В украинской системе нечего исправлять, - там все надо менять.

Евгений Чичваркин

Пользовательского поиска

Украина: нация для государства или государство для нации?

Государство, которое со времен Вестфальского договора (1648) было важнейшим из всех современных институтов, умирает. И хотя на карте мира появляются все новые и новые страны, судьба, собственно, государства парадоксальным образом оказалась под вопросом. Столетиями существовавшие государства либо вступают в более крупные объединения, либо распадаются, либо передают часть своего суверенитета организациям, не являющимся государствами.

На семнадцатом году становления собственной государственности Украина попала в своего рода «противофазу». Украина пытается проводить политику построения национального государства с использованием этнокультурных, лингвистических, этнорелигиозных форм. Но на сегодня этот процесс отличается от того, что был в Европе в эпоху Модерна. Там степень консолидации была выше, и даже формирование нации происходило с акцентом на территориальную целостность. Для Украины же существует огромная опасность потери территорий и на данный момент этому вопросу следовало бы уделять гораздо больше внимания. Когда национальное государство слабеет и теряет свое значение, оно утрачивает свой суверенитет под давлением с двух сторон: сверху (со стороны транснациональных сил), и снизу (со стороны сил субнаціональних).

Национальный элемент в Украине был всегда, именно он способствовал тому, чтобы Украина стартовала как суверенное государство, решила принципиально важные базовые проблемы. Но чтобы завершить всё это, вывести государство на зрелую стадию, – этнического содержания общественной основы уже не достаточно. Мы видим, насколько дифференцированы в массовом сознании ценностные приоритеты и цивилизационные ориентиры, и потому реально реализуемая модель должна становиться все более сложной. Рост числа государств сам по себе может быть признаком разложения. Похоже, что даже в своих собственных границах государства скоро не смогут защищать политическую, экономическую, социальную и культурную жизнь своих граждан.

Даже не обезопасив свою суверенность, еще не встав как следует на ноги, Украина, как и большинство новых стран, уже ищет, как бы интегрироваться с более успешными соседями. На международном уровне мы вынуждены будем уходить от системы отдельных, суверенных держав к менее ясным, более иерархическим и во многих случаях более сложным глобальным структурам.

В то же время, сама идея глобализации противоречит традиционному представлению о мировых делах и верховенстве национального государства, подразумевая возможность того, что негосударственные структуры играют роль не менее, а возможно и более важную, чем национальные государства. И противопоставить этим процессам национальному государству практически нечего. Это подтверждает неспособность государств обеспечить внутреннюю безопасность, отражать внешние угрозы, вызовы, созданные глобализацией и глобальными масс-медиа.

Кроме того, технологии, которые в свое время помогли сформироваться национальным государствам, в наше время, по иронии судьбы, стали способствовать их распаду. Как пишет Кревельд, «беспрецедентное развитие электронных коммуникаций стало еще одним шагом на пути к коллапсу государства». Технологическая глобализация позволила массам обездоленных людей увидеть, что делается в других частях света, и перебраться туда. Волны массовой иммиграции, чему мы стали свидетелями, достаточно сильны, чтобы уничтожить нации или даже целые континенты.

В тоже время, нации приобретают новые возможности, они могут действовать на глобальной арене независимо от «родных» государств. Растущая сила глобальных масс-медиа ускоряет и углубляет коммуникации. Ключевые связи теперь проходят через совокупность наций, религий и этносов, однако приспособиться к новым реалиям удается далеко не всем нациям.

Семнадцать лет независимости – для истории это не срок. И говорить, что государство Украина остановилось в своём развитии, не совсем правильно. Просто это развитие намного более трудное и мучительное, чем могло бы быть.

Украина – это одновременно и очень древняя, и очень молодая страна. Древность государственной жизни на территории Украины дает нам важнейший источник необходимой легитимности государства, а молодость возрожденной Украины – открывает новые возможности для страны, в том числе возможность написать некоторые вещи с чистого листа – написать лучше, чем у других.

Мы предлагаем всем читателям присоединиться к обсуждению этих сложных вопросов на страничках нашего интернет-журнала.

