В украинской системе нечего исправлять, - там все надо менять.

Евгений Чичваркин

Пользовательского поиска

Большой договор между Украиной и Россией: от проекта влияния к проекту развития

«Договор о дружбе, сотрудничестве и партнерстве между Российской Федерацией и Украиной» – так называемый «Большой договор» – прошел в последнее время через многие испытания. Срок действия договора истекает 1 апреля 2009 года, однако в нем записано, что он автоматически продлевается, если ни одна из сторон не денонсирует его, сообщив об этом другой стороне не позднее, чем за шесть месяцев до этой даты. В итоге, 1 октября действие „Договора о дружбе, сотрудничестве и стратегическом партнёрстве между Россией и Украиной”, заключенного в 1997 году, было автоматически продлено.

Нельзя сказать, что сделано это было в спокойной и дружественной обстановке, когда такого рода пролонгация признается сторонами как само собою разумеющийся процесс. После того, как Виктор Ющенко открыто выступил на стороне Грузии в ходе недавнего военного конфликта в Южной Осетии, многие российские политики и депутаты с удвоенным энтузиазмом стали требовать разрыва Большого договора между двумя странами. Реакция украинского руководства была неоднозначной и очень замедленной. Политические союзники Виктора Ющенко из партий «Наша Украина» и «Единый центр» заявили о целесообразности разрыва и пересмотра базового украино-российского договора, а народный депутат Украины от НСНУ («Наша Украина – Народная самооборона») Каськив даже подал соответствующий законопроект в Верховную Раду.

К концу сентября накал подобных заявлений, сделанных сразу после окончания российско-грузинской войны, постепенно снизился. И элиты обеих стран предпочли «спустить на тормозах» Большой договор и не заниматься его пересмотром или доработкой, согласно «духу времени». Ведь в случае, если Большой договор о дружбе не был бы продлен, обе стороны столкнулись бы с необходимостью жить в состоянии договорного вакуума по таким острым вопросам как территории, имущество, торговые отношения и т.д.

Ни для кого не секрет, что Договор о дружбе, сотрудничестве и партнёрстве между Российской Федерацией и Украиной, несмотря на свою 10-летнюю историю, так и остался формальным документом. За все прошедшее время, он так и не был дополнен конкретными механизмами реализации, не были приняты необходимые дополнительные соглашения, предусматривающие воплощение в жизнь задекларированных положений. Стало ясно также и то, что произошедшее за последние годы ухудшение украино-российских отношений – тенденция длительная, и восстановить равновесие не удастся даже в случае ускоренных «разменов» по НАТО, языку или газотранспортной системе.

Однако, «продолжение политики «натиска» Москвы, также как и политики «бегства» Киева» может привести и уже приводит к тому, что Украина и Россия перестают де-факто быть стратегическими партнерами. Означает ли это, – что следующее 10-летие не состоится? Этот вопрос мы хотели бы вынести на обсуждение наших читателей и экспертов.

И даже если предположить, что продление Большого договора – это тактический ход со стороны украинских и российских политиков, которые понимают, что в будущем он может быть пересмотрен, то когда и почему это может случиться?

Вынося эту тему на рассмотрение, «Диалог.UA» ставил перед собою задачу ответить также и на вопросы, кто выигрывает, а кто проигрывает от существования и функционирования Большого договора? Есть ли у стратегических партнеров, каковыми декларируют себя Украина и Российская Федерация, стратегия развития отношений, намерения сохранять принципы добрососедства, стратегическое видение будущего сосуществования?

Охлаждение отношений между соседними странами – вовсе не редкость в современной истории. Как известно, в разделе нашего сайта «Перекресток цивилизаций» мы обычно размещаем переводные материалы о примерах решения обсуждаемых в рамках каждой нашей темы вопросов. В данном контексте мы предлагаем нашим читателям переводы аналитических материалов, характеризующих тенденции к изменению межгосударственных отношений в других странах, столкнувшихся с „похожими” проблемами, а также предлагаем более подробно рассмотреть феномен гегемонии в современном мире.

