В украинской системе нечего исправлять, - там все надо менять.

Евгений Чичваркин

Пользовательского поиска

Парламентський злам: проблеми взаємодії владних гілок

Формування ефективної моделі влади – це проблема, яка не минає жодну державу, і яку час від часу змушені вирішувати усі країни світу. Україна також не стала винятком у цьому питанні – з моменту проголошення державної незалежності процес державотворення перебуває у епіцентрі політичної уваги і політиків, і всього українського суспільства. Але низка ідеологічних протиріч, політичних колізій та тугий клубок протилежних економічних інтересів правлячої еліти й досі не дозволяють політичній доцільності та здоровому глузду стати домінуючими складовими у вирішенні цієї непростої задачі.

Конституція 1996 року, яка стала результатом поточного політичного компромісу, на жаль, не поставила крапку в оформленні державного устрою країни. Більшість питань щодо розподілу владних повноважень між вищими органами державної влади (Президент, Уряд, Верховна Рада), – подальшого розвитку місцевого самоврядування, розподілу повноважень між центральними та місцевими рівнями, – перетворились на хронічну проблему української політики.

Невдалі спроби покращити Конституцію 1996 року за відсутності визначальних законів, які б фіксували повноваження й обов`язки Президента і Кабінету Міністрів, та провал процесу імплементації результатів референдуму щодо надання більших повноважень інституту президентства – стали переломним моментом у внутрішньополітичній боротьбі довкола моделі державного устрою. Політичний маятник хитнувся у протилежний бік. Новий порядок денний української політики стали визначати ідея проведення політичної реформи та переходу (повернення) до парламентсько-президентської республіки.

Насправді ж, складається враження, що країна продовжує рухатись у руслі пострадянської політичної традиції. І підготовка, і запровадження парламентсько-президентської моделі відбувається у відповідності до відомого гасла – „крок вперед, два кроки назад”. Знову і знову різні гілки влади намагаються перетягнути „владну ковдру” на себе, та ще й максимально приховати від широкого загалу суть процесів, які під нею відбуваються.

Відтак, у поточному випуску Діалог.UA, ми маємо намір дослідити та розібратися з низкою проблем, що постають в процесі політичного прищеплення парламентської моделі на владне дерево України.

Перш за все, хотілося б розібратися із змістом пакету політичної модернізації. Який формат, яку програму-максимум та програму-мінімум може обрати Україна на шляху до політичної модернізації? Наскільки в проекті політичної реформи вдалося поєднати різнопланові цілі забезпечення народовладдя і демократії, реалізацію принципу політичної відповідальності та досягнення ефективності виконавчої влади.

Не менш болюча проблема політичної адекватності. Наскільки характер та зміст поправок до Конституції відповідають сучасному поняттю парламентаризму? Чи дозволить реалізація запропонованого варіанту політичної реформи забезпечити формування ефективної виконавчої влади в Україні? Що принесе Україні перехід до парламентсько-президентської моделі – розширення участі громадян в управлінні державою, чи навпаки, під прикриттям парламентської моделі, відбудеться легітимація олігополістичної системи влади?

Особливу стурбованість викликають проблеми, що постають перед Україною в процесі імплементації нової системи політичних координат, зокрема неприкриті діри в законодавчому забезпеченні процедур та механізмів реалізації політичної реформи. Як уникнути „політичного вакууму” та некерованості, що може виникнути на перехідному етапі?

Нарешті, не можна залишити поза увагою ризики, які виникають при проведенні політичної реформи. Як уникнути загрози формування партократичного режиму в Україні? Чи будуть створені запобіжники щодо перманентних урядових криз, дострокових парламентських виборів та зростаючої політичної конфронтації? Відповіді на ці запитання сьогодні годі шукати в офіційних документах та виступах вищих посадових осіб держави. Але тим актуальнішим і цікавішим може стати обговорення існуючих проблем на сторінках „Діалог.UA”. Залишайтеся з нами, панове!

