В украинской системе нечего исправлять, - там все надо менять.

Евгений Чичваркин

Пользовательского поиска

В зеркале украинского культурного продукта

Ни для кого не будет открытием, что культура время от времени модернизируется. Культурная эволюция неизбежна. Мир проходит через беспрецедентный взрыв продуцирования знаний, технологий и «ноу-хау» в каждом обществе. И можно констатировать, что в том виде, в котором мы привыкли видеть украинское культурное пространство, оно серьезно отстает от растущих духовных потребностей современности. Не потому ли падает интерес к украинской культуре и престиж всего украинского?

Большинство наций предприняли меры, чтобы приспособиться к меняющейся действительности, а что же происходит в Украине? Ведь место страны в современном мире не в последнюю очередь зависит и от ее культуры. Смогла ли украинская культура выйти за рамки «шароварной», как ее долгое время называли? И что мы получили взамен – «третью копию», римейк западного или российского «культурных» образцов?

Рассматривать тенденции в изменении украинского культурного продукта оказалось очень непросто, особенно на фоне акции «Україна – зона культурного лиха». И хотя мы, начиная новый диалог, не ставили перед собой задачу отрицать весь тот беспредел, который происходит в украинской культуре, все же попытаемся сделать акцент на тех составляющих культурного продукта, которые не только живут, но и востребованы сегодня в Украине.

Достаточно долгое время фольклорные культурные модели были едва ли не единственным идентификатором украинского происхождения нашего культурного продукта. Однако к обществу постепенно приходит осознание того, что обращение к духу древности хоть и необходимо для потребностей национальной идентичности, однако, только на фольклоре не может основываться стратегия, направленная в будущее.

В ходе становления государственной независимости в Украине до сих пор не решен вопрос о том, что же такое украинская история и культура. Только на 17 году и то в рамках чужого формата шоу-программы ставится вопрос о «великих украинцах». Поэтому нельзя не согласиться с современным художником Александром Ройтбурдом: «Якщо визначати українську культуру з позицій етнічного націоналізму, ми отримаємо культуру в обсязі, терпимому для маленької країни, а не для великої європейської держави. Необхідно переосмислити не тільки рамки української культури, але і поняття української історії».

Об этом же неоднократно говорил и культуролог Лесь Герасимчук: «ми не бажаємо дати відповідь ще на одне запитання: йдеться про національну ідею, як мрію про «українську» Україну, чи про ідею української багатонаціональної державності»

В новом диалоге нам показалось интересным проследить динамику взаимоотношений государства и культуры – от финансирования и идеологического заказа с последующим контролем, к практически полному идейному и денежному безразличию державных мужей. Особо в этой теме стоит вопрос коммерческого искусства. Привычная ситуация, когда выживает сильнейший, губительна для культуры. Ведь процесс современного художественного творчества основывается на коммуникациях и взаимодействии людей в той же мере, в какой и на художественных произведениях прошлого, на открытости доступа к ним. С закрытием маленького музея может исчезнуть огромный пласт культуры, – так что законы рыночной конкуренции тут не всегда применимы.

«Держава не повинна впливати на культуру. Проте, вона може, якщо їй це цікаво, створити такі умови, аби приватний бізнес вкладав гроші у культурний розвиток», – констатирует Лесь Подервянский, украинский писатель и художник.

«Культуру не треба захищати, вона сама має інстинкт самозбереження. І цей інстинкт вона проявляла багато разів». – утверждает С.Проскурня

«Искусство должны создавать личности, а не система» – настаивает О.Пинчук

И вот, что еще хотелось бы обязательно подчеркнуть, открывая наш новый диалог. Создание культурной инфраструктуры – является важнейшим элементом стратегии политической элиты, ибо, утрачивая связь с элитой духовной, политическая элита теряет будущее.

Создание произведений искусства зависит от наличия сложных сетей поддержки . В таких культурных сетях между собой взаимодействует множество факторов, причем самым непредсказуемым образом. И не последнюю роль в их создании и поддержке должны играть журналисты.

Быстрое развитие Интернета и сектора электронных коммуникаций заметно повлияло и на культуру. Это новая ситуация, при которой культура должна адаптироваться к своему окружению – информационному обществу.

И последнее. Совсем недавно, 8 января в Любляне, столице председательствующей в ЕС Словении была проведена церемония, на которой 2008 год был назван годом межкультурного диалога. Что необходимо для того, чтобы наш голос не затерялся в Европейском культурном многоголосье?

