В украинской системе нечего исправлять, - там все надо менять.

Евгений Чичваркин

Пользовательского поиска

Проект Україна: українська самосвідомість і етнонаціональні трансформації

Російською мовою

Україна у нас одна. Але кожен народ, кожна етнічна група, які мешкають на її території, бачать майбутнє країни, як і своє власне - через втілення національних, культурних та соціальних уподобань.

У багатонаціональному соціумі етнічні і національні групи розвиваються в численних контактах між собою. І наш Інтернет-журнал «Діалог.UA» зацікавився питанням, чи є у цих контактів єдина, загальна мета, яка б не залежала від етнонаціональної ідентичності, наприклад, – побудова єдиної моделі держави, єдиного бачення та формування образу України?

Ми спробували розглянути цю тему в теоретичному і в практичному ракурсах. На сторінках нашого видання можна ознайомитися з роздумами вчених, що досліджують міжетнічні відносини, і з висновками експертів, які брали участь у розробці засад етнонаціональної політики на державному рівні. Ми також наводимо думки найбільш зацікавлених учасників діалогу – представників національних меншин.

Спроби штучно прискорити інтеграційні процеси, маргіналізація етнічних меншин на рівні держави ведуть до ще складніших протиріч. Впродовж 15 років незалежності Україна «напівстихійно/напівсвідомо» прагнула дотримуватися принципу «всі різні – всі рівні». І наші експерти підтвердили, що, попри зафіксоване (чи стимульоване?) окремими ЗМІ зростання ксенофобських настроїв, Україні вдається йти у цьому питанні «між крапельками дощу». Не можна бути цілісною унітарною державою, якщо відсутнє цілісне суспільство, і цю цілісність слід розвивати й оберігати.

Ідея «рідної крові» сьогодні — це ідея консолідації малих соціальних груп в умовах, коли суспільству вкрай не вистачає стійких соціальних зв'язків. Але вона не повинна використовуватися для протиставлення ідеї загальногромадянської ідентичності та провокувати розкол Української держави.

Немає загальної схеми поведінки, цілей, стереотипів, які можна було б поширити на всі меншини, що живуть в Україні. Вони перебувають в абсолютно різних вимірах — за кількістю, якістю, розвиненістю, за рівнем ідентичності і бажанням її зберегти. Немає загальної схеми того, чого хочуть національні меншини України. Але, незважаючи на це, існує прагнення до своєрідної „солідарності”, розуміння того, що проблеми кожної спільноти, на перший погляд, начебто її власні, мають багато спільного. Адже, щоб досягти якоїсь гуманної мети, набагато ефективніше діяти не відокремленими групами чи спільнотами, а цілеспрямовано шукати підтримки у інших. Тому ми свідомо наголошуємо, що всі наявні досягнення і прорахунки у побудові і тієї моделі України, що нині існує, і тієї, яку ми хочемо побачити у майбутньому, залежать як від титульної нації, так і від меншин – всі ми є співзасновниками і співвиконавцями «проекту Україна».

Вже стало доброю традицією представляти зі сторінок нашого сайту досвід інших країн, які чимало зробили для вирішення обговорюваних питань, зокрема, на законодавчому рівні. Попри наявність «Закону про національні меншини», ухваленого 1992 року, стан нашого правового поля в цій галузі залишається незадовільним. Давно вже перезріло питання про необхідність розробки концепції і стратегії державної етнонаціональної політики та інших правових актів.

Навіть короткий перелік проблем національних меншин як співзасновників «проекту Україна», показує, що стосуються вони кожного з нас, і хочеться сподіватися, їхнє обговорення на сторінках «Діалог.UA» нікого не залишить байдужим.

Свернуть

Україна у нас одна. Але кожен народ, кожна етнічна група, які мешкають на її території, бачать майбутнє країни, як і своє власне - через втілення національних, культурних та соціальних уподобань.

Развернуть

Мнение эксперта
Другие диалоги:
Версия для печати

«Українці справді достатньо толерантні»

27 дек 2006 года

Як на Ваш погляд співвідносяться етнічна та громадянська самосвідомість громадян України? Що для них має більше значення?

