В украинской системе нечего исправлять, - там все надо менять.

Евгений Чичваркин

Пользовательского поиска

Какая Россия нужна Украине?

«Какая Россия нужна Украине?» – сформулированный таким образом вопрос для нового Диалога на нашем сайте заставляет задуматься над парадоксальным явлением. На первую часть этого вроде бы простого вопроса легко отвечают все, к кому мы с ним обращались. Россию наши сограждане знают не понаслышке, а трансляция российских каналов, свободная продажа российской прессы, доступ к Интернет дают возможность постоянно получать информацию о соседней стране. Какая Россия? – «Россия такая-то», «а в России то-то…».

Что же касается требований к соседней стране (соседей не выбирают, но ожидают от них всегда многого), то, несмотря на актуальность вопроса, найти на него ответ пока не удалось. Эта тема не заинтересовала или была проигнорирована большинством политиков, к которым мы обращались – Д.Табачник, А.Клюев (еще до назначения его вице-премьером), Ю.Тимошенко, А.Турчинов, А.Кинах, В.Пинзеник, А.Деркач, П.Порошенко, Б.Губский и многие другие – не нашли времени для нашего интернет-издания.

В тоже время, мы гораздо чаще слышим, какая Украина нужна России и этим гордимся или возмущаемся, но своего видения России в Украине нет! Или почти нет…

Однако нам меньше всего хотелось бы превратить данную тему Диалога в очередное обсуждение того, что происходит в России. Украине давно пора прийти к осознанию того, что она не «территория для экспериментов» ближних и дальних соседей, а субъект, способный самостоятельно вырабатывать позицию по отношению к этим соседям. Ведь в течение прошедшего года, кстати, Года России в Украине, поступали такие характерные сигналы:

- книга Л.Кучмы «Украина – не Россия»,

- конфликт вокруг Тузлы,

- стремление переписать российскую историю без Киева и Киевской Руси,

- принципиально разная трактовка событий Переяславской Рады и исторической роли Б.Хмельницкого.

Это и многое другое свидетельствует о том, что начался двусторонний процесс вычленения каждой из сторон из совместного прошлого. Идет переосмысление не только истории, но даже и прошедших 12 лет. Идет отказ от ряда ценностей и приоритетов, которые еще недавно казались очевидными. И если России выгодно отчленять прагматичные интересы от ценностных ориентаций, то Украине очень важно, для сохранения своего же будущего, отстаивать и закладывать в отношения с Россией те ценностные предпочтения, которые сводятся не только к языку и территориальной целостности, но и к ценностям демократии, гражданского общества, правового государства, всего того, что связано с принципиально иным уровнем организации общества и государства.

Ожидают своих ответов ряд весьма важных вопросов:

Какая модель государственного устройства (федеральная/унитарная, президентская/думская, партийная/региональная), экономики, культуры, истории России, наконец, выгодны Украине?

Чем обернется для Украины та или иная смена в системе политических, экономических и социо-культурных координат?

Что Украине может быть выгодно, что Украине нужно стимулировать в России, а чему она должна противодействовать, исходя из своих интересов?

И рассматривает ли Украина Россию как ресурс своего развития?

В тоже время, в Украине сложилась опасная и тревожащая ситуация «замалчивания», ухода, пассивности и односторонности в отношениях с Россией. А ведь элементарная постановка вопроса о цивилизованных (в противовес нео-имперским) отношениях, предполагающих равноправие в партнерстве соседей (в отличие от существующего «старшего брата»), и та выглядит весьма призрачной. Формально, Украина присутствует в «российском проекте», но уже совершенно другой вопрос, что это присутствие пассивно и односторонне. Россия постоянно обосновывает, предлагает и даже навязывает Украине свои концепции совместного будущего – «либеральная империя», «единое экономическое пространство» «евразийство», к которому Украина и имеет отношение только при посредстве России. Что поделаешь – не азиатская страна Украина… Но, попадая на украинскую территорию, все эти концепции не встречают серьезной адекватной реакции, оценки или альтернативы. В лучшем случае критика, но не более того. И это становится уже традицией…

Стихийность позиции Украины по отношению к России, которая начинает перестраиваться и существенно меняться (чего стоит только введение в оборот понятия «новая Россия»), отбрасывает развитие отношений между двумя странами в иррациональную плоскость, приводит к неадекватности действий и решений политиков и бизнесменов с обеих сторон. А конфликт вокруг Тузлы легко превратится в «пробу пера».

