В украинской системе нечего исправлять, - там все надо менять.

Евгений Чичваркин

Пользовательского поиска

Проект Україна: українська самосвідомість і етнонаціональні трансформації

Російською мовою

Україна у нас одна. Але кожен народ, кожна етнічна група, які мешкають на її території, бачать майбутнє країни, як і своє власне - через втілення національних, культурних та соціальних уподобань.

У багатонаціональному соціумі етнічні і національні групи розвиваються в численних контактах між собою. І наш Інтернет-журнал «Діалог.UA» зацікавився питанням, чи є у цих контактів єдина, загальна мета, яка б не залежала від етнонаціональної ідентичності, наприклад, – побудова єдиної моделі держави, єдиного бачення та формування образу України?

Ми спробували розглянути цю тему в теоретичному і в практичному ракурсах. На сторінках нашого видання можна ознайомитися з роздумами вчених, що досліджують міжетнічні відносини, і з висновками експертів, які брали участь у розробці засад етнонаціональної політики на державному рівні. Ми також наводимо думки найбільш зацікавлених учасників діалогу – представників національних меншин.

Спроби штучно прискорити інтеграційні процеси, маргіналізація етнічних меншин на рівні держави ведуть до ще складніших протиріч. Впродовж 15 років незалежності Україна «напівстихійно/напівсвідомо» прагнула дотримуватися принципу «всі різні – всі рівні». І наші експерти підтвердили, що, попри зафіксоване (чи стимульоване?) окремими ЗМІ зростання ксенофобських настроїв, Україні вдається йти у цьому питанні «між крапельками дощу». Не можна бути цілісною унітарною державою, якщо відсутнє цілісне суспільство, і цю цілісність слід розвивати й оберігати.

Ідея «рідної крові» сьогодні — це ідея консолідації малих соціальних груп в умовах, коли суспільству вкрай не вистачає стійких соціальних зв'язків. Але вона не повинна використовуватися для протиставлення ідеї загальногромадянської ідентичності та провокувати розкол Української держави.

Немає загальної схеми поведінки, цілей, стереотипів, які можна було б поширити на всі меншини, що живуть в Україні. Вони перебувають в абсолютно різних вимірах — за кількістю, якістю, розвиненістю, за рівнем ідентичності і бажанням її зберегти. Немає загальної схеми того, чого хочуть національні меншини України. Але, незважаючи на це, існує прагнення до своєрідної „солідарності”, розуміння того, що проблеми кожної спільноти, на перший погляд, начебто її власні, мають багато спільного. Адже, щоб досягти якоїсь гуманної мети, набагато ефективніше діяти не відокремленими групами чи спільнотами, а цілеспрямовано шукати підтримки у інших. Тому ми свідомо наголошуємо, що всі наявні досягнення і прорахунки у побудові і тієї моделі України, що нині існує, і тієї, яку ми хочемо побачити у майбутньому, залежать як від титульної нації, так і від меншин – всі ми є співзасновниками і співвиконавцями «проекту Україна».

Вже стало доброю традицією представляти зі сторінок нашого сайту досвід інших країн, які чимало зробили для вирішення обговорюваних питань, зокрема, на законодавчому рівні. Попри наявність «Закону про національні меншини», ухваленого 1992 року, стан нашого правового поля в цій галузі залишається незадовільним. Давно вже перезріло питання про необхідність розробки концепції і стратегії державної етнонаціональної політики та інших правових актів.

Навіть короткий перелік проблем національних меншин як співзасновників «проекту Україна», показує, що стосуються вони кожного з нас, і хочеться сподіватися, їхнє обговорення на сторінках «Діалог.UA» нікого не залишить байдужим.

Свернуть

Україна у нас одна. Але кожен народ, кожна етнічна група, які мешкають на її території, бачать майбутнє країни, як і своє власне - через втілення національних, культурних та соціальних уподобань.

