В украинской системе нечего исправлять, - там все надо менять.

Евгений Чичваркин

Пользовательского поиска

Демократия по-украински

Названий и определений для современных форм проявления демократии существует великое множество. Можно восхищаться их академической глубиной и безукоризненной логикой, наслаждаться афористичностью и меткостью. Но, обратившись от теории к практике, нельзя не заметить, что ни одно из них не находит полноценного проявления в реальной жизни и политическом обустройстве общества. За рамками самых обстоятельных определений демократии всегда остаются особенности, присущие ей только в той или иной стране, к тому же на весьма ограниченном отрезке времени.


В построении государства своей мечты украинская бюрократия начисто переиграла и поэтов, и демократов. Под лозунгом разделения и независимости властей судебную, исполнительную и законодательную власть сначала вывели из-под контроля общества, а затем передали в аренду олигархическим кланам. И хотя власти чиновников из силовых подразделений пока достаточно, чтобы время от времени тасовать колоду олигархов, толпящихся у государственных кормушек, равновесие антидемократических сил не может сохраняться вечно. Ограничивая возможность буржуазии использовать деньги для политических целей, бюрократия, для сохранения равновесия, обязана отдавать ей взамен административный ресурс, поскольку именно чиновники, как никто, заинтересованы в сохранении своего нынешнего положения. При нарушении баланса сил на смену олигархам, приближенным к вершине властной пирамиды, приходят новые, жаждущие вернуть капиталы, вложенные в путь к власти, а иногда и реванша за прошлые поражения.

Что же касается попыток расшатать плотные заслоны бюрократии на пути в Украину демократии со стороны европейской и мировой общественности, то по ее меркам у нас и так все в порядке. В украинском парламенте представлено более десятка политических партий и блоков, около 45 % всех депутатов состоят в оппозиционных фракциях, а президент избирается всенародно. Уровень демократии в нашей стране по этим показателям соответствует уровню самых развитых демократических стран Европы и Северной Америки. Но демократии от этого больше не становится. Лишь появляются ее новые названия и определения. А к критериям демократизации страны подключаются субъективные оценки экспертов, уверенных в том, что уж лучше их демократии в мире нет.

Какими критериями руководствоваться, отвечая на вопрос, есть ли демократия в Украине? С кем или с чем сравнивать «уровень демократии» и можно ли это делать в принципе? Ведь не секрет, что дискуссии о демократии имеют свойство от научных определений плавно переходить на уровень интуитивных представлений. И оказывается, что не только у каждой социальной группы, но и у каждого индивидуума есть свое личное ощущение черты, за которой демократия превращается в анархию или деспотию. Поэтому заявления о том, что Украина еще слишком далека от истинной демократии, практически никогда не находят возражений. Хотя «истинную демократию» каждый понимает по-своему.

Чего же не достает Украине, чтобы у скептиков не возникло сомнений в том что, пусть и не совершенная, но все же демократия в нашей стране существует? Или наоборот, что такое имеется в Украине, что заставляет оптимистов соглашаться с тем, что демократии на тринадцатом году демократических преобразований у нас все еще нет?

Какие демократические институты у нас еще не действуют, и почему созданные и подававшие надежды, не действуют уже? Почему астрономическое количество политических партий в Украине не перерастает в гарантирующее демократию качество? И способны ли наши граждане к самоорганизации?

А может, мы просто не «доросли» до демократии, и все еще впереди? Ведь мировой опыт показывает, что ни одно общество не знало деспотии, которую не излечило бы время. А если так, то куда и как долго нам надо идти, чему учиться, чей опыт перенимать? Каким он должен быть на самом деле, «народ властвующий»? Может, богаче, чтобы позволить себе думать еще о чем-либо, кроме собственного выживания? Или доверчивее, чтобы верить в благие намерения очередной «демократической» коалиции? Или более стойким, чтобы не поддаваться манипуляциям политтехнологов? Или настолько голодным, чтобы решиться, наконец, потерять собственные цепи?

Пытаясь ответить на эти и многие другие вопросы, «Диалог.UA» будет обсуждать проблемы становления демократии по-украински. Очевидно, что создать необходимые и достаточные условия для ее развития и укрепления влияния за двенадцать лет независимости так и не удалось. Тихий саботаж чиновников и открытое противодействие демократизации общества со стороны крепнущей власти сыграли с романтическими настроениями украинцев начала 90-х годов прошлого века злую шутку.

