В украинской системе нечего исправлять, - там все надо менять.

Евгений Чичваркин

Пользовательского поиска

Какая Россия нужна Украине?

«Какая Россия нужна Украине?» – сформулированный таким образом вопрос для нового Диалога на нашем сайте заставляет задуматься над парадоксальным явлением. На первую часть этого вроде бы простого вопроса легко отвечают все, к кому мы с ним обращались. Россию наши сограждане знают не понаслышке, а трансляция российских каналов, свободная продажа российской прессы, доступ к Интернет дают возможность постоянно получать информацию о соседней стране. Какая Россия? – «Россия такая-то», «а в России то-то…».

Что же касается требований к соседней стране (соседей не выбирают, но ожидают от них всегда многого), то, несмотря на актуальность вопроса, найти на него ответ пока не удалось. Эта тема не заинтересовала или была проигнорирована большинством политиков, к которым мы обращались – Д.Табачник, А.Клюев (еще до назначения его вице-премьером), Ю.Тимошенко, А.Турчинов, А.Кинах, В.Пинзеник, А.Деркач, П.Порошенко, Б.Губский и многие другие – не нашли времени для нашего интернет-издания.

В тоже время, мы гораздо чаще слышим, какая Украина нужна России и этим гордимся или возмущаемся, но своего видения России в Украине нет! Или почти нет…

Однако нам меньше всего хотелось бы превратить данную тему Диалога в очередное обсуждение того, что происходит в России. Украине давно пора прийти к осознанию того, что она не «территория для экспериментов» ближних и дальних соседей, а субъект, способный самостоятельно вырабатывать позицию по отношению к этим соседям. Ведь в течение прошедшего года, кстати, Года России в Украине, поступали такие характерные сигналы:

- книга Л.Кучмы «Украина – не Россия»,

- конфликт вокруг Тузлы,

- стремление переписать российскую историю без Киева и Киевской Руси,

- принципиально разная трактовка событий Переяславской Рады и исторической роли Б.Хмельницкого.

Это и многое другое свидетельствует о том, что начался двусторонний процесс вычленения каждой из сторон из совместного прошлого. Идет переосмысление не только истории, но даже и прошедших 12 лет. Идет отказ от ряда ценностей и приоритетов, которые еще недавно казались очевидными. И если России выгодно отчленять прагматичные интересы от ценностных ориентаций, то Украине очень важно, для сохранения своего же будущего, отстаивать и закладывать в отношения с Россией те ценностные предпочтения, которые сводятся не только к языку и территориальной целостности, но и к ценностям демократии, гражданского общества, правового государства, всего того, что связано с принципиально иным уровнем организации общества и государства.

Ожидают своих ответов ряд весьма важных вопросов:

Какая модель государственного устройства (федеральная/унитарная, президентская/думская, партийная/региональная), экономики, культуры, истории России, наконец, выгодны Украине?

Чем обернется для Украины та или иная смена в системе политических, экономических и социо-культурных координат?

Что Украине может быть выгодно, что Украине нужно стимулировать в России, а чему она должна противодействовать, исходя из своих интересов?

И рассматривает ли Украина Россию как ресурс своего развития?

В тоже время, в Украине сложилась опасная и тревожащая ситуация «замалчивания», ухода, пассивности и односторонности в отношениях с Россией. А ведь элементарная постановка вопроса о цивилизованных (в противовес нео-имперским) отношениях, предполагающих равноправие в партнерстве соседей (в отличие от существующего «старшего брата»), и та выглядит весьма призрачной. Формально, Украина присутствует в «российском проекте», но уже совершенно другой вопрос, что это присутствие пассивно и односторонне. Россия постоянно обосновывает, предлагает и даже навязывает Украине свои концепции совместного будущего – «либеральная империя», «единое экономическое пространство» «евразийство», к которому Украина и имеет отношение только при посредстве России. Что поделаешь – не азиатская страна Украина… Но, попадая на украинскую территорию, все эти концепции не встречают серьезной адекватной реакции, оценки или альтернативы. В лучшем случае критика, но не более того. И это становится уже традицией…

Стихийность позиции Украины по отношению к России, которая начинает перестраиваться и существенно меняться (чего стоит только введение в оборот понятия «новая Россия»), отбрасывает развитие отношений между двумя странами в иррациональную плоскость, приводит к неадекватности действий и решений политиков и бизнесменов с обеих сторон. А конфликт вокруг Тузлы легко превратится в «пробу пера».

