В украинской системе нечего исправлять, - там все надо менять.

Евгений Чичваркин

Пользовательского поиска
Институт стратегических исследований "Новая Украина"
Другие диалоги:

Цивілізаційний транзит України. Частина ІІ

Версия для печати
5 мар 2008 года
Первая часть стать

Матеріали «круглого столу» політиків та експертів. Львів, 26 лютого 2008 року. Доповідач Андрій Єрмолаєв – директор Центру соціальних досліджень «Софія». Частина ІІ.

Андрій Єрмолаєв: Я, можливо, висловлю спірну думку, але за нашими спостереженнями українське суспільство, незалежно від рівня політичної напруги, на побутовому рівні є досить толерантне. І свого часу, коли дискутувалася тема, буде федералізація чи не буде, насправді підґрунтя для цього не було. Не тому, що якась партія агітувала чи відстоювала це, а тому, що в Україні до сих пір немає сепаратистських рухів. Якщо не говорити про маловпливові маргінальні політичні угруповання. В цьому сенсі у суспільстві на рівні громад, областей відсутній запит знизу на автаркію, на культурне відособлення, відсутня зовнішня агресія на побутовому рівні. Я не буду зараз характеризувати демографічні карти, але російськомовні на сході не такі вже й російськомовні, а україномовні Галичини не такі вже й україномовні.
Я думаю, що ось такі ініціативи можуть дати неочікуваний ефект. Інша справа, що їх просто немає.

Володимир Квурт: Сьогодні в Україні спостерігаємо наступ на права громад, спроби обмеження повноважень місцевих органів влади. Прикладом є хоча б законопроекти президента, подані ним на розгляд Верховної Ради на початку січня. Здається, тільки львівські ради, міська і обласна, звернули увагу на недопустимість тих змін, які пропонуються в законопроекті. І тим не менше, після звернення до інших обласних, містких рад – жодної реакції на Сході. Це підтверджує, що існує несприйняття. Ми говоримо про реформи місцевого самоврядування, про громадянське суспільство, але носієм цієї ідеї є ті ж наші мешканці. Наскільки вони готові бути громадянським суспільством?

Андрій Єрмолаєв: Свого часу, коли Анатолій Матвієнко активно пропагував свою версію Закону про самоврядування, проводив виїзні зустрічі, ми біли присутні на одному з таких семінарів, здається, на Одещині. Одна жінка там дуже правильно сказала: „Ви нас повчаєте, пропонуєте правильні норми щодо прав місцевих рад, а є інша проблема – як навчити громадян, щоб вони з „совка” перетворилися на свідомого мешканця, який знає свої права і вміє впливати на формування бюджету та контроль коштів?” Абсолютно правильне було запитання. Але ми маємо свідомо працювати у цьому напрямку, запланувати кілька років навчання самоврядності.

Репліка: А що в нашій державі можна запланувати на 2 роки?

Андрій Єрмолаєв: Я просто вважаю, що з точки зору мистецтва соціального управління це нормально – кілька місяців чи років витратити на освоєння соціальних практик. Вони не запроваджуються законом. Закон лише забезпечує можливість, норму. Але ця норма має стати повсякденним життям і навіть традицією. Тому все-таки на першому місці я бачу правовий прорив, пов`язаний з новими можливостями і забезпеченням для цього бюджетних умов. Ми повинні свідомо 2-3 роки в державі присвятити формуванню громадян. І зрозуміти, що ті 2-3 роки організовувати якісь чергові національні кампанії немає сенсу.

Володимир Квурт: Але ці всі навчання залишаться теорією, якщо не будуть враховані реальні інтереси представників громад. Вони сьогодні сприймають усі рівні влади, починаючи від представників місцевого самоврядування і аж до самого верху, як владу. І вважають, що добре, якщо влада не заважає. А про що вона говорить, як реалізовує завдання, які постають перед нею, зрештою, як ця влада здійснює планування – і стратегічне, і оперативне - на це дивляться досить скептично.

