В украинской системе нечего исправлять, - там все надо менять.

Евгений Чичваркин

Пользовательского поиска

Українська національна еліта – становлення чи занепад?

Нова тема, яку ДіалогUA пропонує своїм читачам, присвячена одному з найскладніших процесів сьогодення – становленню національної української еліти. Наявність неперервного процесу дослідження феномену еліт свідчить про те, що на сьогодні питання еліт актуалізоване не як теоретичне, а швидше як практичне. У різні періоди історії нашого народу належність до еліти визначалася по-різному. За походженням, достатком, умінням завжди бути поряд з найсильнішими. Але завжди еліта була частиною суспільства, яка готова перебрати на себе історичну відповідальність за його долю. У суспільстві назріла необхідність у такому соціальному прошаркові, з яким можно було б укласти “соціальний контракт”. В той час, як нинішня українська еліта не готова взяти на себе сміливість пояснити як потрібно жити зараз, які виклики можут виникнути завтра і, головне, - не визначає мети, до якої потрібно рухатись.

Уявлення про те, що суспільна еліта має опікуватися лише політичною чи економічною доцільністю ухвалюваних рішень, що домінує нині в громадській свідомості як України, так і інших пострадянських країн, може врешті-решт стати злим жартом, як для еліти цих країн, так і для суспільства загалом.

Розмивання як поняття, так і складу нової української еліти, яка нині конкурує лише за матеріальні та політичні ресурси, позбавляє Україну майбутнього, бо таку еліту турбує лише власне майбутнє, а не майбутнє країни. Звідси й хвороба “оманливої демократії”, що виникає у суспільстві, коли еліта не виконує своїх суспільних обов’язків. Адже еліта – це частина суспільства, яка, говорячи словами Ортегі-і-Гассета,має «вимірювати себе особливою мірою», яка готова взяти на себе історичну відповідальність за долю суспільства загалом. Окрім того, як зазначає відомий російський філософ Олександр Нєклєсса, сьогодні “еліта – це ті, хто оперують свтоглядом, ті, хто оперують сенсом”.

Українська еліта не уявляє себе конкуруючою силою в сфері світоглядів та сенсів як всередині, так і ззовні. Наша еліта не сприймається як носій суспільної самосвідомості або провайдер громадського інтересу та його реалізації. Причинами такого стану речей можна назвати:

По-перше, гіпертрофовану роль політичної еліти на тлі занепаду культурної, наукової та іншої інтелектуальної еліти суспільства.

По-друге, спираючись лише на політичний та економічний раціоналізм, українська еліта неспроможна подолати прірву, що збільшується, між політичною та бізнес-елітою, з одного боку, і, інтелектуальною елітою, з іншого.

По-третє, в нас відсутня модель циркуляції еліт. Можливо, саме тому “лавка запасних” така коротка, про що неодноразово жалкував президент... Там, де існує циркуляція еліт, ми спостерігаємо суттєві соцільні зрушення та появу на вершині соціальної ієрархії нових людей з новими базовими цінностями.

Все вищенаведене, а також відсутність об’єднавчих цінностей, бачення майбутнього, заради якого проводяться реформи, та визнаних більшістю суспільства правил гри робить українську еліту слабкою, залежною та провінційною.

Але ж часи змінюються і впертий супротив „старої еліти” усьому новому і прогресивному має бути зламаний. Прийшов час подолати цю усталену тенденцію, тим паче, що соціальне підгрунтя для народження „нової еліти” вже перезріло.

Людина завжди задоволена своїм розумом і не задоволена своїм становищем. Ці слова, лише за окремими винятками, стосуються практично кожного. Спинатися щаблями соціальної драбини все вище і вище, здавалося б, така природня і почесна справа. Туди, в елітарні кола суспільства потрапити нелегко. Надовго там затриматися – набагато важче. І лише одиниці залишаються національною елітою назавжди.

Тому, розпочинаючи нашу нову тему, ми хотіли б знайти відповіді на запитання про те, кому сьогодні можна довірити майбутнє України. Які риси притаманні тим, хто має бодай якісь шанси залишитися елітою. Кого український народ шанує і шануватиме за добрі справи, незламний дух та уміння й силу вести за собою свою спільноту – до успіху, процвітання й вічності. Через терени – до зірок.

Отже, запрошуємо вас до діалогу про національну українську еліту.

Русская версия текста

Свернуть

Нова тема, яку ДіалогUA пропонує своїм читачам, присвячена одному з найскладніших процесів сьогодення – становленню національної української еліти.

