В украинской системе нечего исправлять, - там все надо менять.

Евгений Чичваркин

Пользовательского поиска

Какая Россия нужна Украине?

«Какая Россия нужна Украине?» – сформулированный таким образом вопрос для нового Диалога на нашем сайте заставляет задуматься над парадоксальным явлением. На первую часть этого вроде бы простого вопроса легко отвечают все, к кому мы с ним обращались. Россию наши сограждане знают не понаслышке, а трансляция российских каналов, свободная продажа российской прессы, доступ к Интернет дают возможность постоянно получать информацию о соседней стране. Какая Россия? – «Россия такая-то», «а в России то-то…».

Что же касается требований к соседней стране (соседей не выбирают, но ожидают от них всегда многого), то, несмотря на актуальность вопроса, найти на него ответ пока не удалось. Эта тема не заинтересовала или была проигнорирована большинством политиков, к которым мы обращались – Д.Табачник, А.Клюев (еще до назначения его вице-премьером), Ю.Тимошенко, А.Турчинов, А.Кинах, В.Пинзеник, А.Деркач, П.Порошенко, Б.Губский и многие другие – не нашли времени для нашего интернет-издания.

В тоже время, мы гораздо чаще слышим, какая Украина нужна России и этим гордимся или возмущаемся, но своего видения России в Украине нет! Или почти нет…

Однако нам меньше всего хотелось бы превратить данную тему Диалога в очередное обсуждение того, что происходит в России. Украине давно пора прийти к осознанию того, что она не «территория для экспериментов» ближних и дальних соседей, а субъект, способный самостоятельно вырабатывать позицию по отношению к этим соседям. Ведь в течение прошедшего года, кстати, Года России в Украине, поступали такие характерные сигналы:

- книга Л.Кучмы «Украина – не Россия»,

- конфликт вокруг Тузлы,

- стремление переписать российскую историю без Киева и Киевской Руси,

- принципиально разная трактовка событий Переяславской Рады и исторической роли Б.Хмельницкого.

Это и многое другое свидетельствует о том, что начался двусторонний процесс вычленения каждой из сторон из совместного прошлого. Идет переосмысление не только истории, но даже и прошедших 12 лет. Идет отказ от ряда ценностей и приоритетов, которые еще недавно казались очевидными. И если России выгодно отчленять прагматичные интересы от ценностных ориентаций, то Украине очень важно, для сохранения своего же будущего, отстаивать и закладывать в отношения с Россией те ценностные предпочтения, которые сводятся не только к языку и территориальной целостности, но и к ценностям демократии, гражданского общества, правового государства, всего того, что связано с принципиально иным уровнем организации общества и государства.

Ожидают своих ответов ряд весьма важных вопросов:

Какая модель государственного устройства (федеральная/унитарная, президентская/думская, партийная/региональная), экономики, культуры, истории России, наконец, выгодны Украине?

Чем обернется для Украины та или иная смена в системе политических, экономических и социо-культурных координат?

Что Украине может быть выгодно, что Украине нужно стимулировать в России, а чему она должна противодействовать, исходя из своих интересов?

И рассматривает ли Украина Россию как ресурс своего развития?

В тоже время, в Украине сложилась опасная и тревожащая ситуация «замалчивания», ухода, пассивности и односторонности в отношениях с Россией. А ведь элементарная постановка вопроса о цивилизованных (в противовес нео-имперским) отношениях, предполагающих равноправие в партнерстве соседей (в отличие от существующего «старшего брата»), и та выглядит весьма призрачной. Формально, Украина присутствует в «российском проекте», но уже совершенно другой вопрос, что это присутствие пассивно и односторонне. Россия постоянно обосновывает, предлагает и даже навязывает Украине свои концепции совместного будущего – «либеральная империя», «единое экономическое пространство» «евразийство», к которому Украина и имеет отношение только при посредстве России. Что поделаешь – не азиатская страна Украина… Но, попадая на украинскую территорию, все эти концепции не встречают серьезной адекватной реакции, оценки или альтернативы. В лучшем случае критика, но не более того. И это становится уже традицией…

Стихийность позиции Украины по отношению к России, которая начинает перестраиваться и существенно меняться (чего стоит только введение в оборот понятия «новая Россия»), отбрасывает развитие отношений между двумя странами в иррациональную плоскость, приводит к неадекватности действий и решений политиков и бизнесменов с обеих сторон. А конфликт вокруг Тузлы легко превратится в «пробу пера».

