В украинской системе нечего исправлять, - там все надо менять.

Евгений Чичваркин

Пользовательского поиска

Проект Україна: українська самосвідомість і етнонаціональні трансформації

Російською мовою

Україна у нас одна. Але кожен народ, кожна етнічна група, які мешкають на її території, бачать майбутнє країни, як і своє власне - через втілення національних, культурних та соціальних уподобань.

У багатонаціональному соціумі етнічні і національні групи розвиваються в численних контактах між собою. І наш Інтернет-журнал «Діалог.UA» зацікавився питанням, чи є у цих контактів єдина, загальна мета, яка б не залежала від етнонаціональної ідентичності, наприклад, – побудова єдиної моделі держави, єдиного бачення та формування образу України?

Ми спробували розглянути цю тему в теоретичному і в практичному ракурсах. На сторінках нашого видання можна ознайомитися з роздумами вчених, що досліджують міжетнічні відносини, і з висновками експертів, які брали участь у розробці засад етнонаціональної політики на державному рівні. Ми також наводимо думки найбільш зацікавлених учасників діалогу – представників національних меншин.

Спроби штучно прискорити інтеграційні процеси, маргіналізація етнічних меншин на рівні держави ведуть до ще складніших протиріч. Впродовж 15 років незалежності Україна «напівстихійно/напівсвідомо» прагнула дотримуватися принципу «всі різні – всі рівні». І наші експерти підтвердили, що, попри зафіксоване (чи стимульоване?) окремими ЗМІ зростання ксенофобських настроїв, Україні вдається йти у цьому питанні «між крапельками дощу». Не можна бути цілісною унітарною державою, якщо відсутнє цілісне суспільство, і цю цілісність слід розвивати й оберігати.

Ідея «рідної крові» сьогодні — це ідея консолідації малих соціальних груп в умовах, коли суспільству вкрай не вистачає стійких соціальних зв'язків. Але вона не повинна використовуватися для протиставлення ідеї загальногромадянської ідентичності та провокувати розкол Української держави.

Немає загальної схеми поведінки, цілей, стереотипів, які можна було б поширити на всі меншини, що живуть в Україні. Вони перебувають в абсолютно різних вимірах — за кількістю, якістю, розвиненістю, за рівнем ідентичності і бажанням її зберегти. Немає загальної схеми того, чого хочуть національні меншини України. Але, незважаючи на це, існує прагнення до своєрідної „солідарності”, розуміння того, що проблеми кожної спільноти, на перший погляд, начебто її власні, мають багато спільного. Адже, щоб досягти якоїсь гуманної мети, набагато ефективніше діяти не відокремленими групами чи спільнотами, а цілеспрямовано шукати підтримки у інших. Тому ми свідомо наголошуємо, що всі наявні досягнення і прорахунки у побудові і тієї моделі України, що нині існує, і тієї, яку ми хочемо побачити у майбутньому, залежать як від титульної нації, так і від меншин – всі ми є співзасновниками і співвиконавцями «проекту Україна».

Вже стало доброю традицією представляти зі сторінок нашого сайту досвід інших країн, які чимало зробили для вирішення обговорюваних питань, зокрема, на законодавчому рівні. Попри наявність «Закону про національні меншини», ухваленого 1992 року, стан нашого правового поля в цій галузі залишається незадовільним. Давно вже перезріло питання про необхідність розробки концепції і стратегії державної етнонаціональної політики та інших правових актів.

Навіть короткий перелік проблем національних меншин як співзасновників «проекту Україна», показує, що стосуються вони кожного з нас, і хочеться сподіватися, їхнє обговорення на сторінках «Діалог.UA» нікого не залишить байдужим.

Свернуть

Україна у нас одна. Але кожен народ, кожна етнічна група, які мешкають на її території, бачать майбутнє країни, як і своє власне - через втілення національних, культурних та соціальних уподобань.

Развернуть

Мнение эксперта
Другие диалоги:
Версия для печати

Під територіальним патріотизмом варто розуміти загальнодержавний патріотизм

17 янв 2007 года
Під територіальним патріотизмом варто розуміти загальнодержавний патріотизм: Під територіальним патріотизмом варто розуміти загальнодержавний патріотизм

Володимир Трощинський, доктор історичних наук, професор, декан факультету вищих керівних кадрів Національної академії державного управління при Президентові України

— Що характеризує українську модель міжетнічних відносин?