Все возвращается на круги своя. Риторика коммунистов конца 1980-х берется на вооружение «большевиками» 2000-х. «Независимость» и «демократия» путем подмены понятий постепенно превращаются едва ли не в ругательства. Цензура и слежки становятся нормой. Всесильные и напористые при разрушении коммунистического режима СМИ, оказались беспомощными перед кучкой олигархов, где подкупом, а где и физической расправой лишивших «демос» права на объективную информацию.

Чем «управляемая демократия» в России 2004 года отличается от молодой и еще не очень ярко выраженной автократии в Беларуси начала 1990-х? Для Украины этот вопрос вовсе не праздный, поскольку отечественным политикам свойственно следовать по пути «старшего брата».

Плюрализм, гражданское общество, свобода слова, средний класс, местное самоуправление, либеральная демократия, полиархия – за каждым термином в реальной жизни стоят десятилетия борьбы и надежд. Какие направления в своем стремлении к демократии должна избрать Украина? Или двигаться во всех сразу, постоянно осознавая безнадежность очередной многовекторности?

Свернуть

Тихий саботаж чиновников и открытое противодействие демократизации общества со стороны крепнущей власти сыграли с романтическими настроениями украинцев начала 90-х годов прошлого века злую шутку. В построении государства своей мечты украинская бюрократия начисто переиграла и поэтов, и демократов. Под лозунгом разделения и независимости властей судебную, исполнительную и законодательную власть сначала вывели из-под контроля общества, а затем передали в аренду олигархическим кланам. Возможно поэтому, заявления о том, что Украина еще слишком далека от истинной демократии, практически никогда не находят возражений. Хотя «истинную демократию» каждый понимает по-своему.

Развернуть

Мнение эксперта
Другие диалоги:
Версия для печати

Українська демократія: перемога оптиматів над популярами

„Демократія по-українськи” – це управління олігархів, професійних політиків та чиновників при повному ігноруванні громадянського суспільства. І якого б президента сьогодні не обрали, в житті людей мало що зміниться

 


Чи вважаєте Ви, що Україна є демократичною країною?

 

Ваше запитання поставлено в ідеологічній площині. Свого часу Конфуцій казав, що кожне явище має відповідати своєму поняттю. Отже, очевидно і у нас має бути таке уявлення про демократію, з яким ми маємо порівнювати Україну. Як на мене, такого уявлення немає.

Починаючи з давньогрецьких і давньоримських традицій і до сьогодні демократія йшла різними шляхами. З давніх-давен існували дві великі демократичні течії, відомі переважно з Давнього Риму: оптимати і популяри. Оптимати виступали за те, що в країні повинні правити громадяни, котрі мають знання щодо управління (тобто управління має бути „оптимальним”), популяри ж вважали, що влада має належати народові і, в принципі, як говорив Ленін, куховарка має бути долученою до управління. Тобто, за їхніми уявленнями, влада мусить належати кожному громадянинові, не залежно від його професії, розумових здібностей, досвіду.

Ці дві течії існують і сьогодні. Якщо порівнювати різні країни, то Сполучені Штати швидше належать до оптиматів, а Європа – це більш популяри. Але є країни, у яких демократії у західній традиції немає зовсім, точніше, де демократія є не формою права, а формою релігійної традиції. Скажімо, ісламський світ має специфічну демократію.

Коли ж зіштовхуються різні картини світу, різні культури демократії, то виникає конфлікт, який часто розв’язують на користь більш сильного. Скажімо, демократія в Іраку явно не вистояла проти демократії Сполучених Штатів. Хоча багато хто може заявити, що в Іраку взагалі не було демократії (такий висновок можна зробити, ґрунтуючись на давньогрецькій традиції). Проте. з точки зору ісламської картини світу демократія там була. Просто ісламська демократія є ближча до оптиматів і передбачає, що мають правити ті, хто є носіями генів кількох родів, котрі ведуть своє походження від релігійного лідера чи навіть від Бога. Це інше розуміння оптимальності, але це теж є демократія.

 

А якщо вести мову про Україну, то яка у нас демократія?