О том, что не было высказано вслух, двух мнений быть не может. Именно в процессе обсуждения становятся ясными аргументы сторон, участвующих в спорах о том, как должны развиваться отношения Украины и России, что может послужить их стабилизации, открытости и равноправию.

Отвечая на вопрос, какая Россия нужна Украине, мы сделаем еще один шаг к познанию самих себя, увидим нас самих в зеркале межнациональных отношений, четче сформулируем свои позиции и объединимся вокруг ясных целей и ценностей.

Именно поэтому мы считали важным поставить вопрос – а чего, собственно, хочет Украина от России, и какова вероятность столкнуться с течением времени с неоправдавшимися ожиданиями.

Свернуть

Украине давно пора прийти к осознанию того, что она не "территория для экспериментов" ближних и дальних соседей, а субъект, способный самостоятельно вырабатывать позицию по отношению к этим соседям. А пока мы гораздо чаще слышим, какая Украина нужна России и этим гордимся или возмущаемся, но своего видения России в Украине нет! Или почти нет…

Развернуть

Мнение эксперта
Другие диалоги:
Версия для печати

Лише демократична Росія є насправді безпечною для України

Лише демократична Росія є насправді безпечною для України: Лише демократична Росія є насправді безпечною для України

Олександр Сушко, директор Центру миру, конверсії та зовнішньої політики України


Основна риса сучасного „москвоцентризму” полягає у тому, що він будується на принципово інших цінностях, ніж ті, які прийняті в європейському світі. Цінності демократії, правової держави, громадянського суспільства сприймаються як чужі і навіть ворожі, накинуті ззовні, невідповідні “російській ментальності”. До того ж ця “ментальність” інтерпритується лише у сенсі, вигідному правлячому альянсу цивільної номенклатури та ФСБ

 


Часто доводиться чути про російські інтереси в Україні. А чи має Україна свої інтереси в Росії?

Оскільки Росія є одним з ключових партнерів України, то закономірно, що ми маємо інтереси щодо цієї країни. Проте, якби у нас самих був консенсус щодо загальних національних інтересів, то нам би було нескладно визначити свої інтереси в Росії. А так ми щоразу натрапляємо на той факт, що, в залежності від політичних орієнтацій, ті чи інші політики чи аналітики формулюють інтереси України по-різному.

Проте, найбільш загальні речі щодо наших національних інтересів в Росії можна назвати. Перш за все – це встановлення рівноправних партнерських стосунків між Україною та Росією. Це наш основний інтерес, оскільки без налагодження атмосфери довіри і рівноправних стосунків, говорити про ефективну політику чи ефективне просування нашого бізнесу в Росії неможливо. З іншого боку, ми розуміємо, що сучасний розвиток Російської Федерації і ті, концепції, що визначають політику Росії стосовно України дають не так вже й багато шансів для цього. У Росії зараз домінує ідея реваншу, ідея відновлення свого домінування на пострадянському просторі.