Андрій Єрмолаєв: От київська громада, як на мене, почала зароджуватися в останні 2-3 роки „завдяки” Чернівецькому. Той „безпрєдєл”, який почався з будівництвом, примусив людей, які, мабуть, не злазили з диванів, почати діяти.

А стосовно стратегічного планування – один дослідник порівнював економічні моделі прискореної модернізації Китаю та Кореї і зробив таке зауваження, що хоча Китай і дивує усіх темпами накопичення ВВП, але є одна вада, яка, на його думку, може загальмувати ці темпи: причина в тому, що на відміну від корейської, китайська система кредитування пов`язана з викупом і освоєнням технологій виробництва матеріальної продукції з невеликою долею реінвестування ц власні інновації. А корейці зробили ставку на постійне інвестування у власні розробки і власну науку.

Чому я приводжу цей приклад? Проблема не в тому, що нам не потрібне реформування того ж АПК, і навіть не в інституті приватної власності. У будь-якого національного уряду є пріоритет: він має можливість індикативного планування і програмування і профілю, і вимог до характеру, і, іноді, директивного управління розпорядження ресурсами, і навіть планування цих ресурсів. Оце вимога до уряду. Він має захищати інтереси, традицію і економічний профіль держави, вимагати від інвестора триматися в певних рамках. Про це йдеться.

Володимир Квурт:
Тоді ми можемо констатувати, що сьогоднішня модель управління себе вичерпала. Особливо в частині розподілу повноважень „держава – місцеве самоврядування”. Тобто, якщо не відбудеться перерозподілу цієї влади і відповідальності ресурсів, то що б ми не говорили, що б не міняли нагорі, нічого відбуватися не буде. Є яскраві приклади. Візьмемо позицію міської ради, обласної і Верховної. Людина, переміщуючись по тих установах, змінює свою позицію. І це проблема системи, а не персоналій. Ми можемо констатувати, що сьогоднішня система управління вичерпалась.

Репліка: Стара історія: люди у нас взагалі хороші, а система погана...

Володимир Подгорнов : У Львові є феномен „Самопомочі”, яка, безумовно, була політичною технологією, але яка спрацювала таким чином, що якщо на 1997 рік 3%, то сьогодні аж 36% населення Львова готові взяти участь у роботі громадських організацій і якось впливати на владу через ГО.

Тобто потреба в суспільстві є. Але, і я тут погоджуюсь з паном Єрмолаєвим, ми повинні розуміти, що такі настрої треба цілеспрямовано вирощувати і підтримувати, в це потрібно вкласти гроші.

Я з таких зустрічей завжди роблю якийсь практичний висновок. Тут усі питають, а що нас завтра очікує? Та все буде добре. В даному випадку це все ігрові ситуації. У нас на сьогодні треба зупинити дві холодні громадянські війни, які точаться останні 15 років. Це війна «Схід-Захід» і війна «багаті-бідні».

Якщо війна «Схід-Захід» штучно створена і штучно підтримується, то протистояння «багаті-бідні» – це війна неконтрольована. І це може дійти до більш жорсткого протистояння. Історично і ментально Східна Україна з точки зору соціальної справедливості, вона таки до класового розшарування. більш готова, а на Західній частіші ідеї націоналізації, відібрати, поділити. Тобто, усі ці міфи, які створюють політики, якщо ми починаємо опитувати населення, коригуються. Але в даному випадку, якщо ми хочемо рухатися далі, ми повинні домовитися. Все, про що говорилося - криза управління, самоуправління, - все це є. І повинна бути така інституція, яка би щось змінила. А для цього потрібні фінанси. Ми хочемо самоуправління, а де партія, яка буде саме цим займатися? Бо, на жаль, сьогоднішні партії вирішують свої власні питання, а не питання країни.

