В украинской системе нечего исправлять, - там все надо менять.

Евгений Чичваркин

Пользовательского поиска

Українська національна еліта – становлення чи занепад?

Нова тема, яку ДіалогUA пропонує своїм читачам, присвячена одному з найскладніших процесів сьогодення – становленню національної української еліти. Наявність неперервного процесу дослідження феномену еліт свідчить про те, що на сьогодні питання еліт актуалізоване не як теоретичне, а швидше як практичне. У різні періоди історії нашого народу належність до еліти визначалася по-різному. За походженням, достатком, умінням завжди бути поряд з найсильнішими. Але завжди еліта була частиною суспільства, яка готова перебрати на себе історичну відповідальність за його долю. У суспільстві назріла необхідність у такому соціальному прошаркові, з яким можно було б укласти “соціальний контракт”. В той час, як нинішня українська еліта не готова взяти на себе сміливість пояснити як потрібно жити зараз, які виклики можут виникнути завтра і, головне, - не визначає мети, до якої потрібно рухатись.

Уявлення про те, що суспільна еліта має опікуватися лише політичною чи економічною доцільністю ухвалюваних рішень, що домінує нині в громадській свідомості як України, так і інших пострадянських країн, може врешті-решт стати злим жартом, як для еліти цих країн, так і для суспільства загалом.

Розмивання як поняття, так і складу нової української еліти, яка нині конкурує лише за матеріальні та політичні ресурси, позбавляє Україну майбутнього, бо таку еліту турбує лише власне майбутнє, а не майбутнє країни. Звідси й хвороба “оманливої демократії”, що виникає у суспільстві, коли еліта не виконує своїх суспільних обов’язків. Адже еліта – це частина суспільства, яка, говорячи словами Ортегі-і-Гассета,має «вимірювати себе особливою мірою», яка готова взяти на себе історичну відповідальність за долю суспільства загалом. Окрім того, як зазначає відомий російський філософ Олександр Нєклєсса, сьогодні “еліта – це ті, хто оперують свтоглядом, ті, хто оперують сенсом”.

Українська еліта не уявляє себе конкуруючою силою в сфері світоглядів та сенсів як всередині, так і ззовні. Наша еліта не сприймається як носій суспільної самосвідомості або провайдер громадського інтересу та його реалізації. Причинами такого стану речей можна назвати:

По-перше, гіпертрофовану роль політичної еліти на тлі занепаду культурної, наукової та іншої інтелектуальної еліти суспільства.

По-друге, спираючись лише на політичний та економічний раціоналізм, українська еліта неспроможна подолати прірву, що збільшується, між політичною та бізнес-елітою, з одного боку, і, інтелектуальною елітою, з іншого.

По-третє, в нас відсутня модель циркуляції еліт. Можливо, саме тому “лавка запасних” така коротка, про що неодноразово жалкував президент... Там, де існує циркуляція еліт, ми спостерігаємо суттєві соцільні зрушення та появу на вершині соціальної ієрархії нових людей з новими базовими цінностями.

Все вищенаведене, а також відсутність об’єднавчих цінностей, бачення майбутнього, заради якого проводяться реформи, та визнаних більшістю суспільства правил гри робить українську еліту слабкою, залежною та провінційною.

Але ж часи змінюються і впертий супротив „старої еліти” усьому новому і прогресивному має бути зламаний. Прийшов час подолати цю усталену тенденцію, тим паче, що соціальне підгрунтя для народження „нової еліти” вже перезріло.

Людина завжди задоволена своїм розумом і не задоволена своїм становищем. Ці слова, лише за окремими винятками, стосуються практично кожного. Спинатися щаблями соціальної драбини все вище і вище, здавалося б, така природня і почесна справа. Туди, в елітарні кола суспільства потрапити нелегко. Надовго там затриматися – набагато важче. І лише одиниці залишаються національною елітою назавжди.