Естественная функция общества – творить, создавать культуру. Культурный продукт, присущий обществу и отражающий его состояние, – всего лишь зеркало современной Украины, в которое стоит вглядеться, чтобы адекватно оценить перемены, происходящие с современным обществом.

Свернуть

Ни для кого не будет открытием, что культура время от времени модернизируется. Культурная эволюция неизбежна. Мир проходит через беспрецедентный взрыв продуцирования знаний, технологий и «ноу-хау» в каждом обществе. И можно констатировать, что в том виде, в котором мы привыкли видеть украинское культурное пространство, оно серьезно отстает от растущих духовных потребностей современности. Не потому ли падает интерес к украинской культуре и престиж всего украинского?

Развернуть

Мнение эксперта
Другие диалоги:
Версия для печати

Ми знаходимося в стані подвійної провінційності

18 фев 2008 года
Ми знаходимося в стані подвійної провінційності: Ми знаходимося в стані подвійної провінційності

Ольга Брюховецька, культуролог

У слова „культура” довга історія, але й донині не має усталеного змісту. Що для вас є культурою?

Я не буду вдаватися в теорію, поговоримо про практику. У нас до «культури» люблять додавати слово «рівень». Так от, на мою думку, цей рівень слід оцінювати починаючи, перепрошую, з туалетів. Років десять тому був такий філософський бестселер на заході, – не пам'ятаю назви, – в якому авторка розглядала туалети, точніше спосіб, у який вони оперують, тобто спосіб, яким зникає лайно, – як ключі до національних характерів. Здається, там йшлося про німецький, французький і американський. І це не просто епатаж, – кого цим можна здивувати після Дюшана?

Одне із пародійних псевдо-антропологічних визначень людини у Фрейда – це істота, яка почала сприймати своє лайно як проблему. Тобто суспільство, якщо йти за цим визначенням, починається із впорядкування анальних практик. Це, звісно, стосується у першу чергу капіталістичного суспільства: Фрейд порівнював накопичення грошей із певними проявами анальної стадії, а також стверджував, що в несвідомому гроші ототожнюються з лайном. Але, повертаючись до українських, чи (пост)радянських туалетів, треба згадувати не популярну в часи перебудови снобістську сентенцію професора Преображенського із «Собачого серця» Булгакова, а дещо інше. Тут мені здається найбільш правильна постановка питання – за логікою Вільгельма Райха. Він казав: дивно не те, що одні люди крадуть, а інші бастують, а швидше те, що голодні крадуть не завжди, а експлуатовані не завжди бастують. Тобто, у випадку туалетів, дивно не те, що люди відправляють нужду де попало, а те, що вони роблять це так рідко. У нас це ще й вважається правопорушенням, на відміну від першого світу, де й так громадські туалети на кожному кроці. Це – наочне підтвердження того, що наше суспільство побудоване на запереченні елементарних людських потреб. Звісно, я не хочу сказати, що якщо раптом завтра по всій Україні з'явиться стільки ж громадських туалетів, як у першому світі, вона автоматично стане першим світом. Про це свідчить хоча б теперішній стан гордості «донецьких», – туалетів «світового рівня» в ТЦ «Глобус» на Майдані Незалежності. Навіть «Макдональдси» – символ найбільш розвиненої економіки, якою ще, принаймні донедавна, вважалися США, – ввели в Києві коди на дверях своїх туалетів. Це лише доводить, що не можна змінити суспільство, змінивши туалети. Але можна змінити туалети, змінивши суспільство.

Моя мама жила в Києві під час окупації, і пригадує, що на всьому Хрещатику був тоді лише один громадський туалет...

На скільки мені відомо, зараз – два, але ж пройшло більше ніж пів століття… До речі, мабуть одним із підтвердженнь переваг нового капіталістичного життя після розвалу СРСР було активне відкриття платних туалетів. Радянська ідеологія серед своїх благ туалетів не передбачала, вона була побудована на тілесному самозреченні. У цьому вона подібна до християнства. Але християнський Бог, як це показав Макс Вебер, дуже добре суміщається з капіталізмом, принаймні у протестантів. Радянська ж ідеологія вимагала значно більш радикального зречення. Це більш ідеалістична система, не зважаючи на її декларативні матеріалістичні засади. Радянська система – це зрада матеріалізму. В марксизмі-ленінізмі відбулася підміна філософського матеріалізму натурфілософським поняттям «матерії». Матеріалізм, це не тільки «матерія первинна, а свідомість вторинна», – це критична соціологія, для якої культура, як і, до речі, туалети, – це результат соціального детермінованого виробництва.