 

Україна в перші роки своєї незалежності робила спроби започаткувати у себе демократію „популярного” характеру (тобто, влада має належати всьому народові). Але традиції чиновного адміністративного керівництва, поява професійних політиків, а згодом і поява олігархів привели до форми правління за моделлю оптиматів. Тому сьогодні управляють олігархи, професійні політики (тобто ті, що на цьому заробляють гроші) та чиновники. Причому мало кого сьогодні цікавить модель управління популярів, тобто реальне самоуправління, управління громади чи того, що можна назвати громадянським суспільством. І тому „демократія по-українськи” – це управління оптиматів при повному ігноруванні чи відсутності популярів.

 

Чому ми прийшли саме до такої моделі демократії?

 

Думаю, що це сталося через силу традицій. Всупереч багатьом тезам про те, що винна Росія, США чи ж олігархи, усе це спричинила лише українська традиція. Якщо поглянути на деякі соціологічні дослідження головних брендових афоризмів, то найголовнішим афоризмом в Україні буде „Моя хата з краю, я нічого не знаю”. Тобто, я не втручаюся ніяким чином в управління державою. Ми й не мали держави так довго через відсутність традиції вважати своїм щось, окрім власної хати.

Адже це серйозне соціальне досягнення — думати не лише про свою хату, а й про хату сусіда. Але не в плані того, що сусідська хата – теж буде моєю, а в сенсі якихось спільних умов для нас обох. На жаль, частіше трапляється накласти купку лайна в городі у сусіда, ніж подумати про спільні з ним умови життя. Це є традиція, і вона, як свідчить досвід, непереборна. Тому модель „оптимальної” демократії була єдиною можливістю втримати існування нашої держави як такої.

 

Однак класична (популярна) форма демократії існувала в Україні за часів Запорозької Січі і Конституції Пилипа Орлика...

 

Це за Вас говорять міфи, котрі залишилися з історії. Так само як і міф про те, що Україна існувала в час козаччини. Та навіть слова такого „Україна” за часів козаччини не було. Україна – це проект галицької еліти кінця XIX століття. А козаки думали про відродження Русі. Тому 1654 рік був для них цілком адекватним, і козаки вважали себе невід’ємними від росіян. Це вже потім почали виділяти якісь особливості та доводити, що ми насправді інший народ, і що козаки були проти царизму. Це все міфи. Не було такого. У всіх народів між собою існують якісь розбіжності, але найменше таких розбіжностей було у козаків з московською Руссю. Інакші уявлення — це перебільшення. В історії можна найти все, що завгодно. Але щодо демократії Запорозької Січі — це лише історичні міфи. Охлократія мало схожа на демократію.

 

Але ж Конституція Пилипа Орлика – це історичний документ...

 

Давайте замислимося, що таке конституція. З одного боку, це угода між суспільством та державою, а з іншого боку – це технологія проектування держави. Документ, навіть якщо на ньому написано „конституція”, може насправді не бути конституцією, як не є конституцією в повному розумінні цього слова сьогоднішня Конституція України. Конституція – це угода народу країни з державою про те, як вони будуть співвідносити різні гілки влади, використовувати різні державні органи в плані реалізації свого сподівання на спільне проживання на одній території. Причому, угода про це може бути і не зазначеною в тексті самої конституції прямо. Так от тільки та суспільна угода, щодо якої діє природній, постійно оновлюваний процес узгодження, що перебуває під охороною судової влади, є конституцією. Якщо сьогодні Конституційний Суд може куди завгодно повернути нашу Конституцію, то вона є не конституцією, а лише текстом. Вона є не соціальною технологією, а суто ідеологічним документом. Те ж саме можна сказати і про Конституцію Пилипа Орлика.

 

Разом з тим, в Україні було прийнято Конституцію, що містить в своїй основі демократичні принципи (в класичному античному розумінні), і виходячи з цього, в Україні мусять бути люди, котрі зацікавлені в демократії як владі більшості...

 

Так влада більшості це і є оптиматична форма демократії. А справжня демократія поєднує оптиматичну та популярну традиції.

У нас люди, що зацікавлені в оптиматичній демократії, це і більшість, і меншість, і влада, і опозиція. Проблема в тому, що у нас нема справжніх популярів. Популярів у нас представляють ті люди, які отримують гранти, люди, що навчалися за кордоном. Тому що, вирісши всередині цієї культури, не можна хотіти такої популярної демократії. Вони не мають таких традицій, вони не вміють бути в цьому зацікавленими, вони не знають, що це таке. Це ні добре, ні погано, просто так склалося.

