В украинской системе нечего исправлять, - там все надо менять.

Евгений Чичваркин

Пользовательского поиска

Демократия по-украински

Названий и определений для современных форм проявления демократии существует великое множество. Можно восхищаться их академической глубиной и безукоризненной логикой, наслаждаться афористичностью и меткостью. Но, обратившись от теории к практике, нельзя не заметить, что ни одно из них не находит полноценного проявления в реальной жизни и политическом обустройстве общества. За рамками самых обстоятельных определений демократии всегда остаются особенности, присущие ей только в той или иной стране, к тому же на весьма ограниченном отрезке времени.


В построении государства своей мечты украинская бюрократия начисто переиграла и поэтов, и демократов. Под лозунгом разделения и независимости властей судебную, исполнительную и законодательную власть сначала вывели из-под контроля общества, а затем передали в аренду олигархическим кланам. И хотя власти чиновников из силовых подразделений пока достаточно, чтобы время от времени тасовать колоду олигархов, толпящихся у государственных кормушек, равновесие антидемократических сил не может сохраняться вечно. Ограничивая возможность буржуазии использовать деньги для политических целей, бюрократия, для сохранения равновесия, обязана отдавать ей взамен административный ресурс, поскольку именно чиновники, как никто, заинтересованы в сохранении своего нынешнего положения. При нарушении баланса сил на смену олигархам, приближенным к вершине властной пирамиды, приходят новые, жаждущие вернуть капиталы, вложенные в путь к власти, а иногда и реванша за прошлые поражения.

Что же касается попыток расшатать плотные заслоны бюрократии на пути в Украину демократии со стороны европейской и мировой общественности, то по ее меркам у нас и так все в порядке. В украинском парламенте представлено более десятка политических партий и блоков, около 45 % всех депутатов состоят в оппозиционных фракциях, а президент избирается всенародно. Уровень демократии в нашей стране по этим показателям соответствует уровню самых развитых демократических стран Европы и Северной Америки. Но демократии от этого больше не становится. Лишь появляются ее новые названия и определения. А к критериям демократизации страны подключаются субъективные оценки экспертов, уверенных в том, что уж лучше их демократии в мире нет.

Какими критериями руководствоваться, отвечая на вопрос, есть ли демократия в Украине? С кем или с чем сравнивать «уровень демократии» и можно ли это делать в принципе? Ведь не секрет, что дискуссии о демократии имеют свойство от научных определений плавно переходить на уровень интуитивных представлений. И оказывается, что не только у каждой социальной группы, но и у каждого индивидуума есть свое личное ощущение черты, за которой демократия превращается в анархию или деспотию. Поэтому заявления о том, что Украина еще слишком далека от истинной демократии, практически никогда не находят возражений. Хотя «истинную демократию» каждый понимает по-своему.

Чего же не достает Украине, чтобы у скептиков не возникло сомнений в том что, пусть и не совершенная, но все же демократия в нашей стране существует? Или наоборот, что такое имеется в Украине, что заставляет оптимистов соглашаться с тем, что демократии на тринадцатом году демократических преобразований у нас все еще нет?

Какие демократические институты у нас еще не действуют, и почему созданные и подававшие надежды, не действуют уже? Почему астрономическое количество политических партий в Украине не перерастает в гарантирующее демократию качество? И способны ли наши граждане к самоорганизации?

А может, мы просто не «доросли» до демократии, и все еще впереди? Ведь мировой опыт показывает, что ни одно общество не знало деспотии, которую не излечило бы время. А если так, то куда и как долго нам надо идти, чему учиться, чей опыт перенимать? Каким он должен быть на самом деле, «народ властвующий»? Может, богаче, чтобы позволить себе думать еще о чем-либо, кроме собственного выживания? Или доверчивее, чтобы верить в благие намерения очередной «демократической» коалиции? Или более стойким, чтобы не поддаваться манипуляциям политтехнологов? Или настолько голодным, чтобы решиться, наконец, потерять собственные цепи?

Пытаясь ответить на эти и многие другие вопросы, «Диалог.UA» будет обсуждать проблемы становления демократии по-украински. Очевидно, что создать необходимые и достаточные условия для ее развития и укрепления влияния за двенадцать лет независимости так и не удалось. Тихий саботаж чиновников и открытое противодействие демократизации общества со стороны крепнущей власти сыграли с романтическими настроениями украинцев начала 90-х годов прошлого века злую шутку.