Якщо говорити про культуру як виробництво, то що ми маємо зараз в Україні?

Як на мене, українська культура знаходиться у стані класичної депресії. Так було не завжди. Важко в це зараз повірити, але одразу після впровадження ринкової економіки культурне виробництво в Україні процвітало. В українському кіно був так званий період багатокартиння, зараз, на жаль, забутий. Стався могутній вибух, якщо не якісний, то кількісний. Тоді були зняті такі фільми, як «Вперед, за скарбами гетьмана» Вадима Кастеллі – сповнені життєрадісної легкості, якогось соціального запаморочення. Так і хочеться додати, від успіхів.

Я не беруся повчати, як нам будувати культурну політику, у нас усі це вміють робити, цілий Інститут культурної політики створено, і поки нічим тут ніхто зарадити не зміг. Єдине, що я можу сказати, – я виступаю за сильний культурний протекціонізм, за державну підтримку культури, за модель Західної Європи.

У нас же культурі «допомагають» лише видаючи закони, якими щось забороняється. Наприклад, – і я підтримую тут позицію, яку неодноразово висловлював мій батько, В'ячеслав Брюховецький – заборона реклами іншою ніж державною мовою була антиукраїнською. По-перше, це обмеження прав іншомовного населення України, а по-друге, цей закон все одно не виконується, тому що відсутні механізми його реалізації. Як відомо, парадокс пострадянського суспільства полягає в тому, що закони в ньому існують для того, щоб їх не виконували, а обходили. І замість того, щоб видавати закон, який щось забороняє, можна було б просто накласти податок на рекламу іншими мовами і спрямувати його на підтримку української книги. Те саме стосується кіно. Наш кінопрокат захоплений московсько-голлівудським продуктом і, до речі, капіталом. От би, як у Франції, ввести податок на демонстрацію зарубіжних фільмів і спрямувати його на розвиток українського кіно. А також зняти податковий тягар з української кіноіндустрії, щоб туди пішли гроші, і відмінити безумну бюрократію, яка блокує державне фінансування і унеможливлює нормальний процес. Наприклад, перш ніж отримати кошти від мінкульту потрібно здати акти про виконання робіт, які ці кошти мають оплатити. Ті нещасні режисери, які мали досвід державного фінансування, казали, що на зйомках фільму більшість зусиль іде не на творчість, а на подолання бюрократичних пасток.

Я сама відчула це уповні, коли захищала кандидатську дисертацію. Виявилось, що написання дисертації – це найлегша і найприємніша частина роботи, яка, до того ж, мало кого цікавить, бо дисертант сам має симулювати наукову дискусію, – писати численні відгуки, висновки і таке інше. Але головні зусилля йдуть на виконання кафкіанської, абсурдної бюрократії, яку продукує ВАК – збирання безкінечних довідок з печатками і завіреними підписами. Особливо запам'яталося розсилання авторефератів в якусь безвість, але головне, щоб на пошті поставили штамп на черговому ваківському папірці, що на пошті, як правило, відмовляються робити, бо їм дозволяється ставти штампи лише на своїх офіційних документах. Я до того, що мені довелося побачити бюрократію у вісій її тупій безпросвітності, у всьому її банальному злі. Моя знайома, яка захистила PhD у Франції, сказала, що їй лише мимохідь щось там, – вона вже не пам'ятає що, – один раз треба було підписати… А наша бюрократія, зокрема ВАКівська, здається в своєму маразмі лише міцніє.

Антидержавні речі кажете...

Я вважаю, що держава, яка культивує бюрократію, не має права на існування. Тому що держава – це інституція, що створюється людьми для організації свого соціального життя, а не «Великий Інший», перед яким треба тремтіти.

Як відомо із вчення Лакана, «Великого Іншого» не існує.

Не знаю, звідки ви це взяли, але навіть якщо «Великого Іншого» не існує, це не означає, що він не є ефективним, коли вся бюрократична машина працює на його існування. В цьому, власне, і полягають парадокси, які виявив лаканівський психоаналіз на рівні як індивідуального несвідомого, так і соціального.

Що ж, хочеться таки почути про щось добре. Кіно, здається, в нас ще знімають? Наприклад, чудовий фільм «Мамай».

