В украинской системе нечего исправлять, - там все надо менять.

Евгений Чичваркин

Пользовательского поиска
Проект "Украина"
Другие диалоги:

Українська влада: реалії та ірреальність

Версия для печати
22 окт 2008 года
Максим Рильський багато разів переписував і правив свій переклад ґеніяльного «Пана Тадеуша» Міцкевича. І ось читаємо остаточний варіант лапідарного початку:

«О краю мій, Литво! Ти на здоров’я схожа!
Яка ти дорога, лиш той збагнути може,
Хто втратив раз тебе. Як видиво живе,
Тебе малюю я, бо туга серце рве».

Все ніби так у першотворі, бо замінено лише «вітчизну» на «край» і волання до вітчизни переінакшено на тужливе звертання до неї. Насправді у Міцкевича було так:



Оця концептуальна амбівалентність «краю» й «вітчизни» та повсякчасного звертання до вітчизни як до Великої Матері є відмітними рисами і нашої класики, і нашого повсякдення.

    Роздуми про витоки

Безвладдя і безпроектність – зрозумілий наслідок діяльності груп керівників держави, успадкованих від перебудовної доби, що була закономірним фіналом більшовицького панування. Українська влада від початку 90-х років, використовуючи всі свої союзні, комсомольські та кадебістські зв`язки різних рівнів, покладала собі завдання трохи стримати комуністичних радикалів, але й не дати волю стихії свободи, котра цілком могла призвести до розгорнутих громадянських розрухів. Вона розуміла, що треба знищити або відправити світ за очі якомога більше архівів репресивних установ, закласти можливості розкладу, дестабілізації або виродження наріжних партій, груп чи рухів. Цей досвід використовується й досі, хоча й зрозуміло, що це не шлях для бажаної нашим чільникам гомогенізації громади.

Керманичі процесів також дуже добре розуміли потребу зашумленості громадського ландшафту шляхом максимальних дозволів на створення і роботу різного профілю нетрадиційних організацій від містиків, сектантів і просто шарлатанів – до зібрань людей з порушеною психікою. Через такі гурти суспільству неодноразово доводилося потерпати, як от від «Білого братства». Чимало євангелізаторських та екзотичних схем ведення тотальної або секторної війни, метою якої є деструкція української культури й цивілізації, напрацьовано колишніми й нинішніми фахівцями з психологічної обробки людських юрб.

Саме породжені ними шуми не дали змоги широкій людності відразу зорієнтуватися в ієрархіп позитивних громадських асоціацій, які ставили собі за мету "створення" в Україні держави за пізньоромантичними або месіяністичними схемами. Тим більше, що в цих асоціаціях виявилося забагато демагогів, пристосуванців, які до останньої миті занепаду більшовизму "дихали Леніним", а замало "чорноробів" потенційної суспільної революції. Цієї революції у нас боялися й під час студентських заворушень на чолі з Донієм, і за доби майдану. Чому це, та що таке реакція після заколотів, можна прочитати в старих підручниках з історії Франції, Центральної Европи, в описах реліґійних, селянських і цехових рухів.

Часи більшовизму, попри загалом кримінальний характер самого парареліґійного руху, що формувався за культурологічною схемою «піди туди – невідь куди, принеси те – невідь що», показали, скільки десятиріч і якими зусиллями треба гуртом готувати ідеологічні підвалини держави, системи. Причому йдеться не про загальну кількість творів «на завдану тему», а про атомарну розробку ретельно параметризованої схеми. Тобто більшовики розуміли потребу всебічного і ретельного напрацювання суспільного коду власної держави, спорудженої за своїми кресленнями. Наріжним рушієм вважалися «ті, хто був нічим і став усім», а керував процесом реґулярно оновлюваний гурт із інтелектуалів, авантюристів і кримінальних злочинців (бомбістів, грабіжників, наркоманів, валютників, убивць, – повний перелік їхніх подвигів завжди можна було прочитати в їхньому ж періодичному органі – ґазеті «Правда»). Повчальними в історії минулого віку були діяльність Рейлі й Судоплатова, котрі брали участь у маніпуляціях з ключовими інтриґами двадцятого сторіччя, а в цьому сторіччі цікаво придивитися до нечастих одверть Березовського. Є досить ґрунтовні праці про ґлобальні інтриґи центрів книжних реліґій…

Оновлення було і засадничим ритуалом, і забезпеченням динаміки кримінального поступу. Увесь процес старанно обґрунтовувався певною сумою текстів, контентом, що істинність його визначальною не була. Режисуру забезпечували сірі кардинали за допомогою карального меча. Навіть якщо нагору й потрапляли діловари-недоуки, то більшовицькій партійній машині вдавалося майже ідеально відретушувати їхній імідж. І тому, навіть стаючи героями фольклору, вони сприймалися масою тих, «хто був нічим, а став усім», як своя людина, наш, рідна душа.