І останнє, щодо землі: я не проти націоналізації, але мене турбує інше. Ми вже мали ваучеризацію. В будь-якому випадку це буде якась афера, де хтось заробить, а людей обкрадуть. Я впевнений у цьому на усі 100%. Таким чином почнуться проблеми. Людей просто будуть виганяти з сіл, вони стануть ”вільними” і візьмуть зброю в руки і т.д. Щось подібне було в Англії у 17 ст, т. зв. «обгороджування» коли «вівці з`їли людей». У нас таке буде у 21 ст. І це загроза не гіпотетична, а підтверджена цифрами багатьох досліджень, проведених протягом останніх 15 років.

І щодо пенсіонерів. У нас не тільки пенсіонерів багато, у нас величезні силові структури, майже мільйон сидить у тюрмах і ще багато подібного. А тих людей, що працюють і платять реально податки залишається 10-12%. Це теж загроза. І в принципі ті 10-12% реально не мають влади в країні і жодним чином не можуть впливати на процеси. Тобто, вони самі по собі. За нашити оцінками в Україні приблизно 5 млн. осіб активно працюючих.

Богдан Чума: Я так розумію, що дискусія ведеться професійно, по тих темах, які є найболючішими і про які вже не раз говорилося. Я хочу повернутися до цивілізаційного вибору України. Ми почули доповідь, і моє особисте враження, як науковця, який не раз чув подібні доповіді на різноманітних круглих столах і т.д., що це є доповідь якою заговорюється проблема. Цей набір термінів, не до кінця зрозумілих, які потребують постійної дефініції. Це змагання, хто краще змалює менш зрозумілими і якомога суб`єктивнішими термінами сучасний стан України. Але якщо говорити простішими словами, все таки, Президентські вибори, Помаранчева революція, вибори після 2004 року показали, що в Україні існує український цивілізаційний простір. У 2004-на початку 2005 стало очевидним, що та частина України яка входила до складу Речі Посполитої голосувала за Ющенка, вона має досить вкорінену українську історичну пам”ять, на підставі якої людина позиціонує себе у світі. його називали простором.

Коли ми говоримо про національний розвиток і про майбутнє України, то треба, зважати на те, що є цей простір. Є інша річ, про яку тут говориться, але яка завжди опускається: Україні бракує цього єдиного чи головного національного проекту – якою має бути Україна. Це найбільша проблема. Є кілька тих проектів, про що ми говорили. Навіть різні політичні сили пропонують свої проекти, але усі ці проекти є тимчасовими. Ніхто не може спрогнозувати, що буде в Україні через 2 роки. Тому, те, що свого часу робив Ющенко, підписуючи Універсал національної єдності, можливо, вийшло не зовсім так, як він того хотів і, можливо, але щось подібне було необхідне. Україні бракує тексту, з яким погодяться всі основні політичні гравці. Між ними насправді не так багато розбіжностей, як здається на перший погляд. Україні бракує тривалої, років на 20-50, програми розвитку, з якою би погодилися всі. Але як правило, коли починаються розмови на цю тему, завжди з`являються гострі питання, наприклад, питання НАТО чи російської мови. Хоча, говорячи начистоту, усі погоджуються, що це не є найважливіші питання. Усі розуміють, що немає проблеми російської мови в Україні, всі розуміють, що питання НАТО для України наразі не є актуальним. Але вони ставляться, як гострі пропагандистські політичні питання.

Тому, все-таки, якщо робити висновки з круглого столу, то ці висновки мають бути вже як проект. І в цей проект, цю програму розвитку України повинні бути вписані усі ключові моменти широкої адміністративної реформи, яка б розширювала, а не звужувала права громад і т.п.

