В украинской системе нечего исправлять, - там все надо менять.

Евгений Чичваркин

Пользовательского поиска
Институт стратегических исследований "Новая Украина"
Другие диалоги:

Засідання „круглого столу” на тему: «Політична криза та перспективи нових партійних проектів» (23 червня 2008 р.)

Версия для печати
18 июл 2008 года

З асідання „круглого столу” на тему: «Політична криза та перспективи нових партійних проектів» (23 червня 2008 р.)

Третья сила - это не столько название, сколько новые практики. И третье силой станет тот, кто сможет предложить на местах более практичные, эффективные социальные, экономические и политические программы развития.

Учасники:

• Андрій Єрмолаєв, директор Центру соціальних досліджень „Софія”;

• Олесь Доній, депутат Верховної Ради;

• Ірина Бекешкіна, науковий керівник Фонду „Демократичні ініціативи”;

• Володимир Фесенко, директор Центру прикладних політичних досліджень „Пента”;

• Євген Копатько, керівник компанії „Research&Branding Group”;

• Андрій Зоткін, науковий співробітник Інституту соціології НАН України;

• Володимир Лупацій, виконавчий директор Центру соціальних досліджень „Софія”;

• Олександр Левцун, керівник соціологічних програм Центру соціальних досліджень „Софія”.

Андрей Ермолаев.

Начну с Президента. В случае с историей с отравлением – это удар по лидерским позициям, способностям объединять. Ющенко перестал восприниматься и трактоваться как лидер в коалиции парламента и событиям в Европе, где впервые этот предикат появился у Тимошенко, и забран у Ющенко.

История с киевской кампанией, которая не стала самодостаточным феноменом для наблюдателей, но, наверное, ключевым, с точки зрения расклада элит и символов, произведенных этими выборами. В частности, – инерция для помаранчевых проектов в целом, ни один из них не стал успешным, даже БЮТ в этом смысле не выглядит успешным проектом на киевских выборах.

Поражением признан и результат народной самообороны, который стал символическим, – впервые президентский блок не прошел 3% барьер в политической столице. Фактически, это место, которое было форпостом политический событий.

Таким образом, наступает кризис помаранчевого мифа и появляется точка бифукации , создающая новую дислокацию информационного пространства, на которую будут ориентироваться избиратели. Некоторые наблюдатели уже поспешили в толстых еженедельниках заявить, что в украинском обществе может созревать запрос на радикальные проекты, как некие крайние, радикальные левые и радикальные правые. Но пока это гипотеза. Будет ли такой поворот общественного сознания, учитывая разочарование во всех прошлых вождях, – первая проблема.

Проблема вторая связана с политической структурой в нашей политике, с идеологией полит структуры. Мы привыкли все время разделять политические силы на левых и правых. Левые – сторонники социальной справедливости, сильного государства. И традиция эта связана с левой идеей и строем социалистическим. Правые – сторонники умеренных социальных реформ и быстрых экономических, апологеты частной собственности. Сейчас мы имеем тотальный микс. Каждая полит сила удивительным образом совмещает в себе старые социалистические стереотипы, связанные с ролью государства, со спецификой политики социальной справедливости, некими романтическими рыночными представлениями об устройстве экономики. У всех ведущих политических сил такое.

Наибольше это отражено в БЮТ. Сначала двигалась в сторону левоцентризма, а в итоге – резкий поворот в ЕС. Это все отражает некую эклектичность политических элит в Украине, которые, на самом деле, даже технологичнее самих технологов. Когда мы говорим о популизме, мы часто говорим о внешней стороне, о том, как он используется и культивируется, игнорируя то, что популизм является характеристикой самой элиты. Грубо говоря, элита не умнее и не глупее избирателя, она сама популистская, она не может управлять, она может только покупать и заигрывать. Если в Росси, несмотря на всю критику, и сохраняется идеологическое пространство, – оно стало другим. Там оппозиция и политические споры переместился из области политической в область интеллектуальную. В рамках власти есть либералы и социалисты, и это особенности российского правящего класса.

В Украине мы имеем обратный эффект – развернутое политическое пространство сосуществующих клонированных проектов, использующих масс-медиа для продвижения своих вождей. Продвижение харизмы своих вождей по принципу сетевого маркетинга, – кто больше раздаст денег, – и приемы шоу-бизнеса. Большая роль на продюсерских командах, успешных проектах. Конкуренция на площадках, заигрывание с массовым сознанием, и массы воспринимают это не как идеологический спор, а как шоу, – в этом успех ТВ-шоу не есть случайным. Для зрителя шоу популярных каналов и есть образ и характер и суть украинской политики. Это большой супермаркет, где ты выбираешь не идею, а успех.

Я думаю, что полоса политических пертурбаций не является случайной только потому, что нестабильна и противоречива политическая система, но и потому, что после нарушения того равновесия элит, которое держалось во время Кучмы, когда разные группы переходили из команды в команду и единственное обеспечение новых переходов было через избирательные компании. Выборы стали способом и формой утряски, усушки интересов элит. И, обратите внимание на эволюцию, – 2006 год закреплял раскол помаранчевой команды и ее противников. И, вместе с тем, он проявил расклад сил во власти. Оказалось, что помаранчевые не имеют монополии. Коалиция оказалась невольно левоцентристской, но достаточно многие из ее лагеря ушли и похоронили помаранчевый миф. И мы имеем сейчас подходящий ландшафт. Если ошибочна гипотеза, то, может, следующая волна будет тоже помаранчево – синей или какой-то иной.

Ведучий - Олександр Лєвцун.

Тема нашого «круглого столу» – політична криза та перспектива нових політичних проектів.

Щодо характеристики. Теперішня політ криза має багатоплановий характер, різноманітні аспекти, які стосуються електоральних характеристик, і цілісно ідеологічні.

По-перше. Визначальною рисою є криза помаранчевого міфу. Додам, ще до такого світоглядного аспекту, що важливим моментом є розкол сил, – раніше БЮТ та Наша Україна були як союзники, навіть термін такий був «помаранчеві». Зараз наочними є агресивні дії. До речі, за результатами 2006-го року, коли виникла дискусія «що ж ми маємо» та за результатами виборів дехто навіть висловлював гіпотезу так званих трьох Україн. Вже тоді ми зауважували, що йдеться лише про зміну лідера помаранчевого електорату, маючи на увазі Тимошенко. Вкрай конфронтаційна, жорстка конкуренція Нашої України та БЮТ за електорат, вилилась у війну компроматів та жорстких обвинувачень. Незважаючи на такі важкі обвинувачення ці політ сили продовжують спільний розподіл використання владного ресурсу. Тобто ці обвинувачення, унеможливлюють їхнє сприйняття, як власне союзників. Йдеться про процес, до речі, він і соціологами фіксується, що цей електорат диференціюється. Якщо прихильники Нашої України більш-менш лояльно ставляться до БЮТ, то БЮТ, зрештою, все більше негативно ставиться до НУ і рідше підтримує її як партію. Йде чітке розмежування електорату.