Развернуть

Мнение эксперта
Другие диалоги:
Версия для печати

Стан вітчизняного законодавства, що регулює етнополітичну сферу, просто ганебний

20 дек 2006 года

— Чи залишаються в умовах зростаючої ґлобалізації такими ж важливими, як і раніше, питання етнічної самоідентифікації, збереження етнічної самобутності?

— Саме ґлобалізація створює такі умови, коли проблема власної етнокультурної ідентичності, як індивідуальної, так і на рівні спільноти, набуває набагато більшого значення, ніж до цих викликів сучасної цивілізації, своєрідною відповіддю на які є посилений інтерес і пошуки власної ідентичності — етнічної й етнокультурної.

— Багато років в нашій колишній країні культивувалася „дружба народів”, нині натомість з`явився термін „толерантність”. Чи є це поняття адекватним „дружбі народів”, чи воно наповнене новим змістом?

— По-перше, хочу зазначити, що, як усе в Радянському Союзі, так і цей термін, і все, що його оточувало — було фальшивим фасадом для явищ, яких ніколи не існувало. Фактично існувала прихована ворожнеча, яку тримали і в рамках, і не більше.

Сучасний термін „толерантність” в українському перекладі — не зовсім те, що tolerens , і він не відбиває тієї атмосфери, яку, на мою думку, дуже бажано створювати у спілкуванні, з одного боку, на рівні — більшість — меншини, з другого — меншини між собою. Замість першого і другого термінів я вважала б за краще запровадити таке поняття, як „солідарність” — розуміння того, що проблеми кожної спільноти, на перший погляд, начебто її власні, мають багато спільного. Адже, щоб досягти якоїсь мети набагато краще діяти не відокремленими групами чи спільнотами, а свідомо шукати підтримки у інших. Це стосується як більшості, так і меншин.

— Що характеризує українську модель міжетнічних відносин і які чинники працюють в Україні на об`єднання представників різних національностей, а які — на роз`єднання?

— Щодо цього я, мабуть, обережний оптиміст. Мені подобається сам дух української ментальності. Ще з радянських часів він для мене був втілений в особах тих, кого вважали українськими націоналістами, яких переслідували і карали саме за український націоналізм. Це люди не просто високого рівня духовності. Націоналісти — це люди, які усвідомлюють власну етнокультурну особливість і тому здатні оцінити іншу особистість, спільноту й ідентичність. Це повна протилежність тому, що вкладалося в поняття „націоналізм” і „радянський інтернаціоналізм”. Ці люди пройшли крізь суворі випробування, значною мірою зберігши моральний авторитет у суспільстві.

— Ви не перебільшуєте щодо суспільства?

— Можливо й перебільшую, але погодьтеся, що моральний авторитет, наприклад, Мирослава Мариновича і Євгена Сверстюка є дійсно дуже високим. Пересічна людина, навіть якщо вона не згодна з ними, не може не відчувати величі їхнього духу і морального авторитету. А саме вони є носіями моделі міжетнічних відносин, що є найпривабливішою не стільки і не тільки на абстрактно-науково-теоретичному рівні, як у практичній реалізації.

Як експерт я змушена відстежувати всі проблеми і динаміку розвитку міжетнічних відносин в сусідній Росії. Відтак зауважу, що при не вирішенні багатьох проблем і проявах ксенофобії, що мають місце в Україні, російський розвиток подій мене жахає. Нормальну людину не може не жахати стрімке і безкарне зростання не просто ксенофобії, а справді расизму і етнічної ненависті, про яку свідчить статистика вбивств саме на етнічному ґрунті. І оскільки російські впливи є найбільшими у Криму, то там ситуацію теж намагаються загострювати за дуже небезпечним напрямом. І навіть там, де її вдається стримати, це виглядає загрозливо. Відтак суспільство не може бути байдужим, а офіційні урядові структури не можуть себе заспокоювати тим, що у нас немає етнічних конфліктів, немає антисемітизму, ксенофобії. Є! Все є. І часом динаміка виглядає доволі неґативно, і це мусить мати серйозний вплив на суспільство. І якщо це одна з небагатьох сфер, де Україні є чим пишатися, то така позиція уряду насторожує. У Комітет з расової дискримінації ООН було надіслано офіційний звіт, в якому відтворювалася аж надто позитивна ситуація. І відповідь на нього була жорстко критичною. Її, до речі, не оприлюднили, а отже, в цій політиці, як і раніше, немає ніякої прозорості, свідомої стратеґії, натомість спостерігаємо самозаспокоєння, яке є небезпечним і для держави, і для суспільства, і для спільнот, і для окремих осіб, які належать як до цих спільнот, так і більшості.