З іншого боку, коли ми говоримо про рух України кудись, завжди згадується термін, який часто згадувався в 90-х роках – „вестернізація”. На мою думку, зрозуміло, що немає вибору між Європою і Росією. Україна таки долучається до Заходу, інтегрується туди сама по собі. Хочемо ми цього чи не хочемо, але ринкові відносини вирішують ці питання за нас. Проблема в тому, що ця інтеграція на Захід може відбуватися безпосередньо в Україні, а може відбуватися через Росію. З іншого боку, з цією проблемою пов`язана ще одна – це міфи про Європу, те, як ми собі її уявляємо. Те, що ми почули від п. Андрія, щодо «ліберальної Європи» - це один з чергових міфів. Європа не є ліберальною. Маю на увазі Західну Європу, а не Польщу, яка намагається бути ліберальною і реалізовувати цей європейський міф ліберальності.. Лібералізм в Європі сьогодні дуже обмежений і яскравий приклад цього – земельні питання. В західноєвропейських державах жорстке законодавство, яке обмежує або не допускає великої земельної власності. Тому, говорячи про європейську цивілізацію, треба розуміти, що є міфи, які до нас приходять зі Сходу, але є й міфи, які сама Європа породжує. Тому ключове завдання для України – створення проекту на майбутнє. І цей проект має бути максимально спільним, максимально об`єднавчим для України. Це місія . позитив, за який брався Президент Ющенко, але, на жаль, щось більше від нього важко було почути. Все-таки, свідомий український політикум має дійти до того, що універсал національної єдності має бути.

Ігор Танчин: Все, що ми говоримо, вже хтось колись сказав. Пропоную згадати статтю Івана Лисака-Рудницького, написану ним ще у 60-х роках „Україна між Сходом і Заходом”, де він пропонував відмовитися від терміну „цивілізація”, тому що цивілізація – це щось фатальне, накинуте зовні з-під чого неможливо виборсатися. Приналежність до різних цивілізацій цивілізація, це засадничо щось таке, що розколює. Він пропонував оперувати поняттям „Національний характер”, розуміючи його не в натуралістичному, вульгарному сенсі цього слова, а як спільно пережитий досвід і вироблену на його основі спільну культуру. В такому випадку наш обмін думками міг би бути пліднішим, бо ми би говорили як нам змінювати власні риси «національного характеру», щоб у такий спосіб долати регіональні розбіжності.

І друге, Україна як міст між Сходом і Заходом... не так давно російський міністр закордонних справ Лавров говорив про те, що Росія повинна виступити мостом між сходом і Заходом, між європейською і азіатською цивілізаціями. Мені здається, що те, що Росія Лаврова тільки планує, зараз де-факто, реалізується в Україні.

Проблема полягає ще в одному: чи зуміємо ми знайти отой «спільний знаменник», що об`єднає Україну. Адже існує об`єктивний процес регіоналізації. Цей процес такий самий об`єктивний, яким був процес розпаду великих сімей з приходом капіталізму. Капіталізм вимагав розпаду родових общин і появи індивідуума, який напряму міг би бути включений у виробничі відносини. Зараз глобалізм вимагає великих компактних регіонів, які теж напряму можуть бути включені в глобальну систему господарства. І це, по-моєму, великий виклик Україні. Несформований єдиний національний характер, знаходження на лімітрофній межі між цивілізаціями дає як величезні плюси, так і величезні небезпеки. оце, по-моєму, тема, яка для нас сьогодні може бути цікавішою, враховуючи, що серед нас сьогодні є такий знавець, як Андрій Єрмолаєв.

Євген Гузєєв: Я буквально тезисно хотел бы обозначить некоторые свои мысли, не претендуя на особую научность. Во-первых, хотел бы напомнить о Ленине. В свое время он сделал прогноз, что будут Соединенные штаты Европы, а центр мирового развития переместится на Дальний Восток. И что ми сейчас видим в цивилизационном плане? Что действительно, Восток, Дальний Восток очень резко набирает темп. Это и Япония, и Корея, и Китай, и Юго-Восточная Азия, Арабский Восток. Мы говорим сейчас о европейской цивилизации. А мне кажется, что эта цивилизация все больше и больше становится афро-азиатской цивилизацией. Если на выборах в США победит Обама, то это будет уникальный случай, когда мы сможем сказать, что Америка превращается в афро-азиатскую цивилизацию. Влияние и количество афро-азиатов в Европе возрастает – пример Косово, когда создается мусульманское государство и достаточно мощно будет проникновение и дальше в Европу. Мне кажется, афро-азиатская цивилизация в Европе и в Америке будет все больше и больше захлестывать эту часть мира. Поэтому идет постепенное превращение европейской цивилизации во что-то другое.