О том, что не было высказано вслух, двух мнений быть не может. Именно в процессе обсуждения становятся ясными аргументы сторон, участвующих в спорах о том, как должны развиваться отношения Украины и России, что может послужить их стабилизации, открытости и равноправию.

Отвечая на вопрос, какая Россия нужна Украине, мы сделаем еще один шаг к познанию самих себя, увидим нас самих в зеркале межнациональных отношений, четче сформулируем свои позиции и объединимся вокруг ясных целей и ценностей.

Именно поэтому мы считали важным поставить вопрос – а чего, собственно, хочет Украина от России, и какова вероятность столкнуться с течением времени с неоправдавшимися ожиданиями.

Свернуть

Украине давно пора прийти к осознанию того, что она не "территория для экспериментов" ближних и дальних соседей, а субъект, способный самостоятельно вырабатывать позицию по отношению к этим соседям. А пока мы гораздо чаще слышим, какая Украина нужна России и этим гордимся или возмущаемся, но своего видения России в Украине нет! Или почти нет…

Развернуть

Мнение эксперта
Другие диалоги:
Версия для печати

З Україною поводяться так, як вона дозволяє з собою поводитися


Принаймні в осяжному майбутньому Росія не буде державою ні ліберальною, ні демократичною в західному розумінні. Але при цьому в російському абсолютизмі може бути більший чи менший компонент освіченості.

 


Пане Максиме, ми досить часто говоримо про те, яка Україна потрібна Росії, так наче ми не зможемо жити без того, щоб нас хоч яким-небудь чином не опікували. А чи задається хтось питанням, яка ж Росія потрібна Україні? Хтось взагалі може сказати, чого ми хочемо від Росії?


Мушу сказати, що існує табу на рівні вищих еліт щодо того, яка ж Росія потрібна Україні. Взагалі-то, нам потрібна така Росія, яка б ставилась до України як до рівноправної незалежної держави, яка може мати свої інтереси. На жаль, останні події, особливо навколо Тузли, показали, що Росія катастрофічно не готова до такої моделі взаємовідносин. У нашого сусіда є “яструби”, які готові йти на всілякі провокації, чому є блискучий приклад будівництва дамби. І головне, що цих “яструбів” підтримує близько 80 % населення.


Звичайно, в Росії є і прагматики. Думку цих прагматиків якось безжально висловив один з найбільших російських підприємців Альфред Кох під час телемосту на НТВ українських і російських депутатів 24 жовтня. Він заявив, що його не обходить, буде майоріти на півдні України “триколор” чи український прапор – але де-факто це має бути російська територія. Цього треба досягати скупівлею земель, нерухомості. Це думка російського прагматика, який робить реальну політику і економіку. Інколи ці прагматики навіть дратуються стосовно твердолобості російських “яструбів”, які провокують твердість української еліти, що ми бачили у випадку Тузли.


Разом з тим, мушу сказати, що в Росії мова вже заходить про чітку програму підкорення України. І останні події з п’ятьма обленерго, акції яких було відкуплено у Григоришина “ЄЕС Росії” блискучий тому приклад. Отже, теперішній стан російських еліт не дозволяє сподіватися, що найближчим часом Росія дотримуватиметься у відносинах з Україною якихось коректних правил гри. Також навряд чи вона стане бодай не тією Росією, яка нам потрібна, а хоча б Росією, яка сприйматиме нас як партнерів для діалогу, а не як об’єкт для тиску.


Чи варто очікувати від інших держав, що вони будуть поважати наші інтереси більше, ніж власні? Чи не здається, що наші очікування по відношенню до Росії скоріше виявляють нашу власну пасивність в захисті українських інтересів?


Я згоден. З Україною поводяться так, як вона дозволяє з собою поводитися. На жаль, тут велике значення відіграє внутрішньополітичний фактор, бо українські еліти є ментально російсько орієнтованими. Українські олігархи, наприклад чуються в Росії добре, бо їхні капітали такі ж брудні, як і російські. Для нашого президента, якого в світі не надто люблять, Росія – це єдина країна, яка може надати йому підтримку. Відтак, українські еліти проявляють твердість тільки в граничних випадках, як в ситуації з Тузлою.


Про якусь твердість українських еліт, про відстоювання національних інтересів, більше того, про їх усвідомлення, можна буде говорити тільки після зміни владних еліт.


