В украинской системе нечего исправлять, - там все надо менять.

Евгений Чичваркин

Пользовательского поиска

Национальная идея: от украинской мечты к новой парадигме развития

На семнадцатом году независимости можно констатировать, что наше общество остается разобщенным культурно и политически - Галичина и Донбасс, Крым и Волынь, десятки культур и традиций – все они по праву должны участвовать в совместном учреждении Украины как нового национального проекта. Однако, единства во взглядах на действенные инструменты и базисные идеологии для формирования общенациональной идеи пока нет. Все это время мы занимались и продолжаем заниматься демонтажем институциональной инфраструктуры советского государства, причем медленно и с малой долей успешности. Ситуация осложняется еще и одновременным осуществлением множества других переходов – от государственного социализма к рыночной экономике, от авторитаризма к демократии. Это вызывает большие трудности и в теоретическом, и в практическом аспектах реализации стоящих перед страной задач. В обществе существует очевидный вакуум понимания общей цели и общего видения будущего, т.е. национальной идеи.

Национальные идеи есть у каждой страны и везде они встречают сопротивление различных либеральных, социал-демократических или универсалистских идей. Столкновение этих идей является одним из наиболее важных политических разломов в Центральной и Восточной Европе за последние 16 лет.

Рассуждая о национальной идее, очень важно не запутаться в «приоритетах», в дискуссиях о том, что важнее: гражданство или титульный этнос, территория или язык, экономика или этнография. Очень важно соединить и учесть различные элементы, диалектику и взаимосвязь национального и социального, культурного и религиозного. Ответить, наконец, на вопрос, может ли вообще иметь место в демократическом и плюралистическом обществе какая-то общенациональная идея?

Перед Украиной стоит весьма непростая задача – консолидаци я нации. Ситуация осложняется вовлеченностью сообществ и отдельных индивидов в глобальные процессы информационного обмена, круговорота рабочей силы. Механизмы правовой защиты объективно требуют переосмысления задач, которые сегодня стоят перед национальными государствами. Нельзя также и исключать, что мы станем свидетелями реализации новой, виртуальной, формы социальной организации и инфраструктуры.

Что же должно делать украинское сообщество, чтобы состояться как нация в условиях постнационального развития и сохраниться ли приоритетом государственность как таковая?

Идеал полного соответствия национальных и политических границ утратил свой блеск вместе с утратой надежды на полную ассимиляцию иммигрантов. Сегодняшний национализм куда более прагматичен. Свобода, равенство и суверенность на практике получали очень разные толкования и разное значение, по мере того как идея нации распространялась от страны к стране. Идею нации использовали как для установления диктатур, так и для борьбы с ними, как для поддержки демократии, так и для ограничения ее. Хотелось бы особо подчеркнуть хорошо известное различие между политической и этнической формами нации – различие, которое очерчивает явный контраст между Западной и Восточной Европой, стабильными и нестабильными режимами, продуктивными и непродуктивными экономиками, диктатурами и демократиями.

И все же можно говорить о каких-то этапах вызревания национальной идеи в Украине. Вместо одной «господствующей привычки самосознания» возникло множество соперничающих «образов» нации и мифов о национальном происхождении и цивилизации, пропагандируемых разными политическими силами, на которые отзываются разные сегменты общества.

В тоже время, ни одна украинская политическая партия или политическая сила на сегодня не поставила открыто вопрос о формировании украинской национальной идеи не столько исходя из прошлого, и даже не из настоящего, сколько из будущего нашей много о бразной страны. Отсутствие предложений, развернутых формул национальной идеи можно отнести к угрозе национальной безопасности – т.к. когда государство не имеет мобилизующей национальной идеи и, как следствие, не обладает консолидированной нацией – оно нуждается во внешних «донорах» суверенитета.

Какой путь должна пройти национальная идея, чтобы из украинской мечты превратиться в новую парадигму становления и развития целостного, процветающего общества? Что ожидает Украину на пути от независимости государства к независимости гражданина?

К этим вопросам вновь и вновь обращаются историки, социологи, политики. Этой не простой, но очень актуальной теме мы и посвящаем наш новый диалог.

