В украинской системе нечего исправлять, - там все надо менять.

Евгений Чичваркин

Пользовательского поиска
Институт стратегических исследований "Новая Украина"
Другие диалоги:

Андрій Єрмолаєв: У кожного з кандидатів буде спокуса сильною владою

Версия для печати
23 янв 2009 года

«2008 рік був своєрідним «холодним душем»

Як колись соціологію, нині політичну науку часто називають «продажною дівкою». Що б Ви сказали у захист «підсудного»?

Якби українське суспільство не було настільки розгубленим та дезорієнтованим, то не існувало б і проблеми публічної політології. Те, про що Ви запитуєте, насправді, не є власне науковою діяльністю чи справжньою експертизою. Йдеться про публічну діяльність експертів, які у спрощеній формі в медіа-форматах відповідають на ті питання, які об’єктивно виникають у суспільстві. Відтак, їхня актуальність пов’язана не з самопіаром, а з реальним суспільним запитом, тому що запитань наразі значно більше, ніж відповідей. Однак, і я просто зобов’язаний про це сказати, чимало людей, які невдоволені ситуацією чи власним положенням, використовують позицію політологів для самоствердження, іноді навіть у дуже образливій формі.

Згадуючи свої університетські роки, які припали на час перебудови, я не те що з подивом, а навіть з певним розчаруванням дивлюсь на сьогодення – анонімний світ, анонімна критика, анонімні дискусії. Особливо в Інтернеті. Хоча й інші медіа – це теж, здебільшого, псевдоніми та «ніки». Люди чомусь обирають саме такий спосіб самозахисту, – суцільні коробочки, в яких не видно ні обличчя, ні образу, – що говорить про певну боягузливість тих, хто намагається впливати на прийняття рішень чи долучається до дискусії.

Тому, якщо хочете, політологи – це ще й певний суспільний форпост, адже вони першими беруть на себе проблему. Якби політична дискусія була більш інтелектуальною та відвертою, то в них взагалі не виникало би потреби.

Я переконаний, що місце політичних експертів не в медіа, а за круглими столами та в дослідницьких центрах, в роботі над законопроектами та серйозними політичними консультаціями, де великою мірою це пов’язано з освітньою роботою.

Ера фахової політології розпочнеться після завершення її публічного виразу, і я це буду вітати.

На Вашу думку, що відбувається з українським суспільством?

Я вже в одному інтерв’ю це сказав і не збираюся відмовлятись від своїх слів: усі ми (я маю на увазі і політиків, і частину експертів) задурили суспільство мантрами про його духовність і обраність. Особливо це було помітно в останні роки, коли на тлі непростих політичних процесів, відсутності політичного діалогу та обдуманих дій, романтичних, часто популістських бачень майбутнього, політики свої помилки (і навіть ф’ючерсні, тобто навіть ті, які вони ще можуть зробити), виправдовували молитвами, що українське суспільство й це витримає, що воно мудре і толерантне.

І 2008 рік був своєрідним «холодним душем», який показав, що ці мантри абсолютно не стосуються суспільства, в якому ми живемо.

Я приведу лише кілька прикладів, які, на мій погляд, демонструють всю глибину хвороби, яка не має жодного політичного забарвлення і не пов’язана з радянською цивілізацією, незалежністю чи помаранчевою владою. Це хвороба соціальної ґенези, над якою давно вже не працюють люди, обрані Богом, людьми і фаховим середовищем, – тобто ті, кого в суспільстві називають елітою.

Погляньте на все іншими очима. Суспільство, яке при кожній ліпшій нагоді вихваляється своєю освіченістю, виявилось взагалі нездатним до самореформування. 18 років одних балачок. Це просто ганьба на тлі пієтету перед Чилі та післявоєнною Європою, із заздрістю перед «Драконами» на Сході. Але ж ті народи зробили все власними силами, прочитавши, можливо, значно менше підручників.

Кожне таке чудо унікальне. Ми заздримо цим досвідам і нічого не робимо. Це говорить про відсутність або таланту, або сили волі.

Тепер подивіться, суспільство, яке завжди прикривається своєю великою історією, духовністю, історією православ’я, зараз в лідерах з торгівлі людьми, жінками, що взагалі, як на мене, є родовою раковою хворобою суспільства. Торгувати жінкою – це все одно, що торгувати майбутнім. Я вже не кажу про дітей.

Українське суспільство – це вражений організм, який є одним з лідерів на континенті з так званих соціальних хвороб. Насправді це ганьба для системи, яка завжди пишалася сильними людьми, і навіть під час кризи ми на перше місце ставимо спортсменів. А поряд з цим – тисячі хворих на СНІД, туберкульоз, рак.

Суспільство, де завжди був культ сильної сім’ї, родової пам’яті, – просто рекордна кількість безпритульних людей. І все це на тлі невмотивованої жорстокості, злості, егоїзму на всіх рівнях.

Людей призвичаїли до того, що потрібно весь час говорити і звертати увагу на корупцію в політиці, на економічні злочини в політиці, в системі влади. Але ж ви подивіться, що відбувається на рівні ринку, де до сих пір зберігається рекет та розбій! А ми ще дивуємося, чому не розвивається малий та середній бізнес…

Тому, зараз ми розплачуємося за те, що були занурені в егоїзм, у виживання за будь-яку ціну і не змогли спродукувати ті цінності, які б дозволили пройти трансформацію від тоталітарного до суспільства вільних людей.

Я категорично проти використання терміну «відродження» з тієї простої причини, що нічого відроджувати. Творити потрібно! А що таке творення? Це приклади. Собою, своїм життям. І можливо 2008 рік у цьому сенсі також став роком певного протверезіння, коли виявилося, що навіть найліпші кумири нічим не відрізняються від дрібного злочинця, який принижує інших на рівні селища чи ринку. Ось у чому жах.

Якщо читачам буде цікаво, нехай переглянуть роботу Василя Розанова «Легенда про великого інквізитора», де мова йде про спадщину Достоєвського. Це одна з найкращих літературних робіт в філософії розпочинається історією про «ростовщика», який, помираючи, забажав, щоб намалювали його портрет, і про те, як цей портрет почав оживати… Те, що ми малювали всі ці 18 років (з точки зору соціальних характеристик) мене особисто жахає. Справа в тому, що це не хтось за нас, це не кілька корупціонерів з партій при владі. Суспільство своїми силами, своїми руками творить ось ту реальність, яка зараз виникає.

Як підсумок. Я можливо давав надто різкі характеристики, але наведу останній аргумент, якщо хочете, навіть інтелектуальний крик, який повинен розвіяти усі сумніви.

Коли розгорнулася економічна криза (спершу, з кризи по телебаченню вона перетворилася у кризу в кишенях, а зараз вона вже на вулиці в реальному секторі), хіба соціологи, політики, аналітики заговорили про храм, про пошук солідарного шляху? Ні, вони наввипередки почали жахати прогнозами про те, як українці почнуть виходити на битий шлях. Ось це засвідчує, що насправді кожен інтуїтивно розуміє – суспільство не готове до криз; що так звані інстинкти революції, які визначав Пітирим Сорокін, будуть набагато рушійнішими в Україні, ніж бажання світлого майбутнього; що ніхто не затягуватиме паска, а будуть його знімати і шукати заробіток на битому шляху.

Чи буде так? Я ставлю три крапки. Я маю надію, що ні. Але фіксую, що такого роду прогнози відображають насправді стан суспільної думки, зокрема тієї частини соціуму, яка намагається керувати ним та рефлексувати.