Пане Максиме, чи є якась різниця між тим, як бачить Росію західна і східна Україна? Це якісь дві, абсолютно різні Росії, чи Україна все таки проявляє якусь однозначність?


Соціологія показує, що думки Сходу і Заходу різні. У тому ж таки конфлікті з Тузлою більшість респондентів в Криму підтримували Росію і вважали, що вона чинить правильно. Зрозуміло, що в усіх кардинальних питаннях, пов’язаних з Росією, Захід і, деякою мірою, Центр виявляють самостійницьку позицію. Схід і Південь більшою мірою схильні до особливих стосунків з Росією. Хоча, мені здається, що ця різниця вже вирівнюється, виявляє більш свідоме українство.


А що може Україна запропонувати Росії, щоб наші стосунки були більш-менш рівноправними?


Самим географічним розташуванням ми приречені на те, щоб контактувати. Зрозуміло, що Україна є стратегічно важливою для Росії, бодай тому, що експорт російських енергоносіїв йде через нашу територію. Відтак для України це є великим важелем, за допомогою якого можна вести більш конструктивну розмову з Росією. Але досить часто цей важіль, внаслідок певних причин, повертається  проти нас самих.


І ще один момент – геостратегічні перспективи. Перед Україною стоїть питання, що вибрати – Росію чи Європу? Причому будь-яка спроба відійти від цього питання, чи замінити його питанням – і Росія, і Європа, чи замінити його ультра самостійницьким гаслом – ні Росія, ні Європа, нічим добрим не закінчиться. Справа в тому, що Україна не може бути сильною і незалежною, такою як Швейцарія, на межі двох світів. Ми є відносно слабкою державою, а тому вижити зможемо тільки тоді, коли будемо або з Європою, або з Росією. Сама Росія ніколи не ставила перед собою мету стати європейською державою, більше того, і Євросоюз не зможе перетравити таку велику державу. Тому вибір все таки прийдеться зробити.


Але, на моє глибоке переконання, національним інтересам Росії відповідало б членство України в ЄС. Чому? Тому що Росія отримала б тоді потужного лобіста в межах ЄС, який так чи інакше пов’язаний з Росією великою кількістю зв’язків, який краще розуміє Росію, ніж будь-яка інша держава. Власне ми могли б відігравати щодо Росії таку ж роль, яку стосовно України відіграє Польща. Щоб зрозуміти ці вигоди, Росія повинна поставитися до нас як до рівноправного партнера, а не як до втраченої частини імперії, яку треба повернути. Від цього виграла б і Україна, і Росія, адже об’єднана Європа – це даність, яку неможливо ігнорувати.


Власне, навряд чи можна розраховувати на такий прагматичний підхід. Чи зможе сама Україна запропонувати і адекватно представити свій інтерес?


Україна повинна була б поводитися стосовно Росії значно активніше. Не на рівні опереткових років Росії в Україні, проведенні фольклорних дійств, розпиванні горілки і розмов про слов’янську єдність, а на рівні присутності в російському інформаційному просторі, на рівні нормального відтворення лобі в російських органах влади. І для цього є підстави. В Росії є багато політиків, які розуміють українські проблеми і які не налаштовані вороже, наприклад, Явлінський, який при нагоді може виступати українською мовою. Я розумію, що дуже наївно сподіватися, що зміниться Рогозін, Жириновський чи Митрофанов – всі вони будуть такими, якими є. Але лібералізм – хай він маловпливовий, хай він задушений – в Росії існує. І ця російська ліберальна думка бачить в Україні свого природного союзника.


Я можу сказати, що ліберальні сили в Росії, те ж “Яблуко” і СПС, ставляться до України з заздрістю, як до останньої держави на просторах СНД, в якій існує системна опозиція, з якою змушені рахуватися, в якій більш-менш пристойна ситуація з медіа (хоч і далека від досконалості, але набагато краща, ніж в Росії). З цими людьми треба просто працювати і зміцнювати з ними стосунки. Так чи інакше, за цими людьми є 10 % російського електорату.


Хто ще міг би транслювати українські інтереси російській стороні?


Крім російських правих і лібералів ще є українська діаспора, яка є вкрай невпливовою. Українці досить швидко асимілювалися. Не випадково Путін зібрав років зо три тому великий конгрес вихідців з України, де зібралися такі люди як Йосиф Кобзон, Валентина Матвієнко, Людмила Гурченко. Це люди досить специфічних поглядів – у них є певний сентимент до України, як до місця свого народження, але відсутня повага до України, як до держави, яка може мати свою специфічну роль на геополітичній арені.