Інший аспект – криза владного режиму. В чому він виражається? Криза довіри до Ющенка, як президента країни. Рівень довіри максимальним був 2005-го року після інаугурації, а потім і до початку 2007-го відбувався спад довіри до нього. Одразу після розпуску ВР відбувся незначний підйом і стабілізація, тоді і заговорили про Ющенка, як сильного лідера. Однак, з початку 2008-го після несприятливих результатів дострокових виборів знову розпочався стійкий спад рейтингу Ющенка, і зараз у нього найнижчий рівень довіри за всю його каденцію.

Ще один аспект кризи – це і падіння рейтингу Нашої України, деякі соціологічні служби говорять навіть про 5 % рівень підтримки серед усіх опитаних, за нашими даними, – це трохи більше. Поки що усі соцслужби замірюють рейтинг блоку у складі багатьох партій, але вже зараз зрозуміло що пора вимірювати рівень електоральної підтримки власне партії Наша Україна і окремо вимірювати рівень блоку НУНС.

Через кризу владного режиму у кризовій ситуації опинились національні демократичні сили. Старі проекти Народний рух та УНП мають украй низькі рейтинги. На цьому фоні активно прогресує об'єднання «Свобода», і це говорить про перспективи нових радикальних проектів. Слід відзначати, що нападки БЮТ і НУ і відсутність будь-яких дієвих реакцій, у тому числі і з боку правоохоронних органів, в масовій свідомості дискредитує ідею партії. І, навпаки, зростає довіра до популістських проектів.

Виборці охоче йдуть на тотальну електоральну корупцію – так показали вибори мера. Притримуючись при цьому принципу «от паршивой овцы, хоть шерсти клок».

Окремо слід сказати про можливого замовника, про зовнішьо-політичний фактор у процесі партійного творення, про можливість виступити Росії у числі замовників на новий політ проект. На мій погляд, події у Севастополі, заяви Лужкова, вкрай не прийнятні висловлювання Іванова показали, що Росія готова йти на провокаційні жорсткі дії по відношенню до України, намагаючись не допустити вступу до НАТО. В цьому сенсі виникає можливість появи замовлення на проект проросійський, оскільки проект Вітренко у занепаді. Не виключено замовлення на проросійський проект. Партія регіонів, на мою думку, патріотична і стримана, як для проросійської партії.

Ірина Бекєшкіна.

Я намагатимусь коротше, щоб інші мали поле для висловлення. На мою думку, ніякої політичної кризи немає, якщо вона і є, то стосується лише вузького кола ВР, включаючи 450 чоловік плюс їхні штаби, команди. Тому що те, що у нас відбувається багато років, починаючи з 2005-го, я б назвала хронічною хворобою нашого політикуму. А якщо вона хронічна, то це не криза. Це, як з певними загостреннями, як тоді, коли болить печінка, – щось з ' їв не те і починає боліти сильніше. Але, насправді, серйозної політичної кризи немає.

Коли ми говоримо про появу нових партійних проектів, – ця ситуація, яка є в парламенті, і є причиною появи нових політ проектів. По-друге, я не згодна з тим, що кажуть, що нинішня ситуація призвела до руйнування помаранчевого міфу. Цей міф був зруйнований давно, протягом 5–6 років. Можна ілюструвати даними і падіння рейтингу Ющенка, який був на чолі всього цього, – воно відбулось давно. Був певний зліт, коли він розпустив ВР, але потім все повернулось до колишніх результатів. Не можна вважати показником політичної кризи і рейтинг довіри до владних структур, до президента, бо вони просто повернулися до стабільних показників, які були за часів Кучми. Але тоді ми не говорили про суспільну чи політичну кризу.

Все це свідчить про дещо інше. Криза в тому, – і вона не політична, а суспільна, –що люди розчарувалися не лише у нинішній владі, а й у своїх кумирах колишніх. І цим індикатором є не те, що відбувається в ВР, а те, що відбувалось на київських виборах. В Києві все ж живе більш просунута частина суспільства, і половина киян ці вибори проігнорували, не дивлячись на те, що вони їх хотіли (це показували дані соціологічних досліджень). Вони вважали, що владу требу змінити, і більшість була проти Чернівецького, і його стеля, казали, – це 30%. Ну, так воно й було, якщо рахувати відсотки від кількості всіх киян, але вони на вибори не пішли. Тому що вони не побачили альтернативи. І це був жест середнього пальця нашій владі. І це знаменувало інший підхід до електорального вибору.

Я б сказала, що у нас, починаючи з 2004-го, вибір населення був харизматично-фанським. Були команди і були фани. І, звичайно, важливо, щоб свої перемогли, не зважаючи на якість гри та все інше. Те що відбувається в спорті. Той серіал, який безкінечний, із задоволенням дивилося наше настелення, – це був не лише певний серіал художній, а гра за команди і за них вболівали, наших героїв підтримували. І якщо потрібно десь проголосувати по ТБ за інтерактив, – і це робили. Зараз це все проходить, оця харизматично-фанатська мотивація.

У Києві бачимо, що те, на що розраховувала Юлія Тимошенко, не спрацювало. І соціологи замірювали, були такі питання, за кого б голосували і було таке, що 9% проголосували б за того, на кого вона покаже. Але це 9–10 %, тому не вийшло. Тому що мотивація була раціональною. Ті, хто бачив раціональні причини проголосувати за Черновецького, не для всіх це була «паршива вівця», для декого вона була дуже хороша, і тому вони пришли і проголосували. Решта проігнорувала. По-друге, вони побачили просту річ – на виборах було видно і зрозуміло – вони йдуть боротися за владу, щоб провести своїх людей у владу. Бо коли кричали, що головне змінити владу – треба було виставити єдиного кандидата, але коли пішли демократи дружніми рядами, змагаючись між собою, бо у них був спільний електорат, а ще коли вони в списки понасували забудовників, то все стало зрозуміло. І тому кияни проігнорували ці вибори.

Ці вибори, я не знаю, чи хтось замовляв післявиборчі дослідження, але це треба проаналізувати, бо це буде відбуватися по всій країні, – «бабусь з гречкою» для Черновецького не вистачило б. Навіть 14% молоді були готові за нього голосувати, серед яких ніхто не отримував гречки. Це питання. Я думаю, що просто голосували за менше зло. Коли Кучма переміг, то більше половини голосували за нього як за менше зло. Або будуть голосувати за більш менш прийнятне, або не будуть ходити взагалі.

В аспекті цього питання – де тут третя сила? Зараз багато про це кажуть, і теоретично запит на таку силу є, бо розчарування у людей велике тому, що третина згідно соцопитувань хотіли б цю третю силу бачити. Бо більше 70% розчаровані у протистоянні помаранчевих і біло-блакитних. Це є простір для третьої сили. Інші 30% голосують при комусь. Цей електорат вже визначився і чи хочуть вони справді третю силу, чи вони хочуть трохи інших політиків, щоб вони не сварилися. Вирішували їхні питання чи задовольняли якість нинішніх політиків і політики. Це перше. Це як зі шлюбом, – здається, людина зайнята але сьогодні вона заміжня, а завтра може бути вільною.

