В украинской системе нечего исправлять, - там все надо менять.

Евгений Чичваркин

Пользовательского поиска

Проект Україна: українська самосвідомість і етнонаціональні трансформації

Російською мовою

Україна у нас одна. Але кожен народ, кожна етнічна група, які мешкають на її території, бачать майбутнє країни, як і своє власне - через втілення національних, культурних та соціальних уподобань.

У багатонаціональному соціумі етнічні і національні групи розвиваються в численних контактах між собою. І наш Інтернет-журнал «Діалог.UA» зацікавився питанням, чи є у цих контактів єдина, загальна мета, яка б не залежала від етнонаціональної ідентичності, наприклад, – побудова єдиної моделі держави, єдиного бачення та формування образу України?

Ми спробували розглянути цю тему в теоретичному і в практичному ракурсах. На сторінках нашого видання можна ознайомитися з роздумами вчених, що досліджують міжетнічні відносини, і з висновками експертів, які брали участь у розробці засад етнонаціональної політики на державному рівні. Ми також наводимо думки найбільш зацікавлених учасників діалогу – представників національних меншин.

Спроби штучно прискорити інтеграційні процеси, маргіналізація етнічних меншин на рівні держави ведуть до ще складніших протиріч. Впродовж 15 років незалежності Україна «напівстихійно/напівсвідомо» прагнула дотримуватися принципу «всі різні – всі рівні». І наші експерти підтвердили, що, попри зафіксоване (чи стимульоване?) окремими ЗМІ зростання ксенофобських настроїв, Україні вдається йти у цьому питанні «між крапельками дощу». Не можна бути цілісною унітарною державою, якщо відсутнє цілісне суспільство, і цю цілісність слід розвивати й оберігати.

Ідея «рідної крові» сьогодні — це ідея консолідації малих соціальних груп в умовах, коли суспільству вкрай не вистачає стійких соціальних зв'язків. Але вона не повинна використовуватися для протиставлення ідеї загальногромадянської ідентичності та провокувати розкол Української держави.

Немає загальної схеми поведінки, цілей, стереотипів, які можна було б поширити на всі меншини, що живуть в Україні. Вони перебувають в абсолютно різних вимірах — за кількістю, якістю, розвиненістю, за рівнем ідентичності і бажанням її зберегти. Немає загальної схеми того, чого хочуть національні меншини України. Але, незважаючи на це, існує прагнення до своєрідної „солідарності”, розуміння того, що проблеми кожної спільноти, на перший погляд, начебто її власні, мають багато спільного. Адже, щоб досягти якоїсь гуманної мети, набагато ефективніше діяти не відокремленими групами чи спільнотами, а цілеспрямовано шукати підтримки у інших. Тому ми свідомо наголошуємо, що всі наявні досягнення і прорахунки у побудові і тієї моделі України, що нині існує, і тієї, яку ми хочемо побачити у майбутньому, залежать як від титульної нації, так і від меншин – всі ми є співзасновниками і співвиконавцями «проекту Україна».

Вже стало доброю традицією представляти зі сторінок нашого сайту досвід інших країн, які чимало зробили для вирішення обговорюваних питань, зокрема, на законодавчому рівні. Попри наявність «Закону про національні меншини», ухваленого 1992 року, стан нашого правового поля в цій галузі залишається незадовільним. Давно вже перезріло питання про необхідність розробки концепції і стратегії державної етнонаціональної політики та інших правових актів.

Навіть короткий перелік проблем національних меншин як співзасновників «проекту Україна», показує, що стосуються вони кожного з нас, і хочеться сподіватися, їхнє обговорення на сторінках «Діалог.UA» нікого не залишить байдужим.

Свернуть

Україна у нас одна. Але кожен народ, кожна етнічна група, які мешкають на її території, бачать майбутнє країни, як і своє власне - через втілення національних, культурних та соціальних уподобань.