Єдиний спосіб щось сьогодні зробити – це опертися на якийсь із таборів оптиматів. Зараз у нас два такі табори. Одні кажуть, що найоптимальніше буде, коли в нас олігархи ділитимуть адміністративний ресурс як в Кабміні, так і у Верховній Раді, а другий напрямок – це опозиція, яка хоч і говорить про свою близькість до народу, проте реально прагне того, щоб демократія в країні базувалася на професійних економістах та юристах. Тобто опозиція це інакші оптимати. Але перехід влади від олігархів до найманих професіоналів це хоч і потрібна річ, але недостатня. Поки не з’явиться традиція популярної демократії, власне демократії не буде.

 

Ви говорили про те, що люди, які підтримують класичну демократію в Україні...

 

Я не знаю, що таке класична демократія.

 

Я маю на увазі демократію популярів (за Вашою термінологією)...

 

Ні, найприйнятніша форма — це демократія, що об’єднує механізми як оптиматів, так і популярів. Причому це поєднання виписано як система досягнення компромісів. А у нас не існує системи досягнення компромісів, не кажучи вже про те, що до досягнення компромісів має бути залучено експертів та компетентну громадськість. Сьогодні в Верховній Раді домовляються різні сили щодо чого завгодно, а потім порушують ці домовленості. Тому що нема необхідних механізмів. Вони не виписані ніде документально.

 

Тобто Ви говорите, про те, що Україні потрібна була б демократія, котра поєднувала б принципи як оптиматів, так і популярів...

 

Абсолютно точно. Причому з чіткими механізмами досягнення компромісу, з дуже сильним самоврядуванням, де б постійно зменшувалась роль держави, бо це є загальносвітова тенденція. Отже процес субсидіарності, тобто розподілу повноважень між центральною та місцевими владами має бути постійним. Тобто по мірі росту компетентності місцевих органів влади мають рости і їх повноваження.

 

А яким чином цього досягти?

 

Є два шляхи: здати Україну Росії, або ж здати Україну США чи Європі, бо сама вона неспроможна виборсатися.

 

А яким чином це зробити? Приєднатися до котроїсь із країн?

 

Та яким завгодно. Сьогоднішня влада хоче здати Україну Росії, а опозиція – здати США чи Європі. Адже всередині нашої держави немає суб’єкта, здатного управляти цією країною, досягти її розвитку. Такі слова, як „прорив”, „принципово нове”, „інновації” ви не почуєте ні від влади, ні від опозиції. Це нікого не цікавить.

У нас відсутній адресат питань про прорив, про інновації. Хоча ви можете про це запитати, більше того, вас навіть почують, але знову ж будуть говорити: „Ні, почекай. Це ти все правильно говориш, але не на часі, зараз треба взяти владу”. Ти знову говориш: ”Може треба спершу розвивати самоврядування?” А тобі відповідають: „Ні, спершу ми візьмемо владу”. І так кожне покоління еліти.

 

Отже, Ви пропонуєте здати Україну або Росії, або США. Чи це означає, що в цих країнах існує класична демократія?

 

Ще раз підкреслю, що я не знаю, що таке класична демократія.

 

Ну Ви ж самі говорили, що це демократія, котра поєднує принципи як оптиматів, так і популярів.

 

Так, це моє розуміння, але я не вважаю його класичним. Не існує класичного поняття демократії. Ні грецька, ні римська демократія, ні європейська, ні демократія США, ні, тим більше, демократія ісламських країн не є класичними. Є просто різні форми. Немає взірця демократії.

 

Тобто для кожної країни існує форма демократії, котра їй найбільше підходить?

 

Звичайно ж, бо дуже велике значення тут мають традиції, наявний досвід, наявні спеціалісти.Адже не можна взяти одну систему, перенести на іншу країну, якщо там відсутні і спеціалісти, і традиції, і громадяни не  здатні розуміти і підтримувати цю систему.

Є ще таке добре слово як „демократизація”. Оцього я в принципі не розумію. Демократизатор – це палиця у міліціонера. І тому я розумію демократизацію як дії з міліцейською палицею. Стоїть бидло, яке не розуміє, що йому треба демократія, а ти береш палицю в руки і б’єш його до тих пір, поки воно не почне з усіх сил горлати про те, що йому потрібна демократія. Оце в моєму розумінні демократизація і інших її способів я не бачу. А чекати по сто років і стимулювати громадянське суспільство в Україні Захід не має часу. Бо за цей час ми можемо зробити ще один Чорнобиль.

