В украинской системе нечего исправлять, - там все надо менять.

Евгений Чичваркин

Пользовательского поиска
Зал периодики
Другие диалоги:

Февзі ЯКУБОВ: Міжнаціональні відносини мають оцінюватися з погляду етичних критеріїв...

Версия для печати
Микола СЕМЕНА
19 янв 2011 года

Професор, доктор технічних наук Февзі Якубов — ректор Кримського інженерно-педагогічного університету — три роки тому написав книгу «Полин росте і на кам’янистих стежках...», у якій аналізує проблемні чинники історії Радянського Союзу і пострадянського часу і, як наслідок, часто напружені міжнаціональні відносини. «День» поцікавився, що думає Герой України, відомий вчений Февзі Якубов про сучасні тенденції розвитку суспільства.

— На жаль, ми вимушені констатувати, що політики Росії та України, суспільство в значній його масі не зрозуміли загроз для стабільності, про які попереджала Настя своєю діяльністю та які зараз розвиваються. Свідченням тому є різанина в Москві на Манежній площі, тривалі протистояння між національними регіонами в Росії. Ми не маємо права не помічати, що декому не терпиться перенести цей конфлікт на терени України, про що свідчить галас в російських ЗМІ щодо недавніх подій у Нікополі, пов’язаних з оцінкою геноциду вірмен. На жаль, соціальна і міжнаціональна ситуація й у Росії весь цей час лише ускладнюється і загострюється, а Україна перебуває в небезпечній близькості до цієї ситуації. Зростаючу небезпеку для наших країн все ще становить російський неофашизм, який набирає силу...

— Які тенденції уявляються вам найбільш небезпечними?

— Як свідчить складна і хвороблива практика міжнаціональних відносин в радянській історії, соціальні проблеми, зокрема відносини класів і політичних груп, проблеми у відносинах між націями можуть розв’язуватися лише з позицій рівності. Це та сфера, де закон великих чисел не працює. Відносини в цій сфері мають оцінюватися лише з погляду етичних критеріїв, а не фізичних або географічних величин. Велика нація має поважати маленьку, забезпечувати всі умови для її рівноправного розвитку. Звісно, багатому важко зрозуміти бідного, здоровому важко зрозуміти хворого, але більш культурному дуже легко зрозуміти того, хто розвивається, і тому росіяни, українці та інші народи, що вважають себе висококультурними, мають зрозуміти біди і потреби народів, які розвиваються. Звісно, якщо народ не втрачав своєї батьківщини, якщо народ не втрачав своєї держави, йому важко зрозуміти кримських татар та інші малі народності, проте культурна людина має розуміти, що й наша мова, й наша культура, й наші потреби настільки ж великі в етичному вимірі, як і всі інші, незважаючи на відмінність у фізичній кількості чи в географічному розташуванні.

Наша влада тут має усвідомлювати, що таке розуміння суспільства не може встановитися само собою, що для цього потрібні не лише науки, концепції, а й реальні закони і фізичні механізми реалізації. Тому я не розумію, чому за такої кількості міжнаціональних проблем в Україні ліквідовано Держкомнац, і тепер просто немає механізму забезпечення рівності. Це підсилило сильних і послабило слабких, це загострило недовіру і настороженість у суспільстві, це посіяло сумніви в намірах влади розв’язувати проблеми народів країни справедливо...

— Февзі-ага, яким чином можна протистояти поширенню негативних чинників?

— Україна має бути мудрою країною, особливо я закликаю до цього нашу владу, — і нам слід вчитися на негативному досвіді «старшого брата», поставити заслін експорту міжнаціональної та соціальної ненависті до України, за що виступала і журналістка Настя Бабурова. На жаль, експортом негативних тенденцій займаються і російські політики, і ЗМІ, й партійні емісари, політологи, а нерідко й письменники, й артисти. Нам потрібно чітко сказати суспільству, чи хочемо ми переймати ті силові тенденції в управлінні суспільством, які використовуються тоталітарними режимами, чи ми йтимемо шляхом демократії. Нам потрібно чітко сказати — чи хочемо ми допомогти малим народам розвиватися і зберігати свою культуру, чи ми підемо шляхом асиміляції, й тоді вони вирішуватимуть, що їм робити. Ліквідувавши Держкомнац, загрожуючи ліквідовувати Рескомнац Криму, ми зробили перший крок на шляху до асиміляції малих народів, але, з іншого боку, ми підштовхуємо їх до самостійних рішень щодо вибору свого шляху. Вони навряд чи виберуть перспективу бути асимільованими. Тепер вони мають відповісти собі на запитання: Україна — це їхня країна чи чужа для них держава?

