В украинской системе нечего исправлять, - там все надо менять.

Евгений Чичваркин

Пользовательского поиска

Українській Конституції 10 років: від «однієї з найкращих в Європі» до правового хаосу

Російською мовою

Ювілей Основного закону, на жаль, не сприймається в Україні як свято демократії. Ухвалена 10 років тому Конституція так і не стала повноцінною „суспільною угодою”, яка регулює правові стосунки між суспільством і владою, і була б обов'язковою до неухильного виконання усіма її „високими сторонами”. Притаманна для всього пострадянського простору відсутність відповідальності влади перед суспільством зле пожартувала над Україною. Розроблена на засадах кращих зразків європейського права, Конституція 1996 року, стала лише „мирною угодою” у конфлікті між окремими угрупованнями політичної еліти. А ціною цього миру став зміст Конституції, в якому відповіді на численні принципові питання були відкладені до „кращих часів”. Понад 50 конституційних законопроектів мали у майбутньому залатати діри в Основному законі, ухваленому в умовах жорсткого протистояння парламенту і президента, проте більшість з них не ухвалені й до сьогодні.

В Україні немає законів «Про Президента», «Про Кабінет міністрів» й низки інших законів, які регулюють роботу виконавчої влади. За відсутності цих законів, «конституційні порожнини» заповнювалися правилами та «понятіями», за якими конкретні чиновники визначали коло своїх прав і обов'язків, що відгукнулося найтяжчими наслідками для прав, свобод і добробуту громадян. Сьогодні, як і 10 років тому, основні політичні гравці все ще розглядають Конституцію через призму власних інтересів і перспектив, нехтуючи інтересами широкого загалу.

Шкода, але політична реформа 2004 року також не ставила на меті повернення правового життя країни у стабільне конституційне русло. Навпаки, вона, силами старої влади, внесла безліч протиріч у функціонування гілок влади нинішньої, штовхаючи країну до тривалої політичної кризи. У чинній редакції Конституція не сприяє знаходженню швидких та адекватних відповідей на болючі питання національної безпеки та територіальної цілісності країни, потреба у яких посилюються разом із загостренням політичної кризи.

Вже зараз очевидно, що Конституція України потребує принципових змін і доповнень, а вся конституційна система країни – нової правової культури, заснованої на принципах верховенстві права. Але навіть дієвих механізмів для втілення реальної конституційної реформи в країні не існує. Як не існує і довіри суспільства до влади. Саме тому до обговорення конституційних проблем необхідно залучити якомога більшу кількість експертів, представників усіх гілок влади, політичні партії, недержавні громадські організації, широкі кола українських громадян. Лише за таких умов Конституція може стати документальним затвердженням порозуміння між суспільством і державою, актом укладання політичної угоди між народом і владою.

Пропонуючи нашим читачам та експертам нову тему для обговорення, редакція «Діалог.UA» має на меті загальними зусиллями окреслити увесь комплекс проблем, які накопичилися довкола Основного закону України, оприлюднити пропозицій щодо їхнього вирішення, які існують у експертному співтоваристві. А в цілому – знайти відповідь на вічне питання – що робити? Що доцільніше – проводити корекцію вже існуючої, чи розпочати роботу над новою Конституцією країни? Що стоїть за спробами підмінити Конституцію коаліційними угодами, і як довго триватиме робота над найважливішим для країни правовим документом. Можливо, й нинішня Конституція небезнадійна – і її потрібно лише ретельно виконувати всім без винятку? Чи може справа зовсім не в Конституції, а в черговій спробі реваншу сил, які так і не змирилися з існуванням незалежної української держави? Статті й інтерв'ю, запропоновані "ДіалогUA", вже сьогодні обіцяють насичену й плідну дискусію на цю тему.

Відтак, «Конституції України – 10 років».

Свернуть


Ювілей Основного закону, на жаль, не сприймається в Україні як свято демократії. Ухвалена 10 років тому Конституція так і не стала повноцінною „суспільною угодою”, яка регулює правові стосунки між суспільством і владою, і була б обов'язковою до неухильного виконання усіма її „високими сторонами”.

Развернуть

Мнение эксперта
Другие диалоги:
Версия для печати

“У питаннях конституціоналізму я великий консерватор”

У червні цього року українській Конституції виповнилося 10 років. Як би Ви оцінили її роль у становленні сучасної української держави?