— У світі на практиці було застосовано чотири моделі міжетнічних відносин — інтеґраційна, сеґреґаційна, асиміляційна і марґінальна. Три останні можуть практикуватися лише тоді, коли у міжнаціональних відносинах спостерігаються серйозні деформації. Найпродуктивнішою є інтеґраційна модель. Як на мій погляд, в нашій країні ця модель практикується недостатньо, бо не є застосованою повною мірою. Суть інтеґраційної моделі полягає в тому, з одного боку, для етнічних спільнот, які складають етнонаціональну культуру українського суспільства, всі умови для збереження етнокультурної самобутності, вони мають правові підстави для збереження і розвитку своїх етнічних, мовних, етнокультурних прав, але, з іншого боку — ця модель передбачає, що всі етнічні спільноти, які складають етнонаціональну структуру, інтеґруються на базі певних спільних цінностей. В цьому плані в Україні ще дуже багато потрібно зробити. Ми маємо непогану нормативно-правову базу. Йдеться про закони про мови, національні меншини, Декларацію прав національностей, про освіту і вищу освіту, законодавство про культуру, свободу совісті і релігійних організацій, де регулюються права національних меншин на збереження етнокультурної самобутності. Однак державна етнополітика склалася так, що забезпечення інтеґраційної складової міжетнічної взаємодії не досягнуто.

Серйозним завданням для нашої етнонаціональної політики є саме створення нормативно-правової бази, здійснення практичних заходів для забезпечення інтеґраційної складової, для реалізації політики міжетнічної інтеграції. Така інтеґрація не є політикою, що передбачає зміни етнічної самосвідомості етнічних спільнот. Ні. Етнічні спільноти зберігають свою культуру, мову, створюються всі умови для вільного розвитку, але мають бути створені й умови для інтеґрації в одному суспільстві на базі певних спільних цінностей.

— Як розуміти „певні спільні цінності”?

— Це питання непросте. Але я вважаю, що насамперед це державна мова. Так, дійсно ми створюємо умови для збереження і розвитку мов етнічних спільнот, але державна мова — одна. Це та цінність, на базі якої можна здійснювати інтеґрацію. Далі таке поняття, як „територіальний патріотизм”. Тобто не просто патріотизм...

— Донеччини...

— Донеччини, Львівщини, Франківщини, Київщини... Під територіальним патріотизмом варто розуміти загальнодержавний патріотизм. Скажімо, прийняття української державності як великої цінності, яка єдина може забезпечити нормальний розвиток як титульної нації, так і національних меншин, всіх етнічних спільнот України. Тобто має бути сформована повноцінна політична нація, яка утворюється на базі всіх етнічніх спільнот, і об'єднана спільною історичною долею, спільною державною мовою, територіальним патріотизмом, інститутом громадянства.

Кажучи про модель міжетнічної взаємодії і співжиття, ми повинні забезпечити інтеґраційну складову. Розробити певну нормативну базу.

— Про це, будь ласка, докладніше.

— Це може бути законодавча база, розробка державних програм. Може бути, наприклад, розроблено Державну програму міжетнічного суспільства, або ширше — Державну програму гуманітарної інтеґрації українського суспільства, складовою частиною якої буде міжетнічна інтеґрація, тобто знаходження засад, які вели б до інтенсивнішого формування української політичної нації і унеможливлювали б ті глибокі суперечності, які існують нині в українському суспільстві, в тому числі, хочемо ми цього чи не хочемо, а й міжетнічні й міжконфесійні суперечності. Можливо вони не проявляються назовні у гострому вигляді, але латентний характер вони все ж таки мають.

— Які ж чинники працюють в Україні на об'єднання людей різних національностей, а які — на роз'єднання?

— Полетнічний український народ, всі етнічні спільноти, що проживають в Україні, об'єднує прагнення побудувати демократичну соціально спрямовану державу, в якій би був забезпечений високий рівень добробуту. Тут немає суперечностей. Але коли йдеться про розширене відтворення етнокультурних, етноментальних характеристик різними етнічними спільнотами, суперечності виникають. І вони, як на мій погляд, є не лише між титульною нацією, з одного боку, а з іншого — між інтересами сукупності різних етнічних спільнот щодо розширеного відтворення наведених вище характеристик. Наприклад, проблеми мовні — один із проявів цього.

