В украинской системе нечего исправлять, - там все надо менять.

Евгений Чичваркин

Пользовательского поиска

Какая Россия нужна Украине?

«Какая Россия нужна Украине?» – сформулированный таким образом вопрос для нового Диалога на нашем сайте заставляет задуматься над парадоксальным явлением. На первую часть этого вроде бы простого вопроса легко отвечают все, к кому мы с ним обращались. Россию наши сограждане знают не понаслышке, а трансляция российских каналов, свободная продажа российской прессы, доступ к Интернет дают возможность постоянно получать информацию о соседней стране. Какая Россия? – «Россия такая-то», «а в России то-то…».

Что же касается требований к соседней стране (соседей не выбирают, но ожидают от них всегда многого), то, несмотря на актуальность вопроса, найти на него ответ пока не удалось. Эта тема не заинтересовала или была проигнорирована большинством политиков, к которым мы обращались – Д.Табачник, А.Клюев (еще до назначения его вице-премьером), Ю.Тимошенко, А.Турчинов, А.Кинах, В.Пинзеник, А.Деркач, П.Порошенко, Б.Губский и многие другие – не нашли времени для нашего интернет-издания.

В тоже время, мы гораздо чаще слышим, какая Украина нужна России и этим гордимся или возмущаемся, но своего видения России в Украине нет! Или почти нет…

Однако нам меньше всего хотелось бы превратить данную тему Диалога в очередное обсуждение того, что происходит в России. Украине давно пора прийти к осознанию того, что она не «территория для экспериментов» ближних и дальних соседей, а субъект, способный самостоятельно вырабатывать позицию по отношению к этим соседям. Ведь в течение прошедшего года, кстати, Года России в Украине, поступали такие характерные сигналы:

- книга Л.Кучмы «Украина – не Россия»,

- конфликт вокруг Тузлы,

- стремление переписать российскую историю без Киева и Киевской Руси,

- принципиально разная трактовка событий Переяславской Рады и исторической роли Б.Хмельницкого.

Это и многое другое свидетельствует о том, что начался двусторонний процесс вычленения каждой из сторон из совместного прошлого. Идет переосмысление не только истории, но даже и прошедших 12 лет. Идет отказ от ряда ценностей и приоритетов, которые еще недавно казались очевидными. И если России выгодно отчленять прагматичные интересы от ценностных ориентаций, то Украине очень важно, для сохранения своего же будущего, отстаивать и закладывать в отношения с Россией те ценностные предпочтения, которые сводятся не только к языку и территориальной целостности, но и к ценностям демократии, гражданского общества, правового государства, всего того, что связано с принципиально иным уровнем организации общества и государства.

Ожидают своих ответов ряд весьма важных вопросов:

Какая модель государственного устройства (федеральная/унитарная, президентская/думская, партийная/региональная), экономики, культуры, истории России, наконец, выгодны Украине?

Чем обернется для Украины та или иная смена в системе политических, экономических и социо-культурных координат?

Что Украине может быть выгодно, что Украине нужно стимулировать в России, а чему она должна противодействовать, исходя из своих интересов?

И рассматривает ли Украина Россию как ресурс своего развития?

В тоже время, в Украине сложилась опасная и тревожащая ситуация «замалчивания», ухода, пассивности и односторонности в отношениях с Россией. А ведь элементарная постановка вопроса о цивилизованных (в противовес нео-имперским) отношениях, предполагающих равноправие в партнерстве соседей (в отличие от существующего «старшего брата»), и та выглядит весьма призрачной. Формально, Украина присутствует в «российском проекте», но уже совершенно другой вопрос, что это присутствие пассивно и односторонне. Россия постоянно обосновывает, предлагает и даже навязывает Украине свои концепции совместного будущего – «либеральная империя», «единое экономическое пространство» «евразийство», к которому Украина и имеет отношение только при посредстве России. Что поделаешь – не азиатская страна Украина… Но, попадая на украинскую территорию, все эти концепции не встречают серьезной адекватной реакции, оценки или альтернативы. В лучшем случае критика, но не более того. И это становится уже традицией…

Стихийность позиции Украины по отношению к России, которая начинает перестраиваться и существенно меняться (чего стоит только введение в оборот понятия «новая Россия»), отбрасывает развитие отношений между двумя странами в иррациональную плоскость, приводит к неадекватности действий и решений политиков и бизнесменов с обеих сторон. А конфликт вокруг Тузлы легко превратится в «пробу пера».

