В украинской системе нечего исправлять, - там все надо менять.

Евгений Чичваркин

Пользовательского поиска
Институт стратегических исследований "Новая Украина"
Другие диалоги:

Про перспективу

Версия для печати
Наталія РОМАШОВА розмовляє з виконавчим директором Центру соціальних досліджень «Софія» Володимиром Лупацієм.
1 апр 2009 года

Партія регіонів збирається довести до кінця свої погрози і заблокувати роботу українського парламенту, тим самим у перспективі домогтися дострокового припинення його повноважень. Крім того, соратники Януковича збираються ініціювати другу хвилю народного невдоволення з вимогами до Віктора Ющенка і Юлії Тимошенко піти у відставку.

Блокада Ради «синьо-білими» була запланована на вівторок. Однак опозиціонери вирішили дещо відстрочити в часі свої «революційні» наміри. По-перше, до депутатського корпусу з щорічним посланням про зовнішній курс країни і розвиток внутрішньої ситуації у державі з трибуни ВР звернувся Президент. По-друге, з подачі уряду в Раді зареєстрований пакет антикризових законопроектів, що є в певному значенні кодом доступу до такого потрібного Україні другого траншу Міжнародного валютного фонду. І якби опозиція в такий відповідальний момент для країни раптом почала «танці» навколо трибуни, це, вочевидь, було б рейтинговим бумерангом для них же. А в умовах чутливої в кризовій ситуації громадської думки з одного боку, і президентських виборів, що наближаються, з іншого, для опозиції рейтинг нині — це священна корова. Тож зі своїм бунтом у сесійній залі регіонали вирішили трохи почекати. Проте заступник голови «синьо-білої» фракції Олександр Єфремов зауважив, що серія вуличних акцій протесту продовжуватиметься. Щоправда, єдиним протестним центром стане українська столиця. Регіони можуть відпочивати... Нагадаємо, наприкінці минулого тижня Партія регіонів провела акції протесту в 26 містах країни. Найбільша кількіс ть прихильників опозиції зібралася в Донецьку. На центральну площу міста прийшли близько 26 тисяч осіб. Найменше мітингувальників, близько 200, було в Івано-Франківську. У столиці учасники акції, яку очолив Віктор Янукович, прийняли декларацію про недовіру Президенту та уряду. Вони наполягають на проведенні одночасних дострокових парламентських і президентських виборів. До речі, організатори акції заявляли — в столиці буде 15 тисяч осіб, але міліція нарахувала не більше п’яти.

Про явні прагнення Партії регіонів, що декларуються суспільству, і завуальовані цілі опозиціонерів «День» розмовляє з виконавчим директором Центру соціальних досліджень «Софія» Володимиром Лупацієм.

— Заступник лідера парламентської фракції Партії регіонів Олександр Єфремов заявив, що в регіонах свої акції опозиція більше не проводитиме — єдиним протестним центром стане Київ. Проте соратники Віктора Януковича не збираються обмежуватися лише вуличними мітингами — і не сьогодні — завтра депутати «синьо-білої» команди погрожують заблокувати парламент, і утримувати його в облозі доти, доки влада не заявить про свою відставку. Як ви оцінюєте тактику опозиції?

— Щодо організованих акцій протесту, я вважаю, їхнє проведення було продиктоване, передусім, проблемою самої ПР, оскільки Партія регіонів, залишаючись найбільшою політичною силою, і будучи в статусі офіційної опозиції, не підтверджувала діями свою опозиційність. Фактично Партія регіонів виявилася заручником тренда, пов’язаного з падінням довіри до влади в Україні загалом, падінням довіри до ВР і парламентських політичних партій. Тому їм була важлива навіть піар-демонстрація, що підтверджує широку географію активності Партії регіонів. У цьому плані, гадаю, акції регіоналів досягли певного результату.

Щодо блокування парламенту, то, по-перше, це деякий реванш за невдалу спробу домогтися відставки уряду в парламенті. По-друге, в нинішній ситуації, коли наявна стагнація рейтингу Тимошенко і поки що немає інших серйозних конкурентів, для ПР як і раніше залишається актуальним питання дострокових парламентських виборів. Домігшись дострокових виборів, вони доведуть, що є провідною політичною силою, вони доб’ються реструктуризації розкладу сил в парламенті, й можуть залишити на других позиціях Юлію Тимошенко. Плюс — введення нових політичних сил, з якими можливий діалог і формування нової правлячої більшості. Тому завдання мінімум для Партії регіонів — нагадати про себе, спробувати застовбити за собою місце політичного провайдера протестного потенціалу.