Без Конституції немає сучасної держави – і цим все сказано. 28 червня 1996 року нарешті незалежна Українська держава набула інституційної визначеності. Після прийняття Конституції вже ніхто не мав підстав запитувати, як це робив Прем`єр-міністр Л. Кучма 1992 року, яку країну ми будуємо? Напрям визначала Конституція. Українські громадяни отримали формально-правову базу для розбудови правової, демократичної, європейської держави. Чи все далі пішло, як „по писаному”? Звичайно, ні, бо метою є не Конституція як документ, а конституціоналізм як явище суспільного життя. Конституціоналізм не народжується за одну „конституційну ніч”, і навіть за тривалий період боротьби за конституцію. Особливо – у перехідному суспільстві, де конфігурація суспільних інтересів і розстановка політичних сил нестабільна.

Завдання Конституції – встановити інституційний каркас влади і обмежити владу законом. Вона виникає як продукт загальносуспільної згоди щодо певного суспільно-політичного устрою, а відтак – стабілізує політичну і загалом суспільну систему, виводить її з-під впливів короткочасних вузькогрупових інтересів. Та водночас, як результат компромісу між існуючими інтересами, вона не може бути ідеальним документом, який однаковою мірою влаштовує всіх. Але, на мій погляд, вона в цілому відобразила, хоч і недосконало, розстановку політичних сил у країні першої половини 90-х років. Найпотужнішими гравцями тоді були ліві партії, з одного боку, та деідеологізована посткомуністична номенклатура, з іншого. Пристосувавшись до нових умов під вивіскою „центристів”, остання спрямувала свої зусилля на те, щоб прибрати до рук якомога більше і влади, і власності. Ідеологію державотворення їй постачали національно-демократичні та інші реформаторські сили, вплив яких був значним, але недостатнім для того, щоб будувати державу відповідно до принципів, на які ця ідеологія спиралася.

Наскільки позитивним був той факт, що в Україні конституційний процес розтягнувся на такий тривалий час? Пізніше за нас Конституцію прийняли тільки поляки – у 1997 році...

Конституційний процес, що розтягнувся в Україні з 1990 по 1996 р., містив усі ті особливості політичної боротьби, з якими українське суспільство мало справу й надалі: розтягнутість у часі, необхідність протидії деструктивним замашкам комуністів, використання важелів президентської влади. Та водночас він містив і уроки досягнення компромісів в умовах максимального політичного протистояння (яскравий приклад – напів-революційна Конституційна угода 1995 р.). Загалом же конституційний процес позитивно вплинув на розстановку політичних сил у державі. Якщо в першій половині 90-х років Україна була країною „неполоханих комуністів”, то з другої половини 90-х років вплив ліворадикальних діячів і партій почав неухильно падати. Першої серйозної поразки вони зазнали саме під час прийняття Конституції, коли їм не вдалося ні нав`язати свою модель державного правління, ні перешкодити інституціалізації України як незалежної держави. Але їхній „слід” помітний в усіх подальших спробах „реформувати” політичний лад країни, використовуючи ідейний арсенал „радянської демократії”.

Я знаю, що раніше Ви негативно оцінювали зміни до Конституції, прийняті наприкінці 2004 року. Зараз ми можемо підбити деякі підсумки функціонування нової Конституції – наскільки ефективними виявилися ці зміни? Можливо, Ви змінили своє ставлення до прийнятих змін?

Так, я справді була постійним критиком „конституційної реформи” щонайменше з двох причин: насамперед, через подвійність стандартів і лицемірство політиків, які започатковували реформу у 2000, а потім у 2002 р., і через неадекватність обраної ними процедури реформування; через нешанобливе ставлення до Конституції та перетворення реформи на засіб маніпуляції суспільною свідомістю і на об`єкт політичного торгу.

Другою причиною була безпідставна, на мій погляд, переконаність значної частини реформаторів у тому, що єдине, чого українцям не вистачає для повного щастя – це якнайбільшого плюралізму і якнайширшої парламентської демократії. Тим часом у поляризованих суспільствах із строкатим політичним спектром, з незговірливими елітами та нестійкою партійною системою парламентська форма правління скоріше здатна спричинити хаос і розчарування демократією, ніж консолідацію демократичного режиму. Це історично доведений факт і досвід України ще занадто малий, щоб на його основі міняти ставлення до таких речей. І все ж, наш власний досвід – після виборів 2006, – не є суто негативним. А тому він підштовхує до неоднозначних міркувань про здійснену реформу та її подальшу долю.