Але тут суперечності існують і всередині національних меншин, тому що одні з них відповідно до законодавства і реалій практики мають практично всі умови. Наприклад російська меншина має досить розвинуту етнокультурну, мовну інфраструктуру, інфраструктуру для реалізації своїх етнокультурних потреб мають угорська, румунська національні меншини в України. Тобто, мають те, що може в етнополітичному організмі національна меншина. А інші, наприклад, польська, болгарська тощо, мають лише дещо. Це створює певні суперечності навіть у середовищі національних меншин. Я вже не кажу, що є ще й суперечності між національними меншинами, так би мовити, класичними і тими етнічними спільнотами, які претендують на статус корінних народів. І завдання державної етнополітики знаходити баланс інтересів, і вести політику так, аби латентні суперечності не виявилися назовні.

—Чи існує бажання стати фундаторами проекту української поліетнічної нації у титульної нації, з одного боку, з іншого — національних меншин?

— Бажання тут мало. Щодо формування єдиної політичної нації має проводитися цілеспрямована державна гуманітарної політика — мовна, освітня, культурна тощо. Дослідження, які проводяться авторитетними соціологічними організаціями, засвідчують, що таке бажання є. І рівень толерантності в країні досить високий. Хоча, з іншого боку, існують певні проблеми і труднощі. Коли розпався Радянський Союз, деякі національні меншини, які почувалися в тій країні досить комфортно з огляду на збереження етнокультурної самобутності, перейшли в інший статус, наприклад росіяни. Прийняття нового статусу сприймалося ними досить болісно, чітко простежувалося прагнення практично зберегти всю раніше існуючу інфраструктуру. Але такого бути вже не могло, оскільки змінився статус держави — вона стала незалежною, відповідно змінився статус меншин. А крім того ми знаємо, що в багатьох країнах є політичні сили не зацікавлені в тому, щоб в Україні була міжнаціональна злагода, міжнаціональний мир, а міжетнічні відносини розвивалися цивілізовано. І то не лише на північному сході, але й на заході. Отже вплив ззовні, підігрівання відповідних настроїв впливає на динаміку й темпи формування української політичної нації, на формування нової національно-державної ідентичності, а саме така формується у державах, що здійснювали інтеґраційну модель. Тобто, коли держава створює умови для збереження самобутності етнічних меншин, а меншини усвідомлюють себе патріотами цієї держави. Відтак для формування політичної нації потрібне нормальне співвідношення етнічної і національної ідентичності. Етнічна ідентичність визначається, так би мовити, голосом крові, біологічними чинниками, а в національну ми вкладаємо більше загальногромадянський зміст. Тому бажання для розвитку цього процесу мало, тут мають бути створені умови — правові, організаційні, проводитися практична реальна державна політика щодо формування політичної нації. А ще одна складність полягає в тому, що, на жаль, серед нашої політичної еліти немає єдності і єдиних підходів щодо змісту української політичної нації. Політикуму варто визначитися щодо базових цінностей, на основі яких треба динамізувати процес формування української політичної нації.

Візьмемо, наприклад, мовне питання. За всіма соціологічними опитуваннями воно посідає далеко не перше місце серед нагальних потреб, але під час виборчих перегонів воно виникає і перетворюється на пріоритетне. В цьому плані, мені здається, народ мудріший за наших політиків.

— Згідно з проектом закону про мови, який підготували Є. Кушнарьов, Л. Грач та ін., реґіональною мовою пропонується оголосити практично повсюдно (нею має користуватися 10% населення) російську. Можливо це пов'язано з прийнятою нерозумно і поспіхом Хартією реґіональних або міноритатних мов?

— Щодо Хартії, то ситуація, на мою думку, полягає в тому, що її безумовно варто було ратифікувати, але суть проблеми полягає в обсязі зобов'язань, які треба було брати на себе, і визначити мови, які вимагають спеціального захисту. Але з часу її прийняття ситуація змінилася, і я за те, щоб внести в закон про її ратифікацію певні зміни і доповнення, визначитися ближче до духу і букви самої Хартії. Конституція і Хартія регулюють правовий статус мов національних меншин, а закону, який регулював би використання державної мови, немає, отже логічно розробляти саме його. Такий закон розвиватиме положення про державний статус української мови. За наявності політичної волі і консенсусу основних політичних сил можна розробляти й закон про розвиток і застосування мов в Україні, але в такому випадку щось слід робити з Хартією, яка стала частиною національного законодавства. Ситуація допоки не зовсім визначена і чітка.

