В украинской системе нечего исправлять, - там все надо менять.

Евгений Чичваркин

Пользовательского поиска

Демократия по-украински

Названий и определений для современных форм проявления демократии существует великое множество. Можно восхищаться их академической глубиной и безукоризненной логикой, наслаждаться афористичностью и меткостью. Но, обратившись от теории к практике, нельзя не заметить, что ни одно из них не находит полноценного проявления в реальной жизни и политическом обустройстве общества. За рамками самых обстоятельных определений демократии всегда остаются особенности, присущие ей только в той или иной стране, к тому же на весьма ограниченном отрезке времени.


В построении государства своей мечты украинская бюрократия начисто переиграла и поэтов, и демократов. Под лозунгом разделения и независимости властей судебную, исполнительную и законодательную власть сначала вывели из-под контроля общества, а затем передали в аренду олигархическим кланам. И хотя власти чиновников из силовых подразделений пока достаточно, чтобы время от времени тасовать колоду олигархов, толпящихся у государственных кормушек, равновесие антидемократических сил не может сохраняться вечно. Ограничивая возможность буржуазии использовать деньги для политических целей, бюрократия, для сохранения равновесия, обязана отдавать ей взамен административный ресурс, поскольку именно чиновники, как никто, заинтересованы в сохранении своего нынешнего положения. При нарушении баланса сил на смену олигархам, приближенным к вершине властной пирамиды, приходят новые, жаждущие вернуть капиталы, вложенные в путь к власти, а иногда и реванша за прошлые поражения.

Что же касается попыток расшатать плотные заслоны бюрократии на пути в Украину демократии со стороны европейской и мировой общественности, то по ее меркам у нас и так все в порядке. В украинском парламенте представлено более десятка политических партий и блоков, около 45 % всех депутатов состоят в оппозиционных фракциях, а президент избирается всенародно. Уровень демократии в нашей стране по этим показателям соответствует уровню самых развитых демократических стран Европы и Северной Америки. Но демократии от этого больше не становится. Лишь появляются ее новые названия и определения. А к критериям демократизации страны подключаются субъективные оценки экспертов, уверенных в том, что уж лучше их демократии в мире нет.

Какими критериями руководствоваться, отвечая на вопрос, есть ли демократия в Украине? С кем или с чем сравнивать «уровень демократии» и можно ли это делать в принципе? Ведь не секрет, что дискуссии о демократии имеют свойство от научных определений плавно переходить на уровень интуитивных представлений. И оказывается, что не только у каждой социальной группы, но и у каждого индивидуума есть свое личное ощущение черты, за которой демократия превращается в анархию или деспотию. Поэтому заявления о том, что Украина еще слишком далека от истинной демократии, практически никогда не находят возражений. Хотя «истинную демократию» каждый понимает по-своему.

Чего же не достает Украине, чтобы у скептиков не возникло сомнений в том что, пусть и не совершенная, но все же демократия в нашей стране существует? Или наоборот, что такое имеется в Украине, что заставляет оптимистов соглашаться с тем, что демократии на тринадцатом году демократических преобразований у нас все еще нет?

Какие демократические институты у нас еще не действуют, и почему созданные и подававшие надежды, не действуют уже? Почему астрономическое количество политических партий в Украине не перерастает в гарантирующее демократию качество? И способны ли наши граждане к самоорганизации?

А может, мы просто не «доросли» до демократии, и все еще впереди? Ведь мировой опыт показывает, что ни одно общество не знало деспотии, которую не излечило бы время. А если так, то куда и как долго нам надо идти, чему учиться, чей опыт перенимать? Каким он должен быть на самом деле, «народ властвующий»? Может, богаче, чтобы позволить себе думать еще о чем-либо, кроме собственного выживания? Или доверчивее, чтобы верить в благие намерения очередной «демократической» коалиции? Или более стойким, чтобы не поддаваться манипуляциям политтехнологов? Или настолько голодным, чтобы решиться, наконец, потерять собственные цепи?