Что же такое Россия и как она сейчас развивается в этом плане? Я полностью согласен, что основная проблема для наших стран – это проблема самоуправления. Это центральная проблема, если мы хотим развиваться как демократические страны. Должен сказать, что в России очень тщательно отработано законодательство. Очень четко определены полномочия президента, правительства и парламента. В этом плане отработано 20 тыс. законов. Поработала комиссия Козака вместе с советом Европы и в конечном результате в прошлом году вступил в силу Закон о местном самоуправлении и впервые за всю историю России местные органы власти получили свои полномочия и деньги под эти полномочия. Вот это то, что в Европе было всегда, а в России появилось впервые. И это революция. Это очень большая революция. Россия сейчас имеет огромные финансовые ресурсы, поэтому мы провели и бюджетную реформу. У нас сейчас и регионы имеют достаточно денег под свои программы, местное самоуправление и централизованное государство. Это все четко распределено. Для земельной реформы у нас тоже есть все возможности. Даже если вся земля перейдет в частные руки, то территория такая, что всем хватит и все будут удовлетворены. В этом наш огромный плюс.

На что обращает внимание Путин – что Россия должна развиваться путем как можно быстрейшего внедрения инновационных технологий. И на это брошено огромные деньги. Поставлена такая задача. Это один из семи проектов, которые сейчас реализовываются в России. Для примера, система «Гласность» - это запуск спутников, 26 из 30 уже запущено, но как всегда, в России чего-то не хватает: есть спутники, которые работают, а нет дорожных карт и поэтому реально воспользоваться этим не могут.

Основная проблема у нас, так же, как и в Украине, качество населения. Сейчас в России идет четкое планирование. Есть программа до 2020 года, где тезисно расписано по каким путям будет идти развитие. Но качество населения - это основа. У нас нет населения, и, в особенности, качественного. Вот кто будет осуществлять эту программу – вопрос. Конечно же, огромно влияние мусульманской цивилизации. Это вопрос №1. Если китайская цивилизация пока еще не активно влияет, то мусульманская очень активно влияет на Россию. Но мы всегда, мирно жили с мусульманской цивилизацией, у нас не было никаких конфликтов на этой почве. И можно решить и этот вопрос.

Еще одна разница развития Украины и России. У нас олигархи находятся под государственным контролем. Вот в этом, как вы отметили, Россия движется в жестком русле. Олигархи исправно занимаются экономикой, исправно платят налоги, за исключением некоторых, а на политику не влияют, в отличие от украинских. В Украине влияние олигархов на политику огромнейшее.

И вот в этой связи, куда же двигаться Украине, какой для нее выбор? Если рассматривать Европу и Америку как уже наполовину афро-азиатскую цивилизацию, то второй момент остается. Все-таки православная цивилизация, которая объединяет Белоруссию, Украину и Россию тоже существует. У нас огромнейшая территория. Самая большая в мире. Ни у кого такой территории нет. Но у нас качественно не очень хорошее население, я бы сказал. Простите меня за это. Но это действительно проблема №1. Так вот, мы должны задуматься: идти в афро-азиатскую Европу или же все-таки сохранять этот православный мир на огромной территории. Греко-католиков я тоже отношу к православным. И все-таки у России есть будущее. Я думаю, что вместе с Украиной и Беларусью у нас есть очень неплохие шансы, ничем не хуже чем у других цивилизаций.

Андрій Павлишин: Слухаючи Ваш виступ, я ловлю себе на думці, що в середині 90-х років про це писав тільки Дугін, а зараз це вже офіційна державна позиція.

