В украинской системе нечего исправлять, - там все надо менять.

Евгений Чичваркин

Пользовательского поиска

Демократия по-украински

Названий и определений для современных форм проявления демократии существует великое множество. Можно восхищаться их академической глубиной и безукоризненной логикой, наслаждаться афористичностью и меткостью. Но, обратившись от теории к практике, нельзя не заметить, что ни одно из них не находит полноценного проявления в реальной жизни и политическом обустройстве общества. За рамками самых обстоятельных определений демократии всегда остаются особенности, присущие ей только в той или иной стране, к тому же на весьма ограниченном отрезке времени.


В построении государства своей мечты украинская бюрократия начисто переиграла и поэтов, и демократов. Под лозунгом разделения и независимости властей судебную, исполнительную и законодательную власть сначала вывели из-под контроля общества, а затем передали в аренду олигархическим кланам. И хотя власти чиновников из силовых подразделений пока достаточно, чтобы время от времени тасовать колоду олигархов, толпящихся у государственных кормушек, равновесие антидемократических сил не может сохраняться вечно. Ограничивая возможность буржуазии использовать деньги для политических целей, бюрократия, для сохранения равновесия, обязана отдавать ей взамен административный ресурс, поскольку именно чиновники, как никто, заинтересованы в сохранении своего нынешнего положения. При нарушении баланса сил на смену олигархам, приближенным к вершине властной пирамиды, приходят новые, жаждущие вернуть капиталы, вложенные в путь к власти, а иногда и реванша за прошлые поражения.

Что же касается попыток расшатать плотные заслоны бюрократии на пути в Украину демократии со стороны европейской и мировой общественности, то по ее меркам у нас и так все в порядке. В украинском парламенте представлено более десятка политических партий и блоков, около 45 % всех депутатов состоят в оппозиционных фракциях, а президент избирается всенародно. Уровень демократии в нашей стране по этим показателям соответствует уровню самых развитых демократических стран Европы и Северной Америки. Но демократии от этого больше не становится. Лишь появляются ее новые названия и определения. А к критериям демократизации страны подключаются субъективные оценки экспертов, уверенных в том, что уж лучше их демократии в мире нет.

Какими критериями руководствоваться, отвечая на вопрос, есть ли демократия в Украине? С кем или с чем сравнивать «уровень демократии» и можно ли это делать в принципе? Ведь не секрет, что дискуссии о демократии имеют свойство от научных определений плавно переходить на уровень интуитивных представлений. И оказывается, что не только у каждой социальной группы, но и у каждого индивидуума есть свое личное ощущение черты, за которой демократия превращается в анархию или деспотию. Поэтому заявления о том, что Украина еще слишком далека от истинной демократии, практически никогда не находят возражений. Хотя «истинную демократию» каждый понимает по-своему.

Чего же не достает Украине, чтобы у скептиков не возникло сомнений в том что, пусть и не совершенная, но все же демократия в нашей стране существует? Или наоборот, что такое имеется в Украине, что заставляет оптимистов соглашаться с тем, что демократии на тринадцатом году демократических преобразований у нас все еще нет?

Какие демократические институты у нас еще не действуют, и почему созданные и подававшие надежды, не действуют уже? Почему астрономическое количество политических партий в Украине не перерастает в гарантирующее демократию качество? И способны ли наши граждане к самоорганизации?

А может, мы просто не «доросли» до демократии, и все еще впереди? Ведь мировой опыт показывает, что ни одно общество не знало деспотии, которую не излечило бы время. А если так, то куда и как долго нам надо идти, чему учиться, чей опыт перенимать? Каким он должен быть на самом деле, «народ властвующий»? Может, богаче, чтобы позволить себе думать еще о чем-либо, кроме собственного выживания? Или доверчивее, чтобы верить в благие намерения очередной «демократической» коалиции? Или более стойким, чтобы не поддаваться манипуляциям политтехнологов? Или настолько голодным, чтобы решиться, наконец, потерять собственные цепи?