На це запитання дає відповідь соціологія. Було досліджено співвідношення різних ідентичностей, і в Україні, зазвичай, воно відрізняється в залежності від регіону. На Сході головною є регіональна ідентичність (себто, умовно кажучи, самоідентифікація «я-донеччанин»), на Заході – панує загальноукраїнська ідентичність. Що ж до етнічної ідентичності, то тут слід пам`ятати, що у Україні є лише одна велика національна меншина – росіяни, представники котрої як правило саме з нею себе і ідентифікують, причому росіяни на Сході й Півдні України часто ідентифікують себе до того ж із Росією – і ця проблема вже переходить у політичну площину.

Власне, проблема росіян в Україні свого часу вдало була окреслена ще Іваном Михайловичем Дзюбою. Для них великим випробуванням стало те, що вони з національної більшості в колишньому СРСР в один момент перетворилися на національну меншість в Україні. І багато хто з них цієї зміни так і не сприйняв – немалою мірою через відсутність чіткої й привабливої внутрішньої інтеграційної моделі, запропонованої новою незалежною державою.

Що ж стосується інших нацменшин, то для них ситуація складається по-різному. Є дуже згуртовані національні громади, що проживають компактно. Це, скажімо, угорці на Закарпатті. Там дуже сильна угорська ідентичність, і 95% відсотків угорців вважають угорську мову рідною. Є польська національна меншина, котра дуже сильно розпорошена по Поділлю та Житомирщині. І серед українських поляків близько 80% вважають рідною мовою українську й ідентифікують себе насамперед з українською спільнотою. Є єврейська меншина, де сьогодні вже мало хто пам`ятає їдиш (таких менше 10%), але їхньою рідною мовою зараз є переважно російська.

З іншого боку, я хочу звернути увагу на ще одну вкрай важливу обставину. В колишньому СРСР була обрана дуже ієрархізована модель національної політики: існували росіяни (для яких домівкою мав бути увесь Союз від Чопа й до Курил, і від Кушки до Таймира), й існували титульні нації республік, які теж мали певні (хоч і значно менші) національні права. Від 1930-х років все інше національне життя фактично було згорнуто: було примусово ліквідовано культурні організації, установи, школи нацменшин (насамперед поляків, німців, євреїв) – часто разом з ліквідацією людей, які в цих організаціях і школах працювали. (А паралельно було брутально згорнуто й українське культурне життя, яке існувало в місцях компактного проживання українців на Кубані, на Далекому Сході тощо). В УРСР по війні існувала певна культурна й освітня інфраструктура хіба що угорців на Закарпатті, - бо вони жили дуже компактно та згуртовано, а до того ж Угорщина - поруч. Відродження національних культур меншин – і це важливо пам`ятати – здобуток уже періоду української незалежності.

Водночас, ми маємо іще одну дуже важливу проблему, пов`язану із поверненням до Криму депортованих Сталіним народів, насамперед -кримських татар (всього з півострова 1944 року було тотально депортовано представників восьми народів та етносів). Тут постає значний комплекс проблем не лише національного відродження та ідентифікації, а й просто проблем соціальних.

Ви згадали Радянський Союз. Тоді існував культ «дружби народів» та інтернаціоналізму. Зараз багато говорять про толерантність. Чи дійсно українці є такими вже толерантними, як прийнято говорити? Той факт, що у нас поки що не відбувалося збройних конфліктів на міжнаціональному ґрунті є щасливим випадком, чи маємо підстави сподіватися, що такого не буде і в майбутньому?

Українці справді достатньо толерантні. Вони ніколи не мали комплексу імперської нації, ніколи не страждали на месіанський комплекс, і в принципі завжди були нацією, яка дуже добре уживалася із представниками інших етносів. Рівень ксенофобії в Україні, якщо порівнювати, наприклад, з Росією, дуже невисокий. Правда, маємо й тривожні тенденції: упродовж останніх десяти років він досить помітно зростає (згадаймо “скінхедів”). Проте це ще не той відсоток, який дозволяє говорити про ксенофобське суспільство. Але дуже прикро, що у нас є певні політичні сили, котрі свідомо розігрують ксенофобську карту (згадаймо один відомий приватний вищий навчальний заклад з його постійними антисемітськими заявами, чи антитатарські написи в Криму).

