В украинской системе нечего исправлять, - там все надо менять.

Евгений Чичваркин

Пользовательского поиска

Гражданин и власть: патерналистские и авторитарные настроения в Украине.

«Игра в демократию» нынешней, как и всех предыдущих властей, несет в себе реальные угрозы для демократии как таковой. Украинским лидерам все труднее декларировать демократические ценности и демонстрировать желание считаться с интересами большинства граждан и, тем более, учитывать мнение оппозиции в процессе реализации своей политики.

Несоответствие сложившихся в Украине политических институтов тому идеалу, к которому стремится общество, и запрос на «восстановление справедливости» все чаще делает актуальным вопрос «наведения порядка», для чего требуется «сильная рука».

Но ситуация в Украине типична для большинства посткоммунистических стран Центральной и Восточной Европы. Выборы, прошедшие во всех вышеградских странах за последние два года показали, что странам региона свойственна политическая нестабильность и непредсказуемость поведения политических игроков. Еще более четко просматривается подрыв доверия к демократическим институтам. По данным недавнего международного опроса Института Гэллапа, восточные европейцы не считают выборы в их странах честными и свободными. На вопрос «думаете ли вы, что ваш голос что-то значит?», лишь 22% респондентов дали положительный ответ. Демократия сегодня не имеет врагов, но она теряет своих сторонников.

Желание сохранить высокий уровень социальной защиты у наших соотечественников сочетается с потребностью в элементарных гражданских свободах, от которых украинское общество уже вряд ли сможет отказаться. И все это – на фоне общего неприятия власти. В этом неоднозначность и противоречивость ситуации в Украине.

Одной из ключевых угроз демократии являются проблемы, связанные с верховенством права. Недоверие общества к органам власти – это норма, недоверие к институтам права – симптом приближающегося кризиса.

Популистские партии и блоки, в большей или меньшей степени, стремятся выражать и «выезжать» на своих рецептах по устранению этих проблем в условиях двойственности демократических стандартов и подходов для «своих» и «чужих». На фоне неудовлетворенности общества действиями политической элиты в целом это иногда срабатывает. Но не таятся ли в таких действиях попытки приучить общество к мысли о невозможности реализовать в Украине какую бы то ни было демократическую модель правления?

Мы предлагаем обсудить на страницах «Диалог.UA» ряд вопросов, связанных с авторитаризмом. Возможно ли, что запрос на патернализм и попытки его удовлетворения могут привести к установлению авторитарного режима в Украине? Так ли сильно приблизилось украинское общество к демократической системе правления, чтобы процесс этот стал необратимым? И что (или все же кто?) может являться гарантом того, что Украине удастся избежать авторитаризма? И всегда ли авторитарное общество является недемократическим, с точки зрения механизма действия? Какие социологические критерии патернализма и авторитаризма в общественном сознании можно выделить, чтобы, опираясь на них, отслеживать, фиксировать, предупреждать, бороться с возникающими субъективными и объективными рисками для демократического процесса в Украине, фиксировать слабые места развития этого процесса? Закончится ли игра украинской власти в демократию «взрослым», настоящим народовластием, или нас ждет авторитаризм, который никогда не бывает «игрушечным»?

Свернуть

«Игра в демократию» нынешней, как и всех предыдущих властей, несет в себе реальные угрозы для демократии как таковой. Украинским лидерам все труднее декларировать демократические ценности и демонстрировать желание считаться с интересами большинства граждан и, тем более, учитывать мнение оппозиции в процессе реализации своей политики. Закончится ли игра украинской власти в демократию «взрослым», настоящим народовластием, или нас ждет авторитаризм, который никогда не бывает «игрушечным»?

Развернуть

Мнение эксперта
Другие диалоги:
Версия для печати

Авторитаризм і демократія: партнери чи антиподи?

6 мар 2008 года

Останнім часом з`явилися свідчення того, що в Україні зростають патерналістські та авторитарні настрої. Чому це відбувається?

Я вважаю цей процес цілком об`єктивним і закономірним. Він пов`язаний з тим, що на рівні масової свідомості зафіксовано реальний стан нашого політикуму. Це неухильне падіння авторитету всіх гілок влади, наростання неефективності влади аж до повного її паралічу, нездатність влади реалізувати задекларовані стратегії. Пересічні громадяни все сильніше відчувають, що без рішучих оперативних, злагоджених дій, на рівні перш за все виконавчої влади, існуючий стан поки що латентної гуманітарної катастрофи і холодної громадянської війни може перерости у стрибкоподібне руйнування всіх суспільних інститутів.