Чи виявилися зміни ефективними? Навряд. Інакше б громадяни не були доведені майже до відчаю переговорним процесом учасників коаліції. Але мусимо визнати: зміни виявились не настільки руйнівними, як могли б бути. Підсумки підводити ще зарано, але вже зараз можемо сказати, що якась Вища сила утримує українських політиків від саморуйнівних дій у найбільш критичні моменти становлення держави. І так було упродовж усіх 15 років незалежності України. Коли вдаряє грім, Іван таки починає хреститись: допрацьовує недороблене законодавцем, перетравлює чужий досвід, іде на угоду з тим, з ким учора ще й не вітався. Створені „на марші” правила формування коаліції дають уряду шанси протриматись значний час, хоч повної гарантії, що буде саме так, звичайно, вони дати не можуть. Ці правила місцями „випрямили” деякі занадто „кучеряві” положення поправок до Конституції і зробили їх більш життєздатними, іноді – ціною відступу від букви останніх.

Говорячи це, маю на увазі насамперед критиковану мною раніше ч. 12 ст. 85 Конституції, яка уповноважує Верховну Раду не лише вирішувати „питання про відставку Прем`єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів України”, а й звільняти з посад „зазначених осіб”, включно з окремо взятими міністрами, перетворюючи тим самим уряд на „хлопчиків для биття” у разі, якщо парламент очолюватиме спікер, недружньо налаштований до коаліції і створеного нею Кабінету міністрів. Ця можливість нейтралізована включенням посади голови Верховної Ради до числа посад, які заміщаються партіями коаліції.

Названа Вами проблема з відставкою уряду проявилася ще до парламентських виборів. Чи є в Конституції неточності, які можуть проявитися під час створення коаліції і її функціонування?

Тут можна назвати неузгодженість положень про несумісність депутатського мандата з іншими видами діяльності, – з одного боку, та необхідністю членам старого уряду (частина з яких обрані депутатами ВР нового скликання) залишатися на своїх посадах до створення нового, – з іншого. Це також і надання Президенту права розпускати парламент без зазначення, як має здійснюватись керівництво країною, якщо коаліція в установлений термін не буде утворена, а Президент усе ж таки вважатиме недоцільним розпуск парламенту. Це й можливість індивідуального членства в коаліції, складеної з двох-трьох партій, членів з інших партій, які до коаліції не увійшли. Але більшість із цих суперечностей мають характер недогляду, свого роду „ляпів”, які в подальшому можуть бути усунуті при мінімальному втручанні у текст Конституції після його опрацювання відкритою для громадськості, правлячих та опозиційних сил комісією.

Що стосується непередбаченого Конституцією віднесення посади голови ВР до таких, що розподіляються поміж учасниками коаліції, то я, як уже було сказано, бачу в цьому тільки плюс. У подальшому його варто закріпити в тому законодавчому акті, який регулюватиме процедуру формування і функціонування коаліції. Це потрібно для продуктивної взаємодії уряду з парламентом, що є чи не найголовнішою перевагою парламентської форми правління.

Чи повинна Конституція або, наприклад, органічні закони регламентувати кожен крок політиків, чи їм все ж можна залишити певну свободу дій як, наприклад, сталося з процедурою обрання Голови ВР, про яку Ви згадали?

Конституціоналісти говорять про те, що нормальним є стан, коли між конституцією і політичною дійсністю існує певний люфт, який дозволяє політичним діячам у непринципових питаннях діяти відповідно до обставин, використовувати національну традицію тощо. І навпаки – прискіплива регламентація усіх суспільних відносин статтями конституції та законів властива не правовій, а поліцейській державі. Отже, під цим кутом зору у нас начебто все в порядку. Я к і повинно бути в цивілізованій державі, неврегульовані або неадекватно врегульовані Конституцією питання були, як уже мовилося, вдало розв`язані творцями політичної коаліції явочним способом. Зізнаюся чесно, цього я від них не чекала і дуже задоволена результатом, окремо відзначаючи конструктивну роль Президента у цьому процесі.