Якби Україна проводила активну східну політику, то вона мусила б знаходити людей, наприклад, серед регіональних еліт, серед губернаторів українського походження, мусила б працювати зі східною діаспорою, бо там не всі такі як Йосиф Кобзон і Валентина Матвієнко. Але біда в тому, що нинішня українська еліта якраз і орієнтується на останніх.


Зараз Росія знаходиться на зламі, на якому має визначитись з тим, чи піде вона в Європу, чи залишиться євразійською державою. Якщо вона піде євразійським шляхом, яке буде майбутнє України?


Скоріше за все, Росія піде шляхом євразійства у будь-якому випадку. Питання полягає тільки в тому, яку частку буде складати ліберальний компонент. Принаймні в осяжному майбутньому Росія не буде державою ні ліберальною, ні демократичною в західному розумінні. Але при цьому, в російському абсолютизмі може бути більший чи менший компонент освіченості. Зрозуміло, що якщо цей компонент буде більший, якщо російський лібералізм буде мати більше простору, то Україні буде простіше.


Хоча, зрозуміло, що Росія ніколи не буде просто партнером. Зараз багатьом в Росії здається, що українці – це один з ними народ, що існування української держави – це результат інтриги політиканів, які у 1991 році придумали якісь кордони. Наприклад, перший посол Росії в Україні Смеляков радив своїм західним колегам у 1992 році не будувати своїх посольств у Києві. Зараз посол вже інший, але настанови залишилися приблизно однаковими.


Пане Максиме, як Ви уявляєте собі ідеали демократії по-євразійські?


Це не є демократією в західному розумінні. Це є скоріше тим, що на Заході називають керованою демократією. Можливо, ідеалом для Росії міг би бути достатньо м’який авторитаризм з намаганням обмежувати корупцію, з певним простором для політичної діяльності. Хоча я реаліст і розумію, що в Росії ніколи не будуть проведені вільні вибори в національних масштабах. Все, звичайно, залежить від багатьох чинників, але поки що прогноз не дуже втішний для самої демократії.


Росія визнана стратегічним партнером України. У яких сферах ми могли бути союзниками, попри те, що Росія проявляє зверхнє ставлення до нас?


Ми важливі як країна, через яку Росія транспортує енергоносії для Європи. Ми просто приречені бути союзниками у цій сфері.


З іншого боку, у нас зовсім різні структури національних економік. Врешті, через це для нас є надзвичайно невигідним ЄЕП. Справа в тому, що при створенні єдиного євразійського простору, Росія не піде на вирівнювання цін на енергоносії, що означатиме крах української економіки. Разом з тим, якщо подивитись на те, як складаються торгівельні відносини України з Європейським Союзом, то наші підприємства вже навчилися виходити на європейський ринок і дедалі впевненіше там почуваються. І якраз такі відносини нам потрібно підтримувати.


Крім того, я не думаю, що можуть бути якісь вічні спільні інтереси. Можливо, буде виникати багато речей і ситуативних, і далекосяжних у наших стосунках, але до них, у будь-якому разі, треба підходити прагматично.


Пане Максиме, а як Ви ставитесь до результатів року Росії в Україні? А заразом хотів би з’ясувати Ваше ставлення і до ювілею Переяславської ради.


В принципі, Переяславська рада була визначною подією в українській історії. Я хотів би, щоб в результаті святкування цієї дати якомога більше українців усвідомили просту річ – був ситуативний союз гетьмана Богдана Хмельницького з російським царем в ряді інших ситуативних союзів того часу. Перед Переяславською угодою Богдан намагався укласти угоду про протекторат Порти, а в 1657 році, незадовго до своєї смерті, намагався укласти військовий союз з Швецією і Трансільванією. Але з багатьох причин, це йому не вдалося. Таким чином, тимчасовий військово-політичний союз з московським сюзереном розтягнувся на довготривалий період, який врешті мав досить негативні наслідки для України – і для духовного, і економічного розвитку. Україна виявилася вирваною з західних ринків, а економіка потрапила під гніт феодальних правил, значно менш прогресивних, ніж тодішні європейські.


Я думаю, що Переяславська угода має бути пересторогою і для нинішніх українських політиків, хоча б з огляду на те, щоб результати підписання договору по ЄЕП не стали ж такими небезпечними.