Развернуть

Мнение эксперта
Другие диалоги:
Версия для печати

Держава повинна допомагати нацменшинам «не рибою, а вудкою»

26 янв 2007 года
Держава повинна допомагати нацменшинам «не рибою, а вудкою»: Держава повинна допомагати нацменшинам «не рибою, а вудкою»

Борис Драгін журналіст, заступник головного редактора газети польської нацменшини України "Dziennik Kijowski"

Чи зберігають, на Вашу думку, свою актуальність питання національної самосвідомості, етнічної самоідентифікації, збереження культурної самодостатності за умов глобалізації?

Про актуальність питання нацсвідомості та самоідентифікації за умов глобалізації можна говорити тільки в контексті спроб штучно впливати на ці процеси з боку передовсім радикальних націоналістичних рухів та їх провідників у державних структурах. Водночас, це неприпустимо з точки зору дотримання прав людини. Глобалізація, як і асиміляція певної частини етнічних спільнот, - процеси об'єктивні, і не треба тут «дмухати проти вітру». Ці процеси, мені здається, потрібно просто „відпустити”.

А як співвідноситься у Вас етнічна та громадянська (українська) ідентичність? Яка з них для Вас має більше значення?

Мої етнічна і громадянська ідентичності уживаються вельми толерантно. Більше значення має особисто для мене ідентичність громадянська, тому я дотримуюсь постулату ”у Римі треба жити як римляни”. Непотрібно занадто міфологізувати історію свого етносу, заганяючи його в культурне самоізольоване гетто. Слід мирно співіснувати з іншими, конкурувати з ними на рівних і, якщо хочете, не цуратися з ними змішуватись.

Думаю, що ідентичність спільноти, яка формується спільним життям, спільною історичною долею, є вищою за будь-яку іншу. Всі ці спекуляції про так зване «повернення до своїх коренів» (маються на увазі соціокультурні, історично нетривалі) відношу до соціологічної лисенківщини. Корені є в нашій передовсім біологічній природі. Про неї вести розмову можна і варто.

Які групи інтересів нацменшин (політичні, соціально-економічні, культурні) українська держава захищає в повній мірі? Які недостатньо?

Українська держава повною мірою не захищає будь-які інтереси. Вона ще не така всемогутня. Але спробую навести приклади недостатнього захисту з боку держави політичних, соціально-економічних і культурних інтересів нацменшин.

Політичні інтереси будь-яких спільнот в сучасній державі відстоюються, перш за все, законодавчо, а також у представницьких і виконавчих органах влади. Інтереси нацменшин регулюються переважно Конституцією України, законом „Про національні меншини України” та Рамковою конвенцією про захист національних меншин (Ради Європи). До цих законів у мене особисто нема жодних претензій. Вони досконалі! Як, до речі, сталінська конституція, 70-ті роковини прийняття якої минули цього року 5 грудня. Почитайте її. Там майже з усім можна погодитись... Але щодо втілення в життя є багато питань.

Так, згідно із законом „Про національні меншини України”, стаття 14 „Національні громадські об'єднання мають право висувати своїх кандидатів у депутати на виборах до органів державної влади відповідно до Конституції України, законів про вибори народних депутатів України і депутатів місцевих Рад народних депутатів”. Але це не передбачено в усіх редакціях виборчих законів України і в останньому також! Фактично майже 30 відсотків громадян України не мають представництва своїх громадських об'єднань, організацій у парламенті і органах місцевого самоврядування… Не буду тут говорити, як розв'язують цю проблема в країнах ЄС, куди ми так рвемося, в тому числі в Польщі. Але ж розв'язують.