О том, что не было высказано вслух, двух мнений быть не может. Именно в процессе обсуждения становятся ясными аргументы сторон, участвующих в спорах о том, как должны развиваться отношения Украины и России, что может послужить их стабилизации, открытости и равноправию.

Отвечая на вопрос, какая Россия нужна Украине, мы сделаем еще один шаг к познанию самих себя, увидим нас самих в зеркале межнациональных отношений, четче сформулируем свои позиции и объединимся вокруг ясных целей и ценностей.

Именно поэтому мы считали важным поставить вопрос – а чего, собственно, хочет Украина от России, и какова вероятность столкнуться с течением времени с неоправдавшимися ожиданиями.

Свернуть

Украине давно пора прийти к осознанию того, что она не "территория для экспериментов" ближних и дальних соседей, а субъект, способный самостоятельно вырабатывать позицию по отношению к этим соседям. А пока мы гораздо чаще слышим, какая Украина нужна России и этим гордимся или возмущаемся, но своего видения России в Украине нет! Или почти нет…

Развернуть

Мнение эксперта
Другие диалоги:
Версия для печати

„Ми виступаємо в ролі мазохістів, вважаючи, що все, що надходить з Росії є на порядок вищим від українського”

„Ми виступаємо в ролі мазохістів, вважаючи, що все, що надходить з Росії є на порядок вищим від українського”: „Ми виступаємо в ролі мазохістів, вважаючи, що все, що надходить з Росії є на порядок вищим від українського”

Микола Ожеван, доктор філософських наук, професор


Чим більше Росія вважатиме нас рівноправними в культурному сенсі, тим більше це сприятиме нашому культурному самозростанню. А відтак - станемо значно цікавішими для росіян, щоб розпочати повноцінний рівноправний культурний діалог. А за ним настане черга інших рівноправних діалогів, - політичних, економічних, комерційних.

 


В чому, на Вашу думку, полягають українські інтереси в Росії?

 

Передусім вони пов’язані з гуманітарною сферою. Адже існує дуже багато змішаних україно-російських шлюбів, внаслідок яких по обидва боки кордону живуть близькі родичі. Загалом, маємо в Україні до 75% таких змішаних шлюбів між представниками українського і російського етносів, що є одним з найвищих показників у світі. Через це й виникають проблеми з паспортами та із подвійним громадянством.

 

Окрім того, існує активна трудова міграція українців до Росії. За найскромнішими обрахунками десь біля 3 млн. наших співвітчизників заробляють в регіонах Москви та Підмосков’я, нафто- і газоносних регіонах Тюмені, у Красноярському краї тощо. Мають, напевно, рацію ті, хто напівжартома стверджує, що на чверть російський народ - то колишні українці, не дуже сильно помиляються. Хоча офіційна цифра – біля 4,3 млн.

 

Гуманітарна сфера трансформується у сферу культурну, адже Україна й Росія культурно споріднені як сіамські близнюки. Зазвичай спроби розняти таких близнюків закінчуються трагічно. Так і у випадку України з Росією. Та хірургічна операція їхнього роз’єднання, котра розпочалася у 1991 році, триває й досі, але у культурному сенсі - без особливого успіху.

 

Безумовно, маємо проблеми у сфері культурного обміну. Наприклад, російський телевізійний канал „Культура” досить успішно працює на нас через “РТР-Планету”, яку ми на пільгових умовах отримуємо кабельними мережами. Але до Росії нічого подібного від нас не доходить із тієї простої причини, що ми досі не маємо аналогічного телеканалу культури. Просто нечемно у плані інформаційно-культурного обміну підтримувати таку асиметрію, яка виникла з нашої вини. Натомість любимо побалакати щодо російської “експансії”.