Андрій Єрмолаєв: Якщо можна, кілька тез. Я не зроблю великого відкриття, якщо скажу, що досі цивілізаційний підхід є одним з найбільш дискусійних. Більше того, це визначення народжувалося в традиції просвітництва як прогресистське визначення стану суспільства. Тобто, цивілізованість і цивілізація як певний рівень розвитку суспільства, рівень його самоорганізації, технічних можливостей, і головне, розвитку громадянських свобод по відношенню до так званих диких і деспотичних світів. Зараз воно набуло дещо іншого значення і все частіше розглядається як соціокультурна категорія. Проте, мені здається важливішим в цій дискусії запропонувати наступний погляд: як на мене, сьогодні, мабуть, все перестали працювати всі ті класифікатори цивілізації, які були нам відомі протягом останніх десятиріч. З тої простої причини, що вони дуже рефлексивні і повернуті в історію. Я думаю, що в цьому є певний елемент об`єктивності, тому що насправді є спроба осмислити сучасність і таке формування як ноосферичні глобальні цивілізації як єдиного цілого, де дуже багато елементів організації спільнот національних чи регіональних пов`язано не лише з внутрішніми, алое і з зовнішніми чинниками. В тому числі і надбання суверенітету, і економічне профілювання, і збереження чи, навпаки, поглинання традицій. Тобто, на сьогодні ці внутрішні чинники суспільного розвитку, які забезпечують самобутність, стають все менше визначальними і дуже часто зміксовані зовнішніми чинниками. Я думаю, що і для України, і для Росії важливо осмислити те, що відбувається, крізь призму так званої цивілізаційної реформи, тобто, коли відбувається певна трансформація не лише інституцій громадської самоорганізації, а й усього соціального простору. Якісь традиції зберігаються, якісь стають домінуючими, з`являються нові профілі і пріоритети розвитку. І до речі, якщо говорити про майбутню ідентичність Росії, то мене цікавить, наприклад, такий підхід, як нації-цивілізації. Якщо розглядати це таким чином, то дійсно світ, який формується в умовах глобалістики після 2 світової війни – це світ, в якому формуються нові цивілізації-спільноти і нації-цивілізації. І за цим класифікатором можна дійсно говорити про майбутні нації-цивілізації – Росія, Китай, Індія, мабуть США. А цивілізації-спільноти – це європейський проект. Якщо ж говорити про якийсь позитивний месидж стосовно України і європейського вибору, то тут є політична складова, яка дуже часто домінує над соціокультурною і економічною. Європа - це Євросоюз? Чи Європа – це нові практики унікального культурного проекту, який зараз починає набирати рис і має власні цивілізаційні риси. Це унікальність співіснування націй і культурних регіонів за умов високого рівня транснаціоналізації економічного капіталу і управлінських ресурсів. Це, мабуть, та особливість, яка буде притаманна Європі, яка починається з появи політичного і економічного об`єднання в Євросоюз. Але чи буде Євросоюз остаточно європейською цивілізацією – це питання відкрите. І саме тому, мені здається, такі неофіти, як Україна, які сьогодні дискутують про свої шляхи цивілізаційних реформ, як реформ практик і появи універсальних духовних практик, а це спільний знаменник в історії, цінностях, позитивних і негативних символах, які складають культурне підґрунтя, визнані економічні практики – це питання України.