Серед виконавчих органів влади слід згадати про Державний комітет України у справах національностей і міграції (Держкомнац). Саме існування цієї державної інституції в наших умовах є позитивом, і про її роль і працю треба говорити окремо і довго, не торкатимуся цього поверхово. Хочу згадати натомість, що у згаданому законі про нацменшини також сказано, що „держава гарантує всім національним меншинам права на національно-культурну автономію”. І хоча це поняття там не розшифровується, в усьому світі під тим розуміється законодавчо визначена форма самоврядування національних громад. Тобто ця інституція може розглядатися як альтернатива виконавчим установам держави. Але від часу прийняття закону „Про національні меншини України” пройшло вже маже 15 років, і щодо національно-культурної автономії не було прийнято жодного законодавчого акту.

Тут не можу не сказати про своє особисте враження, яке на мене справляють дії держави і особливо її чиновників у стосунках із національними громадами. З одного боку маємо чудові закони, певну підтримку - фінансову (хоча й в основному декларативну). З іншого - (це моя особиста думка ) є відчуття, що дехто у державному істеблішменті та у супутніх йому наукових установах насправді не вірить у можливість розбудови багатокультурного громадянського суспільства в Україні. Ці люди бачать майбутнє України тільки в якості мононаціональної жорстко унітарної держави. І це після трагічного досвіду європейської історії держав - „мононаціональних монстрів”, за висловом німецького публіциста Клауса Харпрехта (Klaus Harprecht), після утворення Європейського Союзу, який проголосив багатокультурність своїм фундаментальним принципом! Отже, в політиці держави (зокрема в її кадровому питанні) існують проблеми із реалізацією політики щодо нацменшин.

А якщо говорити про соціально-економічні та культурні інтереси національних спільнот? Вони теж реалізуються не в повній мірі?

Всі ці групи інтересів часто тісно пов'язані. В чому дійсно потрібна передусім допомога держави, так це у підтримці національної освіти. Яка там ситуація, запитайте у вчителів, проте я чув, що вона не найкраща.

Хочу також зауважити, що деякі громадські діячі організацій нацменшин бачать підтримку держави тільки у вигляді дотаційної підтримки їхніх організацій та культурно-просвітницьких заходів. Таким чином, отримуючи регулярну допомогу, іноді не репрезентуючи навіть усю громаду, ці люди підсаджуються на так звану «дотаційну голку», створюючи штучний нереальний образ культурного життя даної нацменшини. Образ цей часто демонструють у вигляді якихось фольклорних, далеких від сучасних культурних потреб колективів, цікавих хіба для чиновників з перших рядів крісел, у яких складається враження, що все із нацпитаннями у нас гаразд. Покінчити з цією ганебною практикою можна тільки шляхом конкурсного розподілення субвенцій, а також вимог до громад самим заробляти гроші на свої потреби. Нехай їх спонсорує національний бізнес, якщо в таких організаціях взагалі є потреба.

Звичайно, якась підтримка потрібна, спочатку. Наприклад, це може бути кредит на відкриття кав'ярні національної кухні, чи певні податкові пільги. Така кав'ярня буде вам і місцем для ваших заходів, люба громадо! Але якщо ви запитаєте у наших деяких нацменів-громадських діячів, яке їм потрібне приміщення для своїх культурних зібрань, то дехто вимагатиме щось не менше за палац „Україна”. Звідси висновок: допомагати треба не рибою, а вудкою.

Чи дійсно міжетнічні взаємини в Україні абсолютно толерантні? Чи траплялися Вам випадки ксенофобії по відношенню до поляків, або ж представників інших нацменшин збоку представників влади, чи простих громадян?

Думаю, що абсолютно толерантних міжетнічних стосунків немає ніде. Хай вчені, соціальні психологи, досліджують це явище. Випадки ксенофобії зустрічаю. І, якщо відверто, дуже часто: і по відношенню до поляків, і до євреїв, і до росіян, і до циган, і до українців, до речі, а серед українців - східняків до галичан, і навпаки. Це існує на побутовому рівні. На додачу до цього існують доволі ксенофобськи налаштовані ЗМІ та горезвісний МАУП.