Щодо толерантності, то, як на мене, це значно краще гасло, ніж радянська «дружба народів». Адже та “дружба” утверджувалася в рамках, по-перше, цілеспрямованої русифікаторської політики, а, по-друге, існувала чітка градація тих, хто мав “дружити”. І якщо росіяни скрізь чулися господарями, а українці іще могли якось самореалізуватися (бодай у рамках дуже цензурованої “національної за формою, соціалістичної за змістом” культури), то поляки в Україні вже не мали жодних культурних прав. Сьогодні ж українська держава, виходячи зі своїх справді невеликих фінансових можливостей, забезпечує досить високий рівень розвитку всіх своїх національно-етнічних спільнот.

Якщо вести мову про позиції національних меншин, то які інтереси є для них пріоритетними: соціально-економічні, політичні, чи ж етнокультурні? Наскільки активну вони беруть участь у житті українського суспільства?

Це, знову ж таки, залежить від конкретних меншин. Є росіяни, котрі де-факто мають цілком особливий статус, і навіть у Конституції України йдеться про захист прав «російської, інших мов національних меншин» (серед усіх численних меншин прямо названо лишень одну – російську). Водночас є нечисленна група караїмів, які зрозуміло, що можуть думати максимум про збереження окремих народних традицій, традиційної кухні тощо. Є ще кримські татари, які прагнуть сьогодні оформитися в повноцінну модерну націю, з усіма не лишень культурницькими, а й громадсько-політичними та економічними інтересами й інституціями, покликаними ці інтереси захистити.

Зрозуміло, якщо спільнота є розсіяною та нечисленною, то ні про що інше, окрім певних проявів культурного життя, говорити не доводиться. Якщо ж спільнота достатньо згуртована та компактна, то тут можливим є захист і економічних, і політичних інтересів цієї спільноти.

Нині Україна переживає процес трансформації та вироблення нової моделі державності, адже не так давно було запроваджено політреформу, котра передбачає конституційні зміни. Чим могли би нацменшини стати співзасновниками нового «проекту Україна»? Чи бажають цього українці?

Насправді вага національних меншин в Україні (окрім хіба російської меншини) не така велика, щоби говорити про них як про рівноправних партерів у заснуванні «проекту Україна». Якщо вести мову про цей проект, то перш за все, слід виробити модель співжиття трьох головних спільнот: україномовних українців, російськомовних українців (як свідчать соціологи, саме вони є другою за чисельністю етнолінгвістичною групою, - хоч і навряд чи можна говорити про її єдність і згуртованість), та російськомовних росіян. При цьому представники меншин повинні отримати сигнал: інтеграція в систему загальноукраїнських цінностей, прийняття української мови як мови всього українського суспільства не повинні тягнути їхньої етнічної асиміляції. Водночас, у Криму залишається гострою проблема співжиття кримських татар і слов`ян. Якщо буде вирішено ці дві головні проблеми, то тоді модерну українську політичну націю можна буде вважати цілком сформованою.

Бесіду вела Оксана Гриценко

Версия для печати
Публикации автора

 

Рекомендуем к прочтению

Опасность распространения прав человека

Если бы права человека были валютой, их курс сегодня оказался бы в состоянии свободного падения в силу инфляции многочисленных правозащитных договоров и необязательных международных инструментов, принятых за последние десятилетия самыми разными организациями. Сегодня на эту валюту можно, скорее, купить страховку для диктатур, нежели защиту для граждан. Права человека, некогда вознесенные на пьедестал основных принципов человеческой свободы и достоинства, сегодня могут быть чем угодно – от права на международную солидарность до права на мир.