Все возвращается на круги своя. Риторика коммунистов конца 1980-х берется на вооружение «большевиками» 2000-х. «Независимость» и «демократия» путем подмены понятий постепенно превращаются едва ли не в ругательства. Цензура и слежки становятся нормой. Всесильные и напористые при разрушении коммунистического режима СМИ, оказались беспомощными перед кучкой олигархов, где подкупом, а где и физической расправой лишивших «демос» права на объективную информацию.

Чем «управляемая демократия» в России 2004 года отличается от молодой и еще не очень ярко выраженной автократии в Беларуси начала 1990-х? Для Украины этот вопрос вовсе не праздный, поскольку отечественным политикам свойственно следовать по пути «старшего брата».

Плюрализм, гражданское общество, свобода слова, средний класс, местное самоуправление, либеральная демократия, полиархия – за каждым термином в реальной жизни стоят десятилетия борьбы и надежд. Какие направления в своем стремлении к демократии должна избрать Украина? Или двигаться во всех сразу, постоянно осознавая безнадежность очередной многовекторности?

Свернуть

Тихий саботаж чиновников и открытое противодействие демократизации общества со стороны крепнущей власти сыграли с романтическими настроениями украинцев начала 90-х годов прошлого века злую шутку. В построении государства своей мечты украинская бюрократия начисто переиграла и поэтов, и демократов. Под лозунгом разделения и независимости властей судебную, исполнительную и законодательную власть сначала вывели из-под контроля общества, а затем передали в аренду олигархическим кланам. Возможно поэтому, заявления о том, что Украина еще слишком далека от истинной демократии, практически никогда не находят возражений. Хотя «истинную демократию» каждый понимает по-своему.

Развернуть

Мнение эксперта
Другие диалоги:
Версия для печати

Україна все ще залишається в стані перехідної невизначеності.

Кивати на народ, який ще не жив в умовах демократії – остання справа. Народ сприймає дійсність емпірично, на рівні соціальної психології. А еліта повинна навчитись сама і навчити народ надавати демократії перевагу раціонально.

Пані Антоніно, чи вважаєте Ви Україну демократичною країною? У чому можуть бути проблеми з визначенням України як демократичної країни?

Чим далі, тим менше залишається підстав для того, щоб називати Україну демократичною державою. Тим більш, що демократичною вона ніколи й не була (не встигла стати, адже на це потрібен час). Але нині наша країна ще менш демократична, ніж вона була, скажімо, у 1993-1995 рр. І це попри те, що більшість демократичних інститутів тоді були або слабкі, або несформовані. Зате в діяльності та взаємодії учасників політичного процесу було більше демократизму. Нині ж, формально існуючі демократичні інститути та їхня правова основа (Конституція, закони) настільки зневажаються правлячою елітою, що це викликає почуття безнадії у багатьох прихильників демократії.

Головна проблема з визначенням України як демократичної країни полягає в недемократичній поведінці правлячої еліти – недотриманні нею ж встановлених правил, порушенні процедур політичної гри, намаганні обійти Конституцію та закони. Приклади: перебіг виборчих кампаній, фільтрування інформації, референдум 2000 р., ігнорування результатів виборів 2002 р. при формуванні парламентської більшості та уряду, неконституційне втручання в цей процес Президента, нарешті – невчасне та недоречне „реформування” конституційного ладу напередодні президентських виборів.

В демократичній державі правляча еліта визнає можливість приходу до влади опозиції, якщо такою буде воля виборців, у недемократичній – ні. Тому, саме через поведінку української правлячої еліти політичний процес в Україні в основному – недемократичний (або мало демократичний). Але політичний лад у цілому ще не можна назвати й авторитарним. Адже, по-перше, існує, діє і має значний авторитет у суспільстві опозиція. Вона ще має шанс прийти до влади всупереч волі владної еліти. По-друге, більшість недемократичних процедур ще не закріплені законодавчо. Вони існують лише де-факто і тому відносно легко можуть бути змінені іншими людьми, які узгодять політичний процес з формально існуючими нормами. Чи вони захочуть це зробити – складне питання, на яке коротко можна відповісти тільки так, що в кожному, не втраченому для демократії суспільстві, є люди і групи з різним світоглядом і різними інтересами. Якби демократія не відповідала сподіванням (і інтересам) значної частини людей, вона ніде не перемагала б.