— А наскільки реальною є можливість національних меншин стати одним із засновників української політичної нації? Наскільки готові до цього власне українці і національні меншини? І в чому суть „свідомої державної політики”, якщо не прийнято концепцію державної етнонаціональної політики?

— Мені більше до вподоби термін „громадянська нація”. Щодо готовності, то я бачу її як мету, як перспективу. Коротко-, середньо- чи довгостроковою вона буде — важко відповісти однозначно. Доки не будуть подолані певні наслідки тривалого періоду перебування в тих умовах, в яких жили і українська більшість, і українські національні меншини, цей проект реалізувати важко. Українці мають відчути, що повністю відновлено чи створено умови для відродження їхньої власної мови, культури, всього того, що пов`язано з поняттям державотворчої нації. Доки цей процес не буде якщо не повністю завершеним, то принаймні незворотнім, і цього не відчує на собі переважна більшість українців, до того моменту виправдати те, що на ці програми, на цю свідому політику не звертають увагу, її зневажають, кошти на відродження української культури виділяються мізерні, то свідома, правильна, сучасна цивілізована політика підтримки меншин і їхньої культури буде наражатися на може не дуже відвертий, але внутрішній спротив.

Для гармонійного співіснування різних ідентичностей треба було б збалансувати цей процес, взявши до уваги його головні складові. Це, мені здається мало б стати необхідною передумовою і головним напрямом стратеґії держави в галузі міжетнічних відносин.

— Яким, за вашими спостереженнями, є співвідношення громадянського і етнічного у свідомості громадян України і що є переважаючим?

— Особливо у східних реґіонах бракує етнічної свідомості, відповідно це тісно корелюється з відсутністю громадянської свідомості, тобто належності до етносу українського, а отже — до спільного громадянства спільної держави. І цього бракує не просто в свідомості етнічних росіян. Це результат сильнішої і більш вкоріненої радянської спадщини. У людини, яку ми називаємо „совком”, відсутні, як правило, обидва компоненти. Ці поняття не просто протистоять одне одному, тобто, або етнічна ідентичність, або — громадянська, або етнічна нація — або громадянська. Насправді вони, принаймні теоретично, гармонійно поєднують різні аспекти суспільної, індивідуальної і державної ідентичності. Безумовно вони могли б посилювати одне одного і давати міцне підґрунтя для розвитку тих процесів, які б відповідали європейському баченню відносин: всі різні — всі рівні. Зберегти всі мови, культури, ідентичності — це найбільше надбання для Європи, і Україна могла б безболісно йти цим шляхом, демонструючи решті Європи, що це є наші власні цінності, це наше власне бачення, і ми впевнено йдемо цим шляхом. Але це слід усвідомлювати.

— На реґіональному рівні як використовувати етнічний чинник при формуванні органів влади, проведенні політики місцевих органів влади, особливо в місцях компактного проживання?