Другий момент більш економічний, але він також залежить від низки політичних обставин, і полягає у забезпеченні дружньої торгівельної політики і максимального доступу українських товарів на російські ринки. Інструментом реалізації цієї мети може бути створення зони вільної торгівлі. Нагадаю, що на папері зона вільної торгівлі між Україною і Росією існує вже з 1993 року (тобто 10 років) і в рамках СНД – з 1994 року (9 років). Але оскільки Росія уникає ратифікації режимів вільної торгівлі, то вони досі не діють. Тому тут перспективи виглядають також неясними. Тим більше, що сторони сповідують різні підходи щодо інтеграції до зони вільної торгівлі. В цьому сенсі Росія має серйозні проблеми, бо вона демпінгує на внутрішньому ринку енергоресурсів, за рахунок цього підвищуючи свою конкурентноздатність. За таких умов встановлення повноцінного режиму вільної торгівлі виглядає досить проблематичним.

До третьої частини наших національних інтересів належить співробітництво у тих галузях, де ми маємо спільні проекти і традиції співпраці. Насамперед це космонавтика, авіаційна промисловість та військово-промисловий комплекс. Я думаю, що є безліч можливостей продовжувати таку співпрацю, проте це залежить від наявності політичної волі. На жаль, між українськими та російським виробниками немає обопільної згоди щодо того, яким мусить бути формат співробітництва у цих галузях.

 

Про яку саме незгоду у співробітництві йдеться?

 

Однією із ключових перешкод є різні цільові орієнтири двох країн. Україна зацікавлена у якнайшвидшому переході на стандарти НАТО, тоді як Росія продовжує автономне плавання і не готова до уніфікації стандартів у військовій, авіаційній та інших галузях. У зв’язку з цим доступ російської та української технологічної продукції до західних ринків є доволі обмеженим. Ми знаємо, що літаки навіть провідних російських компаній часто не можуть одержати дозвіл літати в країни ЄС через те, що вони не відповідають елементарним стандартам Євросоюзу (щодо рівня шуму, екологічним нормам). В цьому сенсі наше співробітництво з Росією хоча й має перспективи, проте обмежені, бо таке співробітництво буде зорієнтоване насамперед на ринки країн третього світу (Азії, Африки, Латинської Америки).

Якщо взяти політичну сферу загалом, то найбільшим інтересом України було б встановлення в Росії нормального демократичного режиму. Лише демократична Росія є насправді безпечною для України. Демократична Росія є запорукою неповернення до імперського минулого. Проте, на сьогоднішній день перспективи встановлення такого режиму в Росії є дуже малоймовірними.

 

Ви маєте на увазі результати останніх російських виборів?

 

Вибори – це індикатор суспільних настроїв, який дав зрозуміти, що суспільні настрої не зорієнтовані на демократичні цінності, що росіяни схильні підтримувати або номенклатуру, або ж націоналістів. Але й настрої російських еліт не є скерованими в напрямку демократії. Російський варіант „керованої демократії” полягає в тому, що зберігаються виборчі процедури, але насправді номенклатура, бюрократичний клас править у Росії сам по собі і ніяк не залежить від суспільства. На жаль, ця система є потенційно небезпечної для усіх сусідів Росії, в тому числі і для України.

 

Ми торкнулися російських владних еліт. А чи немає в їхньому колі українського лоббі?

Ні, його там немає і не може бути через дуже своєрідний тип інтеграції вихідців з України в російську еліту. На відміну від, скажімо, вихідців з України, що мешкають у Північній Америці, які згуртовані за етнокультурною ознакою і дійсно являють собою в певному сенсі українське лоббі, українці в Росії дуже швидко асимілюються і втрачають свої зв’язки з Україною. Про це свідчать результати останнього перепису населення в Росії, згідно з яким за 13–14 років кількість українців в Росії офіційно скоротилася удвічі. Отже, українці в російських умовах перестають ідентифікувати себе з Україною.

Це особливо показово у питанні російських еліт. У керівництві Росії є чимало не тільки вихідців з України, а й етнічних українців. Теоретично вони могли б якимось чином бути провідниками більш дружньої політики між двома державами, проте насправді ці люди або ніяк не відрізняються від решти російської еліти, або навіть є носіями більш імперських поглядів на україно-російські відносини. Я можу назвати таких осіб, як Глазьєв (один з керівників блоку „Родіна”), що є вихідцем із Запоріжжя, Йосиф Кобзон, що увійшов до Євразійського блоку, віце-прем’єр Христенко, котрий послідовно виступає з позиції реінтеграції України в російський простір.