Украине необходимо учиться взаимодействовать с новыми, возникающими на наших глазах геоэкономическими имперскими центрами. России же стоит задуматься о реальных рисках противостояния с Украиной, учитывая угрозы подрыва собственной легитимности и новых внутренних кризисов. Руководству обеих стран еще предстоит освоить новую тенденцию в международных отношениях, которая предполагает, что сотрудничество ставится выше принуждения, а на место «твердой» власти приходит «мягкая», обусловленная взаимозависимостью сторон в новой, трансформирующейся мировой системе. Может тогда продленный „Договор о дружбе, сотрудничестве и партнерстве между Российской Федерацией и Украиной” перестанет быть проектом влияния и станет отправной точкой проекта развития НОВЫХ отношений между нашими странами?!

Свернуть

«Договор о дружбе, сотрудничестве и партнерстве между Российской Федерацией и Украиной» – так называемый «Большой договор» – прошел в последнее время через многие испытания. Срок действия договора истекает 1 апреля 2009 года, однако в нем записано, что он автоматически продлевается, если ни одна из сторон не денонсирует его, сообщив об этом другой стороне не позднее, чем за шесть месяцев до этой даты. В итоге, 1 октября действие „Договора о дружбе, сотрудничестве и стратегическом партнёрстве между Россией и Украиной”, заключенного в 1997 году, было автоматически продлено.

Развернуть

Мнение эксперта
Другие диалоги:
Версия для печати

"Справа не в потузі і злих намірах Москви, а в політичній немічності Києва"

28 ноя 2008 года

1 жовтня Україна і Росія продовжили договір про дружбу і партнерство іще на 10 років. Як на ваш погляд розвиватимуться взаємини між двома країнами в цей період?

Плюс десять років – це період до 2018 року. ...Якщо зовнішньополітичні стратегії обох держав не зазнаватимуть якихось принципових змін, –– тобто, Київ протягом цього часу дотримуватиметься політики Європейського вибору, а Москва – політики Євразійського домінування, –– то, гадаю, загалом взаємини будуть ворожими – настороженими, бурхливими, драматичними. Адже, сучасна Москва відверто говорить про неприпустимість втілення Києвом європейського цивілізаційного вибору. Політично – неприпустимість означає протидію, яку Москва провадитиме на об’єктивному ґрунті багатого арсеналу засобів і способів впливу на поведінку Києва. Наразі, Київ перебуває мало що не під цілковитим контролем Москви, яка може з принагідного приводу у будь-який час і дієво вдатися до "роз’яснення" того, хто в Україні хазяїн.

Києву треба мати на увазі, що коли в Україні не буде зменшено російського впливу, потенціалу засобів і номенклатури способів його забезпечення, вести мову, а тим більше – впроваджувати зовнішньополітичні цілі Європейського вибору, буде марним – з двох причин, і загрозливим – з третьої. В таких умовах, передусім, Київ не зможе розраховувати на серйозне до себе ставлення з боку західних партнерів, які будуть дистанціюватися від Києва, постійно вдаватися до тези про "відкритість дверей" і вести мову про неготовність України до членства як в НАТО, так і в ЄС, оскільки Київ для них асоціюватиметься із "троянським конем". По суті – така їх поведінка спостерігається й зараз. З іншої сторони, якщо західні партнери проявлятимуть серйозну чи надмірну, з точки зору Москви, зацікавленість щодо втілення інтеграційних цілей України, то Москвою будуть ввімкнені внутрішньо українські механізми раннього (в розумінні саботажу чи імітації політики реформ) чи пізнього (на вищому державному рівні) політико-правового блокування такого розвитку подій, або механізми гальмування енергійності Заходу, насамперед – європейського. Що ж до загроз, то у випадку, коли Київ, незважаючи ні на що, активізуватиме політику інтеграції, то він тим самим буде "мотивувати" Москву до спроб, скажімо, політичної дестабілізації України та актуалізації державного сепаратизму, з усіма для Києва "привітностями", що звідси фонтануватимуть.

Треба мати на увазі, що для України пріоритетом державної політики № 1 є не стільки проблема інтеграції до ЄС та НАТО чи іще там щось, як проблема зменшення російського впливу в Україні, політика загального убезпечення від російських посягань, включно із масштабними заходами в галузі національної безпеки та оборони. Цій справі може сприяти мало що не весь спектр міжнародної діяльності України – політика партнерства України з НАТО та ЄС, розвиток ОЧЕС та ОДЕР-ГУАМ, діяльність в ООН, двосторонні відносини.