Пытаясь ответить на эти и многие другие вопросы, «Диалог.UA» будет обсуждать проблемы становления демократии по-украински. Очевидно, что создать необходимые и достаточные условия для ее развития и укрепления влияния за двенадцать лет независимости так и не удалось. Тихий саботаж чиновников и открытое противодействие демократизации общества со стороны крепнущей власти сыграли с романтическими настроениями украинцев начала 90-х годов прошлого века злую шутку.

Все возвращается на круги своя. Риторика коммунистов конца 1980-х берется на вооружение «большевиками» 2000-х. «Независимость» и «демократия» путем подмены понятий постепенно превращаются едва ли не в ругательства. Цензура и слежки становятся нормой. Всесильные и напористые при разрушении коммунистического режима СМИ, оказались беспомощными перед кучкой олигархов, где подкупом, а где и физической расправой лишивших «демос» права на объективную информацию.

Чем «управляемая демократия» в России 2004 года отличается от молодой и еще не очень ярко выраженной автократии в Беларуси начала 1990-х? Для Украины этот вопрос вовсе не праздный, поскольку отечественным политикам свойственно следовать по пути «старшего брата».

Плюрализм, гражданское общество, свобода слова, средний класс, местное самоуправление, либеральная демократия, полиархия – за каждым термином в реальной жизни стоят десятилетия борьбы и надежд. Какие направления в своем стремлении к демократии должна избрать Украина? Или двигаться во всех сразу, постоянно осознавая безнадежность очередной многовекторности?

Свернуть

Тихий саботаж чиновников и открытое противодействие демократизации общества со стороны крепнущей власти сыграли с романтическими настроениями украинцев начала 90-х годов прошлого века злую шутку. В построении государства своей мечты украинская бюрократия начисто переиграла и поэтов, и демократов. Под лозунгом разделения и независимости властей судебную, исполнительную и законодательную власть сначала вывели из-под контроля общества, а затем передали в аренду олигархическим кланам. Возможно поэтому, заявления о том, что Украина еще слишком далека от истинной демократии, практически никогда не находят возражений. Хотя «истинную демократию» каждый понимает по-своему.

Развернуть

Мнение эксперта
Другие диалоги:
Версия для печати

Імітаційні моделі

З-поміж інших народів колишнього СРСР стартові можливості в українців були найкращі. У нас найменш агресивні зовнішні прагнення – немає територіальних претензій, мінімальні претензії до етнічних меншин. Якби не певні політичні сили, зацікавлені в сепаратизмі, то культурний синтез української і російської культур був би вагомим чинником становлення справжньої нації.

 

Пане Олександре, як би ви могли оцінити політичний режим в Україні? Чи можна назвати його демократичним?

 

З цього приводу точаться досить серйозні дискусії і в вітчизняній політології, і в закордонній – яким же чином визначити той політичний режим, який склався в Україні. Тут дуже багато термінів як побутового, так і теоретичного характеру – диктатура, поліційна держава, перехідний режим, керована демократія. Але існують і професійні терміни, які використовуються професійними політологами, в тому числі і західними, наприклад, монократична республіка.

Я притримуюсь точки зору, що такі поняття, як наприклад, дуалістична монархія можна  застосовувати до перехідних країн, зокрема напівколоніального і пострадянського типу в тій частині, де вони характеризують форму правління, яка відповідає початковому стану побудови нації і сучасної держави. Для терміну “дуалістичний” характерне максимальне розведення повноважень і відповідальності правлячої еліти.

Що стосується моєї конкретної відповіді, то я скажу наступне. Є класичний поділ: на тоталітарні, демократичні і не-демократичні держави. Я думаю, що нашу країну можна віднести до не-демократичних країн дуалістично абсолютистського типу, з сильними рецидивами радянської системи управління на всіх рівнях адміністративного і суспільного життя.