Свернуть

На семнадцатом году независимости можно констатировать, что наше общество остается разобщенным культурно и политически - Галичина и Донбасс, Крым и Волынь, десятки культур и традиций – все они по праву должны участвовать в совместном учреждении Украины как нового национального проекта. Однако, единства во взглядах на действенные инструменты и базисные идеологии для формирования общенациональной идеи пока нет. Все это время мы занимались и продолжаем заниматься демонтажем институциональной инфраструктуры советского государства, причем медленно и с малой долей успешности. Ситуация осложняется еще и одновременным осуществлением множества других переходов – от государственного социализма к рыночной экономике, от авторитаризма к демократии. Это вызывает большие трудности и в теоретическом, и в практическом аспектах реализации стоящих перед страной задач. В обществе существует очевидный вакуум понимания общей цели и общего видения будущего, т.е. национальной идеи.

Развернуть

Мнение эксперта
Другие диалоги:
Версия для печати

„Україні потрібна національна ідея, яка буде конкурентноздатною в світі де правлять глобальні корпорації”

12 ноя 2007 года

Сьогодні ми обговорюємо тему про формування національної ідеї в Україні. Що можна сказати про національну ідею в Україні та світі?

Сьогоднішній світ – це світ транснаціональних корпорацій. Відповідно, підходи щодо формування національної ідеї в 21-му столітті будуть суттєво відрізнятися від підходів у 19-му, і навіть 20 столітті.

Для прикладу, в попередні епохи національну ідею уособлювали такі „метафори”, як ідея „третього Риму”, третього Рейху, ідея другого Єрусалиму, американська мрія, германське та японське диво, тощо. Однак сьогодні, в епоху домінування та правління корпорацій, національна ідея - це інтелектуальна матриця, яка задає алгоритм формування та розвитку нематеріальних активів нації-корпорації. Більше того, сьогодні національна ідея - це не стільки теоретичний конструкт, скільки суспільна дія, практичне позиціонування нації в світі. Очевидно, що нації, які здатні перетворити свої держави на брендові країни, зберігають ідентичність в умовах глобального інформаційного та гуманітарного ринку – це нації, які мають конкурентноздатну національну ідею.

Чи вважаєте ви за необхідне, аби суспільство «дозріло» до формулювання власної національної ідеї? І коли такий час настане для українського суспільства?

Часто можна почути про те, що у відсутності національної ідеї винне суспільство та українська нація, яка буцімто не демонструє попиту на національну ідею. Я категорично не згоден з такою постановкою питання.

Виходячи з оцінок моїх колег та з власних спостережень, можу стверджувати - запит на національну ідею, на проривний проект, який здатен консолідувати націю в українському суспільстві є. Про це свідчать не лише численні публічні дискусії, але й небажання людей змиритися з роллю аутсайдера. Крім того, під час останніх виборів зросла частка тих, хто проголосував проти всіх. Іншими словами, сьогодні некоректно стверджувати, що українська нація є аморфною, пасивною, або аполітичною, особливо це стосується молоді, людей бізнесу.

По-друге, простір, де формується національна ідея, не належить до сфери, яка розвивається на базі ринкового попиту. Навпаки, інтелектуальна та культурна пропозиція пробуджує та каталізує суспільну свідомість, формує попит та моду на нові моделі соціальної поведінки.

Таким чином, відсутність національної ідеї свідчить не про недолугість та апатичність українського народу, а про інтелектуальний дефолт, „інтелектуальну розхристаність”, соціальну інфантильність та неорганізованість наукової, культурної та духовної верств в Україні.

В чому причина соціального інфантилізму українських інтелектуалів? Це брак самоорганізації, світоглядні пробої чи відсутність інтелектуальної сміливості?

Я не можу виступати в ролі прокурора щодо інтелектуального співтовариства. Однак ключова проблема – це самовизначення, небажання жити в умовах духовної окупації, профанації цінностей, не сприйняття функцій інтелектуального лакейства.

По-друге, перед творчою особистістю завжди постає проблема самозакоханості. Однак, якщо тверезо оцінювати ситуацію, то потрібно буде визнати - інтелектуальні прориви окремих аналітиків не здатні змінити ситуацію на краще, їх продуктам вкрай важко пробитися крізь „інформаційний шум”, який успішно каналізує все, що не відповідає політичному та медійному мейн-стріму.

Українські інтелектуали не зможуть реалізувати свою місію у частині формування національної ідеї, допоки вони не продемонструють готовність до спільної дії в інформаційному, культурно-символічному та духовному просторі власної країни. Нажаль, українські інтелектуали поки що не вийшли за межі вузько клубних форматів, не пред`явили претензію на те, щоб стати суб`єктом концептуальної влади на власній території, в інформаційному просторі країни. За відсутності такої амбіції, місце інтелектуалів і духовних лідерів нації „захоплюють” та освоюють політики-популісти та представники медіакратії.

