В украинской системе нечего исправлять, - там все надо менять.

Евгений Чичваркин

Пользовательского поиска

Яку Україну пропонують Україні чи Програми та реальні практики політичних партій України

Проведення у 2006 році виборів до парламенту на пропорційній основі, концентрує увагу суспільства та ЗМІ на діяльності політичних партій. Нажаль, виборча кампанія 2006 року є вкрай персоніфікованою. Виборці, як і під час президентських виборів, продовжують орієнтуватись не стільки на партії та їх програми, скільки на фотогенічність та ораторські якості політичних лідерів.

Водночас, політична монополія, яку авансом отримали політичні партії, спонукає нас поставити питання про громадський аудит політико-програмного забезпечення політичних сил, що претендують на входження до вищого законодавчого органу країни. Попри всю декларативність та кон'юнктурність політичних програм вони містять в собі багато цікавої фактичної, а інколи і концептуальної інформації. Відтак, ми пропонуємо Вам прийняти участь у обговоренні наступної теми „Яку Україну пропонують Україні?”.

Ми переконані, що в будь-якому випадку, аналіз, оцінка та узагальнення інтелектуального багажу представленого в передвиборчих програмах українських політичних партій є необхідним та корисним кроком для розвитку політичної свідомості, культури та демократії в Україні. Зокрема було б цікаво з'ясувати низку питань.

Оцінити стиль мислення, масштаб та рівень амбіцій політичних еліт. Визначити горизонт цілей та запропоновані образи майбутнього, які пропонують своїм виборцям політичні партії.

Визначити наскільки ідеологічно ангажованими є програми політичних партій. В рамках яких політико-ідеологічних парадигм (соціалізм, лібералізм, солідаризм, консерватизм та інші „ізми”.) продовжують жити та планувати свої стратегії партійно-політичні еліти України? Зі свого боку, для кращої орієнтації, ми запропонуємо вам огляди ідеологій, які панують нині в світі.

Президентські вибори 2004 року стали виборами цінностей та морально-етичних установок. Очевидно зміст передвиборчих програм дозволить дати відповідь на питання про те, чи готові політичні партії, хоча б на рівні політичних декларацій, зробити крок від „війни цінностей та стереотипів” до конкуренції ідей та програм політичної та економічної модернізації країни.

Ми пропонуємо оцінити „програмні документи” з точки зору їх креативності та наявності „проривних” ідей. Іншими словами, наскільки далекоглядними та глибокими є партійні оцінки, щодо стану та перспектив соціально-політичного розвитку України. Чи може претендувати хоча б одна з 45 програм, на статус політичного «хіта сезону» на виборах 2006 (незалежно від проходження партії в Парламент)?

Нарешті, варто оприлюднити оцінку ступеню популізму та рівень цинізму тих, хто сподівається отримати в березні 2006 року доступ до важелів влади та депутатську недоторканість. Зокрема, важливо показати український політичний ландшафт не лише у формі еклектичного набору оцінок, обіцянок та гасел, а й у вигляді реконструкції реальних політичних намірів, практик та пріоритетів провідних політичних сил?

Отже, шановні читачі, пропонуємо вам впритул подивитись на ті програми, що нам пропонують політичні партії, та зробити адекватний вибір нової української п'ятирічки.

Свернуть

Проведення у 2006 році виборів до парламенту на пропорційній основі, концентрує увагу суспільства та ЗМІ на діяльності політичних партій. Нажаль, виборча кампанія 2006 року є вкрай персоніфікованою. Виборці, як і під час президентських виборів, продовжують орієнтуватись не стільки на партії та їх програми, скільки на фотогенічність та ораторські якості політичних лідерів.

Развернуть

Мнение эксперта
Другие диалоги:
Версия для печати

„З цих парламентських виборів буде винесено якнайсерйозніші уроки”

Чи є, на Ваш погляд, з-поміж партій, які йдуть на парламентські вибори, такі, що роблять ставку більше на усвідомлений вибір електорату, ніж на підсвідомі, ірраціональні фактори? А які партії навпаки зорієнтовані виключно на тих виборців, що "обирають серцем"?

