Коли переглядаєш західні джерела з теми етнічних конфліктів, передусім натрапляєш на тексти, присвячені расизму, антисемітизму та неприязні між представниками націй, які належать до різних культур. Як правило, йдеться про вороже ставлення між культурально і географічно віддаленими націями: ставлення білого Західного світу до мусульман, кольорових, іммігрантів з Третього світу та Східної Європи. Пишуть також про упередження між країнами, що були колись у відносинах колоніальної залежності, чи економічної домінації, як то Сполучені Штати і Європа, США і Японія, Східна Європа  і Росія. Ворожість між групами близькими етнічно і культурально, які населяють одну країну,  здебільшого сповідують одну релігію і говорять на мовах, які принаймні є добре зрозумілими для кожної з них, є радше реліктом ІІІ тисячоліття і сумним привілеєм небагатьох країн, серед яких і Україна. Дані опитувань зібрані як КМІСом, так і ІС НАН України не залишають сумніву: починаючи з 1994 року нетолерантність як до культурно віддалених етносів, так і до співвітчизників, які відрізняються етнічністю та мовою спілкування, в Україні зростає.
     Нижче наведено так звані показники індексу ксенофобії, або соціальної дистанції за даними репрезентативних досліджень проведених КМІСом у 1995 та 2002 роках. Індекс був запропонований Еморі Богардусом і обраховується наступним чином. Респондентам задають сім питань щодо списку етнічних, расових та етнолінгвістичних груп - чи згодні вони допустити представників цих груп як: 1) членів сім’ї, 2) близьких друзів, 3) сусідів, 4) колег по роботі, 5) мешканців України, 6) відвідувачів України, 7) не пускати в Україну. Варіант відповіді, яку обирає респондент щодо кожної національності називають мінімальною соціальною дистанцію, на яку респондент згоден допустити представників цієї національності. Тоді середня арифметична від мінімальних дистанцій дорівнює 1, якщо всі респонденти погоджуються допустити представників названої національності як членів родини, а – 7 колиусі опитані не пускали б їх у країну. Цю середню і називають індексом ксенофобії, нижче наведені його значення по відношенню до деяких груп. 

Всі показані тут відмінності є статистично значимими

     Як бачимо, нетолерантність зросла по відношенню до всіх етнічних груп, включаючи ті, представники яких живуть в Україні. Ієрархія “невподобань” майже не змінилася за винятком американців, нетолерантність до яких зросла найбільш помітно – на 0.9 пункту. З таблиці видно також, що найвищий індекс ксенофобії був і залишається по відношенню до представників іншої раси (негрів), трохи менший – до представників культурально віддалених етносів (європейці та американці) і найменший – до етнічно близьких етносів. Для ілюстрації того, що означають ці індекси наведемо тут відсоток тих, хто хотів би щоб представники наступних націй стали членами сім’ї респондента: україномовні українці – 59%, американці – 13%, негри – 5%; та відсоток тих, хто взагалі не пускав би у країну представників тих самих груп, відповідно – 0.5%, 9%, 21%.
     Чим пояснюються причини нетолерантності як до представників іншої раси, так і до інших соціальних груп? Теодор Адорно вважав, що нетерпимість є елементом авторитарної системи, яка пригнічує особистість і змушує людей шукати якийсь об’єкт для виміщення образ на ньому. Проте це припущення є далеким від уявлення про “цапа відбувайла”, адже цей об’єкт повинен бути “історично підкріпленим і виступати як незаперечний елемент традиції”, та “бути дефінованим в застиглих та добре відомих стереотипах”. Адорно відносив це до антисемітизму та взагалі до етнічних упереджень у авторитарних суспільствах. Проте досліджуючи ці явища у повоєнних США та Німеччині, він вочевидь і не здогадувався про те, якою расистською буде демократична Європа у 1990-ті роки.
     Економічна теорія вдається до іншого пояснення етнічної нетолерантності. Так, Гордон Олпорт вважав, що упередженість збільшується, коли контактують між собою представники різних етнічних чи расових груп, які є нерівними у економічному або соціальному плані, і одна група домінує над іншою. Тобто не усякий досвід контакту з представниками інших етносів призводить до зменшення стереотипів, а тільки такий, коли зустрічаються рівні за соціальним статусом люди і при умові, що вони не втягнуті у конкурентну боротьбу.
     Ще одна теорія, когнітивно-лінгвістичної орієнтації, наголошує на тому, що стереотипи слугують спрощенню комунікації усередині груп та посиленню почуття належності до них, особливо за часів радикальних соціальних змін, коли формуються групові інтереси та механізми їхнього захисту.
     Всі три теорії добре пояснюють збільшення рівню ксенофобії в Україні у другій половині 1990-х років. Україна належить до пост-тоталітарних держав, яким і тепер не дуже таланить з демократичними засадами керівництва, а отже цілком ймовірно, тут може бути широко розповсюджений тип “авторитарної особистості”, нетерпимий до усілякої “іншості”. Трансформація економіки також могла призвести до посилення фобій на ґрунті економічної конкуренції. Слабкий український ринок опинився у відкритому просторі міжнародної торгівлі та інвестицій, до вторгнення яких недоброзичливо ставляться не тільки на державному, але і на побутовому рівні. І надто ж економічні негаразди могли призвести до аномії, невпевненості у завтрішньому дні, замиканні у вузьких колах, а звідси – і до зростання нетерпимості.
     Усі ці чинники діяли, і, можливо,  все ще діють,  у країнах Східної та Центральної Європи. Проте, моніторинг етнічної толерантності, який проводить у Польщі Центр Вивчення Громадської Думки (CBOS), показує невпинне зменшення ксенофобічних настроїв серед громадян  цієї країни. Чому ж в Україні зростає? Можливо, причиною є нетолерантне ставлення мешканців України до своїх співвітчизників та самих до себе?
     Детальний аналіз етнічних оцінок показав, що Східна і Західна Україна відрізняються рівнем і характером ксенофобічних  оцінок, таким чином, що ксенофобія Західних українців є сильнішою, ніж на Сході. Нижче наведено обраховані за даними КМІС 2002 року відсотки респондентів, які згодні бачити представників споріднених лінгвоетнічних груп як членів своїх родин, тобто менші відсотки відповідають сильнішій упередженості.