Пытаясь ответить на эти и многие другие вопросы, «Диалог.UA» будет обсуждать проблемы становления демократии по-украински. Очевидно, что создать необходимые и достаточные условия для ее развития и укрепления влияния за двенадцать лет независимости так и не удалось. Тихий саботаж чиновников и открытое противодействие демократизации общества со стороны крепнущей власти сыграли с романтическими настроениями украинцев начала 90-х годов прошлого века злую шутку.

Все возвращается на круги своя. Риторика коммунистов конца 1980-х берется на вооружение «большевиками» 2000-х. «Независимость» и «демократия» путем подмены понятий постепенно превращаются едва ли не в ругательства. Цензура и слежки становятся нормой. Всесильные и напористые при разрушении коммунистического режима СМИ, оказались беспомощными перед кучкой олигархов, где подкупом, а где и физической расправой лишивших «демос» права на объективную информацию.

Чем «управляемая демократия» в России 2004 года отличается от молодой и еще не очень ярко выраженной автократии в Беларуси начала 1990-х? Для Украины этот вопрос вовсе не праздный, поскольку отечественным политикам свойственно следовать по пути «старшего брата».

Плюрализм, гражданское общество, свобода слова, средний класс, местное самоуправление, либеральная демократия, полиархия – за каждым термином в реальной жизни стоят десятилетия борьбы и надежд. Какие направления в своем стремлении к демократии должна избрать Украина? Или двигаться во всех сразу, постоянно осознавая безнадежность очередной многовекторности?

Свернуть

Тихий саботаж чиновников и открытое противодействие демократизации общества со стороны крепнущей власти сыграли с романтическими настроениями украинцев начала 90-х годов прошлого века злую шутку. В построении государства своей мечты украинская бюрократия начисто переиграла и поэтов, и демократов. Под лозунгом разделения и независимости властей судебную, исполнительную и законодательную власть сначала вывели из-под контроля общества, а затем передали в аренду олигархическим кланам. Возможно поэтому, заявления о том, что Украина еще слишком далека от истинной демократии, практически никогда не находят возражений. Хотя «истинную демократию» каждый понимает по-своему.

Развернуть

Мнение эксперта
Другие диалоги:
Версия для печати

У українців є перспектива для демократичних перетворень

Громадяни, аби вирішити якесь одне-єдине питання, мають приходити не до президента, не до центральної влади, а намагатися зробити це самотужки – організувавши комітет власного виживання, щоб тиснути на кожну ділянку влади. А нижча влада вже буде змушена тиснути на вищу. Інакше збережеться патріархальна система.

З формальної точки зору, в Україні присутні всі інститути, які б дозволяли говорити, що у нас в країні склався демократичний режим. Разом з тим, багато політологів вважають, що демократії в Україні немає. Зокрема, у Володимира Полохала є концепція посткомуністичного неототалітаризму.

Якщо розглядати демократію буквально як владу народу, то можна сказати, що її у нас справді немає. Хоча б тому, що народ не має можливостей для прямого управління – він це робить опосередковано через своїх обранців. Але в усіх демократичних країнах влада народу реалізується саме у такий спосіб – через вибори.

Результати українських виборів підтверджуються соціологічними дослідженнями. Вірніше, ми маємо співпадіння результатів соціологічних досліджень і результатів виборів у межах прогнозованої похибки (1-3 %). Тому, з формальної точки зору, вибори у нас є демократичним.

Якщо говорити про подальшу долю обраних посадовців, то народ у нас справді не може контролювати владу у період між виборами. Але народ не здійснює контроль не тільки тому, що влада не дає такої можливості, але й тому, що немає інструменту, за допомогою якого можна це робити. Йдеться про те, що на Заході називають громадянським суспільством. Звичайно, це поняття стає все більш популярним, але тільки в термінологічному сенсі, а не в практичному.