Так, Олесь Санін - один з найбільш багатообіцяючих молодих кінематографістів. На жаль, є загроза, що так «багатообіцяючим» він і зістариться. Адже «Мамай» – це 2001 – 2003 рік. Після «Мамая», що був його дипломною роботою, Олесь запускав ще кілька проектів за підтримки мінкульту. Ну і де ці фільми? Так, до речі, не лише у Саніна: у мінкульті багато хто намагається запускатися, та мало що з того виходить. Тому природно виникає питання про доцільність існування цієї інституції.

Але ж, напевно, ви бачили українські фільми, які були на міжнародних конкурсах? Була непогана мультиплікація...

Стьопа Коваль у 2002-му році зробив свою чудову короткометражку «Йшов трамвай 9-й номер», – це теж, якщо не помиляюсь, була його дипломна робота – яка отримала «Срібного Ведмедя» в конкурсі коротких фільмів на Берлінале. Після цього він також мав запуститися у мінкульті з проектом, і не одним. І гроші наче обіцяли, говорили про якийсь президентський грант «за заслуги». В результаті, що зовсім не дивує, ніяких грошей він так і не отримав і невідомо, куди ті гроші поділися. Якби не російські колеги-аніматори, які запросили його до проекту «Гора самоцвітів», то він би і далі сидів перед цим кафкіанським замком. До речі, Стьопин фільм «Злидні», який він в рамках цього проекту, повінстю профінансованого мінкультом РФ, зробив у 2005 році, є, мабуть, найкращим втіленням «нещасної свідомості» сучасної української культури.

Ви чомусь бажаєте почути від мене «позитив». Існує така нова тенденція, мовляв, досить тільки нити, треба говорити про хороше. Навіть передача у нас на телебаченні була – «Не все погано в нашому домі». Це, як на мене, – класичний випадок магії думки, інфантильного механізму, описаного Фрейдом. Тому я не вважаю за доцільне розхвалювати ці рідкісні успіхи. Мають бути не поодинокі прориви, а нормальний процес. А поки його немає, ми мусимо говорити про ситуацію в культурі так, щоб ми в решті решт усвідомили, що вона протилежна до нормальної, що вона дуже критична. Навіть якщо це всім вже набридло чути.

І останнє питання: які книжки ви зараз читаєте?

Зараз я читаю „Антиедипа” Дельоза і Гваттарі. Дуже суперечлива книжка, яка мене більше дратує, ніж захоплює. Це – інтелектуальний бестселер ХХ століття, випущений 1972 року, має підзаголовок «капіталізм і шизофренія» і є, на скільки я можу судити – це моя особиста думка – негативним переносом Гваттарі на свого психаналітика Лакана. Він там в своїй злобності опускається до того, щоб розказати, як Лакан похвалявся, що один із його відомих пацієнтів безнадійно чекає на запрошення на ланч, але ніколи його не оримає, хоча віддав би за це дуже багато.

Тим не менше, дещо корисне для себе з цієї книги я винесла – якийсь ракурс, під яким можна спробувати подивитися на пострадянське суспільство, на химерного бюрократично-капіталістичного мутанта, яким воно є. Хоча тут звичайна прогулянка шизофреника не допоможе. Як на мене, західна думка не виробила адекватних понять для позначення того, що відбувається в пострадянському суспільстві. Треба врахувати, що в Україні, крім жахів епохи первісного накопичення капіталу дається взнаки ще й постколоніалізм, з усіма його амнезіями, ностальгіями, маніакольно-депресивними коливаннями і т.д. Тому українські інтелектуали мають розробити власну теорію постколоніалізму, осмислити, що означає бути колонією не європейської країни, з давніми традиціями демократії і просвітництва, а значно менш цивілізованої і більш агресивної напів-провінції, якщо скористатися терміном Імануїла Валлерстайна.

До речі, я читаю «Антиедип» російською мовою, це хороший, якісний переклад, і книжку якраз перевидали в 2007-му. Існує також український переклад, але він настільки поганий, що навіть мій патріотизм не здатен його толерувати. Взагалі, український переклад - яскраве свідчення рівня українського інтелектуального життя, коли перекладач, наприклад, дозволяє собі замінювати філософські поняття на «синоніми» (мабуть, аби продемонструвати багатство рідної мови), вдаватися до якихось мовних архаїзмів (напр., перекладати англійське «gaze» як «витрішки», – це в «Метастазах насолоди»), викидати слова, речення і навіть абзаци, перекручувати імена і, взагалі, відкрито демонструвати своє невігластво. Я вважаю це шкідництвом, і, якби моя воля, ввела б за нього кримінальну відповідальність.