Хотілося б дати і концептуальну оцінку. Чи здатна ця партія радикально перелаштуватися? З урахуванням того, що їхнім спікером зараз виступає Борис Колесніков, це означає, що крім усього іншого — це демонстрація нового політичного менеджменту Партії регіонів. Щодо освоєння політтехнологічних організаційних акцій, я вважаю, тут у них проблем не буде. А ось взяття опозицією політичного лідерства — це їхня «вічна» ахіллесова п’ята.

— Що саме мається на увазі. Конкретизуйте.

— Перше. Сам факт вимоги від уряду представити антикризову програму. На мій погляд, це дещо слабка позиція, бо Партія регіонів, по ідеї, повинна висувати лозунг, що саме вони мають антикризову програму, і вони вимагають від уряду прийняти до виконання їхні вимоги, які при цьому підтримують майдани.

Другий момент пов’язаний із тим, що як ключовий інструмент Партією регіонів обраний Майдан. Так, це дуже хороша технологія для телевізійної картинки, але, як то кажуть, не можна двічі ввійти в одну річку. Зараз на Майдані відстоюють не демократію, протестують не проти фальсифікації виборів тощо (що було 2004 року). Сьогоднішні вимоги — соціалізовані, пов’язані з падінням рівня життя, невизначеності, диктату монополій, перекладання витрат кризи на трудові незахищені класи. А такого роду протест не вирішується виключно майданною технологією. Якщо партія на хвилі, вочевидь, вона повинна думати про те, яким чином реорганізувати Майдан у структуроване громадянське суспільство. Це — перспективна і дуже важливе завдання. Структуроване громадянське суспільство, яке здатне на різних рівнях говорити про свої вимоги і почати боротьбу за соціальні, економічні права, пред’явити свої права на самоорганізацію, самоврядування тощо. Ось ці дуже й дуже важливі завдання Партія регіонів не ставить.

— Чому, як ви вважаєте, регіонали, незважаючи на публічну лютневу обіцянку Віктора Януковича, так і не презентували альтернативну антикризову програму дій?

— Напевно, якийсь документ у Партії регіонів є, вочевидь, демонструючи зараз активність, можливо, найближчим часом вони і презентують свою програму. Але поки що вони замість того, щоб представити свою, вимагають чужу. Однак я хочу в цьому контексті зауважити наступне. Сьогодні більшість політичних сил заявляють про те, що в них є свої антикризові програми. У цьому також велика проблема, бо антикризові програми — це програми, що застосовуються при деякому збої системи. Якщо криза системна, то повинно йтися не про антикризову програму, яка, загалом-то, завершується косметичним ремонтом, а повинно йтися про нову редакцію проекту Україна. Так ось на цю тему ніхто, підкреслюю, ніхто з парламентських політичних сил, не веде розмови і це демонстрація їхнього інтелектуального дефолту і неадекватності оцінки ситуації. Потрібно говорити не про косметику, а про реструктуризацію проекту. Не можна обмежитися пошуком економічної моделі і не можна обмежитися реструктуризацією політичної системи. Прогнилими, непрацездатними на сьогодні є більшість інститутів — як політичних, так і соціальних. Йдеться про реорганізацію українського проекту загалом. Це передбачає серйозні інвестиції в стратегію, а люди поки що інвестують у різні антикризові, поточні пожежні методи та інструменти.

— Чи можете ви погодитися з тезою, що ці пожежні методи продиктовані календарем, а саме — грядущими президентськими виборами, і чи можна буде говорити про стратегічні інвестиції після закінчення цієї виборчої кампанії?