Развернуть

Мнение эксперта
Другие диалоги:
Версия для печати

Українська національна еліта – це люди, які працюють над націотворенням

Українська національна еліта – це люди, які працюють над націотворенням: Українська національна еліта – це люди, які працюють над націотворенням

Вадим Скуратівський, історик


Еліта – це люди, що роблять свою справу дуже добре. Хтось робить свою справу, хтось добре робить свою справу, а той, хто робить свою справу дуже добре і є елітою.

 


Існує думка, що Україна не має власної еліти. Чи погоджуєтеся Ви з цим?

 

В жодному разі. Україна – країна фізично дуже велика, і в структурі її народу ми зустрічаємо різних людей, а серед них і тих, хто справді опікується долею цієї країни. До числа нашої еліти можна віднести, скажімо, Івана Дзюбу, або Євгена Сверстюка, і ще десятки людей. На перший погляд вони поміж собою не схожі. Але оскільки їх стратегічною метою є не кар’єра чи загалом власна біографія, а передовсім країна, що в ній вони живуть, то можемо зарахувати таких людей до числа еліти.

 

Отже еліта – це люди, які...

 

Еліта – це люди, що роблять свою справу дуже добре. Хтось робить свою справу, хтось добре робить свою справу, а той, хто робить свою справу дуже добре і є елітою.

 

Чи можемо ми називати українську еліту національною елітою?

 

Нація – це політична версія існування тієї чи іншої народності. Народність, яка виходить із певного історичного виміру в державотворчу царину стає нацією. Отже, ті люди, які працюють над націотворенням і є національною елітою.

У великому планетарному вимірі існує і космополітична еліта, до якої належать, з одного боку Пікассо чи Мальро, а з іншого – Вознесенський, Солженіцин, польські поети-нобелівські лауреати чи то німецькі фізики. Разом з тим, кожен із цих інтелектів належить до якоїсь нації. Відповідним чином, найбільш талановиті українські персони належать саме до української національної еліти.

Разом з тим, етнічно вони можуть не бути українцями. Наприклад, мій сусіда Мирон Петровський, блискучий знавець літературного процесу XIX-XX століття, єврей за походженням, і водночас він український інтелектуал, що працює на українську національну культуру.

 

Ви назвали вже кілька прізвищ представників української еліти, проте це все люди культури. А чи є еліта серед тих, хто належить до інших царин діяльності?

 

Безперечно вони є скрізь. Я не компетентний щодо кадрового складу цієї еліти, але час від часу серед інженерів, серед бізнесменів, серед медиків чи то інших фахів я бачу людей надзвичайно талановитих.

Здалеку я колись з великим інтересом спостерігав за таким постатями як Антонов чи Амосов. Учні, яких вони після себе залишили, і становлять зараз нашу еліту у цих галузях.

 

Чи не бачите Ви проблеми у взаємовідносинах нашої культурної та бізнесової еліт?

 

Проблема існує. Поки що вони не знаходять спільної мови, бо наша бізнесова еліта перебуває у середньовіччі вільного ринку. Але, думаю, що років через п’ять серед бізнесменів знайдуться персонажі, що справді будуть допомагати культурі. На жаль, поки що я їх не бачу у достатній кількості.

 

А чому так відбувається зараз?

 

Проблема, в елементарній людській дурості. Більшість наших бізнесменів - це люди, що народилися в реакційну комуністичну епоху і не дуже розуміли й розуміють, що власне є культурою. Окрім того, вони росли в дуже інтенсивній культурній ізоляції від зовнішнього світу. От такими й виросли.

 

Як ви ставитесь до випадків коли люди культури йдуть у політику?

 

Доволі скептично. Дуже бажано щоб у політиці були культурні люди, проте іноді людина культури вносить у політику певні утопії. Зрештою, політика – в основному жорстка прагматика, людина культури ж – за визначенням трохи лірик. І коли вона цю лірику вносить у політику, то результат іноді буває ледве не комічний.

 

Маємо ситуацію, за якої багато українських культурних діячів назавжди полишають Україну. Чи не може так статися, що ми повністю позбавимося своєї культурної еліти?

 

Не треба драматизувати та побільшувати кількість таких від’їздів. Інша річ, що тих, хто приїжджає за кордон з України доволі часто не дуже „празнують”.

Справді люди їдуть, але, на мою думку, це не має масового характеру. Зараз маємо справу з третьою хвилею еміграції, представників якої я мав змогу бачити, будучи у Сполучених Штатах. Думаю, що ці люди мають змогу прислужитися своїй країні, живучи там. При гарній трудовій поведінці самою своєю присутністю вони нагадують тамтешній цивілізації про добру країну Україну.