 

Тобто, на Вашу думку, Захід зацікавлений в українській демократії?

 

З їхнього боку демократизація, тобто присилування до демократії, це єдиний можливий спосіб співіснування з нами.

 

А нам це потрібно?

 

А в нас ніхто не питає.

 

Але ж ми мусимо мати власну думку, навіть якщо нас про неї не питають...

 

Сказати, що нам щось потрібно чи не потрібно, це означає мати силу для того, щоб цьому протистояти. А якщо в Україні люди не дивляться далі взяття влади, то і ставити питання про те, чи ми можемо цьому опиратися не коректно. Нема суб’єкта, здатного опиратися, нема суб’єкта, котрий би розглядав Україну як суспільство, бо ні опозиція, ні влада в цьому не зацікавлені.

 

Ну, а якщо відійти від питань опозиції чи влади і згадати про те, що існує в Україні, ну хай не розвинене, проте все ж таки громадянське суспільство...

 

Хто існує? Де існує? Покажіть мені.

 

В Україні, у формі неурядових організацій.

 

На грантах США? Ну це ж смішно! Вважати, що громадянське суспільство, яке існує на грантах Сполучених Штатів, буде здатне опиратися зовнішньому управлінню цієї країни...

Якщо американці фінансують всередині країни паростки громадянського суспільства, при цьому вони здійснюють зовнішнє управління країною, то як можуть вони сподіватися на те, що всередині цієї країни виросте громадянське суспільство, яке буде опиратися і їхньому управлінню, і російському. Це смішно!

 

Але можна поєднувати кількох донорів-грантодавців.

 

Тобто українець так хитро думає, ніби можна брати гроші в одних, і в інших, а самому тримати дулю в кишені. Це тільки вам здається, що ви берете гроші в різних донорів. Гранти може і різні, та донор один.

 

То виходить, що в Україні немає осіб, здатних на якісь активні дії?

 

Окремі особи є.

 

І що ж цим особам робити, якщо маса, як ви говорите, така пасивна?

 

Їм залишається бути дисидентами. Я про це написав цілу статтю. Адже працювати з владою неможливо, працювати з опозицією неефективно. Тому їм залишається витрачати десятки, а може й сотні років на розвиток структур громадянського суспільства поза грантами (це принциповий момент) на спонсорські гроші бізнесу, беручи на себе відповідальність перед суспільством, як таким.

 

От Ви згадали про бізнес, середній клас. Чи зацікавлені ці групи в українській демократії?

 

Вони може й зацікавлені, проте коли йдеться про втрату мільярдів доларів кількома олігархами, то нехай вони десять разів будуть зацікавлені, їх однаково нагнуть, поставлять у відповідну позицію і змусять при всій зацікавленості робити щось або-або. Тобто, або вони „ляжуть” під опозицію, і їхній бізнес розірвуть, або вони залишатимуться з владою, і їх розірвуть потім, можливо, якщо не домовляться. Але говорити про те, що вони зацікавлені у чомусь третьому не доводиться. До речі, після президентських виборів, ті ж таки олігархи будуть продовжувати правити країною, а оточення нового президента дуже швидко до них переметнеться. Так що декларована зацікавленість насправді не підкріплена економічно.

 

Так що ж тоді робити дисидентам, якщо сподіватися на бізнесменів не доводиться?

 

Дисидентам? Десидентствувати, формувати у молоді нові традиції демократії, вчити її новим технологіям управління, намагатися переконувати бізнес у необхідності соціального спонсорства громадських організацій.

 

І як довго їм доведеться цим займатися?

 

Тобто до появи перших результатів? Не знаю. Якщо країна не розвалиться, то 20-30 років. А якщо розвалиться, – то така вже наша доля.

 

А країна може розвалитися?

 

Ну, якщо продовжуватимуться ті процеси, що відбуваються сьогодні, то територіальний розпад – це абсолютно ймовірний сценарій, і до того ж не найгірший із можливих. Іще може бути громадянська війна, хоча мене постійно переконують у тому, що український народ не здатен до такого. Я зазвичай сміюся над цим.