Щодо представників влади, то хіба вони не є такими ж простими громадянами, які, будучи „при виконанні”, приховують свої „погляди”. Не треба заплющувати на це очі. Пригадую риторичне запитання у німецькій пресі одного ізраїльського публіциста: „Чому президент Ірану ,- запитує він - діти шкіл в Ірані, країна яких знаходиться за тисячі км від Ізраїлю, прагнуть до нападу на маленький Ізраїль, який немає жодних з ними стосунків, прагнуть його знищення? Причому це загрожує Іранові величезними санкціями світового товариства.” І цей публіцист зізнається, що не знає відповіді на це запитання.

У нашій країні проживають представники понад 130 національностей? Якою, на Ваш погляд, має бути мова спілкування між ними?

По перше - щодо цих 130. Знаєте, 130 національностей, а може, більше-менше, є у кожному мегаполісі. Нещодавно був у Борисполі, зустрічав друзів. Вони звернули мою увагу на одного пасажира з Африки, здається з племені пігмеїв, якого тепло зустрічала його українська подруга.. „Тут і одружиться, і залишиться ”, – припустили мої знайомі. То що, може, я був свідком появи в Україні представника 131-ї національності? І взагалі, які критерії, визначення національності і нацменшини? Критерії юридичні. Відкрию вам секрет: „Ми досі їх в Україні не маємо”. Всі ці наукові установи що буцімто досліджують етнопроблеми, досі остаточно не визначилися з такими критеріями. Можливо навіть свідомо…

Визначення нацменшини з закону „Про національні меншини України” таке недолуге, що не хочу його навіть цитувати. Воно дозволяє цього пігмея, якщо до нього приїдуть ще його родичі, віднести до нацменшини України. У Німеччині, наприклад, проживають сотні тисяч турок, поляків. Але вони не вважаються нацменшинами з відповідними правами у законодавстві держави, наприклад, щодо виборчого закону. Сотні тисяч поляків, які прибули до ФРГ під час воєнного стану в Польщі у 80-х роках, не вважаються нацменшиною, яка виникла в результаті, як пояснюють німці, „історичних процесів”. А згадаймо УНР, там в уряді було, якщо не помиляюсь, три департаменти нацменшин: російський, польський, єврейський. Хоча представників інших національностей на той час в Україні було якщо не 130, то теж багато. Взагалі, про горезвісні 130, мені здається, починають балаканину, коли хтось із представників нацменшин чогось вимагає. Цими 130-ма часто просто заговорюють будь-яке питання.

А щодо мови, яка, як ви питаєте має бути мовою спілкування між представниками різних, хай цих 130, національностей, то це, вважаю, вирішувати тим, хто спілкується. Реально - це дві мови, і я цей факт не заперечував би. Знову - таки „відпустив” би цей процес. Російськомовний українець це не росіянин, це - наш співвітчизник.

Зараз Україна переживає процес трансформації та вироблення нової моделі державності, адже не так давно було запроваджено політреформу, котра передбачає конституційні зміни. Якою може бути роль етнічного компоненту у новому "проекті Україна"? Чим могли би нацменшини (зокрема поляки) допомогти Україні у процесі становлення нової моделі її державності та у формуванні української політичної нації?

Поляки є компонентом народу України, який виник, вже цитую німців, „у результаті історичних процесів” на цій території. Для них є великою честю будувати нашу державу разом з іншими етносами, рівними з ними.

Бесіду вела Оксана Гриценко

Поляки в Україні

Розселення поляків в Україні було пов'язане, перш за все, з Правобережжям і Східною Галичиною. Саме тут у межах українського етнічного масиву сформувалися найбільш чисельні польські етнорелігійні громади. Хвиля польської колонізації починається у XVI ст. із завоюванням поляками Галицько-Волинського князівства. З середини XVI ст., з посиленням поміщицького гноблення, в Україну переселялися селяни зі східних воєводств Польщі – Люблінського, Жешувського, Краківського. Масове переселення в Україну було викликане певними свободами, що тут були. У XVII – XVIII ст., після Люблінської унії збільшилося число переселенців з центральних районів Польщі, Мазовії і частково Мазурського Поозер'я. Поляки брали участь і у воєнно-землеробській колонізації Півдня, заснувавши тут низку поселень. Колонізація продовжувалася і в XIX – першій половині ХХ ст., особливо у період польської окупації західноукраїнських земель (1918–1939).