Чи можна назвати певні стереотипи мислення, які зводять нанівець інтелектуальні пошуки в сфері національної ідеї та національного проекту?

Перше, на що я б звернув увагу - це криза нормативної культури, яку переживає не лише Україна, але і більшість країн світу. Так, наприклад, сьогодні ні Росія, ні Європа не можуть бути для України зразком, адже вони самі переживають кризу стратегічної перспективи. Відтак, здатність „користуватися власним розумом”, збереження культури мислення у час, коли відбувається падіння нормативного поля культури та свідомості - це випробування та виклик для інтелектуалів.

По-друге. Нажаль, експертно-аналітичне середовище в Україні демонструє ознаки інтелектуальної дезорганізації. Здається, в Україні поки що не усвідомлюють того, що „епоха раціоналізма”, так само, як і „епоха просвітництва”, скінчилися.

Сьогодні ми спостерігаємо інтелектуальний злам - старі моделі пізнання та інтерпретації соціальної реальності не спрацьовують. Квазі-раціоналістам, якими себе вважають більшість українських аналітиків, важко погодитись з тим, що світ та Україна вступає в нову „магічну епоху”, в „епоху пророків”. Для тих хто не знає, нагадаю, що поняття „магічна епоха” було запроваджено в науковий обіг метром російської соціології Леонідом Іоніним. За його словами, в результаті ускладнення технолог ічних, е коном ічних та соц і альн и х систем в процес і ї х розвитку та розбудови, вони стають неосяжними, незрозумілими та, в значній мірі, непідконтрольними для самих ї х творців.

Перехід до „магічної епохи” не означає, що світ повністю відмовляється від раціоналізму. Навпаки, прихід „магічної епохи” ставить нові вимоги перед інтелектуальною елітою. Нова епоха тестує еліту на готовність до концептуальної влади, на здатність продукувати дієві міфи, генерує попит на нові продуктивні утопії та національні мегапроекти.

Для того, щоб вижити та зберегти концептуальну владу, інтелектуали повинні запропонувати новий синтетичний дискурс – дискурс, який буде апелювати не лише до розуму, а й до серця і віри, не лише до раціональності, але й до справедливості. Саме такий дискурс є більш адекватним в нову „магічну епоху”, в „епоху пророків”. Пророки, як відомо, ніколи не підлаштовувалися під електоральні вимоги, тому сучасні політики є популістами, але аж ніяк не провідниками та моральними авторитетами нації.

Представники українського істеблішменту не опанують технологію політичного лідерства допоки не усвідомлять, що правителі - це перш за все люди, які розуміють, що таке політичне лідерство та моральний авторитет. Оскільки сучасні політики не можуть самостійно здійснювати політичне лідерство – їм не уникнути альянсу з інтелектуальною елітою. Можна купити або імпортувати бухгалтера, який добре знається на міжнародних стандартах звітності. Але імпортувати аналітиків, які „придумають” національну ідею для „аборигенів”, неможливо.

Третє. Інтелектуальний та медійний простори України працюють у парадигмі європоцентризму. Я не закликаю поставити під сумнів європейську цивілізаційну ідентичність України. Однак ми не можемо закривати очі на те, що сьогодні Європа втрачає статус цивілізаційного лідера.

Поки Європа „займається собою” на арену виходять інші гравці – Китай, Індія, Бразилія, ПАР, а на планеті фактично кристалізується нова мультицивілізація. За таких умов, шукати національну ідею в рамках європоцентричного світогляду, в той час як у світі формується мультицивілізація, є безперспективним.

Про національну ідею в Україні написано багато цікавих статей та організовано низку дискусій. Але Україні, так і не вдалося подолати ситуацію стратегічної невизначеності. В чому, на ваш погляд, проблема?

Вся проблема в домінуванні спрощених підходів та в забіганні наперед. Ми й досі не окреслити простір інтелектуальних, комунікативних та організаційно-проектних кроків, які дозволять не лише поставити питання про національну ідею, але й інституалізувати процес визрівання та творення національної ідеї. Перш ніж говорити про саму національну ідею, на мою думку, необхідно сформулювати певне „технічне завдання”, без виконання якого пошук в сфері національної ідеї не дасть соціально вагомих результатів.

По-перше, хочу ще раз зазначити - національна ідея може виникнути лише в ході певної спільної дії, при організації діалогу між державою, бізнесом, та самоорганізованою громадськістю, за активної креативної участі інтелектуалів, діячів культури та науки.