 

Але хотілося б також більшої “толерантності” - у вузькому й широкому сенсах цього поняття - до української культури, до усього українського з боку Росії. Адже навіть у видатних діячів російської культури присутній комплекс „більшовартості” щодо українців й українства. Це автоматично породжує у нас сумнозвісний комплекс „меншовартості”. А разом з ним - садомазохістську схему ідентифікації через негативне сприймання “свого іншого”.

Тут саме ми, напевно, виступаємо у ролі “мазохістів”, вважаючи, що все, що надходить із Росії, є на порядок вищим від українського. Прикметно, що українці, які мешкають в Росії, пригадуючи родинне походження, зазвичай самопринизливо оповідають про свої “хахляцкие корни”. За деякими приємними винятками, звичайно. Росіянина (навіть українського походження і навіть того, який мешкає в Україні), який правильно би ставив наголос у словах “Україна”, “українці”, знайти набагато важче, аніж ознаки життя на Марсі. Набагато частіше чуємо про якихось “окраїнців”. Й, що найприкріше, - віддавно перестали ображатися.

Цих комплексів треба позбуватися як нам, так і росіянам. Чим більше Росія вважатиме нас рівноправними в культурному сенсі, тим більше це сприятиме нашому культурному самозростанню. А відтак - станемо значно цікавішими для росіян, щоб розпочати повноцінний рівноправний культурний діалог. А за ним настане черга інших рівноправних діалогів, - політичних, економічних, комерційних.

 

Коли розмова вже зайшла про українську діаспору в Росії, то варто згадати, що чимало українців є і в органах російської влади, наприклад, у новоствореній Держдумі. Чи не існує там у зв’язку з цим українського лоббі?

 

Напевно існує, судячи із думських законів, більш-менш терпимих щодо України й українців. Колись ми, київські аналітики, мали зустріч з депутатами Держдуми Росії. Вони сіли по один бік столу, ми по інший. Виявилося, що всі, хто сидів навпроти нас, були люди з українськими прізвищами або українського походження. Згодом російські народні обранці навіть запропонували перейти на українську мову. Доводиться сподіватися, що у багатьох депутатів Думи нинішнього скликання теж вистачить українськості, щоб лобіювати українські національні інтереси. Зрештою, - на те вони і народні обранці.

 

Інша справа, російські виконавчі структури. Хоча колись російський міністр культури Михаїл Швидкой казав про те, що “у Росії є велика зацікавленість у створенні українського лобі”, але ця “зацікавленість” чомусь відразу зникає, коли справа доходить до конкуренції на російському або іноземних ринках. Тут своя “бузина” виявляється дорожчою, аніж “у Києві дядько”. Дружба залишається дружбою, а “табачок” все-таки “врозь”. Внаслідок цього, Україні довелося вчетверо скоротити виробництво цукру, орієнтованого колись на російський ринок. У свою чергу, російський виробник друкованого слова майже повністю витіснив виробника українського із власного українського книжкового ринку. Тут навряд чи обійшлося без російського лобі в Верховній Раді.

У виконавчих структурах існує ще більш тісний і безпосередній зв’язок з великим бізнесом, аніж у Раді або Думі, тому на цьому рівні лобіювання українських інтересів не відчувається. Натомість відбуваються протилежні речі. Відомий віце-прем’єр з українським прізвищем Віктор Христинко у 2001 році у розпал так званої “газової війни“ погрожував нам перекрити газ. Тоді відбувалася відверта боротьба за українську газотранспортну систему і Росія вимагала віддати її за українські газові борги. Пан Христенко тоді навіть погрожував за певних умов не пропускати до України через територію Росії туркменський газ

Можна також пригадати й російських олігархів з красивими українськими прізвищами, як от, приміром, - главу “Російського алюмінію” Олега Володимировича Дерепаску.