Мушу сказати, що громадянського суспільства у нас немає, у першу чергу, з психологічних причин. Люди не вважають, що вони можуть впливати на владу.

А цей психологічний інструмент відсутній тільки у народу, чи влада теж має певні упередження стосовно втручання у власні справи? Адже опозиція збирала великі натовпи людей, принаймні в Києві.

Натовпи, юрба – це не інструмент впливу.

Але ж демонстрація – це якраз прояв політичної активності населення.

Демонстрація – це демократичний спосіб впливу на владу. Але для того, щоб демонстрації були впливовим механізмом, потрібно мати внутрішні інтенції. Якби люди дійсно вважали, що вони можуть щось зробити, що влада буде рахуватися з їх інтересами, то вони б скористалися не випадком, коли опозиція їх використовує у своїх власних інтересах. На жаль, у населення немає чіткої усвідомленості своїх інтенцій. Якби вони знали, що треба будувати конкретний тип суспільства, за конкретними принципами, тоді було б зрозуміло, кого вони підтримують.

Це ж анекдот, коли під одним гаслом “Геть Кучму!” виходять комуністи і крайні націоналісти. Мені, як поміркованому громадянину, дуже важко тоді приєднатися до якоїсь сили – доводиться просто висловлювати стихійний протест, за яким немає жодної позиції.

Є ще й інша можливість, за якою криється не тільки політичний протест. Вплив на владу – це, перш за все, вплив через різноманітні форми громадянської активності. І найважливішою метою тут є не вища влада. Якщо ми її звалимо, то це не значить, що ми отримаємо щось краще – ми можемо отримати те ж саме. Метою демократії є вплив на місцях – от де вона не працює в першу чергу. Скажімо, в Києві демократії набагато більше, ніж у Житомирі. У Житомирі її набагато більше, ніж у районному центрі – і так далі. Звідти, з найменшого села, з кожного індивіда починається демократія. Вона зароджувалася так історично – саме як пряма демократія, коли люди розв’язували свої проблеми разом, і думка кожного була важливою.

А в Україні дуже погані умови для прямої демократії, для впливу на місцях. Коли людей питаєш, чи могли б вони щось зробити, якщо місцева влада порушувала їх права, то тільки 7-8 % говорить, що змогли б. Всі інші говорять, що нічого не зробили б – це така превентивна безпомічність.

Тому починати демократію з верхніх щаблів влади трохи смішно – починати треба знизу. Для цього потрібна специфічна свідомість. І не треба розглядати демократію як проблему того, чи подарує її вища влада. Жодна влада не дарує нікому демократії, якщо її кожного дня і на кожному місці не контролювати!

Пані Антоніна Колодій висловила думку, що кивати на народ, буцімто у нього не вистачає потенції до демократичних змін – остання справа. Вона стверджує, що якраз політична еліта несе відповідальність за демократизацію.

Почнемо з того, звідки взялася та політична еліта? По-перше, це колишня партійна номенклатура; по-друге, найкращі сини нашого народу, які після здобуття незалежності отримали можливість займати найвищі посади в державі. І ці дві групи знайшли спільну мову, в певному сенсі, для того, аби побудувати державу з формальними ознаками демократії.

Що стосується партійної номенклатури, то від неї можна було очікувати саме такого формального підходу, бо вона звикла створювати видимість, не змінюючи самої сутності речей. А ці правила гри перейняли всі інші, тобто представники другої, так званої демократичної, хвилі народних обранців. І ці другі суттєво не відрізняються від перших.

Тепер щодо того, на кого покладати відповідальність за демократичні зміни. Річ у тім, що політична еліта не зацікавлена у віддзеркалюванні інтересів мас. Вона просто користується настроями громадськості для того, щоб прийти до влади. Політичні еліти ніколи не ставили перед собою за мету захист чиїхось інтересів, окрім власних. Якщо зараз, наприклад, опозиція прийде до влади, то вона стане такою самою як і її попередники. Це утопічне твердження, що вони будуть іншими.