Мені болить те, що відносини в суспільстві виходять за рамки культурного обміну, культурної комунікації, вони не засновані на пошані та рівності людей, партій, націй. Скрізь з’являється хтось сильніший або головніший. Це неправильно. У суспільстві має панувати культура, адже в нас така багата і повчальна історія, така багата культурна спадщина. Важливо, щоб політики та партії усвідомили це.

КОМЕНТАРI

БЕРЦИ НА ЕКСПОРТ...

Наджіє ФЕМІ, головний редактор радіо «Мейдан», ведуча програми «Меслекдеш» ТРК ATR, Сімферополь:

— У Криму завжди чутливо реагують на те, що відбувається в Москві. Така історична традиція цього регіону. На жаль, тут копіюють не лише досягнення літературні, але й новації політичні та ідеологічні. Не даремно два полюси життя Насті Бабурової, що визначили віхи її короткого життя, — це Крим і Москва. Хвилі ненависті, що захльостують російське суспільство, свідчать про його хворобу. Це суспільство не в змозі зрозуміти й прийняти не лише світові демократичні тенденції, але й власну різноманітність. Його еліта виявилася нездатною дати людям нову систему цінностей, яка б їх об’єднала. Через якусь злу іронію долі нове покоління країни, яка так пишається своєю перемогою над гітлерівською Німеччиною, стало осередком осучасненого неофашизму на пострадянському просторі. Ідеї ворожнечі й нетерпимості йдуть на експорт у сусідні країни. Там сплять і бачать, як рифлені важкі чоботи, берци, топчуть весь пострадянський простір...

Якщо вірити інтернету, середній вік кримських прибічників ультраправих — переважно до 16 років. Насті Бабуровій було 25, світла їй пам’ять. Вона теж народилася і виросла в Криму. Чим частіше й проникливіше сьогодні звучить її ім’я, тим актуальніше для українського суспільства питання: чи не стане нове покоління, яке народилося вже в незалежній Україні, втраченим для самої України? І думати про це треба вже зараз, доки в Криму зграями в берцах і зі свастикою ще не ходять...

Служба безпеки України сьогодні заявляє, що в Криму немає організацій фашистського спрямування та інших ультраправих угруповань. За їхніми словами, на півострові є лише окремі особи, які пропагують фашизм і нацизм, але всі вони, за запевненнями правоохоронців, «перебувають під наглядом», з ними проводиться «жорстка профілактична робота».

Може, це й так, але не треба володіти навичками оперативної роботи, щоб пройтися популярними соціальними мережами й зрозуміти, що, незважаючи на профілактику й нагляд, «окремі» кримські неофашисти не лише не соромляться публічно висловлювати свої переконання, але й відкрито організовують акції та заходи.

«Дні ненависті» в Москві в грудні минулого року мало не перейшли на кримський грунт. Натхненні прикладом російських столичних радикалів, місцеві кинули клич і почали через інтернет збирати охочих «йти громити чорних». У контексті кримських реалій у ролі останніх традиційно — кримські татари. Попри очевидну провокативність цієї акції, були й серед кримськотатарської молоді гарячі голови, які закликали дати нарешті гідну відсіч знахабнілим «бритоголовим у берцах». Що ж, якщо більше нікому?!

Обійшлося й цього разу. Пожежу вдалося загасити до її початку. Але чи вдасться це наступного разу? Саме тому ми маємо пам’ятати журналістку Настю Бабурову.

ТОЧКУ НЕПОВЕРНЕННЯ ВЖЕ ПРОЙДЕНО

Валерій БАЛАЯН, публіцист, режисер-документаліст, автор фільму «Любіть мене, будь ласка»:

— Зараз, коли минуло два роки після смерті Станіслава Маркелова та Насті Бабурової, зрозуміло навіть сліпому: те, про що попереджали ці люди, чому вони присвячували своє життя й через що, взагалі, вони його втратили, саме це й відбувається в Росії. Масштаб подій, які відбувалися в грудні в Москві й інших містах Росії, російською пресою був применшений. На Манежну площу вийшло, за мінімальними оцінками, 10 тисяч. Там були вкрай жорстоко побиті до напівсмерті семеро кавказців, які просто вийшли з ресторану й «потрапили під руку». У метро були побиті десятки людей, а наступного дня вбили киргиза. За даними, що зустрічалися в інтернеті, було вбито китайського студента, який теж «просто потрапив під руку». Я розмовляв зі своїми друзями з Калмикії та Бурятії, й вони кажуть, що в їхніх республіках скасовують усі відрядження до Москви, бо вони просто не хочуть туди їхати. Я вже не кажу про Північний Кавказ.