Тому, розпочинаючи нашу нову тему, ми хотіли б знайти відповіді на запитання про те, кому сьогодні можна довірити майбутнє України. Які риси притаманні тим, хто має бодай якісь шанси залишитися елітою. Кого український народ шанує і шануватиме за добрі справи, незламний дух та уміння й силу вести за собою свою спільноту – до успіху, процвітання й вічності. Через терени – до зірок.

Отже, запрошуємо вас до діалогу про національну українську еліту.

Русская версия текста

Свернуть

Нова тема, яку ДіалогUA пропонує своїм читачам, присвячена одному з найскладніших процесів сьогодення – становленню національної української еліти.

Развернуть

Мнение эксперта
Другие диалоги:
Версия для печати

„Маємо „діряву” еліту з точки зору її формування”

„Маємо „діряву” еліту з точки зору її формування”: „Маємо „діряву” еліту з точки зору її формування”

Костянтин Ващенко, перший заступник голови державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва


Наші еліти мають ознаки відкритості. Люди потрапляють туди самостійно, суто завдяки своїм особистим якостям. Тому я й кажу про те, що ми ще не маємо усталеної традиції елітарності, не маємо еліти як такої, яку б можна було б виміряти
загальновизнаними в світі політологічними поняттями, категоріями.

 


Існує відомий вираз „влада дає гроші, а гроші - владу”. Яка, на Вашу думку, українська еліта перш за все - політична чи бізнесова?

 

Ми маємо перехідну еліту. Говорити про те, що в Україні вже сформована еліта, особливо на рівні державних менеджерів, чи політичних діячів зарано. Швидше ми маємо квазіеліту, котрій притаманні багато ознак номенклатури. Треба згадати,  що номенклатура, на відміну від еліти, виділяє людей лише за критерієм посад, які вони займають. А еліта – це іще й моральний авторитет, і авторитет у суспільстві, це люди, до думки яких дослуховуються, люди, що мають неформальний вплив на соціум.

На жаль, на сьогодні ми можемо говорити лише про те, що в Україні є окремі особи, які можуть претендувати на зарахування їх до категорії еліти, але про еліту як таку, сьогодні говорити складно, особливо якщо ми беремо такий сегмент, як політична, або державна еліта. І навіть, якщо взяти наукову еліту, то вона теж сформована іще за Радянського Союзу. Така сама ситуація і з елітою освітянською, чи виробничою. Вони знову ж таки не сформовані. Тобто ще немає української еліти в повному розумінні, є лише окремі її представники.

Зараз ми проходимо певний етап суспільного розвитку. І, я думаю, що поява власне української національної, в широкому розумінні цього слова, еліти, буде залежати від формування демократичних інститутів громадянського суспільства.

 

Тобто, ви думаєте, що еліта таки з’явиться?

 

Я думаю, що це неминучий процес. Не залежно від форми державного устрою, політичної системи, будь-яке суспільство неминуче народжує еліту. Громадяни прагнуть бачити на певному постаменті перед собою людей, на яких можна орієнтуватися, з яких можна брати приклад, до яких дослуховуватися. Тому еліта є, скажімо, в кожному суспільстві. І от етап переходу позбавляє нас можливості говорити про те, що цей процес у сучасній Україні завершено.

 

Чи можна впевнено сказати, що еліта, котра з’явиться в Україні буде національною елітою? Чи здатна вона буде виробити те, що називають „національною ідеєю”?

 

Коли я говорю про національну еліту в широкому розумінні цього слова, то маю на увазі людей, які наріжним каменем своєї діяльності визначають реалізацію національних інтересів. Якщо розглядати бізнес-еліту, то можна почути закиди, частково виправдані, про те, що заробляння грошей у цих людей орієнтовано на власну кишеню, а не на розвиток держави.

Але якщо ми будемо говорити про бізнес саме в національному розумінні, то ми тоді знову згадаємо американський крилатий вислів „що гарно для Форда, те гарно для Америки”. І це означає, що Форд, як типовий представник американської еліти, працюючи  на себе і формуючи свій капітал, водночас піднімав добробут своєї країни.