Справа, як на мене, полягає не в тому, хто звертається до “глузду”, а хто до “серця” громадян. Вирішальним, принциповим є – по-перше, хто це робить з уболіванням, з прагненням досягти спільного блага, а хто – ні, егоїстично і цинічно, заради власної наживи; хто вірить і дотримується того, що виголошує, а хто – дурить. Це, так би мовити, прихована – моральна сторона “виборчої медалі”. По-друге, важливим є те, з чим партії звертаються до суспільства, і, по-третє, – як вони це роблять, з повагою до людей, держави і суперників, чи без неї. А в тому, що хтось більшою мірою звертається до “серця”, ніж до “глузду”, я не вбачаю серйозної проблеми чи загрози. Адже бувають, якщо тут буде доречним таке порівняння, щасливі шлюби як “з розрахунку”, так і “по-любові”. Та й суперечність раціонального та ірраціонального не така вже й однозначна.

Необхідно сказати, що наше суспільство в порівнянні із так званим західним більш ірраціональне. Зрозуміло, що доброго у цьому мало. Це проблема, котру Україна має здолати на шляху набуття європейської ідентичності. Однак, треба мати на увазі, що в цивілізаційному вимірі говорити про те, що де-небудь у нашому світі сформувалося суспільство раціональної поведінки, де політичні організації у прагненні заручитися громадською прихильністю звертаються виключно до логіки, теж не доводиться. Вони, правда, тяжіють до цього – але не більше.

З іншого боку, що стосується України, то ми є свідками безвідповідального ставлення учасників політичного, передусім – виборчого процесу до використання ірраціонального. Саме це породило злоякісність українського зразка популізму, чи демагогії. До речі, варто наголосити, що ці речі не є “a priori” злом, адже вони є лише способом громадського спілкування – “говорити про те, що очікують почути”. Далі – передбачається, що публічно сказаного будуть дотримуватися… Справді українських політичних сил, що зверталися б більшою мірою до раціонального мислення, а тим більше – з точки зору інтересів суспільства (а не власних), ми бачимо обмаль і, навряд, чи побачимо у виборчій перспективі зростання їх числа.

Якою мірою передвиборчі програми партій відповідають їхнім реальним намірам? Які обіцянки з тих, що ми зараз чуємо, дійсно таки збудуться, якщо їхні автори потраплять до парламенту?

Як на мене, то за винятком випадків – “Ющенка”, “Тимошенко”, “Мороза”, “Костенка”, “Януковича” і, на жаль, маловідомої, “Влади народу” – ніскілечки не відповідають. Виділені мною виявляють певну послідовність, зв`язок між власною діяльністю та декларованими намірами і будуть прагнути здійснити бодай частину з усього, що наобіцяли. Хоча треба зазвичай пам`ятати: обіцянка – цяцянка… Що ж до змісту програм, то за велик им рахунк ом , з урахуванням окремих застережень, з намірами перелічених персонажів (окрім передостаннього) Україні “по дорозі”.

У випадку перемоги Партії регіонів, я як патріот, робитиму все можливе, щоб зменшити руйнівну дію її стратегічних планів, зрозуміло, якщо вони, у підсумку парламентських виборів, набудуть певних ознак державної політики, адже у такому разі у мене є передчуття великих випробувань для України, пов`язаних із підривом основ нашої історичної перспективи. Однозначно зрозуміло, що ця політична сила буде серйозно представлена у Верховній Раді. І є цілком вірогідним, що нинішні передвиборні ініціативи перетворяться у парламентські, що спричинить параліч роботи Верховної Ради, і заведуть політичну гру у “глухий кут”. Ці обставини можуть спровокувати політичну дестабілізацію України, аж до межі втрати керованості. Чи не є мною сказане надто гучним? Можливо, однак прошу взяти до уваги авантюрні якості цієї політичної сили, завдяки яким вона з`явилася і стала впливовою. М ені зрозуміло одне – вони йтимуть до кінця.

Є іще один аспект, який слід враховувати в прогнозуванні поствиборчої ситуації. Багато хто з дослідників визначає передвиборче становище таким, що підсумки виборів можуть бути й несподіваними. Помітно, що наше суспільство доволі втомлене „доленосністю” кожних наступних виборів, ця доленосність вже набридла значній частині суспільства, і тому остання на цих виборах може діяти всупереч соціологічним дослідженням й очікуванням влади підтримати “вибір Майдану”.