У чому коріння недуги?

Українське суспільство так і не вийшло з тоталітарних практик подвійної моралі та виживання за будь-яку ціну. І в цьому винні не лише ті, хто приходить до влади, адже більшість із них пишаються, що вони, такі як усі – пройшли шлях від слюсаря до президента. Та якщо кожному дати шанс, то в мене є великі сумніви, що нові політики будуть хоч якось вирізнятися поміж своїх попередниками.

Я зовсім не прибічник елітарних теорій, а виступаю за розумне, добре продумане соціальне управління, тому що суспільство є надзвичайно складним середовищем. Це, перш за все, система стосунків, які треба вміти розвивати, формуючи нову норму відносин. Саме тому для характеристики причин хвороби українського суспільства я використовую поняття «криза нормативної культури».

Що таке нормативна культура? Це певний рівень і межа стосунків, яка формується не зовнішнім імперативом, тобто не законом ззовні, а культурою, традицією та самосвідомістю.

Кожна культура формується як цілісна система стосунків і регулює всі щаблі – економічні, родинні, інституційні. І той факт, що люди на вулицях чи за кермом автомобіля ведуть себе, як «ніки» в Інтернеті, свідчить – ми дійсно втратили систему розмежування доброго від поганого. Тяжіння до анонімності створює у того водія своєрідну псевдоуяву, що коли він порушує правила дорожнього руху, за кермом автомобіля зовсім не він, в житті він інший. Це як нік в Інтернеті: якщо ти щось пишеш в мережі з матюком, то це зовсім не ти. У житті ти інший, але зараз можеш собі таке дозволити.

Домінування сублімації над свідомою поведінкою – це і є прояв кризи нормативної культури. Сублімація ж завжди пов’язана із базовими інстинктами. Все за будь-яку ціну: вижити, встигнути, доїхати, довести свою правоту, досягти наміченого. Відповідно, руйнуються усі бар’єри, пов’язані із саморегуляцією.

Те ж саме відбувається і в політиці. У 2008 році ми стали свідками унікального феномену – як можна безправно керувати правом. Виявляється, конституцію можна розуміти по різному, а отже і діяти, як тобі заманеться. Це як з Біблією – книга одна, але тлумачення різні.

Я не випадково використовую такий приклад, оскільки політики теж сприймають конституцію за політичну Біблію, навіть термін цей використовують. Вони, мабуть, думають, що я також про священну книгу, однак я дещо про інше. Кожна церква, яка намагається організувати суспільство під свій штиб, починає тлумачити зміст святого письма так, як їй подобається: цей постулат є пріоритетним, а ось цей ми взагалі вважаємо помилкою, тому що неправильно зрозуміли пророка.

В умовах кризи нормативної культури право також можна тлумачити будь-як. Ось наприклад остання ситуація з урядом – повинен він йти у відставку після розпаду коаліції, чи не повинен? Виявляється, що не повинен, хоча два чи три роки це була аксіома. Політики наче намолили цю ситуацію, прикриваючись гаслами про політичну відповідальність. Коли я почув цю оригінальну знахідку від БЮТ (стосовно уряду – ред.), то зробив таке припущення: от був би шквал, якби в умовах кризи 2009 року більшість в парламенті отримали, наприклад, комуністи і націоналісти, утворили б коаліцію і зберегли пані Тимошенко на посту прем’єра. Це був би справжній урок абсурду, що навіть не потрібно було би читати європейським імпресіоністів та інших винахідників сюрреалізму.

Отже, мені здається, що хвороба українського суспільства і криза нормативної культури, які пройшли свою гостру фазу саме завдяки системним соціально-економічним кризам 2008-го, у наступному році матимуть конкретні наслідки.

Але знову ж таки, у даній ситуації навряд чи спрацюють виключно лінійні підходи, адже вирішення проблем економіки – лише пів справи. Я постави би на перше місце зараз саме соціо-гуманітарну політику. Інша проблема, чи присутній цей дискурс в політиці… Мене часто питають: Ви про що? (посміхається) Ось вам і відповідь – хворе суспільство, хворе...



«Соціальний рух у 2009 році буде деідеологізованим»

Ці виразки збільшуватимуться? Чи варто очікувати якийсь виплеск наступного року? Чи досягло українське суспільство критичної межі?

Ви розумієте, що соціальний процес не такий простий як здається.

Згадаймо історію шахтарського руху, який особливо був виразний на початку незалежності. Фактично можна виділити два етапи, які були радикально відмінними стосовно «порядку денного».

Рух кінця 80-их років емоційно був просякнутий загальною атмосферою «перебудови» радянського суспільства, і в цьому сенсі був дуже прогресивним. Ми, будучи студентами, дуже багато уваги цьому приділяли. Більше того, я до сих пір пишаюся тим, що в мене збереглися зв’язки з організаторами шахтарського рух того часу.

Так ось, порядок денний тоді був навіть на крок попереду, порівняно із суспільними настроями. Мова йшла про реформи, господарчий розрахунок, прибутковість підприємств, ринкову ціну на вугілля, соціальний захист праці, людські умови і так далі. І шахтарі щиро вірили тоді, що все це вирішується дуже просто – кількома ефективними економічними рішеннями, навіть попри те, що вугільна галузь була елементом дуже складної не лише економічної, а й соціальної машини регуляції.

Зрештою, рух, як найбільш організований і водночас готовий до протесту, був просто використаний. І вже за кілька років страйкові комітети, переважно у тому ж складі, проголошували зовсім інші вимоги та гасла. Справа в тому, що ті реформи, про які тоді дискутували шахтарі, завдали б нищівний удар по вугільній галузі.

В Україні, до речі, такі реформи пройшли дуже тихо. Я маю на увазі «фокінські реформи», про які зараз не дуже полюбляють згадувати. Утім кілька місяців цих реформ призвели до такого обвалу, після якого українська вугільна галузь вже не піднімалася як система. Дуже швидко відбулося розшарування шахт на прибуткові і неприбуткові, на ті, які орієнтовані на гірничо-металургійний комплекс, і так звані енергетичні шахти. Я вже не кажу про їхній престиж.

І шахтарський рух 93-го року, який змів владу першої української республіки (відбулися дострокові вибори – ред.), був надзвичайно консервативним з вимогами повернути дотації, державний контроль, тощо.

Тепер поглянемо, що у нас відбувається з ліберальним рухом. Йдеться про події 2003-2004 років. Це дійсно був ліберальний рух. Порядок денний – економічні та політичні свободи. Хіба ми боролися за шматок хліба? Ні, люди піднялися проти системи, яку вони тоді вважали нелюдською. Українці були готові підтримати непопулярні реформи, аби вони стосувалися розвитку більш справедливих інституцій та парламентської демократії. В сухому залишку, це звучало як олігархічний режим «долой», демократичний режим «давай».

Чим займалася влада протягом наступних років, отримавши цю довіру? Чим завгодно, тільки не реалізацією ліберального порядку денного. Навіть словосполучення це з’являється на устах наших політиків лише як молитва.

Тепер соціальний рух буде деідеологізованим. Зрозуміло, що партії не стоятимуть осторонь і пропонуватимуть «свою допомогу». Однак, це буде, насамперед, рух злиднів. Залежно від того, як влада реагуватиме на нього, він може мати два етапи. Перший – розвивається вже зараз. Його кульмінація припаде на весну 2009-го року.