Отже, попри те, що в Росії існує найбільша у світі українська діаспора, немає жодних шансів спертися на цих людей у відстоюванні українських інтересів.

 

Ми вже заговорили про євразійськість Росії. Росія трансформується. Який із проектів її розвитку був би найбільш вигідним для України?

 

Зараз Росія будує державу з поліцейською внутрішньою політикою і неоімперською зовнішньою. Поліцейський характер полягає у тому, що ключовим стрижнем російської держави є силові структури. Вони здійснюють владу, починаючи від президента і пронизуючи всю вертикаль виконавчої влади, і таким чином нав’язують свою волю суспільству. Це можна відчути, спостерігаючи за випусками новин з російських телеканалів, а також за чеченськими подіями.

Десятилітня чеченська війна є фактично маніпулятивною технологією, за допомогою якої силові структури контролюють російське суспільство. Ця війна є класичною мобілізаційною технологією, що дає змогу згуртувати росіян перед обличчям певного „ворога” і тим самим прибрати в зародку будь-які опозиційні настрої, які сприйматимуться як зрада держави. У зв’язку з цим громадянське суспільство сприймається як чужорідна річ, особливо якщо воно виступає як носій альтернативних цінностей. Громадяни, мабуть, схильні змиритися з таким станом справ; можливо – через певні історичні обставини, можливо – за силою звички чи через страх.

Щодо зовнішньої політики, то у Росії існує неоімперська політика, амплітуда якої була проілюстрована Анатолієм Чубайсом, коли він нещодавно відвідував Україну. Тоді він зазначив, що його підхід є ліберально-імперським і передбачає економічну експансію. У той же час підхід його опонентів є силовою експансією (за прикладом Тузли). Тому, альтернативи російської політики відносно України схожі на „батіг і пряник”. „Пряник” – це масований наступ російського капіталу на українську економіку (якщо це можна назвати пряником), а „батіг” – це провокації на зразок Тузли, коли все робиться без жодного камуфляжу. Отже, підхід російських політичних сил відрізняється за інструментарієм, але філософськи тут є єдине ціле у розумінні того, як Росія буде себе поводити стосовно України.

Окрім того, Росія прагнутиме вибудувати альтернативний інтеграційний простір, який би насамперед відрізнявся від європейського простору розумінням суспільних цінностей. Треба чітко усвідомити, що основна риса сучасного „москвоцентризму” полягає у тому, що він будується на принципово інших цінностях, ніж ті, які прийнято в європейському світі. Цінності демократії, правової держави, громадянського суспільства сприймаються як чужі і навіть ворожі, накинуті ззовні, невідповідні “російській ментальності”. При чому ця “ментальність” розуміється лише у сенсі, вигідному правлячому альянсу цивільної номенклатури і ФСБ.

 

Разом з тим Росія проголошує зближення з ЄС та більш тісні контакти з НАТО...

 

Російська політика багатоманітна і включає різні інструменти реалізації своїх цілей. Росіяни розуміють, що без декларування симпатії до Європи та до Сполучених Штатів їм не вдасться досягти жодних результатів у взаємовідносинах з ними. Інша справа у тому, що вони дуже чітко відокремлюють ціннісні питання від суто прагматичних. Як за улюбленого росіянами Петра І: запозичувати технології та зовнішні ознаки європейськості, але ігнорувати європейські принципи організації суспільства і влади.

Проте, для того, щоб качати нафту та газ у Європу не треба бути демократичною державою. Достатньо просто домовитися про приязні економічні стосунки, про торгівельні режими, які робили б можливим вільним доступ російських ресурсів на європейські ринки, можливо, досягти певної лібералізації візового режиму, в чому зацікавлена московська і пітерська еліта.

