В украинской системе нечего исправлять, - там все надо менять.

Евгений Чичваркин

Пользовательского поиска

Информационное пространство – кривое зеркало Украинской действительности

Информационное пространство Украины и украинские масс-медиа – к этим терминам мы уже давно привыкли, но очертить границы этих пространств, указать на их особенности и основные различия, оценить возможности и предугадать тенденции развития – задача, как оказалось, отнюдь не простая.

Ни для кого не секрет, что единое информационное пространство в Украине на сегодня отсутствует. Регионы живут своей жизнью, описываемой своими СМИ, а Киев – своей. В Киеве не читают региональную периодику и не смотрят региональные ТВ каналы, тогда как в регионах зачастую невозможно купить киевскую периодику, благо хоть теле и радио трансляции из Киева доступны (что, однако, не означает – востребованы!) в украинской глубинке.

С одной стороны, в Украине зарегистрировано около 20 тыс. газет и журналов, более 1 тыс. телеканалов, то есть выбор источников информации огромный. Но качественного отечественного информационного продукта – все еще нет, а те редкие исключения, которые все же иногда радуют читателя или зрителя, – лишь подтверждают общее правило. Количество и качество доступных газет и каналов телевидения для жителя столицы на порядки выше объемов доступных носителей информации для жителя периферии.

Такое неравномерное распределение информационного ресурса, ограниченный доступ к важной информации, которая, как чистый воздух, должна присутствовать везде и всюду, сразу ставит населения регионов в неравные условия при реализации своих прав и свобод, прежде всего, – права на свободу слова и информации.

Для многих очевидно, что современные информационные технологии способны улучшить положение в обществе: уже более 10 лет они ощутимо влияют на развитие экономики, науки, культуры. Информационные инструменты стали доступной и привычной составляющей бизнеса, управления, образования. Однако наметившиеся тенденции развития онлайнового бизнеса и его ощутимый технократический уклон могут отставить за бортом информационного общества многие жизненные потребности общества, усугубить его социальное и территориальное расслоение. Проблемой социального единства, как в нашей стране, так и во многих странах мира становится так называемое «цифровое разделение» – разрыв между теми, у кого есть возможность выхода в Интернет, и теми, у кого ее нет.

Это, так называемое технико-экономическое ограничение, – лишь одно из многих. Для Украины по-прежнему остается не преодоленной информационная разрозненность между отдельными частями страны, иногда даже находящимися рядом. Доходит до абсурда – люди информированы о происходящем в соседних странах, на других континентах, но не догадываются о происходящем в соседнем городе или области!

Еще один вопрос, который нам не хотелось бы обойти стороной, это вопрос содержательного наполнения отечественного информационного пространства и, прежде всего, украинских СМИ. Общество, отдающее предпочтение демократическому пути развития, не может игнорировать тот факт, что демократических идеалов можно достичь лишь тогда, когда все избиратели в целом образованы и информированы настолько, что могут понимать суть наиболее важных политических проблем и принимать по ним ответственные решения. Ясно, что коммерческие СМИ не могут играть просветительскую роль должным образом. Многие их представители заявляют, что масс-медиа должны давать людям лишь то, что они хотят, а хотят они, в первую очередь, развлечений.

Однако нельзя упускать из виду и того, что масс-медиа фактически формируют вкусы людей. А вкусами (впрочем, как и мыслями, и предпочтениями), как известно, легко манипулировать. В качестве примеров можно привести следующее.

– Использование чувства страха и опасности для привлечения внимания часто дает побочный эффект, когда люди начинают бояться не того, чего действительно следовало бы опасаться. Страхи, искусственно создаваемые масс-медиа, иногда перерастают в панику, начинается «охота на ведьм». Принимаются сильнодействующие средства для борьбы с незначительными опасностями, в то время как гораздо большие опасности игнорируются.

- Для украинской политики очень характерно то, что увлечь зрителя или читателя «проблемой языка» или мыльным политическим сериалом с помощью СМИ гораздо легче, чем демонстрировать реальные результаты работы и поднимать реальный уровень жизни людей (причем, не избранных!). Масс-медиа охотятся за скандалами из частной жизни политиков и их семей, но игнорируют многие серьезные последствия их деятельности.