Хто є учасником цього руху, які суспільні прошарки?

У кожного руху є свої рушійні сили.

Під час помаранчевої революції (і Центр «Софія» намагався звернути увагу на це) було кілька справді прогресивних рушійних сил. Це – студентська молодь, «new generation», для якої питання свобод – це питання ідеалу, а не практики. В житті вони «на фабриках», ходять на роботу і сумлінно її виконують, але в системі уяви вони були головними носіями ідеалу. У цьому сенсі молодь представляла дуже прогресивну силу під час тих подій.

Далі – малий та середній бізнес (не клас, бо я вважаю, що в Україні немає середнього класу, це ілюзія), який стикнувся з ситуацією, коли крупний капітал просто «жирував» на податках першого. Про цю проблеми знали всі, і вона прямо стосувалася роботи податкової адміністрації, особливого рівня адміністрування, тому запит на економічні свободи, а відповідно й підтримка ідеї політичних свобод для малого та середнього бізнесу була складовою проблеми виживання.

Третю рушійну силу складає так званий молодий актив самоврядності, особливо ті його представники, які прийшли на управлінські посади з бізнесу, зіткнувшись з повним безправ’ям місцевих влад. Така ситуація була надзвичайно типовою на початку 2000-их років.

Крім того, можна додати ще рух критично налаштованої інтелігенції. Саме вище перераховані прошарки, а не політики, й були рушійними силами подій Помаранчевої революції, адже на їхніх плечах ці «карлики» рухались до влади.

Що відбувається зараз? В умовах розгортання структурної економічної кризи відбувається дуже жорстокий перерозподіл робочої сили. Поступово вивільняються кілька категорій, які стануть рушійною силою першого протесту, у них формується чіткий запит на протест. Поки що їх буде 5.

Не могли б Ви їх охарактеризувати детальніше?

Перша група – це пенсіонери, для яких ситуація кризи безпосередньо пов’язана з проблемою виживання.

Друга – низькокваліфікована робоча сила у великих мегаполісах, пов’язана з індустрією. Навіть найжорстокіший олігарх, приймаючи рішення про сурогатну форму безробіття чи про скорочення штату, зберігає кістяк, без якого виробництво просто не працює – інженерний склад, найбільш фахові бригади. А от вся низько кваліфікована частина індустріального та фабричного робітника буде вивільнена.

Третя категорія – так званий «міський планктон». Це люди офісу, яких чомусь зараз ототожнюють з середнім класом. Насправді, саме люди офісу найбільше винні у формуванні економічних та фінансових пірамід, тому що вони виросли на ідеалах суспільства споживання, вважаючи, що жити в кредит – нормально. Такий меркантилізм і став одним із елементів кризи української економіки. Однак, зараз вони – жертви, тому що, з одного боку, втрачають роботу в страхових компаніях, банках, туристичних фірмах, з іншого, – обтяжені кредитними програмами та депозитними тромбами. Представники цього соціального прошарку схильні до стихійної самоорганізації, тому уже в найближчому майбутньому варто очікувати асоціації захисту кредитів, депозитів чи ще якоїсь дурні. У той же час ці люди – ідеологічно амбівалентні, тому дуже маніпулятивні.

Ви натякаєте на акцію «Набридли!»?

Саме так. Ситуація із цими «гудками» показала, що вони дуже рано гудіти починають. Утім, їм навіть в голову не приходить, який політичний подонок, я перепрошую, всім цим керує! Все це зайвираз довело, що в Україні середнього класу як певної «позиції в системі» не існує.

Середній клас – це розкіш інноваційних економік, тому що йдеться про зовсім інший механізм включення в систему власності та отримання доходу, ніж в нашій державі. В Україні трапляються, скоріше, бізнесові, дрібно-буржуазні феномени. Тому і цей офісний планктон буде хоч і активним, але надто сумбурним та дурним.

І четверта категорія, – це, так би мовити, міський люмпен. Йдеться про величезну кількість людей досить молодого віку з, м’яко кажучи, невиразною освітою, провінційним походженням, які були залучені до тимчасової роботи у фінансових та економічних центрах країни. Це будівельники, водії маршруток, різноробочі, працівники ресторації і так далі… – сотні тисяч людей, які уособлюють великий похід української провінції в місто. Весь цей час вони отримували лише ренту чужого економічного успіху.

Саме вони зараз соціально маргіналізовані, тому що не самоорганізовані. Більшість з них – соціальні одинаки. Повертатися назад в провінцію, щоб вижити – немає бажання, а зберегти попередній рівень життя – нереально. Тому їхній протест, мабуть, буде найжорстокішим. Якраз про цю верству можна говорити як про джерело криміналізації.

І зрештою п’ята група – це остарбайтери, тобто заробітчани, які в першому півріччі почнуть повертатись на Батьківщину. Переважно це люди з досить обмеженим набором професій. Їх зовсім не можна назвати універсалами. Однак, у них є одна досить важлива характеристика – схильність до активної економічної діяльності.

Порівняно з попередніми чотирма, представників даної категоріями буде найлегше демфувати, тому що вони схилятимуться до початку власної справи.

Усі ці 5 соціальних груп, які становитимуть головні рушійні сили у першому півріччі, мають кілька спільних характеристик: ідеологічна амбівалентність, локальність самоорганізації (тобто від проблеми до проблеми, від ситуації до ситуації), висока маніпулятивність, тому цим соціальним контингентом можуть вправно користатися партії та політичні аферисти, але все це не може бути джерелом радикальних революційних подій. Іншими словами, якщо наприклад в українській політиці відбудуться події, які дозволять стабілізувати систему управління та дати економіці сигнал, що все налагоджується і в суспільстві, то відбудеться формування нового очікування – суспільство не заспокоїться повністю, проте запиту на політичний радикалізм в суспільстві також не буде. Як наслідок, ці 5 соціальних сил будуть просто мало впливовими і особливих потрясінь не відбудеться.



«Ми ризикуємо дискредитувати український національний проект в цілому»

Якщо ж ситуація розвиватиметься за дещо іншим сценарієм?

А от якщо ситуація і далі буде йти в рознос (як все відбувається зараз), то як на мене більш загрозливою є перспектива соціальної осені. Тоді потенційно можуть з’явитися сили, які будуть здатні та схильні до самоорганізації, наприклад, невеликі громади селищ, що потерпають від кризи. Дуже швидко з’являться комітети, адже швидко актуалізуватимуться інстинкти революції. Ними можуть стати великі трудові колективи, особливо це стосується великих індустріальних центрів: в Україні є міста-заводи, де фаховість, внутрішня солідарність за походженням та соціальним станом будуть спрацьовувати і продукувати дуже організований і захищений від зовнішнього впливу соціальний рух.

Власне, здатність до самоорганізації і є головним критерієм, який відрізняє рух від акції – акцію організовують, а рух самоорганізовується. Це по-перше. І по-друге: дійсно може з’явитися загроза для нинішнього режиму. Але справжню проблему я бачу навіть не в цьому, а в тому, що з появою соціальних самоорганізуючих рухів буде формуватись запит на контреліту.

Що саме Ви маєте на увазі? У чому загроза формування такого запиту?