Свернуть

Підготовка і запровадження парламентсько-президентської моделі відбувається у відповідності до відомого гасла – „крок вперед, два кроки назад”. Знову і знову різні гілки влади намагаються перетягнути „владну ковдру” на себе, та ще й максимально приховати від широкого загалу суть процесів, які під цією ковдрою відбуваються. У поточному випуску Діалог.UA, ми пропонуємо розглянути переваги, а також обговорити низку проблем, що постають в процесі політичного прищеплення парламентської моделі на владне дерево України.

Развернуть

Мнение эксперта
Другие диалоги:
Версия для печати

Конституційна реформа не досягла своїх цілей

Конституційна реформа не досягла своїх цілей: Конституційна реформа не досягла своїх цілей

Денис Ковриженко, експерт Лабораторії законодавчих ініціатив

Пане Денисе, наскільки необхідною була конституційна реформа?

Доцільність проведення конституційної реформи є сумнівною. Стара Конституція, яка була прийнята у 1996 році, могла забезпечити функціонування органів державної влади на найвищому рівні, за умови її доопрацювання. Основна причина того, що основний закон з моменту його прийняття не діяв (зокрема не діяли положення стосовно контрсигнатури, процедури призначення керівників місцевих державних адміністрацій, формування уряду) полягає у тому, що не були прийняті базові закони у найбільш важливих публічно-правових сферах.

Йдеться про закон про Кабінет міністрів, про центральні органи виконавчої влади. Разом з тим, Верховна Рада теж не поспішала використовувати надані їй повноваження. Наприклад, Конституція формально не передбачала участі Верховної Ради у формуванні уряду. Але, в той же час, парламент міг впливати на персональний склад Кабінету міністрів через затвердження або не затвердження програми діяльності уряду. Відповідно до Конституції, не-затвердження Програми діяльності Кабінету міністрів було підставою для дострокового припинення його повноважень. Оскільки парламент не користувався такою можливістю, то ключову роль у формуванні уряду почав відігравати президент. Можна привести ще велику кількість аналогічних прикладів, які вказували, що основна причина недосконалості функціонування публічної влади полягала не у відсталості Конституції, а якраз у відсутності окремих законів і політичної волі у стінах парламенту.

Якби ми відмовилися від радикальної конституційної реформи, то які саме пункти потребували уточнення і удосконалення, щоб Конституція зразка 1996 року працювала ефективно?

Якщо говорити про те, що варто було удосконалювати у Конституції зразка 1996 року, то тут можна згадати лише декілька положень. По-перше, розділ, який стосується місцевого самоврядування, місцевої влади і адміністративно-територіального устрою. Зокрема, пункти, які визначали, що базовим рівнем місцевого самоврядування є село, селище та місто, не відповідають критеріям Європейській хартії місцевого самоврядування. Сюди ж можна додати положення, які передбачали існування районних державних адміністрацій і не передбачали існування виконавчих органів обласних і районних рад. Отже, в ході конституційної реформи потрібно було удосконалити розділи про адміністративно-територіальний поділ і місцеве самоврядування.

По-друге, потрібно було реформувати розділи, які визначають порядок взаємодії різних гілок влади. Тут варто було збалансувати кадрові повноваження президента: він повинен був би здійснювати звільнення у такому ж порядку, у якому він здійснює призначення. Наприклад, якщо Генпрокурор призначається за згодою Верховної Ради, то звільнятися він також має за згодою Верховної Ради. Ця проблема могла б бути вирішена в ході діяльності Конституційного Суду. Але нам вже зараз відомо, що КС не став тим органом, який міг би дотримуватися духу Конституції, відповідно, це питання могло стати предметом для розгляду у конституційній реформі.

По-третє, процедуру імпічменту президента у разі скоєння ним злочину просто неможливо реалізувати, навіть якщо Верховний Суд визначить, що якісь вчинки президента носять ознаки злочину.