Свернуть

Как известно, становление Модерна тесно связано с созданием и укреплением нации-государства, которое превращается в основной элемент системы международных отношений [см.: Giddens 1991; Habermas 1987; Wagner 2001]. Национальные государства и сегодня остаются важнейшим элементом международной системы, несмотря на размывание их роли. Однако, приходится констатировать, что попытки перенесения европейской модели национального государства на новые государственные образования все чаще приводят к неудовлетворительным результатам. Национальный проект, который предложен украинскому обществу, не отвергнут, но и не принят. Почему? Что не сработало? В чем состоит главная проблема, которую нам необходимо решить?

Развернуть

Мнение эксперта
Другие диалоги:
Версия для печати

Ще не виріс той дуб, з дошок якого виготовлять труну для «національної держави»

27 авг 2008 года

Проблеми державотворення ніколи не втрачали інтересу фахівців, але останніми роками доля національної держави як політичної ідеї на Заході опинилася під знаком питання. Більше того – кілька років тому виник термін "держави, що не відбулися"; складається щорічний рейтинг. Як можна оцінити ситуацію з нашою державністю?

Хочу зауважити, що тут маємо справу не з одним, а з кількома аспектами чи питаннями. Передусім необхідно розрізняти проблему еволюції інституту держави як такої в історичному процесі. Потім - проблему ефективності сучасного інституту держави (в умовах глобалізації політико-економічних та гуманітарних відносин). Далі – вже можемо говорити про проблему «держав, що не склалися». Якщо у першому випадку йдеться, скажімо, про такі явища, як перехід від монархії до республіки, то в другому – про обмеженість можливостей держави з управління суспільним розвитком, про необхідність міждержавної та позадержавної кооперації зусиль (в умовах міждержавних суперечностей).

Як на мене, то поки що зарано говорити про занепад держави (чи національної держави) як політичної ідеї. Маємо розуміти, що як і древній, так і сучасний інститут держави – це система відносин, заснована на самобутньому, етнічному чи національному усвідомленні і знанні, і, зрештою, саме сукупність національних держав створила нинішню систему міжнародних відносин (на основі міжнаціонального визнання), - яка, начебто, спричиняє нівеляцію і деградацію інституту держави. Скажу так - поки існують нації, доти вони домінуватимуть серед суб’єктів суспільних відносин, доти вони продукуватимуть організацію відносин на основі національного мислення чи то стосовно внутрішніх взаємин, чи стосовно зовнішніх - міжнародних.

Я також не став би надто розмежовувати чи протиставляти «державу» «національній державі»: на мою думку, це одне і теж – дві сторони однієї монети. По іншому й бути не може, та й іншого підходу до осягнення проблеми я не бачу, адже Нація творить Державу, а не навпаки. Концептуально неможливо, щоби Держава стала більше Нації, більше Народу; таке можливе хіба що політично і коротко терміново, як тоталітарний і тиранічний вираз соціального чи особистісного культу. Тому принциповим є розуміння того, що категорично держава чи національна держава може зникнути тільки разом із нацією, як категорією.

Висновок про близький занепад національної держави є хибним, - національна держава (чи просто – держава) в рамках історичного процесу переживає – в сучасних умовах - чергову трансформацію, зазнає якісних змін, і не втрачає кількісних – вона не втрачає значення чи впливу на суспільне життя, а змінює інструменти – способи і засоби цього впливу.

Більше того, можна поставити під сумнів, що така організація відносин піддається більше суб’єктивним впливам, а тому є менш раціональною, ніж би вона відбувалася в межах «ненаціональної» організації. Адже тоді, замість егоїстичного національного «я», політичну першість займе або соціальне, або релігійне, або ж іще страшніше - особистісне «я». Уявіть тільки, що суспільні відносини в глобальному вимірі втратили національний ґрунт, щасливо «перестрибнули» через «міжкласове суперництво» і почали формуватися на основі культу «ідеальної особи»… Інститут держави зникає… Жодних стримуючих чинників… З часом ідеальна особа себе неодмінно прирівняє до категорії Бога-фараона, - назвемо його, - Глобаліоном… Це буде цілком новим історичним досвідом - досвідом тиранії і тоталітаризму, якого ще не знало людство. Це буде часом високотехнологічних імперій (чи імперії - ?) не князів чи монархів, а вождів-олігархів – представників аморальних «кланів-ТНК».