Таким чином, Україна – одна з небагатьох посткомуністичних країн, що все ще залишається в стані перехідної невизначеності. Ця невизначеність означає й те, що демократія ще має шанс, який, проте, може бути втрачений вже цього року.

Хто виступає основним ініціатором розвитку демократії в Україні? Таке враження, що це міжнародні фонди, і частково уряд, особливо коли потрібно звітувати на засіданнях ПАРЄ. Можливо це й бізнес, який орієнтується на ліберальні цінності?

В Україні, як і в більшості посткомуністичних країн, ініціатором демократії виступила і значною мірою продовжує виступати національно-демократична інтелігенція, яка цінує важливу складову сучасної демократії – свободу особи, має патріотичні почутті і розуміє напрямок (і більшою чи меншою мірою – стимули та механізми) суспільного розвитку, яка хоче бачити свою країну серед цивілізованих суспільств. На самому початку 90-х років політолог з Естонії Клара Халлік стверджувала, що якби М. Горбачов насправді був демократом, то він використав би національно-демократичні рухи в республіках для просування демократичних реформ в усьому СРСР. Тільки за таких умов і міг би утворитися „союз держав” з демократичними (а не номенклатурними) урядами на чолі.

Разом з тим, висловлювання Л. Халлік  вказує на природу демократизму на пострадянських теренах. Нині, в умовах панування певного шару старої еліти, цей демократизм піддається ерозії, а обраний владою спосіб економічного реформування не дає розвинутись новій соціальній опорі демократії – малому та середньому бізнесу. Проте, безумовно, в Україні вже є бізнес, який, як Ви кажете, орієнтується на ліберальні цінності. Без цього справа „Нашої України” була б приречена. Однак, хто, чому і наскільки підтримує демократію серед підприємців –  це питання ще недостатньо вивчене, а тому важко сказати, яку він виконує роль у демократизації країни.

І нарешті – народ, загал, маси. За всіма соціологічними опитуваннями у своїй більшості він пітримує демократію як ідеал та як перспективу для України. Однак значна його частина (біля 1/3) розуміє демократію просто як „владу для народу” (щоб уряд турбувався про простих людей) і недооцінює значення форм правління, не розуміє важливості дотримання усіх без винятку демократичних  правил та процедур. Проте, я б не стала применшувати демократичний потенціал українського народу. По-перше, для біднішої частини населення в усіх країнах (навіть у старих демократіях) демократичний лад більше асоціюється з ідеалом рівності, аніж свободи. По-друге, ми бачили, що наш народ – „здібний учень”: на виборах 2002 р. він уже не купився на дешеві політтехнологічні трюки на зразок „Озимих” чи „Жінок за майбутнє” (не спрацювала навіть традиційна українська сентиментальність, на яку розраховували у другому випадку). По-третє, обнадіює бажання і в майбутньому ОБИРАТИ Президента держави ВСЕНАРОДНО (проти обрання його Верховною висловлюється біля 80 (±2%) громадян  та намір прийти на вибори (понад 75% уже зараз – це дуже високий показник).

Неготовність народу “іти на барикади” – скоріше позитивний чинник, якщо добре спрацює опозиційна еліта. Демократія, здобута революційним шляхом, рідко буває стійкою. А персоналізація влади – невеликий гріх (може навіть – нормальна потреба), якщо вона не доходить до обожнювання просто „сильної” персони, незалежно від того, якими методами вона діє.

Потреба в демократії засвідчена різними верствами. А щодо міжнародних фондів та інших зарубіжних структур, то вони скоріше „підштовхувачі” та „оцінювачі” демократичного процесу в Україні, аніж його ініціатори. Не будемо забувати, що й антидемократичні зовнішні впливи також є, і досить значні (на гадку спадають “союзники” товаришки Вітренко з Росії). То чому б не використати західні міжнародні інституції принаймні як противагу спробам недемократичного тиску зі сходу. Я оцінюю роль перших позитивно, визнаючи при тому, що в усьому потрібна міра. Варто додати, що зарубіжні “друзі української демократії” часом розуміють цю міру краще, ніж ті українці, що шукають їхньої підтримки.