— Я вважаю що в місцях компактного проживання, де є збереженою і поцінованою етнічна, мовна і культурна ідентичність, це має враховуватися безумовно. Про це не варто дискутувати. Сталі усвідомлені спільноти мають бути представлені в усіх органах влади, принаймні пропорційно до своєї частки в населенні. Для цього мусять існувати чіткі законодавчі механізми. Тобто, щоб це було не просто побажання, але здійснення — яким чином? імплементація — яким механізмом? В Європі на рівні національного законодавства існують квоти, діють механізми національно-культурної автономії. Треба їх знати, і якщо не прямолінійно запозичити, то принаймні вивчити досвід. В цьому питанні існує ще не подолана пострадянська ситуація, коли потужні етнічні спільноти не мають розуміння того, що їм треба зберігати власну ідентичність, окремішні цінності порівняно із загалом: це свідчення того, що процес навіть не русифікації, а совєтизації зайшов надто далеко.

Слід диференціювати реальне становище, динаміку процесів і зрозуміти, чого хоче сама громада. А для з`ясування того, чого хоче сама громада, є спеціальні механізми. Бо існує велика спокуса у якоїсь однієї організації, що має підтримку, в тому числі фінансову, перебирати на себе право говорити від усієї громади. Це небезпечне і нічим не виправдане бажання, а часто такі зусилля викликають дуже позитивний відгук у владних структурах: з однією організацією значно легше домовитися і видавати домовленості за позицію всієї спільноти. Цьому слід протистояти. Наприклад, в молдовському законодавстві є норма про те, що жодна організація національної меншини не має права виступати від імені всієї етнічної спільноти.

— Ви відстежували намагання використати етнічності в боротьбі за вплив і привілеї у суспільстві?

— У місцях компактного проживання є намагання використати етнічність, особливо національними меншинами, у яких є національна держава. Можна використати на свою користь підтримку, фінансові ресурси, прикордонне співробітництво, яке за всіма європейськими правилами гри полегшує такі контакти, в тому числі перетин кордонів. Але в чистому вигляді і в загальнонаціональному масштабі я не ризикнула б назвати такий чинник реальним і таким, що впливає на загальноукраїнську ситуацію.

— Які, інтереси національних меншин, на ваш погляд, є пріоритетними — соціально-економічні, політичні, ентнокультурні?

— Ми навіть у самому запитанні намагаємося створити спрощену картину. Немає загальної схеми поведінки, цілей, стереотипів, які можна було б поширити на всі меншини. Вони перебувають в абсолютно різному становищі — за кількістю, якістю, розвиненістю, за рівнем ідентичності й бажанням зберегти її. Це зумовлює стратеґію і тактику лідерів національних меншин, їхніх громадських організацій, загального руху тощо.

Ну порівняйте те, чого намагаються домогтися, наприклад, єврейська, угорська, румунська національні громади і менш численні, такі, що мають дуже складні проблеми, пов`язані з подвійною ідентичністю, приміром, молдавська порівняно з румунською, чи найбільша — російська меншина. Немає загальної схеми того, чого хочуть національні меншини України. На жаль, це допоки дуже широкий спектр, і кожний окремий випадок слід розглядати окремо.

— Як ви оцінюєте стан вітчизняного законодавства, що регулює етнополітичну сферу, його перспективи?

— Я оцінюю його стан як дуже поганий. Це просто ганьба. Закон „Про національні меншини” (1992 р.), який і досі вихваляють як найліберальніший у Європі, був хороший лише тим, що виявився чи не першим у Європі. Це було прогресивне явище, оскільки показало намір держави щодо того, як вона хоче ставитися до своїх меншин. Але згадаймо, це було до вступу України до Ради Європи, виникнення Рамкової конвенції про захист національних меншин, до ратифікації великої кількості двосторонніх угод. Це архаїчний документ. Він мав би зараз мати тільки історичне значення, попри те, що низку положень так ніколи й не було вироблено.

