В украинской системе нечего исправлять, - там все надо менять.

Евгений Чичваркин

Пользовательского поиска
Зал периодики
Другие диалоги:

Небезпечні радники. Чи будуть зроблені висновки з поразок?

Версия для печати
Ігор Лосєв
25 май 2015 года
Радники, які процвітали за Кучми-Януковича, залякуючи Порошенка всілякими бідами, рекомендували йому не підписувати закони декомунізації

Після відомих подій в Криму і на Донбасі природно постають питання: чому все так сталося, чому сепаратизм сягнув такого високого рівня, чому Крим і частину Донбасу наразі втрачено? Чи було все це неминучим? Поки що значної кількості спроб, тим більше поважних, глибоких, відповісти на ці запитання, проаналізувати, зробити висновки не спостерігається. Влада менше за інших хоче давати пояснення, обмежуючись критикою попередників і заявляючи, що на момент їхнього власного приходу на Банкову і Грушевського, «у нас армії не було, спецслужб не було», виглядає на те, що й держави не було.

Деякі аналітики знаходять причину всіх цих негараздів зовсім не там, де треба шукати. Важливо правильно зрозуміти причини, а не висувати сміховинні аргументи на кшталт того, що, мовляв, усе почалося через спробу скасувати антиукраїнський мовний закон Ківалова-Колесниченка. Чи призвело б до чогось навіть невдоволення певної кількості людей, якби не пряме вторгнення в Україну російських військ? Навряд чи. Саме російська підтримка сепаратизму в українських регіонах (якій офіційний Київ практично не перешкоджав) протягом усіх років незалежності, а в першу чергу – збройна інтервенція Росії стали головним і вирішальним чинником руйнівних подій 2014-2015 років.

Без потужної російської підтримки сепаратизм в Україні завжди був доволі кволим і зводився до шантажу центру з боку місцевих керівних кіл за право безкарно брати хабарі, обкладати корупційними податками місцеве населення і вимагати, щоб офіційний Київ не втручався. Російське вторгнення максимально загострило ці проблеми, на які влада України понад 20 років воліла не звертати уваги. Тож тепер треба щось пояснювати собі та іншим. Однак є підставові побоювання, що пояснення можуть бути помилковими, такими, що обумовлять нові провали і поразки.

Хибні рекомендації

Як гриби після рясного дощу з’явилися всілякі політологи з невиліковним московським акцентом (поміж них придворні журналісти Кучми, які ще йому давали поради), котрі запропонували свої версії причин близького минулого та й власне сучасного. Версії відомі. Їх експлуатували весь цей час.

Мовляв, Крим і Донбас були змучені «українізацією», їх катували українською мовою, історією і культурою. От якби всього цього не було, якби Крим і Донбас були такими собі анклавами Росії в Україні, де не функціонувало б нічого українського, тоді тамтешнє населення радо сприймало б Українську державу.

Так ті території якраз і були такими анклавами! У Криму на кількасот тисяч місцевих українців припадало аж 7 (сім) українських шкіл на тлі 660 російських і 14 кримськотатарських. Місцевих українських газет практично не було, як і телеканалів і радіостанцій. Штучно створювалася атмосфера культурно-ментальної відірваності Криму і Донбасу від решти України. Ця політика, скерована Москвою, здійснювалася в цих регіонах роками за цілковитого неспротиву офіційного Києва. Крим, до речі, мав офіційний статус автономної республіки зі своїм міністерством освіти, культури і т.д. Нічого, крім зміцнення сепаратистських настроїв уся ця «децентралізація» не дала.

Нині радники, які процвітали за Кучми-Януковича, знову радять відмовитися від докорінних перетворень, зберігати нео-УРСР і не робити рішучих кроків у напрямку справді незалежної європейської України, зокрема залякуючи президента Порошенка всілякими бідами, вони рекомендували йому не підписувати антитоталітарні закони про заборону нацистської і комуністичної символіки, бо це, мовляв, роз’єднає Україну… На щастя, не вдалося. Але, виходить, комуністичні неподобства Україну не роз’єднали, а декомунізація роз’єднає? Тим більше, що пам’ятники Леніну сама громадськість скидає вже й на Донбасі…

Дуже небезпечними є заклики, щоб кожний регіон України мав свою окрему символічну сферу, свою окрему історичну пам’ять, свої окремі урочисті дати і окремих героїв. Піти на це означає свідомо розчленувати Україну і замість однієї політичної нації творити декілька, штовхаючи до розпаду, до демонтажу єдиної держави. На доказ своєї правоти, ці аналітики заявляють, що героїв національно-визвольного руху Схід і Південь не сприймуть.