О том, что не было высказано вслух, двух мнений быть не может. Именно в процессе обсуждения становятся ясными аргументы сторон, участвующих в спорах о том, как должны развиваться отношения Украины и России, что может послужить их стабилизации, открытости и равноправию.

Отвечая на вопрос, какая Россия нужна Украине, мы сделаем еще один шаг к познанию самих себя, увидим нас самих в зеркале межнациональных отношений, четче сформулируем свои позиции и объединимся вокруг ясных целей и ценностей.

Именно поэтому мы считали важным поставить вопрос – а чего, собственно, хочет Украина от России, и какова вероятность столкнуться с течением времени с неоправдавшимися ожиданиями.

Свернуть

Украине давно пора прийти к осознанию того, что она не "территория для экспериментов" ближних и дальних соседей, а субъект, способный самостоятельно вырабатывать позицию по отношению к этим соседям. А пока мы гораздо чаще слышим, какая Украина нужна России и этим гордимся или возмущаемся, но своего видения России в Украине нет! Или почти нет…

Развернуть

Мнение эксперта
Другие диалоги:
Версия для печати

Наші відносини мають бути міжнародними, а не міжклановими

Наші відносини мають бути міжнародними, а не міжклановими: Наші відносини мають бути міжнародними, а не міжклановими

Валерій Чалий, директор міжнародних програм Центру Разумкова


У Росії є побоювання (навіть на рівні підсвідомості), що остаточний відхід України до  Європи поставить під загрозу майбутнє існування Росії, як країни з переважно європейськими традиціями, та в існуючих на сьогодні кордонах

 


Валерію Олексійовичу, наскільки артикульовані українські інтереси у відносинах з Росією?


На мій погляд, чіткої стратегії у відносинах з Росією, а також бачення перспективи подальшої взаємодії в України сьогодні немає – як немає такої стратегії і у Росії. На те є дві основні причини. По-перше, і Росія, і Україна – це країни, які перебувають у стадії трансформації, і процес чіткого визначення національних інтересів у кожній з країн ще триває. По-друге, неготовність правлячих еліт перейти на новий алгоритм взаємовідносин, який передбачає не тактичні виграші за рахунок сусіда, а взаємні компроміси та довгострокове партнерство. Що ж стосується українських інтересів, то їх можна розбити на кілька груп (за моїм розумінням ієрархії цих інтересів).


Перша група – інтереси громадян. Попри те, що дуже часто говорять про інтерес двох народів жити у дружбі та братерстві, ми виявляємося затиснутими в лещата стереотипів і упередженого ставлення один до одного. Насправді українці погано поінформовані про життя росіян, а росіяни не мають повної і правдивої інформації про те, що відбувається в Україні. Крім того, телебачення і преса досить часто формують у наших народів шкідливі стереотипи по відношенню один до одного.


Друга – це інтереси держави Україна, які проявляються в зацікавленості в довгострокових відносинах з Росією, в стратегічному партнерстві на взаємовигідній основі.


Третя група інтересів пов’язана з діяльністю українського і російського бізнесу. І тут український бізнес багато в чому програє, причому не тільки через його неспівставність з можливостями і потенціалом російських компаній, а й через непрозорі механізми лобіювання, які застосовуються у взаємовідносинах двох країн.


Четверта – це інтереси певних посадових осіб. Мова йде про надто персоніфікований діалог між Україною і Росією, який виливається в захист індивідуальних інтересів вищих посадовців.


Проблема полягає в тому, що цей перелік сьогодні в України перевернутий з ніг на голову. Чіткіше артикульовані і відстоюються інтереси четвертої та третьої групи, а повинно бути навпаки. Немає і комплексного бачення цих інтересів. Адже ми говоримо про міжнародні стосунки, а не тільки про міждержавні, тим більше не про міжкланові.

 

Тобто, артикуляція у певних формах присутня. А як стосовно захисту цих інтересів?


Це складне питання. Хоча б тому що, як зазначалось, поки що домінують інтереси особисті чи групові. Якщо ж говорити про національні інтереси, то вони навіть чітко не сформульовані. А відтак – нічого і захищати. Наше відчуття на інтуїтивному рівні, що таке національний інтерес, не дозволяють проводити послідовну політику його захисту. Формулювання ж цих інтересів у існуючих правових актах, на мій погляд, досить загальне і чітко не визначає пріоритети.