Є ще, правда, скажені фанатики, які опікуються тільки народом і більше нічим іншим. Але так, як вони це роблять, то краще, щоб вони не переймались. Я стверджую, що саме маси повинні знаходити серед еліт тих людей, чиї інтереси їм близькі. Якщо ви не знайдете для себе політичну силу, яку потрібно підтримувати, тому що її інтереси співпадають з вашими, то ви не будете елементом демократичної системи. При цьому ви повинні прагнути впливати на цю силу, щоб вона зважала на вас, а не просто скористалася з вашого права голосу. В іншому випадку, це буде відтворення старого, патріархального патерналізму – є добрий “батько”, і є поганий “батько”. Добрий “батько” сидить в опозиції, “поганий” – при владі. А тому, кожному громадянину треба вчитися відстоювати свої права незалежно від того, хто зараз при владі.

А Ви можете сказати, кому демократія потрібна в Україні?

Суперечливість української свідомості – і масової, і елітарної – полягає в тому, що демократія всім потрібна і не потрібна одночасно. Приведу приклад – чи потрібна демократія комуністам? Так, потрібна. Бо тільки в умовах демократії вони можуть існувати як опозиційна сила. І вони перші кричать, що порушуються права людини, свобода слова, що це антидемократичні прояви. А з іншого боку, їхня ідеологія побудована на тому, що є тільки одна партія, яка знає кому і куди йти, що суперечить демократії.

Далі, візьміть владу. На перший погляд, навіщо їй демократія, якщо можна все вирішувати за допомогою підкилимних інтриг. З іншого боку, вона постійно заявляє про європейський курс, демократичні цінності. Вона навіть каже, що буде терпіти знущання, але все таки йтиме до Європи.

Це сказав хтось з посадовців?

Це мої слова. Адже Україну часто використовують як приклад поганого хлопчика, якого треба постійно карати, щоб він пристойно поводився. А на його прикладі показувати, що буде, якщо всі будуть поводитись неправильно. Якось так сталося, що Україна найкраще підходить на цю роль. І Україна тим і гарна, що влада все це терпить.

Росіяни влаштовують постійні демарші, як це зробив Примаков, повернувшись зі Сполучених Штатів, коли йому не сподобались якісь заяви. Українці так не роблять. Коли до нас причепилися з радарним комплексом “Кольчуга”, то ми дуже терпляче пояснювали, що ми їх не продавали. І, врешті, це зробили шляхом залучення до антиіракської коаліції.

Але ж шлях до Європи залишається лише декларативним, і далі риторики справа не йде. Вам не здається, що Європа для влади є лише способом хоч якось виглядати пристойно? Дуже показовим є приклад Польщі – вони поставили перед собою мету і досягли її. В Україні все відбувається інакше.

У Польщі є суспільний консенсус стосовно європейського вибору. В Україні ж не тільки немає такого консенсусу, а ще й 60 % вважає, що треба приєднатися до союзу Росії та Білорусії. Звичайно, влада може ігнорувати громадську думку. Але проблема у тому, що влада хоч якимось чином, але зв’язана з народом. Грубо можна сказати, якщо 60 % громадян хочуть до Росії, то і 60 % свідомості еліти тягнуться у тому ж напрямку. Звичайно, що є ще 40 %, які хочуть до Європи. До речі, я давно писав про те, що українське суспільство схоже на кентавра – голова у нього людська, а все інше від тварини. Голова каже, що йдемо до Європи, а копита тягнуть зовсім до протилежного боку.

І все таки, навіщо владі демократія?

Якщо керувати державою, в якій немає жодної ініціативи, то сама система управління буде приречена на невдачу. Успішне керування в умовах не-тоталітарної ідеології (а тут давайте прийдемо до консенсусу, що тоталітаризму у нас все таки немає) неможливе. Не можна зробити щось конструктивне без громадської підтримки.