 

Тобто Ви не припускаєте вступу Росії до ЄС чи НАТО?

 

ЄС і НАТО – це організації, створені для захисту спільних цінностей. Якщо країна поділяє ці цінності, то вона має шанс бути задіяною в ці механізми, якщо ж вона їх не поділяє, а поділяє лише філософію боротьби з тероризмом, то і співробітництво з цією країною буде лише частковим.

Я часто чув про те, що росіяни більш просунуті у стосунках з ЄС та НАТО, тут є частка істини. Однак, треба відрізняти інтенсивність стосунків з їх власне інтеграційним, чи неінтеграційним змістом.

Максимум, що може зробити Росія – це вступити у Світову організацію торгівлі років через 3–4. Це дійсно не суперечить сьогоднішньому стану Росії, де в економічному сенсі справді відбулася певна лібералізація в рамках керованої демократії. Тому можна говорити про інтеграцію Росії в режим СОТ, але тільки тому, що цей режим ніяким чином не зачіпає сутності суспільно-політичних відносин в Росії.

 

А чи вигідним для України був би вступ Росії до СОТ. І коли нам краще вступити до цієї організації: раніше від Росії, пізніше, чи одночасно з нею?

 

Нам однозначно треба вступати до СОТ раніше від Росії. Це завдання, яке неформально поставив перед собою уряд, і воно раціонально обґрунтоване. У зв’язку з цим, уряд йде часом на поступки, котрі викликають роздратування в певних колах, особливо в тих, що звикли працювати у преференційних умовах, спираючись на різного роду пільги та протекціонізм. Зрозуміло, що при вступі до СОТ ці пільги буде скасовано. Проте, це правильний напрямок, який дає змогу країні знайти місце в рамках світового розподілу праці. Звісно, що Росія не є основним фактором вступу України в СОТ, і ми не повинні орієнтуватись лише на неї. Проте, з певних тактичних міркувань нам треба вступати туди раніше, ніж наш північний сусід.

 

Можливо, Україні варто якимось чином використовувати своє близьке географічне розташування щодо Росії. Чи може Україна використати Росію як ресурс для свого розвитку?

 

Безумовно. Перш за все варто розібратися, що ми можемо взяти від Росії. Як правило, першим пунктом при відповіді на це питання називають енергоресурси, які начебто можна придбати за дешевшими цінами. Але це груба містифікація, бо найбільшою загрозою для безпеки держави може бути прив’язка її до одного джерела ресурсів. Це є підставою для постійного шантажу, це питання наркотичної залежності.

Якщо економіка України працює в режимі нормальних, цивілізованих цін на енергоресурси, то вона може вибудовувати нормальні відносини з навколишнім світом і її економіка не буде сприйматися як демпінгова. А ті країни, що використовують енергоресурси по занижених  цінах, сприймаються як країни, що демпінгують, і їх не допускають не тільки в інтеграційні середовища, а й навіть до Світової організації торгівлі. Тому Росія не вступить у СОТ, поки не приведе свої ціни на енергоресурси у відповідність зі світовими.

Те ж саме й з Україною. Якщо наші підприємства перебудують свої бізнес-плани, зорієнтувавши їх на більш дешеві енергоресурси, що надходитимуть з Росії, то це означатиме, що в тих країнах, куди експортуються продукти, буде порушено антидемпінгові розслідування проти українського експорту. По-друге, це створить для Росії безвідмовний інструмент економічного шантажу. Росія зможе погрожувати підняти ціни, що означатиме для українських підприємств загрозу зруйнувати бізнес-плани, бюджети і тим самим привести економіку до колапсу.

Для забезпечення сталого розвитку Україні необхідно провести структурні зміни економіки на основі інноваційної моделі, забезпечити прихід прозорих і “чистих” капіталів, побороти корупцію. Чи багато нам допоможе в цьому Росія, яка має ті ж самі проблеми, що й ми? Думаю, що ні.