 

Отже Ваші прогнози не дуже втішні.

 

Зачекайте хвилиночку. Я ще не давав ніяких прогнозів, а лише фіксував проблемні ситуації.

 

То дайте їх.

 

Будь ласка – прогноз. Він називатиметься „Після виборів”. Можливо Медведчука вишлють у еміграцію, або він сам поїде за найкращим сценарієм. Проте, скоріше за все, ніхто його не вишле, він залишиться тут, просто мабуть відійде від активної політики, стане менш публічним. З Пінчуком і Ахметовим Ющенко домовиться. Порошенко стане одним з олігархів. Оточення Ющенка братиме такі ж хабарі, як бере оточення нинішньої влади. Хоча зараз вони говорять, що не братимуть хабарів. Але така природа влади. Це так само, як взяти до рук зброю і всім доводити, що ти не будеш стріляти. А Ющенко буде недосяжним моральним авторитетом, і проводитиме соціальну політику. Якщо не буде сильно змушувати олігархів ділитися, то залишиться президентом. А як ні, то ні.

Як не було громадянського суспільства, так його і не буде, бо ніхто з оптиматів в ньому не зацікавлений. Стратегічного мислення у влади як не було, так і не буде, бо сьогодні ніхто з майбутніх лідерів цьому не вчиться. Тільки, якщо раніше ми вступали до ЄЕП, то тоді ми вступатимемо в Єдину Європу, оце і вся стратегія. Туди нам якось благородніше вступати, бо це все-таки європейці, а то – дикі росіяни. І ми пишатимемося цим, і, можливо, це вихід для України, бо тоді в нас буде час, щоб розвинути громадянське суспільство.

Справжні зміни в країні це складна штука, вони не можуть виникнути раптово, з приходом якогось президента. Справжні зміни пов’язані з принципово новою елітою. А хіба еліта, що стоятиме за новим президентом, нова?

 

А що буде з народом України?

 

Народ – це хто? Я не розумію.

 

Як на мене, народ України складають всі громадяни. А Ви як вважаєте?

 

Народ – це ті, хто несуть на собі долю країни і опікуються нею. Народ це ті, хто залучений до управління:  на центральному або місцевому рівні. А решта – то населення.

 

Гаразд. Так що буде з населенням?

 

З населенням? Нічого не буде. Воно як жило, так і житиме. Його це мало стосуватиметься. Якого б президента ми не обрали, в житті багатьох людей мало що зміниться.

 

Бесіду вела Оксана Гриценко

Версия для печати
Публикации автора

 

Рекомендуем к прочтению

Финансовое Темновековье

Судьба существующей финансовой системы выглядит мрачно – когда исчезнут т.н. «резервные» валюты, мир погрузится в финансовые «Темные века»; причина этого – господство сверхкрупного спекулятивного капитала и его идеологии «монетарного фашизма», что ведет к вырождению денег. За последние 40 лет деньги получили тотальный контроль над всем и каждым из нас. Будущие поколения вступят в жизнь, обремененные долгами своих отцов. И это неизбежно. Это хуже, чем паутина или стая вампиров, это глобальная пандемия, которая заражает каждую ДНК.

Ученые, политики и эксперты всячески оправдывают социальное неравенство и ущерб, наносимый финансовым сектором государству. Когда безработица и сокращение производства начинают угрожать отношениям между государством и финансовым классом, то финансовый класс предлагает населению «затянуть пояса» и «жесткую экономию». За пределами США это же предлагают сделать другим странам МВФ, Мировой Банк и различные финансовые учреждения. Сегодня финансовый класс и банкиры развивают эту идеологию через СМИ и правительства с той же неистовостью, с какой действовала церковь в Темные Века: всякий усомнившийся считается «еретиком».

Читать далее

 

Мнения других экспертов

Владимир Головко, кандидат исторических наук, Центр политического анализа

Парадоксальная демократия

Мартін Кригєр, Professor of Law, The University of New South Wales, Сідней, Австралія

Кожна сучасна демократія – це розчарування

Анатолій Круглашов, доктор політичних наук, завідуючий кафедрою політології та соціології Чернівецького національного університету

„Вороги демократії” – це метафора. Але подивитись на себе у дзеркало все ж не завадило б...