Але не прізвище, і не етнічне походження визначає характер, інтереси, чи ставлення людини до Батьківщини. Адже усі ці та інші впливові люди, по-перше, є представниками російської політичної нації, а, по-друге, представляють російську політичну чи економічну еліту, по-третє, мають власні інтереси, і лише, по-четверте, можуть пригадати українське коріння, у години дозвілля поспівати українських пісень, розхвалити українське національне меню, проте суті це аж ніяк не міняє і не впливає на їхню діяльність.

 

Багато кандидатів у депутати під час останніх виборів до Держдуми спекулювали антиукраїнською риторикою. Тому кажуть, що до Думи зараз прийшли націоналісти. Чи не вплине це якимось чином на характер взаємовідносин між Росією та Україною?

 

Поки що рано про це судити, адже Дума тільки-тільки структурувалася, і важко сказати, як саме це відбулося. Зрозуміло, що майже всі комітети та важелі управління захопила „Єдина Росія”, майже нічого не залишивши трьом іншим політичним силам (КПРФ, ЛДПР і блоку „Родіна”). Важко судити як вестиме себе та ж сама „Родіна”, яка є найбільш націоналістичною після ЛДПР Жириновського. Лідер цього блоку пан Рогозін разом із губернатором Краснодарського краю паном Ткачовим і збирав антиукраїнські за спрямуванням мітинги на тому Таманському березі Керченської протоки на час Тузлинських подій. Антиукраїнську карту також завжди розігрував близький до Димитра Рогозіна пан Затулін.

 

Разом з тим, останнім часом той же Дмитро Рогозін почав говорити трохи виваженіше. Зрештою, й посада віце-спікера Думи зобов’язує, робота на посаді голови думського Комітету у міжнародних справах багато чого навчила. Принаймні, він вже не говорить те, що говорив під час виборів. Прикро, що інцидент довкола Тузли стався під час громогласно декларованого Року Росії в Україні, До того ж, був попередній 2002 Рік України в Росії.

 

Ви торкнулися теми Року Росії в Україні. Як Ви оцінюєте цю акцію і чи мала вона на Вашу думку позитивні результати для українсько-російських взаємин?

 

Вона могла би принести певні результати, якщо називати це сучасним терміном „піар-кампанія”, або ж старовинним терміном „пропагандистська кампанія”. Але це треба було робити інакше. Варто було не лише залучати чиновників по обидва боки кордону, але й активізувати бізнесові та культурні кола, і той самий шоу-бізнес. Це мусило б рухати цей Рік знизу догори, а не навпаки – згори донизу. На жаль, все відбувалося у далеко не кращих радянських чиновницьких традиціях.

Цей рік, тобто Рік Росії в Україні, мав би бути роком прагматичного протверезіння. Ми мали б зрозуміти, що таке сучасна Росія. Не вимагати від неї того, що вона не може дати, не гратися, як це властиво декому із “щаровиків”, лозунгами про вічну дружбу, за якими легко вгадується бажання в обмін на свої палкі почуття щось за так отримати (газ наприклад, чи можливість ретранслювати на Україну певні російські телеканали). Тобто, цей рік мав би нам дати якщо не повне, то хоча б більш-менш зрозуміле уявлення про сучасну Росію, її потенціал, її перспективи, про цікаві для нас російські проекти.

Імідж Росії перестав би асоціюватися з іміджем уже неіснуючої “радянськості”, набув би якісно нових нетрадиційних вимірів. Але цього, на превеликий жаль, не сталося.

 

Ви зачепили питання російських ЗМІв Україні. Чи варто на Вашу думку підтримувати їх діяльність у нас, чи ж, навпаки, росіяни подають нашим громадянам дещо спотворену проросійську інформацію у своїх програмах?

 

Росіяни не ставлять собі за мету подавати спотворену інформацію, а переслідують або державницькі, або суто комерційні цілі. І кабельне, і супутникове російське телебачення існує у нас на комерційних засадах у повній відповідності з міжнародним законодавством. Росіяни заробляють у нас на своїх серіалах, своєму кіно, яке досить експансивно розвивається (вони виробляють більше 70 фільмів на рік, тобто в 10 разів більше, ніж ми).