Чи може це статися у принципі? На мою думку – сумнівно. Проте вважаю, що над такою футуристичною картиною не варто іронізувати, - цього треба боятися і пам’ятати про таку загрозу. Чи може національна держава зникнути як категорія з історичного процесу? Теж сумнівно. Навіть у рамках колонізації космосу більш вірогідним видається процес диференціації людських спільнот, ніж їх асиміляція. Зрештою, якби це сталося, ми зіткнулися б з необхідністю докорінної перебудови свідомості і мислення, адже тоді залишиться тільки одна нація – Людство. І є незбагненним, настільки така «нація» буде однорідною, - чи не залишиться там місце для культурно відмінного, яке буде тяжіти до самоусвідомлення своєї відмінності, свої самобутності?

Зверніть увагу, жоден із міжнародних гравців – чи то держава, чи то міжнародна організація – не є позбавлений цих рис чи чинників. …ООН є трибуною представників Націй-держав, а не якихось космополітичних утворень. Візьміть Всесвітню групу - G7(G8) – серед складу учасників жодного космополітичного фантома. Придивімося до СОТ, МВФ, СБ, ЄІБ та інших – їх неможливо віднести до зденаціоналізованих формацій: так, усі вони просякнуті питаннями економічної конкурентноздатності, але в дусі міжнаціональної змагальності. НАТО, ЄС, Ісламська конференція, Африканський союз, ШОС, ОБСЄ, ОДЕР чи ОДКБ - навіть при добрих намірах, вони залишаються бути або для влагодження взаємних суперечностей, або дружби заради протидії третій стороні. Скажіть, будь ласка, яких якостей можуть додати суспільним відносинам SAMSUNG, BOSH, BP, GE, GM, IBM, MS, LG, Даймлер-Бенц, VW, ГАЗПРОМ, SCM, та сотні інших ТНК? Тому, поки не буде публічно визначено зміст суспільної політико-економічної та правової «пропозиції» таких виробничих і торговельних корпорацій нема чого й просторікувати про те, що «Інститут держави гине!».

…Тож вважаю, що ще не виріс той дуб, з дошок якого виготовлять труну для «національної держави» чи «держави» взагалі. Гадаю, що розмови про цю загибель парадоксальним чином пов’язані з надмірним прискоренням процесу, так званого, «змішання народів» (детермінованого сучасною глобалізацією економічних, а відтак й політичних процесів) та інтенсифікацією культурного обміну. Якщо ситуацію розглядати гіперболізовано, тоді здається, що світова економічна інтеграція переростає в національну асиміляцію і культурне споріднення, яка стає додатковим і настільки потужним чинником для міжнародної інтеграції, що нації наче починають суспільно й історично блякнути на його фоні. Як на мене – то це ілюзія: поняття «нація-держава» з’явилося настільки давно, що древнішого годі й шукати. І, на мою думку, ця древність доводить не його немічність, а силу життєздатності.

Також, розмови про занепад держави пов’язані із прогнозами щодо «змивання» політичних кордонів «відкритим суспільством» і «об’єднання» держав у «цивілізації», а також з припущенням Самуеля Хантінгтона про їх «зіткнення». Тоді виходить, що наразі маємо справу із ситуацією, яку можна описати так: «цивілізації», перебуваючи у стані конкуренції або конфлікту інтересів і розгорнувши непосильні кампанії, прагнуть зараз діалогу аби віднайти додаткові ресурси (передусім – час) для організації чергової експансії чи реваншу. З іншого боку, усі, без винятку, держави (та їх відомі коаліції), які складають ті чи інші «цивілізації», говорять про апріорі відсутній антагонізм і можливість мирного співіснування. Серед іншого, в описаній ситуації натикаємося на парадокс, що нерідко в межах однієї і тієї ж самої «цивілізації» спалахують суперечки і точиться напружене суперництво. Також, якщо припустити що, «цивілізації» зіткнуться, то цілком незбагненним є наступне: якою буде концепція інституалізації «цивілізацій» перед зіткненням (скажімо – релігійною чи етнічною) і чи можлива вона взагалі?; якими будуть мотивації сторін і обґрунтування цілей зіткнення?; яким за характером буде зіткнення – ідеологічним, економічним, мілітарним?; чому говорячи про ймовірне зіткнення «цивілізацій» не говоримо про традиційний черговий світовий переділ сфер і зон пливу, латентний чи явний протест менш успішних держав спробам їхнього ошуканства з боку більш успішних?