Ця зайнятість вона може бути назавжди чи тимчасово. І питання: можна нічого не робити, і воно само вивільниться, або можна працювати для того, щоб змінити ситуацію, щоб цей електорат в даному випадку здобувати. І електорату у цьому сенсі дуже багато.

Давайте згадаємо 2002 рік.

Комуністи мають 20%, пройшло 6 років і ми вже сперечаємося чи пройдуть комуністи 3% бар'єр, – дивіться, як вивільнився електорат.

Наша Україна мала 23% сама по собі у 2002, а зараз ми сперечаємося 5 буде чи 7%.

БЮТ шалено раділи, що пройшли, 5% – зараз вже 30%. Партія регіонів – ми не можемо знати, скільки вона мала у 2002 році, але половина електорату була з Донецької, Луганської області – 6 % законні були. У «За ЄдУ» було 12 %. Де тепер НДП, СДПУ(О) – не знаємо, а були колись могутні партії. В жодні країні світу такого немає. Такого вже нема у Польщі, Словаччині.

По-перше, треба зробити так, щоб виборці пішли на вибори, але от це розмежування помаранчевого і біло-блакитного начебто закінчилося. Але коли ми подивимось, як вони оцінюють політику то, тут чітко свої не-свої. Це ділення на своїх і чужих воно залишилось на рівні політики. І це перша проблема, бо очолити цю третю силу може тільки відомий політик. Але вони вже розглядаються як свій-чужий. Навіть якщо взяти проблему, що партія, яка буде обстоювати проблеми медичного обслуговування чи пенсіонерів – ніякої так політики, – все рівно будуть дивитися хто тут свій-чужий.

По-друге, однієї третьої сили не буде. Власне це «треті» сили, які будуть ґрунтуватися на часткових проблемах і питання їхнього успіху лише в тому, скільки їх буде, як на виборах у Києві. Якби їх було менше – влада б змінилася. А коли їх буде надто багато – вони пролетять всі разом взяті. І друга небезпека, що народ просто перестане ходити на вибори. Вони будуть ходити на місцеві, бо це ближче до їхніх проблем, а на загальнонаціональні – не будуть. Виграє той хто залишить найбільше своїх фанатиків. Бо у будь-якої команди, як би вона погано не грала, якась частка фанатиків залишається.

Андрій Єромалаєв.

Пропоную цей перелік факторів, щоб можна було поговорити про перспективи. Третя сила - просто інші. Це нові. Ті, хто прийдуть на зміну. Ті, хто є домінанти – головні опоненти особам, які не справляються з ситуацією, і треті – ті, хто змінить. Це, як посередник, коли є конфлікт між двома. Це інша характеристика на запит і уявлення про третю силу. І третя сила, як нова ідея. Нова пропозиція майбутнього, яка є контравкерсіна тим стереотипам, які є не ефективними, і від яких є втома. Що ж може стати третьою силою? Посередництво, заміна, чи просто запит на зміну ландшафту, консервація.

Євген Копатько.

Я бы позволил себе немного подискутировать с Ириной. Выборов киевляне не хотели, как и не хотели выборов в 2007 году. Около 60% и 50% по Киеву не хотели идти на выборы.

В 2007-ом году в апреле 60% и за 10 дней до выборов 54% голосовать не хотели, тем не менее, 60% пришли и проголосовали. Сейчас была та же самая ситуация. Много говорили о возможных вариантах развития после выборов. Первый результат, который получили, – падение явки. Второе – конфигурация в киевском горсовете не отражает ситуации в парламенте. Это первый звоночек для выборов в стране.

О явке. На мой взгляд, для любой полит силы, которая претендендует сохранить свое место в политике, и для той, которая хотела бы развивать свой полит проект – надо обратить внимание на этот аспект. Потому что если так все будет развиваться, то будут драться за электорат. Я думаю, что дальше ситуация будет хуже. Мало того, что у нас страна разделена, и нет лидера национального, а только в том или другом регионе, так еще и может развиться субъектность. Как при Киевской Руси, когда перед татарским нашествием у нас было более 50-ти удельных княжеств, которые при этом еще и воевали между собой. У меня такая картинка возникает. Потом уже внешний враг придет добивать территорию. Может, и пессимистично, но отсутствие управляемой власти – это серьезная проблема. Ирина права, что больной – он хронически больной.

По нашим данным, среди стран СНГ, самое низкое доверие к ветвям власти в Украине. Это разница разовая. В районе 20 % доверия всего. Вопрос заключается в том, что в этих условиях управлять государством было бы очень проблематично.

Мы позволили себе сделать такой замер – куда перетекают голоса сейчас. От НУ и Самообороны, которая перестала быть политической силой и ее опередили даже коммунисты. Еще в феврале мы об этом говорили и коммунисты ее почти на процент обгоняют.

Как ни парадоксально, они уходят помимо БЮТ – к Литвину около 10 %. Это еще одна полит сила, которая не исчерпала силы, и это показали выборы в Киеве.

От БЮТ тоже к Литвину – 10%. Голоса коммунистов – к регионалам. И наоборот – 15–16 %, внутренний перетек голосов. И это говорит о том, что еще не исчерпаны силы.

Мы попытались понять, какой может быть следующий проект. Ни одна из заявленных партий не попадала в область статистических погрешностей. Выборы в Киеве показали, что радикальные проекты возможны, и это опасно, в процессе радикализации в анклавах. Помимо того, что в 2005 Украина раскололась на 2 части.

Потом наблюдается социальная диффузия – перетек в другие регионы, но мне кажется, что Киев становится самостоятельным анклавом. Мне кажется, такая перспектива и участь ждет Крым. Это я заглядываю на пару шагов вперед. Но все говорит, что тема будет нарастать. И дело даже не в России, а в том, что позиция Украины и политиков не понятна для большинства населения Крыма. Идет не восприятие власти. Плюс внутренние конфликты на территории Крыма.

Подводя итоги. Полит проекты возможны всегда, но поле очень узкое для этого. Вспомните выборы – 1999, 2002, 2004 годов. Всегда социологам задавали политики вопрос, а какой может быть третий вариант. Сколько мы только не мерили игроков политических. На сегодняшний день это картина пока осталось не написанная маслом. Поле есть, но в этих условиях сложно выйти на этот уровень. И я думаю, что если проекты будут развиваться, они будут более технологичны и локализованы в регионах. Пока сохраняется 3%-барьер, можно получить те заветные 750 тысяч голосов, которые позволят его преодолеть.

Репліка

Не 17 год, а средина 15-го века. Княжеская элита не справилась с задачей самостоятельно, и Россия проиграла полякам. Потом началось окатоличивание, и был запрос на контрэлиту. Нас ждет новая казачина. Это те, кто будут жестко пикетировать Ющенко снизу. Гуляй-поле, скорее всего.

Оговорился - это 13 век.

Андрій Зоткін.

Я согласен с мнением Ирины. О том, что полит кризис переходит на социальный, что болезнь одного важного органа дает плохое самочувствие всего организма.