 

Весь цей процес має суто прагматичні форми. Зокрема, росіяни не хочуть втрачати українського читача, адже кожен четвертий читач їхньої преси живе в Україні. Тому і „Аргументы и факты” і «Комсомольская правда» і інші подібні виданная з добре розкрученими «брендами» пристосовуються до українських реалій, мають у своїх назвах префікси „в Украине”, хоча про Україну пишуть мало і в суто інформативному плані. Але й це добре. Тому нам треба розвивати власні інформаційні агентства, які створювали б привабливі для росіян новини. Тобто, Україна має здобути репутацію країни, у якій щось відбувається. Поки що ми такої репутації не маємо. І західні інформагентства та газети залишили тут лише декілька малопотужних корпунктів, основні перебувають у Москві, а отже акредитовані там журналісти дивляться на наші події через московські окуляри. Все, напевно, йде від нашого небажання чи невміння (одне породжує інше, й навпаки) розвивати власний медіа ринок.

 

Складається враження, що Росія випереджає нас не лише в області медіа, а й взагалі в усіх інноваційних сферах. Чомусь, коли створюються нові проекти за участю України та Росії, креатив завжди належить росіянам. Чому так відбувається і чи можна змінити цю ситуацію?

 

В цій сфері проблеми існують як у нас, так і у росіян. І вони, і ми відстаємо в галузі іновацій. Однак, Росія є країною з величезними сировинними ресурсами (зокрема енергетичними) і тому могла би дозволити собі за певних умов розслабитися й за прикладом Саудівської Аравії жити на нафтодолари. Натомість, нас природа ресурсами хоча й обдарувала, проте вони, ці ресурси вже значною мірою вичерпані, і жити ми мусимо лише з власного розуму. Тому інноваційний розвиток є для нас питанням виживання.

 

Проте здаємо навіть ті позиції, які мали в часи Радянського Союзу, коли Україну вважали за взірцеву республіку у плані поєднання науки з виробництвом. Значною мірою це відповідало дійсності. Тим паче дивно, коли ми встигли за ці лічені роки засвоїти імітаційну модель, пов’язану із мавпуванням чужого й чому не поспішаємо створювати своє власне, питомо українське. Навіть, якщо поглянути на те, що пропонують українські телеканали, то виявиться, що 80% їхньої інформаційної продукції – це або десь куплене, або перелицьоване чуже під виглядом свого, або взагалі це щось піратське, тобто вкрадене. Тому ми мали би пишатися Віркою Сердючкою, котра змогла пробитися на російський шоу-ринок, а натомість ми паплюжимо її із-за суржику, який тут є просто органічною складовою сценічного образу. Тоді таким рафінованим пуританам варто й Миколу Гоголя засуджувати за суржик “Вечорів біля Диканьки”. Але справа зводиться до того, що “Сердючка”, “Віа Гра” й тому подібне - це ті наші нечисельні культурні продукти, за якими нас знають Росія і росіяни. Гоголів поки що запропонувати не можемо.

 

Отже, переважає стара традиція, згідно з якою культурно-інформаційні потоки йдуть із Москви до Києва, а не навпаки. І це проблема проблем, як нам стати дійсно конкурентноздатними й атрактивними у сфері інновацій, як нам створити наукогради й технополіси для талановитих науковців, як їх утримати в Україні, всупереч її поки що скромним матеріальним можливостям. Тобто мусимо нарешті народити Українську мрію, мусимо із імітаторів перетворитися у натхненних креативних мрійників.

 

Бесіду вела Оксана Гриценко

Версия для печати
Рекомендуем к прочтению

Опасность распространения прав человека

Если бы права человека были валютой, их курс сегодня оказался бы в состоянии свободного падения в силу инфляции многочисленных правозащитных договоров и необязательных международных инструментов, принятых за последние десятилетия самыми разными организациями. Сегодня на эту валюту можно, скорее, купить страховку для диктатур, нежели защиту для граждан. Права человека, некогда вознесенные на пьедестал основных принципов человеческой свободы и достоинства, сегодня могут быть чем угодно – от права на международную солидарность до права на мир.