Відтак, необхідність внесення змін до Конституції полягала в наступному: по-перше, реформування адміністративно-територіального поділу, ліквідація районних державних адміністрацій, створення виконкомів при обласних і районних радах; по-друге, збалансування кадрових повноважень президента; по-третє, удосконалення процедури імпічменту.

Наскільки я розумію, то конституційна реформа взагалі обійшла ці питання стороною...

Якщо проаналізувати зміни в редакції закону 2222, то можна легко прийти до висновку, що він жодним чином не зачіпає моменти пов'язані з підвищенням ефективності державного управління, не кажучи вже про те, що справді обходить стороною названі проблеми. Більше того, не досягаються навіть ті цілі, які заявлені.

По-перше, існує проблема імперативного мандату, проти якого виступали, зокрема, представники Венеціанської комісії. На мій погляд, принцип втрати мандату у разі виключення або невходження депутата до складу фракції, за списками якої він обирався, не впливає на стабільну структуру Верховної Ради. Річ у тому, що виключення депутата зі складу фракції не є підставою для припинення його повноважень, що слідує з тексту закону.

Дію імперативного мандату можна блокувати ще одним способом. Якщо фракція утворена на базі виборчого блоку, то вихід декількох партій зі складу фракції унеможливлює проведення з'їзду блоку, відповідно, він не може прийняти рішення про дострокове припинення повноважень таких депутатів.

Другий нюанс пов'язаний з дією президентського вето, оскільки раніше існувала дуже серйозна проблема багаторазового вотування законів. Наприклад, президент Кучма по декілька разів накладав вето не тому, що він зловживав наданим правом, а лише на підставі висновку Конституційного Суду, який наголошував, що прийняття законів у новій редакції без урахуванням пропозицій президента, може тягнути за собою нове вето. Тобто, Кучма використовував право вето цілком законно, послуговуючись рішенням КС. Конституційна реформа цю проблему не розв'язує. Якщо буде реалізовано навіть той механізм, який передбачено, тобто, голова Верховної Ради підписуватиме закон у випадку відмови президента його підписувати, то президент все одно може звернутися до Конституційного Суду і оскаржувати конституційність підписання закону головою ВР. Річ у тому, що виходячи з тлумачення 94 статті Конституції, голова Верховної Ради може підписати закон тільки у тому випадку, якщо президент свавільно відмовляється його підписати. У інших випадках, виходячи з тлумачення Конституційного Суду, президент може накладати вето на закони, або просто їх не підписувати і повертати їх на розгляд Верховної Ради.

Що стосується формування персонального складу Кабінету міністрів, то тут, безумовно, є позитивним розширення кадрових повноважень парламенту. Але, як я вже говорив, парламент, хоч і непрямо, але мав можливість впливати на персональний склад уряду. Тому, якщо президент виявиться достатньо сильним, або він належатиме до тієї ж сили, що і парламентська більшість, то ця норма не буде відігравати великого значення.

Разом з тим, закріплення кадрових повноважень за Верховною Радою тягне за собою ряд небезпек для самого парламенту. Зокрема, змінами до Конституції передбачено різний порядок формування уряду – частину міністрів призначає Верховна Рада за поданням прем'єр-міністра, іншу частину – президент. Останні є формально незалежними від позиції прем'єра, що є нетиповим для держав з парламентською формою правління. Порушення принципу цілісності уряду є відступом від стандартів більшості демократичних країн.

Крім того, можуть виникнути загрози, які пов'язані з тим, що зміни до Конституції не уточнюють поняття “сформованого уряду”, який повинен почати свою роботу максимум через 60 днів після виборів. Може виникнути ситуація, коли президент отримає подання про прем'єр-міністра – покласти його в стіл і тримати його там всі 60 днів. У цьому не буде навіть ознак злочину, тому що немає тяжких наслідків.