Может ли политкризис изменить конфигурацию политических сил? Может, и уже меняет. В сознании самих граждан. По результатам мониторинговых исследований, которые разрешают выстраивать тенденции по отношению с прошедшими годами, можно сказать: это, прежде всего, разочарование в лидерах и партиях. В 2006 году 25 % и сейчас показатель, который отрицает наличие лидеров, увеличился на 13% – это 38%. Отрицающий наличие эффективных лидеров, те, кто согласен с тем, что есть такие лидеры, – их количество уменьшилось на 10% – сейчас 33%.

Относительно партий, которым можно доверить власть. Те, кто отрицает такие партии – увеличилось на 16%, сейчас их почти 40%. Те, кто согласен, что есть партии, которым можно доверить власть – уменьшилось на 13%, и сейчас их около 30%.

Тем не менее, в общественном сознании нет девальвации ценностей многопартийной системы. Количество тех, кто отрицает многопартийную систему, уменьшилось. В 2006 – 46%, а сейчас 43%. Количество тех, кто считает, что многопартийная система нужна, – увеличилось с 22 до 26%.

Следующая тенденция - недовольство уровнем развития демократии в стране.

Недовольны 58 % против 17,7 % тех, кто доволен. Прослеживается на косвенных вопросах увеличение количества тех, кто склоняется к авторитарным моделям. Возросло количество тех, кто согласен с усилением полномочий президента – с 37 до 42%, наоборот, тех кто считает, что между президентом и премьером должен быть баланс уменьшилось с 29 до 23%. С 2 на 5%, 7% сейчас изменилось количество тех, кто считает, что президент стране не нужен вообще.

Тех, кто считает, что сильные политики могут сделать больше, чем законы, осталось на том же уровне в обществе, – превышает 60%.

И рост авторитаризма. Если о рейтинге оценки Ющенко, как эффективного лидера, можно даже не говорить, то усилился рост авторитета Путина. Число тех, кто поставил низшую оценку его деятельности, уменьшилось на 3%, а тех, кто поставил высшую – увеличилось на 11%. И сейчас таких 27% опрошенных.

Еще одна тенденция – крушение или дефрагментация, девальвация европейского мифа. Утратил сегмент тех, кто позитивно относится к идее присоединения. Если раньше была дуальность к присоединению и к России, и к ЕС, то сейчас ситуация изменилась. Присоединение к России сохранилось на прежних позициях и превышает 60%, а к ЕС – потеряла 17% и сейчас это чуть более 40%. На 23% увеличилось количество тех, кто сомневается.

И ответ на один из основных вопросов заседания. Могут ли появиться новые силы? Могут. Но не надо утешать себя, что они появятся ниоткуда. И вряд ли новые полит силы возьмутся из народа. Достаточно посмотреть список 50 самых богатых украинцев, капиталы которых составляют 86 % от ВВП страны. Новые политические проекты возможны - или же исходить из наличия основных экономических игроков, которые и будут «заказывать музыку». Или же они будут выходить исключительно из радикальных действий действующих сил, или новых, появляющихся у нас. Чтобы они могли всколыхнуть массовую деполитизацию населения.

Олесь Доній.

Я хотів би одержати більше практичних результатів від сьогоднішнього круглого столу. Бо ситуація настільки очевидна з соціальною та парламентською кризами, що необхідність нових політ сил є очевидною не лише для політиків, але й для звичайних громадян. Тому хотів би більше почути про можливості такого конструювання. Ми цілком, мабуть, свідомі того, що необхідність в силах є, але можливість для їхнього утворення майже відсутня.

Коли Єромалєв говорив про протистояння по парадигмі ліві і праві, які зникають поступово, мені здається, що варто було б говорити про те, що у нас протистояння по лінії україно-культурне середовище і російсько-культурне, або російсько-культурний проект і україно-культурний проект – як було, так і відбувається. І коли ми говоримо про кризи політичних еліт і партійних проектів, то треба окремо розглядати проекти в україно-культурному просторі, і окремо – у російсько-культурному, які, на жаль, достатньо слабо перетинаються. Вони мають достатньо чітко окреслені і регіонально, і ідейно електоральні групи, і дифузія відбувається в межах цих двох проектів а не між ними.

Коли пані Ірина каже, що є дуже багато вільного електорату, я, наприклад, цього не бачу. Коли кажуть, що недавно 20% було у комуністів, а тепер у них 5% – так вони не перетинаються з україно-культурним простором. Це електорат, який орієнтувався не так на соціальну проблематику, як на проросійські гасла, які свого часу перебрала партія регіонів. І якщо розчарування йде в помаранчевому таборі, то цілком очевидно, що ті, хто розчарувалися, не перейдуть до сили, яка не зможе себе чітко позиціонувати по вектору геополітичного розвитку, по гуманітарних та соціальних векторах. Ми можемо говорити про пошук двох третіх сил – одного помаранчевого, україно-культурного, а одного, і тут більша проблема, – російсько-культурного. В україно-культурному проекті можна чітко говорити про кризу еліт, в протилежному таборі ці процеси ідуть але до криз ще не дійшло.

І очевидно, що частина електорату не задоволена занадто конформістською поведінкою партії регіонів, яка готова співпрацювати з партією влади. Можна очікувати проростання якихось проросійських настроїв, які підживлюються третьою стороною, в даному випадку Росією. Але чи зможе цей перехід бути потужним – невідомо щось типу Волги, навіть з російським фінансуванням, хоч спроби є, і ставка буде робитися зараз після Вітренко на більш молодих лідерів, які вже починають говорити про необхідність російської карти для України. Але це пас у бік кремля, в певному змаганні за право бути більш проросійським політиком в Україні.

Мене більше цікавить чи знайдуть в таборах, які раніше називалися помаранчевими, а ще раніше демократичними, не просто новий проект, не просто нову третю силу, а щось що буде кардинально відрізнятись – от тут в мене є сумніви, бо зараз є розквіт технологічних проектів одного гасла – типу «Закон один для всіх!» чи «Бандитам тюрми!» з відсутністю змісту та не готовністю далі слідувати цьому гаслу. Як показує практика виборів, то населення готове купуватися одноразово на такі гасла з подальшим розчаруванням і, можливо, що надалі це ж населення готове голосувати за нові технологічні проекти з таким же гаслом. Проблема не лише в політиках, а й у тому, чи порозумнішають виборці, чи захочуть вони бачити відповідальних політиків. І тут у мене зовсім великий скепсис. Тобто, навіть, якщо зараз і можна створити проект третьої сили, є проблеми чи буде він ідеологічний, а не технологічний і, наступна проблема, а чи хочуть ідеологічності виборці. От такого бажання з боку виборців непомітно.