 

Чим, наприклад, авторитарний тип відрізняється від не-демократичного – у чому цінність останнього поняття?

 

Цінність цього визначення  дає якісь шанси для модернізації режиму. Його можна охарактеризувати як перехідну форму, яка має архаїчні елементи маніпулятивного управління. Але це все сполучається з можливістю населення отримати якийсь політичний досвід, формувати якісь зародки політичної системи: люди мають право голосувати, мають свободу висловлювань. Тобто, як такого тоталітаризму у нас немає. Хоча неповноцінне застосування демократичних процедур не дозволяє говорити і про демократію.

При цьому я свідомо не вживаю термін “авторитарний режим” для характеристики форми правління в Україні. Проблема в тому, що у нас досить часто диктатура ототожнюється з авторитаризмом. Є дуже багато статей, які побудовані за принципом “демократія або авторитаризм”. У кращому випадку політологи говорять про авторитарний режим, як про пом’якшений тоталітарний, або перехідний до демократії, який неминуче зникне, якщо в країні буде побудована демократія. Але авторитаризм несе в собі абсолютно інший зміст, ніж тоталітаризм і диктатура – він говорить про здатність однієї особи взяти на себе відповідальність за керівництво країною. І в житті, навіть демократичних країн, бувають періоди, коли одноосібне правління є набагато більш демократичним, ніж парламентське. Не починаючи дискусії про Франко і де Голля (бо там є багато моментів, які потребують додаткового роз’яснення), я згадаю хоча б Рузвельта, якого переобирали чотири рази, доки не було прийнято поправки до Конституції США. Або згадайте Черчілля, якого неодноразово звинувачували в диктаторстві, тоді як він завжди був вірний ідеалам парламентської республіки.

До речі, якщо ми вже починаємо гратися в терміни, то де Голль уникав терміну “демократія”. Саме через те, що в ліберальній демократичній традиції цей термін дуже сильно ототожнюється з парламентськими формами влади, як сучасною формою суспільного життя. Замість того він вживав термін “республіка”, який, на думку де Голля, найбільш точно віддзеркалював саму суть політичної влади делегованої народом, яка ефективно захищає його інтереси.

 

Добре, переформульовуючи питання про демократію – чи є Україна республікою?

 

Безумовно Україна не є республікою. Суть сучасної політичної ситуації полягає в тому, що вже більше року під виглядом конституційної реформи відбувається дуже серйозна боротьба за перерозподіл влади. Можна сказати, що це абсолютно нормально для зародкового етапу становлення сучасної політичної нації і держави – відповідно і аналогії ми повинні шукати саме з цього періоду. Наприклад, з історії Франції ми знаємо, як кожен наступний політичний легіон, який приходив до влади, приймав свою конституцію. Ми теж підійшли впритул до цієї ситуації. Проблема полягає в тому, що це дуже небезпечно. До речі, Перша Французька республіка з парламентською формою правління закінчилася якобінським терором, а друга президентська республіка олігархічного типу – Третя республіка – закінчилася Паризькою комуною.

Політична реформа показує, що ресурси, за яких правлячі еліти могли б зберігати статус-кво, вичерпались. Неминучість зміни, з якою, до речі, і пов’язана напруженість сучасної політичної боротьби, проходить у формі цієї реформи. А тому зараз буде відбуватися загострення боротьби, яка буде давати шанси на те, що ми підемо у напрямку формування повноцінної демократії.

 

Можливо політична реформа виконує ще якусь функцію, крім  лакмусового папірця, який показує, що в країні щось відбувається? Можливо вона працює на закріплення якихось демократичних цінностей?

 

Я вважаю, що вона їх закріплює впритул аж до навпаки. Вона чітко показує, яких орієнтирів притримуються ті політичні сили, які б хотіли зберегти і законсервувати своє становище і становище власного бізнесу в суспільній і політичній владі. Ні для кого не секрет, що це все робиться під конкретних людей.