 

А чи не може бути так, що вони забудуть про добру країну Україну і стануть надбанням тієї цивілізації? Таким чином ми і втрачаємо свою культурну еліту.

 

Безперечно, вони справді будуть поглинуті тією цивілізацією. Куди ж від цього подінешся? Коли б до нас приїжджали люди з інших країн, то через певну кількість років вони були б абсорбовані цим світом. Це нормальний процес. Треба ставитися до мігрантів (саме мігрантів, а не іммігранів), тобто людей які мандрують поміж націями, країнами, як до певної об’єктивної характеристики сучасного світу. Так він зараз виглядає.

В сучасному світі вже немає національних структур, що різко дорівнюють одна одній, та є абсолютно закритими для довколишнього світу. Раніше такими структурами були, скажімо, комуністична Албанія, яка нікого не впускала і не випускала, або Китай часів маоїської догми. Зараз все змінилося.  Люди мають змогу мандрувати світом, і тим самим вони творять якусь планетарну цілісність.

Коли це відбувається у великих цифрах, то стає патологією. На деяких ділянках української цивілізації саме так і було. Тому зараз тисячі українців живуть у Португалії, тисячі – в Ізраїлі (там навіть збираються створити організацію під назвою „Українці на своїй святій землі”). Разом з тим, у 40-50-х роках XXстоліття в Нью-Йорку жило більше італійців, ніж у Римі, та більше ірландців, ніжу у Дубліні. Але ж Італія залишилася Італією, чи Ірландія Ірландією.

 

Якщо наші культурні діячі виїжджають, то водночас українці мають змогу імпортувати найкращі культурні здобутки з-за кордону. Тоді, може і не потрібна нам взагалі національна культурна еліта?

 

Думаю, що поки що рано говорити про такі серйозні виміри глобалізації. Ми живемо в епоху інтенсивних міжнаціональних діалогів, яких дехто дуже боїться, вважаючи, що світом заволодіє певний культурний стандарт. Але, скажімо, всеприсутність американського кіно не означає, що не має бути національних кінематографів. Ми бачимо, як у сусідній Росії, попри масивну присутність американського фільму раптом спалахнуло національне кіно. Матимемо надію, що з часом так буде і у нас.

Скажімо те, що в Європі чи не кожна країна має хай скромне, проте своє національне кіновиробництво (як і інші національні естетичні виміри) говорить про те, що сам інститут національної культури поки що незворушний. І ніхто серйозно не здатен його усунути. Хай людство творить певну світову, планетарну цілісність, але воно необхідним чином робитиме це через певну національну культуру. А мати надію на те, що якась країна може користуватися лише культурним імпортом  є не дуже переконливим. Навпаки, час від часу, ми спостерігаємо спалахи національної культурної активності в тих чи інших країнах.      

 

Ви говорите про підйом у російському кінематографі, але якщо поглянути на наш, український, то чи не маємо ми докорінно відмінну ситуацію через незацікавленість держави у його розвитку?

 

А держава і не мусить забезпечувати кінематограф. За радянських часів держава на повну силу із своїх ідеологічних міркувань фінансувала кіно. Виникала така арифметика: із десяти фільмів один був справді гарним, кілька – дуже агресивних ідеологічних примітивів, а все інше – те, на що взагалі не варто було звертати увагу. Не може національне кіно існувати суто за рахунок держави, бо держава має багато інших потреб. Отже, треба шукати грошей в усьому економічному просторі країни. Потрібно співробітництво загальної економічної ситуації, держави і звичайно ж, окремих людей: з одного боку гарного режисера, а з іншого – гарного продюсера. Тоді буде гарне кіно. Приємно, що все ж таки, час від часу і в нас щось з’являється із числа якісного кінематографу.Я маю на увазі фільм Іллєнка „Молитва за гетьмана Мазепу”, про який, на жаль, було написано дуже багато агресивних і просто таки несправедливих речей, водночас я вважаю його одним із найвидатніших фільмів всіх часів і народів. Можна також назвати стрічку Леся Саніна „Мамай”, висунуту на Оскара. Це дуже гарне кіно.

 

Виходить, ми маємо еліту. Водночас говоримо про відсутність в Україні власної національної ідеї. Проте, хіба це не справа еліти, створювати таку ідею?