По-друге, президент може не внести подання стосовно двох міністрів, яких він призначає – це знову формальна можливість визнати уряд несформованим. Відтак, виникає можливість дострокового розпуску парламенту.

Наскільки сильними будуть позиції виконавчої гілки влади по відношенню до повноважень президента?

Що стосується самої виконавчої влади, то її роль не підвищилась. Президент зберігає за собою право видавати укази у сфері національної безпеки і оборони, зовнішньої політики держави, які є обов'язковими для виконання уряду. Другий момент пов'язаний з правом президента призначати голів місцевих державних адміністрацій. Третій момент – значно звужено перелік тих указів президента, які мають скріплюватися прем'єр-міністром і міністрами, відповідальними за їх виконання. Відповідно, президент може свавільно приймати будь-які рішення, керуючись тільки статтею 102, як це полюбляв робити Кучма, коли достроково припинялися повноваження мера Ялти чи Мукачева, коли президент реалізовував свій обов'язок гаранта прав і свобод громадян. Відтак, проблема конкуренції між прем'єром і президентом змінами до Конституції не розв'язується. Уряд стає навіть слабшим, оскільки Рада може звільнити будь-якого міністра, не враховуючи думки прем'єра.

Відтак, конституційна реформа не має позитивних наслідків, про які прийнято говорити. Для того, щоб реальні цілі політичного реформування були досягнуті, необхідно прийняти ще ряд законів, які будуть регламентувати порядок взаємодії вищих органів влади. Врешті, потрібне бажання Верховної Ради впливати на ситуацію в країні. Чому я наголошую на політичній волі парламенту? Тому що може виникнути ситуація, коли парламентська більшість буде блокувати урядові ініціативи, а уряд у відставку відправляти не буде, покладаючи на нього всю відповідальність за стан справ.

Пане Денисе, наскільки уряд зможе бути незалежним від парламенту? Чи зможе він приймати самостійні рішення – чим взагалі буде забезпечуватися самодостатність виконавчої гілки влади?

Здатність уряду виступати самостійною гілкою влади визначається положенням Конституції (яке, до речі, не зазнало змін), відповідно до якого протягом року з дня ухвали діяльності Кабміну Верховна Рада не може припиняти його повноваження. Фактично, уряд отримує імунітет лише на рік. У випадку, якщо Верховна Рада свідомо не буде затверджувати програму уряду, то самостійності уряду не буде ніякої.

Єдиний механізм нормального функціонування уряду в діючих умовах – це виконання положення про річний імунітет від вотуму недовіри. Багато що буде залежати від того, яка парламентська коаліція сформується за результатами виборів. Якщо майбутня коаліція буде будуватися так само, як після президентських виборів, чи так, як це було перед призначенням Єханурова, то вона буде дуже нестійкою – там будуть присутні надзвичайно різноманітні інтереси, щоб знайти спільну мову з урядом.

Яким чином можна вийти з тієї ситуації, яку Ви змалювали? Якщо для цього потрібне прийняття законів, то який характер вони повинні носити – це будуть звичайні закони, чи вони мають статус конституційних, які потребують, відповідно, конституційної більшості у парламенті?

Частину цих проблем треба було розв'язувати змінами до Конституції, але не в запропонованому варіанті. Якщо говорити про право вето, то треба було вносити зміни до конкретної статті Конституції про те, що президент зобов'язаний підписати закон, якщо він ухвалений двома третинами голосів Верховної Ради: з урахуванням чи без урахування пропозицій – і прописати ці варіанти. Так само потрібно було вносити зміни до Конституції щодо адміністративно-територіального поділу і місцевого самоврядування, тому що реалізувати це в рамках звичайних законів не видається можливим.