Друге, про що ми завжди кажемо — немає стратеґії, немає державної політики і насамперед тому, що відсутня концепція етнонаціональної політики України. Її почали розробляти 1993 року, коли згідно з законом про національні меншини було створено (на той час) міністерство, що опікувалося проблемами меншин. Зараз існує більше десятка варіантів і версій концепції, підготовлених абсолютно різними за поглядами авторами і структурами. Але жодна з них ще не розглядалася парламентом. Та про яке законодавство і державну політику можна казати, коли навіть термінологічний апарат, визначення того, чим є в українському контексті національна меншина, чим вона відрізняється від етнічної групи, від етнічної меншини, іміґрантських спільнот, нових імігрантів. Цього немає в усталеному вигляді, тому розпорошені за різними законодавчими актами статті і положення, що стосуються міжетнічних відносин етнічних або національних меншин, не узгоджуються між собою, суперечать одна одній. Відтак загальний стан законодавства цілком незадовільний.

Яскравим прикладом цього є і досі відсутній чіткий антидискримінаційний закон. Ви знаєте про дуже неуспішну спробу його підготовки за фінансової підтримки з-за кордону (Європейський центр ромів) і депутатської — пана Миговича. Він отримав суто неґативну оцінку громадських організацій і незалежних експертів.

Усім новим версіям нового закону про національні меншини бракує знання і розуміння сучасних європейських підходів до дискримінаційного законодавства, національно-культурної автономії і власне національних меншин. Тоді давайте вивчимо досвід тих наших сусідів, що стали членами Європейського Союзу і досить комфортно себе там почувають. Як вони йшли до цього? А це непростий шлях, адже згідно з Копенгагенськими критеріями

необхідно забезпечити права національних меншин, гармонізувати законодавство. Їхні стартові позиції були значно гіршими, ніж в Україні. Угорські, румунські, трансільванські проблеми були складними, а ромські — жахливими. Їх й досі не вирішено остаточно, проте насильство, аґресивність щодо ромів і ромів у відповідь були подолані, і ці відносини нині знаходяться на значно вищому рівні, ніж в Україні.

Бажання вступити в Євросоюз і суперзусилля, щоб забезпечити цей шлях, привели до подолання різких неґативів у сфері міжетнічних відносин і реформування законодавства, створення потужної законодавчої бази, в тому числі застосування покарання за те, що підпадає під уявлення як про пряму так і непряму дискримінації. У нас багато з цих питань невідомі не лише депутатському корпусу, а й деяким експертам.

Розмовляла Тетяна Хорунжа

Версия для печати
Публикации автора

 

Рекомендуем к прочтению

Опасность распространения прав человека

Если бы права человека были валютой, их курс сегодня оказался бы в состоянии свободного падения в силу инфляции многочисленных правозащитных договоров и необязательных международных инструментов, принятых за последние десятилетия самыми разными организациями. Сегодня на эту валюту можно, скорее, купить страховку для диктатур, нежели защиту для граждан. Права человека, некогда вознесенные на пьедестал основных принципов человеческой свободы и достоинства, сегодня могут быть чем угодно – от права на международную солидарность до права на мир.

Читать далее

 

Мнения других экспертов

Эмине Авамилєва, Адвокат, Глава правления Лиги крымскотатарских юристов "Инициум"

Вариант квотирования представителей различных национальностей был бы оправдан, если бы не наступала на пятки политическая реформа

Мустафа Джемилев, глава Меджлиса Крымскотатарского народа

Если Украина будет более внимательна к законным интересам и требованиям национальностей, то никаких конфликтов не будет

Константин Шуров, председатель Русской общины Украины

«Мы себя меньшинством не считаем»

Борис Драгін журналіст, заступник головного редактора газети польської нацменшини України "Dziennik Kijowski"

Держава повинна допомагати нацменшинам «не рибою, а вудкою»

Монти Метьюз, социальный работник, гражданин Великобритании

Иммигранты обогащают культуру Великобритании

Назели Налбандян, глава молодежной организации Киевской армянской общины

«Все, чем мы можем помочь Украине, это наши головы и руки»