- Передачи скорее развлекают, чем информируют, в основном распространяя слухи, скандальные сообщения, секс и насилие. Политические программы в основном касаются персоналий политиков или их позиционирования, а не их идеологий. Но когда нет серьезного обсуждения проблем, избиратели остаются в заложниках у политической пропаганды, содержащей бессмысленные лозунги, а это лишает избирателей интереса к политике и переполняет их цинизмом.

- Новости отбираются масс-медиа не по их важности для общества, а по «коммерческой» привлекательности и возможности быть выгодно «проданными» целевой аудитории.

Таким образом, нынешние информационные технологии получили возможность формирования общественного мнения и социального управления, причем в случае с Украиной, еще и конкурирующими социальными укладами, каждый из которых предлагает и продвигает при помощи рекламы свои стандарты. Однако для общества важно сохранять критическую (в отличие от пассивно-потребительской) позицию восприятия, которая, увы, сознательно подавляется. «Фрагментированный мир частичных смыслов» приводит к невозможности «синтезировать реальность в ее смысловой целостности», а это, в свою очередь, способно породить еще большее «зло» - безответственность тех, кто предлагает тот или иной социальный уклад, за последствия его реализации.

И последнее. Глобальная культура, вестернизация... Выживание национальных СМИ в эпоху глобализации (внутри страны, и за ее пределами – в качестве носителя информации о стране) – также задача не из легких. Именно поэтому нас интересовали вопросы: Какими должны быть «законы жанра» при формировании национального информационного пространства? Что такое национальный информационный продукт в условиях современного глобального рынка, где можно гораздо легче и дешевле приобрести «чужой». Кто заинтересован в национальном информационном продукте, кто его заказчики и потребители?

Ведь «не имея эффективного национального телевидения невозможно реализовать национальный проект», особенно в условиях, когда в стране нет единого политического проекта, который бы объединял всех. Может, хотя бы для этого нужно создавать Общественное телевидение? Чего еще не хватает нашему информационному пространству, чтобы называться, «развитым», « цивилизованным», «самодостаточным»? Над чем еще нужно работать нашим политикам, издателям, журналистам, ученым и инженерам, чтобы сделать «кривое зеркало» украинской действительности более свободным, объективным, и независимым?

 

 

Свернуть

Информационное пространство Украины и украинские масс-медиа – к этим терминам мы уже давно привыкли, но очертить границы этих пространств, указать на их особенности и основные различия, оценить возможности и предугадать тенденции развития – задача, как оказалось, отнюдь не простая.

Развернуть

Мнение эксперта
Другие диалоги:
Версия для печати

Доки ми не розібрались, що робиться у нас удома, намагатись втрутитись у світовий розподіл медіа безсенсово

25 апр 2007 года
Доки ми не розібрались, що робиться у нас удома, намагатись втрутитись у світовий розподіл медіа безсенсово: Доки ми не розібрались, що робиться у нас удома, намагатись втрутитись у світовий розподіл медіа безсенсово

Вахтанґ Кіпіані, редактор щотижневого журналу «Фокус»

Нині модно купувати «закордонний формат». Чим за таких умов стає національний інформаційний продукт? Якщо у нас є свої фахівці, що здатні продукувати конкурентні ідеї, то чому ми так «підсіли на «чужі»?

Якщо хтось вигадав колесо, то це не означає, що всі люди повинні вигадувати щось своє. Є речі, які просто треба взяти на заході, а не на сході, зорганізувати власні ресурси і забезпечити освітній рівень персоналу. Можна, звичайно, придумати щось краще, ніж проект «Танці із зірками» або журнал формату news magazine, а можна взяти чужу модель, – купити або, даруйте, вкрасти, і відтворити те, що вже десь працює.