— Інтеграційні устремління України чи підтримують меншини, чиї історичні батьківщини вже є членами Євросоюзу і НАТО?

— Абсолютно. В етноціональній структурі українського суспільства кожна етнічна спільнота виконує певні функції. Наприклад, українська нація є етнічною і демографічною основою українського суспільства, основного носія державної мови, основного чинника державотворення. Одна з функцій національно-меншинного сегменту — це функція стимулювання і розвитку міжнародних, міждержавних стосунків в розвитку української держави. Кожна з них має етнічну батьківщину, яка зацікавлена в тому, щоб такі стосунки розвивалися. З цієї точки зору і чеська, і угорська, і румунська (чия батьківщина стоїть на порозі Євросоюзу) національні меншини зацікавлені, аби Україна йшла євроінтеґраційним шляхом. Виникла б маса переваг, починаючи від візових режимів, руху робочої сили тощо, вирішувалося б багато проблем, що виникають нині.

Але так дивляться на цю проблему не всі меншини, тому що ті, хто не є членами Євросоюзу, і має, так би мовити, інші геополітичні, геоекономічні устремління і напрями свого розвитку, зрозуміло, неактивно підтримують цей курс, оскільки в них існують побоювання, що це віддаляє їх від історичних батьківщин, від єдності з ними, насамперед в етнічному і мовному плані. Але однозначної відповіді на це запитання немає, треба дивитися в кожному конкретному випадку.

— Ще одне дуже важливе питання: національні меншини і доступ до прийняття рішень. Чого ці рішення мають стосуватися — лише етнонаціональних проблем, чи слід відкрити шлях до запровадження національних квот при формуванні влади на місцях. Як враховувати етнічний чинник в реґіональній політиці і чи варто це робити?

На прийняття рішень щодо етнонаціонального життя, етнічних відносин — однозначно мають впливати на всіх рівнях. Це надто складні і делікатні питання, щоб вирішувати їх, не врахувавши думку етнічних спільнот. Це може призвести до дуже небажаних наслідків. Громадські неурядові організації мають впливати на визначення і реалізацію державних політик, бо ми маємо переходити до демократичного врядування. Це не просто управлінський влив держави, а джерело знаходження компромісу між різними групами інтересів соціальних груп у суспільстві. Національні ж спільноти мають також усвідомлено ухвалювати ці рішення і володіти всією інформацією. Держава, органи державної влади, політики, в тому числі ті, що стали політиками на хвилі етнічного ренесансу, повинні підтягувати розуміння проблем загалом етнічних спільнот, загальну громадську думку до доцільного розуміння тих чи інших проблем державного розвитку, потреб суспільства.

В органах місцевого самоврядування в місцях компактного проживання для національних меншин можуть застосовуватися квоти. Такий період ми вже проживали, наприклад Верховна Рада АРК виділяла квоту для кримських татар, що було стимулом для підвищення їхньої громадянської активності, включення у загальносуспільний процес, що, в свою чергу, стабілізувало їхнє представництво у кримському парламенті. Обласні і районні ради в місцях компактного проживання, наприклад, Закарпатській і Чернівецькій областях, представництво національних меншин відповідає, на мою думку, етнонаціональній структурі реґіонів.

Розмовляла Тетяна Хорунжа

Версия для печати
Рекомендуем к прочтению

Опасность распространения прав человека

Если бы права человека были валютой, их курс сегодня оказался бы в состоянии свободного падения в силу инфляции многочисленных правозащитных договоров и необязательных международных инструментов, принятых за последние десятилетия самыми разными организациями. Сегодня на эту валюту можно, скорее, купить страховку для диктатур, нежели защиту для граждан. Права человека, некогда вознесенные на пьедестал основных принципов человеческой свободы и достоинства, сегодня могут быть чем угодно – от права на международную солидарность до права на мир.