 

Відверто кажучи, я не вірю в так звану „українську національну ідею”. Сучасне суспільство вже не можна зорганізувати за допомогою якоїсь абстракції, тобто абстрактно висловленої думки, за якою мусить іти людство на зразок героїв Старого Заповіту, що йшли за вогняним стовпом. Кожен з нас по-різному осмислює своє місце в цій країні і приналежність до неї. І, відповідно, ми по-різному розуміємо те, що можемо назвати національною ідеєю. Один опікується чимось одним, інший – зовсім іншим. І ця наївна міфологія довкола української національної ідеї, за якою достатньо тільки знайти її словесну формулу, і національні проблеми будуть вирішені, здається мені несерйозною.

Треба працювати на загальнонаціональну структуру, на виокремлення в ділянці цієї структури і сподіватись на те, що твої зусилля перетнуться із зусиллями інших людей і зрештою зустрінуться десь у великому полі національного існування. А мати надію, на те, що кілька десятків інтелектуалів сядуть за стіл у бібліотеці і сформують українську національну ідею наївно. Головна мета у тому, щоб Україна і політично, і економічно, і, зрештою, етично уціліла у нинішній такій важкій історії. Оце й є наша національна ідея.

Версия для печати
Рекомендуем к прочтению

"Упадок Пятой республики": мифы и реальность

Одним из ключевых слов в лексиконе французских интеллектуальных элит все чаще становится «упадок» (le declin). Под ним имеются в виду действительные или мнимые риски утраты Францией в глобализированном мире XXI века ее традиционной роли одной из великих держав.

Читать далее

 

Мнения других экспертов

Дмитро Остапенко, директор Національної філармонії України

Еліта не повинна замикатися у собі

Сергій Савченко, художник-абстракціоніст

Культура розгерметизовує різні елітні групи

Олесь Санін, кінорежисер

У пошуках достойних

Кирило Стеценко, заслужений артист України, професор Київського національного університету культури і мистецтв

Формула еліт

Іван Сікора, заступник голови правління з питань маркетингу та розвитку ВАТ UNITEL

Всі звірі рівні, але деякі з них рівніші від інших

В’ячеслав Брюховецький, ректор Університету Києво-Могилянська академія

Справжня еліта виростає лише в третьому поколінні

Валерия Иваненко, член Евразийской Академии телевидения и радиовещания, президент Международного телевизионного фестиваля «Бархатный сезон»

Не уставайте творить добро

Ернст Заграва, аналiтик-економiст

Єліта має бути сильною

Лесь Доній, шеф-редактор літературно-мистецького часопису “Молода Україна”

Cлово "еліта" - не з мого лексикону

Ігор Каганець, редактор журналу нової еліти “Перехід-IV”

Головний ресурс еліти – наука, мистецтво і воля

Олександр Яременко, директор Українського інституту соціальних досліджень

Еліта на те й еліта, щоб включати до свого числа обраних

Вадим Карасев, директор Института глобальных стратегий (ИГЛС)

Элита в Украине есть, но она не существует

Кость Бондаренко, политолог

Эпоха после «семьи»

Олександр Литвиненко, заступник директора Національного інституту стратегічних досліджень

Еліта якої не існує

Костянтин Ващенко, перший заступник голови державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва

„Маємо „діряву” еліту з точки зору її формування”

Александр Лукьянченко, городской голова Донецка

Донецкая элита

Виктор Гречанинов, генеральный директор «Металлоинвест-Украина», экс-заместитель министра обороны

Развитое гражданское общество и элита работают друг для друга

Олег Зарубінський, народний депутат

У нас є гарний грунт, на якому вже сьогодні виростає майбутня, справжня еліта

Юрій Луценко, народний депутат

Проблема країни – почути власного Мойсея

Евгений Червоненко, народный депутат, почетный президент концерна «Орлан»

Если мы не будем жить по правилам, то окажемся в гетто

Александр Неклесса, зам. директора по научной работе Института экономических стратегий, Москва

Новая земля и новое небо

Сергей Крымский, философ

Элита – это термин, противоречащий идее гражданского общества

Андрей Ермолаев, директор Института стратегических исследований «Новая Украина»

Незрелый плод отечественной элиты

 

Другие диалоги

Украина в Европе – контуры и формат будущих взаимоотношений

Государственное управление: нужен ли «капитальный ремонт власти»?

ЕСТЬ ЛИ БУДУЩЕЕ У «ЛЕВОГО ДВИЖЕНИЯ» в УКРАИНЕ?

МИР В ВОЙНЕ или ВОЙНА В МИРУ?

НОВАЯ МЕЖДУНАРОДНАЯ СИСТЕМА БЕЗОПАСНОСТИ родится в Украине?