По-друге, для того, щоб процес суспільної кристалізації національної ідеї в Україні відбувся, необхідно сформувати відповідні інститути та запускати інтелектуальні процеси. Ключове питання - необхідно забезпечити та інституалізувати соціальний попит на інтелект та культуру в Україні. Українські інтелектуали повинні повернути собі право на символічне переосвоєння території та життєвого простору України, забезпечити суверенітет в сфері хронополітики та історичної пам`яті.

Проілюструю свою думку. Сьогодні, після етапу виживання, країна, окремі регіони та міста виходять на етап не лише матеріального, але й символічного переосвоєння території та соціо-культурного простору. Тобто представники влади та громадськість в регіонах починають переосмислювати свій потенціал, думати про цілі розвитку, про оновлення свого іміджу, про брендування власної території. Ось тут і треба працювати, тут і знаходиться попит – до того ж платоспроможний!

Або інтелектуали та культурні діячі будуть боротися за монопольне право на символічне переосвоєння території власної країни, або наш життєвий простір, навіть на символічному рівні, буде заповнений інтелектуальними та культурними репродукціями з усього світу.

Наприклад, замість Дня Києва ми побачимо імпортований „під ключ” бразильський карнавал, замість Дня гумору в Одесі з`явиться амстердамський Прайд (марш гордості гомосексуалістів), а вулички середньовічного Львова оберуть для інсталяції Памплонського прогону биків.

Нарешті, нам не обійтись без творення та організації низки громадських, соціальних та державних інститутів, які б опікувалися такими важливими питаннями, як культурна політика та політика ідентичності; питаннями внутрішньої геополітики та проектами реінтеграції України; формуванням іміджу і міжнародного бренду країни. Поки хтось не візьме на себе вказані функції, нам не варто розраховувати на формування загальнонаціональної ідентичності, спільних цінностей, позитивного образу майбутнього, а відтак і національної ідеї.

Бесіду вела Марія Єщенко

Версия для печати
Публикации автора

 

Рекомендуем к прочтению

Испытание рутиной

Эйфория от институциональных прорывов в интеграционных процессах России, Белоруссии и Казахстана развеялась. Пришло время тщательной притирки друг к другу наших непохожих хозяйственных комплексов

Читать далее

 

Мнения других экспертов

Максим Розумний, завідувач відділу стратегічних комунікацій Національного інституту стратегічних досліджень

Будувати спільну ідею варто навколо зовнішньополітичної суб’єктності України

Наталя Беліцер, експерт Інституту демократії ім. Пилипа Орлика

Національна ідея повинна природно визріти в самому соціумі

Денис Богуш, президент «Богуш комьюникейшнз».

Не имея своих идей, мы обречены жить в плену чужих

Андрей Ротовский, президент «Украинской лиги по связям с общественностью», директор центра общественных связей «Рапид», к.ф.н.

Национальная идея должна объединять восток и запад страны

Мирослав Маринович, віце-ректор Українського католицького університету

«Наша місія лежить у духовній площині»

Юрий Романенко, директор аналитического центра «Стратагема»

По миру бродит призрак – глобальной идеи

Олег Верник, председатель Всеукраинского независимого профсоюза "Захист праці"

Пришло время повернуться лицом к национальной идее

Татьяна Хорунжая, пресс-секретарь Конгресса национальных общин Украины, историк.

«Воспитание общей национальной памяти — ценность, которая должна стать основой новой идеи национальной общности украинского народа»

Олександр Палій, історик, політолог, кандидат політичних наук

«Суспільство має скепсис не щодо національної ідеї, а щодо слів, заяложених язиками політиків»

Олександр Вишняк, доктор соціологічних наук, директор фірми «Юкрейніан соціолоджі сервіс»

Тисячолітня історія українців свідчить, що український народ не розчиниться у нинішній полікультурній Європі

Александр Майборода, доктор исторических наук, профессор

«До формування національної ідеї нам ще далеко»

Елена Стяжкина, доктор исторических наук, профессор кафедры истории славян Донецкого национального университета

«Люди – всегда больше идей, в которые они верят»

Алексей Крысенко, к.ф.н., заведующий отделом украино-российского регионального сотрудничества НИСИ

Без моральных лидеров нет и национальной идеи

 

Другие диалоги

Украина в Европе – контуры и формат будущих взаимоотношений

Государственное управление: нужен ли «капитальный ремонт власти»?

ЕСТЬ ЛИ БУДУЩЕЕ У «ЛЕВОГО ДВИЖЕНИЯ» в УКРАИНЕ?

МИР В ВОЙНЕ или ВОЙНА В МИРУ?