Багато говорять про інтереси України. Мова ж повинна йти, в першу чергу, про інтереси українських громадян. Результати стосунків з Росією зазвичай вимірюють обсягами торгівлі, або кількістю зустрічей на найвищому рівні чи кількістю підписаних двосторонніх угод. Але ніхто не вимірює їх рівнем життя людей, або реалізацією їхніх прав. Наприклад, декілька років поспіль рівень торгівлі між двома країнами падав – чи мало це наслідки для рівня життя? Останні два роки рівень торгівлі росте – чи стало від цього краще жити українським громадянам? Куди ж тоді дівається той позитив, про який постійно говорять наші посадовці?


Протягом останніх років постійно велися так звані торгові війни, запроваджувались різного роду обмеження. Від цього вигравали національні виробники, але ж споживачі виявлялися незахищеними.


Національні інтереси треба розглядати крізь призму того, наскільки захищеними є права і свободи людини. Для цього і потрібна держава – створювати можливості для реалізації цих прав. Я б спростив завдання для наших політиків. Я би порадив вимірювати ефект взаємодії, в тому числі і з Росією, конкретними надходженнями до гаманців громадян України та рівнем реалізації їхніх прав. Якщо зростає кількість робочих місць, зростає зарплатня, працюють двосторонні угоди щодо соціального захисту, люди можуть їздити без проблем до своїх родичів, працювати легально за кордоном, тоді є ефект від цих стосунків і можна говорити про те, що механізми захисту національних інтересів дійсно працюють. На жаль, поки що цього не відчувається.

 

Чи не здається Вам, що загальною практикою в сучасному світі є та, що національні еліти більш схильні захищати інтереси деперсоніфікованої нації, а не населення держави. Можливо, українські еліти діють прогресивно, не намагаючись адресувати вигоду від взаємовідносин двох держав конкретно населенню і пробують консолідувати результати цієї взаємодії в національному масштабі?


Я не розумію, що таке національні інтереси у відриві від інтересів громадян. Дуже часто національні інтереси тлумачаться як інтереси держави. У багатьох документах записано, що влада у нас здійснюється в інтересах держави, народу, громадян. Так от я б ставив громадян все таки на перше місце. У західних країнах, наприклад, права людини визнані пріоритетом номер один. Все інше – похідне, все інше – це механізми реалізації прав людини.


В наших же умовах “консолідація результатів взаємодії в національних масштабах” перетворюється у відвертий розподіл дивідендів у закритому акціонерному товаристві з дуже обмеженою кількістю акціонерів.

 

З самого початку розмови мене зацікавила Ваша фраза про те, що у Росії теж відсутня чітка і визначена позиція по відношенню до України? Мова йде про комплексний підхід до україно-російських відносин взагалі, чи про відсутність артикульованих інтересів у конкретних галузях?


Справа в тому, що в Росії, як серед населення, так і проміж еліт досі є стійким стереотип, що тими чи іншими засобами Україну вдасться повернути або до складу Росії, або поставити під контроль, який буде тотожний входженню до складу Росії. Про це говорять не тільки політики, які орієнтуються на маргінальний електорат. Про це говорили, наприклад представники прокремлівських партій, стверджуючи, що Україна змушена буде повернутися до Росії.


Разом з тим,
є в Росії аналітики та поодинокі політики, які намагаються подивитись не на один-два роки вперед, а на стратегічну перспективу взаємовідносин з Україною.


Поки що, на мій погляд, Росія не відповіла на питання, яким шляхом вона піде у стосунках з Україною – чи вони скористаються поточним моментом і спробують отримати все і одразу, чи погодяться на довгострокову перспективу у наших відносинах, яка буде вигідна обом державам? У першому випадку, Росія зацікавлена у слабкій Україні, з слабким, маріонетковим керівництвом. У другому ж – Росія зацікавлена в політично стабільній і економічно сильній Україні. Навіть більше того – Україні, яка б відповідала європейським стандартам.


Таким чином, якщо можна говорити про досить чітку артикуляцію тактичних інтересів, то бачення стратегічних інтересів напряму залежить від здатності російської еліти відійти від стереотипів минулого.