— Я не можу з цим погодитися. Знаєте, наші політики завжди знаходять причини, щоб не говорити про стратегічні речі. У нас, як то кажуть, завжди погана погода, тому завжди погано з урожаєм. Гадаю, відсутність розмов такого рівня пов’язана не з тим, що в нас економічна криза, що в нас наближаються президентські вибори. Це пов’язане з тим, що в нас надто низька якість еліт, із тим, що вони не розуміють очевидного: суспільство сьогодні не дурне і суспільство розуміє, хай там що вони обіцяють через три місяці, реальних зсувів у матеріальній сфері не станеться. За три місяці не вирішаться проблеми ЖКГ, не будуть побудовані нові дороги або інфраструктура. Суспільство переживає кризу перспективи. Матеріальні втрати, так, суспільство переживає. Однак найголовніше: коли відбувається дезорієнтація, незнання майбутнього, нерозуміння того, що чекає їхніх дітей, неможливість планувати. Тому політична сила, яка може запропонувати новий проект «Україна», запропонувати виразну стратегію виходу з кризи, вона, як мінімум, вирішуватиме проблему кризосвідомості.

У політичного українського класу дуже слабко розвинений політичний ідеалізм. Вони розуміють утилітарні речі, вони розуміють лише тоді, коли їх б’ють нижче поясу, коли в них забирають шматок землі. Коли ж йде інформаційно-психологічна агресія, інформаційний тероризм стосовно України, підрив міжнародного іміджу, розмивання національної ідентичності, це не помічається, це не розуміється, і, відповідно, залишається без будь-якої реакції. Тому вони приречені програвати, адже в сучасному світі все-таки ключовим є значення розвитку, мети, стратегії, імідж, бренди, зрештою. На цьому будується капіталізація.

— Акції протесту опозиції, як відомо, стартували після закінчення ста днів, які давали представники Партії регіонів уряду на подолання фінансово-економічної кризи. Ваша експертна думка: за сто днів реально щось кардинально змінити?

— Це, швидше, політична метафора з погляду Партії регіонів — таймування своєї політичної активності й присутності в інформаційному просторі. Тут важко судити — достатньо ста днів чи ж ні. У цьому випадку про антикризову складову, гадаю, взагалі не йдеться, оскільки Україна ніколи з кризи й не виходила. Навіть коли в нас спостерігалися досить високі темпи зростання ВВП, у нас не припинялася гуманітарна криза, деградація якості життя, деградація інфраструктури тощо. Тому це була ілюзія, самогіпноз для правлячої еліти, коли кількісні темпи зростання валового внутрішнього продукту видавали за успіх, за національний прорив тощо.

Ющенко, Тимошенко і Янукович — це три людини, які були прем’єрами, які обслуговували модель доганяючого розвитку і модель відновного зростання. Ці три людини виявилися не в змозі розвернути корабель у напрям якісного зростання, структурних перетворень тощо. Тому вони можуть довго один одного звинувачувати, але, загалом-то, головне звинувачення пред’являє суспільство, яке нині демонструє падіння довіри до всіх.

— Сьогодні разом із розмовами опозиціонерів від Партії регіонів про необхідність проведення дострокових «пакетних» — парламентських і президентські виборів, у тому числі йдеться про ймовірності внесення змін до Конституції в дуеті з БЮТ. Як ви вважаєте, до планових виборів глави держави, можлива конституційна коаліція двох найбільших парламентських фракцій? Крім того, регіонали і бютівці синхронно говорять про те, що можлива модель обрання президента у Верховній Раді при сильному канцлерові тощо. Наскільки це реально найближчим часом і наскільки це на нинішньому етапі підходить Україні?

— На мій погляд, політичні сили, що намагаються ліквідувати інститут президента в Україні, здійснюють політичний суїцид у перспективі. Чому? Бо партії, які й так не користуються достатньою довірою і легітимністю в суспільстві, опонують суспільству, яке як і раніше вважає, що незалежно від персоналій інститут президентства повинен бути збережений. Тобто, президента суспільство бажає обирати самостійно. Тож політичні сили, які з цим граються, це політичні сили, які відверто ігнорують позиції пересічних громадян.

Щодо тимчасових термінів, я вважаю, ризик внесення таких змін до Конституції існує. Вони, вочевидь, таки намагатимуться створити ситуацію, за якої самі обиратимуть парламент, президента. Словом, обиратимуть самих себе.