Як політолог, я займаюсь багато років вивченням особливостей створення і функціонування режимів мобілізаційного типу, що у різних політологів отримали назву цезаристських, бонапартистських, плебісцитарних, елітистських, харизматичних і, нарешті, авторитарних. Тож хочу зазначити, що не слід ототожнювати ці моделі одноосібного лідерства з нехай і пом`якшеними формами тоталітаризму.

Як це не дивно звучить, недемократичність певних процедур антикризового характеру не тотожна їх антидемократичності. Комуністи і соціалісти весь час волають про створення в Україні режиму націоналістичної диктатури, ототожнюють інститут президентства з тоталітарною владою як такою, хоча насправді, як відомо з досвіду якраз радянського комунізму, подібний тип політичного правління чудово уживався якраз із радянським типом парламентської псевдодемократії. І не треба лякати тим, що авторитарні режими пов`язані із тимчасовим зменшенням і навіть призупиненням деяких базових прав і свобод. Ми живемо в суспільстві, в якому для більшості населення ці свободи, гарантії соціального захисту і базові права проголошені, між іншим, в Основному законі давно стали фікцією для переважної більшості громадян. Але не можна подолати антисоціальні явища в суспільстві лише шляхом заохочення кланово-монопольних, гранично інтегрованих у корумповану владу, люмпенських по своїй природі елементів до ринкової економіки і життя за принципами правової держави. Тобто для того, щоб ті, хто скоїв менші злочини зацікавились перспективою економічної і політичної амністії, принаймні частина бандитів справді має сидіти в тюрмах. В усіх кризових суспільствах влада використовувала цей метод батога і пряника. У нас же працює гасло «Васька слухає та їсть».

Не випадково видатний німецький політолог Макс Вебер наголошував на тому, що влада є нічим іншим як легітимізованим примусом. Тому вимушена неколегіальність деяких процедур діяльності влади в режимі мобілізаційної моделі зовсім не означає повернення до тоталітаризму. Адже «на війні як на війні». Ці дії можуть мати позитивний зміст, якщо вважати метою демократії, як справжнього народовладдя, захист потреб і інтересів саме народу, а не купки олігархів, що прописала все законодавство задля гарантування власного імунітету.

Нагадаю, що саме практично неконтрольовані американські олігархічно-фінансові корпорації не тільки Америку довели до жахливої економічної депресії, а й по суті стали каталізатором загальносвітової економічної кризи, появи нацистського варіанту тоталітаризму і, врешті–решт, початку Другої світової війни. Під час проведення свого «нового курсу», в тому числі приведення до тями американської фінансової олігархії, проти якої розпочав боротьбу ще Теодор Рузвельт, Президент Франклін Рузвельт протягом шести років тридцять дев`ять разів оголошував у США надзвичайний стан! Саме у цей період на думку фахівців у галузі теорії держави і права остаточно де факто склався нинішній інститут американського президентства, велику роль в якому відіграє концепція так званих невід`ємних прав глави держави у критичні моменти підтримувати на належному рівні всіма наявними у нього засобами національну безпеку країни і тим самим забезпечувати невід`ємні права громадян.

Згідно з таким баченням достроковий розпуск Верховної Ради, виходячи саме з уявлення про главу держави, як політично відповідального гаранта дотримання Конституції, є абсолютно законним. Шкода лише, що Віктор Ющенко в останньому, четвертому, указі про розпук парламенту відступив від попереднього формулювання мотивів дострокового припинення повноважень законодавчого органу на підставі його антиконституційної діяльності і свого права захищати суверенітет України. У якості основної підстави для дострокового розпуску Верховної Ради, на відміну від попередніх трьох указів, він визначив неможливість виконання нею своїх повноважень у наслідок відсутності ста п`ятдесяти депутатів, необхідних для передбаченого регламентом кворуму. Тим самим, прагнучи звести факт політичної безвідповідальності Верховної Ради до порушення формально-юридичної процедури, глава держави, на мій погляд, навпаки, сприяв виникненню небезпечного прецеденту навмисного створення умов для блокування роботи законодавчої гілки влади, і саме цим четвертим указом дав підстави опонентам у звинуваченнях на його адресу в антиконституційних діях.

Аналогічно Президент Франції, за чинною Конституцією, немов би прописаній «під нас» у надзвичайній ситуації «коли нормальне функціонування конституційних державних влад перервано, приймає заходи, що диктуються цими обставинами». Наш же глава держави за чинним основним законом скоріше констатує виникнення надзвичайного стану, аніж оголошує його.