Тому, сьогоденний інтерес влади полягає у тому, щоб демократії було якомога менше. Але стратегічно вона повинна залучати громадськість до управління, бо побудувати державу тільки адміністративними методами неможливо.

Ви думаєте, що в Україні хтось мислить стратегічно?

Людина не може не мислити стратегічно. Звичайно, я сам писав, що нашій владі бракує стратегічного мислення, я називав це моментократією. Але проблема полягає не в тому, що не вміють думати, а в тому, що не можуть довести свої плани до практично втілюваної програми. Чиновники тимчасово користуються неефективністю системи управління і відсутністю контролю, але, разом з тим, розуміють, що це шлях в нікуди.

У нас нещодавно була зустріч з Олександром Пасхавером, який дуже правильно сказав, що час вимагатиме певний тип людей, у яких поріг відчуття ризику дуже високий. Тому, можна сказати, що зараз якраз настав час для авантюристів. Але навіть авантюрна людина, прийшовши до влади, буде думати про те, як здійснювати владні повноваження.

Кучма якось сказав, що ще 10 років буде погано, якщо не змінити систему влади. По суті, він сказав: “Якщо ми не приймемо політичну реформу, то прийде, такий же як я – і ми матимемо ще 10 років таких же помилок, як і десять попередніх років”. Я не можу констатувати наскільки політична реформа може змінити цю ситуацію, але ці слова, принаймні, говорять про те, що влада таки думає про майбутнє і намагається уникнути попередніх помилок.

Далі, чи зацікавлена опозиція в демократичних перетвореннях? Навіть дуже зацікавлена. Але, як тільки вона прийде до влади, то вона повернеться до старих методів. Будуть великі суперечності стосовно розподілу майна, рентабельних підприємств і так далі. Демократія – це публічний процес. А ви думаєте, що опозиція зможе прозоро розподілити всі ці ресурси? Ви думаєте, що ви зможете на це впливати, чи буде оголошено відкритий конкурс? Скоріше за все, ні.

Таке двозначне ставлення до демократії так само присутнє і в масовій психології. Щось маси приймають в демократії, а щось не приймають – прагнуть свободи волевиявлення, але не дуже хочуть свободи сплачувати податки.

Ви хочете сказати, що українці неоднозначно ставляться до демократії. А що є демократичного в українському менталітеті, а що ніяк не в’яжеться з демократичними цінностями?

Що стосується демократичних рис, то, в першу чергу, варто говорити про ставлення до соціального протесту. У нас чітке неприйняття недемократичних і силових акцій, і чітке прийняття соціальних дій, які регламентовані законом.

По-друге, у нас дуже високий рівень стійкості до ксенофобічних настроїв. У нас досить високий рівень толерантності, через що відсутні, фактично, будь-які прояви класової, етнічної та інших форм ненависті.

По-третє, українцям властивий психологічний індивідуалізм, який може стати основою для розвитку ліберальних цінностей. Останні, в свою чергу, є основою для демократичних перетворень в їх західному прояві.

Так само у нас є і негативні риси, які протилежним чином впливають на становлення демократії: по-перше, в Україні розвинутий соціальний атомізм. Оцей психологічний індивідуалізм про який я говорив, має зворотну сторону – небажання громадян вступати в добровільні організації для захисту своїх прав.

По-друге, в українській свідомості все таки присутній патерналізм, тобто уявлення, що вища влада має вирішувати його проблеми. При цьому, соціальна активність дуже низька. От тут якраз повинна зіграти свою позитивну роль інтелектуальна еліта. Вона повинна пояснювати, за яких умов у державі може скластися не формальна демократія, а реальна. І тоді, громадяни, щоб вирішити якесь одне-єдине питання, будуть приходити не до президента, не до центральної влади, а спробують вирішити це самі – організують комітет власного виживання, щоб тиснути на кожну ділянку влади. А нижча влада вже буде змушена тиснути на вищу. Інакше збережеться патріархальна система.