Зупиніться, будь-ласка, на цьому питанні докладніше. Якою, на Ваш погляд, є і якою має бути роль Президента в формуванні коаліційного уряду в Україні?

У ЗМІ можна було зустріти прямо протилежні висловлювання з цього приводу: з одного боку, звинувачення у втручанні в процес творення коаліції (таких щоправда було дуже небагато), а з іншого, – покладання на „слабкого” Президента провини за затягування переговорів, за періодичне наростання суперечностей між сторонами переговорів. Аналітики стверджували, що це була відповідальність Президента: або самому докласти зусиль до створення парламентської коаліції або доручити лідеру однієї з партій це зробити, адже така практика є в більшості європейських країн.

Якась частка істини у цих висловлюваннях була, однак вони не враховують одну просту істину: автори поправок до української Конституції передбачили участь Президента у формуванні коаліції тільки на стадії подання кандидатури Прем`єра, запропонованої йому коаліцією, до Верховної Ради. І якби коаліція підбирала цю кандидатуру у повному відриві від спілкування з Президентом, то цілком могла б виникнути ситуація, що Президент міг би з нею не погодитись і не внести у Верховну Раду. На цей випадок законодавець ніякого розв`язку не передбачив.

Подібного не сталося з причин як об`єктивних (склад коаліції та претендента на главу уряду визначив народ на виборах), так і з суб`єктивних (український Президент налаштований неконфронтаційно у принципі, а учасники переговорів щодо коаліції згодні були визнавати його за арбітра). Отже, роль Президента у переговорах – роль арбітра, а не переговірника – склалася спонтанно, за відсутності (на цьому варто наголосити!) чітко виписаної процедури формування коаліції, особливо на її початковій стадії: хто і що ініціює, хто кому що доручатиме – все це залишалось невідомим аж до початку переговорів. На мій погляд, саме така участь Президента у переговорах демократичних сил фактично врятувала увесь процес творення коаліції і може розглядатися як надбання, яке слід зберегти на майбутнє. Цей досвід варто закріпити законодавчо: згадавши в Конституції і докладно прописавши або в Регламенті ВР (його знову слід зробити Законом), або в Законі про Кабінет Міністрів, або там і там.

Неправда, що Президент визначав навіть принципи, за якими учасники переговорів розподіляли посади. Ініціатива виходила від самих учасників коаліції, зокрема першим почергове „вибирання” бажаних для кожної партії посад з наявного списку без права вето з боку інших учасників коаліції запропонував О.Мороз. Видається, що й надалі ці принципи можна залишити на розгляд тих політиків, які в майбутньому братимуть участь у творенні коаліцій – можливо виходячи з іншої ідеології та діючи за інших обставин. А от що Президент наполіг на першочерговому вирішенні питання про узгодження програми дій коаліції, це також можна визнати досвідом, що заслуговує на законодавче закріплення.

Слабкі сторони передбаченої поправками 2004 р. процедури формування коаліції (може правильніше було б сказати, що процедура так і не була сформульована, а тому й трактована вона була дуже довільно) проявились і в зазіханні автора конституційних поправок (такою вже є іронія української політики) на прерогативи Президента у висуванні кандидатур на державні посади, які в урізаному вигляді, але все ж таки зберегла за ним „реформована” Конституція.

До речі, тверда позиція (непоступливість) Президента в цьому питанні спонукала В.Медведчука виступити з реплікою в „Українській правді”, де він закидає Ющенкові, що той начебто висловив намір порушити Конституцію, віднісши до своєї квоти і ті посади, призначення на які здійснює ВР за поданням Президента або ж Президент – за поданням уряду. Насправді, нагадування Ющенка про свою президентську квоту робилося в контексті заяви О.Мороза, що соціалісти вимагають або посади спікера, або пропорційного(?) розподілу між коаліціянтами усіх державних посад – „від Генерального прокурора до голів райдержадміністрацій”. У виступах В. Ющенка, отже, йшлося не про порушення Конституції шляхом одноосібного призначення посадовців, а про те, що низка державних посад не можуть бути об`єктом партійно-політичного торгу при створенні коаліції, тому що людей на них або висуває, або призначає Президент, і робитиме це, як було підкреслено, на позапартійній основі.