Крім того, що Москва провадить політику посилення російського впливу в Україні, Київ має бути свідомим того, що встановлення контролю над Україною не обов’язково має бути єдиною чи кінцевою метою такої російської політики. Хочу звернути увагу не те, що кінцевою метою є загальне ослаблення України, в усіх її основах – політичній, правовій, адміністративній, економічній, мілітарній, соціальній. Бо тільки зі слабкою державою можна вчиняти, що заманеться, аж до випадку з її геополітичним та державно-правовим поглинанням. Однак, хотів би застерегти від спокуси зловживання даною тезою у розумінні того, щоби параноїдально і пропагандистськи прикривати власну безпорадність, недолугість і недбальство підступністю злого сусіда. Безупинно вказувати на "руку Москви" і розуміти, що це вказування у внутрішньополітичному сенсі є спонуканням до "полювання на відьом" та загальнополітичним послабленням держави, є нічим іншим як "парадоксальним" слідуванням у фарватері політики "проклятої" Москви.

Наскільки договір про дружбу між двома країнами є декларативним, а наскільки він наповнений реальним змістом?

Зміст договору важливий і принциповий, коли сторони певні того, що його положень взаємно дотримуватимуться. Йдеться не про те, чи існує взаємна довіра, а про те чим і наскільки мотивується недовіра. У даному випадку, порівнюючи загальні потенціали Російської Федерації та України, їх політичну, економічну, мілітарну та соціальну міць і беручи до уваги справедливі висновки про те, що їх різниця не на користь України, необхідно зазначити, що Київ навіть гіпотетично не може "жартувати" із дотриманням своїх зобов’язань в рамках цього договору. Чого не скажеш про Москву, для якої даний договір є не більше чим декларацією намірів. І, до речі, дійсність, яку ми спостерігаємо, це доводить.

Тобто, для України зміст даного чи будь-якого іншого договору з РФ є завжди реальним, водночас як для РФ – це іграшка, яку Москва може використовувати як механізм дипломатичного інтриганства/спонукання.

Необхідно зазначити, що таке становище визначається не стільки внаслідок неспіврозмірності потенціалів держав, як детермінується ставленням держав-партнерів до норм міжнародного права, розвитком процесу демократизації, сповідуванням політики "культури миру", рівнем авантюризму та волюнтаризму, відкритими та скритими цілями зовнішньої та безпекової політики. Саме з урахуванням цих критеріїв і складається враження про дотримання тією чи іншою стороною досягнутих домовленостей.

Чого хотіти нинішній Україні від нинішньої Росії?

Сподівання Києва на взаємопорозуміння з Москвою є безпідставними: Москва провадить антагоністичну щодо України політику. В межах свого розуміння світової політики і бачення майбутнього Східної Європи, Москва насправді, а не "ненароком", сприймає сучасну Україну як історико-політичне непорозуміння, як свого роду геополітичний "сепаратистський виклик". Для Москви політика Європейського вибору України є екзаменом на зрілість як надрегіонального лідера, який (у розвиток даної набутої міжнародної ролі), має довести, що він є еквівалентним грандом світової політики на рівних зі США, ЄС чи, скажімо, Китаєм.

А з урахуванням політичного хаосу в межах ліберальної анархії, що охопила Україну, Київ немає жодних підстав сподіватися, що чи Москва, чи будь-хто інший буде серйозно ставитися до його інтересів чи дій.

Київ або відкриє очі на те, перед якою прірвою він стоїть, або іще якийсь час "посмикається", насмішить світ, та й звалитися у вир політичної, соціально-економічної та історичної катастрофи. ...Справа не у потузі і злих намірах Москви, а в політичній немічності Києва. Як ілюстрація цього – прошу звернути увагу на те, як нині здійснюється задум Президента України щодо скорочення бюджетних видатків у час світової економічної кризи. Серед багатьох ініціатив, своїм дикунством вирізняється випадок зі спробою "вдосконалення" системи забезпечення національної безпеки: "Бах!" указом – і нема "жахливих бюрократів" з трьох ...науково-дослідних інститутів (!?), що забезпечували аналітичний супровід ухвалення вищих політичних та управлінських рішень. Бо як сказали з Банкової – нема чого "проїдати" казну Неньки – самі справимося. Тут дивує як розуміння ефективності таких заходів у справі підвищення якості експертизи у сфері зовнішньої політики, національної безпеки та оборони, так і рівень стратегічного мислення: раз мені щось не до вподоби – "Бах!" і нема його. А що "бахнув" – уже не суть важливо.