Євген Головаха, Заступник директора Інституту соціології, Завідуючий відділу історії, теорії та методології соціології, професор

У українців є перспектива для демократичних перетворень

Евгений Копатько, руководитель Донецкого информационно-аналитического центра

Проблема нашей демократии - отсутствие веры в себя

Віра Нанівська, директор Міжнародного центру перспективних досліджень

„Українська ментальність є глибоко демократичною”

Валерий Пустовойтенко, лидер Народно-демократической партии

Украинская демократия – это еще незавершенная работа

Владимир Коробов, зав. кафедрой философии и социологии Херсонского государственного технического университета, кандидат социологических наук, доцент

«Украина – страна демократических интенций»

Олександр Кислий, керівник Інституту громадянського суспільства (Крим)

Демократія „українською” – це бажання мати сучасну демократичну державу за відсутності необхідних для цього ресурсів

Антоніна Колодій, доктор політологічних наук, завідувач кафедри політичних наук і філософії Львівського регіонального інституту державного управління НАДУ

Україна все ще залишається в стані перехідної невизначеності.

Ярослав Пасько, кандидат філософських наук, доцент Донецької державної академії управління

„Радянська система і досі домінує в нашому житті, що відбивається на нашій державі і нашій демократії”

Андрей Федоров, заместитель директора Европейского института интеграции и развития

О нашей демократии говорить не рано, а уже поздно

Анатолій Ткачук, народний депутат 1-го скликання

Нашу демократію може вибороти тільки великий капітал

Александр Дергачев, политолог

Наш плюрализм - это выборы без выбора

Олексій Гарань, доктор історичних наук, професор Києво-Могилянської Академії, науковий директор Школи Політичної Аналітики

Сподівання не виправдалися

Віктор Погорілко, заступник директора Інституту держави і права ім. В. Корецького НАН України, доктор юридичних наук, професор

Україна є демократичнішою від багатьох країн Заходу

Сергій Гузь, голова Київської незалежної медіа-профспілки

„У нас буде чудове демократичне майбутнє”

Попов Ігор, голова правління Комітету виборців України

Відносність української демократії

Владимир Балабанович, председатель Профсоюза работников сферы предпринимательства

Демократия по-украински - власть без демоса и демос без власти

Олександр Шморгун, канд. філос. наук, доцент, провідний науковий співробітник Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України, старший науковий співробітник Інституту європейських досліджень НАН України

Імітаційні моделі

Віталій Кулік, директор Центру досліджень громадянського суспільства

„Наша демократія має умовний характер”

Андрей Марусов, директор Агентства информационного развития.

«Демократия в Украине – это исторически «неестественный» процесс»

Сергей Макеев, доктор социологических наук, старший научный сотрудник Института социологии НАН Украины

Чтобы народ услышали, надо ворчать. Причем ворчать громко

Олександр Рудик, Асоціація аналітиків політики, кандидат політичних наук

Нужна политическая воля

Юрій Якименко, провідний експерт Українського центру економічних та політичних досліджень ім. А.Разумкова

Українській демократії доводиться долати шалений опір

Дмитрий Выдрин, политолог

Демократии у нас либо пока нет, либо уже...

Кость Бондаренко, директор Института проблем управления имени Горшенина

Враг украинской демократии – само государство

Степан Клебан, заступник виконавчого директора Асоціації міст України

Демократія в Україні перебуває у зародковому стані

Максим Стріха, керівник наукових програм Інституту відкритої політики, доктор фізико-математичних наук

Демократія – це поінформованість населення

Виктория Подгорная, к.ф.н., директор Центра социально-политического проектирования

«Украинская демократия - неустойчивая форма западной демократии»

 

Другие диалоги

Украина в Европе – контуры и формат будущих взаимоотношений

Государственное управление: нужен ли «капитальный ремонт власти»?

ЕСТЬ ЛИ БУДУЩЕЕ У «ЛЕВОГО ДВИЖЕНИЯ» в УКРАИНЕ?

МИР В ВОЙНЕ или ВОЙНА В МИРУ?

НОВАЯ МЕЖДУНАРОДНАЯ СИСТЕМА БЕЗОПАСНОСТИ родится в Украине?

УКРАИНСКИЙ ПРОЕКТ – реформирование, перезагрузка, создание нового?

Будущее ТВ и Интернета – слияние, поглощение, сосуществование?