Тут доречно навести таке порівняння: буваючи у Європі, попри все інше я безперестанно дивуюся тому, наскільки люди там залучені у справи вирішення як місцевих, так і національних проблем, наскільки розвиненим є у них інститут громадянського суспільства і місцевого самоврядування. Однак, не менш вражаючим є загальнодержавний політичний процес, який людей нічим не лякає, а веселить своїм перебігом і радує перспективами. Ми ж ніяк не відійдемо від практики “останнього і рішучого бою”. Однак, з іншого боку – як тут відійдеш, коли кожного тижня чуєш повідомлення про безкарно скоєні злочини проти держави і антиукраїнські послання-обіцянки, від яких холоне кров.

За новим законодавством переможці парламентської гонки змушені будуть формувати парламентську коаліцію. Чи не розчиняться у "коаліційному казані" їхні програмні обіцянки, навіть якби вони мали намір їх виконувати?

Стан таких обіцянок обов`язково зміниться, адже вони стануть лише окремими частинами чогось більшого – спільної двоєдиної програми законодавчої та урядової політики. Образно кажучи – програмні настанови є кулінарними складовими українського політичного борщу, який буде зварено у наведеному Вами “коаліційному казані”. А от наскільки ця “страва” сподобається самим “куховарам” і громадськості, дізнаємося тільки згодом.

Таким чином, необхідно зазначити, що відмова в тій чи іншій мірі від обіцянок не є зрадою, а заздалегідь процедурно обумовлене явище. В оцінці перспектив врахування їх у майбутньому варто дотримуватися такої максими: передвиборчі обіцянки є ніщо, порівняно з необхідністю законодавчого забезпечення економічної, соціальної, мілітарної та інших складових суспільного і державного розвитку в кількісних і якісний показниках. До речі, це є іще однією з причин того, чому політичні сили особливо не переймаються відповідальністю за видані передвиборчі аванси.

Зрештою, якщо такі обіцянки пов`язані з наведеною максимою, то нам воно й так відомо, а практиковане ними політичне акцентування на тих чи інших моментах завжди залишатиметься однобоким “тицянням палицею в небо” – навмання визначаючи національні пріоритети. В основі такого визначення має лежати серйозна дослідницька робота, системне вивчення стану, потреб і можливостей, з`ясування конфліктів інтересів, економічна і соціальна оцінка і тому подібні речі. І тільки потім – розробка у вигляді стратегії певної політики розвитку: встановлення порядку, способів і засобів досягнення відповідних цілей тощо, і аж тоді подібна аналітична розробка може претендувати на статус політичного проекту, що пропонується для публічного обговорення. А найкращим часом для такого обговорення як раз і є вибори. Якщо така стратегія отримала визнання, то навіть попри незадовільні підсумки виборів для її репрезентанта, вона дозволить йому вести подальшу серйозну політичну гру, втручатися у процес формування державної політики, адже такого політичного актора ніхто не зможе ігнорувати.

Разом з тим, у своєму запитанні Ви цілком справедливо примітили: будуть намагання не програми, а обіцянки проштовхнути. З одного боку, маємо недолугі програми, які по-суті вже є сміттям, а з іншого – обіцянки, серед усього іншого – забезпечити таке-сяке поліпшення якості життя. Склалося становище, коли політичні гравці своїми обіцянками визначають цілі за відсутності планів їх досягнення.

Однак в нових конституційних умовах це є комічним, адже розробка планів з виконання цільових завдань лежать виключно на їх плечах і, навіть, парламент, тут ні до чого – він надаватиме лише законодавче забезпечення. Більше того, з`ясувалося, що декларовані цілі непов`язані між собою, що їх досягнення невизначене системою завдань, які теж непідкріплені ресурсними розрахунками і планами з виконання. Усі сподівают ь ся на уряд, який опісля затвердження візьметься за справжнє складання своєї ж програми діяльності. Звертаю увагу – після затвердження… Тому знову закрадається сумнів в те, що урядова програма матиме цілісний, як тепер кажуть, програмно-цільових характер. І якщо вона не матиме насправді адекватного вимогам проблематики суспільного розвитку вигляду, то немає і підстав думати про успішність урядування.