Сьогодні в Україні ми лише починаємо цей процес і тому бізнес-еліта з одного боку деформована, бо тісно пов’язана з адміністративним апаратом. Тому бізнесу вирішувати серйозні питання без міцної прив’язки з владою, чиновниками, людьми які представляють державний апарат, не можливо. Це таким чином обмежує розвиток бізнес-еліти. З іншого боку, розвиток її обмежений ситуацією невизначеності зовнішніх пріоритетів. І питання не стільки в тому Захід чи Схід. Це питання ринків і, водночас, це питання внутрішньої політики, податкового законодавства, питання економічної системи, яка сьогодні призводить до того, що набагато легше вести справу, маючи рахунки за кордоном, а не в Україні.

Тому, я повторюся, еліта не з’являється сама по собі. Вона є продуктом суспільства і відповіддю на заклики, які сьогодні формуються. І лише тоді, коли держава створить умови для розвитку еліти в усіх сферах, тоді вона у нас буде з’являтися.

 

Ми вже торкнулися питання зовнішніх орієнтирів. На скільки залежною є наша еліта від впливу ззовні?

 

Дуже сильно залежить. Сьогодні часто виникає суперечність між національною свідомістю та бізнес інтересами. Тому часто бізнесмени, які є патріотами, які свідомо виступають за європейський вибір України, часто бувають поставлені в умови, коли їм легше вести бізнес з Росією. Оскільки там сировина, питання законодавчих обмежень, або ж, навпаки, пріоритетів, які дозволяють заробляти більше коштів у цьому напрямку. І тому виникає постійна суперечка між тим, у що ти віриш, і тим, що тобі треба робити для того, щоб нормально себе почувати.

Це стосується не лише бізнес еліти, це стосується і політиків, і державних службовців, яким постійно доводиться перебувати в ситуації вибору між інтересами держави і мізерною заробітною платою, яку держава виплачує, і якимись власними пріоритетами, наступом на власні моральні цінності задля забезпечення нормального рівня свого життя. Тобто, тільки комплексне вирішення політичних, економічних і соціальних проблем дасть результат, якого сьогодні прагнуть навіть ті люди, які на перший погляд, здається, не думають про державу.            

 

Переважну більшість нашої еліти (чи то протоеліти) становлять вихідці із сільської місцевості. Добре це чи погано?

 

Дійсно, якщо ми відкриємо довідник „Хто є хто в Україні”, то побачимо що 90%, або й навіть більше людей, які займають високі державні посади, перебувають у верхньому політичному ешелоні, є вихідцями із села. Порівняння цієї ситуації з іншими країнами показує, що ми не є винятком. Провінційність, якщо ми вкладаємо в неї не якийсь негативний зміст, а умови, за яких формується людина, є нормальним явищем.

Очевидно, що люди, які приїхали свого часу із села, вступили до столичного вузу є набагато більше вмотивованими для того, щоб закріпитися, гарно вчитися, зробити кар’єру, аби не повертатися назад, працювати саме тут. Тому вони більш наполегливі, працьовиті. І саме тому вони досягають позитивного результату. Цим вони відрізняються від столичних студентів, корті мають міцну підтримку батьків. Це не є ознака якоїсь другорядності провінціалів. Отже, як наш, так і закордонний досвід показує, що люди з провінції більш живучі.

Інша річ, що у нас це проявляється особливо сильно, бо старе радянське гасло про стирання кордонів між містом і селом і досі залишилося на рівні гасла. Якщо провінція у Німеччині чи Франції за рівнем життя не набагато відрізняється від столиці, то у нас ця прірва просто разюча.

 

То чи не впливає на нашу еліту так звана „провінційна свідомість”?