Стосовно року Росії в Україні можу сказати, що це був ритуальний крок. Не було головного – не було усвідомленої політики і усвідомлених інтересів щодо Росії. Разом з тим, Росія так само з цього нічого не отримала, бо вона й без того забезпечує свою присутність в Україні. Читання віршів і фольклорні дійства нічого в цій ситуації не змінили.

Версия для печати
Публикации автора

 

Рекомендуем к прочтению

Опасность распространения прав человека

Если бы права человека были валютой, их курс сегодня оказался бы в состоянии свободного падения в силу инфляции многочисленных правозащитных договоров и необязательных международных инструментов, принятых за последние десятилетия самыми разными организациями. Сегодня на эту валюту можно, скорее, купить страховку для диктатур, нежели защиту для граждан. Права человека, некогда вознесенные на пьедестал основных принципов человеческой свободы и достоинства, сегодня могут быть чем угодно – от права на международную солидарность до права на мир.

Читать далее

 

Мнения других экспертов

Валерій Чалий, директор міжнародних програм Центру Разумкова

Наші відносини мають бути міжнародними, а не міжклановими

Микола Ожеван, доктор філософських наук, професор

„Ми виступаємо в ролі мазохістів, вважаючи, що все, що надходить з Росії є на порядок вищим від українського”

Владимир Петросян, бывший главный редактор газеты «Президент» (Россия)

Между Украиной и Россией нет серьезных противоречий!

Сергій Герасимчук, консультант Тимчасової спеціальної комісії Верховної Ради України з моніторингу Плану дій Україна – НАТО

Безпека Росії – в інтересах України

Сергій Хоменко, куратор молодіжного руху партії „Батьківщина”

„Більшість того, що відбувається в Україні, зокрема в її політичному житті, йде від Росії”

Олесь Гудима, народний депутат, фракція “Наша Україна”

Україна-Росія: у пошуку власних інтересів

Тарас Возняк, головний редактор культурологічного часопису “Ї”

Сам собі голова

Ігор Осташ, заступник голови Комітету Верховної Ради України у закордонних справах, Віце-президент Парламентської Асамблеї ОБСЄ

„Без України в своїй орбіті Росія не набуде реального статусу супердержави”

Сергей Куницын, председатель Совета министров Автономной республики Крым

"Диалог с новой прагматичной Россией вести проще..."

Владимир Фесенко, директор Центра прикладных политических исследований «Пента»

Россия и Украина: в поисках динамического равновесия

Сергій Адамович, директор з маркетингу "Фабрики санiтарно-гiгiенiчних виробів"

Непорозуміння між державами шкодять споживачеві

Вячеслав Кредисов, Председатель Правления Всеукраинского объединения предпринимателей «Новая Формация», кандидат экономических наук, заслуженный экономист Украины

Украина остается «младшим братом» России. Что будет завтра?

Тарас Кузьо, професор факультету політичних наук Університету Торонто, співробітник Центру досліджень Росії та Східної Європи

Україна і Росія “партнерство” розуміють по-різному

Олексій Голобуцький, заступник директора Агентства моделювання ситуацій

Україна–Росія: імовірність сприятливих варіантів наближається до нуля

Анатолій Гуцал, радник директора Національного Інституту стратегічних досліджень при Президентові України

«Россия уже сползает со своей пассионарной парадигмы»

Владимир Малинкович, политолог

Три Украины – три ментальности

Вадим Гречанінов, президент Атлантичної Ради України

Централізація здатна на певний час загальмувати розпад Росії

Михайло Гончар, вице-президент Фонда «Стратегия-1»

На орбіті російського впливу

Олександр Сушко, директор Центру миру, конверсії та зовнішньої політики України

Лише демократична Росія є насправді безпечною для України

Ярослав Жалило, кандидат экономических наук, первый заместитель директора НИСИ

Бідний сусід – небезпечний сусід

 

Другие диалоги

Украина в Европе – контуры и формат будущих взаимоотношений

Государственное управление: нужен ли «капитальный ремонт власти»?

ЕСТЬ ЛИ БУДУЩЕЕ У «ЛЕВОГО ДВИЖЕНИЯ» в УКРАИНЕ?

МИР В ВОЙНЕ или ВОЙНА В МИРУ?

НОВАЯ МЕЖДУНАРОДНАЯ СИСТЕМА БЕЗОПАСНОСТИ родится в Украине?

УКРАИНСКИЙ ПРОЕКТ – реформирование, перезагрузка, создание нового?