Отже, Ви сумніваєтеся в успішності урядової програми?

Ми можемо стати свідками небувалої метушні з підготовки цього документу. Тут є два визначальних моменти: по-перше, рушійною мотивацією парламентської діяльності буде непереборне бажання успіху коаліційного урядування, і по друге – таке урядування може бути успішним, передусім, завдяки справжній урядовій програмі, тій, яку уряд буде втілювати насправді, вповні покладаючись на її ствердний зміст, а не як це було досі.

Боюсь, що ніхто з числа серйозних експертів-чиновників працювати на політичне реноме свіжоспеченого уряду не буде. Навіть виділивши премії, в цейтнотних умовах, найбільше, що може отримати коаліційний уряд, так це, у ліпшому випадку – формальну програму-сурогат, а в гіршому – набір пропозицій із змістовно неузгоджених між собою галузевих та спеціальних підпрограм. Так чи інакше, ця розробка нагадуватиме кострубату стратегію, а не струнку програму діяльності. Тому доведеться звертатися до внутрішньопартійних резервів, звідки може надійти хоч і якісна, проте тільки вузькопартійна продукція. Однак, вимогам коаліції вона навряд чи відповідатиме. Згадають про науково-дослідні заклади – державні та недержавні інститути, центри і тому подібне, причому до них доведеться звертатися публічно, на договірних засадах. У підсумку різнорідних планувальних маневрів, уряд може розраховувати на справжню – відповідну вимогам суспільного і державного розвитку програму діяльності десь до нового року.

Чи не стане коаліційний парламент, а, відповідно, і коаліційний уряд своєрідним гальмом для реформування країни? Чи може, навпаки, він стимулюватиме цей процес?

На мій погляд, оновлена система державного управління буде ефективнішою за попередню. Проте на сьогодні ключовою проблемою є загрозливий брак кваліфікованих фахівців – експертів та менеджерів у відповідних галузях чи областях, а також безсистемність кадрової політики, нікудишній рівень оплати праці державного службовця, вайлуватість структурної побудови. Тобто я наголошую на першорядності проблеми “забезпечення експертизи і процедури”, що складає зміст адміністративної, бюрократичної роботи, і є наразі для системи державного управління України провідною проблемою. Необхідно підвищувати її якість. Держава також повинна мати потужний аналітичний апарат, проте, усім відомо, як мало цінують у нас освічених спеціалістів.

Що ж до порядку взаємодії, відповідальності і підпорядкованості керівних органів держави, в чому й полягали конституційні нововведення, то це є другорядним, тобто таким, що немає ніякого відношення до забезпечення соціально-економічних інтересів суспільства. Від цих нововведень людям “ні холодно, ні гаряче”, ну хіба що приємно знати, що можливо чвари між посадовими особами та вищими органами влади дещо вляжуться, що тепер важче буде розкрадати державну казну.

А чи матимуть ці нововведення стверджувальний вплив на реформування країни, то це більшою мірою залежить від якісного складу Верховної Ради, а потім й Уряду. Теоретично, нинішня організація владних відносин, принаймні, не повинна шкодити подальшому реформуванню. Адже взаємозалежність і взаємопов`язаність в ухваленні ключових державних рішень збалансовані значно вдаліше. Зрештою, поживемо – побачимо.

До речі, не варто скидати з рахунку й владний інститут Президента. Його слово й поведінка в нових умовах якщо вже й не будуть визначальними, то принаймні, настільки впливовими, що кожен відчуватиме за спиною президентську постать. Якщо доведеться щось “підправляти” в законодавчій і урядовій політиці, судовій діяльності, я гадаю, Президент робитиме це із задоволенням – мало нікому не здаватиметься.

Які тенденції, на Ваш погляд, домінуватимуть після парламентських виборів у внутрішньо- та зовнішньополітичному житті?

Думаю, що все відбуватиметься за принципом “розбір польотів”: хто що наговорив і накоїв; як бути далі – каятися чи ні, карати чи прощати і тому подібне. Хоча нічого страшного очікувати не варто, оскільки політичні сили ведуть і вестимуть себе доволі стримано, адже, наступні вибори далеко і до них треба не тільки дожити, а й дожити зміцнівши.