Лі Світлана Денхаківна - президент Асоціації корейців України, заступник директора департаменту інформаційної політики Державного комітету телебачення і радіомовлення України

«Я не можу зайняти жодної керівної посади, будучи особою, що належить до нацменшини»

Петро Григориченко, голова Конгресу Ромен України

Рома себе ідентифікують, по-перше, як Рома, і по-друге, як українці

Иосиф Зисельс, председатель Ассоциации еврейских организаций и общин (Ваада) Украины, исполнительный вице-президент Конгресса национальных общин Украины

Народ Украины по своей идентичности достаточно коммуникабелен и толерантен

Володимир Трощинський, доктор історичних наук, професор, декан факультету вищих керівних кадрів Національної академії державного управління при Президентові України

Під територіальним патріотизмом варто розуміти загальнодержавний патріотизм

Кость Бондаренко, директор Института проблем управления имени Горшенина

Этнически окрашенные партии в Украине успешными не будут

Володимир Кушніренко, керівник Центру міждисциплінарних досліджень світової політики при НаУКМА

«Українське суспільство виникло через те, що воно поліетнічне зсередини»

Юлія Тищенко, політолог, керівник програм розвитку громадянського суспільства Українського незалежного центру політичних досліджень

Міжетнічні конфлікти Україні не загрожують

Максим Стріха, керівник наукових програм Інституту відкритої політики, доктор фізико-математичних наук

«Українці справді достатньо толерантні»

Віктор Олексійович Котигоренко, доктор політичних наук, головний науковий співробітник Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАНУ

„Колективні права є, але їх можна і треба реалізувати через пріоритет права особи, людини, громадянина”

Валентин Якушик, доктор політичних наук, провідний науковий співробітник Інституту Європейських досліджень НАН України

Проблеми національного порозуміння між різними складовими українського суспільства

Лариса Лойко, директор Міжнародного центру толерантності, кандидат філософських наук

Етнічні спільноти в Україні дуже потужні

Ірина Кресіна, заввідділом правових проблем політології Інституту держави і права ім. Корецького, НАН України, доктор політичних наук, професор

«Нація – салат, в якому кожен інгредієнт має свій смак, і смак салату залежить від багатства цих інгредієнтів»

Марія Кармазіна, доктор політичних наук, Інститут етнонаціональних досліджень ім. І.Ф.Кураса

У кожного народу – свій вибір, але Конституція для всіх одна

Олександр Шморгун, канд. філос. наук, доцент, провідний науковий співробітник Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України, старший науковий співробітник Інституту європейських досліджень НАН України

Зростання самоусвідомлення національних меншин піде на користь і державі, і меншинам

Володимир Євтух, член-кореспондент НАН України, декан факультету соціології і психології Національного університету ім. Тараса Шевченка

Українське суспільство в плані етнічної взаємодії лише формується

 

Другие диалоги

Украина в Европе – контуры и формат будущих взаимоотношений

Государственное управление: нужен ли «капитальный ремонт власти»?

ЕСТЬ ЛИ БУДУЩЕЕ У «ЛЕВОГО ДВИЖЕНИЯ» в УКРАИНЕ?

МИР В ВОЙНЕ или ВОЙНА В МИРУ?

НОВАЯ МЕЖДУНАРОДНАЯ СИСТЕМА БЕЗОПАСНОСТИ родится в Украине?

УКРАИНСКИЙ ПРОЕКТ – реформирование, перезагрузка, создание нового?

Будущее ТВ и Интернета – слияние, поглощение, сосуществование?

ФЕНОМЕН УКРАИНСКОГО МАЙДАНА

Поляризация общества - источник перманентной нестабильности. Найдет ли Украина социальный компромисс?

Партнерство Украина-Евросоюз: вызовы и возможности

МАЛЫЕ ГОРОДА – богатство разнообразия или бедность упадка

Права или только обязанности? (О состоянии соблюдения прав человека в Украине и мире на протяжении последних 65 лет)

Виртуальная реальность и нетократия: новые штрихи к портрету Украины

Таможня или Союз?