ФЕНОМЕН УКРАИНСКОГО МАЙДАНА

Поляризация общества - источник перманентной нестабильности. Найдет ли Украина социальный компромисс?

Партнерство Украина-Евросоюз: вызовы и возможности

МАЛЫЕ ГОРОДА – богатство разнообразия или бедность упадка

Права или только обязанности? (О состоянии соблюдения прав человека в Украине и мире на протяжении последних 65 лет)

Виртуальная реальность и нетократия: новые штрихи к портрету Украины

Таможня или Союз?

ДЕНЬГИ БУДУЩЕГО: валюты локальные, национальные, глобальные? Бумажные или электронные?

Кадры решают все? Или почему из Украины утекают мозги?

Мультикультурализм VS национализм

Религия в социально-политическом контексте Украины

Гуманитарная политика в Украине – а есть ли будущее?

Новый мировой экономический порядок

Рынок земли и будущее аграрной Украины

ДЕМОКРАТИИ КОНЕЦ? или ОНА ВРЕМЕННО СДАЕТ ПОЗИЦИИ?

Судьба реформ в Украине или Реформировать нереформируемое?!

20 наших лет

Будущее без будущего? или Почему Украина теряет образованное общество?

Украинский характер – твердыня или разрушающаяся крепость?

ПЕНСИОННАЯ РЕФОРМА В УКРАИНЕ: куда дует ветер перемен

20 лет независимости Украины – мифы и реалии

Поход Украины в Европу: остановка или смена курса?

Местные выборы 2010: прощание с самоуправлением?

Республика: «де-юре» или «де-факто»?

Каков капитал, таков и труд

Идеология умерла. Да здравствует новая идеология?!

Повестка дня нового Президента – стабилизация или развитие?

Соблазн и искушение диктатурой

Реформа украинского здравоохранения или ее отсутствие: причины и следствия

Выборы-2010: готова ли Украина к переменам?

Неосознанный сталкер. Или. Скрытые и явные угрозы жизни Украины и возможности их предотвращения

Новый общественный договор – быть или не быть?

КАК СПАСТИ СТРАНУ? или Приговор вынесен. Обжалованию подлежит?!

Человеческий капитал в топке экономического кризиса

Украинское общество в условиях кризиса: социальные вызовы и мистификации.

Большой договор между Украиной и Россией: от проекта влияния к проекту развития

Украинская власть: царствует, господствует или руководит?

Украина: нация для государства или государство для нации?

„Социальный капитал” и проблемы формирования гражданского общества в Украине

«Социальные мифологемы массового сознания и политическое мифотворчество»

Гражданин и власть: патерналистские и авторитарные настроения в Украине.

В зеркале украинского культурного продукта

Есть ли «свет» в конце регионального «туннеля» или кого интересуют проблемы местного самоуправления?

Национальная идея: от украинской мечты к новой парадигме развития

Досрочные выборы: политическое представление к завершению сезона

Кризис ценностей: что такое хорошо, и что такое плохо?

Реформы в экономике Украины: причины, следствия, перспективы

Информационное пространство – кривое зеркало Украинской действительности

Постсоветское поколение – здравствуй! (или некоторые подробности из жизни молодежи)

Проект Україна: українська самосвідомість і етнонаціональні трансформації

„Південний вектор” євроінтеграційної стратегії України

Феноменологія української корупції та її специфічні риси

Українській Конституції 10 років: від «однієї з найкращих в Європі» до правового хаосу

Украина в геополитических играх 2006-2025 гг. или Очередное обновление внешней политики

Яку Україну пропонують Україні чи Програми та реальні практики політичних партій України

Парламентський злам: проблеми взаємодії владних гілок

Майдан, рік по тому

Вызовы или стимулы глобализации?

Демографический кризис или последний украинец

Адміністративно-територіальна реформа – тест на ефективність нової влади

Ролевые игры: социодрама Украина – ЕС

Славянские миры: цивилизационный выбор

Повестка дня будущего президента

Новое украинское Просвещение

„Внутрішня геополітика” України.

Чи готова Україна „мислити глобально, діяти локально”?

Какая Россия нужна Украине?

Українська національна еліта – становлення чи занепад?

Середній клас в Україні : майбутнє народжується сьогодні

Україна шукає свою ідентичність

Камо грядеши, Украина?

page generation time:0,063