Я думаю, що насправді для України питання Європи – це виклик на здатність трансформуючи себе, пропонувати своє бачення Євро пияк єдиного простору, в якому, до речі, Євросоюз може бути лише компонентом. І не обов`язково Україна, визнаючи себе ще одним учасником європейської інтеграції, повинна просити стару Європу, яка як монополіст тримає зараз цей альянс, конкуруючи зі США. Я прибічник того, щоб все-таки, відстоюючи і пропагуючи європейський вибір, формувати своє бачення єдиного європейського простору, де знайде місце і Україна, як унікальність, і де вона може також перемагати. Можливо, це буде союз союзів, зараз важко сказати. Євросоюз, до речі, не застрахований від нових потрясінь. І доля маастріхтського процесу, який зараз замінений лісабонським процесом свідчить, що не все так просто. Більше того, Євросоюз, мабуть, буде визначатися в майбутньому і стосовно глобалістичних проектів, таких як СОТ, які зараз переживають непрості часи. Я переконаний, що після 2009 року тема, яка зараз трохи ігнорується в Україні, буде дуже популярна в Європі – „Європейська геополітична суб`єктність”. В європейських семінарах відкрито про це говорять аналітики і представники європарламенту, що ми матимемо президента, зовнішню політику, відповідно повинні будемо захищати інтерес свої компаній, своїх народів на зовнішньому ринку, в культурних дискусіях і т.д. Якщо це тенденція, то є сенс себе проектувати як учасника цих дискусій, а не просто прилаштовуватись. Я погоджуюсь, що треба формувати порядок денний для української нації, який дозволить сформувати перелік пріоритетів. Але з іншого боку, маємо стимулювати суб`єктність України в Європейському проекті. Я досить критично ставлюся до деяких поглядів і дій Тимошенко, але не можу не відзначити, що вона сміливий політик, одна з небагатьох, хто в ході дискусій говорила саме про можливість європейської системи безпеки. Голос одинака, але він лунав. Значить, і в українській еліті поступово формуються підходи, які характеризують особливість України як консолідованого національного державного проекту.

Олег Сорочкін: Що би могло послужити для українських еліт тим стимулом, який би скерував їх на розвиток соціального капіталу місцевих громад, тобто не централізованого ієрархічного, а стимулювання громадянської ініціативи, в тому числі проведення реформи місцевого самоврядування, бюджетної, адміністративної реформи. Бо зараз я не бачу такого стимулу. Ми говоримо багато про реформу місцевого самоврядування, а насправді всі прагнуть до централізації влади.
Що може послужити об`єднавчим мотивом? Я підтримую Ющенка у питанні укладення суспільного, національного договору, це добре, але що може бути стимулом, щоб такий договір втілити?

Андрій Єрмолаєв: Я розумію, що спроба викласти пропозиції на папері, чи проговорити, завжди формалізують і спрощують, тому ми зараз сконцентрувалися на темі самоврядності не тому, що ця тема зараз просто на вустах, а тому, якщо ми говоримо про нові передумови розвитку загальногромадянського простору і розглядаємо це як обов`язкову передумову переважності для європейських укладів, самоорганізацій, економічних практик, відношення громадянина і держави, то це й сьогодні є ключем, але лише ключем, тобто він все не вирішує, лише створює нову передумову, а з точки зору поєднання можливостей, які будуть виникати і перетворювати мешканців якогось маленького села, де в перший рік навряд чи щось зміниться і йому мало що буде зрозуміло, і для таких потужних економічних центрів і міст, де можливо з`являться нові можливості для інфраструктурної політики, появляться кошти для проведення активних комунальних програм.

З сумом скажу, що такою тотальною загрозою, яка може може послужити об`єднавчим мотивом найближчі два роки буде тотальна криза інфраструктури життєзабезпечення. Свого часу один фахівець з Росії, який вивчав житлову, комунальну сферу та транспорт Росії, зробив таке цікаве зауваження: Ми просто поки що не стикаєтеся з цією проблемою тому що багато чого у нас, в Україні, було відтворено після Другої світової війни. Росія старіє скоріше. Особливо у провінції. Але коли у вас почнуть через 5-7 років падати ЛЕПи, громади не зможуть утримувати каналізації, водогони, тоді ви побачити, що всі розмови про мову будуть нічим у порівняні з цими тотальними загрозами. Подивиться, 2007 рік начебто все випадково, але ми нарахували лише по лінії МНС 12 катастроф, і це лише те, що набуло національного виміру. Російська компанія, яку звинуватили у катастрофі в Дніпропетровську, зробила доповідь, яка вселяє жах. Вони дали оцінку стану газогонів в областях. І рівень їх зношеності. Так що я думаю, це сумний прогноз, але справжнім викликом для того, щоб проводити реформи інститутів громадянського суспільства в поєднанні з економічними, будуть виклики, пов`язані з кризовим станом інфраструктури життєзабезпечення.