У нас часто в дискурсі звучить, що потрібно змінювати еліту. Особисто я дуже критично ставлюсь до таких розмов. Причини проста: контреліта – це не просто «нові хороші, чи гарні», контреліта – це інші. (Як у фантастичних фільмах). Це запит на зміну проекту, тому що цей – поганий. Масштаб запиту важко передбачити зараз: може йти мова про зміну моделі економіки, мовляв, нам не подобається приватна власність. Але це лише півбіди, адже може йтися і про зміну держави, державності, самоорганізації.

Звідки, по Вашому, з’явився в українській історії такий рухи, як Махновщина, Україна як країна землевласників за Винниченком, чи країна селян. Саме тому, що тоді спиралися на різні версії побудови держави та соціальну підтримку, українці втратили державність.

Який тоді вихід? Що потрібно робити?

Шанс на відновлення соціального керування зберігається, але потрібно розуміти, яким буде порядок денний. Потрібно серйозно працювати над реабілітацією ідеї економічної реформи та політичної свободи. Не можна допускати осіннього «звалу». Щоб відновити керованість потрібно встигнути.

Ось ці підходи я і називаю складовими мистецтва соціального управління. Якщо їх не застосовувати, то в нас буде така ж ситуація як із шахтарським рухом – одні й ті самі люди лише через кілька років будуть надзвичайно консервативними і руйнівними.

Тобто ті, хто у 2004 році вважав, що ця країна може мати вільне і прозоре майбутнє, зараз виступатиме за грубі патерналістські ідеї, за порядок будь-якою ціною, за сильну руку тощо. Це, насправді, великий регрес, адже якщо плин подій з кінця 2008 року піде так і надалі я не виключаю, що ми можемо дискредитувати український національний проект в цілому. Це «звал», якого не можна допускати.

На скільки українське суспільство схильне до право чи ліворадикальних рухів?

Попри всі негативи у 2008 році є один суттєвий позитивний момент, який проявиться, можливо, не відразу, але який ми маємо розуміти.

Політика останніх років, яка була побудована на популізмі, тобто на спрощених концептах вирішення твоїх щоденних проблем (економічних, політичних, соціальних, тощо), відродила примару патерналізму. Люди почали вірити, що є якась надсила, і якщо до неї дослухатись, довіряти їй, то вона все за тебе вирішить.

До речі, тут не варто обмежуватись лише відносинами держава-громадянин. Патерналізм – це не тільки розрахунок на допомогу держави при виплаті боргів, працевлаштуванні, а й природа кредитних пірамід, пошуку єдиного джерела збагачення, появи аферистів…

Як на мене, головним соціо-гуманітарним позитивом 2008 року є руйнування міфу про патерналізм і патерналістських настроїв.

Як це відбувається?

З одного боку, дуже болісно, адже міф – це не просто уява, а ціла система комунікацій і стосунків.

Люди, довіряючи банкам, самі ж творили міф. За це вони зараз розплачуються своїми життєвими можливостями та ресурсами – і психологічними, і матеріальними. Але це ще не означає, що вони потрапляють в раціональну реальність. Просто нова міфореальність буде дещо іншою і складатиметься з кількох елементів.

Одні матимуть загрозливий характер. Мається на увазі зниження самооцінки, спрощені ситуації та рішення, тому що спрацьовуватиме інстинктивний рівень виживання. Те, що вчора було поганим, сьогодні стає добрим. Актуалізуватиметься пошук винного ззовні, тобто не зовнішньої допомоги, а винного.

Віра лише в себе і в своїх близьких, розуміння, що вже ніхто не допоможе, також зберігає певний запит на популізм. Але це буде вже депатерналізований популізм, в основу якого буде закладено твоє особисте майбутнє. Іншими словами, популізм слугуватиме не виправданням, а мотивом до конструктивної дії. І я в цьому бачу певний шанс.

Якщо правильно всім розпорядитись, то замість грубого та нищівного протесту ми можемо отримати людей хай і розчарованих, але внутрішньо сильних, які своїми руками творитимуть нову справу. Простіше кажучи, саме це і є паростки українського раціоналізму в умовах міфопотрясінь.

Чи схильне українське суспільство до право-чи ліворадикальних викривлень?

Незалежно від потрясінь, радикальні течії в українській політиці позбавлені великого ресурсу, а особливо це стосується тих, які мають значний негативний стереотип минулого.

Без сумніву, і комуністична, і націоналістична течії, які часто збігаються у своїх орієнтирах, посиляться, адже суспільство складне і певна його частина шукатиме собі кумирів (не так вже й важливо, старих чи нових). Але є певні межі. Я переконаний, що не буде ні комуністичного ренесансу, ні націоналістичного повороту.

Натомість існуватиме запит на більш стрункі та відкриті політичні системи, тому що та еклектика, яка зараз панує наприклад і в Партії регіонів, і в БЮТ (я вже не кажу про ліву Народну самооборону від правоцентристської «Нашої України») – все це вчорашній день.

Зрозуміло, що буде певний момент біфуркації, переходу. Допоки люди будуть орієнтовані не на ідеологію, а на лідерів, утім, з чіткими ідеологічними орієнтирами. Вже мало буде іконоподібних плакатів та гарно вибудованих декорацій. Ситуація вимагатиме від політика бути зрозумілим. І ви погляньте на нові обличчя, які зараз намагаються творити власну кар’єру. Головне, чого вони домагаються на ефірах, зустрічах з колегами чи під час публічних виступів – бути зрозумілими. Вони намагаються говорити про свої принципи.

Це новий подих в українську політику, адже політик починає турбуватися не лише за піарно-зовнішні чи соціологічно вивірені меседжі, а перш за все про свою зрозумілість, логічність, тобто щоб повірили не словам, а що сказане ти можеш зреалізувати на практиці. Скоріш за все, так звані «ідеології дії» будуть в межах соціал-реформізму та соціал-демократизму.

Тобто десь в центрі, мова йде про центризм?

Та ні. Немає ніякого центру. Я колись займався цією проблемою. У свій час була навіть спроба обґрунтувати центризм. Однак, це дещо з іншої опери.

Тоді, можливо, це стосується запиту на «третю силу»?

Ні, під це кліше я також не хочу підводити дане розуміння.

Я просто кажу про те, що у суспільства буде запит на «ідеологію дії», а відповідно, постане вимога трансформації всіх нині існуючих доктрин Все це супроводжуватиметься досить болісними внутрішніми змінами складу команд, можливо навіть, породженням нових.

Ми не побачимо якихось радикальних коливань вліво чи вправо. Це буде, скоріше, реструктуризація та ідеологізація наявних сил, адже перепроектування відбувається кожного дня. (Як приклад – те, що відбувається з Нашою Україною).

Перепроектування – це не рубіж, коли нічого не відбувалося, а потім враз – докорінні зміни. Мова йде про постійний розвиток, про реструктуризацію, тому що далеко не всі представники тієї чи іншої команди готові до радикальних змін. Одні з них звикли до медіа діяльності, інші – до адміністративно-політичної війни.

Поряд з тим, стає помітним, що в цьому колі залишаються, так би мовити, білі плями. Мені здається, що наразі є перспективи для потужних соціал-реформістських сил, які будуть поєднувати соціал-демократичний дискурс з економічною прагматикою. Крім того, є чіткий запит на нову ліву силу. І я не виключаю, що на базі нинішньої КПУ та нових лівих проектів з’явиться щось струнке, що займе цю нішу в майбутньому.

Справа не в лівій традиції Радянського союзу, а в тому, що українське суспільство в практиках своїх дуже соціалістичне. У нас наприклад дуже розвинений колективізм. Та й взагалі, якщо згадати історію української революції початку століття, то вона, насправді, відбулася як соціалістична.