Кого можна віднести до ворогів побудови демократичного устрою в Україні? Саме формулювання питання звучить досить по-радянському, але мені здається, що саме такими ярликами якраз і користуються в сучасній Україні.

Ще зовсім недавно до "ворогів побудови демократичного устрою" треба було б віднести насамперед комуністів – прихильників „найдемократичнішої радянської влади”. І можна не сумніватися, що у випадку їхнього приходу до влади політична система еволюціонувала б саме в зворотному напрямку. Для такої деволюції дуже підходящою була б якраз парламентська форма правління, яку порівняно легко можна підлаштувати під правління  ЦК якоїсь „партії більшості”, – якщо є така традиція і така політична культура. Це однаковою мірою стосується як комуністів, так і есдеків, керівництво яких докладає надзусиль для „побудови партії нового типу”. Саме в цьому – головна причина “послідовної” любові тих і інших до парламентської форми правління, за якої Президента обирає парламент. Інша причина, більш прагматична: ця система дає змогу довше триматися на плаву партіям, що не мають значного авторитету в суспільстві.

Отже, зовсім не прагнення досконалішої демократії робить лівих і псевдолівих борцями за європейський політичний устрій (за іншої політичної традиції і культури він справді дуже демократичний). І зовсім не випадково Симоненко з  Медведчуком опинились з одного боку барикади конституційного реформування. Медведчук, або – узагальнено – олігархічні партії та групи – це нова загроза демократичній перспективі України. Концентрація багатства, здобутого й збереженого завдяки  доступу до влади, та непомірність апетиту диктує потребу концентрувати в своїх руках ще більше влади, а через неї – ще більше багатства. А замасковане під європейську демократію всевладдя кліентельної партії – це те, що треба олігархам.

Чи є якісь ознаки того, що демократія має якісь специфічні форми в Україні, які можуть різнитися від класичних форм, але при цьому все таки залишатися демократією?

Як на мене, це найнаївніше (напрошується російське слово)  “упование” людей, яким хочеться розслабитись в той час, коли нічого ще не зроблено. Усі країни мають відмінності у співвідношенні тих чи інших рис сучасної демократії, але без найголовніших з них демократії не буває. Найбільше відхилення від західноєвропейського взірця має демократія в Японії. Але й специфіка культури там неабияка. Навіщо ж нам концентрувати увагу на тому, що не головне й що може виникнути (майже напевно виникне) само собою: того не зуміємо, того не захочемо, а на те не буде умов. От і вийде українська „модель”. Але я проти того, щоб міру демократії видавати за її тип. Хоч така тенденція в політичній науці (особливо в транзитології) існує.

Чи можна говорити про те, що якісь риси українського менталітету аж ніяк не можуть сприйняти демократичні цінності?

Мабуть є такі, що гальмують її впровадження, наприклад, як писала моя студентка Віра Явір, такою може бути схильність українців до ієрархізованих відносин (див.: http://www.wz.lviv.ua/pages.php?ac=arch&atid=21368 „Високий замок”, 25 липня 2003 р.). Але щоб „аж ніяк...”, не думаю. На мій погляд, демократичний потенціал українського суспільства є значним; значно більшим, ніж майже в усіх наших східних сусідів. Зрештою, надмірна (хоча б з точки зору американців) схильність скандинавів до рівності привела ці країни до неокорпоративізму, але не заперечила демократію; надмірна (хоча б з точки зору слов’ян) схильність німців до порядку привела до значної (порівняно з тими ж США) регламентації суспільного життя і до його певного „одержавлення”, але також не заперечила демократію. Думаю, що деякі специфічні надмірності українського менталітету також не заперечать демократію у її загальноприйнятому значенні. А можливо й самі вони з часом нівелюються, адже значна частина їх є попросту патріархальними пережитками (інакше кажучи, свідченням поки що недостатньо розвиненого, „хутірського” в глобальному вимірі суспільства). Дуже часто те, що в нас видають за національну специфіку, було властивим і для інших народів ­– у минулому. У нас воно також не обо’язково має залишатись довіку.