ДЕНЬГИ БУДУЩЕГО: валюты локальные, национальные, глобальные? Бумажные или электронные?

Кадры решают все? Или почему из Украины утекают мозги?

Мультикультурализм VS национализм

Религия в социально-политическом контексте Украины

Гуманитарная политика в Украине – а есть ли будущее?

Новый мировой экономический порядок

Рынок земли и будущее аграрной Украины

ДЕМОКРАТИИ КОНЕЦ? или ОНА ВРЕМЕННО СДАЕТ ПОЗИЦИИ?

Судьба реформ в Украине или Реформировать нереформируемое?!

20 наших лет

Будущее без будущего? или Почему Украина теряет образованное общество?

Украинский характер – твердыня или разрушающаяся крепость?

ПЕНСИОННАЯ РЕФОРМА В УКРАИНЕ: куда дует ветер перемен

20 лет независимости Украины – мифы и реалии

Поход Украины в Европу: остановка или смена курса?

Местные выборы 2010: прощание с самоуправлением?

Республика: «де-юре» или «де-факто»?

Каков капитал, таков и труд

Идеология умерла. Да здравствует новая идеология?!

Повестка дня нового Президента – стабилизация или развитие?

Соблазн и искушение диктатурой

Реформа украинского здравоохранения или ее отсутствие: причины и следствия

Выборы-2010: готова ли Украина к переменам?

Неосознанный сталкер. Или. Скрытые и явные угрозы жизни Украины и возможности их предотвращения

Новый общественный договор – быть или не быть?

КАК СПАСТИ СТРАНУ? или Приговор вынесен. Обжалованию подлежит?!

Человеческий капитал в топке экономического кризиса

Украинское общество в условиях кризиса: социальные вызовы и мистификации.

Большой договор между Украиной и Россией: от проекта влияния к проекту развития

Украинская власть: царствует, господствует или руководит?

Украина: нация для государства или государство для нации?

„Социальный капитал” и проблемы формирования гражданского общества в Украине

«Социальные мифологемы массового сознания и политическое мифотворчество»

Гражданин и власть: патерналистские и авторитарные настроения в Украине.

В зеркале украинского культурного продукта

Есть ли «свет» в конце регионального «туннеля» или кого интересуют проблемы местного самоуправления?

Национальная идея: от украинской мечты к новой парадигме развития

Досрочные выборы: политическое представление к завершению сезона

Кризис ценностей: что такое хорошо, и что такое плохо?

Реформы в экономике Украины: причины, следствия, перспективы

Информационное пространство – кривое зеркало Украинской действительности

Постсоветское поколение – здравствуй! (или некоторые подробности из жизни молодежи)

„Південний вектор” євроінтеграційної стратегії України

Феноменологія української корупції та її специфічні риси

Українській Конституції 10 років: від «однієї з найкращих в Європі» до правового хаосу

Украина в геополитических играх 2006-2025 гг. или Очередное обновление внешней политики

Яку Україну пропонують Україні чи Програми та реальні практики політичних партій України

Парламентський злам: проблеми взаємодії владних гілок

Майдан, рік по тому

Вызовы или стимулы глобализации?

Демографический кризис или последний украинец

Адміністративно-територіальна реформа – тест на ефективність нової влади

Ролевые игры: социодрама Украина – ЕС

Славянские миры: цивилизационный выбор

Повестка дня будущего президента

Новое украинское Просвещение

„Внутрішня геополітика” України.

Чи готова Україна „мислити глобально, діяти локально”?

Демократия по-украински

Какая Россия нужна Украине?

Українська національна еліта – становлення чи занепад?

Середній клас в Україні : майбутнє народжується сьогодні

Україна шукає свою ідентичність

Камо грядеши, Украина?

page generation time:0,476