Перевірено, що читачі читають видання таблоїдного типу – про все, зрозумілою мовою, добре ілюстровані. Звичайно, можна піти своїм шляхом і в кожному райцентрі випускати газету «Дзеркало тижня» на місцевому матеріалі, але ніхто це ані читати, ані давати туди рекламу не буде. Відповідно, треба відокремлювати деякі проекти, які реалізуються успішно, від загальної тенденції. А тенденція зрозуміла – все глобалізується, все у світі однакове, у будь-якій країні є «Мак-Дональдз», новини, дизайн газет і багато інших речей однакові. Внутрішньо я цьому не опираюсь, бо я знаю, що це неуникно, – глобалізація усіх нас змусить стати її адептами.

Інша справа, що ми повинні плекати свою національну окремішність, додаючи фарб отій самій глобалізації. От є, наприклад, канал «1+1», який створювали як оригінальний, український, без жодних аналогій. І Олександр Роднянський, як продюсер, що знає і відчуває тенденції, розуміє: авторських програм не повинно бути багато. Є програми власного виробництва («Я так думаю», «Епіцентр», «Чорним по білому» чи програму, в якій я брав участь – «Подвійний доказ») – усі перелічені проекти були спеціально прораховані, придумані для конкретного застосування. Водночас, якщо зараз існує світова тенденція дивитись довгі серіали сімейного типу, то Роднянський знаходить продюсерів, сценаристів, режисерів, акторів тощо і адаптує закордонні формати до наших умов. Опиратись цьому не можна, ті, що це роблять, опиняються на марґінесі, а ті, хто беруть у світу найкраще – вони передують. Це видно і з практики каналів «Інтер», ICTV тощо.

Ви сказали про «взяти у світу найкраще». А як щодо того, щоб, як не пафосно це звучить, давати цікаві ідеї самим? Чому в переліку провідних міжнародних агентств немає українських компаній, адже серед наших журналістів є професіонали, які успішно працюють на міжнародні агентства?

Бо Україна, як країна, посідає маргінальне місце на мапі світу.

Як це змінити?

А навіщо? Ви думаєте, що в Голландії чи Португалії хтось задумується над тим, як збільшити своє місце на карті світу? Думаю, що такі глобальні плани нам не потрібні. Ми не Росія і не Америка. У нас багато внутрішніх суперечливих інтересів між, умовно кажучи, Донбасом і Львівщиною, Києвом та Севастополем. Тому доки ми не розібрались, що робиться у нас удома, намагатись втрутитись у світовий розподіл медіа безсенсово.

Але це не означає, що ми не можемо придумати цікавий проект. Наприклад, Роднянський, Ряшин – громадяни України, які працюють у Москві і мають зв'язки з американським, європейським, теле- та кіно бізнесом. В цьому сенсі ми теж беремо участь у світових медіабізнесових процесах.

Українці за походженням мають «Оскарів». Але це конкретні люди, системи тут не існує... Її і не буде, доки в Україні не з'явиться потужний бізнес, зокрема медійний, який купивши, умовно кажучи, польські, американські чи чеські величезні канали, їхні «мізки», зумів би створити щось цікаве. Україна сьогодні не в тому стані, коли можна вирішувати такі питання.

Ви – відомий в Україні поціновувач самвидаву. Наскільки, на вашу думку, змінились жанрові запити наших читачів за останні роки? Кажуть, що у нас зникла публіцистика – чи це так?

Я не погоджусь, що це так. Є видання, на кшталт «Дзеркала тижня», що використовує різні жанри – від аналітичної статті та інтерв'ю до есе, п'єс і фейлетонів. Водночас, є видання суто інформаційні – «Сегодня», «Факты и комментарии» тощо. І є наше видання, «Тижневик Фокус», – ми поєднуємо інформаційний жанр зі статтями, інтерв'ю і, правда, рідше з публіцистикою. Коли була річниця трагедії Бабиного яру, то я замовив для «Фокусу» Семену Глузману, відомому дисиденту, громадському діячу, психіатру, есе про «його» Бабин яр. Це питання смаку й доречності. Очевидно, що від газети «Блік» не варто чекати есе. Її призначення в іншому.