Треба розуміти, що невизнання борців за незалежність – то є форма невизнання України як самостійної держави. Якщо рух за незалежність на певній частині території України вважатиметься злочинним, то яке ж там можливе майбутнє такої держави? Росія таврує і ганить  ОУН-УПА саме з тією метою, щоб саму ідею української самостійної держави зробити в свідомості мільйонів українців хибною, негативною і кримінальною. Тавруючи Бандеру, Коновальця, Шухевича та інших, вони, кремлівські пропагандисти, цілять в Українську державу як таку. Ті люди в Україні, які не визнають українського національно-визвольного руху, опиняються в логічній пастці, мовляв вони за незалежну Україну, але проти тих, хто віддав за неї своє життя.

Чи сприймуть?

Поки що люди на Півдні і Сході України мали про рух за незалежність майже виключно негативну інформацію. Власне, Донбас і Крим потерпали не від надміру українізації, а від її браку, від ізольованості від решти України, від штучного протиставлення свого регіону іншим. Крим і Донбас були віддані у «лізинг» російській культурно-інформаційній політиці. Змінити ситуацію без потужного українського культурно-інформаційного контрнаступу на цих територіях буде неможливо.

Щоб виграти ідеологічну війну (а вона зараз у розпалі), треба бодай брати в ній участь. Якщо 22 роки в цьому плані на Півдні і Сході не робилося геть нічого (крім зусиль окремих патріотів), то чи варто дивуватися культурно-інформацій неприсутності України на цих власних своїх теренах? А це має цілком конкретні (негативні!) політичні наслідки. Щоб ідеологічно наступати, доведеться вельми ґрунтовно реформувати весь український інформаційний простір, систему громадських організацій на місцях, сприяти культурно-інформаційному волонтерству і таке інше.

Щоб щось отримати, треба спочатку багато вкласти.

Насамкінець дещо з особистого досвіду: кілька років тому в Севастополі працював започаткований автором цієї статті лекторій з історії України, який регулярно відвідувала майже сотня севастопольців. Лекторій був закритий не російськими шовіністами, а місцевою владою, яку призначив офіційний Київ… Ще один приклад: після Помаранчевої революції я відвіз у Севастополь видану харківським видавництвом «Фоліо» російськомовну книжку «Степан Бандера. Биография». То був цілком об’єктивний дискурс: народився, вчився, боровся, загинув. Книжка пішла по хатах, стала бестселером, а один місцевий виходець із Росії, прочитавши, сказав про  провідника ОУН: «Так он же был вєликим человеком!» Чи сприймуть? Працювати треба!

Те, що сьогодні пропонують Порошенку вчорашні (а може, не тільки вчорашні) радники і придворні журналісти Кучми – це шлях капітуляції і поразки. Нині у Криму і на Донбасі вибухають «міни», закладені ще Кучмою, які не хотів розміновувати Ющенко. Зрозуміло одне – зберігати нео-УРСР уже немає жодної можливості, та й жодної потреби…


Источник: Radio Svoboda
Версия для печати
Рекомендуем к прочтению

«Капли росы» (сосуд пятый) (о со-бытиях и пере-живаниях)

Российский Кремль определил путь, который считает спасительным для России. Частью успеха на этом пути становится и победа «в» и «над» Украиной. Еще одной частью — подрыв и дискредитация евроинтеграционного проекта. Европа не будет воевать за Украину. Хотя бы потому, что война с Россией немыслима и недопустима для всех без исключения стран ЕС, а события в Украине, качество и компетенция украинской политической и бизнес-элиты, необустроенность общества скорее отталкивают, чем привлекают европейцев. Еще недавно украинские майданы воспринимались в ЕС как свежее дыхание и «молодая кровь» европейского проекта. Но как и 10 лет назад, сумбурность и многослойность революционного процесса, хроническая интеллектуальная незрелость и банальная жадность политических лидеров Украины приносят лишь разочарования. И если культурные границы Европы, как было и двести лет назад, меряются Уральским хребтом, геополитические границы после «волны расширения», снова откатываются к границам традиционной Центральной Европы. Той, которая без Украины.