Поряд з тим, ліва ідея торкається і політичної культури, і традиції, тому потрібно з розумінням до цього ставитись.

Надмірний інтерес до сильної лівої сили полягає в тому, що ліва ідея – це завжди інтелектуальна альтернатива. Саме тому мені легко критикувати нинішніх лівих, оскільки це здебільшого мімікрія та імітація. Але поява інтелектуальних проривів лівого спрямування на контраверсії показу соціальних альтернатив розвитку – це завжди стимул до розвитку та прогресу.

Які нові проекти ви відзначили би за підсумками минулого року?

Жодної вдалої спроби.

Гаразд, тоді за якими Ви особисто спостерігали як експерт?

Із цікавих – Єдиний Центр та Союз Лівих сил, тому що обидві спроби були найбільш виразними та мали підґрунтя, але виявилися не зовсім вдалими з точки зору змістовності та практичності.

Єдиноцентристи звалилися у традиційні болячки партії влади, а пан Волга відверто переоцінив власний іміджевий ресурс.

Свого часу я дуже багато іронізував з приводу Народної самооборони, яка з’явилася у 2007 році і наче б то мала перспективу. Теоретично у 2008 році це могла б стати самостійна політична сила, але минулий рік яскраво показав, що це ніщо інше, як політичний кооператив, себто бізнес.



«Шанси на досягнення політичного компромісу через укладення політичного пакту на рік залишається вкрай мізерні»

Які події задавали ритм політичного процесу протягом 2008 року?

Що стосується компетентності виконавчої влади: провал підготовки опрацьованого бюджету 2008 року на 1 квітня минулого року. Ця невдача, насправді, показала фаховість і компетентність цієї команди. Нагадуєш зараз, то мало хто й пам’ятає, бо чомусь не звернули тоді увагу, а зараз уже пізно руками розводити.

Другий момент – вступ до СОТ, коли символізму було більше, ніж практичності.

Третій момент – це, звичайно, Київська виборча кампанія, яка показала, що ми зовсім не розуміємо суспільство, в якому живемо. Київський меркантилізм переміг все, і як підсумок – феномен Черновецького змушені були визнати усі.

Ні, суспільство не програло. Насправді в ньому взагалі нічого не відбулося. Іронія київської кампанії в тому і полягає, що фактично нічого не відбулося. У плані політичної інтриги – це не був успіх Чернівецького. Він насправді взагалі нічого не робив. Це був банальний промах інших політичних сил, які виявилися неготовими, погано знали Київ і взагалі не розуміли ні ситуації, ні настроїв. Опоненти мера думали, що так, як вони, не любить його і решта жителів столиці. А виявилося все по-іншому…

Наступна віха – провал з недовірою уряду Тимошенко в червні місяці, який показав: українська політика, на жаль, досі тримається на інтригах, а не на політичному раціо чи програмовій діяльності.

Окремішно треба згадати техногенні біди, які стали не лише економічною та соціальною трагедією, але й індикаторами соціальної хвороби. Я приведу дуже простий приклад – повінь на Заході України. Було багато розмов, багато грошей, багато перетягувань канату. Але я був вражений тим, що гроші нахабно розкрадалися. Причому в регіоні, який завжди з пихатістю заявляв, що там вже точно немає корупції.

На тлі цієї ганебної картини малий та середній бізнес (ось та рушійна сила, про яку ми говорили раніше) попіднімав ціни на хліб та товари першої необхідності, виправдовуючи необхідністю компенсувати збитки. Невже це та ситуація, коли «відбиваються» гроші? Це ще одне свідчення велетенської моральної прірви та кризи нормативної культури.

Далі йдуть надзвичайно складні та заплутані події на початку вересня в парламенті, які заклали детонатор під нову політичну війну. Насправді, я не бачу ніяких підвалин для прокремлівських змов, про що говорив Президент і його команда. Водночас, я не бачу жодних підвалин для практичного об’єднання БЮТ та ПР.

Той, хто знає Партію регіонів, має розуміти, що це нереальний альянс.

Чому?

Тому що люди, які «тримають» партію, ніколи не будуть працювати з Тимошенко. Решта – це інтриги. Знаєте, можна підштовхнути вождя чи використати його факсиміле, але рішення про союз із БЮТ виходило за межі партійних мотивів. Я, наприклад, не уявляю собі, що Партія регіонів на з’їзді приймає рішення про співпрацю з урядом Тимошенко. Тим більше, під її керівництвом. Це нонсенс.

Я розумію критиків вересневих подій, адже, щоб пояснити власні невдачі, потрібно знайти ворога ззовні. Ним стала «кремлівська змова». Але ставитись до таких закидів серйозно – немає жодного сенсу.

У мене є інше пояснення тієї істерики. Можливо не на рівні напрацьованих моделей, але на рівні інтуїції, сумнівів та очікувань було зрозуміло, що Україна не пройде кризу, особливо коли вона почне торкатися світового валютного та фондового ринку. Відтак, існувала проблема як списати відповідальність і на кого.

У цьому й була головна інтрига. Інакше б не приходили сюди спекулянти з грою на гривні, не було б тоді ситуації з досить дивними торгами навколо газу. Звичайно, були речі, які погано прораховувалися, скажімо, та ж ситуація з євро (бо ми, говорячи про гривню, зовсім не помітили, що відбулося з євро за два-три останні місяці). Але поза сумнівами, ключовим було питання політичної відповідальності.

Мені здається, що розпад коаліції був навмисно інспірований. І підтвердженням цих слів є те, що найбільш складні та найбільш важливі для економіки рішення (а це вересень, жовтень, листопад) Україна пройшла без будь-яких коаліцій, в ручному управлінні, в умовах політичної війни президента і прем’єра, яких уже ніхто не розумів. Половина цього концерту була для публіки. А справжня половина подій відбувалася за лаштунками.

Згодом, коли пройшли критичну межу суспільству запропонували формат, про який насправді говорили з самого початку – НУНС-БЮТ-Блок Литвина. Так яка ж це перемога, яка ж це новизна? Це була одна з версій в умовах тодішнього скандалу, і нічого не відбулося насправді, уряд Тимошенко збережено. Так, символічно програв Президент. Ось і все.

Ще одна подія – це початок рецесії української економіки з кінця жовтня і коливання курсу валюти, пов’язане з ліквідністю банків.

Події на Кавказі до цього ряду не входять?

Мені здається, що Кавказ – це дещо інший масштаб. Там питання стосувалося нової глобальної війни, яка не відбулася.

Чи мали вони відбиток на внутрішньополітичній ситуації в Україні і який саме?

Не такий грандіозний, як цьому надають значення. Так, звичайно, Кавказ вплинув на стан російсько-українських стосунків, каталізував їхнє похолодання на рівні перших осіб. Але у підсумку українська еліта і в питанні Кавказу, і в питанні торгівлі зброєю виявилася настільки близорукою і примітивною, що це не є предметом аналізу для когось, тобто ми виявилися настільки дрібними і примітивними, що не варто з нами й рахуватися. Можливо це принизливо для когось, але що поробиш.

Які б оцінки Ви поставили головним політичним суб’єктам (Президент, Кабмін, Прем’єр-Міністр, Конституційний та Верховний Суди)?

(зітхає)Усі двієчники. Я не бачу навіть необхідності багато обговорювати.