Насправді, у фундаментальних західних працях по політології, авторитаризм не розглядається однозначно як нагатив. Розрізняються такі типи, як бюрократичний авторитаризм, пом`якшений авторитаризм, національні моделі авторитаризму тощо. Взагалі авторитаризм це не форма політичного правління, а тип політичного режиму, який може існувати і за парламентської монархії і республіки. На жаль, цього не розуміє більшість наших політологів. Наприклад, явно авторитарне правління Бісмарка, що був канцлером при королі. Черчілль, на думку західних політологів, також де факто встановив у Британії режим досить жорсткого президенталізму. Тому політичні режими пов`язані із подоланням економічних і політичних криз, і навіть економічні прориви, що отримали назву економічних див в Європі та Америці минулого сторіччя часто пов`язані з іменами лідерів-реформторів: франкізм, тетчеризм, голізм і також не розглядаються як однозначно недемократичні.

Ще більшою мірою, як визнають дослідники, сказане стосується феноменів економічних див у Азії - Сінгапур, Таїланд, Південна Корея, і звичайно ж Китай, - також відбулися саме завдяки існуванню авторитарних режимів, які базувалися на домінанті виконавчої влади одноосібного лідерства і комплексно, синхронно, заохочували розвиток цивілізованих форм бізнесу і застосовували примус проти антисоціальних сил. Фахівці називають серед лідерів авторитарного типу і прем`єр-міністра Індії Джавахарлала Неру, і нинішнього президента Венесуели Уго Чавеса. Отже, якщо дуже коротко: авторитаризм це здатність лідера своїм реальним авторитетом, а не часто штучним рейтингом, утвердити авторитет влади. Це режим одноосібної влади справді непересічної особи, неформального лідера загальнонаціонального масштабу. Між іншим, та ж радянська командно-адміністративна система була не культом особи, тобто харизматичного або авторитарного лідерства, а культом безособовості. Режими кучмівського типу в сучасній політології отримали назву зовсім не авторитарних, а монократичних. Тобто таких собі форм квазіпрезиденського абсолютизму, створеного за принципами олігархічної тіньової виборної монархії.

Отже, сильна, тобто ефективна президентська влада, яка зараз гранично дискредитована в Україні, і якої насправді ще ніколи в Україні не було, зовсім не є атавізмом або пережитком антидемократичних форм правління. Вона здатна ефективно сприяти розвитку демократії.

Тому, коли з жахом говорять про можливість введення прямого президентського правління або надзвичайного стану, просто не враховують, що насправді ми вже маємо надзвичайний стан. Влада вже фактично і так втратила легітимність, ще після прийняття антиконституційних по процедурі і по суті морозівських поправок до Конституції, а також Закону про кабінет міністрів України, який фактично змінив форму правління в країні без застосування процедури змін до Основного закону.

А як бути, коли у Конституції задекларовані правові положення, відповідні для нормально розвинутих країн, але вони не працюють? Що робити, коли від Конституційного Суду фактично вимагають вирішення питання про політичну відповідальність посадових осіб, що виходить далеко за межі тлумачення відповідності правових актів Конституції, які не в його компетенції апріорі, через нестачу легітимності і надлишок кулуарності тощо? Очевидно, в таких випадках президент повинен діяти як гарант конституції, територіальної цілісності і незалежності. Між іншим, неухильне загострення глобальних проблем сучасності і пов`язані із ними внутрішні загальнонаціональні кризи вже найближчим часом актуалізують проблему створення конструктивно мобілізаційного авторитаризму і в країнах-творцях західної демократії. Це визнають навіть такі видатні політологи-ліберали, автори концепції неухильно наростаючих хвиль парламентської демократії як Самюель Хантінгтон та Френсіс Фукуяма.

Поширена думка, що авторитаризм погрожує цілою низкою негативних наслідків – економічний занепад і таке інше. До державного патерналізму теж склалося негативне ставлення. Тим не менше, практика розповсюдження ліберальних цінностей на Україні, схоже, зазнала остаточної поразки. Отже, повертаємося в минуле?

Щодо патерналізму. Хіба європейські парламентські монархії побудовані не за цим принципом, принципом який Макс Вебер називав традиціоналісткою харизмою. Цей тип політичного патерналізму працює у вигляді так званих сплячих, необмежених повноважень монарха втручатися у суспільне життя у кризових станах і зовсім не є атавізмом минулих епох? Тож ототожнення парламентаризму з демократією, а авторитаризму з тиранією, може бути дуже небезпечним. Це шлях не до Європи, а від Європи.