Підсумовуючи, зауважу, що діяльність Президента України після виборів 2006 р. довела і йому, і, сподіваюсь, аналітикам та широкій громадськості неактуальність для України ідеї партійного Президента. Нації потрібен непартійний, обов`язково всенародно обраний Президент як арбітр, символ, фігура, здатна об`єднувати і будувати мости, дбати за загальнонаціональні інтереси, а не стояти на партійних позиціях тієї чи іншої політичної сили. І нації потрібна посада Президента, суспільну роль якої не можна виконати в межах жодної іншої високої посади у державі.

Зараз досить часто можна почути заяви про конституційну кризу – наскільки це відповідає дійсності?

У січні ми пережили справжню політичну кризу, корені якої були в різночитанні Конституції. За відсутності Конституційного суду це призвело до розбалансування влади. Виникла ситуація, за якої, як висловився Р.Безсмертний, всі у вищих ешелонах влади не визнавали позицію і рішення іншої сторони. Різними, навіть протилежними були наміри сторін щодо врегулювання ситуації, у тому числі з використанням такого важеля як подальше реформування Конституції. У той час, на мій погляд, були усі підстави говорити про конституційну кризу. Зараз ситуація вирівнялась. Із ознак конституційної кризи залишилось хіба що питання про дієздатний Конституційний суд, але є надія, що й воно найближчим часом буде зняте. Тому говорити про конституційну кризу я б не стала.

Звичайно, є питання не врегульовані або неадекватно (на погляд певних суспільних сил) врегульовані Конституцією. Але у деяких політичних сил є намір продовжити реформування Конституції. Кілька разів про це заявляв і Президент. Але довкола цих питань немає ніякого загострення відносин, а тим більше ознак непідкорення чинній Конституції. Адже внесення поправок, чи, тим більше, прийняття нової Конституції – дуже довготривалий процес і до жодної кризи відношення не має.

Не дивлячись на зміни до Конституції, можливо, в ній все таки є положення, які безнадійно застаріли, або не відповідають існуючим реаліям? Що з ними варто робити?

До застарілих положень, безперечно, можна віднести прокурорський нагляд за дотриманням прав і свобод, а також діяльністю органів влади різного рівня, а також вимогу про складення присяги новопризначеними суддями Конституційного суду перед ВР. Це положення позбавляє інших суб`єктів призначення суддів Конституційного суду незалежності, підпорядковує їх волі ВР, яка, як і передбачали члени Венеціанської комісії під час експертизи проекту української Конституції, може зловживати своїм становищем і блокувати роботу цього органу. Обидва ці положення можна було б відмінити.

Однак, як раніше, так і тепер я проти того, щоб міняти „форму правління”, шукаючи кращої, «демократичнішої», вигіднішої для тих чи інших політичних сил. Усі форми демократичного правління хороші, якщо добре відпрацювати притаманні їм механізми. Отже, я б радила залишити змішану форму правління в теперішньому вигляді і поправляти в ній тільки те, що не працює, а не вводити те, чого хочеться. І так з двадцять наступних років. А потім буде видно. Нагромадиться власний досвід, можливо знівелюються протистояння і можна буде створити новий документ, який відіб`є значно вищі рівні консенсусу і політико-правової культури.

А чи існують такі положення, які потребують того, щоб вони регулювалися Конституцією? Взагалі, наскільки пластичною повинна бути Конституція, як часто туди можна вносити зміни?

Я хотіла б згадати про ті зміни до Конституції, які на мій погляд, потрібно обов`язково зберегти. І це якоюсь мірою пояснить, чому я нині виступаю проти подальшого глибокого реформування Конституції – як в напрямі розвитку курсу, обраного О.Морозом та його „сподвижниками” по реформі, так і в протилежному напрямі – повернення до попередньої системи розподілу повноважень.

Насамперед зазначу, що політичний сенс скасування реформи раніше вбачався в поверненні попереднього обсягу повноважень Президенту, які вона значно обмежує. Це вимагало б відновлення попереднього, також непростого і суперечливого, способу призначення Прем`єр-міністра та формування уряду, взаємодії фракцій і груп у парламенті. Тоді начебто зникли б складні проблеми з формуванням коаліції, розподілом посад тощо. Проте на сьогоднішній день названі цілі вже не актуальні, адже напрацьовано значний досвід „коаліціонування”, який шкода було б викинути на смітник, тим більше, що й попередня практика формування уряду наштовхувалась на великі труднощі, пов`язані з суперечностями між Президентом і фракціями ВР, з намаганнями Глави держави творити коаліцію „під себе”.