 

Чи є Україна настільки важливою державою для Росії, щоб розраховувати на пріоритетність визначення стратегії по відношенню до себе? Можливо ми є тільки однією з багатьох держав, до якої потрібно виробити своє ставлення – і в цьому списку держав ми далеко не перші?


Згоден, що до останнього часу, попри чисельні декларації, на практиці Україна навряд чи входила до першої десятки російських пріоритетів. Мірою усвідомлення свого реального місця на геополітичній світовій карті, після програшів більш потужним, в першу чергу економічно та політично, гравцям, Росія все більше почала приділяти увагу своїм безпосереднім сусідам. І ця увага буде зростати.


Крім того, на мій погляд, у Росії є побоювання (навіть на рівні підсвідомості), що остаточний відхід України до Європи поставить під загрозу майбутнє існування Росії, як країни з переважно європейськими традиціями та в існуючих на сьогодні кордонах. Вже сьогодні в Росії проживає до 20 мільйонів мусульман. Разом з тим, можна констатувати, що православна ідея, як культурний об’єднувальний фактор, не спрацювала. Зараз реставрується ідея євразійської імперії. Але імперія повинна мати якесь змістовне наповнення, якийсь внутрішній стрижень. Таким стрижнем багато хто в Росії бачив ідею єдності слов’ян. Але без таких країн як Україна і Білорусь говорити про слов’янський стрижень неможливо. Крім того, Україна – це важлива територія в плані комунікації з європейським світом.


Населення східних регіонів Росії все менше орієнтуються на торгівельний обмін та контакти з Європою, та, навіть з європейською частиною самої Росії. Там розвиваються все більш тісні господарські зв’язки з Китаєм, Японією, іншими країнами регіону. На фоні деяких оцінок про вихід китайців у найближчі 10 років на друге місце за чисельністю в Росії буде зростати і зацікавленість в збільшенні міграційних потоків з України.


Більше того, якщо Україна продемонструє прискорення внутрішньої трансформації політичної і економічної сфер, то це послужить серйозним сигналом для Росії, який змусить її розвернутися до Європи, а відтак мати спільні з нею інтереси.

 

Скажіть, а що Україна готова прийняти від Росії? І яким діям повинна протидіяти?


Сьогодні і в Росії, і в Україні існує переважно споживацьке ставлення до двохсторонніх відносин. Україна наголошує, що вона хоче отримати економічні преференції або фінансові надходження. Росія ж хоче обміняти ці вигоди для України на політичні дивіденди для себе. Можливо хтось і вважає цей торг у двосторонніх відносинах нормальним, але, як на мене, це є неприйнятним.


Є ще один момент – існує бажання створити якісь сприятливі умови для конкретних галузей, або навіть підприємств чи людей, які ці підприємства уособлюють. При цьому виникають бажання загнати результати двосторонньої співпраці в “тінь” і там їх поділити.
Яскравий приклад – наші борги за газ. Існує стереотип, що тільки Україна винна у відбиранні неоплачених зайвих обсягів газу з газопроводів, що Україна не розплачується за спожитий газ і таке інше. Але ця історія не така і проста, тому що Росія з певних причин була зацікавлена в тому, щоб ці борги зберігалися. Подібним явищам треба протидіяти, але для цього потрібні, в першу чергу, консолідовані зусилля з нашого боку.

 

Власне при формулюванні своїх вимог до Росії ми наголошуємо на економічному партнерстві, на повазі до культурних цінностей, на політичній недоторканості. Але все це ми можемо отримати і від Європейського Союзу, якщо захочемо. Коли ж ми говоримо про Росію, то обов’язково наголошуємо на виключності наших відносин, ніби-то ми можемо отримати від цього щось більше. Можемо ми виступати більш тісними партнерами, які мають союзницькі обов’язки один перед одним? Чи можемо ми прийняти таке партнерство, в яких випадках?


Зазвичай країни орієнтуються (принаймні повинні орієнтуватися) на прогресивні моделі розвитку. І всі намагаються тягнутися до сильнішого партнера. Тому наш інтерес до Росії буде настільки великим, наскільки вона зможе відповісти на ті виклики, які існують як в самій державі, так і зовні. Мова йде про те, чи стане Росія економічно і політично потужною державою, яка не просто володіє великим ядерним потенціалом, якій залишився ще з часів СРСР, а може запропонувати інноваційні моделі розвитку та цивілізовані форми взаємодії. Ми зацікавлені в стабільній і сильній і – що не менш важливо – демократичній Росії.