     Найвищий рівень етнічної нетерпимості до споріднених етнічно і культурально груп спостерігається у Західній Україні, та у україномовних українців як окремої групи. Дані ІС НАНУ підтверджують це, і говорять про те, що у 1992 році ситуація була аналогічною. Найвищий рівень нетерпимості, порівняно з  іншими регіонами України та з іншими лінгвоетнічними групами там виказували і виказують до росіян, російськомовних українців та євреїв. З таблиці видно також, що українці які говорять різними мовами, виказують невисоку толерантність до власних груп – тільки 60-64% респондентів погоджуються бачити представників своєї ж лінгвоетнічної групи членами своїх сімей.
     Є два способи пояснити факт вищої нетолерантності західних українців. Перший можна назвати структурним. Він полягає у тому, що Західний і Східний регіон України розглядаються як відмінні передусім у плані структури поселень (десь половина населення Західного регіону проживає у селах, і тільки 10% - на Сході), а, відповідно, між ними різниться рівень достатку та освіченості. Оскільки загалом індекс ксенофобії є вищим на селі і серед низько освічених респондентів, а  сільське населення є також і менш освіченими, ніж мешканці великих міст, які переважають у східному регіоні, то цією варіативністю у рівні урбанізації і освіченості пояснюється регіональна відмінність у етнічній нетерпимості.
     Але має бути пояснення, чому толерантність нижча на селі. Якщо брати до уваги лише економічні фактори, можна пояснити поглиблення нерівності між селом та містом за часів незалежності. За теорією Адорно та економічною теорією потерпілі від економічного негаразду і неуспішної зовнішньої та внутрішньої політики шукають винних у своїх негараздах; і тоді у нашому випадку, для західних українців ними стають росіяни і російськомовні українці, а для цих останніх – україномовні українці та іноземці з Заходу. Більш непримиримою є таки позиція українців західних, хоч оцінки реформ, стану життя і перспектив на майбутнє у них є кращими ніж у східних українців. Очевидним є те, що економічного пояснення тут не достатньо, що у образ західних українців є більш конкретний адресат, одягнений у форму стереотипу, ніж у розчаруванні східних, - росіяни, які втілюють для них імперську неволю.
     Проти структурного пояснення свідчить той факт, що, коли розглянути індекси ксенофобії окремо в селах та містах Заходу та Сходу України, то мешканці міст і сіл одного регіону є більш подібними один до одного, ніж міські жителі та селяни з різних регіонів.