Імовірно, що на нас чекає розквіт регіональних проектів. Про це говорилось мало. Місцеві вибори показали падіння рейтингу всіх парламентських партій і зростання технологічних, персоніфікованих регіональних проектів – і Кличка, і Катеренчука, і Черновецького – це не парламентські проекти, це регіональні проекти. І тут ми можемо загади що в Україні було вже декілька регіональних проектів. Які базувалися на конкретних областях. Яскравий приклад – «Громада». По пам ' яті, вони взяли понад 30% в Дніпропетровській області, 7 % - в Кіровоградській і в Херсонській – 4. Решта – це був базовий фон. Аналогічно, але не вдало, був створений «Національний фронт», який взяв доволі високий відсоток, здається, близько половини по Галичині і досить ще багато по Волині, але це все одно не дозволило їм подолати бар'єр у 3 %. В регіональних проектах я бачу небезпеку з точки зору національної єдності країни. Але аналізувати можливість виникнення таких проектів соціологи повинні. Експерти повинні прогнозувати можливість зростання таких проектів і пропонувати механізми вирішення цієї проблеми. У нас питання не лише поговорити, але й малювати схеми покращення ситуації, і тут є певна відповідальність експертного співтовариства.

І, якщо ми вже торкнулись київських виборів, то мені здається, як після виборів і після діяльності, наприклад, після виборів парламенту і у політиків час від часу виникає проблема, то і соціологам варто було б зізнатися про свою поведінку під час київських виборів. Соціальні функції відповідальної соціології не були витримані, соціологія була утаємничена від знаних нам структур, тобто результати не видавались суспільству, а те що видавалось – було замовлено фірмам-метеликам. Очевидно, що тут мало місце суто технологічне завдання, що має мало чого спільного з соціологією, і знов-таки, ніхто нормального шлагбауму не поставив – на жаль, журналісти друкували дані таких фірм. Тобто, відповідальність мусить бути і у політиків, і у соціологів, і у політ експертів, а найбільша відповідальність має бути у виборців.

Андрей Ермолаев

Затронули тему, на которую нельзя не реагировать. Украино-культурное и русско-культурное политическое пространство. Как постулат, предполагается национальный украинский проект политических сил уже социального пространства. Это значит, что как в том старом мультике – из 10 лошадок и бычков кто-то не посчитан. Это первая проблема. Вторая, – есть ли у нас политические носители таких пространств, насколько это адекватная оценка? На мой взгляд, очень важно различать социо-культурное пространство и национальный проект. Действительно, существует романо-германское пространство, средиеземноморское с ним пересекающееся, англо-саксонское, российское, но они не совпадаю с национальными проектами. Отожествлять традиции полит культуры с полит стереотипом и программой нельзя.

И как пример, Александр поставил эту проблему, я хочу утвердить и укрепить. Те, кто еще вчера считались пророссийскими политическими силами, не воспринимаются в России уже толерантно. И Россия уже здесь манипулирует игроками, исходя из того, что она будет ассимилировать или членить Украину. Она решает совсем другие проблемы – прибыль, доходы, активы, территории безотносительно пространства. В России приходит понимание того, что в Украине происходит внутренняя метаморфоза, формируется новый социум, внутренне очень конфликтный, но уже не российский. Там может быть элементы русского, но не российский уже.

А в этой связи тогда вопрос, какого качества политические проекты, которые используют эти культурные компоненты? Ориентированные на Запад, или российско-ориентированными или что-то другое. На мой взгляд, можно было иначе сформулировать – трагизм ситуации в том, что не завершилось проектирование национального проекта. И здесь большой упрек элитам, которые оказались не в состоянии вести диалог по этому поводу. Может, не зря говорят о национал-демократической традиции, но мало печатают Костомарова, Драгоманова. Ответ очень простой – люди действительно считали, что феномен украинства – это плебейская нация, и их выводы связаны с выводами Липинского. Надо формировать панов. Так вот, наши паны оказались не в состоянии пока в динамике, в большой конкуренции сформировать проект, который бы охватывал все тело страны. Раз не охватывает, раз смог ответить на вопрос только для части, то все, там начинается российское ориентирование. Это мы виноваты. Это мы сами таким образом формулируем конфликтогенный фактор. Большинство политических сил сейчас украино-центричные, просто нет консенсуса по поводу проекта Украины как объединяющего, охватывающего всю Украину, все экономическое тело, вот в чем проблема.

Комментарий

Російсько культурний проект не обов'язково передбачає проросійський проект. Це різні речі, і тут є схематичний приклад, коли найменше інвестицій, наприклад, в Донецьку область, яка входить в російсько-культурний простір, але це значить, що вони готові до орієнтації на Москву. Я вже казав, що великим плюсом в змаганнях донецьких за Київ було утворення києво-центричості. Те, що вони дивляться на Київ, і саме з метою завоювати Київ, саме Київ, а не Москву, і не з метою здати, це, безперечно, великий позитив. Але не можна не бачити, що йде змагання двох культурних проектів в Україні. Не правильно. І з точки зору соціології можна дивитися, що постійно виникає мовне питання, постійно йде голосування за своїх кандидатів –лівобережжя чи правобережжя – це є такий факт. Але це знов-таки не означає, що в російсько-культурному просторі не може бути зміна орієнтації від Росії на Європу, і це, до речі, засвідчив той самий Кучма, який свого часу перемагав на гаслах російсько-культурного проекту, але переорієнтував еліти. Але еліти переорієнтувати набагато легше аніж виборців. В цьому і є проблема.

Виборці партії регіонів стримують свої еліти від більшого блокування з київськими елітами, бо вони не готові до такого швидкого переорієнтування. Вони більш російсько-культурні. І керівництво ПР змушене з цим рахуватися, і хоча я певен, що вони готові до вступу до НАТО і ЕС, вони не будуть цього говорити. Бо тоді вони відірвуться від власних виборців.

Владимир Фесенко.

Первый и главный тезис – а есть ли у нас политический кризис. Я считаю, что нет.

Мы можем говорить о полит кризисе только в том случае, если наблюдается кризис ведущих политинститутов, когда они не сформированы или не действуют в нормальном режиме, принимая решения в юридической плоскости. Три института – президент, парламент, правительство. При проблемах определенных с низкой эффективностью, но все эти институты у нас функционируют. Второе – если не работают ключевые полит процедуры – выборы. Выбор у нас проблемно, но происходит. Вот если мы столкнемся с проблемой не сформированности правительства либо проблема формирования коалиции новой тогда это будет признак кризиса, а пока нет его. И третий важный признак, если проявляется нестандартные, контрсистемные, неправовые или выходящие за пределы правового пространства форма массового политического поведения, например, массовые акции и протесты подобные тому, которые были в 2004 году. Вот тогда – есть политический кризис. Нет этих признаков - не корректно говорить о политическом кризисе. Мы можем говорить о политической нестабильности, о кризисных тенденция в парламенте, партиях. Руйнация - мифов – это не признак кризиса. Это постоянно происходит.

Проблемы в политических партиях тоже могут происходить постоянно, но если это не затрагивает систему власти - это не политический кризис.