Іншим чином відбувалася кодифікація громадського і державного життя, витворення ритуалів, без яких суспільство не існує, в чужих країнах. Проте доґлобалістична кодифікація скрізь була в центрі уваги: то була передумова орієнтування у системі свій – чужий.

Натомість в Україні, котрій на початку 90-х років доля відкрила шлях до незалежності, ні перша, ні друга схема не працювали, бо в нас на скаламученому тлі спочатку перебудови, а потім віртуального переформатування всесоюзних структур, влада формувалася ситуативно зі скалок провінційних партійних шаркунів та інтриганів, працівників неосудного КДБ, представників приблатнених кланів (червоний директорат, аграрне «колгоспне» лобі). Ні про яку філософію чи ідеологію не йшлося (її, за великим рахунком, не було і в колишніх дисидентів, і в діяспорі), ніяких наріжних інших форматів (наприклад, традицій стійкого національного економічного розвитку) не виробилося. Пригадуєте симптоматичну готовність Кучми будувати таку державу, «яку вам треба»?

Якщо цей мій погляд слушний, то й дива у частих владних метаморфозах немає. Тим більше, що на зміну відверто пост-комуністичним кланам почали приходити до влади ще за Кучми клани й угруповання, що називалися партіями, а насправді репрезентували кластери економічних інтересів, що тим дужче конфліктували між собою, чим обмеженіший ставав ресурс до переділу в неодноразово окраденій країні.

Боротьба за власність розтяглася в часі, а що далі в ліс, – то більше труску, і міжкланова боротьба загострилася тепер ще й через актуальне протистояння поколінь. З тим лишень, що в новому поколінні менше діловарів, а більше абстрактних теоретиків або клонів згаданих кланів.

    Національно-свідомі месіяністи та інші

За довгий час колотнеча державців і депутатів (котрих розмовною мовою давно вже називають верховнозрадниками) і фактичне зникнення з арени, за винятком кількох реліктових марґінальних утворень, національно-свідомих представників електорату, створили підґрунтя для експериментів на полі неоромантичного месіанізму, що передбачає поширеність серед людності мітологізуючої свідомості. Цим вирізняється державна концепція Ющенка.

Месіянізм як світогляд – рух відомий зі старожитності, а в прикладанні до нашого суперетносу він, у загальних рисах, окреслений в біблійній, довколабіблійній та юдео-християнській і християнізуючій літературі. Поза цим колом месіянізм плекали романтики, постромантики, речники націонал-романтизму, що до останніх я зарахував би й нині відроджуваного Донцова.

Парадоксальним українським прикладом є неухильне бажання оцерковнити життя секулярної держави з багатоконфесійним населенням. Чільникам-месіяністам навіть на думку не спадає, що в Україні досі немає ні наукового, ні теологічного осмислення текстів біблійного комплексу; сучасний обов’язковий набір літератури з цього питання не перекладений і не виданий, документи церков не оприлюднені для широкого вжитку, об’єктивна історія церковництва (і в позитивних, і в неґативних його аспектах) не написана…

Але найголовніше полягає навіть не в цьому, а в тому, що ніхто з цих месіяністів не чинить за заповітами божеських натхненників відповідних святих вчень. Тобто, українським месіяністам ідеться не про реалізацію самих вчень, а про копіювання саме церковної схеми суспільної організації та прийняття рішень. Кумедно також, що до всього ще приплітається перекроєна козацька історія й Тарас Шевченко, але не згадуються його слова про «рабів, підніжків, грязь Москви, Варшавське сміття».