Источник: День
Версия для печати
Рекомендуем к прочтению

«Капли росы» (сосуд пятый) (о со-бытиях и пере-живаниях)

Российский Кремль определил путь, который считает спасительным для России. Частью успеха на этом пути становится и победа «в» и «над» Украиной. Еще одной частью — подрыв и дискредитация евроинтеграционного проекта. Европа не будет воевать за Украину. Хотя бы потому, что война с Россией немыслима и недопустима для всех без исключения стран ЕС, а события в Украине, качество и компетенция украинской политической и бизнес-элиты, необустроенность общества скорее отталкивают, чем привлекают европейцев. Еще недавно украинские майданы воспринимались в ЕС как свежее дыхание и «молодая кровь» европейского проекта. Но как и 10 лет назад, сумбурность и многослойность революционного процесса, хроническая интеллектуальная незрелость и банальная жадность политических лидеров Украины приносят лишь разочарования. И если культурные границы Европы, как было и двести лет назад, меряются Уральским хребтом, геополитические границы после «волны расширения», снова откатываются к границам традиционной Центральной Европы. Той, которая без Украины.

Украины, которую мы знаем с 1991 года, уже не будет. Но Украина может быть. Другая. Если ее не только рассматривать на карте и защищать границу ценой тысяч жизней и гуманитарных катастроф, а если ее помыслить и представить как пока еще разорванное со-общество живых, разных, но готовых жить вместе людей. Вопрос – как?

Читать далее

 

Материалы по теме
Текущий диалог

Демократия по-украински

Зал периодики

Украина – слабое звено мировой политики

Адам Міхнік: Найкраща пропаганда України - правда

Андрєй Піонтковскій: «Путін палко прагне знищити Українську державу»

Корсет для мрії

Демарш Коломойского как реквием по Евромайдану

Конституційна реформа повинна бути публічною, інакше вона не має шансів

Чеський досвід фінансування партій. Як зупинити гроші олігархів?

Коррупционный суверенитет: что общего между войной на Украине и «делом Магнитского»?

Про корни, свободу и Надежду Савченко…

Майдан чи загальні вибори?

Ми все ще живемо за "диктаторськими законами" 16 січня. Інфографіка

Як партії забули свої обіцянки, розсівшись у Раді

Модель на выбор

Битва за місце в історії

Снова во времена Руины? О вызовах перед украинскими элитами

Сім очікуваних несподіванок

Євген Кисельов: З приводу «виборів»

Все будет, как при бабушке

Выборы в Донбассе. Фарс и трагедия

Дефолт понтов

«Бегство от свободы» Эриха Фромма как «полевая» хрестоматия Донбасса

Чому б граблі не повчали, а серце вірить в чудеса…

Парламентські вибори, які не відбулися

Вибори в Україні. «Противсіхи» працюватимуть на Путіна

Пастка мажоритарки: як уникнути провалу на виборах

Філософ Фукуяма: Настали похмурі часи експансії Росії та Китаю

Три эшелона имитаторов

Путін злякався масштабів свободи в Україні, але стратегії не змінив

За кулисами президентской гонки

Кино за миллиард: где веб-камеры с прошлых выборов

Self-made країна. Самоорганізація українців випереджає дії влади

Главный бой украинцев с олигархами – еще впереди

Украинские прецеденты

Мартін Поллак: Як працює машина пропаганди

Неравная борьба: почему газетные издатели в Германии боятся Google

К чему мозги – когда пьянит от власти?!

«Європейці зраджують власним принципам, залишаючи українців без допомоги»

Границы и дороги: Судьба Украины в мировом контексте

Боротьбу за демократію час поширити на виборчу систему

Информирован – вооружен

Инфографика: Выборы-2014: сравнение программ пяти кандидатов

Насколько реален срыв президентских выборов

Сепаратизм на востоке: регионалы переиграли сами себя

Декларация общин человечества

Украинская социология: о чем хочет знать российский МИД

"Люди, які голосували "за гречку", нікуди не ділись. На Майдані гинули не вони"

Росія у безвиході

Чому нинішні вибори президента нетипові для України (Аналіз)

Країна Online: прозора країна – успішна країна! П’ять пропозицій

Машина пропаганди Путіна та інформаційна недолугість України

 

page generation time:0,109