Дані двох поєднаних масивів опитувань КМІС за 2001 та 2002 роки

     На  думку автора,  більш доречним є історично-культуральний підхід. Наслідком відмінного історичного досвіду Східної та Західної України могло стати формування ідентичності за різними принципами: етнічним та громадянським. Етнічна модель передусім робить акцент на спільному походженні і культурній спадщині. Її радикальну форму можна виразити лозунгом “Україну – українцям!”. Культурні традиції і надбання власної етнічної групи розглядаються як най важливій аргумент своєї самодостатності, при чому економічна чи соціальна відсталість регіону не береться до уваги. Може, виявом цієї моделі є аргументація Західних сепаратистів, тобто тих, хто думає про сепарацію Галичини або усієї Західної України, де жодного місця не посідають соціально-економічні аргументи економічна слабкість регіону, його внутрішня неоднорідність та те, що політолог Кость Бондаренко влучно назвав “референдумом під’їздів та доріг”, який скрізь в Україні дає однакові результати. До уваги беруться тільки культурологічні – мовна та релігійна уособленість, орієнтація на Європу, досвід побудови громадянського суспільства.
     Громадянська модель ідентичності будується на принципі індивідуального почуття громадянської належності, знанні мови та факті проживання у країні. Її можна висловити формулою “Україну – всім, хто у ній проживає, знає мову і виконує закони!”. Вона спирається на визнанні рівних прав для усіх, хто живе у країні, а також визнанні культурної іншості етнічних меншин, усвідомлюючи економічну неможливість і безсенсовність сепарації.
     За переконанням науковців такий тип ідентичності у сучасному світі переважає, бо є підвалиною сучасних держав-націй, на такій основі будується європейська ідентичність. Етнічна ж модель пов’язана радше з традиційними суспільствами, а у сучасному суспільстві асоціюється з апартеїдом.
     В українських опитуваннях запитання про віднесення себе до “українців” та до “громадян України” як взаємовиключний вибір ставилося, на жаль, лише одного разу,  1993 року, у дослідженні “Соціальна структура та особистість у період радикальних соціальних змін”, яке є репрезентативним тільки для міського населення. Згідно з цими даними 72% респондентів з Західної та 37% з Східної України вважають себе “українцями”. Здається, можна говорити про етнічну модель ідентичності у мешканців Західної України, проте чи можна говорити про громадянську у мешканців Східної? Виявляється, що тільки 36% з них ідентифікували себе як “громадян України” (на Заході – 22%), а 20% - як “Радянський народ” (2% - на Заході). Тобто, громадянськість людей, які 2 роки після незалежності вважають себе громадянами неіснуючої держави, можна поставити під сумнів. Якщо не пам’ятати, що така позиція могла бути продиктована острахом, що незалежність України означає, що ті, хто жив там за часів Радянського Союзу (росіяни), тепер не матимуть права жити ані в Україні, ані в інших колишніх союзних республіках.
     Дослідження показують, що етнічний тип само ідентифікації особистості сильніше пов’язаний з ксенофобією, ніж громадянський. Чи так насправді є в Україні? Вже наведені дані показують, що у Західній Україні де переважає етнічна модель, сильнішою є і ксенофобія. Проте, чи означає це, що етнічна ідентичність мешканців Західної України - якісно “нижчий” сорт ідентичності, ніж громадянська мешканців Східної? Вважається, що почуття свого “громадянства” означає активну участь у політичному житті країни. А інакше це, за висловом співробітника ІС НАНУ В.Степаненко, підданство, а не громадянство. Він зазначає, і слушно, дуже низьку упевненість людей з громадянською ідентифікацією у своїй здатності обстоювання своїх прав. Проте відсоток відповідей “часто” або “ніколи” на запитання чи може респондент впливати на політичні рішення є взагалі низьким в Україні – 12%. І тільки розподіл за регіонами показує значиму статистично, хоч і невелику, відмінність Східного регіону (10%) від Західного (16%) (Дані КМІС 2002 рік). Тобто регіон з переважно етнічною ідентифікацією є принаймні не менш “громадянсько” свідомий, ніж Схід.
     Звичайно, “українська” та “громадянська” свідомості не є взаємовиключними, і вище наведені дані певною мірою є артефактом, породженим формою питання. Але тільки певною мірою! Адже коли формулювання “українець” було виключено з альтернатив відповіді, а включено інші, то до громадян України себе відносять все ж таки тільки 41% опитаних (дані ІС НАНУ 2002 р.) Майже третина респондентів співвідносить себе з “мешканцями села, району чи міста”, де вони проживають. От тут уже, можливо, і криється можливість “парохіальної” або “містечкової” політичної культури (за Альмондом та Вербою), коли зацікавлення людини не виходять за межі найближчої спільноти. Серед людей з локальною, а не етнічною! - ідентичністю більше таких, що вирізняються “закритістю” по відношенню до мешканців різних регіонів та етнічних меншин, як це помітила співробітник ІС НАНУ Л.Скокова (Дані ІС НАНУ 2002 р.).
     Чи протистояння Заходу і Сходу України може вилитися в якийсь конфлікт або серйозний сепаратистський рух? Радше етнічна неприязнь в Україні буде вибухівкою дуже уповільненої дії. Вона заважатиме різним етно-географічним групам розгледіти спільні інтереси, и також усі позитиви, які несе у собі ідентичність іншого. Здається, цілком зрозуміло, чому проект сепарації Галичини, а поготів – Західної України є цілком нереалістичним. Але що б утратила “велика Україна”, якби він все-таки реалізувався? Окрім незаперечних геополітичних переваг, Україна втратила б частину колориту власне ідентичності. Бо від Західних українців є чому повчитися – почуттю національної гордості, умінню постояти за свої права та зорганізуватися. Щоб про східних, наддніпрянських і південних українців було що сказати, так як зараз є, що сказати про західних, - які вони? А поки що дуже слушно звучить висловлення Олексія Попова, журналіста з Харкова: “Здесь (у західній Україні – Н.П.) гораздо в большей степени живут духовными ценностями. Другой вопрос: каковы эти ценности. Автор именно такой духовности не разделяет, но вынужден признать, что для его земляков какая-либо духовность вообще нетипична». Тобто, вища терпимість мешканців “великої України”, є, без сумніву позитивом. Але треба боротися з тим, щоб ця терпимість не означала виключно соціальної байдужості безформенної маси, з якою можна зробити, що завгодно.