Висновок звідси можна зробити тільки один: «цивілізації» тут ні до чого, все як і раніше криється у розв’язанні політичних суперечностей й умов забезпечення інтересів не «цивілізацій» чи «культур», а конкретних держав і їх союзників, об’єднаних в сталі чи тимчасові альянси/коаліції. Як мені здається, справедливіше було б розглядати проблему діалогу чи зіткнення не множини «цивілізацій», а в межах однієї «людської цивілізації» – де відособлені суб’єкти – етноси, нації – прагнуть, у будь-який спосіб, зберегти власну самобутність, забезпечити власний політичний, безпековий, правовий й економічний пріоритет і розвиток «у власному Домі» - державі (або «звести його»). Саме звідси, на мій погляд, витікають настільки суперечливі світові процеси інтеграції і дезінтеграції.

Поміркованість ніколи не була сильною стороною характеру людства. Перманентний прояв невдоволення своїм становищем, можливостями і роллю, яку відіграє та чи інша держава, призводить не тільки до стимуляції розвитку доброякісних форм взаємодії. Здебільшого, бажання зрівнятися у статках і респекті чи не дозволити цього здійснити, має наслідком егоїстичну, несправедливу і підступну поведінку, яка й превалює у міжнародних стосунках так же само, як і в громадському житті.

Скажімо, одним з її проявів можна вважати міжнародну культивацію відкритості суспільства. Задум ініціаторів полягав у тому, щоби, серед іншого, поліпшити доступ до ринків менш розвинутих країн. Проте, ця відкритість обернулася загальною неприємністю. Культивація відкритості суспільства призвела до надмірного посилення природного проникнення чужих етносів і пов’язаних з ними релігій, світоглядних уявлень, способів життєвого облаштування і звичаїв, громадської мотивації і принципів відносин. Все це посилилося ходом новітньої економічної, інформаційної й інфраструктурної глобалізації. Звичний хід культурного обміну та взаємної асиміляції етносів було порушено. Найбільш постраждалими виявилися більш успішні держави, внутрішній порядок та добробут яких створив своєрідну гравітацію для мігрантів з бідних, знедолених держав. Мігранти доклалися до створення нових або посилення вже існуючих національних меншин, які здебільшого відособлено організовуються, ревно оберігають і прагнуть розвивати власну культуру в умовах «несприятливого» оточення, що створює та етнос (чи нація) в котре вони проникають! З боку ж корінних етносів, що розцінюють таку поведінку як «вторгнення в ареал», чиниться опір розростанню етнічно чужих анклавів, тим більше коли анклави відрізняються релігією, кольором шкіри, мовою, родинним устроєм тощо, виявляють кращі соціально конкурентні риси, або ж іще гірше – є історичним наслідком не дії «відкритого суспільства», а військової агресії чи геноциду.

Щодо третього випадку з Вашого запитання, то він є найцікавішим. Тут маємо говорити про роль і якість провідної верстви – національної еліти, яка здатна або не здатна в межах своєї аналітичної, політичної, економічної діяльності пропонувати суспільству заходи стосовно забезпечення загального розвитку. Сама ж здатність національної еліти сприяти загальному розвитку є сенситивною щодо таких речей як усвідомлення національної самобутності, усвідомлення відповідальності за її збереження, усвідомлення необхідності забезпечення успіху в міжнаціональній змагальності. Як бачимо, національне усвідомлення (чи ідентифікація) присутнє скрізь; воно є першоджерелом цілей і завдань провідної верстви Нації-держави.