Це все, далебі, не пастозне малярство, а спроба пояснити, що нижче ватерлінії владарювання у нас було якщо не за всіх, то принаймні за оглядних часів. Хоча правда й те, що не тільки в нас. Така от пеня з відомими (включно з нинішніми) формами влади – їхній історичний ресурс вичерпався. І про це свідчить посилення експериментування з половини минулого віку з якимись формами ґлобальних і субґлобальних урядів та дедалі дужчий прорив особистості з її світовими правами. Тепер влада є метою лише для учасників владного процесу, а на рівні реального життя перед веде неповторність людської особи як детермінант і еталон екзистенції. Підтвердженням цього в розвинених і емерджентних спільнотах є такі форми індивідуального буття й протесту, як ескапізм, пасивізм, вияскравлення усього домену «я».

Ці тектонічні зсуви в українській поведінці й ментальності давно задокументовані в креативній сфері, бо в ній поштовхи майбутніх катаклізмів відчуваються за багато років і десятиріч. Зміна структури мови і мовлення, художнього мислення, організації життєвого простору: перебудувалися складові дискурсу, дизайн і його інтерпретації замінили психологію символів та алюзій, постмодернова еклектика до пари з прагматизмом і функціоналізмом критеріями покаладають замовлення, логіку матеріалу й доцільність.

В результаті таких психо-соціальних трансформацій витворюються не стільки космополіти, скільки новопланетяни зі своїми кодами поведінки й мислення, а з ними продовжують спілкуватися у термінах архаїчного мислення, котре давно мало б стати набутком фольклору. Особливо в постінформаційному суспільстві, де інформація – не мета, а спосіб самовираження. Це драйв і дискурс, про який раз у раз пише Іван Андрусяк, а не казання, на котре Павличко поміняв «кріс Галана».

Розрив між виром повсякдення і владними структурами з їхньою бюрократичною самодостатністю і є рушієм тієї стохастичної музики, яку ми слухаємо.

    Про виробництво моделей

Часто вживаний нині вислів «старі моделі влади» стосовно України потребує логічного уточнення. Протягом історії на наших етнотеренах здебільшого була та чи інша окупаційна влада з різним ідеологічним і культурним тлом, а тому в діахроніці може йтися лише про суголосність нашим мультиетнічним системам певних чужинських моделей влади, вироблених в різних психо-соціальних ситуаціях. У ті нечасті часові вікна, що нам дарувала історія, відмітно української моделі влади ми витворити не встигали. А останній відтинок краху марксизму-ленінізму – це період не зовсім вдало керованого безвладдя, коли сценарій переродження союзу чиновники довели до провалу на втіху окупованим народам.

Отож, ітися мало б не стільки про «старі моделі влади», а про мозаїку не продуманих до цяти концепцій, котрі мало пов’язані або й зовсім не пов’язані з повсякденням людей. Те, що годилося для дискусії в перебудовній комсомольській організації чи на вузівському семінарі, виявилося непридатним для життя країни, котра була краєм, а стала Вітчизною.

Серед більшості сучасних модельних пропозицій переважають ті, що схожі на тактику і стратегію захоплення влади для вдоволення власних, групових меркантильних потреб. Є розмаїті прагматичні моделі для виразно непрагматичного суперетносу.

Є месіанізм Ющенка, схожий радше на симбіоз Донцова, Карсавіна і світоглядних ідей власного сповідника. До ментальності нелялькової України (алюзія до Василя Голобородька та Івана Дзюби з «Дивосвіту рідної хати») це стосунку не має, і через це шляхетні наміри породжують лише скандали усередині країни та назовні. Навіть потужний громадянський акт (поїздка разом з низкою президентів інших країн до Грузії задля осуду інтервенції відродженого російського жандарма) не врятував нежиттєздатний месіанізм ні вдома, ні деінде.

На тлі цих нежиттєспроможних концепцій виникають групи на ролі мімансу, кишенькові рухи для підтанцівок поважнішим акторам та екстремістські теревені націонал-радикального скерування, що здебільшого зумовлені російськими інспіраціями в Україні. До таких я залічую одну з останніх публікацій пана Анатолія Щербатюка в «Літературній Україні» [рубрика «Осмислення дійсності»: «Свій закон і пророки. Відкинуті камені найчастіше стають наріжними. Нотатки на берегах книжки Анатолія Шевченка «…Треба Вкраїни" (Київ. 2007)»; 11.09.08]. Ось кілька симптоматичних витягів: «Ставлення до державної мови сьогодні в Україні не є головною межовою лінією між своїми і чужими, без чого неможливе справне функціонування не лише культурної сфери нації, а й економічної і політичної систем. Чужий або уніфікується системою, або сам знищує її – третього не дано. Щоб знищити чужий вплив на своїй території, з ним не обов`язково боротись на рівних, „демократично", – треба поставити його поза нашим законом. Звичайно ж, коли Закон учить вас не любити насильство, не прагнути помсти, а стояти за вселюдську рівність і мир в усьому світі, – залишається сподіватися лише на милосердне застосування до вас чужого закону і правосуддя. Експлуататор і наглядач, накинутий ззовні, сидить уже в самій вашій голові. Д.Донцов з цього приводу казав, що бестія виявилася без голови».