НОВАЯ МЕЖДУНАРОДНАЯ СИСТЕМА БЕЗОПАСНОСТИ родится в Украине?

УКРАИНСКИЙ ПРОЕКТ – реформирование, перезагрузка, создание нового?

Будущее ТВ и Интернета – слияние, поглощение, сосуществование?

ФЕНОМЕН УКРАИНСКОГО МАЙДАНА

Поляризация общества - источник перманентной нестабильности. Найдет ли Украина социальный компромисс?

Партнерство Украина-Евросоюз: вызовы и возможности

МАЛЫЕ ГОРОДА – богатство разнообразия или бедность упадка

Права или только обязанности? (О состоянии соблюдения прав человека в Украине и мире на протяжении последних 65 лет)

Виртуальная реальность и нетократия: новые штрихи к портрету Украины

Таможня или Союз?

ДЕНЬГИ БУДУЩЕГО: валюты локальные, национальные, глобальные? Бумажные или электронные?

Кадры решают все? Или почему из Украины утекают мозги?

Мультикультурализм VS национализм

Религия в социально-политическом контексте Украины

Гуманитарная политика в Украине – а есть ли будущее?

Новый мировой экономический порядок

Рынок земли и будущее аграрной Украины

ДЕМОКРАТИИ КОНЕЦ? или ОНА ВРЕМЕННО СДАЕТ ПОЗИЦИИ?

Судьба реформ в Украине или Реформировать нереформируемое?!

20 наших лет

Будущее без будущего? или Почему Украина теряет образованное общество?

Украинский характер – твердыня или разрушающаяся крепость?

ПЕНСИОННАЯ РЕФОРМА В УКРАИНЕ: куда дует ветер перемен

20 лет независимости Украины – мифы и реалии

Поход Украины в Европу: остановка или смена курса?

Местные выборы 2010: прощание с самоуправлением?

Республика: «де-юре» или «де-факто»?

Каков капитал, таков и труд

Идеология умерла. Да здравствует новая идеология?!

Повестка дня нового Президента – стабилизация или развитие?

Соблазн и искушение диктатурой

Реформа украинского здравоохранения или ее отсутствие: причины и следствия

Выборы-2010: готова ли Украина к переменам?

Неосознанный сталкер. Или. Скрытые и явные угрозы жизни Украины и возможности их предотвращения

Новый общественный договор – быть или не быть?

КАК СПАСТИ СТРАНУ? или Приговор вынесен. Обжалованию подлежит?!

Человеческий капитал в топке экономического кризиса

Украинское общество в условиях кризиса: социальные вызовы и мистификации.

Большой договор между Украиной и Россией: от проекта влияния к проекту развития

Украинская власть: царствует, господствует или руководит?

Украина: нация для государства или государство для нации?

„Социальный капитал” и проблемы формирования гражданского общества в Украине

«Социальные мифологемы массового сознания и политическое мифотворчество»

Гражданин и власть: патерналистские и авторитарные настроения в Украине.

В зеркале украинского культурного продукта

Есть ли «свет» в конце регионального «туннеля» или кого интересуют проблемы местного самоуправления?

Досрочные выборы: политическое представление к завершению сезона

Кризис ценностей: что такое хорошо, и что такое плохо?

Реформы в экономике Украины: причины, следствия, перспективы

Информационное пространство – кривое зеркало Украинской действительности

Постсоветское поколение – здравствуй! (или некоторые подробности из жизни молодежи)

Проект Україна: українська самосвідомість і етнонаціональні трансформації

„Південний вектор” євроінтеграційної стратегії України

Феноменологія української корупції та її специфічні риси

Українській Конституції 10 років: від «однієї з найкращих в Європі» до правового хаосу

Украина в геополитических играх 2006-2025 гг. или Очередное обновление внешней политики

Яку Україну пропонують Україні чи Програми та реальні практики політичних партій України

Парламентський злам: проблеми взаємодії владних гілок

Майдан, рік по тому

Вызовы или стимулы глобализации?

Демографический кризис или последний украинец

Адміністративно-територіальна реформа – тест на ефективність нової влади

Ролевые игры: социодрама Украина – ЕС

Славянские миры: цивилизационный выбор

Повестка дня будущего президента

Новое украинское Просвещение

„Внутрішня геополітика” України.

Чи готова Україна „мислити глобально, діяти локально”?

Демократия по-украински

Какая Россия нужна Украине?

Українська національна еліта – становлення чи занепад?

Середній клас в Україні : майбутнє народжується сьогодні

Україна шукає свою ідентичність

Камо грядеши, Украина?

page generation time:0,101