Колись в СРСР була непогана традиція газетно-журнальної публіцистики. Були імена, які згадують і донині, наприклад, Анатолія Аграновського, Юрія Черниченка, Тетяну Тесс. До сьогодні згадують традицію журналістів, приміром, «Комсомолки» їхати кудись дуже далеко і привозити звідти не замітки, а просто літературні твори. Такі речі друкували, скажімо, «Известия», «Неделя», «Комсомольская правда». Навіть зараз я хоч і рідко беру останню газету до рук, але коли потрапляю на колонки про природу Василя Пєскова, то отримує насолоду – це справжня есеїстика, хоча газета загалом пише в інших, сучасніших жанрах.

Чи виправдане, на вашу думку, співвідношення регіональних та загальнонаціональних видань в Україні? Наскільки загальноукраїнські видання відображають картину того, що відбувається в регіонах?

Такі видання не можна порівнювати, бо у них різні завдання. Перед, наприклад, виданнями «Вісті Вознесенщини» чи «Червоний гірник» і газетою «Україна молода» стоять різні завдання. У них все різне – місія, ресурси, аудиторія, промо тощо. Я думаю, західна тенденція, коли люди дедалі більше читають про те, що відбувається навколо них, місцеву пресу, буде поглиблюватись. Саме тому крупні газети і журнали будуть додавати регіональний компонент – сторінку, вкладку, відкриватимуть місцеві бюра тощо.

«Комсомольская правда» у Дніпропетровську і у Львові – це дві часом несхожі газети. Коли була Помаранчева революція, то у Львові «Комсомолка» виходила з Майданом на обкладинці, а у Донецьку чи Криму, умовно кажучи, з «антимайданом». І це тому, що читач інший.

Наклади місцевих видань вже зараз на загал не менші від т.зв. «центральних», і будуть рости ще. Особливо, коли на них звернуть увагу бізнесмени. А зараз чимала частина регіональної преси – це видання, які видаються радами та адміністраціями. Вони потворні, мають жахливе фінансування, їх постійно змушують друкувати те, про що нікому не цікаво читати. Коли розпочнеться роздержавлення такої преси, то дехто з цих районок «помре», це очевидно. Але, переконаний, що знайдуться директори видань і редактори, які знайдуть гроші для того, щоб не просто залишатись на плаву, але й розвивати ці видання. Можливо, з'являться не районні газети, а такі, які охоплюватимуть два-три райони. Але така потреба виникне, коли збільшиться кількість читачів та рекламодавців. Думаю, ми до цього прийдемо вже незабаром.

Тобто, медійний простір нині регламентує виключно комерційна доцільність? Всі інші «цензури» повністю зникли?

Ні, це не так. Звичайно, є видання, метою яких є отримання прибутку, є й такі, метою яких є створення впливу або такі, метою яких є певна політика. Тому тут слід аналізувати кожне окреме видання.

«Дзеркало тижня» - це класичне видання «впливу». У нього не дуже великий як для України наклад, але газета лежить і на столі Президента і, я думаю, у членів Кабінету Міністрів, і у більшості депутатів Верховної Ради, кожного глави адміністрації, бізнесменів тощо. Є видання таблоїдного типу, які мають тираж в десятки разів більший, але їх купують бабусі, щоб почитати, поки діти бавляться на майданчику. Є рекламні або суто партійні видання.

На яку роль претендує «Фокус»?

«Фокус» намагається бути масовим виданням, тобто заробляти як на тиражі, так і на рекламі. З іншого боку, у нас є цільова аудиторія, ми не пишемо для всіх: одночасно для бабусь і для, умовно кажучи, президента. З цього виходить друга складова – ми хочемо ще й бути виданням, на яке орієнтуються люди, які є лідерами громадської думки в політиці, культурі, суспільному житті.

Водночас не будемо забувати, що наш видавець, а це Український медіа холдинг, ставить за мету отримання прибутку, бо на це спрямовані усі видання цього холдингу, а їх є понад 70. Але ми не забуваємо, що ми не бетонні стовпи виробляємо, а інформуємо суспільство – отже, у «Фокусу» є місія писати про все, що є найважливішим для суспільства.

Яких змін зазнав український медіа-простір з перших років незалежності і до сьогодні, особливо за останні роки?