Читать далее

 

Мнения других экспертов

Валерій Чалий, директор міжнародних програм Центру Разумкова

Наші відносини мають бути міжнародними, а не міжклановими

Владимир Петросян, бывший главный редактор газеты «Президент» (Россия)

Между Украиной и Россией нет серьезных противоречий!

Сергій Герасимчук, консультант Тимчасової спеціальної комісії Верховної Ради України з моніторингу Плану дій Україна – НАТО

Безпека Росії – в інтересах України

Сергій Хоменко, куратор молодіжного руху партії „Батьківщина”

„Більшість того, що відбувається в Україні, зокрема в її політичному житті, йде від Росії”

Олесь Гудима, народний депутат, фракція “Наша Україна”

Україна-Росія: у пошуку власних інтересів

Тарас Возняк, головний редактор культурологічного часопису “Ї”

Сам собі голова

Ігор Осташ, заступник голови Комітету Верховної Ради України у закордонних справах, Віце-президент Парламентської Асамблеї ОБСЄ

„Без України в своїй орбіті Росія не набуде реального статусу супердержави”

Сергей Куницын, председатель Совета министров Автономной республики Крым

"Диалог с новой прагматичной Россией вести проще..."

Владимир Фесенко, директор Центра прикладных политических исследований «Пента»

Россия и Украина: в поисках динамического равновесия

Максим Стріха, керівник наукових програм Інституту відкритої політики, доктор фізико-математичних наук

З Україною поводяться так, як вона дозволяє з собою поводитися

Сергій Адамович, директор з маркетингу "Фабрики санiтарно-гiгiенiчних виробів"

Непорозуміння між державами шкодять споживачеві

Вячеслав Кредисов, Председатель Правления Всеукраинского объединения предпринимателей «Новая Формация», кандидат экономических наук, заслуженный экономист Украины

Украина остается «младшим братом» России. Что будет завтра?

Тарас Кузьо, професор факультету політичних наук Університету Торонто, співробітник Центру досліджень Росії та Східної Європи

Україна і Росія “партнерство” розуміють по-різному

Олексій Голобуцький, заступник директора Агентства моделювання ситуацій

Україна–Росія: імовірність сприятливих варіантів наближається до нуля

Анатолій Гуцал, радник директора Національного Інституту стратегічних досліджень при Президентові України

«Россия уже сползает со своей пассионарной парадигмы»

Владимир Малинкович, политолог

Три Украины – три ментальности

Вадим Гречанінов, президент Атлантичної Ради України

Централізація здатна на певний час загальмувати розпад Росії

Михайло Гончар, вице-президент Фонда «Стратегия-1»

На орбіті російського впливу

Олександр Сушко, директор Центру миру, конверсії та зовнішньої політики України

Лише демократична Росія є насправді безпечною для України

Ярослав Жалило, кандидат экономических наук, первый заместитель директора НИСИ

Бідний сусід – небезпечний сусід

 

Другие диалоги

Украина в Европе – контуры и формат будущих взаимоотношений

Государственное управление: нужен ли «капитальный ремонт власти»?

ЕСТЬ ЛИ БУДУЩЕЕ У «ЛЕВОГО ДВИЖЕНИЯ» в УКРАИНЕ?

МИР В ВОЙНЕ или ВОЙНА В МИРУ?

НОВАЯ МЕЖДУНАРОДНАЯ СИСТЕМА БЕЗОПАСНОСТИ родится в Украине?

УКРАИНСКИЙ ПРОЕКТ – реформирование, перезагрузка, создание нового?

Будущее ТВ и Интернета – слияние, поглощение, сосуществование?

ФЕНОМЕН УКРАИНСКОГО МАЙДАНА

Поляризация общества - источник перманентной нестабильности. Найдет ли Украина социальный компромисс?