Поляки в Україні не були однорідними у соціально-етнічному плані. Частину їх становили так звані мазури – у минулому бідні селяни, іншу частину складала шляхта – нащадки дрібної польської шляхти, яку переселили, щоб відбувати військову службу і охороняти польські кордони. Наприкінці XVIII ст. на Правобережній Україні поляки становили більшість правлячої поміщицько-магнітської верхівки, католицького духівництва, службовців.

Упродовж кількасотрічної історії в україно-польських стосунках були і гарні сторінки, і трагічні. Відчутної поразки польська громада в Україні зазнала під час Хмельниччини, перш за все на теренах Гетьманщини. Тривалий українсько-польський конфлікт був насамперед соціальним і конфесійним, меншою мірою етнічним.

Водночас, складні історичні обставини українсько-польських відносин не створюють загрозливих внутрішніх проблем Українській державі з польською меншиною, а Польській – з українською. Українці в Польщі, а поляки в Україні – є лояльними громадянами цих держав, які не провокують болісних геополітичних ситуацій.

В сучасній Україні за переписом 2001 року, кількість поляків становить 144 тисячі осіб, це 0,2% всього населення України. У порівнянні до 1989 року кількість польської людності в нашій державі зменшилась на 34%. Найбільші польські громади в Житомирській, Хмельницькій, Львівській областях. 71% поляків України визнали своєю рідною мовою українську. За даними багатьох соціологічних опитувань, більшість польської громади України однозначно підтримує незалежність і соборність, європейську і євроатлантичну інтеграцію України, членство в НАТО і Європейському Союзі.

В Україні працюють польські школи. Проводяться наукові конференції. Є ціла програма дослідження історії польської національної меншини України. Проведені такі конференції як: “Поляки у Києві”, “Поляки на Поділлі”, “Поляки на Волині” і далі вони цю програму продовжують. У Києві працює польська бібліотека імені Адама Міцкевича.

Дані взято із сайту Конгресу національних громад України

http://www.kngu.org/KongrUkr/Communit/ObzhPolsk.htm

Версия для печати
Рекомендуем к прочтению

Опасность распространения прав человека

Если бы права человека были валютой, их курс сегодня оказался бы в состоянии свободного падения в силу инфляции многочисленных правозащитных договоров и необязательных международных инструментов, принятых за последние десятилетия самыми разными организациями. Сегодня на эту валюту можно, скорее, купить страховку для диктатур, нежели защиту для граждан. Права человека, некогда вознесенные на пьедестал основных принципов человеческой свободы и достоинства, сегодня могут быть чем угодно – от права на международную солидарность до права на мир.

Читать далее

 

Мнения других экспертов

Эмине Авамилєва, Адвокат, Глава правления Лиги крымскотатарских юристов "Инициум"

Вариант квотирования представителей различных национальностей был бы оправдан, если бы не наступала на пятки политическая реформа

Мустафа Джемилев, глава Меджлиса Крымскотатарского народа

Если Украина будет более внимательна к законным интересам и требованиям национальностей, то никаких конфликтов не будет

Константин Шуров, председатель Русской общины Украины

«Мы себя меньшинством не считаем»

Монти Метьюз, социальный работник, гражданин Великобритании

Иммигранты обогащают культуру Великобритании

Назели Налбандян, глава молодежной организации Киевской армянской общины

«Все, чем мы можем помочь Украине, это наши головы и руки»

Лі Світлана Денхаківна - президент Асоціації корейців України, заступник директора департаменту інформаційної політики Державного комітету телебачення і радіомовлення України