Історичний досвід незаперечно свідчить, що саме парламентсько-олігархічні системи можуть носити вкрай антидемократичний характер і призводити до катастрофічних явищ. Згадайте - Третя та Четверта французькі республіки, фінансово-олігархічна Америка часів правління Рузвельта, і навіть Кеннеді, дуалістичні парламентські монархії Італії, нарешті, російський Тимчасовий Уряд і навіть українська Центральна Рада, яка по суті зашкодила авторитарному і дикторському режимові Павла Скоропадського здобути суверенність України, нарешті радянське «народовладдя», які закінчились вже не авторитаризмом, а диктатурами, а то й тоталітарними формами влади.

Проблема в іншому, у створенні належних інституціональних стримувань і противаг для недопущення переходу авторитаризму у неконтрольовану диктатуру. Наприклад, стосовно Піночета створено багато міфів, а мало хто знає, що чілійський Сенат висловив недовіру Сальвадору Альєнде, але не можна було конституційними шляхами усунути його від влади, бо ці механізми не були належно прописані в Конституції. Ті самі механізми зараз не прописані і у нас. Зокрема, відсутній ефективний інститут політичної відповідальності, в тому числі шляхом відкликання президента через референдум, не працює механізм так званого роздільного правління, коли у разі відсутності порозуміння між прем`єром і президентом, глава держави де факто втрачає частину повноважень. Тобто, йдеться про необхідність розробки механізму стримування і противаги зловживанням одноосібної влади, а суспільство відволікається міфами про авторитаризм і патерналізм.

Я багато років писав про те, що в кризовій ситуації необхідно діяти мобільно, оперативно. Доводиться діяти, коли закони не існують або не працюють, коли через параліч парламенту їх взагалі неможливо прийняти. Або навіть ці закони захищають плутократичну олігархію, а не народ.

Тому будь-які форми влади з домінантно - парламентськими режимами за кризової ситуації не тільки неефективні, а небезпечні через свою неефективність і анонімність. Про це говорили не тільки видатні теоретики політичної еліти, такі як Гоббс, Макіавеллі, Боден, Вебер, Шмідт, але й видатні ліберали, серед яких американець Медісон, француз Констан, британець Дж. Стюарт Міль. Яскраве свідчення цього - Веймарська республіка, де Гітлер отримав владу законним шляхом, або італійська дуалістична монархія, що фактично породила режим Муссоліні.

Тому сама постановка питання про авторитаризм і патерналізм як пом`якшений різновид тоталітаризму, на мій погляд, некоректна. Все значно складніше. Якщо ми зараз цього не усвідомимо, не врахуємо при розробці¸ альтернативної моделі управління, то Україна втратить чи не останній свій шанс.

Чи може з`явитися в наступному електоральному циклі значна підтримка партій та кандидатів, які пропонують твердий порядок, сильну руку, жорстку регламентацію діяльності великого бізнесу і таке інше?

Вона обов`язково і закономірно з`явиться, і це правильно. Тому нам конче необхідно в засобах масової інформації зробити предметом серйозного розгляду легітимні механізми стимулювання появи справжніх лідерів загальнонаціонального масштабу і належного конституційного контролю за виконанням ними своїх повноважень. Зараз склалося так, що парламент конституційно забезпечив собі недоторканість і неможливо його розпустити, а президент конституційно також забезпечив собі недоторканість і неможливо об`явити йому імпічмент. Стався параліч, і виходить так, що будь яка дія аби цю ситуацію розв`язати розглядається як неправомірна, як прояви авторитаризму. Але ж іншого шляху як розблокування існуючого клінчу влад не має. Натомість, антинаціональні сили успішно використовують міфи про авторитаризм і патерналізм і можуть взяти гору таким чином, що населення і не зрозуміє, яким же повинен бути інститут президентства.

Як зразок, слід було б розглянути конституцію П`ятої французької республіки. Там передбачено не тільки імпічмент президенту, а й кримінальна відповідальність для прем`єр-міністра. При чому з дещо спрощеним формулюванням, тобто не за державну зраду, як було раніше, а за дії, які не відповідають інтересам країни. Рішення про оголошення імпічменту президенту приймається у створюваному обома палатами парламенту Високому Суді Правосуддя, а щодо прем`єр-міністра - аналогічно створюється Суд Правосуддя Республіки. Нажаль, ці питання так і не стали предметом обговорення за всі роки наших, так званих, політреформ.