Читать далее

 

Мнения других экспертов

Эмине Авамилєва, Адвокат, Глава правления Лиги крымскотатарских юристов "Инициум"

Вариант квотирования представителей различных национальностей был бы оправдан, если бы не наступала на пятки политическая реформа

Мустафа Джемилев, глава Меджлиса Крымскотатарского народа

Если Украина будет более внимательна к законным интересам и требованиям национальностей, то никаких конфликтов не будет

Константин Шуров, председатель Русской общины Украины

«Мы себя меньшинством не считаем»

Борис Драгін журналіст, заступник головного редактора газети польської нацменшини України "Dziennik Kijowski"

Держава повинна допомагати нацменшинам «не рибою, а вудкою»

Монти Метьюз, социальный работник, гражданин Великобритании

Иммигранты обогащают культуру Великобритании

Назели Налбандян, глава молодежной организации Киевской армянской общины

«Все, чем мы можем помочь Украине, это наши головы и руки»

Лі Світлана Денхаківна - президент Асоціації корейців України, заступник директора департаменту інформаційної політики Державного комітету телебачення і радіомовлення України

«Я не можу зайняти жодної керівної посади, будучи особою, що належить до нацменшини»

Петро Григориченко, голова Конгресу Ромен України

Рома себе ідентифікують, по-перше, як Рома, і по-друге, як українці

Иосиф Зисельс, председатель Ассоциации еврейских организаций и общин (Ваада) Украины, исполнительный вице-президент Конгресса национальных общин Украины

Народ Украины по своей идентичности достаточно коммуникабелен и толерантен

Кость Бондаренко, директор Института проблем управления имени Горшенина

Этнически окрашенные партии в Украине успешными не будут

Володимир Кушніренко, керівник Центру міждисциплінарних досліджень світової політики при НаУКМА

«Українське суспільство виникло через те, що воно поліетнічне зсередини»

Юлія Тищенко, політолог, керівник програм розвитку громадянського суспільства Українського незалежного центру політичних досліджень

Міжетнічні конфлікти Україні не загрожують

Максим Стріха, керівник наукових програм Інституту відкритої політики, доктор фізико-математичних наук

«Українці справді достатньо толерантні»

Віктор Олексійович Котигоренко, доктор політичних наук, головний науковий співробітник Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАНУ

„Колективні права є, але їх можна і треба реалізувати через пріоритет права особи, людини, громадянина”

Валентин Якушик, доктор політичних наук, провідний науковий співробітник Інституту Європейських досліджень НАН України

Проблеми національного порозуміння між різними складовими українського суспільства

Наталя Беліцер, експерт Інституту демократії ім. Пилипа Орлика

Стан вітчизняного законодавства, що регулює етнополітичну сферу, просто ганебний

Лариса Лойко, директор Міжнародного центру толерантності, кандидат філософських наук

Етнічні спільноти в Україні дуже потужні

Ірина Кресіна, заввідділом правових проблем політології Інституту держави і права ім. Корецького, НАН України, доктор політичних наук, професор

«Нація – салат, в якому кожен інгредієнт має свій смак, і смак салату залежить від багатства цих інгредієнтів»

Марія Кармазіна, доктор політичних наук, Інститут етнонаціональних досліджень ім. І.Ф.Кураса

У кожного народу – свій вибір, але Конституція для всіх одна

Олександр Шморгун, канд. філос. наук, доцент, провідний науковий співробітник Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України, старший науковий співробітник Інституту європейських досліджень НАН України

Зростання самоусвідомлення національних меншин піде на користь і державі, і меншинам

Володимир Євтух, член-кореспондент НАН України, декан факультету соціології і психології Національного університету ім. Тараса Шевченка

Українське суспільство в плані етнічної взаємодії лише формується

 

Другие диалоги

Украина в Европе – контуры и формат будущих взаимоотношений

Государственное управление: нужен ли «капитальный ремонт власти»?

ЕСТЬ ЛИ БУДУЩЕЕ У «ЛЕВОГО ДВИЖЕНИЯ» в УКРАИНЕ?

МИР В ВОЙНЕ или ВОЙНА В МИРУ?

НОВАЯ МЕЖДУНАРОДНАЯ СИСТЕМА БЕЗОПАСНОСТИ родится в Украине?

УКРАИНСКИЙ ПРОЕКТ – реформирование, перезагрузка, создание нового?

Будущее ТВ и Интернета – слияние, поглощение, сосуществование?