Прийнято вважати, що серед усіх країн СНД в Україні найбільш розвинуті інституційні передумови для формування демократичної моделі держави. Наскільки це відповідає дійсності? Чи розділяють цю думку західні політологи?

Не зустрічала подібних висловлювань саме західних політологів. Інституційні особливості України (йдеться ж бо про тонкощі) їм на загал мабуть відомі найменше. Крім того, як писав Ф. Фукуяма, є дуже мало різновидів політичного дизайну, що викликав би великий ентузіазм (з  точки зору його надійності, легкості впровадження абощо). Всюди більше важить наявність громадянського суспільства й культурні чинники. Ось ці чинники оцінюються на загал непогано – у порівнянні, наприклад, з Росією.

Хочу зробити ще й таке уточнення: з точки зору політичної  теорії, інституції – це стійкі зразки суспільної (зокрема, політичної) практики. В їх основі – дотримання формально чи неформально вироблених правил. Якщо ж формально створені установи, організації, процеси (вибори, наприклад) не функціонують згідно з виписаними для них правилами, то називати їх інституціями можна тільки дуже умовно. У цьому розумінні інституційні передумови в Україні такі самі слабкі, як і будь де на теренах колишнього СРСР. Якщо ж говорити про політичний дизайн (систему виписаних механізмів політичного функціонування), то так, він непоганий. Підкріплений певними зусиллями політичних акторів, що володіють певним рівнем демократичної культури, він може привести нас до нормального життя. Варто лише дещо поправити. Я прихильниця тієї думки, що всеосяжне реформування політичної системи не лише не корисне для України, але й шкідливе. Бо воно якраз і заважає (взагалі, не лише зараз) нам ІНСТИТУЦІАЛІЗУВАТИ нестійкі та  незагальновизнані (поки що) демократичні установи та правила їх діяльності.

Існує стереотип, що проведення політичної реформи є головною умовою для повноцінного функціонування демократії в Україні. Наскільки це відповідає дійсності? Які ще структурні і інституційні зміни необхідно здійснити - мова йде про адміністративно-територіальну реформу, місцеве самоврядування, громадянське суспільство, неурядові організації?

Ви дуже правильно говорите про місцеве самоврядування, громадянське суспільство, які нам потрібно розвивати, і то – не „ще”, а насамперед. А до того варто було би внести деякі зміни в форму державного правління, поставивши формування уряду у пряму залежність від виборів. Має вибудовуватись не вертикаль: Президент – парламентська більшість – (начебто) коаліційний уряд, а горизонталь: вибори – парламентська (коаліційна в наших умовах) більшість – уряд. За чинною конституцією Прем’єр-міністр вже є главою виконавчої гілки влади. Президент має бути обмежений у своїх правах „довільно” та безоглядно звільняти Прем’єра та міністрів, а також у своїх можливостях не дотримуватись Конституції, яка не передбачає здійснення ним виконавчої влади через АП і не надає йому ніяких особливих прав щодо формування так званих „силових” відомств (хотілося б, щоб вони перестали бути силовими, а стали відповідно до їх офіційної назви – правоохоронними, для всіх громадян України).

Це має бути збалансована система, підкріплена противагами, що не допустять її спотворення (закони про референдум, імпічмент, Кабінет міністрів). Скільки про це можна говорити й писати? І хіба можна це все робити в запалі виборчої кампанії, яку – теж придумали – ще хочуть звести до кількох місяців? Квапитись з реформою не треба. Робити її всеосяжною – шкідливо. Бідою перехідних суспільств, як я вже казала на самому початку, є не поганий інституційний дизайн, а поведінка політичних акторів, яких треба міняти старанно і вчасно, щоб не встигали обростати мохом корупціонерів і не мали часу на утвердження неформальних „інститутів” довічного втримання влади. Вибори насамперед, реформа – за ними.

Як показує досвід Росії, населення може не дуже сильно опікуватися демократичними свободами, заявивши про це на виборах. Можливою, для українців питання демократії так само не актуальне?