Будущее ТВ и Интернета – слияние, поглощение, сосуществование?

ФЕНОМЕН УКРАИНСКОГО МАЙДАНА

Поляризация общества - источник перманентной нестабильности. Найдет ли Украина социальный компромисс?

Партнерство Украина-Евросоюз: вызовы и возможности

МАЛЫЕ ГОРОДА – богатство разнообразия или бедность упадка

Права или только обязанности? (О состоянии соблюдения прав человека в Украине и мире на протяжении последних 65 лет)

Виртуальная реальность и нетократия: новые штрихи к портрету Украины

Таможня или Союз?

ДЕНЬГИ БУДУЩЕГО: валюты локальные, национальные, глобальные? Бумажные или электронные?

Кадры решают все? Или почему из Украины утекают мозги?

Мультикультурализм VS национализм

Религия в социально-политическом контексте Украины

Гуманитарная политика в Украине – а есть ли будущее?

Новый мировой экономический порядок

Рынок земли и будущее аграрной Украины

ДЕМОКРАТИИ КОНЕЦ? или ОНА ВРЕМЕННО СДАЕТ ПОЗИЦИИ?

Судьба реформ в Украине или Реформировать нереформируемое?!

20 наших лет

Будущее без будущего? или Почему Украина теряет образованное общество?

Украинский характер – твердыня или разрушающаяся крепость?

ПЕНСИОННАЯ РЕФОРМА В УКРАИНЕ: куда дует ветер перемен

20 лет независимости Украины – мифы и реалии

Поход Украины в Европу: остановка или смена курса?

Местные выборы 2010: прощание с самоуправлением?

Республика: «де-юре» или «де-факто»?

Каков капитал, таков и труд

Идеология умерла. Да здравствует новая идеология?!

Повестка дня нового Президента – стабилизация или развитие?

Соблазн и искушение диктатурой

Реформа украинского здравоохранения или ее отсутствие: причины и следствия

Выборы-2010: готова ли Украина к переменам?

Неосознанный сталкер. Или. Скрытые и явные угрозы жизни Украины и возможности их предотвращения

Новый общественный договор – быть или не быть?

КАК СПАСТИ СТРАНУ? или Приговор вынесен. Обжалованию подлежит?!

Человеческий капитал в топке экономического кризиса

Украинское общество в условиях кризиса: социальные вызовы и мистификации.

Большой договор между Украиной и Россией: от проекта влияния к проекту развития

Украинская власть: царствует, господствует или руководит?

Украина: нация для государства или государство для нации?

„Социальный капитал” и проблемы формирования гражданского общества в Украине

«Социальные мифологемы массового сознания и политическое мифотворчество»

Гражданин и власть: патерналистские и авторитарные настроения в Украине.

В зеркале украинского культурного продукта

Есть ли «свет» в конце регионального «туннеля» или кого интересуют проблемы местного самоуправления?

Национальная идея: от украинской мечты к новой парадигме развития

Досрочные выборы: политическое представление к завершению сезона

Кризис ценностей: что такое хорошо, и что такое плохо?

Реформы в экономике Украины: причины, следствия, перспективы

Информационное пространство – кривое зеркало Украинской действительности

Постсоветское поколение – здравствуй! (или некоторые подробности из жизни молодежи)

Проект Україна: українська самосвідомість і етнонаціональні трансформації

„Південний вектор” євроінтеграційної стратегії України

Феноменологія української корупції та її специфічні риси

Українській Конституції 10 років: від «однієї з найкращих в Європі» до правового хаосу

Украина в геополитических играх 2006-2025 гг. или Очередное обновление внешней политики

Яку Україну пропонують Україні чи Програми та реальні практики політичних партій України

Парламентський злам: проблеми взаємодії владних гілок

Майдан, рік по тому

Вызовы или стимулы глобализации?

Демографический кризис или последний украинец

Адміністративно-територіальна реформа – тест на ефективність нової влади

Ролевые игры: социодрама Украина – ЕС

Славянские миры: цивилизационный выбор

Повестка дня будущего президента

Новое украинское Просвещение

„Внутрішня геополітика” України.

Чи готова Україна „мислити глобально, діяти локально”?

Демократия по-украински

Українська національна еліта – становлення чи занепад?

Середній клас в Україні : майбутнє народжується сьогодні

Україна шукає свою ідентичність

Камо грядеши, Украина?

page generation time:0,108