Украины, которую мы знаем с 1991 года, уже не будет. Но Украина может быть. Другая. Если ее не только рассматривать на карте и защищать границу ценой тысяч жизней и гуманитарных катастроф, а если ее помыслить и представить как пока еще разорванное со-общество живых, разных, но готовых жить вместе людей. Вопрос – как?

Читать далее

 

Материалы по теме
Перекресток цивилизаций

Резюме по теме «Государственное управление: нужен ли «капитальный ремонт власти»?»

Глядя в будущее: от бюрократии к холократии

Переменчивая природа власти: сетевое управление

Децентрализация на распутье – европейские реформы в период кризиса

Децентрализация власти в 21-м веке - обзор

30 лет реформ системы управления в Китае

Уроки реформы системы управления США: опыт 20 лет

В защиту государственной бюрократии

Хорошее управление: благозвучный лозунг или желательная цель развития?

Принципы и проблемы новой политической парадигмы: многостороннее управление

Существует ли новая парадигма управления? Пример Португалии и Литвы

Управление: новая парадигма

Бюрократия убивает: уроки Рима

Как исправить правительство и восстановить демократию

Почему власть нуждается в радикальном упрощении

Зал периодики

Битва за виборчу систему

Первый год президентства Петра Порошенко

Айварас Абромавичус: Ми тут зібралися не для того, щоб тупцювати на одному місці черепашачими ніжками

Як працюватиме український аналог ФБР

Аваков: Я за полное разграничение с оккупированным Донбассом

Закрытая встреча: О чем украинский бизнес говорил с президентом

Кравчук: Ошибки президента в кадровых решениях зачастую настолько очевидны, что вызывают удивление

Новая модель развития финансов

Вахтанг Кипиани: Крым как Абхазия. Между оккупацией и этноцидом

Кличко мне друг, но выборы дороже?

Як не варто проводити адмінреформу, або Чи повторить Україна помилки Латвії?

Як знайти компроміс між олігархами і суспільством

The Economist: податок в Україні зросте, державні видатки скоротяться

Коментар: Порошенко має діяти

Олигархи сломают власть

Жизнь без европейской перспективы

Спочатку корупція, решта потім

В Україні насправді немає ані лівих, ані правих рухів – Портников

Роман Чернега: "Половина работников в Украине работают нелегально"

In memoriam: Чему погибший Джон Нэш мог бы научить Украину

Гарбуз на тортике

Андрій Коболєв: Людям давали дешевий газ, щоби іншою рукою забирати в них значно більше

Експерт: Порошенко за рік президентства допустив низку помилок

Для реформи децентралізації потрібен фундамент

ВР восьмого созыва с высокой вероятностью не доживет и до середины каденции

Дефолт или ультиматум?

Маємо другий неоголошений дефолт?

Эволюция достоинства

Пряма і явна загроза: як корупція шкодить національній безпеці України

Ничего в Минздраве

Глава податкової міліції Сергій Білан: Завдання - зламати систему

Инфографика: Как депутаты ходят на работу. Рейтинг и антирейтинг голосований

Платить по счетам: что даст Украине мораторий на погашение долгов

Коты в мешке. По каким правилам пройдут местные выборы-2015

Старі «граблі» й нові...

Кто-то должен ответить

Павло Шеремета: В правительстве возобладали аппаратные инстинкты

Примирення з Донбасом та РФ. Чи можлива без нього європейська безпека?

«Відверто Кажучи, Верхівка Вашої Еліти Дуже Корумпована»

«Украинский кризис» 2013-2015 годов или основы современного международного порядка

Про институциональный кризис

Сломать вертикаль власти. Опыт компании Zappos

Україна — від епохи Середньовіччя до Нового світу

Цугцванг Яценюка?

По чьим рецептам вылечат страну

Почему Украина до сих пор не ратифицировала Римский устав?

Архітектура поразки

Удобная «отмазка»

Рада после «майских»: о проблемах Донбасса поговорили и забыли

Испанские леваки: из радикалов в центристы

 

page generation time:0,085