«Я не можу зайняти жодної керівної посади, будучи особою, що належить до нацменшини»

Петро Григориченко, голова Конгресу Ромен України

Рома себе ідентифікують, по-перше, як Рома, і по-друге, як українці

Иосиф Зисельс, председатель Ассоциации еврейских организаций и общин (Ваада) Украины, исполнительный вице-президент Конгресса национальных общин Украины

Народ Украины по своей идентичности достаточно коммуникабелен и толерантен

Володимир Трощинський, доктор історичних наук, професор, декан факультету вищих керівних кадрів Національної академії державного управління при Президентові України

Під територіальним патріотизмом варто розуміти загальнодержавний патріотизм

Кость Бондаренко, директор Института проблем управления имени Горшенина

Этнически окрашенные партии в Украине успешными не будут

Володимир Кушніренко, керівник Центру міждисциплінарних досліджень світової політики при НаУКМА

«Українське суспільство виникло через те, що воно поліетнічне зсередини»

Юлія Тищенко, політолог, керівник програм розвитку громадянського суспільства Українського незалежного центру політичних досліджень

Міжетнічні конфлікти Україні не загрожують

Максим Стріха, керівник наукових програм Інституту відкритої політики, доктор фізико-математичних наук

«Українці справді достатньо толерантні»

Віктор Олексійович Котигоренко, доктор політичних наук, головний науковий співробітник Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАНУ

„Колективні права є, але їх можна і треба реалізувати через пріоритет права особи, людини, громадянина”

Валентин Якушик, доктор політичних наук, провідний науковий співробітник Інституту Європейських досліджень НАН України

Проблеми національного порозуміння між різними складовими українського суспільства

Наталя Беліцер, експерт Інституту демократії ім. Пилипа Орлика

Стан вітчизняного законодавства, що регулює етнополітичну сферу, просто ганебний

Лариса Лойко, директор Міжнародного центру толерантності, кандидат філософських наук

Етнічні спільноти в Україні дуже потужні

Ірина Кресіна, заввідділом правових проблем політології Інституту держави і права ім. Корецького, НАН України, доктор політичних наук, професор

«Нація – салат, в якому кожен інгредієнт має свій смак, і смак салату залежить від багатства цих інгредієнтів»

Марія Кармазіна, доктор політичних наук, Інститут етнонаціональних досліджень ім. І.Ф.Кураса

У кожного народу – свій вибір, але Конституція для всіх одна

Олександр Шморгун, канд. філос. наук, доцент, провідний науковий співробітник Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України, старший науковий співробітник Інституту європейських досліджень НАН України

Зростання самоусвідомлення національних меншин піде на користь і державі, і меншинам

Володимир Євтух, член-кореспондент НАН України, декан факультету соціології і психології Національного університету ім. Тараса Шевченка

Українське суспільство в плані етнічної взаємодії лише формується

 

Другие диалоги

Украина в Европе – контуры и формат будущих взаимоотношений

Государственное управление: нужен ли «капитальный ремонт власти»?

ЕСТЬ ЛИ БУДУЩЕЕ У «ЛЕВОГО ДВИЖЕНИЯ» в УКРАИНЕ?

МИР В ВОЙНЕ или ВОЙНА В МИРУ?

НОВАЯ МЕЖДУНАРОДНАЯ СИСТЕМА БЕЗОПАСНОСТИ родится в Украине?

УКРАИНСКИЙ ПРОЕКТ – реформирование, перезагрузка, создание нового?

Будущее ТВ и Интернета – слияние, поглощение, сосуществование?

ФЕНОМЕН УКРАИНСКОГО МАЙДАНА

Поляризация общества - источник перманентной нестабильности. Найдет ли Украина социальный компромисс?

Партнерство Украина-Евросоюз: вызовы и возможности

МАЛЫЕ ГОРОДА – богатство разнообразия или бедность упадка

Права или только обязанности? (О состоянии соблюдения прав человека в Украине и мире на протяжении последних 65 лет)

Виртуальная реальность и нетократия: новые штрихи к портрету Украины

Таможня или Союз?