І наскільки українцям притаманна така послідовна система відстоювання своїх інтересів? Володимир Антонович, наприклад, писав, що українцям більш притаманний демократичний устрій, ніж, наприклад, росіянам, у яких є більша схильність до авторитаризму.

У нас справді дещо відмінна історія. Для побудови громадянського суспільства і демократії у нас дійсно більше передумов. Наприклад, кріпосне право у нас було кілька десятиліть – від Катерини і до 1861 року, тобто менше століття. Крім того, ми маємо досить близькі стосунки з Європою. До того ж, у нас була система самоуправління, якої в Росії вже не було після Івана Грозного.

Але ми маємо і негативний досвід життя в імперії, яка досить серйозно стримувала усіляку ініціативу. От тому у нас поєднується історичний досвід більш вільного життя, ніж у росіян, і важкий досвід периферійного, коли не треба було вирішувати власні проблеми. Звідси в українців таке поєднання демократичності і безвідповідальності за власні інтереси – все перекидається просто на вищу владу. Причому ця психологічна ситуація відтворюється в громадській думці, яка є більш суперечливою, ніж в Росії.

В чому ця різниця полягає?

В Росії є чітка згода стосовно пріоритету держави над людиною – держава повинна бути великою, вона важить набагато більше, ніж індивід. Причому таке ставлення поділяють як маси, так і еліти. Серед громадськості дуже поширена думка, що Росія – “не перша, але й не друга в світі, держава”, якщо переформулювати вислів колишнього спікера Верховної Ради Олександра Ткаченка.

В Україні такої жорсткої етатистської свідомості немає, немає такої сакралізації держави і влади. Але є пасивне ставлення – “а що я можу з нею зробити?” При цьому у людей дуже велике відчуження від влади.

Я думаю, що подолати таке пасивне ставлення українців буде легше, ніж росіянам активну підтримку держави. Тому перспектива у нас краща, ніж у росіян – проте вона все одно залишається досить віддаленою.

Бесіду вів Юрій Таран

Версия для печати
Публикации автора

 

Рекомендуем к прочтению

Опасность распространения прав человека

Если бы права человека были валютой, их курс сегодня оказался бы в состоянии свободного падения в силу инфляции многочисленных правозащитных договоров и необязательных международных инструментов, принятых за последние десятилетия самыми разными организациями. Сегодня на эту валюту можно, скорее, купить страховку для диктатур, нежели защиту для граждан. Права человека, некогда вознесенные на пьедестал основных принципов человеческой свободы и достоинства, сегодня могут быть чем угодно – от права на международную солидарность до права на мир.

Читать далее

 

Мнения других экспертов

Владимир Головко, кандидат исторических наук, Центр политического анализа

Парадоксальная демократия

Мартін Кригєр, Professor of Law, The University of New South Wales, Сідней, Австралія

Кожна сучасна демократія – це розчарування

Анатолій Круглашов, доктор політичних наук, завідуючий кафедрою політології та соціології Чернівецького національного університету

„Вороги демократії” – це метафора. Але подивитись на себе у дзеркало все ж не завадило б...

Евгений Копатько, руководитель Донецкого информационно-аналитического центра

Проблема нашей демократии - отсутствие веры в себя

Віра Нанівська, директор Міжнародного центру перспективних досліджень

„Українська ментальність є глибоко демократичною”

Валерий Пустовойтенко, лидер Народно-демократической партии

Украинская демократия – это еще незавершенная работа

Владимир Коробов, зав. кафедрой философии и социологии Херсонского государственного технического университета, кандидат социологических наук, доцент

«Украина – страна демократических интенций»

Олександр Кислий, керівник Інституту громадянського суспільства (Крим)

Демократія „українською” – це бажання мати сучасну демократичну державу за відсутності необхідних для цього ресурсів

Антоніна Колодій, доктор політологічних наук, завідувач кафедри політичних наук і філософії Львівського регіонального інституту державного управління НАДУ

Україна все ще залишається в стані перехідної невизначеності.