Днями я прочитав у інтернеті, що депутати Держдуми виступили із пропозицією внести до Конституції норму про верховенство російського народу. Також активізувалася Російська православна церква Московського патріархату, яка тепер вчить, як ходити, як виглядати, хочуть запровадити мораторій на аборти й так далі. Ми бачимо картину зімкнення «низового фашизму» з «державним». І між цими молотом і ковадлом опинилося сьогодні російське суспільство. Нормальні люди стали заручниками двох жорен, які починають повільно перемелювати суспільство.

Після похорону Єгора Свиридова (уболівальника, який загинув насправді в побутовій бійці, що почалася на зупинці між дагестанськими хлопцями й уболівальниками напідпитку; таких бійок і вбивств у Москві бувають десятки на день) Путін їде на його могилу разом з усіма цими фанатами й нацистами. Абсолютно очевидно, що вони роблять ставку саме на цей електорат. Що з цього може вийти — висновки робіть самі.

Це такі події, які, з одного боку, провокуються, а з другого — роздуваються. І всі політики збігаються й гріють руки на цьому вогнищі. І ніхто не думає про те, чим це може обернутися. Навіть сьогоднішній лідер «Яблока» Сергій Митрохін виступає на мітингу, присвяченому 40-ка дням із дня загибелі Єгора Свиридова, де були націоналісти упереміш з фанатами й усіма ультраправими рухами. Але його там обсвистують, виганяють з матом. Стало цілком очевидно, що в Росії сьогодні немає жодної політичної сили, здатної хоч якось (морально чи політично) вплинути на цю ситуацію. Карусель безумства набирає обертів. Човен не просто розгойдано, в ньому пробито величезну діру, й він нестримно йде на дно. Люди, які зберігають уявлення про те, що відбувається насправді, прекрасно про це пишуть. Це відомі публіцисти, такі як Радзіховський, Биков, Шендерович, Латиніна, Ілларіонов. Читайте! Вони передрікають досить швидкий розпад Росії, який стає вже неминучим. Я думаю, що відповідальні політики, ті, хто здатен бачити далі свого носа, мусять зараз думати вже не про поточну ситуацію, а про те, як вони будуватимуть політику після краху Росії. Цей розпад не відбуватиметься, він уже відбувається на наших очах. Люди з Дагестану й узагалі з Північного Кавказу не можуть приїхати як громадяни країни до столиці своєї держави, Калмикія та Тува взагалі не хочуть мати нічого спільного з Москвою. А у нас є ще Татарія й Башкирія, у нас є дуже багато неросіян, яких сьогодні оголосили людьми другого сорту. Реакція буде відповідною. Зрозуміло, що точка неповернення вже пройдена. Політики розумні, далекоглядні, повинні вже сьогодні думати про те, як будувати відносини й які рубежі оборони займати, коли це все структурується по-справжньому. Адже очевидно, що російські регіони давно не управляються із центру. Питання лише в оформленні цього факту.

Дійсно, «немає пророка в своїй вітчизні». Настю оголосили випадковою жертвою, Стаса — безумним, малохольним ідіотом. Яка доля цих людей у Росії? Лише куля в лоб. Хто залишився? Нещасна Людмила Алексєєва, якій за 80 років? Хто протистоїть цьому? Пономарьов, якому за 60? Люди, які відсиділи за радянських часів? Борис Нємцов, якого посадили на 15 діб? Немає нікого, їх ніхто не підтримує. Зайдіть на будь-який форум після їхніх виступів і подивіться інтернет-форуми, які забивають все. Усі ці кремлівські технологи, які вирощували інкубі в. Вони їх виростили. Була надія, говорили: ось прийде молоде покоління. Вони й прийшли — палять книги, натягують на коли голови опозиціонерів, просто культурних людей. Це просто звіряча людоїдська хвиля, яка в Росії сьогодні править. Треба називати речі своїми іменами. Я вважаю, чим швидше українське суспільство це зрозуміє, тим швидше воно зможе якось зайнятися собою.

А події в Україні нагадують російську технологію в зародковому стані, але смак солоної води і в краплі, і в морі однаковий. Суть — та ж сама. Зрозуміло, що нинішня влада і в Росії, і в Україні через своє походження і культурний рівень спираються на найбільш маргінальні верстви суспільства, які ще з радянського часу залишаються малоосвіченими, але дуже чисельними. Вони живуть рефлексами, простими відповідями на складні запитання, і влада відчуває в них свою опору. У цьому весь жах.