Захопившись відповіддю на друге запитання, я, як мені здається, відповіла й на це. Народ буває різний. І якщо росіяни державну велич цінують понад усе, а політики цим маніпулюють для зміцнення свого „самодержавія”, то може статися, що українцям дорожчим стане право і можливість самим впливати на свою долю і вони в той чи інший спосіб ще поборються за демократію. Звичайно, за сучасних умов масова свідомість усюди є досить маніпульованою, тому так важливо щоб хоч через деякі ЗМІ можна було людям пояснити: кому й для чого ця демократія потрібна. А також – у якій формі вона дає очікувані плоди, а в якій – ні.  Однак на початку важливим чинником становлення демократичного ладу є її потрібність для (частини, хоча б частини) еліти, яка відіграє – всюди і завжди – вирішальну роль в усталенні та збереженні демократії.

“Демократія – це влада народу, – пишуть американські політологи Т. Дай і Х. Цайглер, – але відповідальність за виживання демократії лежить на плечах еліт. Це іронія демократії: еліти повинні правити мудро, щоб демократія вижила”. Кивати на народ, який ще не жив в умовах демократії – остання справа. Народ сприймає дійсність емпірично, на рівні соціальної психології. А еліта повинна навчитись сама і навчити народ надавати демократії перевагу раціонально.

Наскільки взаємозв’язаними є такі поняття як “демократія” і “економічне зростання”?

Ці поняття без сумніву пов’язані. Але не прямолінійно і не без винятків. Та все ж, поглянувши на карту світу, побачимо разюче співпадіння: країни з високим добробутом мають демократичні політичні системи. Який тут зв’язок, що обумовлює що? Як би ми не відповідали на ці запитання, зрозуміло принаймні те, що одне іншому не заважає. Чи є винятки з цього правила? Так, декілька винятків є. Але може вони для того й існують, щоб виразнішим виглядало правило? Економічні успіхи деяких диктаторів (наприклад Піночета) у нас в Україні дуже гіперболізують (маю щодо цього дуже  гарні формалізовані докази).

Чи є майбутнє в української демократії?

Майбутнє то є, але воно може так і не визирнути з-за горизонту, якщо його просто чекати, а не творити власними руками. Руками еліти, яка мислить і знає чого хоче, яка вміє переконувати народ – і словами, і справами – що її і його бажання співголосні, що у кожної верстви – свій виграш від демократії, так само як і своя міра відповідальності за її утвердження.

 

Інтерв’ю взяв Юрій Таран

Версия для печати
Публикации автора

 

Рекомендуем к прочтению

Возможности эволюции НАТО

Способность НАТО влиять на решения, принимаемые Россией в отношении Украины, ограничены, поскольку большинство рычагов влияния, доступных альянсу, это дипломатические и экономические, и их действие Россия ощутит только спустя определенное время. Неспособность НАТО остановить российский ирредентизм, скорее, будет стимулировать осмысление альянсом тех дипломатических и военных мер, которые нужно предпринять, чтобы предотвратить возникновение в восточной и южной Европе нового подобного кризиса.

Многие проблемы, с которыми столкнулось НАТО в 2014 году, скорее всего, обострятся еще в текущем году, а в 2015 году они потребуют большего внимания и действий, как отдельных членов альянса, так и коллективных, чтобы НАТО и дальше смогло играть стабилизирующую роль в Афганистане и Восточной Европе, и отвечало меняющимся условиям. Эти проблемы также могут привести и к изменениям в структуре НАТО. Спектр альтернативных сценариев развития альянса охватывает три основных варианта - превращение его в «сильный и решительный», либо – в альянс сокращенный и оборонительный, либо - инертный.

Читать далее

 

Мнения других экспертов

Владимир Головко, кандидат исторических наук, Центр политического анализа

Парадоксальная демократия

Мартін Кригєр, Professor of Law, The University of New South Wales, Сідней, Австралія

Кожна сучасна демократія – це розчарування

Анатолій Круглашов, доктор політичних наук, завідуючий кафедрою політології та соціології Чернівецького національного університету

„Вороги демократії” – це метафора. Але подивитись на себе у дзеркало все ж не завадило б...