 

Звичайно ж і походження, і виховання позначається на свідомості, на політичній, управлінській культурі людей, які формуються у відповідних умовах. В Україні це проявляється так, що найвищі державні менеджери України на вихідні скидають свої краватки і костюм і їдуть попоратися на городі, погодувати свиней, тому що їх тягне до землі. І тому з одного боку любов до землі, а з іншого боку общинна культура, дуже міцні зв’язки (так зване земляцтво) є іманентними нашій культурі. Разом з тим, іноді вони трансформуються у якісь негативні речі, коли це земляцтво і кумівство проявляється так, що люди, потрапляючи на якісь державні посади, намагаються оточити себе вихідцями зі своєї ж Житомирщини, Вінниччини, Буковини, чи іншого регіону. Коли це відбувається всупереч професіоналізму і певним людським якостям, то воно призводить до негативних наслідків. Отож, як і будь-яке суспільне явище, це має і позитивний, і негативний бік.

 

Чи можна говорити про регіоналізм нашої еліти?

 

Звичайно ж  можна. Яскравим свідченням того є навіть структура нашої Верховної Ради. Партія регіонів побудована за регіональною ознакою, бо більшість депутатів її фракції є вихідцями із Донеччини. Це є яскравим прикладом нашого політичного регіоналізму, коли при вирішенні тих чи інших питань регіональні інтереси часом заступають загальноукраїнські. Я не хочу кидати камінь в бік Партії регіонів, але є небезпека, що у вирішальний момент може спрацювати саме регіональний підхід, а не загальнодержавний.

Є інші, менш відомі партії чи громадські організації, утворені за регіональним принципом. Не дарма зараз в Україні поширені інститути земляцтва. В цьому, безумовно, є певні позитиви. Люди не хочуть відриватися від свого коріння, постійно пам’ятають звідки вони, хочуть принеси користь своїй малій батьківщині, але часто це потрапляє в суперечність із загальнонаціональними інтересами.

 

Наскільки відкритою є наша еліта? Чи легко долучитися до її числа?

 

Ми не можемо оперувати класичними теоріями Паретто чи Моски щодо закритості, чи відкритості еліт. В Україні відбувається значна дифузія. З одного боку зберігається номенклатурний підхід, який свідчить про закритість еліти. Можна спостерігати як один раз потрапивши на якусь солідну посаду, скажімо, в Держслужбі, людина починає ходити по колу. Їй вже навіть важко буває випасти з цього кола. Багато чиновників роблять кар’єру, переходячи з апарату Верховної Ради, скажімо, в апарат Кабінету Міністрів, з апарату Кабміну в апарат Адміністрації Президента, потім в міністерство і так далі. Отже, маємо ситуацію з кадровим голодом, і тому говоримо, що „у нас вузька лава запасних”. Разом з тим, у нас не відпрацьована система пошуку талановитої молоді. Є чимало прикладів того, як у молодому віці можна зробити кар’єру суто завдяки своїй наполегливості, старанності, вмінню формувати і приймати якісь конкретні рішення.

Зараз у міністерствах, відомствах і серед народних депутатів ми бачимо чимало керівників, які вже в молодому віці зробили кар’єру, по суті потрапили до рангу еліти. Цього не було за радянських часів, коли з одного боку була школа, яка формувала еліту, а з іншого – чітко було визначено, що хай у 20 років ти інструктор горкому, чи райкому комсомолу, потім у 25 (не раніше) ти йдеш у міськом комсомолу, потім десь у 28 ти повертаєшся вже інструктором міськкому партії.  Тобто там все було розписано, і побачити секретаря, скажімо, обласного комітету партії чи комсомолу у 30 років було практично неможливо. І тут ми маємо перевернуту ситуацію, коли з одного боку людей вели по життю, а з іншого – існувала чітка регламентація їхнього кар’єрного росту.

Зараз такої регламентації немає. Тому й наші еліти мають ознаки відкритості. Люди потрапляють туди самостійно, суто завдяки своїм особистим якостям. Тому я й кажу про те, що ми ще не маємо усталеної традиції елітарності, не маємо еліти як такої, яку б можна було б виміряти загальновизнаними в світі політологічними поняттями, категоріями. Сьогодні ми  маємо, я б сказав, „діряву” еліту, діряву з точки зору її формування. 