Тому Києву треба хотіти не "чогось" і від "когось", а хотіти від себе – інакше "ті", від кого він "чогось" хотітиме вкоротять йому і так куцого віку. Києву треба перестати гратися у світову політику, перестати пащекувати на міжнародній арені і "штовхати ініціативи" і тим самим, перестати дратувати серйозних гравців; Києву треба зосередитися на Україні, на тому, що коїться під носом – починаючи зі столиці і закінчуючи Хутором Михайлівським, – починаючи з дрібного хуліганства, громадського куражу мажорів, незаангажованістю і справедливістю судочинства, і закінчуючи політичною корупцією, екстремізмом і сепаратизмом, – починаючи з відродження довіри до влади, налагодження дієвої системи державного управління і закінчуючи досягненням незаперечного авторитету бюрократії, як гаранта демократичного розвитку. Погодьтеся, що Москва казиться не стільки від того, що Київ на щось претендує чи до чогось має претензії, як тим, що він не володіє для досягнення того бажаного достатнім реальним потенціалом. З її точки зору, ситуація виглядає так, начебто Київ очікує, що "все само собою розсосеться", все має бути йому дарованим. Ну що тут можна сказати...

Чимало російських експертів вважають, що продовження Великого договору – це лише тактичний крок української та російської влад і що цей договір у майбутньому можуть переглянути. Яка ймовірність зміни Договору про дружбу? Як його можуть змінити?

Ініціатив щодо офіційного перегляду навряд чи варто очікувати – наразі я не бачу якихось до цього спонук: Москва у це не бавитиметься. Якщо їй буде вкрай важко обходити якійсь положення цього договору, вона просто заявить про свій вихід із нього, чим розв’яже собі руки у тій для неї важливій справі, у якій цей договір буде перешкодою. Красномовним прикладом цього може послужити вихід РФ із Договору про звичайні озброєння у Європі.

А Україні треба розуміти, що це не договір про дружбу, а про спонукання до "дружби". Крім того, всяка держава, що дбає про свою історичну перспективу, одночасно (і крім усього іншого), в час переговорного процесу та укладання міжнародного договору, розробляє план запобіжних заходів на випадок форс-мажорних обставин із "можливостями" партнерської сторони щодо виконання взятих нею на себе окремих (чи загалом) договірних зобов’язань. У випадку з Україною є сумнівним, щоби такий план заходів розроблявся в час укладання даного договору, ­­­ ­– сумнівно щоби до цього хтось вдався тепер, коли "все гаразд" – коли Москва його пролонгувала.

Гадаю, що протягом наступного десятиріччя договір не зазнає змін. ...Хіба що, власне сама гра в "перегляд договору" буде становити для Москви певний інтерес для зовнішньої політики РФ. Також, можна припустити, що, скажімо, у випадку, коли Київ "знайде можливість" подовжити термін перебування в Україні ЧФ РФ, Москва буде "змушена" переглянути договір і "дотиснути" Київ до готовності вступу, наприклад, до Союзу Росії і Білорусі... Інших обставин, за яких можна було б очікувати розгортання відповідного переговорного процесу я не бачу.

Хоча як Україна, так і Росія заявляють про наміри будувати стратегічне партнерство між собою, однак чи мають вони насправді стратегічне бачення свого співіснування? Якщо так, то в чому воно полягає?

Як на мене, то стратегічне партнерство України та РФ – маячня. В умовах, коли Москва вже не планує, а втілює імпер-реваншистську політику, в рамках якої Україні відводиться роль губернії, не має підстав говорити про якесь бачення "взаємовигідного" стратегічного партнерства. Я, щиро, хотів би віднайти хоч якусь галузь, де на міжнародній арені ці дві держави могли б бути хоча б звичайними партнерами.

Москві та Києву мову треба вести не про фальшивку стратегічного партнерства, а, як говорили в часи т.зв. "холодної війни", про розрядку у відносинах, про налагодження політичної довіри і взаємопорозуміння, – образно кажучи – партії війн в обох суспільствах мають бути розпущеними. Бо у випадку, коли Київ у своєму нинішньому політичному безглузді несподівано схаменеться і чудесним чином отримає під гарантії відповідальної влади необхідну масштабну міжнародну підтримку, то загонисті плани Москви, м’яко кажучи, будуть сконфуженими; тоді Білокам’яній доведеться самій і принизливо шукати приязні у Золотоверхого, доведеться сплачувати раніше підроблені рахунки власним коштом.