Врешті-решт, якого типу політичний устрій має бути найбільш прийнятним для України?

Та ж сама французька конституція весь час видозмінюється, міняється конфігурація влади, але і їхня модель залишилась недореформованою, адже де Голль не встиг створити справжній повноцінний Сенат. І для України це вкрай актуально, тому що таким чином формується нова якість політичної еліти. Сам де Голль називав цей сенат «Висока духовна асамблея країни». Принагідно, в США, саме Сенат остаточно виносить вердикт щодо оголошення імпічменту президенту та іншим посадовим особам.

Насамкінець, хочу ще раз підкреслити, що зовсім не виступаю апологетом підсилення влади чинного президента, а захищаю інститут президентства як найбільш адекватної форми реалізації механізму креативного лідерства. Причому відстоюю президенталізм, за якого повноваження глави держави жорстко обмежені його політичною, а уразі потреби і карною відповідальністю. Здатність ініційованої Віктором Ющенком національної конституційної ради запропонувати ці механізми навіть не змішаного, як висловлюються президентські речники, а, я б сказав, повноцінного президентства і стане об`єктивним показником реальних намірів нинішнього глави держави до ефективного реформуванню української влади.

Записав Андрій Маклаков

Версия для печати
Публикации автора

 

Рекомендуем к прочтению

Возможности эволюции НАТО

Способность НАТО влиять на решения, принимаемые Россией в отношении Украины, ограничены, поскольку большинство рычагов влияния, доступных альянсу, это дипломатические и экономические, и их действие Россия ощутит только спустя определенное время. Неспособность НАТО остановить российский ирредентизм, скорее, будет стимулировать осмысление альянсом тех дипломатических и военных мер, которые нужно предпринять, чтобы предотвратить возникновение в восточной и южной Европе нового подобного кризиса.

Многие проблемы, с которыми столкнулось НАТО в 2014 году, скорее всего, обострятся еще в текущем году, а в 2015 году они потребуют большего внимания и действий, как отдельных членов альянса, так и коллективных, чтобы НАТО и дальше смогло играть стабилизирующую роль в Афганистане и Восточной Европе, и отвечало меняющимся условиям. Эти проблемы также могут привести и к изменениям в структуре НАТО. Спектр альтернативных сценариев развития альянса охватывает три основных варианта - превращение его в «сильный и решительный», либо – в альянс сокращенный и оборонительный, либо - инертный.

Читать далее

 

Мнения других экспертов

Владимир Лупаций, исполнительный директор Центра социальных исследований "София"

Процес інтенсивної корозії

Віталій Кулік, директор Центру досліджень громадянського суспільства

Це не патерналістські настрої, а незадоволення громадян рівнем соціального захисту

Наталя Погоріла, соціолог

Наші люди починають краще розумітися в політиці

Виктор Небоженко, президент Агентства корпоративной поддержки «Трайдент»

Сочетание патерналистских ожиданий снизу и патерналистской демагогии сверху

Ольга Балакирева, кандидат социологических наук, доцент, Глава Правления Украинского института социальных исследований им. Александра Яременко

Ностальгия по патернализму

Олексій Гарань, доктор історичних наук, професор Києво-Могилянської Академії, науковий директор Школи Політичної Аналітики

Авторитаризм російського типу в Україні неможливий

Євген Головаха, Заступник директора Інституту соціології, Завідуючий відділу історії, теорії та методології соціології, професор

Здолавши патерналізм, через 15 років Україна стане самостійною європейською державою

Дмитрий Выдрин, политолог

Патернализм, как и наркомания, не имеет предела, пока не доходит до передозировки.

Людмила Шангина, УЦЭПИ им.Разумкова

Патернализм продуцирует власть

Александр Стегний, доктор социологических наук, исполнительный директор Центра социальных и маркетинговых исследований «Социс», ведущий научный сотрудник Института социологии НАНУ

Корень всех проблем – низкая эффективность власти

 

Другие диалоги

Украина в Европе – контуры и формат будущих взаимоотношений

Государственное управление: нужен ли «капитальный ремонт власти»?

ЕСТЬ ЛИ БУДУЩЕЕ У «ЛЕВОГО ДВИЖЕНИЯ» в УКРАИНЕ?

МИР В ВОЙНЕ или ВОЙНА В МИРУ?

НОВАЯ МЕЖДУНАРОДНАЯ СИСТЕМА БЕЗОПАСНОСТИ родится в Украине?