Гегелівське «усе послідуюче, проливає світло на попереднє» продемонструвало, що країну можна було підготувати до кризових викликів, Україна могла грати в нормальні геополітичні ігри та зберегти свою позицію. Але те, що ми маємо наприкінці року, – це просто ганьба. І відповідальні усі. Я навіть не знаю як ці бали ділити.

Президент прокинувся під Новий Рік. Мені здався досить цікавим його останній ефір на Інтері. Я хотів би відзначити, що після «дурдому», який був на інших ефірах, я знову побачив президента, який міркує, атакує, в якого є власні оцінки, дуже цікаві ініціативи… Але в мене лише одне запитання, риторичне: чому тільки зараз? Хіба все це не було зрозуміло у вересні?

Про решту гравців я взагалі краще промовчу.

Ви вже сказали, що нинішня «коаліція трьох» – це не перемога і навіть не новизна. В чому ж тоді інтрига? Лише у збереженні посади прем’єра та урядових портфелів?

Справа в тому, що саме визначення коаліція можна тлумачити по різному. З формально-політичної, чи формально-правової точки зору (яка розглядає коаліцію як певну інституцію в парламенті, що утворюється та функціонує згідно певних процедур), коаліція, без сумніву, з’явилася. Але вона має імітаційний характер, оскільки у верховній Раді як не було так і не має політичного союзу, який бере на себе відповідальність не в сенсі виступу за трибуною, а в сенсі розробки політики як директиви для уряду.

Особливість та унікальність цієї коаліції полягає в тому, що її створення зберегло уряд, так і не поставивши питання про його зміну чи перегляд програмових засад.

Більше того, якщо я не помиляюся, то в програмових засадах новоствореної коаліції саме уряд наділяється правом розробляти програму діяльності, яку буде підтримувати коаліція. Виходячи з розуміння правлячої сили, то таке її тлумачення – це просто нонсенс, адже коаліція фактично визнає, що правлячим є уряд, а вона лише йому допомагає.

Крім того, останні голосування знову підтвердили – у створеної коаліції більшість є лише на папері, бо навіть ті депутати, які дали згоду підтримувати уряд, не спроможні забезпечити нормальний законодавчий процес. Тому наразі коаліція є як документ, який облагородив в черговий раз уряд, але її немає як політичного альянсу. І це велика проблема.

Свого часу Віктор Ющенко дуже часто використовував таке визначення як «обман виборців». Тоді мова йшла про підсумки виборчого процесу і політичні домовленості, хто з ким. Але така коаліція – це теж обман, тому що виборцю по телебаченню показують представників коаліції, які начебто правлять цією країною, але насправді механізм зовсім інший. Реально правлячою силою залишається Кабінет Міністрів, який надалі перебуває в стані війни і з парламентом в цілому (що ми бачимо на прикладі останніх дебатів, коли немає ні взаємодії, ні розуміння, ні бажання), і з Президентом.

Скільки така коаліція протягне?

Коаліція проіснує до тих пір, поки не буде вирішена доля уряду. Я думаю, що є велика вірогідність того, що уряд буде змінено вже найближчим часом. Причому версії можуть бути різні. Тут дійсно може бути і продуктивне голосування за недовіру, тому що критична маса депутатів, незалежно від партійної приналежності, починають розуміти, що цей уряд є дуже великою проблемою для економіки.

Водночас, я не виключаю й інших сценаріїв. Пані Тимошенко просто не знає, що таке соціальний тиск на неї. Вона звикла користатися ним у власних політичних іграх. Але сьогодні ми бачимо, що підірване головне її реноме – в масовій свідомості вона вже не сприймається як ефективний державний менеджер, і, відповідно, нестиме персоніфіковану відповідальність за те, що буде відбуватися в країні.

Перший квартал 2009 у цьому сенсі буде дуже важкий. Я не думаю, що ми побачимо масовий рух на Київ, але той факт, що це буде початок перших акцій протесту з нищівною критикою уряду – це без сумніву. Чи витримає цей натиск уряд, чи буде змушений піти у відставку – покаже час.

У будь-якому випадку не лише коаліція, а й парламент в цілому залишаються заручниками уряду, оскільки, на жаль, конфлікт і криза влади випливають із нинішнього розкладу сил в парламенті.

Стосовно можливого компромісу, то шансів на його досягнення через укладення політичного пакту на рік залишається вкрай мізерні, але я зобов’язаний про нього зазначити. Можливо було б доцільно укласти своєрідний конституційний договір, який би дозволив і сформувати технічний уряд, і дотягнути без політичних потрясінь до планових президентських виборів. Утім, цей варіант, скоріше, ідеалізований і малоймовірний.

Судячи з усього, реалізовуватиметься більш жорсткий варіант, коли після чергової урядової кризи та спроб зміни уряд ми будемо мати парламентський обвал, який рекошетом зачепить усіх без виключення, у тому числі і президента. Тому є висока вірогідність того, що в першому півріччі 2009 року нас чекає виборча кампанія, причому обопільна. Чому? Тому що докори владі об’єктивно будуть наштовхуватися на проблему недовіри президенту, оскільки він також несе велику частку відповідальності за нестабільність в політиці. А персоніфікація відповідальності за газовий конфлікт на президенті та прем’єрі може бути додатковим фактором для дострокових виборів – і парламентських, і президентських.

Одночасно?

Що стосується одночасності, тут варто перенести наголоси. Одночасність не в сенсі одного дня, а одного періоду. Якщо це вже буде рішення нехай не правове, а політико-правове, тобто як вимушене, в будь-якому випадку будуть міркування, як все спланувати.

А як щодо норми про заборону проведення виборів за півроку до дати строкових?

У країні, де закон згадується лише тоді, коли потрібно, і це можна обійти.



«Янукович і Ющенко є менш ризикованими фігурами для України, ніж пані Тимошенко»

Трійка кандидатів на президентське крісло залишається незмінною, чи все ж можливі несподіванки?

Залежно від часу проведення президентських виборів, суттєво може змінитися і команда фаворитів.

Зрозуміло, якщо ми матимемо стрімкий перебіг подій (вірогідність чого зараз висока), то навіть ті політики, які нещодавно заявили про свої амбіції, залишаться за бортом.

До речі, більшість з них – колишні соратники Ющенка. Це амбітні люди, які розійшлися, хто з принципових питань, хто з кар’єрних питань. І вони надалі заявлятимуть про себе.

Тут може з’явитися і пан Яценюк, і пан Гриценко, і навіть Луценко. Між тим, можуть з’явитися і нові ліві амбіціонери – той же пан Волга. Але в них невисокий шанс прорватися у другий тур (те, що майбутні президентські вибори проходитимуть у два тури – не викликає жодних сумнівів).

На що можуть реально вплинути нові кандидати? Можливо на пропорції, залежно від того, який з таборів, кого візьме собі в союзники. Ось тут можлива дуже цікава шахова боротьба.

Інша справа, якщо вдасться досягти певного порозуміння (я навіть не кажу компромісу, а лише спробу перевести конфлікт у більш цивілізоване русло з елементами діалогу і плановості перебігу подій, що врешті-решт має завершитись просто новою стабілізацією влади). За цих умов чимало політиків дійсно отримають шанс «розкрутитися» і створити конкуренцію трійці лідерів. Хоча, мабуть, на середину 2009 року це буде вже не трійка, а навіть двійка.

Без Ющенка?