Другое дело, что наша система власти находится на гране политического кризиса. Она беременна потенциально этими кризисами. И если, в ближайшее время, состоится отставка правительства или не будет сформирована новая коалиция тогда - да, у нас будет наличие нового политического кризиса. Сейчас его нет. Что касается влияния на формирование новых проектов политического кризиса. Я бы отметил одну тенденцию, которая может помочь формированию и усилению появления новых проектов. Это разочарование в ведущих парламентских силах. Эта тенденция присутствует, но она только начинается. Нет кардинального перелома. Небольшая часть избирателей постепенно отходит от ведущих парламентских сил, но качественных изменений пока не произошло. Значительная часть избирателей в БЮТ и ПР, я думаю, что именно ситуация вокруг этих политических сил будет решающей. Они пока готовы голосовать за эти политические силы, даже критически относясь к их действиям, к их политическому поведению, но пока критического перелома не произошло. Я думаю, пока идет лишь подготовка политических, психологических предпосылок для появления новых проектов. Но говорить о том, что они уже могу случится в ближайшее время, - эффективные новые проекты, - я думаю, пока еще рано. Что касается социальной базы для новых идеологий и полит проектов – согласен с теми, кто говорит, что вряд ли у нас возрождаются идеологические факторы. Теоретически он может появиться, но только в том случае, если значительная часть избирателей будет формулировать свои решения и свое политическое поведение в соответствии с социально-экономическими интересами. Сейчас этого нет. Выходят из настроений, из политических и социальных ощущений, из симпатии к персоналиям, но никак не из социально-экономических интересов. Вот в чем проблема. Если тут и работает социальный интерес то самый примитивный. Мы называем такое обычно патернализмом и популизмом, когда вы не платите, а я вам отвечаю, вот у меня есть патрон – он мне дает что-то, а я в обмен ему даю свою политическую поддержку. Вот это работает. И если уж говорить о нео-популизме, то сейчас это новая тенденция, потому что технология которую использует Черновецкий или блок Литвина, ГАК - это технология нео-популизма. Технология прямого подкупа избирателей. Вот эта тенденция, похоже, будет набирать силу и ее нужно учитывать. У этой тенденции есть перспектива. Забегая вперед, вот эта тенденция коррупционного нео-популизма она просто подрубает на корню, просто извините за грубое сравнение – серпом по яйцам, всем левым проектам. Нынешним и потенциальным перспективным проектам, они просто не конкурентоспособны будут с теми политическим силами, которые будут подкупать избирателей.

Если говорить о новых политических проектах и социальной базе, пока потенциально формируется одна социально-экономическая группа, где свой социальный интерес выражен и проявлен в определенном политическом запросе. Речь идет о новом среднем классе. Пока эта группа достаточно аморфная, не очень большая по масштабу, но теоретически она может сформировать запрос на новый политический проект, на какой? Очень условно, исходя из их социально-экономических интересов, какой-то новый неолиберальный проект. Кстати ниша свободна, в Украине нет пока достаточно сильно проявленного неолиберального проекта. Опять таки не факт, что он состоится, но с этой нишей и поиском такого рода проектов, связана борьба за электоральные наследства нашей Украины. Этот процесс уже идет, если в Партии регионов и БЮТ ничего подобного не наблюдается, лишь очень слабые тенденции. А в Нашей Украине это уже проявлено достаточно серьезно, уже есть потенциальные претенденты, хотя бы на часть этого наследства, есть политики, которые хотят занять эту нишу. И, скорее всего, они себя будут позиционировать и как критики одновременно и Тимошенко и Ющенко. То есть это будет неопомаранчевый электорат и неопомаранчевые политические силы. Я пока не ставлю крест на помаранчевом мифе, может произойти трансформация, он может стать неолиберальным, он может стать прозападным мифом, но без Ющенка. Вот это может произойти. И уже есть потенциальные претенденты, как минимум 3 человека- Гриценко, Яценюк и Катеринчук. Что будет дальше - посмотрим. Мог в этой нише, хотя я думаю, что он не вписывается в либеральный характер, так действовать Луценко, но он ближе к Юле. Я думаю, что он уйдет в этом направлении.

По поводу третей силы. Во – первых, уже есть претендент на эту роль – блок Литвина. Он за счет кризиса ведущих парламентских сил наберет и прибавит в случае возможных досрочных парламентских выборов. Но, в чем проблема этой третьей силы? Извините за такое сравнение – это прокладка, политическая прокладка. Никакой самостоятельной роли. Я согласен у нас два социо-культурных пространства, которые сформировали два политических пространства. Русскоязычное и украиноязычное. И большинство политических сил действует в этих двух пространствах. Литвин, претендуя на третью силу, он больше в украиноязычном политическом пространстве и пока ему эффективно не удалось выйти в русскоязычное пространство. Только за счет отдельных фигур в его блоке. Я не буду назвать фамилии. Мне один видный представитель блока Литвина рассказывал – я в одном регионе агитирую за этот блок, мне говорят: мы за вас будем голосовать вы для нас авторитетный человек, за блок Литвина - скорее всего нет, не нравится он мне, он для нас чужой. Вот эта матрица выбора свой-чужой она остается. Она имеет социокультурные характеристики. К сожалению, у нас не голосуют за проекты. О проектах могут говорить политологи и некоторые политики. Для абсолютного большинства избирателей категория проекта политического, национального - отсутствует в матрице их политических мотиваций. Это реальность. Многим она может и не нравится, но с ней приходится считаться. Я предполагаю, что в случае кризисных тенденций в БЮТ, в Партии регионов могут появляется политические проекты, которые будут претендовать на их политическое наследие, в соответствующих сегментах социо-культурного пространства. Но ожидать появление влиятельной третьей силы невозможно, потому, что у нас третья сила воспринимается избирателями как «ни рыба, ни мясо». Нет политической идентичности четкой. И, соответственно, претендовать на широкий круг избирателей без четких идентификации социокультурной, политической и идеологической, не приходится. По поводу левых партий я уже сказал. Пока оцениваю скептично, возможность появления новых партий. Попытки могут быть, но не уверен, что результативные. В лучшем случае, могут быть проекты на крайние фланги Партии регионов, некие пророссийские или более левые радикалы, которые будут бороться за часть разочарованных избирателей Партии регионов. Вот это возможно. Но пока рано говорить, на сколько это будет эффективно.

И последнее, о региональных проектах. То о чем говорил Олесь Доний. Я согласен, тенденция началась в 2006 году. Как минимум в десятке регионов были именные региональные блоки. Тенденция может проявить себя и дальше, но пример с Киевом, на мой взгляд, не очень корректен потому, что все названные проекты, которые сейчас региональные, имеют амбиции общенациональные. Думают об это у Черновецкого. Не факт как будут играть и с кем, но думают об этом. У Кличко, и его спонсоры не скрывают, что они хотят играть на общенациональном уровне. Но опять таки самостоятельно шансов нет, но думают об этом. У Катеринчука тоже есть определенные амбиции, но сейчас он оказался в сложной ситуации и в одиночку вряд ли будет возможность эффективно поработать в этой нише. Но думается, что из этих региональных проектов и могут формироваться новые политические проекты. Вопрос только в том, на сколько они окажутся удачными, эффективными, результативными.

Володимир Лупацій.

Тут уже дуже багато позицій було викладено тому я, фактично, не буду повторюватись стосовно соціології. З моєї точки зору, ми спостерігаємо завершення етапу конвертації влади корпорацій в політичну владу. Фактично сьогодні треба констатувати на якій стадії знаходиться Україна в політичному плані. Політична система, пострадянська політична система яка була сформована в Україні перестала діяти. У нас фактично криза представницької моделі влади.