Переконаний, що модель влади, побудована на інституті сильного президента, який був би одночасно максимально відповідальним – єдиний шлях для формування повноцінної демократії. Наприклад, у британській системі прем’єр-міністр є надзвичайно незалежною фігурою і говорити про контроль з боку парламенту фактично не доводиться. Якщо говорити про Черчілля і Тетчер, то вони відіграли надзвичайно важливу роль на етапі здійснення реформ в країні.

 

Пане Олександре, відійшовши від закордонного досвіду, що треба зробити в Україні для того, аби демократія працювала у повному обсязі?

 

Для початку треба позбутися величезної кількості міфів про сучасне розвинуте суспільство, його економічні і політичні галузі, а також про механізми забезпечення ефективності цих галузей. Ці міфи не просто панують, а ретельно насаджуються засобами масової комунікації.

Наприклад, у нас є міф, коли напряму ототожнюють недемократичні форми правління з будь-якими проявами одноосібного лідерства. Тим самим нівелюється ідея політичного лідерства, яка стосується не тільки особи (президента), але і парламенту. Через виборчу систему можна формувати справжніх лідерів в самому парламенті і одноосібного лідера в особі президента, або невиразних функціонерів,  не здатних виконувати надзвичайно важливу функцію мобілізації. До речі, пропорційна система в цьому плані є найгіршою, бо вона абсолютно нівелює формування одноосібного лідерства. Закриті списки, імперативний мандат, встановлюють диктат голови фракції над всіма депутатами, які пройшли за партійними списками.

Якщо брати найпростіші витоки демократії, то вони стосуються гранично можливої активності громадян в усіх сферах суспільного життя. Але така активність залежить від позиції еліти, від її здатності проявити найкращі лідерські якості. Власне, і суть конституційної реформи полягає в тому, що нам потрібна така модель влади, яка б на всіх рівнях, починаючи від місцевої, максимально заохочувала прихід до влади нових людей.

У нас же установка така – за відсутності справжніх лідерів, ми повинні уникати будь-яких форм одноосібної влади. Класичний приклад – заяви Олександра Мороза. Він говорить, що ми повинні створити таку модель, за якої не мало б значення, хто персонально є президентом. А я вам скажу, що це зажди буде мати значення – хто стоїть у керма держави. Більше того, вже починаючи з кінця 19 століття, практично всі видатні політологи пишуть, що стимулювання появи таких лідерів є головним завданням політичної системи. Якщо люди не довіряють своїй владі, вони ніколи не будуть виконувати її закони. Але якщо вони й будуть їх виконувати, то будуть це робити за, так званим, страйком за правилами – вони будуть виконувати це суто формально. Вони будуть виконувати роботу занадто сумлінно, внаслідок чого держава буде нести величезні збитки.

 

Чи не покладаєте Ви дуже багато надій на лідера, який може, врешті, узурпувати владу?

 

Сучасна практика розвитку західних країн витворила величезну кількість запобіжників, які унебезпечують від цього. Але парадокс в Україні полягає в тому, що політики, які пропагують ідею максимальної парламентаризації влади з метою “не-появи” диктаторів, фактично не займаються запровадженням таких запобіжників.

 

Які б це могли бути запобіжники?

 

По-перше, механізм контролю через вотум недовіри. По-друге, прописання механізму імпічменту. До речі, ці механізми пропонувалися ще в 1992 році. Але потім, мужньо і планомірно вихолощувалися до стану такої моделі влади, яку ми маємо зараз. І повертаючись до моделі обрання президента народом, ми проходимо величезне коло і отримуємо ту модель, яка вже у нас є. Тим самим, реформа перетворюється на профанацію.

 

Чи не заважає сильний президент своїм авторитетом? Як це корелює з утвердженням демократичних принципів?