Єдина інституція, яка щось у цьому напрямку робить – лабораторія наукового перекладу при Києво-Могилянській Академії, але ж цього замало. Та й перекладів, які б вони погані не були, теж катастрофічно мало. А все це має стимулюватися культурною політикою на рівні держави. Бо, як сказав один російський класик, Росія закінчується там, де закінчується російська мова. (А як би інакше половина України, не знаючи російської мови, могла любити Путіна?) Знову ж таки, я не за те, щоб змусити всіх забути російську мову, але якщо ми досі читаємо книги майже виключно російською, і дивимося фільми майже виключно російською, якщо вся неросійська іноземна культурна продукція приходить до нас через Росію, то про яку незалежність можна говорити? На жаль, в плані культури, а може й не тільки, Україна знаходится в стані подвійної провінції. І нам, принаймні, треба розуміти усю загрозливість такого стану, а ще краще – докладати зусилля для того, щоб його змінити.

Записав Андрій Маклаков

Версия для печати
Рекомендуем к прочтению

Родился бедным? Тебе не повезло!

Артерии и «социальные лифты» общества закупориваются. Шансы карьерного роста, социальная мобильность снижается, и, что еще хуже, падает доверие людей друг к другу, что заметно среди всех классов общества, но более всего – среди бедных. Столь восхваляемый «гибкий рынок труда», означает лишь мир, в котором такая принципиально важная вещь, как профсоюз, оказывается не у дел, а с работниками обращаются как с собственностью. Это представляет смертельную угрозу семьям рабочих, и их шансам дать своим детям вдохновение и жизненные силы.

В Британии становится все меньше социального разнообразия и знаний: в условиях нынешнего капитализма компетентные люди просто не могут никуда пробиться; они становятся жертвами социальных предрассудков и настроений. Они просто не знают, что делать, поскольку эффективная государственная политика должна идти вразрез с господствующими инстинктами консерваторов.

Читать далее

 

Мнения других экспертов

Влад Троицкий, основатель Центра современного искусства «ДАХ», режиссер, продюсер

«Государство должно заниматься протекционизмом, и защитой своих интересов в области культуры»

Катерина Мотрич, письменниця

«Маргінальність духу породжує вторинність у всіх проявах життя».

Сергій Дацюк, философ

«Производить культурные продукты для мирового потребления мы не умеем или не хотим»

Костянтин Родик, знавець книжкового ринку

Культура ніколи не вмирає, але...

Кирило Стеценко, заслужений артист України, професор Київського національного університету культури і мистецтв

Яким би дебелим не був би увесь організм-нації, якщо психіка-культура не функціонує нормально, ніщо інше не працюватиме доцільно

Юрко Зелений, співознавець

«Український культурний продукт немасовий»

Назип Хамитов - доктор философских наук, писатель, психоаналитик.

Подстраивание под чужие образцы – это способ вымирания украинской культуры

Наталья Ермакова, театровед

Государство не имеет никакого представления о культуре и то, что ей нужно дать

Олег Пинчук, скульптор

Мир изменился, но творцы оказались неприспособленными

Павел Гудимов - художник, фотограф, издатель, арт-центр "Я Галерея"

У нас есть культурная ниша, но достаточно скромная для Украины.

Лесь Подерв’янський, український письменник і художник

«Культура залежить від особистостей»

Сергій Проскурня, театральний режисер

Театралізація політики вже відбулась, попереду – карнавалізація суспільства

Пол Джордан, докторант Національного університету Шотландії

Українському культурному продукту просто не вистачає «піару»

Олег Сидор-Гибелинда, искусствовед

Культура не является товаром, потому что она абсурдна. И это -прекрасно.

Густав Водичка, писатель

«За украинский рай нужно сражаться»

 

Другие диалоги

Украина в Европе – контуры и формат будущих взаимоотношений

Государственное управление: нужен ли «капитальный ремонт власти»?

ЕСТЬ ЛИ БУДУЩЕЕ У «ЛЕВОГО ДВИЖЕНИЯ» в УКРАИНЕ?

МИР В ВОЙНЕ или ВОЙНА В МИРУ?

НОВАЯ МЕЖДУНАРОДНАЯ СИСТЕМА БЕЗОПАСНОСТИ родится в Украине?