Якість провідної верстви чи еліти Нації-держави є вирішальним чинником проблеми під назвою «держави, що не відбулася». Хоча й тут є певні особливості у її розумінні. От, скажімо, внаслідок виходу на арену якихось нових можливостей для енергозабезпечення світової економіки, ціни на традиційні енергоносії різко і безнадійно падають. За кілька років чимало держав енерго-постачальників перетворюються у політичний, виробничий і соціальний хаос. Чи стануть вони державами, «що не склалися» якщо існуватимуть, хоча й бідно? Скажімо, якими є держави «третього світу» - державами, «що не склалася» чи просто бідними державами? Звідси випливає, що між державами «що не склалися» і тими, яких відносять до бідних існує суттєва різниця. І полягає вона в тому, що одні володіють потенціалом національного розвитку і зберігають для себе історичну перспективу, а інші – ні.

Якою є Україна – державою багатою, чи бідною, чи може державою, «що не склалася»? Я думаю, що чимось першим в умовах загрози третього.

Чи не входить існуюча модель державотворення у протиріччя із задекларованими "національними цінностями" нинішньої правлячої еліти? Що для чого існує - держава для нації, чи нація для держави?

Якось я вже говорив, що нинішня українська мезо-еліта не є наразі ні соціально, ні національно мотивована; це - сира будівельна суміш без металічного каркасу. Я можу тільки співчувати людям (які складають, так звану, українську еліту), яким доводиться силувати себе вірити у національні цінності, у цінності гуманізму і ліберал-демократизму, прагнути осягнути проблеми розвитку Української державності, лавірувати між власними і національними інтересами, - до того ж, в умовах відсутності історичного досвіду державотворення і українського самоусвідомлення - національної ідентифікації. Їм це доводиться робити публічно, що дається їм іще важче. Однак, іншого шляху бути не може: еліти по-іншому не з’являються, окрім як не через власне очищення, поступове національне самоусвідомлення і переосмислення набутого владного й міжнародного досвіду.

Хочу також зауважити, що критика якості нашої еліти не є її зневагою. Більше того, люди, які відносять себе до еліти мають самі себе бичувати аби стати сильнішими духом, думкою і справою. Крім того, ці люди мають перестати нарікати на культуру людей простих, на народ. Я не закликаю представників «еліти» любити представників «народу», я закликаю переглянути своє ставлення до них з точки зору раціональності в межах втілення своїх інтересів та цілей: на основі того, що еліта «танцює» народ, а не навпаки, не можна звести конструктивної стратегії ні власного розвитку, ні тим більше загального, національного.

Складається так, що сьогодні ми не можемо говорити предметно про якісь протиріччя між політикою державного будівництва і декларованими цінностями правлячої еліти. Якраз на папері і словах усе, переважно, збігається.

Інша справа – об’єктивні потреби державного будівництва, що виражаються, передусім, у необхідності забезпечення авторитету і легітимності влади, структуризації завдань і системи управління у відповідності до пріоритетів політики національної безпеки та державної політики взагалі, здійснення рішучих заходів у проведенні галузевих реформ суспільних відносин, зрештою – гуманізації слідчої і судової практик, забезпечення законного, справедливого та енергійного судочинства, а також забезпечення сталого соціального розвитку. Далі – міжнародна арена… Так от, саме в частині надання належних відповідей на ці об’єктивні потреби, наша еліта кульгає і блудить, а тому і є «недо-елітою».

За яких обставин можна сподіватися на те, що установки, які перешкоджають процесу
націотворення в Україні, будуть змінені?

Таких обставин може виникнути безліч, однак найбільш стимулюючими будуть внутрішні. І ті, що належать до числа викликів, і ті, що належать до числа загроз. Адже маємо актуалізовані неприємності із політичною стабільністю, державним сепаратизмом, соціальним розвитком і забезпеченням соціальної справедливості.

Зовнішній чинник не є наскільки актуалізованим, він більшою мірою є крикливим, використовується владою як для національної солідаризації – підвищення патріотизму, так і для утилізації власної міжнародної безпорадності і провалів у врегулюванні проблем державної політики та забезпечення всебічного розвитку України, - тобто в якості причин українських негараздів.