Якщо говорити про ті закони, які мусять залатувати діри в уже прийнятій реформі, то тут потрібно починати з нового закону про політичні партії. Якщо запроваджується пропорційна система виборів і розширюється вплив парламенту на суспільне життя, то це вимагає більш досконалого партійного законодавства. Зараз партії є формальними структурами, які створені під конкретних людей, і фінансуються з олігархічних джерел. Тому актуальним є внесення змін в частині, яка регулює фінансову діяльність партій.

По-друге, потрібне прийняти закон про Кабінет міністрів, який був розроблений, але декілька разів (якщо не помиляюся, то 8 разів) Кучма накладав на нього вето. Там мають бути прописані відносини уряду з гілками влади, зокрема з президентом, особливо в тій частині, де вони будуть конкурувати – національна безпека і оборона, зовнішня політика – повноваження тут мають бути чітко розмежовані. Потрібно також чітко визначити, з якого моменту уряд вважається сформованим. Тут навіть не потрібно винаходити велосипед – всі основні моменти вже є в розробленому законопроекті про Кабінет міністрів.

По-третє, потрібно прийняти комплекс законів, які регламентують порядок парламентського контролю. На сьогодні діє декілька законів, зокрема “Про комітети ВР”, який приймався ще в 1995 році, але всі вони уже застаріли, тому що там не достатньо враховано міжнародний досвід. Потрібно також прийняти закон про тимчасові спеціальні слідчі комісії, який є необхідним з двох причин. По-перше, для проведення нормальних парламентських розслідувань подібно до того, як це передбачено кримінально-процесуальними процедурами. По-друге, усунути президента в порядку імпічменту за діючими в Конституції нормами неможливо, тому що статус спеціального прокурора і спеціальних слідчих, які згадуються в Конституції, залишаються законодавчо невизначеними. Потрібно також вносити ряд поправок до Регламенту роботи Верховної Ради, зокрема до розділу 8, який стосується парламентського контролю – зараз ця частина Регламенту взагалі не діє.

Потрібно вносити поправки в Положення про день уряду у Верховній Раді і в постанови, якими передбачені проведення парламентських і комітетських слухань. Сам факт парламентських слухань, на мій погляд, є неефективним, тому що має вигляд шоу, яке насправді не забезпечує нормальної контрольної процедури. Тому слухання варто все-таки зосередити в комітетах.

Що стосується дня уряду, то від цієї практики доцільніше було б відмовитися і перейти до “години запитань” або “дня запитань”, як це прийнято в інших країнах. Процедура цієї “години” полягає в тому, що депутати протягом якогось терміну подають членам уряду письмові запитання, а член уряду потім приходить в парламент і відповідає на ці питання. Це, до речі, конкретизувало б порядок взаємодії депутатів і членів уряду, бо зараз протягом дня уряду вдається заслухати тільки профільного міністра і декількох депутатів – ефективність цієї процедури досить низька.

Потрібно також попрацювати над законом про Рахункову палату, який досі не зазнавав жодних змін. Але внесення змін до статті 98 Конституції в частині надання права Рахунковій палаті здійснювати контроль за надходженням коштів до держбюджету, а не тільки їх використанням – це ніби-то розширює права Рахункової палати. Але все одно, щоб досягти її ефективної роботи, потрібно приймати новий закон. Те ж саме стосується і закону про уповноваженого Верховної Ради з прав людини, який не конкретизує ряд процесуальних прав та обов'язків уповноваженого, наприклад, під час участі у судових процесах; закон також не обмежує строк перебування на посаді уповноваженого – у багатьох країнах термін перебування на цій посаді обмежений двома строками підряд, а також визначено підстави дострокового припинення повноважень.

Взагалі, чи можна модель правління після парламентських виборів буде назвати справді парламентською – адже ми будемо мати достатньо сильного президента і невідомо, наскільки слабкого прем'єра?