Бесіду вела Оксана Гриценко

Версия для печати
Публикации автора

 

Рекомендуем к прочтению

Кибервойна это война, и мы должны быть к ней готовы

Далеко не всегда одна страна действует против другой открыто, и не всегда целенаправленно. Скорее наоборот, в нашу сложную эпоху, борьба идет, как правило, закулисно - дипломатически, и экономически. Гораздо удобнее избегать прямой конфронтации, добиваться своих целей тайно, и кибервойна для этого самое подходящее средство, если, конечно, считать войну средством политики, а не самоцелью.

Несмотря на все это, сегодня многие авторы все еще разделяют виртуальный мир и реальный, считая, что кибератаки не могут принести большого вреда. Однако в последнее время на Западе проблемы кибербезопасности обсуждаются совершенно серьезно. Когда большинство физических систем постоянно связаны с Интернетом, включая инфраструктуру, транспорт, промышленность, не говоря уже о системах вооружения, грань между атакой на реальную инфраструктуру или ее программное обеспечение становится все более размытой. Разница в том, что порт закрыт, потому что он заминирован или потому, что разрушено его программное обеспечение, в глазах большинства наблюдателей будет выглядеть не слишком существенной. В отличие от ракетного удара по нефтеперерабатывающему заводу или разрушения военной части кибервойна «убивает мягко», временно выводя из строя оборудование, и нанося относительно небольшой ущерб.

Читать далее

 

Мнения других экспертов

Владимир Лупаций, исполнительный директор Центра социальных исследований "София"

Девальвація змісту

Алексей Крысенко, к.ф.н., заведующий отделом украино-российского регионального сотрудничества НИСИ

Ухудшение украино-российских отношений – маловероятно

Борис Кагарлицкий, директор Института глобализации и социальных движений

Единственное спасение для обеих стран – наладить кооперацию

Андрей Рябов, политолог, член научного совета Московского Центра Карнеги

Украина двигается по собственной траектории, и мы не можем продолжать вести ее за руку

Беляев Ростислав, аспирант Института Бизнеса и Политики, Санкт-Петербург

Если Вы хотите в Европу, так и ведите себя, как европейцы!

Михаил Делягин, директор российского Института проблем глобализации

«Сегодняшней Украины не существует, поэтому и хотеть она ничего не может»

Вячеслав Владимирович Игрунов, директор Международного Института Гуманитарно-политических исследований (ИГПИ)

О том, на что способна российская ревность

Анатолій Гуцал, радник директора Національного Інституту стратегічних досліджень при Президентові України

Нас ждёт катарсис

Виталий Чернов, руководитель всеукраинского общественного объединения «Навстречу людям»

Необходимы практические действия по приоритетным направлениям

Сергей Фомин, к.э.н., ведущий научный сотрудник Института мировой экономики

Украина должна снова взять курс неприсоединения к военным блокам

Владимир Корнилов, директор Украинского филиала Института стран СНГ

Проблемы в отношениях с Россией неустанно генерируются самой Украиной

Виктор Константинов, Институт изучения России

Договор с Россией является барометром наших отношений

Олег Соскин, директор Института трансформации общества

Фактически мы находимся в состоянии холодной войны

М.Пашков, ведущий эксперт Центра Разумкова

Украино-российские отношения – состояние «стабильно тяжелое»

 

Другие диалоги

Украина в Европе – контуры и формат будущих взаимоотношений

Государственное управление: нужен ли «капитальный ремонт власти»?

ЕСТЬ ЛИ БУДУЩЕЕ У «ЛЕВОГО ДВИЖЕНИЯ» в УКРАИНЕ?

МИР В ВОЙНЕ или ВОЙНА В МИРУ?

НОВАЯ МЕЖДУНАРОДНАЯ СИСТЕМА БЕЗОПАСНОСТИ родится в Украине?

УКРАИНСКИЙ ПРОЕКТ – реформирование, перезагрузка, создание нового?

Будущее ТВ и Интернета – слияние, поглощение, сосуществование?