Так, без Ющенка. Тому що саме за рахунок молодих амбіціонерів почнуть змінюватись пропорції не на його користь. І тут можливі вже тактичні зміни.

Ситуація може серйозно змінитись, якщо хтось із трьох фаворитів змінить свою стратегію. Наприклад, відмовиться від часті у виборах. Чи можлива така ситуація? Я її допускаю.

І знову ж таки, уявімо собі, що перебіг виборчої кампанії буде супроводжуватись актуалізацією теми політ реформи. До речі, мої колеги, зокрема пан Видрін про це вже згадували. Головне питання, яке буде вирішуватись цією реформою – струнка система владарювання. Чи буде вона парламентсько-канцлерівською з вибудованою системою виконавчої влади, чи президентською, – це вже питання тієї конкретної ситуації, того проекту, який врешті-решт переможе в ході узгоджень сторін.

Другий компонент цієї реформи – те, що я називаю, третьою хвилею демократії, – це розкріпачення самоврядування.

Третій елемент (про нього більше говорять, ніж розуміють, тому він буде важливим, проте менш дебатним) – це доля судової влади та її реформація.

Така реформа проходитиме через парламент чи поза ним?

Для того, щоб ми вчилися демократії не лише під час виборів, але й в повсякденних процедурах, просто правильно, щоб цю роботу провів парламент. Натомість Конституційна асамблея могла б виконати інші дві функції.

Якщо мова йде про Конституційну реформу, то це міг би бути дорадчий орган, який покликаний забезпечити громадське обговорення. Якщо ж йдеться про Конституцією третьої республіки (як зараз популярно говорити), тоді Конституційну асамблею можна перетворити на одноразовий стверджувальний орган.

Чому я говорю окремо про редакцію Конституції, тобто політичну реформу, яку потрібно завершити, і розводжу це з проблемою нової конституції? Тому що нова конституція за своїм змістом повинна відповідати і задавати нові реалії. Зокрема вона має відобразити нову адміністративно-територіальну реформу. Поряд з тим, мають бути концептуально перероблені перші частини, які враховують і проблеми обмеження суверенітету, і нові реалії міжнародного права.

Дуже простий приклад. Ми постійно декларуємо бажання кудись інтегруватись, скажімо, в Євросоюз. ЄС – це державницький проект, тому якщо наша конституційна база є базою суверенної національної держави, то навіть постановка питання про участь в європроекті вимагає від нас іншого конституювання.

Тому я вважаю, що це (нове конституювання – ред.) не проблема сьогоднішньої політичної реформи. Це проблема підготовки нової конституції так званої Третьої республіки. І тут не потрібно поспішати. Я прибічник того, щоб зараз завершити гострі проблеми політичної системи (і тому навіть більш коректно говорити не про конституційну реформу, а про реформу конституції в частині політичної системи) і спокійно готуватися через школу демократії до вироблення консенсусних рішень. А нова Конституція розглядатиметься як нове перезаснування республіки, з оновленою, реформованою економікою, яка вже дійсно не страждає минулими соціалістичними болячками, але є захищеною і сучасною державою з можливостями гнучкого керування своїм суверенітетом. Адже рано чи пізно Україна буде визначатись стосовно подальшої своєї долі в умовах глобалізації. Це нова реалія, якої просто не було за стандартами попередніх двох десятиліть.

Скільки коштуватиме кампанія 2009 (дострокова парламентська чи президентська)?

У наступному році багато грошей взагалі ніде не буде. Це по-перше. І по-друге – називалась вартість дострокової парламентської кампанії в 400 мільйонів гривень. Я не думаю, що ця цифра не зміниться. Питання полягає дещо в іншому. Я переконаний, що неефективна влада коштує дорожче. Тому – потрібно змінити акценти. Дехто пропонує, давайте не витрачати 400 мільйонів на чергові вибори. Але ж неефективна робота сьогодні призводить до втрат мільярдів. То, я перепрошую, якщо покласти на терези – що дорожче?

А президентська?

По-перше, президентські перегони, я думаю, мають бути дешевшими, ніж парламентські. Я не знаю цифри, але виходжу з того, що якщо цифра парламентських перегонів – 400 мільйонів гривень, то на президентські вистачило б і 200. Тим більше, і це не секрет, у нас надзвичайно велику роль грають політичні інвестиції – тіньові, прямі. Тому не хвилюйтеся, кандидати знайдуть гроші.

Як робитимуться ставки?

Знову ж таки, якщо не зміниться склад нинішніх фаворитів, то головні ставки робитимуться на них. Хоча в українського бізнесу є своя специфіка – він завжди розкладає свої ставки по кількох корзинах.

Поряд з тим буде велика увага і до молодих кандидатів, тому вони також можуть розраховувати на підтримку у вигляді ф’ючерсних контрактів з відкладеними зобов’язаннями. Тому, насправді, монополії фаворитів на інвестиції не буде.

Може скластись дуже цікава ситуація, коли і корпоративні структури, і політичні партії будуть відразу грати в певних пропорціях із можливим переможцем (на якого вони зроблять головну ставку) і водночас робитимуть ф’ючерсну інвестицію на того, хто з’явиться як цікава фігура на 2015 рік.

Ці вибори будуть пов’язані, з одного боку, із спробою вийти з цієї безкінечної кризи влади, а з іншого – матимуть вигляд кастингу перед новим політичним етапом з новими обличчями та завданнями. Якщо це вдалося б, то було б дуже гарно. Хоча пережити це буде важко (посміхається).

Гроші і надалі відіграватимуть визначальну роль навіть попри кризу?

На жаль, так. З огляду на те, що президентська кампанія об’єктивно проходитиме в умовах дуже гострої економічної, і відповідно соціальної кризи, яка завжди супроводжується злиднями та зниженням матеріальних статків, буде велика спокуса використовувати «прийомчики» київських виборів: хабарі, різноманітні каруселі, пайочки, задобрювання. Одним словом піару на грошах буде багато, на жаль

Можливо навіть це буде певний відкат порівняно з попередніми виборами, коли люди, в умовах стабільності економіки та певної самоповаги, не реагували на цей прикуп, у всякому разі, меншою мірою. Але зараз, коли помітний регрес у самовідчутті людей та зниженні їхньої самооцінки, вони будуть готові віддати свій голос так само як продавали колись ваучери – за копійки.

Українці зазвичай голосують не «за», а «проти» когось. Відповідно, хто із трійки потенційних кандидатів є менш небезпечним для України?

Я тривалий час був прихильником моделі «step-by-step» («крок-за-кроком» - ред.) переходу від президентської до парламентської республіки, але виходив з того, що найближча п’ятирічка мала би бути з інституцією президента. Причин декілька, та все ж головна – чітка логістика реформи політичної системи і підготовки нової конституції.

Але за нинішніх обставин, якби політики все ж спромоглися перейти до парламентської моделі з одним канцлером, то, мені здається, це вирішило б дуже багато проблем. Тоді ми зовсім по іншому розцінювали б загрозу кандидатів.

У парламентсько-канцлерській моделі навіть сильні фігури в будь-якому випадку мали б дуже серйозні механізми стримування: і з боку парламенту, і через механізм відставок, і так далі.

Коли ми говоримо, що хтось із «трьох» стане президентом, то у кожного з цих кандидатів буде спокуса сильною владою, тому що в умовах кризи всі будуть йти з програмами порятунку, а отже закономірно вимагатимуть більше влади та повноважень.