Я б не використовував термін парламентська республіка. Форма правління буде знову таки змішаною, просто з посиленою роллю парламенту у формуванні виконавчої влади. Важелі впливу президента на уряд залишаються досить дієвими. Так само повноваження президента посилені і проти парламенту, оскільки дають реальний механізм розпуску парламенту. Така модель нічого спільного не має з тією моделлю, яка функціонує в Німеччині, Великобританії чи Італії.

Повертаючись до питання доцільності, наскільки тоді виправданою є зміна однієї змішаної моделі на іншу?

Якщо порівнювати модель правління 2005 року з тією моделлю, яка існувала в попередні роки, за часів Кучми, то сьогоднішню можна назвати парламентсько-президентською республікою. Глава держави активно не втручається в діяльність законодавчого органу, пропрезидентської більшості як такої не існує. В наступному парламенті ця ситуація, скоріше за все, теж збережеться. Відтак, справді виникає питання, чи поміняли ми шило на мило? Можливо, що так і є.

Нова модель зможе ефективно працювати, якщо президент не використовуватиме своїх повноважень у зовнішній політиці, у питаннях національної безпеки і оборони – тобто, якщо він повністю відмовиться від формування державної політики і виконуватиме декоративну функцію. У протилежному випадку, цілі конституційної реформи не будуть досягнуті – політична відповідальність влади перед суспільством залишиться невизначеною.

Яка ймовірність того, що протистояння між президентом і парламентом після виборів досягне значних масштабів, як це було, наприклад, у 1995-96 роках? Чи доведеться нам знову спостерігати підписання чергового Конституційного договору або чергових конституційних змін?

Тут варто враховувати такі фактори як особистість президента і існуючу регламентацію відносин, адже у 1993-94 роках не було достатньо розписаного законодавства, яке б регламентувало взаємодію гілок влади. Головним чинником у тій ситуації стала особистість президента.

Якщо говорити про теперішню ситуацію, то, якби зараз президентом був Кучма, то він повівся, мабуть, так само як і в 1995 році. Але зараз у нас президентом є Ющенко, а він навряд чи буде ініціювати серйозне протистояння гілок влади. Не дивлячись на це, збережуться проблеми неврегульованості взаємодії гілок влади, безлад у функціонуванні публічної влади, коли уряд говорить одне, президент – інше, а парламент має на увазі ще щось третє – ефективність роботи вищих ешелонів влади залишиться в цілому низькою.

Бесіду вів Юрій Таран

Версия для печати
Рекомендуем к прочтению

НАТО: ответ на кризис в Украине и безопасность в центральной и восточной Европе

Действия России в Украине вынудили наблюдателей и политиков по обе стороны Атлантики, включая членов Конгресса США, пересмотреть роль Соединенных Штатов и НАТО в укреплении европейской безопасности. Особую обеспокоенность в плане безопасности вызывает ситуация вокруг таких стран не-членов НАТО, как Молдова и Украина. Отражая взгляды США и их европейских союзников, генеральный секретарь НАТО Андерс Фог Расмуссен назвал военную агрессию России «самым серьезным кризисом в Европе после падения Берлинской стены», и заявил, что НАТО «больше не может вести дела с Россией, как раньше».

Этот отчет, подготовленный всего месяц назад Исследовательской службой Конгресса США, хорошо передает образ мысли и расхождения позиций среди американских законодателей в отношении НАТО и кризиса в Украине – с одной стороны, заявления о готовности защитить интересы членов альянса, а с другой – ссылки на пророссийское общественное мнение в ряде стран Запада.