 

У нас дуже багато говорять про сильного президента, тоді як сам термін “сильний” є дуже абстрактним і дуже небезпечним. Сильний  – в можливості тероризувати населення, у впливі на силові структури чи в здатності ефективно розв’язувати проблеми, які існують в державі? Якщо говорити про перший варіант, то моя особиста точка зору полягає в тому, що ми маємо сумний феномен запровадження на всьому пострадянському просторі майже ідентично неефективних моделей влади. Абсолютно не випадково, що практично всі вони декларуються своїми розробниками як моделі, які наслідують французький тип влади. І білоруські, і російські, і вірменські політологи кажуть одне і те ж – ми взяли за зразок П’яту французьку республіку, врахувавши при цьому національну специфіку. Але насправді, як людина, яка ретельно вивчала ці структури, можу сказати, що всі ефективні механізми французької напівпрезидентської моделі у цих країнах (включно з Україною) повністю вихолощені. Тому можна сказати, що це імітаційні моделі.

Якщо ж говорити не про інституційні, а про базові цінності, то можу сказати, що з цього приводу є багато забобонів і міфів. Вони коливаються від того, що великий відсоток громадян не сприймає нашу країну як самостійну державу, а скоріше як територію проживання. У нас багато забобонів стосовно національної ідентичності, наприклад. А це, в свою чергу, впливає на державну політику – і не тільки на рівні інститутів, а і на рівні масової свідомості, самого тла менталітету. Відтак, настає такий етап, коли найгеніальніші програми буде просто нікому виконувати, тому що масова свідомість не адекватна.

 

До речі, чи відповідають українці критеріям ідеального народу, якому можна насаджувати демократичні цінності?

 

З-поміж інших народів колишнього СРСР стартові можливості в українців були найкращі. У нас найменш агресивні зовнішні прагнення – немає територіальних претензій, мінімальні претензії до етнічних меншин. Далі, співвідношення українського і російського етносів – якщо взяти Туркменістан, Узбекистан, Киргизстан – то і тут у нас ситуація найкраща. Якби не певні політичні сили, зацікавлені в сепаратизмі, то культурний синтез української і російської культур був би вагомим чинником становлення справжньої нації.

Ще один момент. Надзвичайно важлива річ – національний міф. Він може носити реакційний характер, а може - конструктивний. Всі сучасні європейські нації створили конструктивний міф, наприклад, Ренесанс – міф поверненої античності, міф апеляції до Риму. Український міф, наприклад, Книга буття українського народу, ніколи не носив агресивного або шовіністичного характеру. Так само, ніколи не культивував роль держави як апарату, роль релігії як бюрократичного організаційного чинника. Він завжди будувався на естетичних, духовних цінностях. А це теж досить серйозне підґрунтя, потенціал якого абсолютно не був використаний за ці 13 років.

 

А чому не був використаний  конструктивний міф повернення до Європи і до демократичних цінностей?

 

Причин багато. По-перше, поле тяжіння Росії, що пов’язано з багатьма ілюзіями, наприклад, утриманського характеру, так ніби-то ми даремно відмовилися від багатого старшого брата. Тут проблема полягає в тому, що українці не мали можливостей еволюційно, без втручання ззовні ставати на свої ноги. В межах мисленневого експерименту можна сказати, якщо ізолювати не тільки російський, але й західні впливи, то український еволюційний і поміркований шлях привів би до позитивних результатів – але років через 50. На жаль, у нас такого часу немає і не буде.

По-друге, Європа, як і західний світ в цілому, не змогли продемонструвати Україні тих базових цінностей, на основі яких, вона б змогла розбудувати свою власну державу. Це відбулося через  стрімку втрату західним світом тих же цінностей, через підрив ідеї нації-держави, як основи Євросоюзу.  Хоча зараз у представників ЄС є ілюзія прірви між “сірою зоною” пострадянських країн, які знаходяться у стані гуманітарної катастрофи, і власним цивілізованим статусом надрозвинених країн. Але подальше розгортання геополітичних подій (які навіть на наших очах достатньо серйозно загострюються) призведе до того, що Франція, Німеччина, Італія будуть відчувати свою ідентичність з цими країнами, які стоять на нижчих щаблях націотворення. Буде відчуття того, що вони мають спільні проблеми, а це буде давати певні шанси для консолідації України з Європейським Союзом.