Источник: Вголос
Версия для печати
Публикации автора

 

Рекомендуем к прочтению

«Капли росы» (сосуд пятый) (о со-бытиях и пере-живаниях)

Российский Кремль определил путь, который считает спасительным для России. Частью успеха на этом пути становится и победа «в» и «над» Украиной. Еще одной частью — подрыв и дискредитация евроинтеграционного проекта. Европа не будет воевать за Украину. Хотя бы потому, что война с Россией немыслима и недопустима для всех без исключения стран ЕС, а события в Украине, качество и компетенция украинской политической и бизнес-элиты, необустроенность общества скорее отталкивают, чем привлекают европейцев. Еще недавно украинские майданы воспринимались в ЕС как свежее дыхание и «молодая кровь» европейского проекта. Но как и 10 лет назад, сумбурность и многослойность революционного процесса, хроническая интеллектуальная незрелость и банальная жадность политических лидеров Украины приносят лишь разочарования. И если культурные границы Европы, как было и двести лет назад, меряются Уральским хребтом, геополитические границы после «волны расширения», снова откатываются к границам традиционной Центральной Европы. Той, которая без Украины.

Украины, которую мы знаем с 1991 года, уже не будет. Но Украина может быть. Другая. Если ее не только рассматривать на карте и защищать границу ценой тысяч жизней и гуманитарных катастроф, а если ее помыслить и представить как пока еще разорванное со-общество живых, разных, но готовых жить вместе людей. Вопрос – как?

Читать далее

 

Материалы по теме
Зал периодики

Украина для своих

ОТКРЫТОЕ ОБРАЩЕНИЕ ЧЛЕНОВ ФОРУМА ГРОМАДЫ КИЕВА

Национальная идея состоит в том, чтобы быть нацией

Люди, які воюють за природу. Три еко-ініціативи, що змінили Україну

Втрата прив’язаності до рідного — виродження етносу

Национализм – погода на завтра

Волшебная сила разнообразия

Поднебесная держит оборону

В поход за национальной гордостью

История их не рассудит

Нация – государство в ХХI веке

Окультуривание пространства повседневности

Куда сбежать отдохнуть из Киева на время Евро-2012

План перезапуску України

Україна для китайців?

Українська ситуація та світовий контекст: діагноз і рецепти

После мультикультурализма: Европа и ее иммигранты

Новая идея для новой Украины (гл. 1)

Червононосці

Джерело енергії

Русский язык будет велик и могуч

Грузия освободилась от СССР

Київ грає в націоналізм

Нація і Конституція

Нацпроект «Украина» исчерпан

Возможна ли новая Кремниевая долина?

Григорий Грабович: «Читая Андруховича или Жадана, вы не испытываете чувства провинции»

Чого в Україні не було, нема і невідомо, чи буде…

​Хунта как предчувствие

Обережно: агітдиверсанти! Але чому наш ворог – не росіяни

Сергей Дацюк: "Или вперед, или в Средние века"

Языковая политика Украины: действия власти, мнения граждан

Німецьку мову – до Конституції: безперспективна, але гучна ініціатива

Статус народів вимірюється їхньою волею до буття

Президент ФРГ: Языковая культура - один из главных элементов национальной идентичности

Мова як дім буття. Двомовність в розколотому суспільстві

Барт де Вебер: к новому национализму

Спільні дім, воля і доля, чи окреме сало по кутках?

Олесь Доній: Ні Янукович, ні Тимошенко, ні Ющенко не боролися за незалежність України...

Діагноз: криза ідентичності

За українську церкву, діаспору, виклики минулого та візію майбутнього

Із чого починати проект "держава Україна?

Примара "цивілізаційного розлому"

Барт де Вевер: новое лицо фламандского национализма

Цивілізаційний вибір: продовження розмови

Національна ідентичність і майбутнє України

Партійна система: краще менше, та краще

До школи за тридев’ять земель

Украина 2010 - страна без авторитетов

Операція прикриття. Або післямова до відзначення 65-ї річниці Великої Перемоги в Україні

 

page generation time:0,238