 

Звернімося від економіки до сфери культури. Щойно закінчився рік Росії в Україні. Позаминулий рік був роком України в Росії. Чи бачите Ви якийсь сенс у цих заходах? Чи була від них якась реальна користь?

 

У світі є стандартні механізми культурних обмінів. Нічого нового ми тут не вигадали. Якщо є попит на російську культурну продукцію у нас в Україні, то він має підтримуватись і розвиватись. Однак, мені не дуже приємно, коли за допомогою цього заходу себе піарять політичні діячі, і за рахунок авторитету якихось російських зірок намагаються підвищити власний авторитет. Інші – розставляють в українських містах пам’ятники живим (дай їм бог здоров’я) виконавцям російської попси, чим девальвують сенс пам’ятників.

Мені особисто цей рік, на жаль, запам’ятався насамперед Тузлою, а не гастролями російських театрів у Києві. Російська культура, як я її бачу, за винятком деяких елітарних явищ, не набагато відрізняється від російської політики. Теза “Хочу такого, как Путин” – це те світовідчуття, якого б я не бажав жодній країні, навіть якщо її президент – янгол.

 

У наступному 2004 році виповниться 350 років від дня Переяславської ради. Як Ви вважаєте, чи варто якимось чином відзначати цю подію?

 

Українські історики зусиллями профільних академічних інститутів до цієї дати видали збірку документів про Переяслав, які ще ніколи раніше не публікувались. Було здійснено серію презентацій в Україні. Тобто, в такому сенсі звісно треба згадати цю подію та проаналізувати її.

Інша справа, що у нас з росіянами немає єдиних підходів до цієї проблеми. Більше того, очевидно що і в самій Україні немає єдиного погляду, бо в деяких містах презентація цієї книжки фактично була заблокована місцевими органами влади, котрі дуже заклопотані дружбою з Росією.

Думаю, що політики не дуже мудро вчинили, запустивши відзначення Переяславської річниці на офіційний рівень. Поки що український та російський народи не дозріли до тієї стадії, коли можна буде просто по-чесному поговорити про всі наші історичні кривди, простити і попросити пробачення так, як це зробили, наприклад, поляки і німці. Думаю, що коли і Україна, і Росія стануть демократичними державами, де влада поважатиме своїх громадян, тоді можна буде виносити на публічний рівень і Переяслав, і голодомор, і інші історичні кривди. А поки що це – переважно інструмент зведення рахунків.

 

Бесiду вела Оксана Гриценко

Версия для печати
Рекомендуем к прочтению

Финансовое Темновековье

Судьба существующей финансовой системы выглядит мрачно – когда исчезнут т.н. «резервные» валюты, мир погрузится в финансовые «Темные века»; причина этого – господство сверхкрупного спекулятивного капитала и его идеологии «монетарного фашизма», что ведет к вырождению денег. За последние 40 лет деньги получили тотальный контроль над всем и каждым из нас. Будущие поколения вступят в жизнь, обремененные долгами своих отцов. И это неизбежно. Это хуже, чем паутина или стая вампиров, это глобальная пандемия, которая заражает каждую ДНК.

Ученые, политики и эксперты всячески оправдывают социальное неравенство и ущерб, наносимый финансовым сектором государству. Когда безработица и сокращение производства начинают угрожать отношениям между государством и финансовым классом, то финансовый класс предлагает населению «затянуть пояса» и «жесткую экономию». За пределами США это же предлагают сделать другим странам МВФ, Мировой Банк и различные финансовые учреждения. Сегодня финансовый класс и банкиры развивают эту идеологию через СМИ и правительства с той же неистовостью, с какой действовала церковь в Темные Века: всякий усомнившийся считается «еретиком».