 

Пане Олександре, а наскільки пов’язаними є такі поняття як “демократія” та “економічне зростання”?

 

Я скажу, що існує ціла низка досліджень політологів і економістів з цього приводу. Їх суть полягає у тому, що ця залежність не прямо пропорційна. За певних обставин, імпульс до менш корумпованих суспільств, більш духовно сконсолідованих і орієнтованих на якість життя, є більшим у країнах, що розвиваються, а не країнах Старого Світу. І це дає нам певний шанс.

У нас існує установка - якщо в країні немає певної кількості доларів на душу населення, то вона приречена бути недемократичною. Більше того, можливі варіанти, за яких економічне зростання однозначно не сприятиме становленню демократії. Наприклад, формування деформованої економічної структури транснаціональними корпораціями або зовнішніми силами, за яких спеціалізація країни буде такою, що в цілому дозволить підняти дещо добробут населення, але стратегічно позбавить країну шансів в найближчому майбутньому стати повноцінною суверенною державою.

 

Кому тоді взагалі потрібна демократія в Україні, якщо вона пов’язана з такими труднощами?

 

Це питання можна конкретизувати наступним чином – на що ми можемо розраховувати? Практично, демократія потрібна переважаючій більшості населення, окрім люмпенізовано-злочинних і олігархічно-злочинних псевдо-еліт.

Питання полягає в тому, які повинні бути чинники, аби ця потреба демократії перейшла з підсвідомості у свідомість. Пам’ятаєте у однієї політичної сили було гасло “Україна – наш спільний дім”. Я б до цього додав одне слово, щоб гасло зазвучало так: “Україна – наш спільний дім і порятунок”. Ціла низка чинників, які відбуваються у світі, повинні підштовхувати масову свідомість до того, що поза власною українською державністю вони не розв’яжуть своїх проблем. І тільки у своїй власній державі ми зможемо знайти порятунок і дати собі раду.

 

Бесіду вів Юрій Таран

Версия для печати
Публикации автора

 

Рекомендуем к прочтению

«Земля. NET»

З 1 січня 2013 року в Україні відкриють для публічного доступу електронний Державний земельний кадастр. Старт віртуального кадастру вчора підтвердив під час презентації тестового режиму даної системи голова Державного агентства земельних ресурсів України (Держземагентство) Сергій Тимченко.

Читать далее

 

Мнения других экспертов

Владимир Головко, кандидат исторических наук, Центр политического анализа

Парадоксальная демократия

Мартін Кригєр, Professor of Law, The University of New South Wales, Сідней, Австралія

Кожна сучасна демократія – це розчарування

Анатолій Круглашов, доктор політичних наук, завідуючий кафедрою політології та соціології Чернівецького національного університету

„Вороги демократії” – це метафора. Але подивитись на себе у дзеркало все ж не завадило б...

Євген Головаха, Заступник директора Інституту соціології, Завідуючий відділу історії, теорії та методології соціології, професор

У українців є перспектива для демократичних перетворень

Евгений Копатько, руководитель Донецкого информационно-аналитического центра

Проблема нашей демократии - отсутствие веры в себя

Віра Нанівська, директор Міжнародного центру перспективних досліджень

„Українська ментальність є глибоко демократичною”

Валерий Пустовойтенко, лидер Народно-демократической партии

Украинская демократия – это еще незавершенная работа

Владимир Коробов, зав. кафедрой философии и социологии Херсонского государственного технического университета, кандидат социологических наук, доцент

«Украина – страна демократических интенций»

Олександр Кислий, керівник Інституту громадянського суспільства (Крим)

Демократія „українською” – це бажання мати сучасну демократичну державу за відсутності необхідних для цього ресурсів

Антоніна Колодій, доктор політологічних наук, завідувач кафедри політичних наук і філософії Львівського регіонального інституту державного управління НАДУ

Україна все ще залишається в стані перехідної невизначеності.