 

Є відомий вислів „еліта тьм’яніє в громадянському суспільстві”. Не можна сказати, що ми в Україні маємо розвинене громадянське суспільство, то виходить, що Україна – це просто рай для еліт?

 

Ну, швидше рай для номенклатури. Громадянське суспільство – це не тільки розвиток громадських організацій та їх участь у прийнятті рішень. Бо з цієї точки зору у нас декілька тисяч громадських організацій, проте ніхто не говорить про наявність у нас розвиненого громадянського суспільства. Тут існують трошки інші категорії. Це категорії політичної культури, і категорії культури прийняття рішень, і співпраці влади та громадськості на засадах суспільної відповідальності за рішення, які приймаються.

Не можна звинувачувати владу у незацікавленості розвитком громадянського суспільства, тому що певну роботу мусять зробити самі громадяни.  І питання не в тому, що коли не буде громадянського суспільства, то будуть процвітати еліти. Це просто будуть не ті еліти. Бо ж через громадський рух і через активну громадянську позицію люди також формуються як еліти, як авторитети, які потім приходять до влади, маючи за плечима досвід громадської роботи.

Разом з тим, хочу наголосити ще раз на тому, що самим громадянам треба якнайбільше працювати для розвитку громадянського суспільства. І я думаю, що влада в цьому теж зацікавлена.

 

Судячи з результатів опитувань громадян ставлення українців до своєї еліти не дуже позитивне. Чи можна якимось чином змінити його на краще і чи варто це робити?

 

Низький рівень довіри людей до влади якраз і свідчить про те, що в нас немає сформованої еліти. Рівень довіри до Президента, до Верховної Ради, до Кабінету Міністрів, якщо вірити соціологам, дуже низький. Це свідчить про те, що українці ставляться до цих органів влади, і до тих, хто там працює не як до людей, думка яких є важливою, людей, по яких можна звіряти годинники у своєму житті, а як до людей, котрі погано працюють „тому що ми погано живемо”.

Цю ситуацію треба змінювати, насамперед, через розкриття реальних механізмів діяльності влади для громадян, через забезпечення їхньої активної участі у формуванні органів державної влади. До речі, в цьому і реальне завдання реформи політичної системи, яка сьогодні проголошена і яка, сподіваюсь, буде реалізована. Сформувати цю систему відповідальності, коли народ як джерело влади формує законодавчий орган, законодавчий орган формує коаліційний уряд, а вже уряд несе відповідальність перед законодавчим органом і через нього опосередковано перед громадянами, за свою діяльність. Тоді люди будуть знати, хто яку політичну силу представляє  і  зважатимуть на це при наступному голосуванні. Бо як може бути високим авторитет, коли навіть зробивши грубі помилки і будучи звільненим з посади той чи інший міністр не несе жодної відповідальності і люди не знають з кого спитати тому, що він не представляє жодну політичну силу.

 Правда, так було до останнього часу. Сьогодні ми маємо коаліційний уряд, який все-таки квазікоаліційний, бо справжній коаліційний уряд формується через вибори, це треба усвідомлювати.

Тільки шляхом розвитку демократичних інститутів, реалізації політичної реформи в цьому аспекті сприятиме зміненню ставлення людей до своїх обранців і, водночас, це підвищить відповідальність останніх за свої дії і сприятиме тому, що вони будуть формуватися як еліта. 

Версия для печати
Рекомендуем к прочтению

Родился бедным? Тебе не повезло!

Артерии и «социальные лифты» общества закупориваются. Шансы карьерного роста, социальная мобильность снижается, и, что еще хуже, падает доверие людей друг к другу, что заметно среди всех классов общества, но более всего – среди бедных. Столь восхваляемый «гибкий рынок труда», означает лишь мир, в котором такая принципиально важная вещь, как профсоюз, оказывается не у дел, а с работниками обращаются как с собственностью. Это представляет смертельную угрозу семьям рабочих, и их шансам дать своим детям вдохновение и жизненные силы.