«…бо лише метафізичне відчуття, притаманне спільноті, є істинним ядром релігії та відповідного закону. І навіть якщо цієї релігії немає, її слід вигадати, – нововідкрите джерело ніколи не буде випадковим. Звичайно ж, маємо на увазі оригінальну концепцію, а не жалюгідні компіляції напівосвічених маргіналів, що тішаться власним збоченням-забобоном у вузькому колі.

Для України рідною і національною повинна стати власна вселенська концепція, яка перевершить усі сучасні, сусідські й зловорожі щодо неї концепції трансцендентного сенсу існування, і мова, якою ця всесвітня настанова порятунку проголошуватиметься, має не просто вижити, а перемогти. Тут з Анатолієм Шевченком треба погодитись. Усе ж нікчемне, імітаційне роковане на безслідну загибель».

«Бажання є первісним імпульсом буття, з нього постають інші смертельно-невідворотні речі. Треба стати для інших не об`єктом їхньої маніпуляції, а каральним, законодавчим суб`єктом. Тоді витворена у свідомості можливих і реальних паразитичних напасників атмосфера ірраціонального страху перед нами розділятиме і захищатиме від них.

Метод надзвичайно простий і ефективний, кожен може долучились до відродження й очищення нації – адже репрезентанти російської імперської ідеї є на всіх щаблях Української держави. Їхньому всепожираючому впливові можна протиставити лише надмораль, абсолютну, трансцендентну зверхність. Тобто найвищою цінністю для нації повинно стати власне уявлення про Бога». «Нашій нації знову потрібен жертовний прорив до власного поняття честі, прорив із накинутих кайданів залежності і вторинності. У соціальну тканину треба вплітати ритуальний елемент питомої гри й присутності у світі, витворювати власний контекст актуальної присутності й функціонування, як це робили і Д.Донцов, і Григір Тютюнник – кожен у своєму річищі». Це все варіації на давно відомі теми, й прямі паралелі до викладеного кожен може знайти за наступними адресами в Інтернеті:

http://www.fordham.edu/halsall/mod/mussolini-fascism.html

http://www.publiceye.org/eyes/whatfasc.html

What is Fascism? Some General Ideological Features by Matthew N. Lyons

(Зокрема ось це уступ: «Fascism is a form of extreme right-wing ideology that celebrates the nation or the race as an organic community transcending all other loyalties. It emphasizes a myth of national or racial rebirth after a period of decline or destruction. To this end, fascism calls for a "spiritual revolution" against signs of moral decay such as individualism and materialism, and seeks to purge "alien" forces and groups that threaten the organic community» тощо.)

http://www.publiceye.org/fascist/berlet_fascism.html
http://www.ukrstor.com/ukrstor/donzow_cerkva.html
http://www.ukrstor.com/ukrstor/donzow_zajaku.html
http://www.ukrstor.com/ukrstor/donzow_vchim.html

А проте я не ставав би на мову про те, ніби влада вбила державу. Треба зрозуміти, що нинішня каламутна доба – перехідна. Перехідна у розумінні суперетнічних трансформацій: одні коди замінюються іншими, програються старосвітські, зокрема бінарні моделі. І процеси ці відбуваються саме так, як оце й зараз. Просто сьогодні нам украй потрібні освічені й ефективні адміністратори новітнього покоління з кардинально іншою ментальністю… Котрих у нас в оглядному майбутньому ніхто до влади, на жаль, не допустить. Ми поволі переходимо до стану хаотичної геронтократії. І не тому, що нами керують якісь зловмисники, а тому що теперішні способи, механізми творення влади і самі владодержці є відбитками стосунків і характеру нашого погано структурованого суспільства з еклектичною картиною пост-модернового світу. А зміни в суперетносі відбуваються не за рік, і не впродовж кількох президентських каденцій, а протягом кількох поколінь активного розвитку (про це свідчить історія США, Польщі, Ізраїля тощо).