Після парламентських виборів Верховна Рада жваво візьметься за формування уряду, як ий з другої спроби схвалить Президент. Завданням уряду залишиться все та необхідність “бути успішнішим” з тією відмінністю, що провал урядової діяльності як ніколи суттєво позначиться на “парламентському здоров`ї”. Вважаю, що за підсумками 2006 року Президент до уряду буде вимушено поблажливим, чого не скажеш про ймовірне народне обурення урядом, зрозуміло – у разі посилення соціальних негараздів: це буде свідоме заперечення громадськістю “відповідального за все” Кабінету Міністрів. Не виключено, що у цьому випадку Президент влаштує обструкцію Верховній Раді, так би мовити – пустить “першу кров” з Конституційної реформи. Опісля буде невідомо що… Якщо ж уряду вдасться забезпечити соціально-економічний розвиток і громадський спокій, наблизити до прийнятного рівня соціальну справедливість, належне ставлення правоохоронних органів до громадян, вселити у людях упевненість у завтрашньому дні, то це стане іще одним здобутком „помаранчевої революції”.

Інша справа – формування змісту законодавчої й урядової політики, поведінка проросійських сил і пов`язані з ними ризики. Як я вже казав, на цьому тлі можуть розгорнутися неабиякі пристрасті, може виникнути загроза державній керованості, в умовах чого обійтись без дієвого і вольового втручання Президента буде неможливо. Очевидно, що підсумки цьогорічних виборів до Верховної Ради торкнуться і зовнішньої політики, хоча, тут я схильний до більшого оптимізму. Як на мене, то в зовнішній політиці збережеться превалювання курсу на інтеграцію до НАТО, вступ до СОТ, розгортання політичного діалогу й економічних відносин з Євросоюзом, зміцнення регіонального авторитету України.

У становищі, яке склалося в міждержавних українсько-російських відносинах, і за якого розвиток відносин з Росією від України залежить лише незначною мірою, нам ініціювати нічого не варто. Якщо Росія захоче розвивати взаємоповажні, рівноправні (тобто побудовані на міжнародному праві) та взаємовигідні стосунки, то впорядкування відносин станеться іще до осені. Якщо ж ні – вона й надалі втілюватиме недружню експансіоністську і реваншистську політику. Україні залишатиметься тільки гра у спосіб “від оборони” – протидіяти російському волюнтаризму, вживати заходів з усунення ризиків та загроз власній національній безпеці та інтересам.

Чи слід нам очікувати оновлення українських політичних партій після парламентських виборів, появу у них стратегічного мислення?

В народі кажуть: “Наука в ліс не йде!”. І мені здається, що з цих парламентських виборів буде винесено якнайсерйозніші уроки. Усі остаточно переконаються, що політичні партії – це дорогі і вибагливі „цяцьки”, і тому немає сенсу, кожному скільки-небудь економічно значущому клубові, в зрозумілих, вільних і тому – прийнятних умовах ведення економічної діяльності, творити свої партійні проекти, якщо можна впливати на державну й урядову політику через лобі усталених політичних партій ідеологічного типу.

Отже, варто очікувати значного зменшення кількості партій та ідеологічного й організаційного оновлення тих із них, які збережуться, а вже ці партії, перейшовши на якісно вищий рівень політичного розвитку, розпочнуть діяльність з визначення справжніх, а не надуманих проблем суспільного й державного життя, формуватимуть стратегічне мислення з тим, щоби мати системне уявлення про можливі заходи, способи і засоби подолання цих проблем. Такі партії будуть відповідально ставитися до формулювання концепцій національного поступу, внесення їх у громадсько-політичний дискурс і в разі електорального схвалення – їх відстоювання у проектах урядових і галузевих програм. Ці партії нової генерації вже не бігатимуть (як нинішні) наввипередки, вигукуючи, мов дикуни, все “нові і проривні” банальності.

Бесіду вела Оксана Гриценко

Версия для печати
Публикации автора

 

Рекомендуем к прочтению

НАТО: ответ на кризис в Украине и безопасность в центральной и восточной Европе

Действия России в Украине вынудили наблюдателей и политиков по обе стороны Атлантики, включая членов Конгресса США, пересмотреть роль Соединенных Штатов и НАТО в укреплении европейской безопасности. Особую обеспокоенность в плане безопасности вызывает ситуация вокруг таких стран не-членов НАТО, как Молдова и Украина. Отражая взгляды США и их европейских союзников, генеральный секретарь НАТО Андерс Фог Расмуссен назвал военную агрессию России «самым серьезным кризисом в Европе после падения Берлинской стены», и заявил, что НАТО «больше не может вести дела с Россией, как раньше».