В Британии становится все меньше социального разнообразия и знаний: в условиях нынешнего капитализма компетентные люди просто не могут никуда пробиться; они становятся жертвами социальных предрассудков и настроений. Они просто не знают, что делать, поскольку эффективная государственная политика должна идти вразрез с господствующими инстинктами консерваторов.

Читать далее

 

Мнения других экспертов

Дмитро Остапенко, директор Національної філармонії України

Еліта не повинна замикатися у собі

Сергій Савченко, художник-абстракціоніст

Культура розгерметизовує різні елітні групи

Вадим Скуратівський, історик

Українська національна еліта – це люди, які працюють над націотворенням

Олесь Санін, кінорежисер

У пошуках достойних

Кирило Стеценко, заслужений артист України, професор Київського національного університету культури і мистецтв

Формула еліт

Іван Сікора, заступник голови правління з питань маркетингу та розвитку ВАТ UNITEL

Всі звірі рівні, але деякі з них рівніші від інших

В’ячеслав Брюховецький, ректор Університету Києво-Могилянська академія

Справжня еліта виростає лише в третьому поколінні

Валерия Иваненко, член Евразийской Академии телевидения и радиовещания, президент Международного телевизионного фестиваля «Бархатный сезон»

Не уставайте творить добро

Ернст Заграва, аналiтик-економiст

Єліта має бути сильною

Лесь Доній, шеф-редактор літературно-мистецького часопису “Молода Україна”

Cлово "еліта" - не з мого лексикону

Ігор Каганець, редактор журналу нової еліти “Перехід-IV”

Головний ресурс еліти – наука, мистецтво і воля

Олександр Яременко, директор Українського інституту соціальних досліджень

Еліта на те й еліта, щоб включати до свого числа обраних

Вадим Карасев, директор Института глобальных стратегий (ИГЛС)

Элита в Украине есть, но она не существует

Кость Бондаренко, политолог

Эпоха после «семьи»

Олександр Литвиненко, заступник директора Національного інституту стратегічних досліджень

Еліта якої не існує

Александр Лукьянченко, городской голова Донецка

Донецкая элита

Виктор Гречанинов, генеральный директор «Металлоинвест-Украина», экс-заместитель министра обороны

Развитое гражданское общество и элита работают друг для друга

Олег Зарубінський, народний депутат

У нас є гарний грунт, на якому вже сьогодні виростає майбутня, справжня еліта

Юрій Луценко, народний депутат

Проблема країни – почути власного Мойсея

Евгений Червоненко, народный депутат, почетный президент концерна «Орлан»

Если мы не будем жить по правилам, то окажемся в гетто

Александр Неклесса, зам. директора по научной работе Института экономических стратегий, Москва

Новая земля и новое небо

Сергей Крымский, философ

Элита – это термин, противоречащий идее гражданского общества

Андрей Ермолаев, директор Института стратегических исследований «Новая Украина»

Незрелый плод отечественной элиты

 

Другие диалоги

Украина в Европе – контуры и формат будущих взаимоотношений

Государственное управление: нужен ли «капитальный ремонт власти»?

ЕСТЬ ЛИ БУДУЩЕЕ У «ЛЕВОГО ДВИЖЕНИЯ» в УКРАИНЕ?

МИР В ВОЙНЕ или ВОЙНА В МИРУ?

НОВАЯ МЕЖДУНАРОДНАЯ СИСТЕМА БЕЗОПАСНОСТИ родится в Украине?

УКРАИНСКИЙ ПРОЕКТ – реформирование, перезагрузка, создание нового?

Будущее ТВ и Интернета – слияние, поглощение, сосуществование?

ФЕНОМЕН УКРАИНСКОГО МАЙДАНА

Поляризация общества - источник перманентной нестабильности. Найдет ли Украина социальный компромисс?