Доки відбуваються міжкланові порахунки, треба розібратися з проблемами світоструктурними (Рональд Тушл: Ronald H. Tuschl) та попередити реальну вже змогу на ґрунті модних концепцій 90-х світового урядування, світової внутрішньої політики та глобального села (”world governance”, ”world domestic policy” or ”global village"), котрі насправді перетворюються не на розбудову планетарних ООН, а на перерозподіл світу між новими ґлобальними кланами транснаціоналів. Наші клопоти – нашими клопотами, а планетарний процес віртуалізації національних цінностей, що наближається через прискорену динаміку інформаційного обміну текстами цивілізацій та міґрацією мільйонних юрб слідком за міґрацією інтересів – неуникний. Частковим наслідком є невідворотна зміна нашого культурного ландшафту.

Спроби змінити цей ландшафт цілком можуть призвести до уповільнення розвитку країни, принаймні до її подальшої деґрадації. У такому поступі ідеали перетворюються на патерни споживання, а віра – на перекрій сфер ідеологічного, соціального і фінансового впливу між конфесійними адміністраціями.

І на цьому полі протистояти можна лишень створенням громадянських, громадських ініціатив і профспілкового руху. Бо вже рівень купівлі-продажу груп населення віднедавна перетворюється на національну традицію, – є свої розцінки на «протестних» пенсіонерів, студентів, представників окремих професій (історія макро- і мікро-майданів, київські вибори тощо)…

Звичайно Вітчизна ще не вмерла. Сподіваюсь, що ще не час, хоча наразі робиться для цього все можливе.
Версия для печати
Публикации автора

 

Рекомендуем к прочтению

«Земля. NET»

З 1 січня 2013 року в Україні відкриють для публічного доступу електронний Державний земельний кадастр. Старт віртуального кадастру вчора підтвердив під час презентації тестового режиму даної системи голова Державного агентства земельних ресурсів України (Держземагентство) Сергій Тимченко.

Читать далее

 

Материалы по теме
Зал периодики

Семь барьеров Украины на пути проведения политической реформы

Як партії забули свої обіцянки, розсівшись у Раді

Электронные госзакупки: как Украине сэкономить $12 млн в день

Парламентская республика мертва: необходим новый народный парламент

Инфографика: во что обходится украинцам государство

Возобновилось ли взяточничество на местах

Украина: слишком слабое государство

«Європейська» судова реформа: іменем Януковича і його «Сім’ї»

Гадание по сильной руке

Авторитет, харизма та повсякденні структури українського соціуму

Гражданское общество Америки

Интермальчики. Что вынудило Левочкина показать долю в Интере

Национализм, как инструмент борьбы с гражданским обществом

Кому допомагає держава

Украина в ожидании политических реформ

Новая власть: конец общественного договора в условиях олигархического консенсуса

Замах на Конституцію

Андрій Окара: «Влада розглядає Україну як свинячу тушу, яку треба порізати»

Країна без майбутнього

Назарбаев: культ личности под видом всенародной любви

Людина і Система: нові відносини

Уж слышна игривая поступь северного зверька

Главный враг Партии регионов

Экономику заговорили

Из чего состоит государство?

Про владу в Україні і українську владу

Почему мы должны государству

Українські компанії почали велику сервер-міграцію в Європу

Чужа влада

Александр Палий: Цензура Януковича более опасна, чем цензура Кучмы

«Подушки для економічної безпеки немає»

Общество граждан: хаты на передовой

Мэров — за жабры

Борис Тарасюк: владі бракує розуміння такого поняття як “стратегія”

Право на помилку

На що живуть німецькі депутати? Порівняйте з українськими

Компенсуючи популізм: ухвала КС дозволяє ручне керування соціальною політикою

Министр культуры Кулиняк не смог сказать, за что конкретно уволил пять директоров столичных музеев

Украина и драконовские риски для экономики

Янукович «застрахував» харківську угоду

Частную жизнь вывели из обращения

Нам потрібна не перемога опозиції, а здатності до самоорганізації та об’єднання

Кризис доверия власти и внешние риски для Украины

Два взгляда на природу власти в Украине

Цілком таємно. Тільки для народних депутатів

Українська еліта йде не на Схід і не на Захід. Вона «окопується»

Україна не врахує думку Європи щодо закону про вибори – експерти

Криза традиційних держав

Вот приедет барин...

Дах над депутатською головою. Лікарі та вчителі нехай зачекають

 

page generation time:0,290