Те, що було 15 років тому, 5 років тому і те, що ми маємо зараз – це три абсолютно різні ситуації.

Після кучмівської цензури, яка закінчилась в самому кінці 2004 року, з'явилась спочатку дуже реальна свобода слова. Перші півроку ні тодішня помаранчева влада, ні тодішня опозиція, не впливали на ЗМІ, крім, звичайно, тих, які їм належать.

От, газета «Україна молода», як належить близькому до Ющенка Михайлу Дорошенку, підтримувала нову владу, але й критикувала її доволі гостро. Тобто, перший рік кожен писав, в принципі, що хотів, а телеканали перестали отримувати темники – інструкції, в яких було записано, кого запрошувати в ефір, а кого ігнорувати.

Це закінчилось в той момент, коли до влади повернулася Партія регіонів і зараз відбувається процес реваншу – зокрема й відвоювання інформаційного простору. Це відбувається вже не у формі жорсткої цензури, як раніше, а у вигляді інших форм тиску – «телефонного права», кадрових, фінансових важелів. З іншого боку, деякі ЗМІ – той самий «1+1» явно підіграє Ющенку та опозиції і цього не можна не зауважити.

Час від часу спалахують скандали – як із програмою “Толока” на Першому Національному. Я був на цій програмі і можу сказати, що, думаю, що цензури тут не було, просто урвався терпець непрофесійності команди, яка робила програму. Ось у чому проблема – у нас мало професіоналів.

Чому ж тоді власники не вкладають кошти у підвищення професійної майстерності журналістів?

У нас немає жодного мільярдера, який би заробив гроші на медіа. Але добре, що в Україні вже є медіа-мільйонери. Нещодавно «Фокус» оприлюднив перелік ста найбагатших людей України. Серед них вже є декілька медіа-магнатів і це добре. Але їх поки що надто мало – одиниці. Решта ж заробили капітали на фінансовому ринку, металургії.

Зрозуміло, що журналісти мають підвищувати кваліфікацію, редактори – постійно про це дбати, головні редактори – схоплювати тенденції, видавці – виділяти на це гроші, маркетологи прораховувати сегменти ринку, рекламісти – знаходити рекламу, а збутовики – торувати шлях до цільового читача. Тоді все запрацює, але це складний механізм, який не можна просто штовхнути і все піде само собою.

Часто люди не прораховують наслідки виходу на ринок – виходить пару номерів і все, смерть або перепозиціонування – так сталося з давно очікуваним львівським «Пост-Поступом». Є багато прикладів, коли видання випускається в якості забаганки конкретного політика або бізнесмена. Він має кілька зайвих мільйонів і замовляє знайомому журналісту – «покажи мєня красівим»…

На заході видавець часто може не погоджуватись із конкретним гострим матеріалом, але йому і в голову не прийде наполягати на тому, щоб його зняти, викинути в кошик. Бо він усвідомлює, що цей матеріал ймовірно викличе підвищений інтерес до його видання, люди його куплять і він отримає за це гроші. Якщо він має іншу думку, то він може висловитись у авторській колонці. Показовий приклад, коли російський олігарх Борис Березовський друкував у газеті «Комерсант», яка йому належить, статті на правах реклами. Це, як на мене, дуже правильна практика, радикальний спосіб показати, що видання незалежне. Або майстерний піар Бориса Абрамовича. Але в даному випадку це суті не міняє – читач бачить, що видавець не втручається в редакційну політику.

Бесіду вела Олеся Мигаль

Версия для печати
Рекомендуем к прочтению

Кибервойна это война, и мы должны быть к ней готовы

Далеко не всегда одна страна действует против другой открыто, и не всегда целенаправленно. Скорее наоборот, в нашу сложную эпоху, борьба идет, как правило, закулисно - дипломатически, и экономически. Гораздо удобнее избегать прямой конфронтации, добиваться своих целей тайно, и кибервойна для этого самое подходящее средство, если, конечно, считать войну средством политики, а не самоцелью.