Найбільшим досягненням реформи стало встановлення залежності між парламентськими виборами і формуванням уряду. В усіх республіках – і парламентських, і змішаних, окрім країн колишнього СРСР, уряд складає повноваження перед новообраним парламентом, а не президентом. Так тепер є і в Україні, що обов`язково треба зберегти. Що ж стосується обсягу повноважень і кадрових прерогатив Президента, то виглядає, що вони стосуються саме тієї діяльності, яка є органічною для глави молодої держави. А керівництво виконавчою гілкою влади має здійснювати Прем`єр-міністр, як це й записано в Конституції ще з 1996р.

Можливо я здивую декого, сказавши, що до здобутків даної реформи можна віднести й так званий імперативний мандат, який зобов`язує депутата упродовж усього 5-річного терміну перебувати у складі партійної фракції тієї політичної сили, за списком якої він потрапив до парламенту. На мій погляд, ця вимога обов`язково має залишитися. Попри критику з боку Венеціанської комісії і деяких українських експертів, в умовах України вона приносить більше користі, ніж шкоди.

Варто зберегти й деякі менш масштабні поправки, як-то: закріплення за Президентом права вносити до Верховної Ради подання на призначення Прем`єра-міністра (рекомендованого йому коаліцією політичних партій), Міністра оборони, Міністра закордонних справ, керівників СБУ і Нацбанку, призначати за згодою Верховної ради Генерального прокурора та поки що (до завершення адміністративної реформи) голів районних та обласних державних адміністрацій – за поданням Кабінету міністрів; надання права Президентові достроково розпускати парламент, якщо той упродовж 30 днів не сформує коаліцію більшості, або впродовж 60 днів не сформує на підставі коаліції уряду (я би вважала за доцільне розширити ці можливості правом розпуску парламенту і у випадку прямого порушення ним Конституції або ігнорування свої прямих обов`язків, як це було у випадку з Конституційним судом); надання голові Верховної Ради права негайно підписувати закон, якщо було подолано президентське вето, а Президент і далі його не підписує упродовж передбачених 10 днів; позбавленні обраного депутата його мандата, якщо він не складає інших несумісних повноважень упродовж 20 днів та інше.

Дуже багато уточнень і вдосконалень може бути зроблено через прийняття або покращення існуючих законів про Кабінет Міністрів, про Президента, про референдум, про вибори, а також через доповнення реформи законом про місцеве самоврядування.

А які зміни до Конституції неприпустимі за жодних обставин?

Відповідь буде цілком банальною: такі, що звужують права громадян і, замість обмежувати політичну владу, навпаки розширюють можливості її панування над суспільством і особою. Саме вони здатні перетворити Конституцію в ідеологічний документ, правова цінність якого дорівнюватиме нулю.

Бесіду вів Юрій Таран

Версия для печати
Публикации автора

 

Рекомендуем к прочтению

Новый мировой беспорядок – как мы в нем оказались

Развал системы глобальной безопасности – следствие подъема национализма, этой «темной стороны демократии», что уже привело к конфликтам во многих странах мира; происходящее в Украине является доказательством этого, а возможно, и началом революции. Как выбраться из подобной ситуации в реальной жизни? Научные исследования показывают, что есть только два пути: чистая победа одной из сторон, или «мучительный тупик», в котором обе стороны страдают из-за конфликта, пока не согласятся на международное посредничество.

В Украине Россия тоже вошла в мучительный политический тупик. Да, она показала свою силу духа в отношении санкций – а также готовность терпеть неудобства, чтобы при этом терзать Украину, пытаясь сохранить благодаря этому свое влияние и сепаратистскую автономию на востоке страны. Украина, однако, стремится к чистой победе, окружая сепаратистов и обстреливая их позиции. Чего мы пока не знаем – как далеко Украина готова зайти в своем стремлении к полной победе, и как далеко готова зайти Россия, чтобы этого не допустить? Да, можно надеяться, что международные посредники смогут убедить и Украину, и Россию, что издержки открытого конфликта могут быть столь велики, что лучше пойти на сохранение нынешнего положения, чем продолжать военные действия. Я боюсь, однако, что мы увидим дальнейшее обострение конфликта, усиление экономических санкций и расширение военных действий.