Партнерство Украина-Евросоюз: вызовы и возможности

МАЛЫЕ ГОРОДА – богатство разнообразия или бедность упадка

Права или только обязанности? (О состоянии соблюдения прав человека в Украине и мире на протяжении последних 65 лет)

Виртуальная реальность и нетократия: новые штрихи к портрету Украины

Таможня или Союз?

ДЕНЬГИ БУДУЩЕГО: валюты локальные, национальные, глобальные? Бумажные или электронные?

Кадры решают все? Или почему из Украины утекают мозги?

Мультикультурализм VS национализм

Религия в социально-политическом контексте Украины

Гуманитарная политика в Украине – а есть ли будущее?

Новый мировой экономический порядок

Рынок земли и будущее аграрной Украины

ДЕМОКРАТИИ КОНЕЦ? или ОНА ВРЕМЕННО СДАЕТ ПОЗИЦИИ?

Судьба реформ в Украине или Реформировать нереформируемое?!

20 наших лет

Будущее без будущего? или Почему Украина теряет образованное общество?

Украинский характер – твердыня или разрушающаяся крепость?

ПЕНСИОННАЯ РЕФОРМА В УКРАИНЕ: куда дует ветер перемен

20 лет независимости Украины – мифы и реалии

Поход Украины в Европу: остановка или смена курса?

Местные выборы 2010: прощание с самоуправлением?

Республика: «де-юре» или «де-факто»?

Каков капитал, таков и труд

Идеология умерла. Да здравствует новая идеология?!

Повестка дня нового Президента – стабилизация или развитие?

Соблазн и искушение диктатурой

Реформа украинского здравоохранения или ее отсутствие: причины и следствия

Выборы-2010: готова ли Украина к переменам?

Неосознанный сталкер. Или. Скрытые и явные угрозы жизни Украины и возможности их предотвращения

Новый общественный договор – быть или не быть?

КАК СПАСТИ СТРАНУ? или Приговор вынесен. Обжалованию подлежит?!

Человеческий капитал в топке экономического кризиса

Украинское общество в условиях кризиса: социальные вызовы и мистификации.

Большой договор между Украиной и Россией: от проекта влияния к проекту развития

Украинская власть: царствует, господствует или руководит?

Украина: нация для государства или государство для нации?

„Социальный капитал” и проблемы формирования гражданского общества в Украине

«Социальные мифологемы массового сознания и политическое мифотворчество»

Гражданин и власть: патерналистские и авторитарные настроения в Украине.

В зеркале украинского культурного продукта

Есть ли «свет» в конце регионального «туннеля» или кого интересуют проблемы местного самоуправления?

Национальная идея: от украинской мечты к новой парадигме развития

Досрочные выборы: политическое представление к завершению сезона

Кризис ценностей: что такое хорошо, и что такое плохо?

Реформы в экономике Украины: причины, следствия, перспективы

Информационное пространство – кривое зеркало Украинской действительности

Постсоветское поколение – здравствуй! (или некоторые подробности из жизни молодежи)

Проект Україна: українська самосвідомість і етнонаціональні трансформації

„Південний вектор” євроінтеграційної стратегії України

Феноменологія української корупції та її специфічні риси

Українській Конституції 10 років: від «однієї з найкращих в Європі» до правового хаосу

Украина в геополитических играх 2006-2025 гг. или Очередное обновление внешней политики

Яку Україну пропонують Україні чи Програми та реальні практики політичних партій України

Парламентський злам: проблеми взаємодії владних гілок

Майдан, рік по тому

Вызовы или стимулы глобализации?

Демографический кризис или последний украинец

Адміністративно-територіальна реформа – тест на ефективність нової влади

Ролевые игры: социодрама Украина – ЕС

Славянские миры: цивилизационный выбор

Повестка дня будущего президента

Новое украинское Просвещение

„Внутрішня геополітика” України.

Чи готова Україна „мислити глобально, діяти локально”?

Демократия по-украински

Українська національна еліта – становлення чи занепад?

Середній клас в Україні : майбутнє народжується сьогодні

Україна шукає свою ідентичність

Камо грядеши, Украина?

page generation time:0,050