Наразі є очевидним, що дуже багато залежатиме від перебігу політичного процесу в Україні, від законодавчого забезпечення політики реформ, від спроможності національної дипломатії забезпечити перспективи схвалення «грудневого» ПДЧ Україна-НАТО, успішного завершення переговорів та ухвалення низки документів між Україною та Євросоюзом - Посиленої угоди, Угоди про асоціацію, втілення ініціативи Східного партнерства, забезпечення виконання Угоди про спрощений візовий режим. Для України також вкрай гостро постало питання демаркації і делімітації державного кордону та диверсифікації джерел, шляхів та агентів енергозабезпечення економіки, демілітаризації басейну Чорного моря та забезпечення належної участі у стратегічній ініціативі ЄС «Чорноморська синергія». Можна сказати, що вище наведене є проблемами державного розвитку.


Бесіду вів Андрій Маклаков

Версия для печати
Публикации автора

 

Рекомендуем к прочтению

НАТО: ответ на кризис в Украине и безопасность в центральной и восточной Европе

Действия России в Украине вынудили наблюдателей и политиков по обе стороны Атлантики, включая членов Конгресса США, пересмотреть роль Соединенных Штатов и НАТО в укреплении европейской безопасности. Особую обеспокоенность в плане безопасности вызывает ситуация вокруг таких стран не-членов НАТО, как Молдова и Украина. Отражая взгляды США и их европейских союзников, генеральный секретарь НАТО Андерс Фог Расмуссен назвал военную агрессию России «самым серьезным кризисом в Европе после падения Берлинской стены», и заявил, что НАТО «больше не может вести дела с Россией, как раньше».

Этот отчет, подготовленный всего месяц назад Исследовательской службой Конгресса США, хорошо передает образ мысли и расхождения позиций среди американских законодателей в отношении НАТО и кризиса в Украине – с одной стороны, заявления о готовности защитить интересы членов альянса, а с другой – ссылки на пророссийское общественное мнение в ряде стран Запада.

Читать далее

 

Мнения других экспертов

Владимир Лупаций, исполнительный директор Центра социальных исследований "София"

Примус до самостійності

Юрій Якименко, директор політико-правових програм Центру Разумкова

Україна перебуває поза зоною загрози

Василь Лісовий, кандидат філософських наук, провідний науковий співробітник та завідувач відділу історії української філософії НАН України

Держава як штамп у паспорті нації

Фредерік Лемаршан, доктор соціальних та економічних наук, Національний Університет Каену, Франція

«Ваш голос на виборах – це акція! Чекайте дивідендів»

Володимир Трощинський, доктор історичних наук, професор

Український державі нема альтернативи

Олексій Гарань, доктор історичних наук, професор Києво-Могилянської Академії, науковий директор Школи Політичної Аналітики

Компроміс «по-українськи»

Алексей Крысенко, к.ф.н., заведующий отделом украино-российского регионального сотрудничества НИСИ

Украина станет великой державой, если...

Александр Палий, ведущий эксперт Института внешней политики Дипломатической академии при МИД Украины, кандидат политических наук

Для Украины крайне важен вопрос политической нации

Александр Дергачов, политолог

Необходимо понять, что происходит с государством

Виктория Подгорная, к.ф.н., директор Центра социально-политического проектирования

Построения национального государства в Украине не наблюдается

Олександр Шморгун, канд. філос. наук, доцент, провідний науковий співробітник Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України, старший науковий співробітник Інституту європейських досліджень НАН України

Нам потрібне усвідомлення нових архетипів націєтворення

Кость Бондаренко, директор Института проблем управления имени Горшенина

Украинская модель государства только внешне копирует европейские формы

 

Другие диалоги

Украина в Европе – контуры и формат будущих взаимоотношений

Государственное управление: нужен ли «капитальный ремонт власти»?

ЕСТЬ ЛИ БУДУЩЕЕ У «ЛЕВОГО ДВИЖЕНИЯ» в УКРАИНЕ?

МИР В ВОЙНЕ или ВОЙНА В МИРУ?

НОВАЯ МЕЖДУНАРОДНАЯ СИСТЕМА БЕЗОПАСНОСТИ родится в Украине?

УКРАИНСКИЙ ПРОЕКТ – реформирование, перезагрузка, создание нового?

Будущее ТВ и Интернета – слияние, поглощение, сосуществование?

ФЕНОМЕН УКРАИНСКОГО МАЙДАНА

Поляризация общества - источник перманентной нестабильности. Найдет ли Украина социальный компромисс?