ДЕНЬГИ БУДУЩЕГО: валюты локальные, национальные, глобальные? Бумажные или электронные?

Кадры решают все? Или почему из Украины утекают мозги?

Мультикультурализм VS национализм

Религия в социально-политическом контексте Украины

Гуманитарная политика в Украине – а есть ли будущее?

Новый мировой экономический порядок

Рынок земли и будущее аграрной Украины

ДЕМОКРАТИИ КОНЕЦ? или ОНА ВРЕМЕННО СДАЕТ ПОЗИЦИИ?

Судьба реформ в Украине или Реформировать нереформируемое?!

20 наших лет

Будущее без будущего? или Почему Украина теряет образованное общество?

Украинский характер – твердыня или разрушающаяся крепость?

ПЕНСИОННАЯ РЕФОРМА В УКРАИНЕ: куда дует ветер перемен

20 лет независимости Украины – мифы и реалии

Поход Украины в Европу: остановка или смена курса?

Местные выборы 2010: прощание с самоуправлением?

Республика: «де-юре» или «де-факто»?

Каков капитал, таков и труд

Идеология умерла. Да здравствует новая идеология?!

Повестка дня нового Президента – стабилизация или развитие?

Соблазн и искушение диктатурой

Реформа украинского здравоохранения или ее отсутствие: причины и следствия

Выборы-2010: готова ли Украина к переменам?

Неосознанный сталкер. Или. Скрытые и явные угрозы жизни Украины и возможности их предотвращения

Новый общественный договор – быть или не быть?

КАК СПАСТИ СТРАНУ? или Приговор вынесен. Обжалованию подлежит?!

Человеческий капитал в топке экономического кризиса

Украинское общество в условиях кризиса: социальные вызовы и мистификации.

Большой договор между Украиной и Россией: от проекта влияния к проекту развития

Украинская власть: царствует, господствует или руководит?

Украина: нация для государства или государство для нации?

„Социальный капитал” и проблемы формирования гражданского общества в Украине

«Социальные мифологемы массового сознания и политическое мифотворчество»

Гражданин и власть: патерналистские и авторитарные настроения в Украине.

В зеркале украинского культурного продукта

Есть ли «свет» в конце регионального «туннеля» или кого интересуют проблемы местного самоуправления?

Национальная идея: от украинской мечты к новой парадигме развития

Досрочные выборы: политическое представление к завершению сезона

Кризис ценностей: что такое хорошо, и что такое плохо?

Реформы в экономике Украины: причины, следствия, перспективы

Информационное пространство – кривое зеркало Украинской действительности

Постсоветское поколение – здравствуй! (или некоторые подробности из жизни молодежи)

„Південний вектор” євроінтеграційної стратегії України

Феноменологія української корупції та її специфічні риси

Українській Конституції 10 років: від «однієї з найкращих в Європі» до правового хаосу

Украина в геополитических играх 2006-2025 гг. или Очередное обновление внешней политики

Яку Україну пропонують Україні чи Програми та реальні практики політичних партій України

Парламентський злам: проблеми взаємодії владних гілок

Майдан, рік по тому

Вызовы или стимулы глобализации?

Демографический кризис или последний украинец

Адміністративно-територіальна реформа – тест на ефективність нової влади

Ролевые игры: социодрама Украина – ЕС

Славянские миры: цивилизационный выбор

Повестка дня будущего президента

Новое украинское Просвещение

„Внутрішня геополітика” України.

Чи готова Україна „мислити глобально, діяти локально”?

Демократия по-украински

Какая Россия нужна Украине?

Українська національна еліта – становлення чи занепад?

Середній клас в Україні : майбутнє народжується сьогодні

Україна шукає свою ідентичність

Камо грядеши, Украина?

page generation time:0,031