Якщо Росія буде спрямовувати свої зусилля не тільки на забезпечення переваг для себе, а на створення взаємовигідних умов існування: надання інвестицій, організацію спільних фінансово-промислових груп, вироблення конкурентної продукції, яку можна продавати на європейських ринках, то ми зацікавлені в такому розвитку відносин. Ми зацікавлені у тому, щоб Росія сприяла прискоренню демократичних перетворень в Україні. Якщо б Росія все це демонструвала, то навряд чи сьогодні велась дискусія про геополітичні альтернативи для України.


Тож нам потрібно просто чекати, коли Росія визначиться зі своїми орієнтирами? А ми самі можемо вплинути на цей процес?


Попри те, що ми як ніхто інший зацікавлені у демократичному розвитку Росії, ми найменше впливаємо на цей процес – внаслідок нашого потенціалу, внаслідок механізму відносин, який склався, навіть внаслідок того, що ми не маємо навіть інструментів інформаційного впливу на території Росії.


Як би ми не намагалися наш вплив не буде критичним. Тим не менш, це треба робити.


По-перше, нам треба зорієнтувати наших російських партнерів на стратегічний розвиток, а не на тактичні переваги.


По-друге, будувати наші відносини на основі міжнародних правових актів, тому що у конфліктній ситуації, в невизначеній ситуації слабший завжди програє.


По-третє, ті угоди, які вже підписані (а їх на сьогодні підписано близько 280), повинні все таки діяти, ми повинні вимагати їхнього виконання.


По-четверте, ми повинні використовувати багатосторонні механізми. Так, наприклад, вступ до СОТ підвищить наші можливості у діалозі з Росією. Так само, треба використовувати механізми СНД. Якби Україна була членом НАТО, то це також підвищило б наш статус.


По-п’яте, українські політики повинні займати активну позицію у відносинах з Росією. Вона повинна базуватися на надійних тилах (наприклад, висока внутрішня довіра до влади, аналітична підтримка) на довірі з боку партнера.


Наприклад, на домовленості по ЄЕП Президент України пішов без серйозного попереднього аналізу. Просто тому, що це запропонував В.Путін, а дружні президенти не можуть вчинити інакше. Це ненормальна ситуація, за це нас поважати не будуть. Необхідно завжди проявляти ініціативу і намагатися пропонувати своє бачення ефективних механізмів взаємодії та бути відповідальним партнером.


Але я не скажу, що в України немає свого бачення проблеми. Наприклад, МЗС, Міністерство економіки і Мінюст розробили свій варіант угоди по ЄЕП. Інша річ, що це не було враховано. Тому треба працювати і над модернізацією механізмів реалізації зовнішньої політики, які в існуючому вигляді не сприяють рівноправному діалогу з Москвою.


Як Ви ставитесь до Років України в Росії, Росії в Україні? Кажуть, що від цього зростає товарообіг між нашими країнами.


Зрозуміло, що товарообіг зростає не від цього. Я не скажу, що ці роки – абсолютно непотрібна річ. В плані культурного обміну це можливо корисно. Але ефективність таких заходів надзвичайно низька. Скажімо, реалізація такого двостороннього високотехнологічного проекту як АН-70 дала б більше, ніж десять Років Росії в Україні. Все потрібно вимірювати співвідношенням вкладених ресурсів і отриманих результатів.


Треба активно працювати не тільки у святкові роки. Центр Разумкова, наприклад, тісно співпрацює з російськими аналітичними центрами, зокрема з Фондом “Російський суспільно-політичний центр” для вироблення рекомендацій з підвищення ефективності взаємодії, залучення експертного середовища до розробки дієвих механізмів співпраці Росії та України. Ми це робимо вже майже десять років, і будемо продовжувати це робити після закінчення Року Росії в Україні.

Версия для печати
Рекомендуем к прочтению

Финансовое Темновековье

Судьба существующей финансовой системы выглядит мрачно – когда исчезнут т.н. «резервные» валюты, мир погрузится в финансовые «Темные века»; причина этого – господство сверхкрупного спекулятивного капитала и его идеологии «монетарного фашизма», что ведет к вырождению денег. За последние 40 лет деньги получили тотальный контроль над всем и каждым из нас. Будущие поколения вступят в жизнь, обремененные долгами своих отцов. И это неизбежно. Это хуже, чем паутина или стая вампиров, это глобальная пандемия, которая заражает каждую ДНК.

