
Рекомендуем к прочтению

Родился бедным? Тебе не повезло!

Артерии и «социальные лифты» общества закупориваются. Шансы карьерного роста, социальная мобильность снижается, и, что еще хуже, падает доверие людей друг к другу, что заметно среди всех классов общества, но более всего – среди бедных. Столь восхваляемый «гибкий рынок труда», означает лишь мир, в котором такая принципиально важная вещь, как профсоюз, оказывается не у дел, а с работниками обращаются как с собственностью. Это представляет смертельную угрозу семьям рабочих, и их шансам дать своим детям вдохновение и жизненные силы.

В Британии становится все меньше социального разнообразия и знаний: в условиях нынешнего капитализма компетентные люди просто не могут никуда пробиться; они становятся жертвами социальных предрассудков и настроений. Они просто не знают, что делать, поскольку эффективная государственная политика должна идти вразрез с господствующими инстинктами консерваторов.

Читать далее

 

Мнения других экспертов

Олексій Гарань, доктор історичних наук, професор Києво-Могилянської Академії, науковий директор Школи Політичної Аналітики

Здобутою свободою треба вміти користуватися

Віталій Кулік, директор Центру досліджень громадянського суспільства

„Майдан не переміг”

Владимир Бревнов, экономист

Регионы будут определять будущее Украины

Николай Пааль, член Международной группы экспертов

Оранжевая революция стала катализатором перемен к лучшему

Владимир Балабанович, председатель Профсоюза работников сферы предпринимательства

Майдан показал – силу этого народа нельзя недооценивать!

Владимир Богданов, социолог

Пятнадцать лет олигархической демократии опустошили страну

Светлана Солонская, психотехнолог

«Майдан стал продуктом тотального использования психотехнологий»

Наталя Погоріла, соціолог

„Я не спостерігаю обвального падіння довіри до Ющенка”

Олександр Дергачов, політолог

„Нам потрібна еволюція, яка отримала поштовх завдяки Майдану”

Валерий Вакарюк, вице-президент Фонда Виктора Пинчука

„Майдан став новим символом в українській політиці”

Павел Фролов, заведующий лабораторией социально-психологических технологий Института социальной и политической психологии

Возникновение гражданского общества – не заслуга новой власти

Тарас Возняк, головний редактор культурологічного часопису “Ї”

Майдан – це буржуазна революція

Антоніна Колодій, доктор політологічних наук, завідувач кафедри політичних наук і філософії Львівського регіонального інституту державного управління НАДУ

Нетерплячка як синдром

Ігор Попов, голова правління Комітету виборців України

„Не можна говорити, що Майдан є заслугою лише киян”

Юрий Павленко, доктор философских наук, доцент (Институт Мировой экономики и международных отношений НАН Украины)

Майдан – це школа розчарування

Анатолій Ткачук, народний депутат 1-го скликання

Це була не помаранчева, а психологічна революція

Кость Бондаренко, директор Института проблем управления имени Горшенина

У «помаранчевой» команды радужного будущего не будет

Сергей Макеев, доктор социологических наук, старший научный сотрудник Института социологии НАН Украины

Когда власть просто надоела!

Євген Головаха, Заступник директора Інституту соціології, Завідуючий відділу історії, теорії та методології соціології, професор

Революція очікувань

Виктория Подгорная, к.ф.н., директор Центра социально-политического проектирования

«Оказалось, что у команды Ющенко не было стратегии развития страны»

Владимир Малинкович, политолог

Майдан был для нас ценен, но не удовлетворил никого

Юрій Макаров, журналіст, літератор

„Вперше за багато років мені не соромно за главу держави”

Мирослав Маринович, віце-ректор Українського католицького університету

Місія України Майданом не вичерпалась

Ігор Лосєв, кандидат філософських наук, доцент Національного університету „Києво-Могилянська академія”

„Маємо зараз помаранчеві настрої в суспільстві й кумівську систему в управлінні”

Лесь Герасимчук, культуролог

Україна здатна продукувати казки про світлу мрію

Максим Стріха, керівник наукових програм Інституту відкритої політики, доктор фізико-математичних наук

„Зміни в українському суспільстві стали по-справжньому революційними”

Сергей Борисович Крымский, философ

Это была не «Оранжевая», а Революция духа

 

Другие диалоги

Украина в Европе – контуры и формат будущих взаимоотношений

Государственное управление: нужен ли «капитальный ремонт власти»?

ЕСТЬ ЛИ БУДУЩЕЕ У «ЛЕВОГО ДВИЖЕНИЯ» в УКРАИНЕ?

МИР В ВОЙНЕ или ВОЙНА В МИРУ?