Этот отчет, подготовленный всего месяц назад Исследовательской службой Конгресса США, хорошо передает образ мысли и расхождения позиций среди американских законодателей в отношении НАТО и кризиса в Украине – с одной стороны, заявления о готовности защитить интересы членов альянса, а с другой – ссылки на пророссийское общественное мнение в ряде стран Запада.

Читать далее

 

Мнения других экспертов

Владимир Фесенко, директор Центра прикладных политических исследований «Пента»

Идеологические партии сегодня переживают кризис

Игорь Алексеев, народный депутат Украины, член фракции КПУ

«Коммунисты не будут в стороне от политического процесса»

Михайло Погребинський, директор Центру політичних досліджень та конфліктології

Нинішні парламентські вибори є виборами довіри

Юрій Якименко, директор політико-правових програм Українського центру економічних та політичних досліджень ім..А.Разумкова

„Цілісні концепції – „не формат” для передвиборчих програм”

Ігор Попов, голова правління Комітету виборців України

„Нам варто очікувати політичної та економічної кризи”

Лесь Доній, політолог, кандидат в народні депутати від Соціалістичної партії

Всевладдя партійної бюрократії загрожує нечуваною корупцією

Ігор Жданов, президент Аналітичного центру «Відкрита політика»

Наш блок іде в парламент щоби допомогти президентові виконати свої програмні обіцянки

Кость Бондаренко, директор Института проблем управления имени Горшенина

Будущее, которое предлагают нам партии – модернизированный кучмизм

Сергій Телешун, доктор політичних наук, професор, завідуючий кафедрою політичної аналітики та прогнозування Національної Академії державного управління при Президентові України, голова Платформи «Діалог Євразії» в Україні

Наші партії формуються не за ідеологічним принципом

Вадим Карасев, политолог, лидер партии «Единый центр»

«В Украине растет запрос на политическое планирование»

Володимир Полохало, політолог, кандидат у народні депутати

Боротьба цінностей, а не ідеологій

Костянтин Матвієнко, корпорація „Гардарика”

„Цей політикум вичерпав себе”

Владимир Малинкович, политолог

Настоящих партий у нас пока нет, но появиться они еще могут

Алексей Плотников, доктор экономических наук, профессор, заведующий отделом международных валютно-финансовых отношений Института мировой экономики и международных отношений НАН Украины

Явных глупостей в программах партий нет

Валерий Вакарюк, вице-президент Фонда Виктора Пинчука

„Партійна система не відповідає потребам сучасного українського соціуму”

Ігор Лосєв, кандидат філософських наук, доцент Національного університету „Києво-Могилянська академія”

„У нашій країні лідер є концентрованим виразом ідеологічної суті партії”

Виктория Подгорная, к.ф.н., директор Центра социально-политического проектирования

«Программа оппонентов оранжевой команды показывает серьезность их намерений на взятие власти»

Анатолій Ткачук, народний депутат 1-го скликання

Восени нас можуть чекати нові зміни до Конституції

Максим Стріха, керівник наукових програм Інституту відкритої політики, доктор фізико-математичних наук

Реалістичне розв’язання проблем у більшості програм замінено обіцянками

 

Другие диалоги

Украина в Европе – контуры и формат будущих взаимоотношений

Государственное управление: нужен ли «капитальный ремонт власти»?

ЕСТЬ ЛИ БУДУЩЕЕ У «ЛЕВОГО ДВИЖЕНИЯ» в УКРАИНЕ?

МИР В ВОЙНЕ или ВОЙНА В МИРУ?

НОВАЯ МЕЖДУНАРОДНАЯ СИСТЕМА БЕЗОПАСНОСТИ родится в Украине?

УКРАИНСКИЙ ПРОЕКТ – реформирование, перезагрузка, создание нового?

Будущее ТВ и Интернета – слияние, поглощение, сосуществование?