Тому перебіг подій, незалежно від наших з Вами розмов про поглиблення парламентаризму та необхідність самоврядності, буде проходити на тлі фактичної пропаганди сильних рук.

Мені здається, що Янукович і Ющенко є не те що оптимальними, а скоріш, менш ризикованими фігурами для України, ніж пані Тимошенко. Хоча б тому, що Юлія Володимирівна страждає вадою, яка може стати загрозливою саме на посаді президента: вона поганий стратег. А це дуже серйозно.

Кон`юнктура, можливо, й виручає її на позиціях тактичних дій, однак керування країною – це серйозне стратегування.

Я не хочу порівнювати Януковича і Ющенка, тому що вони обидва співпрацюють з партіями чи політичними силами, де є певний концептуальний заділ.

І ще один момент, я категоричний противник розмов про те, хто чий кандидат – «протакий», «просякий». Як показала ситуація останніх років, наші політики самі повністю заплутались у цих «про-», тому що світ сильно змінився.

Я хочу лише повторити, що навіть Захід став багатополярний. Тепер треба говорити про так званий Великий Захід. Наприклад пан Б’юкенен – великий консерватор – розглядає Росію як єдину складову Заходу, і я з цим погоджуюсь. Захід – це певний цивілізаційний феномен, цивілізація, яка зараз трасформується в нових цивілізаційних дітей заходу. От наприклад Європа від ідеї проекту стає цивілізаційним проектом.

Імперією?

Чому відразу імперією? Хоча..? Може й так… Я тоді краще запропонував би термін «імперіум» – як формування певного світу на принципах, укладах, внутрішній організації. Оскільки визначення «імперія» тягне за собою дуже багато стереотипів, а відтак щоразу треба пояснювати, що ж ти мав на увазі. Тому імперіум – так.

Геополітичний контекст 2009 і Україна? Де опиниться Україна?

Там де й зараз.

Справа в тому що і так звана нова Європа, і Росія, і Сполучені Штати – це, якщо хочете, діти середньовічної цивілізації, які почали стверджуватись, розглядаючи як свою модернізаційну пра-матір Європу, яка ще не склалася.

І зараз йде гра понять та історичних сенсів: Європа – це нинішній Євросоюз, чи щось більше? У моєму розумінні, Росія і Україна корінно пов’язані з долею Середньовічної цивілізації, яка зараз пройшла етап проектних модернізацій.

До речі, Росія також пройшла цей етап, згадаймо хоча б правління Івана Грозного, або Петровську епоху. Я вже не кажу про «смутні часи», які досі засмучують росіян і вони про них не особливо полюбляють згадувати. Опісля вони раптом побачили: з ними витворяли, що хотіли. Я маю на увазі Отрєп’єва і компанію. Варто навіть згадати і польське панування, яке також не особливо приємно згадувати росіянам. Отже, як може бути Росія в Азії, якщо вона була невід’ємною частиною великої історії?

Ось ця інтрига спільного контексту зберігається і навіть посилюється в ХХІ столітті. Тобто немає проблеми, вибирає Україна Європу, чи не обирає. Проблема в іншому – наскільки успішно у нас проходять цивілізаційні реформи, чи ми зупиняємося в часі, чи стаємо повноцінним суб’єктом нових процесів.

Я дуже часто порівнюю долю країни чи окремої людини з архітектурою. Іноді здається, що храм – це застиглий час. Насправді ж він змінюється кожного дня. Він постійно добудовується, з’являються нові фрески, нові могили святих. Храм живе, живе з часом. Ось так, власне, живе кожна країна як частина цивілізаційних процесів. Проблема в іншій площині. Можна повісити замок, і це буде архітектурна пам’ятка.

Тому для України даний контекст пов’язаний виключно з розумінням власної суб’єктності. Якщо ми буде рухатись в Європу, розглядаючи себе як НДР №2, то в нас нічого не вийде. Якщо ми буде рухатись в Європу, вважаючи, що з Росією нам не по дорозі, то в нас нічого не вийде. Я зовсім не кажу, що треба загравати з Москвою. Ні. Але потрібно розуміти, що ми входимо в спільний контент, в якому буде і інтрига, і геополітичні протистояння.

Зрештою, історія Європи – це суцільні війні. Європа, яку ми всі обожнюємо за демократію, всього лише на 30 років старша за Україну. Все інше – це мислителі, перші демократії.

Україна повинна визначитися не лише як елемент Великого Заходу, що трансформується, але ще й як учасник конкретного проекту цієї трансформації. Євросоюз – це конкретний проект. Буде ще кілька…

Що є фундаментальною основою газового протистояння між Україною і Російською федерацією? Виключно стратегічний ресурс?

Це конфлікт двох неефективно обраних стратегій: конфлікт енергетичного монополізму з транзитним егоїзмом. Жодна із цих стратегій неадекватна інтересам Європи і, я думаю, вони обидві зазнають поразки в 2009 році.

Але на цьому світ не закінчується. Я висловив цю думку і хочу її ще раз підтвердити. Насправді інтрига ситуації в економіці і політиці на Євразійському континенті полягає в тому, що ми також поступово втягуємося у хвилю глобалізації, яка не завжди приємна.

Для нас це означає, що ми повинні якось транснаціоналізувати той ресурс, який має не лише національне, а й міжнародне значення. Це, перш за все, енергетика і ГТС.

Що стосується Росії, то вона відверто демонструє бажання бути одним із регіональних центрів і прагне взаємопроникнення з Європою, сидячи на своєму газовому балоні.

Так от, цього більше не буде. Нинішня газова війна показала, що насправді національні уряди під тиском глобалізації обирають стратегії захисту – ми захищаємо кожен свій ресурс. З одного боку, захищаючи цей ресурс, ми об’єктивно починаємо конкурувати між собою, а з іншого – примушуємо більш впливового суб’єкта формувати ультиматум нам. Україна його зараз і отримає.

На чому ґрунтуватиметься вибір українців у 2009 році?

На жаль в політиці дуже часто визначальними є певні психо-архитепічні настанови, які дуже непросто раціонально визначити. Однак вони є дуже цікавими у політологічному дискурсі, особливо з точки зору їх розуміння та врахування.

Попередній етап був пов’язаний з настановою на зміни через очищення, тобто переважала ідея руху від поганого світу до доброго через зміну еліт. Цей архетип є успішним, тому що пов’язаний з певною базою християнської культури – так званим «Большим исходом». У нас цей «Большой исход» завершився невдачею – ми так і не вийшли з пустелі. Тому зміна архетипів буде на користь покарання та помсти: виборці, окрім голосування за політичні та економічні уподобання, будуть ще й карати.

Інтерв’ю записане в рамках спецпроекту "З ВІДСТАНІ В ОДИН РІК " - експертні підсумки за 2008 рік та прогнози на 2009. Детальніше про проект читайте тут (http://www.gart.org.ua/?page=specproject)


Посилання на інтерв’ю:

http://www.gart.org.ua/?lang=ua&page_id=2&news_type=3&element_id=12204

Версия для печати
Публикации автора

 

Рекомендуем к прочтению

"Упадок Пятой республики": мифы и реальность

Одним из ключевых слов в лексиконе французских интеллектуальных элит все чаще становится «упадок» (le declin). Под ним имеются в виду действительные или мнимые риски утраты Францией в глобализированном мире XXI века ее традиционной роли одной из великих держав.

Читать далее

 

Материалы по теме

 

page generation time:0,113