І, відповідно, маніпуляції, усі ці «дебешні» технології дуже прості. Вони підбурюють, каналізують агресію в саме суспільство, значить, на будь-кого: на чорного, на єврея, на кавказця, на кого завгодно. І зрозуміло, природа всього того, що відбувається, в тому, що ці самі сили дорвалися до влади, іншої технології в них немає і бути не може. Україна живе в борг, який вже зараз налічує десятки мільярдів. Рано чи пізно ці рахунки доведеться оплатити, і заплатити доведеться серйозно, це теж всі повинні розуміти. А платити буде хто? Будемо ми з вами платити. Платитимуть прості люди. І соціальне незадоволення вже зараз наростає, а завдання влади — його в будь-який бік каналізувати, лише подалі від себе. Ось кремлівська влада його каналізує у бік тих, що «наїхали», показує народу, хто винен у їхніх бідах. Я думаю, що українська влада дивиться на це. А в Росії відбувається лукашизація: адже вони подивилися, як дійсно у батьки все пройшло прекрасно: побив — і всі притихли. І дивіться, саме після цих подій у Мінську ця гранична жорстокість почалася в Росії по відношенню до опозиції, вже абсолютно безпардонна. І українська влада теж дивиться на обох сусідів-братів і бачить, що так, виходить. Забили всіх просто палицями, наплювали на всі ці вітрини демократичні, і все знову тихо, можна собі наступні шість років намалювати. Назарбаєв собі зараз на 12 років термін малює... «Туркменбашизація» наших держав (або як завгодно назвіть) — це найстрашніший вектор. Я думаю, що якщо в Україні здорові сили не знайдуть в собі мужності і розуміння того, що цей шлях — шлях у прірву, значить і Україна полетить у це пекло разом з усіма. Це ж цілком очевидно.

Источник: День
Версия для печати
Рекомендуем к прочтению

Опасность распространения прав человека

Если бы права человека были валютой, их курс сегодня оказался бы в состоянии свободного падения в силу инфляции многочисленных правозащитных договоров и необязательных международных инструментов, принятых за последние десятилетия самыми разными организациями. Сегодня на эту валюту можно, скорее, купить страховку для диктатур, нежели защиту для граждан. Права человека, некогда вознесенные на пьедестал основных принципов человеческой свободы и достоинства, сегодня могут быть чем угодно – от права на международную солидарность до права на мир.

Читать далее

 

Материалы по теме
Зал периодики

Через что в себе должна переступить нация для успеха страны

Хто розділить харківський пиріг на таці України

e-Естонія: як вдалось і що далі?

Инфографика: Что может потерять Украина вместе с Донбассом

В КРЫМ ПРИШЕЛ РУСИЗМ

Ребрендинг Украины

Федерализация для Донбасса: эвтаназия под видом автономии

Втрата прив’язаності до рідного — виродження етносу

Якою бути Україні?

Київ грає в націоналізм

Не банановая республика

Ксенофобия и воспитание толерантности

Недетский взгляд на галичан

Перетворення України в «націю без ідентичності»

В Украине растут ксенофобские настроения

Пресс-конференция: Последствия внесения изменений в Конституцию

Когда утрачивается вера в государственную справедливость

Ксенофобія не повинна стати обличчям української національності

Обережно: агітдиверсанти! Але чому наш ворог – не росіяни

Сергей Дацюк: "Или вперед, или в Средние века"

Языковая политика Украины: действия власти, мнения граждан

Русских любят от выборов до выборов

Уся справа — в нас самих

Хто оплатить національні проекти

Взять штурмом

«Мазепа forever!»

«Краткий курс» для України не писатимемо

Українізація неминуча

Перспективи української мови

Комплекс заздрості і страху, як ідеологія української системної Совдепії

Україна на зламі епох: непрості відповіді на складні запитання

Украинцев будут учить быть бедными, но гордыми

Про уявні та реальні загрози

Разжигание искры межэтнических противоречий в Центральной Европе

Місія України - об’єднувати світ

Бренд «Україна»

Ксенофобія, якої нема

Право на місто

Сколь бы сложна ни была история, Крым без сомнения входит в состав Украины

Крымские татары вызывают Кремль

Из множества - Единое

Образование для меньшинств: идентичность плюс интеграция

Міграційна політика в Україні та питання інтолерантності

Чи є в Україні расова нетерпимість та ксенофобія?

Синдром залежності

Мова Криму. Як вивчають і викладають в Україні мову корінного народу — кримських татар?

Кримсько-слов’янська автономія

Крым – поле битвы за землю

300-тисячну болгарську діаспору хочуть позбавити центру

Як ми ставимося до «інших»?

 

page generation time:0,134