Читать далее

 

Мнения других экспертов

Владимир Стретович, председатель Христианско-демократического союза

Конституция, как священное животное ее нельзя трогать

Андрей Ермолаев, директор Института стратегических исследований «Новая Украина»

Украине нужна конституция республики

Игорь Алексеев, народный депутат Украины, член фракции КПУ

«Уже в 1999 году фракция компартии выступила за изменения в Конституцию Украины»

Олександр Северин, правовий радник Альянсу "Майдан", кандидат юридичних наук

Політична реформа – це пісок у коліщатка державного механізму

Олесь Доний, руководитель Центра исследований политических ценностей

Деструктивная роль Конституции

Олександр Синьоокий, заступник Голови Ради „Лабораторії законодавчих ініціатив”

„У нас як була, так і залишається змішана форма правління”

Владимир Малинкович, политолог

Политреформа работает вовсю

Микола Яковина, експерт Інституту демократії ім. П.Орлика

Конституція 1996 року була оптимальним документом

Олександр Дергачов, політолог

„Знову маємо недосконалу Конституцію”

Віталій Кулік, директор Центру досліджень громадянського суспільства

„Альтернативою політреформі є конфлікт та розкол країни”

Юрий Романенко, директор аналитического центра «Стратагема»

Нужно менять не Конституцию, а правящую элиту

Андрей Федоров, заместитель директора Европейского Института интеграции и развития

Перспективы принятия новой Конституции выглядят туманными

Олександр Шморгун, канд. філос. наук, доцент, провідний науковий співробітник Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України, старший науковий співробітник Інституту європейських досліджень НАН України

Наша Конституція справді потребує нагальних змін, але протилежних нині „продавлюваним”

Виктория Подгорная, к.ф.н., директор Центра социально-политического проектирования

«Нынешняя политическая система повышает уровень политической конкуренции»

Всеволод Речицкий, доцент кафедры конституционного права Национальной юридической академии Украины им. Ярослава Мудрого (Харьков)

«Треть украинской Конституции носит сугубо декларативный характер»

Кость Бондаренко, директор Института проблем управления им. Горшенина

Новая Конституция даст населению лишь то, что оно сможет взять

Вадим Карасев, директор Института глобальных стратегий

Конституция – это политическое тело государства, и оно должно иметь свои органы

Максим Стріха, керівник наукових програм Інституту відкритої політики, доктор фізико-математичних наук

„Конституція 1996 року була занадто гарною для неусталеної української демократії”

Костянтин Матвієнко, корпорація „Гардарика”

„Україна перебуває на порозі державної кризи”

Александр Мучник, Президент института демократии и прав человека, заслуженный юрист Украины

Родовая травма Конституции Украины

Денис Ковриженко, експерт „Лабораторії законодавчих ініціатив”

„Необхідно іще більше обмежити вплив президента на діяльність органів виконавчої влади”

Алексей Плужников, правозащитник

«ВР предыдущего созыва нарушила права граждан, нарушила баланс сил, установленный Конституцией, и перебрала власть в свои руки»

Віктор Тимощук, голова Центру політико-правових реформ

„Конституцію зробили заручницею політичних процесів”

Михаил Сирота, председатель Трудовой партии Украины, председатель Конституционной комиссии Верховной Рады в 1996 г.

Неадекватная Конституция

Петр Мартыненко, профессор, декан юридического факультета Международного Соломонова университета, в сентябре 1996 года указом Президента Украины назначен судьей Конституционного суда Украины

«Орган власти», «орган государства», «орган государственной власти»…

 

Другие диалоги

Украина в Европе – контуры и формат будущих взаимоотношений

Государственное управление: нужен ли «капитальный ремонт власти»?

ЕСТЬ ЛИ БУДУЩЕЕ У «ЛЕВОГО ДВИЖЕНИЯ» в УКРАИНЕ?

МИР В ВОЙНЕ или ВОЙНА В МИРУ?

НОВАЯ МЕЖДУНАРОДНАЯ СИСТЕМА БЕЗОПАСНОСТИ родится в Украине?

УКРАИНСКИЙ ПРОЕКТ – реформирование, перезагрузка, создание нового?