Читать далее

 

Мнения других экспертов

Андрей Ермолаев, директор Института стратегических исследований «Новая Украина»

Украинская политическая система предрасположена к парламентской модели

Антоніна Колодій, доктор політологічних наук, завідувач кафедри політичних наук і філософії Львівського регіонального інституту державного управління НАДУ

Сьогоднішній варіант напів- парламентської республіки мало підходить для України

Юрій Якименко, провідний експерт Українського центру економічних та політичних досліджень ім. Разумкова

„Існує небезпека зниження рівня дієздатності влади”

Юрій Римаренко, доктор юридичних наук, професор, Інститут держави і права

„Ми іще не доросли до чистого парламентаризму”

Владимир Лупаций, исполнительный директор Центра социальных исследований "София"

Політична реформа „травмована при народженні”

Костянтин Матвієнко, корпорація “Гардарика”

Єдиний вихід – прийняти нову редакцію Конституції

Анатолій Ткачук, народний депутат 1-го скликання

Майбутнім урядам загрожує серйозна нестабільність

Віктор Тимощук, Голова Центру політико-правових реформ

„Політична реформа безумовно необхідна, проте не потрібно підміняти понять”

Сергій Дацюк, философ

„Готуючи нову правову теорію для української Конституції, ми можемо зацікавити і Європу”

Микола Яковина, радник з питань місцевого самоврядування Програми партнерства громад Фундації „Україна -США”

Україна уже зіткнулася з проблемами імплементації конституційних змін

Микола Козюбра, доктор юридичних наук, професор, заслужений юрист України

„Процес внесення змін до Конституції іще не завершено”

Олексій Гарань, доктор історичних наук, професор Києво-Могилянської Академії, науковий директор Школи Політичної Аналітики

„Доречніше було би говорити про перехід до президентсько- прем`єрської моделі”

Віталій Кулік, директор Центру досліджень громадянського суспільства

„З часом політичні партії змушені будуть набути більш-менш цивілізованих форм”

Володимир Полохало, директор Інституту посткомуністичного суспільства

Парламентська республіка – це лише шанс для демократії

Олександр Дергачов, політолог

„Україні доведеться експериментувати на самій собі”

Андрей Федоров, заместитель директора Европейского института интеграции и развития

Эту Конституцию придется менять еще не раз

Олександр Шморгун, канд. філос. наук, доцент, провідний науковий співробітник Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України, старший науковий співробітник Інституту європейських досліджень НАН України

Реальної політреформи в Україні поки що не відбулось

Владимир Малинкович, политолог

Парламент 2006 года может быть неэффективным

Виктория Подгорная, к.ф.н., директор Центра социально-политического проектирования

«Партийная олигархия в перспективе, будет вершить судьбу страны»

Дмитрий Выдрин, политолог

В будущем мы увидим в Украине чисто парламентскую республику

Сергій Телешун, доктор політичних наук, професор, завідуючий кафедрою політичної аналітики та прогнозування Національної Академії державного управління при Президентові України, голова Платформи «Діалог Євразії» в Україні

„В результаті політичної реформи ефективність державного управління зменшиться втричі”

Віктор Погорілко, заступник директора Інституту держави і права ім. В. Корецького НАН України, доктор юридичних наук, професор

„Демократія більш гарантована за парламентської форми правління"

 

Другие диалоги

Украина в Европе – контуры и формат будущих взаимоотношений

Государственное управление: нужен ли «капитальный ремонт власти»?

ЕСТЬ ЛИ БУДУЩЕЕ У «ЛЕВОГО ДВИЖЕНИЯ» в УКРАИНЕ?

МИР В ВОЙНЕ или ВОЙНА В МИРУ?

НОВАЯ МЕЖДУНАРОДНАЯ СИСТЕМА БЕЗОПАСНОСТИ родится в Украине?

УКРАИНСКИЙ ПРОЕКТ – реформирование, перезагрузка, создание нового?

Будущее ТВ и Интернета – слияние, поглощение, сосуществование?

ФЕНОМЕН УКРАИНСКОГО МАЙДАНА

Поляризация общества - источник перманентной нестабильности. Найдет ли Украина социальный компромисс?

Партнерство Украина-Евросоюз: вызовы и возможности

МАЛЫЕ ГОРОДА – богатство разнообразия или бедность упадка

Права или только обязанности? (О состоянии соблюдения прав человека в Украине и мире на протяжении последних 65 лет)

Виртуальная реальность и нетократия: новые штрихи к портрету Украины

Таможня или Союз?