Криза представницької влади, демократія для обраних повністю утвердилась. У нас в парламенті не представлені ні територіальні громади, ні бюджетники, ні представники малого і середнього бізнесу. Після кризи представницької влади політична модель призвела до кризи правової держави. Сьогодні політична система діє в умовах не конституційного поля, в умовах коли суди фактично теж корпоратизовані, зараз політичні еліти доходять до третього етапу. Це так званий політичний суїцид. Якщо буде поставлено питання для 300 спартанців, які є в парламенті і представляють супербагату частину України і більше нікого, тільки себе. Для них ніякі треті проекти не потрібні, для них потрібна двопартійна модель і прокладка. Про що сказав Фесенко. Але щоб ця модель утвердилась потрібно реалізувати один дуже не популярний крок – але дуже спокусливий – л і кв і дац і я поста президента або буквально де-юре , або шляхом зміни запровадження виборності президента в парламенті. Я думаю фактично дрейф іде в цей бік. Враховуючи соціологію і не дивлячись на те чи падає % довіри до інституту президента чи ні, якщо політичні еліти, заради свого політичного комфорту, і не маючи, власне кажучи, бачення як вивести країну із кризи і як забезпечити політичну легітимність свою у цій державі, підуть на кроки ліквідації поста президента - це буде політичний суїцид. Тому що ми отримаємо дві країни. Одна – парламент або в трикутнику парламент, кабмін і секретаріат президента. Дві країни – одна на печерських пагорбах і вся інша це територіальні громади. Після ліквідації поста президента може бути два сценарії - або, в випадку наростання економічної кризи і фінансової нестабільності, це просто буде втрата контролю цих печерських пагорбів, над розвитком ситуації і над функціонуванням суспільства споживання. Суспільство споживання – останній бар'єр для електорату. Поки працюють супермаркети. Поки видаються кредити, поки можна забезпечити більш менш прожитковий мінімум, суспільство може групуватися на фанів. Як тільки система життєзабезпечення, житлово-комунальна сфера у великих містах, або системи, які забезпечують масове споживання, дадуть збій чи будуть техногенні катастрофи у нас не буде поділів на фанів, бо буде поділ на тих, хто хоче вижити і тих, хто буде залишений на призволяще.

Відповідно, два варіанта після ліквідації поста президента – або безладдя чи спроба узурпувати владу але повністю нелегітимна спроба, бо у масовій свідомості це буде не легітимний крок. Якщо буде сценарій безвладдя ми можемо очікувати що у нас буде певне повстання голів міськрад, бо на них ляже вся відповідальність за забезпечення структур життєзабезпечення. Це люди які пройшли загартування як публічною політикою, так і розумінням специфіки малого і середнього бізнесу який розвинувся і сформувався на рівні міст. Відповідно з цього середовища можемо очікувати, як казав Олесь, якісь ефективні регіональні проекти і якщо в них буде достатньо інтелектуального забезпечення вони будуть пропагувати себе як загальнонаціональні проекти. Якщо ні, вони будуть залишатися регіональними. Другий варіант, якщо буде спроба здійснити узурпацію з боку супер багатих представників, узурпацію влади в країні, нас очікує повстання рад, обласних рад. Тобто реакція буде на цьому рівні, враховуючи соціо-культурну специфіку і багатоукладність України. Найдеться багато областей і територіальних утворень, які, власне кажучи, де-факто не будуть визнавати дії цих узурпаторів. Відповідно немає сенсу сьогодні лінійно прогнозувати і робити соціологію, Ми з електоральної схеми не побачимо що нас очікує. З цієї схеми, що я намалював, з моєї точку зору, нас очікує тотальне переформатування політичного простору не коаліції, а взагалі типу політичних сил. Відповідно, на поверхні у нас буде дві політичних сили. Одна може виступати з позиції федералісти чи інтегристи, незалежно від того куди вони будуть інтегруватись, чи з Росією чи з заходом, з ЕС. І третя позиція – неопопулісти, але це не ті хто за гречку купують, це люди, які на регіональному рівні як на рівні Києва запропонують ефективні моделі. Вони електорат в долю беруть, отримавши можливість монопольно дери банити активи країни або у великому мільйоннику, вони пропонують постійний варіант - маленьку долю, міноритарними акціонерами роблять своїх виборців. Відповідно це одна партія. Друга партія буде виглядати по-іншому вона буде унітаристська, україноцентрична (в сенсі києвоцентрична), тобото не проти інтеграції, на міжнародному плані це будуть ті, хто буде за нейтральну Україну, за Україну, яка опирається на власний потенціал. І третя позиція – на відміну від неопопулістів, вони будуть просувати постекономічні цінності. Будуть апелювати до цінностей які не пов'язані з безпосередньо з гречкою.

Я исхожу из тех сценариев, которые заявляются. Когда я говорю о ликвидации поста – это может быть буквально е урезание или на уровне полномочий. Люди при памяти они контролируют финансовые, медийные ресурсы, медиакратия у нас работает и политтехнологов, которые ищут контракты тоже достаточно. Просто политтехнология в условиях кризиса перестает рабо т ать . В от эти полит технологические заманушки, ког д а прорывает коллектор или же падает энергетическая система, это не будет работать, с моей точки зрения. Будут выбирать реальных лидеров узнаваемых, близких. Вот э тих, регионалов – повстання голів, або повстання рад.

Заключительное слово - Андрей Ермолаев

Мы не ставили цель за полтора часа и, тем более, в конце июня, неожиданно обнаружить третью силу. И, слава Богу, что мы пришли к выводам, которые были очевидны и год назад, и полтора, что третья сила это не партия и даже не движение - это некое ментальное психологическое состояние избирателей, которые в который в очередной раз, в условиях поляризации ищет некий ответ. Мы послушали коллег и вот мы пошутили, что в некотором смысле третья сила - это некий матюк в правильной форме.

Вопрос состоит в другом.

Когда мы фиксируем некое положение вещей, рукотворное, созданное не только нашими руками, но и внешними факторами. И тут я хочу поделиться соображениями, о которых не говорил в начале. Почему важно, говорить об этом сейчас? Об это написали в докладе год назад и, на мой взгляд, тенденция только подтверждается. 2009 году будет еще один очередной для Украины Рубикон. У нас их много, но этот важен по ряду причи. Во-первых, вполне возможно, что резко ускорится процесс глобальных политических изменений, учитывая, что 2008 год выборов в штатах, возможно смена геополитических доктрин, что серьезно повлияет на ЕС. Мы имеем уже прецедент с Ирландией и, по всей видимости, старой Европе, чтобы держать ситуацию в руках, крайне необходимо смягчение и изменения к американской политике, это повлияет на элиту всего соталитарного пояса, включая Украину. Поэтому в поведении украинских политиков, сейчас очень много сценарного. Журналисты очень любят обсуждать поездки Тимошенко в Брюссель. Видя в этом внешний пиар. Господа, это не пиар, это торговые преложения, большие и серьезные. Есть симптомы того, что ставки сделаны. Именно поэтому Москве очень сложно делать ставки потому, что ни Ющенко, ни Янукович, ни Тимошенко не есть комплиментарными лидерами для России. Расклад другой. Этот кубик будет складываться в течении полутора лет. В течение 2008 и 2009 годов. 2009-ый может быть кризисным для Украины потому, что если нынешняя Москва делает ставку на ресурсы и новую архитектуру, а не лидеров, то Москве нет смысла сейчас стимулировать какие-либо кризисы потому, что 2009 сам, как на блюдечке с голубой каемочкой положит Москве целый ряд украинских активов включая ГТС, в этом кстати политическая интрига будущих поездок всех без исключения лидеров в Москву. С торговыми предложениями. Потому что, тот кто успеет правильно подторгнуть этими активами, тот получит хотя бы какую-то преференцию. Пока ее не имеет никто.