ФЕНОМЕН УКРАИНСКОГО МАЙДАНА

Поляризация общества - источник перманентной нестабильности. Найдет ли Украина социальный компромисс?

Партнерство Украина-Евросоюз: вызовы и возможности

МАЛЫЕ ГОРОДА – богатство разнообразия или бедность упадка

Права или только обязанности? (О состоянии соблюдения прав человека в Украине и мире на протяжении последних 65 лет)

Виртуальная реальность и нетократия: новые штрихи к портрету Украины

Таможня или Союз?

ДЕНЬГИ БУДУЩЕГО: валюты локальные, национальные, глобальные? Бумажные или электронные?

Кадры решают все? Или почему из Украины утекают мозги?

Мультикультурализм VS национализм

Религия в социально-политическом контексте Украины

Гуманитарная политика в Украине – а есть ли будущее?

Новый мировой экономический порядок

Рынок земли и будущее аграрной Украины

ДЕМОКРАТИИ КОНЕЦ? или ОНА ВРЕМЕННО СДАЕТ ПОЗИЦИИ?

Судьба реформ в Украине или Реформировать нереформируемое?!

20 наших лет

Будущее без будущего? или Почему Украина теряет образованное общество?

Украинский характер – твердыня или разрушающаяся крепость?

ПЕНСИОННАЯ РЕФОРМА В УКРАИНЕ: куда дует ветер перемен

20 лет независимости Украины – мифы и реалии

Поход Украины в Европу: остановка или смена курса?

Местные выборы 2010: прощание с самоуправлением?

Республика: «де-юре» или «де-факто»?

Каков капитал, таков и труд

Идеология умерла. Да здравствует новая идеология?!

Повестка дня нового Президента – стабилизация или развитие?

Соблазн и искушение диктатурой

Реформа украинского здравоохранения или ее отсутствие: причины и следствия

Выборы-2010: готова ли Украина к переменам?

Неосознанный сталкер. Или. Скрытые и явные угрозы жизни Украины и возможности их предотвращения

Новый общественный договор – быть или не быть?

КАК СПАСТИ СТРАНУ? или Приговор вынесен. Обжалованию подлежит?!

Человеческий капитал в топке экономического кризиса

Украинское общество в условиях кризиса: социальные вызовы и мистификации.

Украинская власть: царствует, господствует или руководит?

Украина: нация для государства или государство для нации?

„Социальный капитал” и проблемы формирования гражданского общества в Украине

«Социальные мифологемы массового сознания и политическое мифотворчество»

Гражданин и власть: патерналистские и авторитарные настроения в Украине.

В зеркале украинского культурного продукта

Есть ли «свет» в конце регионального «туннеля» или кого интересуют проблемы местного самоуправления?

Национальная идея: от украинской мечты к новой парадигме развития

Досрочные выборы: политическое представление к завершению сезона

Кризис ценностей: что такое хорошо, и что такое плохо?

Реформы в экономике Украины: причины, следствия, перспективы

Информационное пространство – кривое зеркало Украинской действительности

Постсоветское поколение – здравствуй! (или некоторые подробности из жизни молодежи)

Проект Україна: українська самосвідомість і етнонаціональні трансформації

„Південний вектор” євроінтеграційної стратегії України

Феноменологія української корупції та її специфічні риси

Українській Конституції 10 років: від «однієї з найкращих в Європі» до правового хаосу

Украина в геополитических играх 2006-2025 гг. или Очередное обновление внешней политики

Яку Україну пропонують Україні чи Програми та реальні практики політичних партій України

Парламентський злам: проблеми взаємодії владних гілок

Майдан, рік по тому

Вызовы или стимулы глобализации?

Демографический кризис или последний украинец

Адміністративно-територіальна реформа – тест на ефективність нової влади

Ролевые игры: социодрама Украина – ЕС

Славянские миры: цивилизационный выбор

Повестка дня будущего президента

Новое украинское Просвещение

„Внутрішня геополітика” України.

Чи готова Україна „мислити глобально, діяти локально”?

Демократия по-украински

Какая Россия нужна Украине?

Українська національна еліта – становлення чи занепад?

Середній клас в Україні : майбутнє народжується сьогодні

Україна шукає свою ідентичність

Камо грядеши, Украина?

page generation time:0,089