Література

Адорно Теодор. Исследование авторитарной личности. – Москва: Академия исследования культуры, 2001.

Бондаренко Кость. Західна Україна повинна домогтися автономної республіки у складі України./Незалежний культурологічний часопис “Ї”. – 2002.- N23. - Ст. 230-235.

Попов Алексей. Галицкие националисты и восточные конформисты./Там само. – 2002.- N23. - Ст. 236-239.

Скокова Людмила. Виміри відкритості сучасного українського суспільства./ Соціокультурні ідентичності та практики. – Київ: Національна академія наук України Інститут соціології, 2002, - ст.165-180.

Степаненко В. Громадяни чи піддані: самоідентифікаційні практики населення України. / Україна – 2002. Моніторинг соціальних змін. – Київ: Національна академія наук України Інститут соціології, 2002, - ст.194-203.

Allport Gordon. The Nature of Prejudice. – New York: Doubleday.

Almond Gabriel and Sidney Verba. The Civic Culture. - Princeton, 1963.

Bogardus Emori S. Measuring Social Distance. /Journal of Applied Sociology. – 1925. – N9. – Ст..299-308.

Zagorski K. Ocene europejskiej integracji i sasiad. Виступ на конференції Transgranicznosc w perspektywie socjologicznej-IV, в Лагові Любуйським, 23-24 жовтня, Польща.  

Використані дані Київського міжнародного інституту соціології:

1)     Дані Омнібусу, що його було проведено у листопаді 2002 року, опитано 2027 осіб, тут і далі – вибірка репрезентативна для України в цілому та її регіонів, стохастична, багатоступенева.

2)     Об’єднаний масив Омнібусу-листопад 2002 та Омнібусу, що його було проведено у січні 2001 року, разом 4024 опитаних.

3)     Омнібус 1995 року, який провели у жовтні, 1528 опитаних.

4)     Дані з дослідження “Соціальна структура та особистість за умов радикальних змін”, проведене в Україні Київським міжнародним інститутом соціології за ініціативою професора М.Кона з США. Опитування проведено у грудні 1992 року, опитано 2356 осіб, вибірка репрезентативна для міського дорослого населення.