Читать далее

 

Мнения других экспертов

Эмине Авамилєва, Адвокат, Глава правления Лиги крымскотатарских юристов "Инициум"

Вариант квотирования представителей различных национальностей был бы оправдан, если бы не наступала на пятки политическая реформа

Мустафа Джемилев, глава Меджлиса Крымскотатарского народа

Если Украина будет более внимательна к законным интересам и требованиям национальностей, то никаких конфликтов не будет

Константин Шуров, председатель Русской общины Украины

«Мы себя меньшинством не считаем»

Борис Драгін журналіст, заступник головного редактора газети польської нацменшини України "Dziennik Kijowski"

Держава повинна допомагати нацменшинам «не рибою, а вудкою»

Монти Метьюз, социальный работник, гражданин Великобритании

Иммигранты обогащают культуру Великобритании

Назели Налбандян, глава молодежной организации Киевской армянской общины

«Все, чем мы можем помочь Украине, это наши головы и руки»

Лі Світлана Денхаківна - президент Асоціації корейців України, заступник директора департаменту інформаційної політики Державного комітету телебачення і радіомовлення України

«Я не можу зайняти жодної керівної посади, будучи особою, що належить до нацменшини»

Петро Григориченко, голова Конгресу Ромен України

Рома себе ідентифікують, по-перше, як Рома, і по-друге, як українці

Иосиф Зисельс, председатель Ассоциации еврейских организаций и общин (Ваада) Украины, исполнительный вице-президент Конгресса национальных общин Украины

Народ Украины по своей идентичности достаточно коммуникабелен и толерантен

Володимир Трощинський, доктор історичних наук, професор, декан факультету вищих керівних кадрів Національної академії державного управління при Президентові України

Під територіальним патріотизмом варто розуміти загальнодержавний патріотизм

Кость Бондаренко, директор Института проблем управления имени Горшенина

Этнически окрашенные партии в Украине успешными не будут

Володимир Кушніренко, керівник Центру міждисциплінарних досліджень світової політики при НаУКМА

«Українське суспільство виникло через те, що воно поліетнічне зсередини»

Юлія Тищенко, політолог, керівник програм розвитку громадянського суспільства Українського незалежного центру політичних досліджень

Міжетнічні конфлікти Україні не загрожують

Віктор Олексійович Котигоренко, доктор політичних наук, головний науковий співробітник Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАНУ

„Колективні права є, але їх можна і треба реалізувати через пріоритет права особи, людини, громадянина”

Валентин Якушик, доктор політичних наук, провідний науковий співробітник Інституту Європейських досліджень НАН України

Проблеми національного порозуміння між різними складовими українського суспільства

Наталя Беліцер, експерт Інституту демократії ім. Пилипа Орлика

Стан вітчизняного законодавства, що регулює етнополітичну сферу, просто ганебний

Лариса Лойко, директор Міжнародного центру толерантності, кандидат філософських наук

Етнічні спільноти в Україні дуже потужні

Ірина Кресіна, заввідділом правових проблем політології Інституту держави і права ім. Корецького, НАН України, доктор політичних наук, професор

«Нація – салат, в якому кожен інгредієнт має свій смак, і смак салату залежить від багатства цих інгредієнтів»

Марія Кармазіна, доктор політичних наук, Інститут етнонаціональних досліджень ім. І.Ф.Кураса

У кожного народу – свій вибір, але Конституція для всіх одна

Олександр Шморгун, канд. філос. наук, доцент, провідний науковий співробітник Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України, старший науковий співробітник Інституту європейських досліджень НАН України

Зростання самоусвідомлення національних меншин піде на користь і державі, і меншинам

Володимир Євтух, член-кореспондент НАН України, декан факультету соціології і психології Національного університету ім. Тараса Шевченка

Українське суспільство в плані етнічної взаємодії лише формується

 

Другие диалоги

Украина в Европе – контуры и формат будущих взаимоотношений

Государственное управление: нужен ли «капитальный ремонт власти»?

ЕСТЬ ЛИ БУДУЩЕЕ У «ЛЕВОГО ДВИЖЕНИЯ» в УКРАИНЕ?

МИР В ВОЙНЕ или ВОЙНА В МИРУ?

НОВАЯ МЕЖДУНАРОДНАЯ СИСТЕМА БЕЗОПАСНОСТИ родится в Украине?

УКРАИНСКИЙ ПРОЕКТ – реформирование, перезагрузка, создание нового?

Будущее ТВ и Интернета – слияние, поглощение, сосуществование?

ФЕНОМЕН УКРАИНСКОГО МАЙДАНА

Поляризация общества - источник перманентной нестабильности. Найдет ли Украина социальный компромисс?