ФЕНОМЕН УКРАИНСКОГО МАЙДАНА

Поляризация общества - источник перманентной нестабильности. Найдет ли Украина социальный компромисс?

Партнерство Украина-Евросоюз: вызовы и возможности

МАЛЫЕ ГОРОДА – богатство разнообразия или бедность упадка

Права или только обязанности? (О состоянии соблюдения прав человека в Украине и мире на протяжении последних 65 лет)

Виртуальная реальность и нетократия: новые штрихи к портрету Украины

Таможня или Союз?

ДЕНЬГИ БУДУЩЕГО: валюты локальные, национальные, глобальные? Бумажные или электронные?

Кадры решают все? Или почему из Украины утекают мозги?

Мультикультурализм VS национализм

Религия в социально-политическом контексте Украины

Гуманитарная политика в Украине – а есть ли будущее?

Новый мировой экономический порядок

Рынок земли и будущее аграрной Украины

ДЕМОКРАТИИ КОНЕЦ? или ОНА ВРЕМЕННО СДАЕТ ПОЗИЦИИ?

Судьба реформ в Украине или Реформировать нереформируемое?!

20 наших лет

Будущее без будущего? или Почему Украина теряет образованное общество?

Украинский характер – твердыня или разрушающаяся крепость?

ПЕНСИОННАЯ РЕФОРМА В УКРАИНЕ: куда дует ветер перемен

20 лет независимости Украины – мифы и реалии

Поход Украины в Европу: остановка или смена курса?

Местные выборы 2010: прощание с самоуправлением?

Республика: «де-юре» или «де-факто»?

Каков капитал, таков и труд

Идеология умерла. Да здравствует новая идеология?!

Повестка дня нового Президента – стабилизация или развитие?

Соблазн и искушение диктатурой

Реформа украинского здравоохранения или ее отсутствие: причины и следствия

Выборы-2010: готова ли Украина к переменам?

Неосознанный сталкер. Или. Скрытые и явные угрозы жизни Украины и возможности их предотвращения

Новый общественный договор – быть или не быть?

КАК СПАСТИ СТРАНУ? или Приговор вынесен. Обжалованию подлежит?!

Человеческий капитал в топке экономического кризиса

Украинское общество в условиях кризиса: социальные вызовы и мистификации.

Большой договор между Украиной и Россией: от проекта влияния к проекту развития

Украинская власть: царствует, господствует или руководит?

Украина: нация для государства или государство для нации?

„Социальный капитал” и проблемы формирования гражданского общества в Украине

«Социальные мифологемы массового сознания и политическое мифотворчество»

Гражданин и власть: патерналистские и авторитарные настроения в Украине.

В зеркале украинского культурного продукта

Есть ли «свет» в конце регионального «туннеля» или кого интересуют проблемы местного самоуправления?

Национальная идея: от украинской мечты к новой парадигме развития

Досрочные выборы: политическое представление к завершению сезона

Кризис ценностей: что такое хорошо, и что такое плохо?

Реформы в экономике Украины: причины, следствия, перспективы

Информационное пространство – кривое зеркало Украинской действительности

Постсоветское поколение – здравствуй! (или некоторые подробности из жизни молодежи)

Проект Україна: українська самосвідомість і етнонаціональні трансформації

„Південний вектор” євроінтеграційної стратегії України

Феноменологія української корупції та її специфічні риси

Українській Конституції 10 років: від «однієї з найкращих в Європі» до правового хаосу

Украина в геополитических играх 2006-2025 гг. или Очередное обновление внешней политики

Парламентський злам: проблеми взаємодії владних гілок

Майдан, рік по тому

Вызовы или стимулы глобализации?

Демографический кризис или последний украинец

Адміністративно-територіальна реформа – тест на ефективність нової влади

Ролевые игры: социодрама Украина – ЕС

Славянские миры: цивилизационный выбор

Повестка дня будущего президента

Новое украинское Просвещение

„Внутрішня геополітика” України.

Чи готова Україна „мислити глобально, діяти локально”?

Демократия по-украински

Какая Россия нужна Украине?

Українська національна еліта – становлення чи занепад?

Середній клас в Україні : майбутнє народжується сьогодні

Україна шукає свою ідентичність

Камо грядеши, Украина?

page generation time:0,086