Читать далее

 

Мнения других экспертов

Валерій Чалий, директор міжнародних програм Центру Разумкова

Наші відносини мають бути міжнародними, а не міжклановими

Микола Ожеван, доктор філософських наук, професор

„Ми виступаємо в ролі мазохістів, вважаючи, що все, що надходить з Росії є на порядок вищим від українського”

Владимир Петросян, бывший главный редактор газеты «Президент» (Россия)

Между Украиной и Россией нет серьезных противоречий!

Сергій Герасимчук, консультант Тимчасової спеціальної комісії Верховної Ради України з моніторингу Плану дій Україна – НАТО

Безпека Росії – в інтересах України

Сергій Хоменко, куратор молодіжного руху партії „Батьківщина”

„Більшість того, що відбувається в Україні, зокрема в її політичному житті, йде від Росії”

Олесь Гудима, народний депутат, фракція “Наша Україна”

Україна-Росія: у пошуку власних інтересів

Тарас Возняк, головний редактор культурологічного часопису “Ї”

Сам собі голова

Ігор Осташ, заступник голови Комітету Верховної Ради України у закордонних справах, Віце-президент Парламентської Асамблеї ОБСЄ

„Без України в своїй орбіті Росія не набуде реального статусу супердержави”

Сергей Куницын, председатель Совета министров Автономной республики Крым

"Диалог с новой прагматичной Россией вести проще..."

Владимир Фесенко, директор Центра прикладных политических исследований «Пента»

Россия и Украина: в поисках динамического равновесия

Максим Стріха, керівник наукових програм Інституту відкритої політики, доктор фізико-математичних наук

З Україною поводяться так, як вона дозволяє з собою поводитися

Сергій Адамович, директор з маркетингу "Фабрики санiтарно-гiгiенiчних виробів"

Непорозуміння між державами шкодять споживачеві

Вячеслав Кредисов, Председатель Правления Всеукраинского объединения предпринимателей «Новая Формация», кандидат экономических наук, заслуженный экономист Украины

Украина остается «младшим братом» России. Что будет завтра?

Тарас Кузьо, професор факультету політичних наук Університету Торонто, співробітник Центру досліджень Росії та Східної Європи

Україна і Росія “партнерство” розуміють по-різному

Олексій Голобуцький, заступник директора Агентства моделювання ситуацій

Україна–Росія: імовірність сприятливих варіантів наближається до нуля

Анатолій Гуцал, радник директора Національного Інституту стратегічних досліджень при Президентові України

«Россия уже сползает со своей пассионарной парадигмы»

Владимир Малинкович, политолог

Три Украины – три ментальности

Вадим Гречанінов, президент Атлантичної Ради України

Централізація здатна на певний час загальмувати розпад Росії

Михайло Гончар, вице-президент Фонда «Стратегия-1»

На орбіті російського впливу

Ярослав Жалило, кандидат экономических наук, первый заместитель директора НИСИ

Бідний сусід – небезпечний сусід

 

Другие диалоги

Украина в Европе – контуры и формат будущих взаимоотношений

Государственное управление: нужен ли «капитальный ремонт власти»?

ЕСТЬ ЛИ БУДУЩЕЕ У «ЛЕВОГО ДВИЖЕНИЯ» в УКРАИНЕ?

МИР В ВОЙНЕ или ВОЙНА В МИРУ?

НОВАЯ МЕЖДУНАРОДНАЯ СИСТЕМА БЕЗОПАСНОСТИ родится в Украине?

УКРАИНСКИЙ ПРОЕКТ – реформирование, перезагрузка, создание нового?

Будущее ТВ и Интернета – слияние, поглощение, сосуществование?

ФЕНОМЕН УКРАИНСКОГО МАЙДАНА

Поляризация общества - источник перманентной нестабильности. Найдет ли Украина социальный компромисс?

Партнерство Украина-Евросоюз: вызовы и возможности

МАЛЫЕ ГОРОДА – богатство разнообразия или бедность упадка

Права или только обязанности? (О состоянии соблюдения прав человека в Украине и мире на протяжении последних 65 лет)

Виртуальная реальность и нетократия: новые штрихи к портрету Украины

Таможня или Союз?