Ярослав Пасько, кандидат філософських наук, доцент Донецької державної академії управління

„Радянська система і досі домінує в нашому житті, що відбивається на нашій державі і нашій демократії”

Андрей Федоров, заместитель директора Европейского института интеграции и развития

О нашей демократии говорить не рано, а уже поздно

Анатолій Ткачук, народний депутат 1-го скликання

Нашу демократію може вибороти тільки великий капітал

Александр Дергачев, политолог

Наш плюрализм - это выборы без выбора

Олексій Гарань, доктор історичних наук, професор Києво-Могилянської Академії, науковий директор Школи Політичної Аналітики

Сподівання не виправдалися

Віктор Погорілко, заступник директора Інституту держави і права ім. В. Корецького НАН України, доктор юридичних наук, професор

Україна є демократичнішою від багатьох країн Заходу

Сергій Гузь, голова Київської незалежної медіа-профспілки

„У нас буде чудове демократичне майбутнє”

Попов Ігор, голова правління Комітету виборців України

Відносність української демократії

Владимир Балабанович, председатель Профсоюза работников сферы предпринимательства

Демократия по-украински - власть без демоса и демос без власти

Віталій Кулік, директор Центру досліджень громадянського суспільства

„Наша демократія має умовний характер”

Андрей Марусов, директор Агентства информационного развития.

«Демократия в Украине – это исторически «неестественный» процесс»

Сергей Макеев, доктор социологических наук, старший научный сотрудник Института социологии НАН Украины

Чтобы народ услышали, надо ворчать. Причем ворчать громко

Олександр Рудик, Асоціація аналітиків політики, кандидат політичних наук

Нужна политическая воля

Сергій Дацюк, философ

Українська демократія: перемога оптиматів над популярами

Юрій Якименко, провідний експерт Українського центру економічних та політичних досліджень ім. А.Разумкова

Українській демократії доводиться долати шалений опір

Дмитрий Выдрин, политолог

Демократии у нас либо пока нет, либо уже...

Кость Бондаренко, директор Института проблем управления имени Горшенина

Враг украинской демократии – само государство

Степан Клебан, заступник виконавчого директора Асоціації міст України

Демократія в Україні перебуває у зародковому стані

Максим Стріха, керівник наукових програм Інституту відкритої політики, доктор фізико-математичних наук

Демократія – це поінформованість населення

Виктория Подгорная, к.ф.н., директор Центра социально-политического проектирования

«Украинская демократия - неустойчивая форма западной демократии»

 

Другие диалоги

Украина в Европе – контуры и формат будущих взаимоотношений

Государственное управление: нужен ли «капитальный ремонт власти»?

ЕСТЬ ЛИ БУДУЩЕЕ У «ЛЕВОГО ДВИЖЕНИЯ» в УКРАИНЕ?

МИР В ВОЙНЕ или ВОЙНА В МИРУ?

НОВАЯ МЕЖДУНАРОДНАЯ СИСТЕМА БЕЗОПАСНОСТИ родится в Украине?

УКРАИНСКИЙ ПРОЕКТ – реформирование, перезагрузка, создание нового?

Будущее ТВ и Интернета – слияние, поглощение, сосуществование?

ФЕНОМЕН УКРАИНСКОГО МАЙДАНА

Поляризация общества - источник перманентной нестабильности. Найдет ли Украина социальный компромисс?

Партнерство Украина-Евросоюз: вызовы и возможности

МАЛЫЕ ГОРОДА – богатство разнообразия или бедность упадка

Права или только обязанности? (О состоянии соблюдения прав человека в Украине и мире на протяжении последних 65 лет)

Виртуальная реальность и нетократия: новые штрихи к портрету Украины

Таможня или Союз?