Несмотря на все это, сегодня многие авторы все еще разделяют виртуальный мир и реальный, считая, что кибератаки не могут принести большого вреда. Однако в последнее время на Западе проблемы кибербезопасности обсуждаются совершенно серьезно. Когда большинство физических систем постоянно связаны с Интернетом, включая инфраструктуру, транспорт, промышленность, не говоря уже о системах вооружения, грань между атакой на реальную инфраструктуру или ее программное обеспечение становится все более размытой. Разница в том, что порт закрыт, потому что он заминирован или потому, что разрушено его программное обеспечение, в глазах большинства наблюдателей будет выглядеть не слишком существенной. В отличие от ракетного удара по нефтеперерабатывающему заводу или разрушения военной части кибервойна «убивает мягко», временно выводя из строя оборудование, и нанося относительно небольшой ущерб.

Читать далее

 

Мнения других экспертов

Владимир Лупаций, исполнительный директор Центра социальных исследований "София"

Українські ЗМІ не встигають реагувати на нові інформаційні потреби та запити, які генерує сучасний соціум в світі та в Україні

Виктория Подгорная, к.ф.н., директор Центра социально-политического проектирования

Не стоит забывать, что медиа – это мощный источник политических технологий, которые способствуют формированию политического выбора граждан.

Сергей Дышленко, шеф-редактор журнала «Украинские Итоги»

Украинские медиа ждет интересное, но хорошее будущее

Сергій Квіт, доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри соціальних наук і соціальних технологій Національного університету «Києво-Могилянська академія»

Менеджери і власники принижують смаки нашого глядача

Ігор Луценко, економіст

Існує певна інформаційна асиметрія

Денис Иванов, продюсер кинодистрибьюторской компании "Артхаус Трафик"

«К сожалению, украинское кино и телевиденье не располагают к развитию вкусов зрителя»

Наталья Лигачева, шеф-редактор интернет-издания «Телекритика»

Отсутствие качественной аналитики – основная проблема украинского ТВ

Сергій Гузь, голова Незалежної медіа-профспілки

Наша журналістика пішла шляхом нарощування майстерності, але не шляхом генерування нових форматів

Игорь Данах, эксперт по системам безопасности

Свобода информации – не более чем иллюзия

Алексей Шевченко, философ, политолог

Задача масс-медиа – контроль за наслаждением

Сергій Таран, голова Правління Центру соціологічних і політологічних досліджень «Соціовимір» директор Міжнародного інституту демократії

Форматная манипуляция – главная проблема украинских медиа

Юрій Макаров, журналіст, літератор

«Українське суспільство весь час перебуває в ситуації, коли слова спочатку набувають ваги, а потім стрімко девальвуються»

Олег Хоменок, советник по вопросам печатных СМИ IREX У-Медиа

«Граждане должны иметь право выбора информации»

Володимир Мостовий, редактор міжнародного суспільно-політичного тижневика «Дзеркало тижня», голова Комісії з журналістської етики

У нас зараз засилля ерзац-національного продукту

Руслан Кириленко, шеф-кореспондент відділу політики інформагенції «Українські новини»

Наші ЗМІ є не «четвертою владою», а лише частинами владних конгломератів

Владимир Золоторев, журналист

Наши масс-медиа не работают на читателя

 

Другие диалоги

Украина в Европе – контуры и формат будущих взаимоотношений

Государственное управление: нужен ли «капитальный ремонт власти»?

ЕСТЬ ЛИ БУДУЩЕЕ У «ЛЕВОГО ДВИЖЕНИЯ» в УКРАИНЕ?

МИР В ВОЙНЕ или ВОЙНА В МИРУ?

НОВАЯ МЕЖДУНАРОДНАЯ СИСТЕМА БЕЗОПАСНОСТИ родится в Украине?

УКРАИНСКИЙ ПРОЕКТ – реформирование, перезагрузка, создание нового?

Будущее ТВ и Интернета – слияние, поглощение, сосуществование?

ФЕНОМЕН УКРАИНСКОГО МАЙДАНА

Поляризация общества - источник перманентной нестабильности. Найдет ли Украина социальный компромисс?