Партнерство Украина-Евросоюз: вызовы и возможности

МАЛЫЕ ГОРОДА – богатство разнообразия или бедность упадка

Права или только обязанности? (О состоянии соблюдения прав человека в Украине и мире на протяжении последних 65 лет)

Виртуальная реальность и нетократия: новые штрихи к портрету Украины

Таможня или Союз?

ДЕНЬГИ БУДУЩЕГО: валюты локальные, национальные, глобальные? Бумажные или электронные?

Кадры решают все? Или почему из Украины утекают мозги?

Мультикультурализм VS национализм

Религия в социально-политическом контексте Украины

Гуманитарная политика в Украине – а есть ли будущее?

Новый мировой экономический порядок

Рынок земли и будущее аграрной Украины

ДЕМОКРАТИИ КОНЕЦ? или ОНА ВРЕМЕННО СДАЕТ ПОЗИЦИИ?

Судьба реформ в Украине или Реформировать нереформируемое?!

20 наших лет

Будущее без будущего? или Почему Украина теряет образованное общество?

Украинский характер – твердыня или разрушающаяся крепость?

ПЕНСИОННАЯ РЕФОРМА В УКРАИНЕ: куда дует ветер перемен

20 лет независимости Украины – мифы и реалии

Поход Украины в Европу: остановка или смена курса?

Местные выборы 2010: прощание с самоуправлением?

Республика: «де-юре» или «де-факто»?

Каков капитал, таков и труд

Идеология умерла. Да здравствует новая идеология?!

Повестка дня нового Президента – стабилизация или развитие?

Соблазн и искушение диктатурой

Реформа украинского здравоохранения или ее отсутствие: причины и следствия

Выборы-2010: готова ли Украина к переменам?

Неосознанный сталкер. Или. Скрытые и явные угрозы жизни Украины и возможности их предотвращения

Новый общественный договор – быть или не быть?

КАК СПАСТИ СТРАНУ? или Приговор вынесен. Обжалованию подлежит?!

Человеческий капитал в топке экономического кризиса

Украинское общество в условиях кризиса: социальные вызовы и мистификации.

Большой договор между Украиной и Россией: от проекта влияния к проекту развития

Украинская власть: царствует, господствует или руководит?

Украина: нация для государства или государство для нации?

„Социальный капитал” и проблемы формирования гражданского общества в Украине

«Социальные мифологемы массового сознания и политическое мифотворчество»

Гражданин и власть: патерналистские и авторитарные настроения в Украине.

В зеркале украинского культурного продукта

Есть ли «свет» в конце регионального «туннеля» или кого интересуют проблемы местного самоуправления?

Национальная идея: от украинской мечты к новой парадигме развития

Досрочные выборы: политическое представление к завершению сезона

Кризис ценностей: что такое хорошо, и что такое плохо?

Реформы в экономике Украины: причины, следствия, перспективы

Информационное пространство – кривое зеркало Украинской действительности

Постсоветское поколение – здравствуй! (или некоторые подробности из жизни молодежи)

Проект Україна: українська самосвідомість і етнонаціональні трансформації

„Південний вектор” євроінтеграційної стратегії України

Феноменологія української корупції та її специфічні риси

Українській Конституції 10 років: від «однієї з найкращих в Європі» до правового хаосу

Украина в геополитических играх 2006-2025 гг. или Очередное обновление внешней политики

Яку Україну пропонують Україні чи Програми та реальні практики політичних партій України

Парламентський злам: проблеми взаємодії владних гілок

Майдан, рік по тому

Вызовы или стимулы глобализации?

Демографический кризис или последний украинец

Адміністративно-територіальна реформа – тест на ефективність нової влади

Ролевые игры: социодрама Украина – ЕС

Славянские миры: цивилизационный выбор

Повестка дня будущего президента

Новое украинское Просвещение

„Внутрішня геополітика” України.

Чи готова Україна „мислити глобально, діяти локально”?

Демократия по-украински

Какая Россия нужна Украине?

Середній клас в Україні : майбутнє народжується сьогодні

Україна шукає свою ідентичність

Камо грядеши, Украина?

page generation time:0,047