УКРАИНСКИЙ ПРОЕКТ – реформирование, перезагрузка, создание нового?

Будущее ТВ и Интернета – слияние, поглощение, сосуществование?

ФЕНОМЕН УКРАИНСКОГО МАЙДАНА

Поляризация общества - источник перманентной нестабильности. Найдет ли Украина социальный компромисс?

Партнерство Украина-Евросоюз: вызовы и возможности

МАЛЫЕ ГОРОДА – богатство разнообразия или бедность упадка

Права или только обязанности? (О состоянии соблюдения прав человека в Украине и мире на протяжении последних 65 лет)

Виртуальная реальность и нетократия: новые штрихи к портрету Украины

Таможня или Союз?

ДЕНЬГИ БУДУЩЕГО: валюты локальные, национальные, глобальные? Бумажные или электронные?

Кадры решают все? Или почему из Украины утекают мозги?

Мультикультурализм VS национализм

Религия в социально-политическом контексте Украины

Гуманитарная политика в Украине – а есть ли будущее?

Новый мировой экономический порядок

Рынок земли и будущее аграрной Украины

ДЕМОКРАТИИ КОНЕЦ? или ОНА ВРЕМЕННО СДАЕТ ПОЗИЦИИ?

Судьба реформ в Украине или Реформировать нереформируемое?!

20 наших лет

Будущее без будущего? или Почему Украина теряет образованное общество?

Украинский характер – твердыня или разрушающаяся крепость?

ПЕНСИОННАЯ РЕФОРМА В УКРАИНЕ: куда дует ветер перемен

20 лет независимости Украины – мифы и реалии

Поход Украины в Европу: остановка или смена курса?

Местные выборы 2010: прощание с самоуправлением?

Республика: «де-юре» или «де-факто»?

Каков капитал, таков и труд

Идеология умерла. Да здравствует новая идеология?!

Повестка дня нового Президента – стабилизация или развитие?

Соблазн и искушение диктатурой

Реформа украинского здравоохранения или ее отсутствие: причины и следствия

Выборы-2010: готова ли Украина к переменам?

Неосознанный сталкер. Или. Скрытые и явные угрозы жизни Украины и возможности их предотвращения

Новый общественный договор – быть или не быть?

КАК СПАСТИ СТРАНУ? или Приговор вынесен. Обжалованию подлежит?!

Человеческий капитал в топке экономического кризиса

Украинское общество в условиях кризиса: социальные вызовы и мистификации.

Большой договор между Украиной и Россией: от проекта влияния к проекту развития

Украинская власть: царствует, господствует или руководит?

Украина: нация для государства или государство для нации?

„Социальный капитал” и проблемы формирования гражданского общества в Украине

«Социальные мифологемы массового сознания и политическое мифотворчество»

Гражданин и власть: патерналистские и авторитарные настроения в Украине.

В зеркале украинского культурного продукта

Есть ли «свет» в конце регионального «туннеля» или кого интересуют проблемы местного самоуправления?

Национальная идея: от украинской мечты к новой парадигме развития

Досрочные выборы: политическое представление к завершению сезона

Кризис ценностей: что такое хорошо, и что такое плохо?

Реформы в экономике Украины: причины, следствия, перспективы

Информационное пространство – кривое зеркало Украинской действительности

Постсоветское поколение – здравствуй! (или некоторые подробности из жизни молодежи)

Проект Україна: українська самосвідомість і етнонаціональні трансформації

„Південний вектор” євроінтеграційної стратегії України

Феноменологія української корупції та її специфічні риси

Українській Конституції 10 років: від «однієї з найкращих в Європі» до правового хаосу

Украина в геополитических играх 2006-2025 гг. или Очередное обновление внешней политики

Яку Україну пропонують Україні чи Програми та реальні практики політичних партій України

Парламентський злам: проблеми взаємодії владних гілок

Майдан, рік по тому

Вызовы или стимулы глобализации?

Демографический кризис или последний украинец

Адміністративно-територіальна реформа – тест на ефективність нової влади

Ролевые игры: социодрама Украина – ЕС

Славянские миры: цивилизационный выбор

Повестка дня будущего президента

Новое украинское Просвещение

„Внутрішня геополітика” України.

Чи готова Україна „мислити глобально, діяти локально”?

Демократия по-украински

Какая Россия нужна Украине?

Середній клас в Україні : майбутнє народжується сьогодні

Україна шукає свою ідентичність

Камо грядеши, Украина?

page generation time:0,046