Ярослав Пасько, кандидат філософських наук, доцент Донецької державної академії управління

„Радянська система і досі домінує в нашому житті, що відбивається на нашій державі і нашій демократії”

Андрей Федоров, заместитель директора Европейского института интеграции и развития

О нашей демократии говорить не рано, а уже поздно

Анатолій Ткачук, народний депутат 1-го скликання

Нашу демократію може вибороти тільки великий капітал

Александр Дергачев, политолог

Наш плюрализм - это выборы без выбора

Олексій Гарань, доктор історичних наук, професор Києво-Могилянської Академії, науковий директор Школи Політичної Аналітики

Сподівання не виправдалися

Віктор Погорілко, заступник директора Інституту держави і права ім. В. Корецького НАН України, доктор юридичних наук, професор

Україна є демократичнішою від багатьох країн Заходу

Сергій Гузь, голова Київської незалежної медіа-профспілки

„У нас буде чудове демократичне майбутнє”

Попов Ігор, голова правління Комітету виборців України

Відносність української демократії

Владимир Балабанович, председатель Профсоюза работников сферы предпринимательства

Демократия по-украински - власть без демоса и демос без власти

Олександр Шморгун, канд. філос. наук, доцент, провідний науковий співробітник Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України, старший науковий співробітник Інституту європейських досліджень НАН України

Імітаційні моделі

Віталій Кулік, директор Центру досліджень громадянського суспільства

„Наша демократія має умовний характер”

Андрей Марусов, директор Агентства информационного развития.

«Демократия в Украине – это исторически «неестественный» процесс»

Сергей Макеев, доктор социологических наук, старший научный сотрудник Института социологии НАН Украины

Чтобы народ услышали, надо ворчать. Причем ворчать громко

Олександр Рудик, Асоціація аналітиків політики, кандидат політичних наук

Нужна политическая воля

Сергій Дацюк, философ

Українська демократія: перемога оптиматів над популярами

Юрій Якименко, провідний експерт Українського центру економічних та політичних досліджень ім. А.Разумкова

Українській демократії доводиться долати шалений опір

Дмитрий Выдрин, политолог

Демократии у нас либо пока нет, либо уже...

Кость Бондаренко, директор Института проблем управления имени Горшенина

Враг украинской демократии – само государство

Степан Клебан, заступник виконавчого директора Асоціації міст України

Демократія в Україні перебуває у зародковому стані

Максим Стріха, керівник наукових програм Інституту відкритої політики, доктор фізико-математичних наук

Демократія – це поінформованість населення

Виктория Подгорная, к.ф.н., директор Центра социально-политического проектирования

«Украинская демократия - неустойчивая форма западной демократии»

 

Другие диалоги

Украина в Европе – контуры и формат будущих взаимоотношений

Государственное управление: нужен ли «капитальный ремонт власти»?

ЕСТЬ ЛИ БУДУЩЕЕ У «ЛЕВОГО ДВИЖЕНИЯ» в УКРАИНЕ?

МИР В ВОЙНЕ или ВОЙНА В МИРУ?

НОВАЯ МЕЖДУНАРОДНАЯ СИСТЕМА БЕЗОПАСНОСТИ родится в Украине?

УКРАИНСКИЙ ПРОЕКТ – реформирование, перезагрузка, создание нового?

Будущее ТВ и Интернета – слияние, поглощение, сосуществование?

ФЕНОМЕН УКРАИНСКОГО МАЙДАНА

Поляризация общества - источник перманентной нестабильности. Найдет ли Украина социальный компромисс?

Партнерство Украина-Евросоюз: вызовы и возможности

МАЛЫЕ ГОРОДА – богатство разнообразия или бедность упадка

Права или только обязанности? (О состоянии соблюдения прав человека в Украине и мире на протяжении последних 65 лет)

Виртуальная реальность и нетократия: новые штрихи к портрету Украины

Таможня или Союз?