УКРАИНСКИЙ ПРОЕКТ – реформирование, перезагрузка, создание нового?

Будущее ТВ и Интернета – слияние, поглощение, сосуществование?

ФЕНОМЕН УКРАИНСКОГО МАЙДАНА

Поляризация общества - источник перманентной нестабильности. Найдет ли Украина социальный компромисс?

Партнерство Украина-Евросоюз: вызовы и возможности

МАЛЫЕ ГОРОДА – богатство разнообразия или бедность упадка

Права или только обязанности? (О состоянии соблюдения прав человека в Украине и мире на протяжении последних 65 лет)

Виртуальная реальность и нетократия: новые штрихи к портрету Украины

Таможня или Союз?

ДЕНЬГИ БУДУЩЕГО: валюты локальные, национальные, глобальные? Бумажные или электронные?

Кадры решают все? Или почему из Украины утекают мозги?

Мультикультурализм VS национализм

Религия в социально-политическом контексте Украины

Гуманитарная политика в Украине – а есть ли будущее?

Новый мировой экономический порядок

Рынок земли и будущее аграрной Украины

ДЕМОКРАТИИ КОНЕЦ? или ОНА ВРЕМЕННО СДАЕТ ПОЗИЦИИ?

Судьба реформ в Украине или Реформировать нереформируемое?!

20 наших лет

Будущее без будущего? или Почему Украина теряет образованное общество?

Украинский характер – твердыня или разрушающаяся крепость?

ПЕНСИОННАЯ РЕФОРМА В УКРАИНЕ: куда дует ветер перемен

20 лет независимости Украины – мифы и реалии

Поход Украины в Европу: остановка или смена курса?

Местные выборы 2010: прощание с самоуправлением?

Республика: «де-юре» или «де-факто»?

Каков капитал, таков и труд

Идеология умерла. Да здравствует новая идеология?!

Повестка дня нового Президента – стабилизация или развитие?

Соблазн и искушение диктатурой

Реформа украинского здравоохранения или ее отсутствие: причины и следствия

Выборы-2010: готова ли Украина к переменам?

Неосознанный сталкер. Или. Скрытые и явные угрозы жизни Украины и возможности их предотвращения

Новый общественный договор – быть или не быть?

КАК СПАСТИ СТРАНУ? или Приговор вынесен. Обжалованию подлежит?!

Человеческий капитал в топке экономического кризиса

Украинское общество в условиях кризиса: социальные вызовы и мистификации.

Большой договор между Украиной и Россией: от проекта влияния к проекту развития

Украинская власть: царствует, господствует или руководит?

Украина: нация для государства или государство для нации?

„Социальный капитал” и проблемы формирования гражданского общества в Украине

«Социальные мифологемы массового сознания и политическое мифотворчество»

Гражданин и власть: патерналистские и авторитарные настроения в Украине.

Есть ли «свет» в конце регионального «туннеля» или кого интересуют проблемы местного самоуправления?

Национальная идея: от украинской мечты к новой парадигме развития

Досрочные выборы: политическое представление к завершению сезона

Кризис ценностей: что такое хорошо, и что такое плохо?

Реформы в экономике Украины: причины, следствия, перспективы

Информационное пространство – кривое зеркало Украинской действительности

Постсоветское поколение – здравствуй! (или некоторые подробности из жизни молодежи)

Проект Україна: українська самосвідомість і етнонаціональні трансформації

„Південний вектор” євроінтеграційної стратегії України

Феноменологія української корупції та її специфічні риси

Українській Конституції 10 років: від «однієї з найкращих в Європі» до правового хаосу

Украина в геополитических играх 2006-2025 гг. или Очередное обновление внешней политики

Яку Україну пропонують Україні чи Програми та реальні практики політичних партій України

Парламентський злам: проблеми взаємодії владних гілок

Майдан, рік по тому

Вызовы или стимулы глобализации?

Демографический кризис или последний украинец

Адміністративно-територіальна реформа – тест на ефективність нової влади

Ролевые игры: социодрама Украина – ЕС

Славянские миры: цивилизационный выбор

Повестка дня будущего президента

Новое украинское Просвещение

„Внутрішня геополітика” України.

Чи готова Україна „мислити глобально, діяти локально”?

Демократия по-украински

Какая Россия нужна Украине?

Українська національна еліта – становлення чи занепад?

Середній клас в Україні : майбутнє народжується сьогодні

Україна шукає свою ідентичність

Камо грядеши, Украина?

page generation time:0,147