Ученые, политики и эксперты всячески оправдывают социальное неравенство и ущерб, наносимый финансовым сектором государству. Когда безработица и сокращение производства начинают угрожать отношениям между государством и финансовым классом, то финансовый класс предлагает населению «затянуть пояса» и «жесткую экономию». За пределами США это же предлагают сделать другим странам МВФ, Мировой Банк и различные финансовые учреждения. Сегодня финансовый класс и банкиры развивают эту идеологию через СМИ и правительства с той же неистовостью, с какой действовала церковь в Темные Века: всякий усомнившийся считается «еретиком».

Читать далее

 

Мнения других экспертов

Микола Ожеван, доктор філософських наук, професор

„Ми виступаємо в ролі мазохістів, вважаючи, що все, що надходить з Росії є на порядок вищим від українського”

Владимир Петросян, бывший главный редактор газеты «Президент» (Россия)

Между Украиной и Россией нет серьезных противоречий!

Сергій Герасимчук, консультант Тимчасової спеціальної комісії Верховної Ради України з моніторингу Плану дій Україна – НАТО

Безпека Росії – в інтересах України

Сергій Хоменко, куратор молодіжного руху партії „Батьківщина”

„Більшість того, що відбувається в Україні, зокрема в її політичному житті, йде від Росії”

Олесь Гудима, народний депутат, фракція “Наша Україна”

Україна-Росія: у пошуку власних інтересів

Тарас Возняк, головний редактор культурологічного часопису “Ї”

Сам собі голова

Ігор Осташ, заступник голови Комітету Верховної Ради України у закордонних справах, Віце-президент Парламентської Асамблеї ОБСЄ

„Без України в своїй орбіті Росія не набуде реального статусу супердержави”

Сергей Куницын, председатель Совета министров Автономной республики Крым

"Диалог с новой прагматичной Россией вести проще..."

Владимир Фесенко, директор Центра прикладных политических исследований «Пента»

Россия и Украина: в поисках динамического равновесия

Максим Стріха, керівник наукових програм Інституту відкритої політики, доктор фізико-математичних наук

З Україною поводяться так, як вона дозволяє з собою поводитися

Сергій Адамович, директор з маркетингу "Фабрики санiтарно-гiгiенiчних виробів"

Непорозуміння між державами шкодять споживачеві

Вячеслав Кредисов, Председатель Правления Всеукраинского объединения предпринимателей «Новая Формация», кандидат экономических наук, заслуженный экономист Украины

Украина остается «младшим братом» России. Что будет завтра?

Тарас Кузьо, професор факультету політичних наук Університету Торонто, співробітник Центру досліджень Росії та Східної Європи

Україна і Росія “партнерство” розуміють по-різному

Олексій Голобуцький, заступник директора Агентства моделювання ситуацій

Україна–Росія: імовірність сприятливих варіантів наближається до нуля

Анатолій Гуцал, радник директора Національного Інституту стратегічних досліджень при Президентові України

«Россия уже сползает со своей пассионарной парадигмы»

Владимир Малинкович, политолог

Три Украины – три ментальности

Вадим Гречанінов, президент Атлантичної Ради України

Централізація здатна на певний час загальмувати розпад Росії

Михайло Гончар, вице-президент Фонда «Стратегия-1»

На орбіті російського впливу

Олександр Сушко, директор Центру миру, конверсії та зовнішньої політики України

Лише демократична Росія є насправді безпечною для України

Ярослав Жалило, кандидат экономических наук, первый заместитель директора НИСИ

Бідний сусід – небезпечний сусід

 

Другие диалоги

Украина в Европе – контуры и формат будущих взаимоотношений

Государственное управление: нужен ли «капитальный ремонт власти»?

ЕСТЬ ЛИ БУДУЩЕЕ У «ЛЕВОГО ДВИЖЕНИЯ» в УКРАИНЕ?

МИР В ВОЙНЕ или ВОЙНА В МИРУ?

НОВАЯ МЕЖДУНАРОДНАЯ СИСТЕМА БЕЗОПАСНОСТИ родится в Украине?

УКРАИНСКИЙ ПРОЕКТ – реформирование, перезагрузка, создание нового?

Будущее ТВ и Интернета – слияние, поглощение, сосуществование?