ДЕНЬГИ БУДУЩЕГО: валюты локальные, национальные, глобальные? Бумажные или электронные?

Кадры решают все? Или почему из Украины утекают мозги?

Мультикультурализм VS национализм

Религия в социально-политическом контексте Украины

Гуманитарная политика в Украине – а есть ли будущее?

Новый мировой экономический порядок

Рынок земли и будущее аграрной Украины

ДЕМОКРАТИИ КОНЕЦ? или ОНА ВРЕМЕННО СДАЕТ ПОЗИЦИИ?

Судьба реформ в Украине или Реформировать нереформируемое?!

20 наших лет

Будущее без будущего? или Почему Украина теряет образованное общество?

Украинский характер – твердыня или разрушающаяся крепость?

ПЕНСИОННАЯ РЕФОРМА В УКРАИНЕ: куда дует ветер перемен

20 лет независимости Украины – мифы и реалии

Поход Украины в Европу: остановка или смена курса?

Местные выборы 2010: прощание с самоуправлением?

Республика: «де-юре» или «де-факто»?

Каков капитал, таков и труд

Идеология умерла. Да здравствует новая идеология?!

Повестка дня нового Президента – стабилизация или развитие?

Соблазн и искушение диктатурой

Реформа украинского здравоохранения или ее отсутствие: причины и следствия

Выборы-2010: готова ли Украина к переменам?

Неосознанный сталкер. Или. Скрытые и явные угрозы жизни Украины и возможности их предотвращения

Новый общественный договор – быть или не быть?

КАК СПАСТИ СТРАНУ? или Приговор вынесен. Обжалованию подлежит?!

Человеческий капитал в топке экономического кризиса

Украинское общество в условиях кризиса: социальные вызовы и мистификации.

Большой договор между Украиной и Россией: от проекта влияния к проекту развития

Украинская власть: царствует, господствует или руководит?

Украина: нация для государства или государство для нации?

„Социальный капитал” и проблемы формирования гражданского общества в Украине

«Социальные мифологемы массового сознания и политическое мифотворчество»

Гражданин и власть: патерналистские и авторитарные настроения в Украине.

В зеркале украинского культурного продукта

Есть ли «свет» в конце регионального «туннеля» или кого интересуют проблемы местного самоуправления?

Национальная идея: от украинской мечты к новой парадигме развития

Досрочные выборы: политическое представление к завершению сезона

Кризис ценностей: что такое хорошо, и что такое плохо?

Реформы в экономике Украины: причины, следствия, перспективы

Информационное пространство – кривое зеркало Украинской действительности

Постсоветское поколение – здравствуй! (или некоторые подробности из жизни молодежи)

Проект Україна: українська самосвідомість і етнонаціональні трансформації

„Південний вектор” євроінтеграційної стратегії України

Феноменологія української корупції та її специфічні риси

Українській Конституції 10 років: від «однієї з найкращих в Європі» до правового хаосу

Украина в геополитических играх 2006-2025 гг. или Очередное обновление внешней политики

Яку Україну пропонують Україні чи Програми та реальні практики політичних партій України

Парламентський злам: проблеми взаємодії владних гілок

Майдан, рік по тому

Вызовы или стимулы глобализации?

Демографический кризис или последний украинец

Адміністративно-територіальна реформа – тест на ефективність нової влади

Ролевые игры: социодрама Украина – ЕС

Славянские миры: цивилизационный выбор

Повестка дня будущего президента

Новое украинское Просвещение

„Внутрішня геополітика” України.

Чи готова Україна „мислити глобально, діяти локально”?

Какая Россия нужна Украине?

Українська національна еліта – становлення чи занепад?

Середній клас в Україні : майбутнє народжується сьогодні

Україна шукає свою ідентичність

Камо грядеши, Украина?

page generation time:0,044