Партнерство Украина-Евросоюз: вызовы и возможности

МАЛЫЕ ГОРОДА – богатство разнообразия или бедность упадка

Права или только обязанности? (О состоянии соблюдения прав человека в Украине и мире на протяжении последних 65 лет)

Виртуальная реальность и нетократия: новые штрихи к портрету Украины

Таможня или Союз?

ДЕНЬГИ БУДУЩЕГО: валюты локальные, национальные, глобальные? Бумажные или электронные?

Кадры решают все? Или почему из Украины утекают мозги?

Мультикультурализм VS национализм

Религия в социально-политическом контексте Украины

Гуманитарная политика в Украине – а есть ли будущее?

Новый мировой экономический порядок

Рынок земли и будущее аграрной Украины

ДЕМОКРАТИИ КОНЕЦ? или ОНА ВРЕМЕННО СДАЕТ ПОЗИЦИИ?

Судьба реформ в Украине или Реформировать нереформируемое?!

20 наших лет

Будущее без будущего? или Почему Украина теряет образованное общество?

Украинский характер – твердыня или разрушающаяся крепость?

ПЕНСИОННАЯ РЕФОРМА В УКРАИНЕ: куда дует ветер перемен

20 лет независимости Украины – мифы и реалии

Поход Украины в Европу: остановка или смена курса?

Местные выборы 2010: прощание с самоуправлением?

Республика: «де-юре» или «де-факто»?

Каков капитал, таков и труд

Идеология умерла. Да здравствует новая идеология?!

Повестка дня нового Президента – стабилизация или развитие?

Соблазн и искушение диктатурой

Реформа украинского здравоохранения или ее отсутствие: причины и следствия

Выборы-2010: готова ли Украина к переменам?

Неосознанный сталкер. Или. Скрытые и явные угрозы жизни Украины и возможности их предотвращения

Новый общественный договор – быть или не быть?

КАК СПАСТИ СТРАНУ? или Приговор вынесен. Обжалованию подлежит?!

Человеческий капитал в топке экономического кризиса

Украинское общество в условиях кризиса: социальные вызовы и мистификации.

Большой договор между Украиной и Россией: от проекта влияния к проекту развития

Украинская власть: царствует, господствует или руководит?

„Социальный капитал” и проблемы формирования гражданского общества в Украине

«Социальные мифологемы массового сознания и политическое мифотворчество»

Гражданин и власть: патерналистские и авторитарные настроения в Украине.

В зеркале украинского культурного продукта

Есть ли «свет» в конце регионального «туннеля» или кого интересуют проблемы местного самоуправления?

Национальная идея: от украинской мечты к новой парадигме развития

Досрочные выборы: политическое представление к завершению сезона

Кризис ценностей: что такое хорошо, и что такое плохо?

Реформы в экономике Украины: причины, следствия, перспективы

Информационное пространство – кривое зеркало Украинской действительности

Постсоветское поколение – здравствуй! (или некоторые подробности из жизни молодежи)

Проект Україна: українська самосвідомість і етнонаціональні трансформації

„Південний вектор” євроінтеграційної стратегії України

Феноменологія української корупції та її специфічні риси

Українській Конституції 10 років: від «однієї з найкращих в Європі» до правового хаосу

Украина в геополитических играх 2006-2025 гг. или Очередное обновление внешней политики

Яку Україну пропонують Україні чи Програми та реальні практики політичних партій України

Парламентський злам: проблеми взаємодії владних гілок

Майдан, рік по тому

Вызовы или стимулы глобализации?

Демографический кризис или последний украинец

Адміністративно-територіальна реформа – тест на ефективність нової влади

Ролевые игры: социодрама Украина – ЕС

Славянские миры: цивилизационный выбор

Повестка дня будущего президента

Новое украинское Просвещение

„Внутрішня геополітика” України.

Чи готова Україна „мислити глобально, діяти локально”?

Демократия по-украински

Какая Россия нужна Украине?

Українська національна еліта – становлення чи занепад?

Середній клас в Україні : майбутнє народжується сьогодні

Україна шукає свою ідентичність

Камо грядеши, Украина?

page generation time:0,094