ФЕНОМЕН УКРАИНСКОГО МАЙДАНА

Поляризация общества - источник перманентной нестабильности. Найдет ли Украина социальный компромисс?

Партнерство Украина-Евросоюз: вызовы и возможности

МАЛЫЕ ГОРОДА – богатство разнообразия или бедность упадка

Права или только обязанности? (О состоянии соблюдения прав человека в Украине и мире на протяжении последних 65 лет)

Виртуальная реальность и нетократия: новые штрихи к портрету Украины

Таможня или Союз?

ДЕНЬГИ БУДУЩЕГО: валюты локальные, национальные, глобальные? Бумажные или электронные?

Кадры решают все? Или почему из Украины утекают мозги?

Мультикультурализм VS национализм

Религия в социально-политическом контексте Украины

Гуманитарная политика в Украине – а есть ли будущее?

Новый мировой экономический порядок

Рынок земли и будущее аграрной Украины

ДЕМОКРАТИИ КОНЕЦ? или ОНА ВРЕМЕННО СДАЕТ ПОЗИЦИИ?

Судьба реформ в Украине или Реформировать нереформируемое?!

20 наших лет

Будущее без будущего? или Почему Украина теряет образованное общество?

Украинский характер – твердыня или разрушающаяся крепость?

ПЕНСИОННАЯ РЕФОРМА В УКРАИНЕ: куда дует ветер перемен

20 лет независимости Украины – мифы и реалии

Поход Украины в Европу: остановка или смена курса?

Местные выборы 2010: прощание с самоуправлением?

Республика: «де-юре» или «де-факто»?

Каков капитал, таков и труд

Идеология умерла. Да здравствует новая идеология?!

Повестка дня нового Президента – стабилизация или развитие?

Соблазн и искушение диктатурой

Реформа украинского здравоохранения или ее отсутствие: причины и следствия

Выборы-2010: готова ли Украина к переменам?

Неосознанный сталкер. Или. Скрытые и явные угрозы жизни Украины и возможности их предотвращения

Новый общественный договор – быть или не быть?

КАК СПАСТИ СТРАНУ? или Приговор вынесен. Обжалованию подлежит?!

Человеческий капитал в топке экономического кризиса

Украинское общество в условиях кризиса: социальные вызовы и мистификации.

Большой договор между Украиной и Россией: от проекта влияния к проекту развития

Украинская власть: царствует, господствует или руководит?

Украина: нация для государства или государство для нации?

„Социальный капитал” и проблемы формирования гражданского общества в Украине

«Социальные мифологемы массового сознания и политическое мифотворчество»

Гражданин и власть: патерналистские и авторитарные настроения в Украине.

В зеркале украинского культурного продукта

Есть ли «свет» в конце регионального «туннеля» или кого интересуют проблемы местного самоуправления?

Национальная идея: от украинской мечты к новой парадигме развития

Досрочные выборы: политическое представление к завершению сезона

Кризис ценностей: что такое хорошо, и что такое плохо?

Реформы в экономике Украины: причины, следствия, перспективы

Информационное пространство – кривое зеркало Украинской действительности

Постсоветское поколение – здравствуй! (или некоторые подробности из жизни молодежи)

Проект Україна: українська самосвідомість і етнонаціональні трансформації

„Південний вектор” євроінтеграційної стратегії України

Феноменологія української корупції та її специфічні риси

Українській Конституції 10 років: від «однієї з найкращих в Європі» до правового хаосу

Украина в геополитических играх 2006-2025 гг. или Очередное обновление внешней политики

Яку Україну пропонують Україні чи Програми та реальні практики політичних партій України

Парламентський злам: проблеми взаємодії владних гілок

Майдан, рік по тому

Вызовы или стимулы глобализации?

Демографический кризис или последний украинец

Адміністративно-територіальна реформа – тест на ефективність нової влади

Ролевые игры: социодрама Украина – ЕС

Славянские миры: цивилизационный выбор

Повестка дня будущего президента

Новое украинское Просвещение

„Внутрішня геополітика” України.

Чи готова Україна „мислити глобально, діяти локально”?

Демократия по-украински

Українська національна еліта – становлення чи занепад?

Середній клас в Україні : майбутнє народжується сьогодні

Україна шукає свою ідентичність

Камо грядеши, Украина?

page generation time:0,032