Євген Головаха, Заступник директора Інституту соціології, Завідуючий відділу історії, теорії та методології соціології, професор

У українців є перспектива для демократичних перетворень

Евгений Копатько, руководитель Донецкого информационно-аналитического центра

Проблема нашей демократии - отсутствие веры в себя

Віра Нанівська, директор Міжнародного центру перспективних досліджень

„Українська ментальність є глибоко демократичною”

Валерий Пустовойтенко, лидер Народно-демократической партии

Украинская демократия – это еще незавершенная работа

Владимир Коробов, зав. кафедрой философии и социологии Херсонского государственного технического университета, кандидат социологических наук, доцент

«Украина – страна демократических интенций»

Олександр Кислий, керівник Інституту громадянського суспільства (Крим)

Демократія „українською” – це бажання мати сучасну демократичну державу за відсутності необхідних для цього ресурсів

Ярослав Пасько, кандидат філософських наук, доцент Донецької державної академії управління

„Радянська система і досі домінує в нашому житті, що відбивається на нашій державі і нашій демократії”

Андрей Федоров, заместитель директора Европейского института интеграции и развития

О нашей демократии говорить не рано, а уже поздно

Анатолій Ткачук, народний депутат 1-го скликання

Нашу демократію може вибороти тільки великий капітал

Александр Дергачев, политолог

Наш плюрализм - это выборы без выбора

Олексій Гарань, доктор історичних наук, професор Києво-Могилянської Академії, науковий директор Школи Політичної Аналітики

Сподівання не виправдалися

Віктор Погорілко, заступник директора Інституту держави і права ім. В. Корецького НАН України, доктор юридичних наук, професор

Україна є демократичнішою від багатьох країн Заходу

Сергій Гузь, голова Київської незалежної медіа-профспілки

„У нас буде чудове демократичне майбутнє”

Попов Ігор, голова правління Комітету виборців України

Відносність української демократії

Владимир Балабанович, председатель Профсоюза работников сферы предпринимательства

Демократия по-украински - власть без демоса и демос без власти

Олександр Шморгун, канд. філос. наук, доцент, провідний науковий співробітник Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України, старший науковий співробітник Інституту європейських досліджень НАН України

Імітаційні моделі

Віталій Кулік, директор Центру досліджень громадянського суспільства

„Наша демократія має умовний характер”

Андрей Марусов, директор Агентства информационного развития.

«Демократия в Украине – это исторически «неестественный» процесс»

Сергей Макеев, доктор социологических наук, старший научный сотрудник Института социологии НАН Украины

Чтобы народ услышали, надо ворчать. Причем ворчать громко

Олександр Рудик, Асоціація аналітиків політики, кандидат політичних наук

Нужна политическая воля

Сергій Дацюк, философ

Українська демократія: перемога оптиматів над популярами

Юрій Якименко, провідний експерт Українського центру економічних та політичних досліджень ім. А.Разумкова

Українській демократії доводиться долати шалений опір

Дмитрий Выдрин, политолог

Демократии у нас либо пока нет, либо уже...

Кость Бондаренко, директор Института проблем управления имени Горшенина

Враг украинской демократии – само государство

Степан Клебан, заступник виконавчого директора Асоціації міст України

Демократія в Україні перебуває у зародковому стані

Максим Стріха, керівник наукових програм Інституту відкритої політики, доктор фізико-математичних наук

Демократія – це поінформованість населення

Виктория Подгорная, к.ф.н., директор Центра социально-политического проектирования

«Украинская демократия - неустойчивая форма западной демократии»

 

Другие диалоги

Украина в Европе – контуры и формат будущих взаимоотношений

Государственное управление: нужен ли «капитальный ремонт власти»?

ЕСТЬ ЛИ БУДУЩЕЕ У «ЛЕВОГО ДВИЖЕНИЯ» в УКРАИНЕ?

МИР В ВОЙНЕ или ВОЙНА В МИРУ?

НОВАЯ МЕЖДУНАРОДНАЯ СИСТЕМА БЕЗОПАСНОСТИ родится в Украине?

УКРАИНСКИЙ ПРОЕКТ – реформирование, перезагрузка, создание нового?

Будущее ТВ и Интернета – слияние, поглощение, сосуществование?

ФЕНОМЕН УКРАИНСКОГО МАЙДАНА

Поляризация общества - источник перманентной нестабильности. Найдет ли Украина социальный компромисс?