ФЕНОМЕН УКРАИНСКОГО МАЙДАНА

Поляризация общества - источник перманентной нестабильности. Найдет ли Украина социальный компромисс?

Партнерство Украина-Евросоюз: вызовы и возможности

МАЛЫЕ ГОРОДА – богатство разнообразия или бедность упадка

Права или только обязанности? (О состоянии соблюдения прав человека в Украине и мире на протяжении последних 65 лет)

Виртуальная реальность и нетократия: новые штрихи к портрету Украины

Таможня или Союз?

ДЕНЬГИ БУДУЩЕГО: валюты локальные, национальные, глобальные? Бумажные или электронные?

Кадры решают все? Или почему из Украины утекают мозги?

Мультикультурализм VS национализм

Религия в социально-политическом контексте Украины

Гуманитарная политика в Украине – а есть ли будущее?

Новый мировой экономический порядок

Рынок земли и будущее аграрной Украины

ДЕМОКРАТИИ КОНЕЦ? или ОНА ВРЕМЕННО СДАЕТ ПОЗИЦИИ?

Судьба реформ в Украине или Реформировать нереформируемое?!

20 наших лет

Будущее без будущего? или Почему Украина теряет образованное общество?

Украинский характер – твердыня или разрушающаяся крепость?

ПЕНСИОННАЯ РЕФОРМА В УКРАИНЕ: куда дует ветер перемен

20 лет независимости Украины – мифы и реалии

Поход Украины в Европу: остановка или смена курса?

Местные выборы 2010: прощание с самоуправлением?

Республика: «де-юре» или «де-факто»?

Каков капитал, таков и труд

Идеология умерла. Да здравствует новая идеология?!

Повестка дня нового Президента – стабилизация или развитие?

Соблазн и искушение диктатурой

Реформа украинского здравоохранения или ее отсутствие: причины и следствия

Выборы-2010: готова ли Украина к переменам?

Неосознанный сталкер. Или. Скрытые и явные угрозы жизни Украины и возможности их предотвращения

Новый общественный договор – быть или не быть?

КАК СПАСТИ СТРАНУ? или Приговор вынесен. Обжалованию подлежит?!

Человеческий капитал в топке экономического кризиса

Украинское общество в условиях кризиса: социальные вызовы и мистификации.

Большой договор между Украиной и Россией: от проекта влияния к проекту развития

Украинская власть: царствует, господствует или руководит?

Украина: нация для государства или государство для нации?

„Социальный капитал” и проблемы формирования гражданского общества в Украине

«Социальные мифологемы массового сознания и политическое мифотворчество»

Гражданин и власть: патерналистские и авторитарные настроения в Украине.

В зеркале украинского культурного продукта

Есть ли «свет» в конце регионального «туннеля» или кого интересуют проблемы местного самоуправления?

Национальная идея: от украинской мечты к новой парадигме развития

Досрочные выборы: политическое представление к завершению сезона

Кризис ценностей: что такое хорошо, и что такое плохо?

Реформы в экономике Украины: причины, следствия, перспективы

Информационное пространство – кривое зеркало Украинской действительности

Постсоветское поколение – здравствуй! (или некоторые подробности из жизни молодежи)

„Південний вектор” євроінтеграційної стратегії України

Феноменологія української корупції та її специфічні риси

Українській Конституції 10 років: від «однієї з найкращих в Європі» до правового хаосу

Украина в геополитических играх 2006-2025 гг. или Очередное обновление внешней политики

Яку Україну пропонують Україні чи Програми та реальні практики політичних партій України

Парламентський злам: проблеми взаємодії владних гілок

Майдан, рік по тому

Вызовы или стимулы глобализации?

Демографический кризис или последний украинец

Адміністративно-територіальна реформа – тест на ефективність нової влади

Ролевые игры: социодрама Украина – ЕС

Славянские миры: цивилизационный выбор

Повестка дня будущего президента

Новое украинское Просвещение

„Внутрішня геополітика” України.

Чи готова Україна „мислити глобально, діяти локально”?

Демократия по-украински

Какая Россия нужна Украине?

Українська національна еліта – становлення чи занепад?

Середній клас в Україні : майбутнє народжується сьогодні

Україна шукає свою ідентичність

Камо грядеши, Украина?

page generation time:0,197