Партнерство Украина-Евросоюз: вызовы и возможности

МАЛЫЕ ГОРОДА – богатство разнообразия или бедность упадка

Права или только обязанности? (О состоянии соблюдения прав человека в Украине и мире на протяжении последних 65 лет)

Виртуальная реальность и нетократия: новые штрихи к портрету Украины

Таможня или Союз?

ДЕНЬГИ БУДУЩЕГО: валюты локальные, национальные, глобальные? Бумажные или электронные?

Кадры решают все? Или почему из Украины утекают мозги?

Мультикультурализм VS национализм

Религия в социально-политическом контексте Украины

Гуманитарная политика в Украине – а есть ли будущее?

Новый мировой экономический порядок

Рынок земли и будущее аграрной Украины

ДЕМОКРАТИИ КОНЕЦ? или ОНА ВРЕМЕННО СДАЕТ ПОЗИЦИИ?

Судьба реформ в Украине или Реформировать нереформируемое?!

20 наших лет

Будущее без будущего? или Почему Украина теряет образованное общество?

Украинский характер – твердыня или разрушающаяся крепость?

ПЕНСИОННАЯ РЕФОРМА В УКРАИНЕ: куда дует ветер перемен

20 лет независимости Украины – мифы и реалии

Поход Украины в Европу: остановка или смена курса?

Местные выборы 2010: прощание с самоуправлением?

Республика: «де-юре» или «де-факто»?

Каков капитал, таков и труд

Идеология умерла. Да здравствует новая идеология?!

Повестка дня нового Президента – стабилизация или развитие?

Соблазн и искушение диктатурой

Реформа украинского здравоохранения или ее отсутствие: причины и следствия

Выборы-2010: готова ли Украина к переменам?

Неосознанный сталкер. Или. Скрытые и явные угрозы жизни Украины и возможности их предотвращения

Новый общественный договор – быть или не быть?

КАК СПАСТИ СТРАНУ? или Приговор вынесен. Обжалованию подлежит?!

Человеческий капитал в топке экономического кризиса

Украинское общество в условиях кризиса: социальные вызовы и мистификации.

Большой договор между Украиной и Россией: от проекта влияния к проекту развития

Украинская власть: царствует, господствует или руководит?

Украина: нация для государства или государство для нации?

„Социальный капитал” и проблемы формирования гражданского общества в Украине

«Социальные мифологемы массового сознания и политическое мифотворчество»

Гражданин и власть: патерналистские и авторитарные настроения в Украине.

В зеркале украинского культурного продукта

Есть ли «свет» в конце регионального «туннеля» или кого интересуют проблемы местного самоуправления?

Национальная идея: от украинской мечты к новой парадигме развития

Досрочные выборы: политическое представление к завершению сезона

Кризис ценностей: что такое хорошо, и что такое плохо?

Реформы в экономике Украины: причины, следствия, перспективы

Постсоветское поколение – здравствуй! (или некоторые подробности из жизни молодежи)

Проект Україна: українська самосвідомість і етнонаціональні трансформації

„Південний вектор” євроінтеграційної стратегії України

Феноменологія української корупції та її специфічні риси

Українській Конституції 10 років: від «однієї з найкращих в Європі» до правового хаосу

Украина в геополитических играх 2006-2025 гг. или Очередное обновление внешней политики

Яку Україну пропонують Україні чи Програми та реальні практики політичних партій України

Парламентський злам: проблеми взаємодії владних гілок

Майдан, рік по тому

Вызовы или стимулы глобализации?

Демографический кризис или последний украинец

Адміністративно-територіальна реформа – тест на ефективність нової влади

Ролевые игры: социодрама Украина – ЕС

Славянские миры: цивилизационный выбор

Повестка дня будущего президента

Новое украинское Просвещение

„Внутрішня геополітика” України.

Чи готова Україна „мислити глобально, діяти локально”?

Демократия по-украински

Какая Россия нужна Украине?

Українська національна еліта – становлення чи занепад?

Середній клас в Україні : майбутнє народжується сьогодні

Україна шукає свою ідентичність

Камо грядеши, Украина?

page generation time:0,054