Партнерство Украина-Евросоюз: вызовы и возможности

МАЛЫЕ ГОРОДА – богатство разнообразия или бедность упадка

Права или только обязанности? (О состоянии соблюдения прав человека в Украине и мире на протяжении последних 65 лет)

Виртуальная реальность и нетократия: новые штрихи к портрету Украины

Таможня или Союз?

ДЕНЬГИ БУДУЩЕГО: валюты локальные, национальные, глобальные? Бумажные или электронные?

Кадры решают все? Или почему из Украины утекают мозги?

Мультикультурализм VS национализм

Религия в социально-политическом контексте Украины

Гуманитарная политика в Украине – а есть ли будущее?

Новый мировой экономический порядок

Рынок земли и будущее аграрной Украины

ДЕМОКРАТИИ КОНЕЦ? или ОНА ВРЕМЕННО СДАЕТ ПОЗИЦИИ?

Судьба реформ в Украине или Реформировать нереформируемое?!

20 наших лет

Будущее без будущего? или Почему Украина теряет образованное общество?

Украинский характер – твердыня или разрушающаяся крепость?

ПЕНСИОННАЯ РЕФОРМА В УКРАИНЕ: куда дует ветер перемен

20 лет независимости Украины – мифы и реалии

Поход Украины в Европу: остановка или смена курса?

Местные выборы 2010: прощание с самоуправлением?

Республика: «де-юре» или «де-факто»?

Каков капитал, таков и труд

Идеология умерла. Да здравствует новая идеология?!

Повестка дня нового Президента – стабилизация или развитие?

Соблазн и искушение диктатурой

Реформа украинского здравоохранения или ее отсутствие: причины и следствия

Выборы-2010: готова ли Украина к переменам?

Неосознанный сталкер. Или. Скрытые и явные угрозы жизни Украины и возможности их предотвращения

Новый общественный договор – быть или не быть?

КАК СПАСТИ СТРАНУ? или Приговор вынесен. Обжалованию подлежит?!

Человеческий капитал в топке экономического кризиса

Украинское общество в условиях кризиса: социальные вызовы и мистификации.

Большой договор между Украиной и Россией: от проекта влияния к проекту развития

Украинская власть: царствует, господствует или руководит?

Украина: нация для государства или государство для нации?

„Социальный капитал” и проблемы формирования гражданского общества в Украине

«Социальные мифологемы массового сознания и политическое мифотворчество»

Гражданин и власть: патерналистские и авторитарные настроения в Украине.

В зеркале украинского культурного продукта

Есть ли «свет» в конце регионального «туннеля» или кого интересуют проблемы местного самоуправления?

Национальная идея: от украинской мечты к новой парадигме развития

Досрочные выборы: политическое представление к завершению сезона

Кризис ценностей: что такое хорошо, и что такое плохо?

Реформы в экономике Украины: причины, следствия, перспективы

Информационное пространство – кривое зеркало Украинской действительности

Постсоветское поколение – здравствуй! (или некоторые подробности из жизни молодежи)

Проект Україна: українська самосвідомість і етнонаціональні трансформації

„Південний вектор” євроінтеграційної стратегії України

Феноменологія української корупції та її специфічні риси

Українській Конституції 10 років: від «однієї з найкращих в Європі» до правового хаосу

Украина в геополитических играх 2006-2025 гг. или Очередное обновление внешней политики

Яку Україну пропонують Україні чи Програми та реальні практики політичних партій України

Парламентський злам: проблеми взаємодії владних гілок

Майдан, рік по тому

Вызовы или стимулы глобализации?

Демографический кризис или последний украинец

Адміністративно-територіальна реформа – тест на ефективність нової влади

Ролевые игры: социодрама Украина – ЕС

Славянские миры: цивилизационный выбор

Повестка дня будущего президента

Новое украинское Просвещение

„Внутрішня геополітика” України.

Чи готова Україна „мислити глобально, діяти локально”?

Какая Россия нужна Украине?

Українська національна еліта – становлення чи занепад?

Середній клас в Україні : майбутнє народжується сьогодні

Україна шукає свою ідентичність

Камо грядеши, Украина?

page generation time:0,072