Будущее ТВ и Интернета – слияние, поглощение, сосуществование?

ФЕНОМЕН УКРАИНСКОГО МАЙДАНА

Поляризация общества - источник перманентной нестабильности. Найдет ли Украина социальный компромисс?

Партнерство Украина-Евросоюз: вызовы и возможности

МАЛЫЕ ГОРОДА – богатство разнообразия или бедность упадка

Права или только обязанности? (О состоянии соблюдения прав человека в Украине и мире на протяжении последних 65 лет)

Виртуальная реальность и нетократия: новые штрихи к портрету Украины

Таможня или Союз?

ДЕНЬГИ БУДУЩЕГО: валюты локальные, национальные, глобальные? Бумажные или электронные?

Кадры решают все? Или почему из Украины утекают мозги?

Мультикультурализм VS национализм

Религия в социально-политическом контексте Украины

Гуманитарная политика в Украине – а есть ли будущее?

Новый мировой экономический порядок

Рынок земли и будущее аграрной Украины

ДЕМОКРАТИИ КОНЕЦ? или ОНА ВРЕМЕННО СДАЕТ ПОЗИЦИИ?

Судьба реформ в Украине или Реформировать нереформируемое?!

20 наших лет

Будущее без будущего? или Почему Украина теряет образованное общество?

Украинский характер – твердыня или разрушающаяся крепость?

ПЕНСИОННАЯ РЕФОРМА В УКРАИНЕ: куда дует ветер перемен

20 лет независимости Украины – мифы и реалии

Поход Украины в Европу: остановка или смена курса?

Местные выборы 2010: прощание с самоуправлением?

Республика: «де-юре» или «де-факто»?

Каков капитал, таков и труд

Идеология умерла. Да здравствует новая идеология?!

Повестка дня нового Президента – стабилизация или развитие?

Соблазн и искушение диктатурой

Реформа украинского здравоохранения или ее отсутствие: причины и следствия

Выборы-2010: готова ли Украина к переменам?

Неосознанный сталкер. Или. Скрытые и явные угрозы жизни Украины и возможности их предотвращения

Новый общественный договор – быть или не быть?

КАК СПАСТИ СТРАНУ? или Приговор вынесен. Обжалованию подлежит?!

Человеческий капитал в топке экономического кризиса

Украинское общество в условиях кризиса: социальные вызовы и мистификации.

Большой договор между Украиной и Россией: от проекта влияния к проекту развития

Украинская власть: царствует, господствует или руководит?

Украина: нация для государства или государство для нации?

„Социальный капитал” и проблемы формирования гражданского общества в Украине

«Социальные мифологемы массового сознания и политическое мифотворчество»

Гражданин и власть: патерналистские и авторитарные настроения в Украине.

В зеркале украинского культурного продукта

Есть ли «свет» в конце регионального «туннеля» или кого интересуют проблемы местного самоуправления?

Национальная идея: от украинской мечты к новой парадигме развития

Досрочные выборы: политическое представление к завершению сезона

Кризис ценностей: что такое хорошо, и что такое плохо?

Реформы в экономике Украины: причины, следствия, перспективы

Информационное пространство – кривое зеркало Украинской действительности

Постсоветское поколение – здравствуй! (или некоторые подробности из жизни молодежи)

Проект Україна: українська самосвідомість і етнонаціональні трансформації

„Південний вектор” євроінтеграційної стратегії України

Феноменологія української корупції та її специфічні риси

Украина в геополитических играх 2006-2025 гг. или Очередное обновление внешней политики

Яку Україну пропонують Україні чи Програми та реальні практики політичних партій України

Парламентський злам: проблеми взаємодії владних гілок

Майдан, рік по тому

Вызовы или стимулы глобализации?

Демографический кризис или последний украинец

Адміністративно-територіальна реформа – тест на ефективність нової влади

Ролевые игры: социодрама Украина – ЕС

Славянские миры: цивилизационный выбор

Повестка дня будущего президента

Новое украинское Просвещение

„Внутрішня геополітика” України.

Чи готова Україна „мислити глобально, діяти локально”?

Демократия по-украински

Какая Россия нужна Украине?

Українська національна еліта – становлення чи занепад?

Середній клас в Україні : майбутнє народжується сьогодні

Україна шукає свою ідентичність

Камо грядеши, Украина?

page generation time:0,141