Партнерство Украина-Евросоюз: вызовы и возможности

МАЛЫЕ ГОРОДА – богатство разнообразия или бедность упадка

Права или только обязанности? (О состоянии соблюдения прав человека в Украине и мире на протяжении последних 65 лет)

Виртуальная реальность и нетократия: новые штрихи к портрету Украины

Таможня или Союз?

ДЕНЬГИ БУДУЩЕГО: валюты локальные, национальные, глобальные? Бумажные или электронные?

Кадры решают все? Или почему из Украины утекают мозги?

Мультикультурализм VS национализм

Религия в социально-политическом контексте Украины

Гуманитарная политика в Украине – а есть ли будущее?

Новый мировой экономический порядок

Рынок земли и будущее аграрной Украины

ДЕМОКРАТИИ КОНЕЦ? или ОНА ВРЕМЕННО СДАЕТ ПОЗИЦИИ?

Судьба реформ в Украине или Реформировать нереформируемое?!

20 наших лет

Будущее без будущего? или Почему Украина теряет образованное общество?

Украинский характер – твердыня или разрушающаяся крепость?

ПЕНСИОННАЯ РЕФОРМА В УКРАИНЕ: куда дует ветер перемен

20 лет независимости Украины – мифы и реалии

Поход Украины в Европу: остановка или смена курса?

Местные выборы 2010: прощание с самоуправлением?

Республика: «де-юре» или «де-факто»?

Каков капитал, таков и труд

Идеология умерла. Да здравствует новая идеология?!

Повестка дня нового Президента – стабилизация или развитие?

Соблазн и искушение диктатурой

Реформа украинского здравоохранения или ее отсутствие: причины и следствия

Выборы-2010: готова ли Украина к переменам?

Неосознанный сталкер. Или. Скрытые и явные угрозы жизни Украины и возможности их предотвращения

Новый общественный договор – быть или не быть?

КАК СПАСТИ СТРАНУ? или Приговор вынесен. Обжалованию подлежит?!

Человеческий капитал в топке экономического кризиса

Украинское общество в условиях кризиса: социальные вызовы и мистификации.

Большой договор между Украиной и Россией: от проекта влияния к проекту развития

Украинская власть: царствует, господствует или руководит?

Украина: нация для государства или государство для нации?

„Социальный капитал” и проблемы формирования гражданского общества в Украине

«Социальные мифологемы массового сознания и политическое мифотворчество»

Гражданин и власть: патерналистские и авторитарные настроения в Украине.

В зеркале украинского культурного продукта

Есть ли «свет» в конце регионального «туннеля» или кого интересуют проблемы местного самоуправления?

Национальная идея: от украинской мечты к новой парадигме развития

Досрочные выборы: политическое представление к завершению сезона

Кризис ценностей: что такое хорошо, и что такое плохо?

Реформы в экономике Украины: причины, следствия, перспективы

Информационное пространство – кривое зеркало Украинской действительности

Постсоветское поколение – здравствуй! (или некоторые подробности из жизни молодежи)

„Південний вектор” євроінтеграційної стратегії України

Феноменологія української корупції та її специфічні риси

Українській Конституції 10 років: від «однієї з найкращих в Європі» до правового хаосу

Украина в геополитических играх 2006-2025 гг. или Очередное обновление внешней политики

Яку Україну пропонують Україні чи Програми та реальні практики політичних партій України

Парламентський злам: проблеми взаємодії владних гілок

Майдан, рік по тому

Вызовы или стимулы глобализации?

Демографический кризис или последний украинец

Адміністративно-територіальна реформа – тест на ефективність нової влади

Ролевые игры: социодрама Украина – ЕС

Славянские миры: цивилизационный выбор

Повестка дня будущего президента

Новое украинское Просвещение

„Внутрішня геополітика” України.

Чи готова Україна „мислити глобально, діяти локально”?

Демократия по-украински

Какая Россия нужна Украине?

Українська національна еліта – становлення чи занепад?

Середній клас в Україні : майбутнє народжується сьогодні

Україна шукає свою ідентичність

Камо грядеши, Украина?

page generation time:0,320