ДЕНЬГИ БУДУЩЕГО: валюты локальные, национальные, глобальные? Бумажные или электронные?

Кадры решают все? Или почему из Украины утекают мозги?

Мультикультурализм VS национализм

Религия в социально-политическом контексте Украины

Гуманитарная политика в Украине – а есть ли будущее?

Новый мировой экономический порядок

Рынок земли и будущее аграрной Украины

ДЕМОКРАТИИ КОНЕЦ? или ОНА ВРЕМЕННО СДАЕТ ПОЗИЦИИ?

Судьба реформ в Украине или Реформировать нереформируемое?!

20 наших лет

Будущее без будущего? или Почему Украина теряет образованное общество?

Украинский характер – твердыня или разрушающаяся крепость?

ПЕНСИОННАЯ РЕФОРМА В УКРАИНЕ: куда дует ветер перемен

20 лет независимости Украины – мифы и реалии

Поход Украины в Европу: остановка или смена курса?

Местные выборы 2010: прощание с самоуправлением?

Республика: «де-юре» или «де-факто»?

Каков капитал, таков и труд

Идеология умерла. Да здравствует новая идеология?!

Повестка дня нового Президента – стабилизация или развитие?

Соблазн и искушение диктатурой

Реформа украинского здравоохранения или ее отсутствие: причины и следствия

Выборы-2010: готова ли Украина к переменам?

Неосознанный сталкер. Или. Скрытые и явные угрозы жизни Украины и возможности их предотвращения

Новый общественный договор – быть или не быть?

КАК СПАСТИ СТРАНУ? или Приговор вынесен. Обжалованию подлежит?!

Человеческий капитал в топке экономического кризиса

Украинское общество в условиях кризиса: социальные вызовы и мистификации.

Большой договор между Украиной и Россией: от проекта влияния к проекту развития

Украинская власть: царствует, господствует или руководит?

Украина: нация для государства или государство для нации?

„Социальный капитал” и проблемы формирования гражданского общества в Украине

«Социальные мифологемы массового сознания и политическое мифотворчество»

Гражданин и власть: патерналистские и авторитарные настроения в Украине.

В зеркале украинского культурного продукта

Есть ли «свет» в конце регионального «туннеля» или кого интересуют проблемы местного самоуправления?

Национальная идея: от украинской мечты к новой парадигме развития

Досрочные выборы: политическое представление к завершению сезона

Кризис ценностей: что такое хорошо, и что такое плохо?

Реформы в экономике Украины: причины, следствия, перспективы

Информационное пространство – кривое зеркало Украинской действительности

Постсоветское поколение – здравствуй! (или некоторые подробности из жизни молодежи)

Проект Україна: українська самосвідомість і етнонаціональні трансформації

„Південний вектор” євроінтеграційної стратегії України

Феноменологія української корупції та її специфічні риси

Українській Конституції 10 років: від «однієї з найкращих в Європі» до правового хаосу

Украина в геополитических играх 2006-2025 гг. или Очередное обновление внешней политики

Яку Україну пропонують Україні чи Програми та реальні практики політичних партій України

Парламентський злам: проблеми взаємодії владних гілок

Майдан, рік по тому

Вызовы или стимулы глобализации?

Демографический кризис или последний украинец

Адміністративно-територіальна реформа – тест на ефективність нової влади

Ролевые игры: социодрама Украина – ЕС

Славянские миры: цивилизационный выбор

Повестка дня будущего президента

Новое украинское Просвещение

„Внутрішня геополітика” України.

Чи готова Україна „мислити глобально, діяти локально”?

Какая Россия нужна Украине?

Українська національна еліта – становлення чи занепад?

Середній клас в Україні : майбутнє народжується сьогодні

Україна шукає свою ідентичність

Камо грядеши, Украина?

page generation time:0,051