ДЕНЬГИ БУДУЩЕГО: валюты локальные, национальные, глобальные? Бумажные или электронные?

Кадры решают все? Или почему из Украины утекают мозги?

Мультикультурализм VS национализм

Религия в социально-политическом контексте Украины

Гуманитарная политика в Украине – а есть ли будущее?

Новый мировой экономический порядок

Рынок земли и будущее аграрной Украины

ДЕМОКРАТИИ КОНЕЦ? или ОНА ВРЕМЕННО СДАЕТ ПОЗИЦИИ?

Судьба реформ в Украине или Реформировать нереформируемое?!

20 наших лет

Будущее без будущего? или Почему Украина теряет образованное общество?

Украинский характер – твердыня или разрушающаяся крепость?

ПЕНСИОННАЯ РЕФОРМА В УКРАИНЕ: куда дует ветер перемен

20 лет независимости Украины – мифы и реалии

Поход Украины в Европу: остановка или смена курса?

Местные выборы 2010: прощание с самоуправлением?

Республика: «де-юре» или «де-факто»?

Каков капитал, таков и труд

Идеология умерла. Да здравствует новая идеология?!

Повестка дня нового Президента – стабилизация или развитие?

Соблазн и искушение диктатурой

Реформа украинского здравоохранения или ее отсутствие: причины и следствия

Выборы-2010: готова ли Украина к переменам?

Неосознанный сталкер. Или. Скрытые и явные угрозы жизни Украины и возможности их предотвращения

Новый общественный договор – быть или не быть?

КАК СПАСТИ СТРАНУ? или Приговор вынесен. Обжалованию подлежит?!

Человеческий капитал в топке экономического кризиса

Украинское общество в условиях кризиса: социальные вызовы и мистификации.

Большой договор между Украиной и Россией: от проекта влияния к проекту развития

Украинская власть: царствует, господствует или руководит?

Украина: нация для государства или государство для нации?

„Социальный капитал” и проблемы формирования гражданского общества в Украине

«Социальные мифологемы массового сознания и политическое мифотворчество»

Гражданин и власть: патерналистские и авторитарные настроения в Украине.

В зеркале украинского культурного продукта

Есть ли «свет» в конце регионального «туннеля» или кого интересуют проблемы местного самоуправления?

Национальная идея: от украинской мечты к новой парадигме развития

Досрочные выборы: политическое представление к завершению сезона

Кризис ценностей: что такое хорошо, и что такое плохо?

Реформы в экономике Украины: причины, следствия, перспективы

Информационное пространство – кривое зеркало Украинской действительности

Постсоветское поколение – здравствуй! (или некоторые подробности из жизни молодежи)

Проект Україна: українська самосвідомість і етнонаціональні трансформації

„Південний вектор” євроінтеграційної стратегії України

Феноменологія української корупції та її специфічні риси

Українській Конституції 10 років: від «однієї з найкращих в Європі» до правового хаосу

Украина в геополитических играх 2006-2025 гг. или Очередное обновление внешней политики

Яку Україну пропонують Україні чи Програми та реальні практики політичних партій України

Майдан, рік по тому

Вызовы или стимулы глобализации?

Демографический кризис или последний украинец

Адміністративно-територіальна реформа – тест на ефективність нової влади

Ролевые игры: социодрама Украина – ЕС

Славянские миры: цивилизационный выбор

Повестка дня будущего президента

Новое украинское Просвещение

„Внутрішня геополітика” України.

Чи готова Україна „мислити глобально, діяти локально”?

Демократия по-украински

Какая Россия нужна Украине?

Українська національна еліта – становлення чи занепад?

Середній клас в Україні : майбутнє народжується сьогодні

Україна шукає свою ідентичність

Камо грядеши, Украина?

page generation time:0,112