ДЕНЬГИ БУДУЩЕГО: валюты локальные, национальные, глобальные? Бумажные или электронные?

Кадры решают все? Или почему из Украины утекают мозги?

Мультикультурализм VS национализм

Религия в социально-политическом контексте Украины

Гуманитарная политика в Украине – а есть ли будущее?

Новый мировой экономический порядок

Рынок земли и будущее аграрной Украины

ДЕМОКРАТИИ КОНЕЦ? или ОНА ВРЕМЕННО СДАЕТ ПОЗИЦИИ?

Судьба реформ в Украине или Реформировать нереформируемое?!

20 наших лет

Будущее без будущего? или Почему Украина теряет образованное общество?

Украинский характер – твердыня или разрушающаяся крепость?

ПЕНСИОННАЯ РЕФОРМА В УКРАИНЕ: куда дует ветер перемен

20 лет независимости Украины – мифы и реалии

Поход Украины в Европу: остановка или смена курса?

Местные выборы 2010: прощание с самоуправлением?

Республика: «де-юре» или «де-факто»?

Каков капитал, таков и труд

Идеология умерла. Да здравствует новая идеология?!

Повестка дня нового Президента – стабилизация или развитие?

Соблазн и искушение диктатурой

Реформа украинского здравоохранения или ее отсутствие: причины и следствия

Выборы-2010: готова ли Украина к переменам?

Неосознанный сталкер. Или. Скрытые и явные угрозы жизни Украины и возможности их предотвращения

Новый общественный договор – быть или не быть?

КАК СПАСТИ СТРАНУ? или Приговор вынесен. Обжалованию подлежит?!

Человеческий капитал в топке экономического кризиса

Украинское общество в условиях кризиса: социальные вызовы и мистификации.

Большой договор между Украиной и Россией: от проекта влияния к проекту развития

Украинская власть: царствует, господствует или руководит?

Украина: нация для государства или государство для нации?

„Социальный капитал” и проблемы формирования гражданского общества в Украине

«Социальные мифологемы массового сознания и политическое мифотворчество»

Гражданин и власть: патерналистские и авторитарные настроения в Украине.

В зеркале украинского культурного продукта

Есть ли «свет» в конце регионального «туннеля» или кого интересуют проблемы местного самоуправления?

Национальная идея: от украинской мечты к новой парадигме развития

Досрочные выборы: политическое представление к завершению сезона

Кризис ценностей: что такое хорошо, и что такое плохо?

Реформы в экономике Украины: причины, следствия, перспективы

Информационное пространство – кривое зеркало Украинской действительности

Постсоветское поколение – здравствуй! (или некоторые подробности из жизни молодежи)

Проект Україна: українська самосвідомість і етнонаціональні трансформації

„Південний вектор” євроінтеграційної стратегії України

Феноменологія української корупції та її специфічні риси

Українській Конституції 10 років: від «однієї з найкращих в Європі» до правового хаосу

Украина в геополитических играх 2006-2025 гг. или Очередное обновление внешней политики

Яку Україну пропонують Україні чи Програми та реальні практики політичних партій України

Парламентський злам: проблеми взаємодії владних гілок

Майдан, рік по тому

Вызовы или стимулы глобализации?

Демографический кризис или последний украинец

Адміністративно-територіальна реформа – тест на ефективність нової влади

Ролевые игры: социодрама Украина – ЕС

Славянские миры: цивилизационный выбор

Повестка дня будущего президента

Новое украинское Просвещение

„Внутрішня геополітика” України.

Чи готова Україна „мислити глобально, діяти локально”?

Демократия по-украински

Українська національна еліта – становлення чи занепад?

Середній клас в Україні : майбутнє народжується сьогодні

Україна шукає свою ідентичність

Камо грядеши, Украина?

page generation time:0,057