УКРАИНСКИЙ ПРОЕКТ – реформирование, перезагрузка, создание нового?

Будущее ТВ и Интернета – слияние, поглощение, сосуществование?

ФЕНОМЕН УКРАИНСКОГО МАЙДАНА

Поляризация общества - источник перманентной нестабильности. Найдет ли Украина социальный компромисс?

Партнерство Украина-Евросоюз: вызовы и возможности

МАЛЫЕ ГОРОДА – богатство разнообразия или бедность упадка

Права или только обязанности? (О состоянии соблюдения прав человека в Украине и мире на протяжении последних 65 лет)

Виртуальная реальность и нетократия: новые штрихи к портрету Украины

Таможня или Союз?

ДЕНЬГИ БУДУЩЕГО: валюты локальные, национальные, глобальные? Бумажные или электронные?

Кадры решают все? Или почему из Украины утекают мозги?

Мультикультурализм VS национализм

Религия в социально-политическом контексте Украины

Гуманитарная политика в Украине – а есть ли будущее?

Новый мировой экономический порядок

Рынок земли и будущее аграрной Украины

ДЕМОКРАТИИ КОНЕЦ? или ОНА ВРЕМЕННО СДАЕТ ПОЗИЦИИ?

Судьба реформ в Украине или Реформировать нереформируемое?!

20 наших лет

Будущее без будущего? или Почему Украина теряет образованное общество?

Украинский характер – твердыня или разрушающаяся крепость?

ПЕНСИОННАЯ РЕФОРМА В УКРАИНЕ: куда дует ветер перемен

20 лет независимости Украины – мифы и реалии

Поход Украины в Европу: остановка или смена курса?

Местные выборы 2010: прощание с самоуправлением?

Республика: «де-юре» или «де-факто»?

Каков капитал, таков и труд

Идеология умерла. Да здравствует новая идеология?!

Повестка дня нового Президента – стабилизация или развитие?

Соблазн и искушение диктатурой

Реформа украинского здравоохранения или ее отсутствие: причины и следствия

Выборы-2010: готова ли Украина к переменам?

Неосознанный сталкер. Или. Скрытые и явные угрозы жизни Украины и возможности их предотвращения

Новый общественный договор – быть или не быть?

КАК СПАСТИ СТРАНУ? или Приговор вынесен. Обжалованию подлежит?!

Человеческий капитал в топке экономического кризиса

Украинское общество в условиях кризиса: социальные вызовы и мистификации.

Большой договор между Украиной и Россией: от проекта влияния к проекту развития

Украинская власть: царствует, господствует или руководит?

Украина: нация для государства или государство для нации?

„Социальный капитал” и проблемы формирования гражданского общества в Украине

«Социальные мифологемы массового сознания и политическое мифотворчество»

В зеркале украинского культурного продукта

Есть ли «свет» в конце регионального «туннеля» или кого интересуют проблемы местного самоуправления?

Национальная идея: от украинской мечты к новой парадигме развития

Досрочные выборы: политическое представление к завершению сезона

Кризис ценностей: что такое хорошо, и что такое плохо?

Реформы в экономике Украины: причины, следствия, перспективы

Информационное пространство – кривое зеркало Украинской действительности

Постсоветское поколение – здравствуй! (или некоторые подробности из жизни молодежи)

Проект Україна: українська самосвідомість і етнонаціональні трансформації

„Південний вектор” євроінтеграційної стратегії України

Феноменологія української корупції та її специфічні риси

Українській Конституції 10 років: від «однієї з найкращих в Європі» до правового хаосу

Украина в геополитических играх 2006-2025 гг. или Очередное обновление внешней политики

Яку Україну пропонують Україні чи Програми та реальні практики політичних партій України

Парламентський злам: проблеми взаємодії владних гілок

Майдан, рік по тому

Вызовы или стимулы глобализации?

Демографический кризис или последний украинец

Адміністративно-територіальна реформа – тест на ефективність нової влади

Ролевые игры: социодрама Украина – ЕС

Славянские миры: цивилизационный выбор

Повестка дня будущего президента

Новое украинское Просвещение

„Внутрішня геополітика” України.

Чи готова Україна „мислити глобально, діяти локально”?

Демократия по-украински

Какая Россия нужна Украине?

Українська національна еліта – становлення чи занепад?

Середній клас в Україні : майбутнє народжується сьогодні

Україна шукає свою ідентичність

Камо грядеши, Украина?

page generation time:0,167