НОВАЯ МЕЖДУНАРОДНАЯ СИСТЕМА БЕЗОПАСНОСТИ родится в Украине?

УКРАИНСКИЙ ПРОЕКТ – реформирование, перезагрузка, создание нового?

Будущее ТВ и Интернета – слияние, поглощение, сосуществование?

ФЕНОМЕН УКРАИНСКОГО МАЙДАНА

Поляризация общества - источник перманентной нестабильности. Найдет ли Украина социальный компромисс?

Партнерство Украина-Евросоюз: вызовы и возможности

МАЛЫЕ ГОРОДА – богатство разнообразия или бедность упадка

Права или только обязанности? (О состоянии соблюдения прав человека в Украине и мире на протяжении последних 65 лет)

Виртуальная реальность и нетократия: новые штрихи к портрету Украины

Таможня или Союз?

ДЕНЬГИ БУДУЩЕГО: валюты локальные, национальные, глобальные? Бумажные или электронные?

Кадры решают все? Или почему из Украины утекают мозги?

Мультикультурализм VS национализм

Религия в социально-политическом контексте Украины

Гуманитарная политика в Украине – а есть ли будущее?

Новый мировой экономический порядок

Рынок земли и будущее аграрной Украины

ДЕМОКРАТИИ КОНЕЦ? или ОНА ВРЕМЕННО СДАЕТ ПОЗИЦИИ?

Судьба реформ в Украине или Реформировать нереформируемое?!

20 наших лет

Будущее без будущего? или Почему Украина теряет образованное общество?

Украинский характер – твердыня или разрушающаяся крепость?

ПЕНСИОННАЯ РЕФОРМА В УКРАИНЕ: куда дует ветер перемен

20 лет независимости Украины – мифы и реалии

Поход Украины в Европу: остановка или смена курса?

Местные выборы 2010: прощание с самоуправлением?

Республика: «де-юре» или «де-факто»?

Каков капитал, таков и труд

Идеология умерла. Да здравствует новая идеология?!

Повестка дня нового Президента – стабилизация или развитие?

Соблазн и искушение диктатурой

Реформа украинского здравоохранения или ее отсутствие: причины и следствия

Выборы-2010: готова ли Украина к переменам?

Неосознанный сталкер. Или. Скрытые и явные угрозы жизни Украины и возможности их предотвращения

Новый общественный договор – быть или не быть?

КАК СПАСТИ СТРАНУ? или Приговор вынесен. Обжалованию подлежит?!

Человеческий капитал в топке экономического кризиса

Украинское общество в условиях кризиса: социальные вызовы и мистификации.

Большой договор между Украиной и Россией: от проекта влияния к проекту развития

Украинская власть: царствует, господствует или руководит?

Украина: нация для государства или государство для нации?

„Социальный капитал” и проблемы формирования гражданского общества в Украине

«Социальные мифологемы массового сознания и политическое мифотворчество»

Гражданин и власть: патерналистские и авторитарные настроения в Украине.

В зеркале украинского культурного продукта

Есть ли «свет» в конце регионального «туннеля» или кого интересуют проблемы местного самоуправления?

Национальная идея: от украинской мечты к новой парадигме развития

Досрочные выборы: политическое представление к завершению сезона

Кризис ценностей: что такое хорошо, и что такое плохо?

Реформы в экономике Украины: причины, следствия, перспективы

Информационное пространство – кривое зеркало Украинской действительности

Постсоветское поколение – здравствуй! (или некоторые подробности из жизни молодежи)

Проект Україна: українська самосвідомість і етнонаціональні трансформації

„Південний вектор” євроінтеграційної стратегії України

Феноменологія української корупції та її специфічні риси

Українській Конституції 10 років: від «однієї з найкращих в Європі» до правового хаосу

Украина в геополитических играх 2006-2025 гг. или Очередное обновление внешней политики

Яку Україну пропонують Україні чи Програми та реальні практики політичних партій України

Парламентський злам: проблеми взаємодії владних гілок

Вызовы или стимулы глобализации?

Демографический кризис или последний украинец

Адміністративно-територіальна реформа – тест на ефективність нової влади

Ролевые игры: социодрама Украина – ЕС

Славянские миры: цивилизационный выбор

Повестка дня будущего президента

Новое украинское Просвещение

„Внутрішня геополітика” України.

Чи готова Україна „мислити глобально, діяти локально”?

Демократия по-украински

Какая Россия нужна Украине?

Українська національна еліта – становлення чи занепад?

Середній клас в Україні : майбутнє народжується сьогодні

Україна шукає свою ідентичність

Камо грядеши, Украина?

page generation time:0,082