Второй момент 2009-го – ценовая ситуация. ВТО плюс энергоносители. Этот горючая смесь, которую мало кто еще спрогнозировал. С точи зрения реального результата, Владимир затрагивал только один из аспектов на примере с ЖКХ. На самом деле, в этих условиях мы просто еще не жили. Этого не знают наши металлурги, наша инфраструктура и средний обыватель, который ждет будущих цен по 179.5 за тысячу кубов, но он не знает, что такое цена 400 долларов. Я уже не говорю о ситуации с нефтью, судя по всему в ближайшие два года будут спекулятивные, сначала скачок, а потом выпускание цены и это надо будет как-то пережить. Таким образом, это целый пакет геополитических и экономических рисков на которые может отвечать только элита, которая в состоянии координировать свои действия. Мы видим обратную ситуацию, наша стартовая позиция фактически война элит. Это значит, что никто не готовится. Все сводится только к сведению внутренних счетов. Возможно даже, что политическая стратегия строится на том, что будет некий пик и выиграет в этой ситуации тот, кто будет дипломатичнее и удачнее.

Но я о другом. На мой взгляд, из трех позиций, которые в общественном сознании имеют какие-то маркеры - это нация, государство и страна, - по двум маркерам из 3-х, имеем состояние дезориентации. Государство – имеем факт усталости, разочарованность в институтах власти и т.д. Бюрократизация жизни в условиях демократического свала стала ключевой проблемой от обратного общественного статуса государства, которое по-прежнему выглядит неэффективным и неубедительным.

Нация, как некий системат идентификата и общественной мобилизации. Кто ты, с кем ты? По-прежнему, фрагментировано и здесь все фиксировали в разных формах эту проблему. Разное социокультурное пространство в едином социуме. Единственное, что работает буквально и практически – страна. Страна, как некое ресурсное пространство, которое можно осваивать. И мы имеем парадоксальную ситуацию – в политике свал, в национальном плане мы не фрагментированные в состоянии общественного сознания и социальной коммуникации, а страна активно развивается. Несмотря на все перипетии с экономикой и в 2008 году у нас сохраняется экономический рост, идет стихийное, но, тем не менее, более-менее, скажем так, последовательная реиндустриализация, смена профиля. И по наблюдением моих друзей, которые представляют средний бизнес, пока там на верху… здесь фишки можно складывать. Они создают условия для своего бизнеса, занимаются капитализацией. То есть, страна интересна с точки зрения социально-экономического становления без решения социо-культурных и политических вопросов.

Кстати, кто у нас говорит о стране? Все, что я говорю, отражено в политическом дискурсе, я не выдумывают эти слова. У нас есть государственники, сторонники наций и есть те, кто говорят языком « кра їни» . Так вот, подводя черту – в состоянии не артикулирован н ости национального проекта , Украина входит в полосу ресурсного освоения. При чем если раньше это было уделом внешних сил, то сейчас сами элиты не справившиеся с социальным управлениям относятся к своей стране как ресурсу. Будет ли это катастрофично? Я не думаю. Мне кажется , все будет по-украински. На самом деле , элит ы, котор ые поняли , что у них не по лу чается ни единого государства, ни какой-то объединяющей по комсомольской идеологии, переводится на язык меркантилизма. Учитывая, что в состоянии растерянности люди ведутся на мощные харизматические символы, я хочу обратить ваше внимание на то, кто пользуется успехом, почему я называю это новой козаччиной. Луценко, Волга, Шуфрич, Портонов, Гриценко - это и есть козаки. Которые, как некое новое сословие, в рамках существующих проектов, прорываются на основе политической попсы, укрепление личностной харизмы. Индивидуальным примером пробивая, таким образом, эти вождистские проекты. Новая козаччина это бунт внутри. Не смена лидера с улицы. Это приход людей, которые более прагматичные, более механичны, которые не обременены ни старыми правилами, ни новыми устоями. Ну, а манипуляция ценностями – это, к сожалению, присуще всем обществам.

Ресурсное освоение страны в условиях кризиса национального проекта перспектива ближайших 2-3 лет. Что касается политического проектирования, наверное, правы те, кто остерегают от появления радикальных политических течений, по той простой причине, что в состоянии стресса радикализм всегда популярен. Но я не считаю, что это будет какой-нибудь третьей силой, тем более, что есть и более влиятельные силы, во-первых. А во-вторых, третья сила - это не столько название, сколько новые практики. И третье силой станет тот, кто сможет предложить на местах более практичные, эффективные социальные, экономические и политические программы развития. Будет более убедителен, чем все эти, извините, «пердуны» на парламентских трибунах и романтики в правительстве. Это новые практики, которые дадут социально экономический эффект в условиях этого ресурсного освоения в ближайшие годы на местах. Если это смогу первыми понять региональные лидеры и региональные бюрократы у них появится шанс формирования альтернативных проектов. Если это сможет понять некая общенациональная политическая сила, которая просто использует региональный ресурс – вот здесь будет конкуренция - кто первым сможет.

Версия для печати
Рекомендуем к прочтению

НАТО: ответ на кризис в Украине и безопасность в центральной и восточной Европе

Действия России в Украине вынудили наблюдателей и политиков по обе стороны Атлантики, включая членов Конгресса США, пересмотреть роль Соединенных Штатов и НАТО в укреплении европейской безопасности. Особую обеспокоенность в плане безопасности вызывает ситуация вокруг таких стран не-членов НАТО, как Молдова и Украина. Отражая взгляды США и их европейских союзников, генеральный секретарь НАТО Андерс Фог Расмуссен назвал военную агрессию России «самым серьезным кризисом в Европе после падения Берлинской стены», и заявил, что НАТО «больше не может вести дела с Россией, как раньше».

Этот отчет, подготовленный всего месяц назад Исследовательской службой Конгресса США, хорошо передает образ мысли и расхождения позиций среди американских законодателей в отношении НАТО и кризиса в Украине – с одной стороны, заявления о готовности защитить интересы членов альянса, а с другой – ссылки на пророссийское общественное мнение в ряде стран Запада.

Читать далее

 

Материалы по теме

 

page generation time:0,135